Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/198/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано судом: 23.03.2023. Зареєстровано: 25.03.2023. Забезпечено надання загального доступу: 27.03.2023.
Дата набрання законної сили: 23.03.2023
Номер судового провадження: К/9901/35993/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		23 березня 2023 року 
		м. Київ
		справа №640/198/20
		адміністративне провадження № К/9901/35993/20  
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
		суддів - Єресько Л.О., Мельник-Томенко Ж.М.,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/198/20
		за позовом ОСОБА_1 
		до Держави Україна в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України 
		про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,
		 
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 
		на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року (головуючий суддя: Степанюк А.Г., судді: Губська Л.В., Епель О.В.).
		 
		УСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У січні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Держави Україна в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України (далі також - «ДКС України»), у якому просив суд:
		- визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
		- стягнути з Держави Україна в особі ДКС України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, на користь ОСОБА_1 : 37  094,63 грн недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за листопад 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.
		В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд, а у подальшому його обрали до Великої Палати Верховного Суду, де він продовжує працювати до цього часу.
		На час зайняття позивачем посади судді Верховного Суду пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII визначав суддівську винагороду, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		Аналогічна норма містилась і у пункті 24 розділу ХІІ «Прикінцевих і перехідних положень» цього Закону.
		Указаний розмір суддівської винагороди позивачеві виплачувався до 6 листопада 2019 року включно.
		Проте, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року (далі - «Закон №193-ІХ»), до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» внесено зміни, а саме: зменшено базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду з 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		Позивач наголошує, що до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцевих і перехідних положень» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також до Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» від 23 листопада 2018 року №2629-VIII будь-які зміни не вносились.
		Позивач вбачає норму пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ неконституційною, з огляду на рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 (щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) і рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 (щодо неконституційності деяких положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» стосовно зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді, що призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що у свою чергу є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому).
		У позовній заяві ОСОБА_1 відзначив, що на момент звернення до суду з цим позовом відсутнє рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ, проте неконституційність цієї норми висновується з огляду на зазначені рішення Конституційного Суду України щодо конституційних гарантій незалежності суддів.
		До того ж, позивач стверджує, що його індивідуальні трудові права були порушені, адже Держава, з якою позивач уклад трудовий договір про проходження публічної служби, не попередила його про зміну визначених умов оплати праці в бік погіршення, чим порушила положення Закону України «Про оплату праці».
		Позивач вбачає у такій поведінці Держави в особі Верховного Суду протиправну бездіяльність щодо невиплати ОСОБА_1 як судді Верховного Суду суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
		Відмовляючи у задоволенні позову, окружний суд виходив з того, що станом на час вирішення спору судом першої інстанції в цій справі рішення Конституційного Суду України щодо конституційності пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ не прийнято, тому указана редакція норми є чинною.
		До того ж, суд першої інстанції зауважив, що неконституційність указаної норми не випливає з огляду на рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 і рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, на які покликається ОСОБА_1 у позовній заяві, адже ці рішення були прийняті органом конституційної юрисдикції стосовно інших правових норм та за інших фактичних обставин.
		З огляду на викладене, окружний суд не встановив протиправної бездіяльності Верховного Суду щодо невиплати ОСОБА_1 як судді Верховного Суду суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю.
		Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції помилився, зазначивши, що станом на день ухвалення окружним судом рішення у цій справі, пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ неконституційним не визнавався. Тож, суд апеляційної інстанції виправив цю помилку і встановив, що рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 було визнано неконституційною, зокрема, норму пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ.
		Одночасно, суд апеляційної інстанції зазначив, що указане рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 не є застосовним до спірних правовідносин, адже воно не має ретроактивної дії у часі.
		Здійснивши аналіз спірних правовідносин, апеляційний суд дійшов висновку, що факт протиправної бездіяльності Верховного Суду щодо ненарахування ОСОБА_1 суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, не підтвердився, адже Верховний Суд керувався при визначенні розміру суддівської винагороди позивача тими нормами законодавства, які були чинними станом на листопад 2019 року.
		До того ж, апеляційний суд зауважив, що пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцевих і перехідних положень» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», до якого дійсно не вносились зміни щодо визначення розміру суддівської винагороди судді Верховного Суду на рівні 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, також не є застосовним до спірних правовідносин, адже ця норма прийнята органом законодавчої влади у часі раніше, а тому нормою законодавства, яку належало застосовувати до питання розміру суддівської винагороди позивача у листопаді 2019 року є саме: пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ (чинний станом на момент здійснення виплати).
