Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/21543/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо.
Надіслано судом: 14.02.2024. Зареєстровано: 15.02.2024. Забезпечено надання загального доступу: 16.02.2024.
Дата набрання законної сили: 13.02.2024
Номер судового провадження: 854/11926/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		13 лютого 2024 р. Категорія 106000000м. ОдесаСправа № 420/21543/23Перша інстанція: суддя Стефанов С.О.,
		час і місце ухвалення: письмове провадження, 
		м. Одеса
		 
		П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		судді-доповідача  Семенюка Г.В.,
		суддів  Домусчі С.Д., Шляхтицького О.І., 
		 
		розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні П`ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2023 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про зобов`язання вчинити певні дії, -
		 
		встановиВ:
		 
		Позивач, звернувся до суду з позовом до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), в якому позивач просив: - визнати протиправною бездіяльність Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 при звільненні з державної служби всіх належних грошових сум; - зобов`язати Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 31.05.2023 року (день фактичного розрахунку) у розмірі 960 924, 21 грн. (сума зазначена без утримання податку на доходи фізичних осіб та військового збору); - стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 12 147, 20 грн., мотивуючи його тим, що 22.02.2021 року він звільнився з посади керівника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області. При звільненні позивач мав право на винагороду на загальну суму 27 653, 72 грн. за довідками щодо розподілу винагороди від 22.02.2021 року у виконавчих провадженнях №№ 63