		Доводи позивача щодо порушення його індивідуальних трудових прав шляхом неповідомлення про зміну умов праці апеляційний суд також відхилив, обґрунтувавши свою позицію тим, що статтею 126 Конституції України не передбачено таких підстав для звільнення чи припинення повноважень судді як відмова у продовженні роботи у зв`язку із змінами умов праці. Тому, оскільки суддівська винагорода регулюється лише Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а будь-яких наслідків у вигляді звільнення чи припинення повноважень судді зміна розміру оплати праці для нього не створює, суд апеляційної інстанції не встановив порушень з боку відповідачів у цьому аспекті підстав позову.
		Одночасно, суд апеляційної інстанції встановив порушення окружним судом норм процесуального права, адже фактично відкривши провадження у цій справі в порядку спрощеного позовного провадження, а у подальшому перейшовши до загального позовного провадження, окружний суд безпідставно знову повернувся до розгляду цієї справи у порядку спрощеного позовного провадження, оскільки така процесуальна дія прямо заборонена частиною шостою статті 260 Кодексу адміністративного суду України (далі - «КАС України»).
		Тож, на підставі пункту 7 частини третьої статті 317 КАС України суд апеляційної інстанцій скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове, яким також відмовив у задоволенні позову.
		До того ж, суд апеляційної інстанції погодився із доводами позивача про невідповідність нормам процесуального права ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 січня 2020 року про залишення позовної заяви ОСОБА_1 у цій справі без руху. Проте, з огляду на подальше відкриття судом першої інстанції провадження у цій справі апеляційний суд не встановив процесуальних підстав для скасування ухвали від 8 січня 2020 року про залишення позовної заяви без руху.
		Не погоджуючись із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на нього.
		Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів
		У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
		В обґрунтування вимог касаційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що суд апеляційної інстанції застосував норму права, а саме: пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону №193-ІХ, до спірних правовідносин, визнану Конституційним Судом України такою, що не відповідає вимогам Конституції України, тобто є неконституційною, і попри пряму вказівку в пункті 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 не застосував указану норму в редакції до внесення у неї змін Законом №193-ІХ.
		Тож, позивач зазначає, що апеляційний суд при ухваленні судового рішення застосував норму закону, яка вже була визнана Конституційним Судом України неконституційною.
		До того ж, позивач зауважує, що у своєму позові він не ставив питання про незаконність вчинених Державою в особі Верховного Суду дій щодо нарахування і виплати позивачеві суддівської винагороди у зменшеному розмірі. ОСОБА_1 наполягає на неправомірності дій Держави Україна, на публічній службі якої перебуває позивач, щодо недотримання конституційних гарантій незалежності позивача та його трудових прав, тобто оцінює спірні правовідносини не крізь призму законності, а крізь призму принципу верховенства права.
		Окрім зазначеного, позивач наголошує на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції статті 32 Кодексу законів про працю України (далі також - «КЗпП України») з огляду на те, що у трудових правовідносинах позивача з Державою відбулися зміни істотних умов праці, які можливі лише у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці. Таких змін в організації виробництва і праці у Верховному Суді, де працює позивач, не відбулось, тож правових підстав змінювати істотні умови праці також не було. Ба більше, про зміни істотних умов праці позивача не було попереджено за два місяці, як того вимагає стаття 32 КЗпП України.
		Тож, ОСОБА_1 зазначає, що постанова апеляційного суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»  з урахуванням пункту 1 і 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 у справі №1-304/2019(7155/19), а також пункту 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20).
		Скаржник також звертає увагу на порушення апеляційним судом норм процесуального права, а саме: здійснення покликання у своєму рішенні на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №240/4937/18, ухвалену в зразковій справі, яка є нерелевантною до спірних правовідносин, що виникли у межах цієї справи. А також зазначає про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження, адже вона не є справою незначної складності.
		Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2021 року  відкрив касаційне провадження на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
		У відзиві на касаційну скаргу Верховний Суд просить відмовити у її задоволенні, а оскаржуване судове рішення залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
		ДКС України свого відзиву на касаційну скаргу не надала, копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримала 22 січня 2021 року.
		II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ 
		7 листопада 2016 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема, у Касаційному цивільному суді - 30 одиниць.
		За результатами оголошеного конкурсу Указом Президента України від 10 листопада 2017 року №357/2017 «Про призначення суддів Верховного Суду» позивач призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд і 11 листопада 2017 року склав присягу судді.
		16 листопада 2017 року позивач зарахований до штату Верховного Суду.
		Від початку виконання обов`язків судді і до 6 листопада 2019 року (включно) суддівська винагорода позивачу нарахована і виплачена, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		2 грудня 2019 року головний спеціаліст відділу забезпечення роботи Секретаря Великої Палати Верховного Суду надав позивачу (у зв`язку з перебуванням 29 листопада 2019 року у відпустці) розрахунковий лист за листопад 2019 року, де в якості базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду використано величину у 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		Відповідно до копії розрахункового листа за листопад 2019 року суддівська винагорода ОСОБА_1 виплачена у вказаному місяці, виходячи з розміру посадового окладу в сумі: 132 069, 00 грн.
		ІІІ. МОТИВИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Відповідно до частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України») суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		Згідно із частиною першою статті 347 КАС України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
		Частиною четвертою статті 347 КАС України передбачено, що про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 346 цього Кодексу.
		Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 26 березня 2019 року у справі №804/15369/13-а, для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати декілька з наведених ознак:
		- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
		- встановлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист;
		- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, а саме значний перелік подібних справ (зокрема, між тими ж сторонами або з однакового предмета спору), які перебувають на розгляді в судах;
		- існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема:
		- немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному;
		- невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права;
		- встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому;
		- наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах.
		Розглядаючи цю справу, колегією суддів Верховного Суду встановлено наступне.
		Скаржник у поданій касаційній скарзі покликається, зокрема, на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а також на те, що висновок Верховного суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах відсутній (пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України).
		Спірні правовідносини, які виникли у справі, стосуються питання визначення розміру посадового окладу судді Верховного Суду за листопад 2019 року.
		Перш за все варто зазначити, що статтею 130 Конституції України визначено, що Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
		Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року №6-рп/99 однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Важливим   механізмом забезпечення  такої гарантії є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов`язок держави забезпечувати фінансування та належні умови  для  функціонування судів і діяльності суддів шляхом окремого визначення у Державному бюджеті України  видатків  на  утримання судів. Централізований  порядок фінансування  судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпечувати  належні  економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя,  фінансування  потреб судів  (витрати  на  розгляд  судових  справ,  комунальні послуги, ремонт і охорону судових приміщень,  придбання оргтехніки, поштові витрати тощо) має обмежити будь-який вплив на суд і спрямований на гарантування судової діяльності на  основі  принципів  і  приписів Конституції України.
		До того ж, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 орган конституційної юрисдикції визнав, що зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
		Втім, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року (далі - «Закон №193-ІХ»), до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» внесено зміни, а саме: зменшено базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду з 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		У подальшому рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 було визнано неконституційними пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX.
		Варто наголосити, що ОСОБА_1 від початку у своїй позовній заяві наполягав на незастосуванні указаного спірного положення безвідносно до рішення Конституційного Суду України щодо визнання цієї норми неконституційною, адже, на його думку, цей припис і не мав бути застосованим з огляду на попередні рішення Конституційного Суду України, ухвалені в аспекті фінансування судів та суддів.
		А також, на момент звернення позивача до суду з цим позовом, Верховний Суд вже звернувся (15 листопада 2019 року) до Конституційного Суду України із поданням щодо перевірки на відповідність Конституції України пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX.
		До того ж, відповідно до положення частини четвертої статті 7 КАС України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
		Проте, суди попередніх інстанцій розглянули справу крізь призму неректроактивності дії висновків Конституційного Суду України щодо конституційності спірної норми.
		Дійсно, у тексті рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 зазначено, що положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 8 липня 2011 року №3668-VI та Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 8 липня 2011 року №3668-VI, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
		Варто зауважити, що закони, інші правові акти або їхні окремі положення втрачають чинність у визначений Конституційним Судом України день, але не раніше дня ухвалення ним рішення. Виключенням із цього правила може бути надання нормі права ретроактивної дії у випадках пом`якшення або скасування юридичної відповідальності фізичної особи.
		Така позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 12 грудня 2019 у справі №826/25204/15 та постановах Верховного Суду від 7 квітня 2021 року у справі №200/5251/20-а, від 27 квітня 2021 року у справі №360/2091/20, від 19 травня 2021 року у справі № 360/2163/20, від 27 травня 2021 року у справі № 200/7116/20-а.
		Таким чином, у цій справі існує кілька суперечливих аспектів, які впливають на правильне правозастосування у питанні виплати суддівської винагороди суддям Верховного Суду у спірний період, а саме:
		- положення пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX;
		- рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 щодо неконституційності пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX;
		- рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року №6-рп/99, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 та інших щодо неможливості зменшення суддівської винагороди в аспекті конституційних гарантій;
		- постанова Пленуму Верховного Суду про звернення до Конституційного Суду України із поданням 15 листопада 2019 року щодо перевірки на відповідність Конституції України пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX;
		- частина четверта статті 7 КАС України щодо можливості незастосування акта у разі, якщо він суперечить Конституції;
		- обґрунтування позовних вимог у цій справі саме невідповідністю положень пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX крізь призму попередніх рішень Конституційного Суду України в аспекті фінансування.
		Тож, виключна правова проблема у цьому аспекті полягає у взаємовиключних підходах до питання належності правозастосування пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом №193-IX, на період виникнення спірних правовідносин, тобто до рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020.
		До того ж, одним із ключових доводів позовної заяви ОСОБА_1 визначив те, що у спірний період на правове регулювання одних і тих самих правовідносин, а саме: щодо визначення розміру виплати посадового окладу судді Верховного Суду, претендували одразу дві правові норми, зміст яких є взаємо протилежним.
		Так, згідно із частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
		Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135 цього Закону (до внесення змін у цю норму Законом №193-ІХ) базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		Аналогічна правова норма міститься і у пункті 24 «Прикінцевих і перехідних положень» указаного Закону, а саме: розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить з 1 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		Проте, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року, до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» унесено зміни, а саме: цифри « 75» замінено цифрами « 55».
		Тобто, з 7 листопада 2019 року на вирішення спірних правовідносин в аспекті визначення розміру посадового окладу судді, претендували одразу дві чинні норми, а саме: пункт 3 частини третьої статті 135 Закону і пункт 24 «Прикінцевих і перехідних положень» Закону, які визначали цей розмір на рівні 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, і 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року відповідно. 
		З метою визначення наукового підходу у вирішенні указаної правової колізії, Верховний Суд звернувся до Науково-консультативної ради при Верховному Суді для отримання наукових висновків з цього питання. 
		Науковими висновками за підписами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було запропоновано до застосування спосіб подолання колізії lex posterior derogate priori (закон пізніший має перевагу над давнішим). За такого підходу застосовною до спірних правовідносин є пункт 3 частини третьої статті 135 цього Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону №193-ІХ, адже указана норма прийнята у часі пізніше, ніж пункт 24 «Прикінцевих і перехідних положень» указаного Закону.
		Проте, науковим висновком за підписом ОСОБА_4 запропоновано інших підхід до вирішення колізійної ситуації, а саме: шляхом призначення у справі судової економічної експертизи, адже питання містить економічну складову, яка потребує перевірки бухгалтерських відомостей, внутрішніх наказів роботодавця, відомостей відпрацьованого часу тощо.
		Отже, за указаних фактичних обставин справи, наявні різні наукові підходи до вирішення конкретного правового питання, на яке має дати відповідь Велика Палата Верховного Суду.
		Варто наголосити і на важливості вирішення окресленого правового питання у контексті кількісного критерію.
		Так, про наявність кількісного критерію, який переконує колегію суддів передати справу на розгляд і вирішення до Великої Палати Верховного Суду свідчить та обставина, що порушене позивачем питання зачіпає права та законні інтереси всіх суддів Верховного Суду, які працювали на цій посаді у спірний період. Кількість цих осіб орієнтовно становить до 200 суддів (згідно пункту 2 частини сьомої статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 
		Враховуючи викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики з указаних у цій ухвалі правових питань.
		Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		На основі викладених обставин і міркувань колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Керуючись статями 248, 346, 347, 359 КАС України,
		УХВАЛИВ:
		Справу №640/198/20 за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвала набирає законної сили з дати її підписання, є остаточною і не може бути оскаржена.
		 
		………………………………
		 
		 
		………………………………
		 
		 
		……………………………..
		Н.М. Мартинюк 
		Л.О. Єресько 
		Ж.М. Мельник-Томенко,
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...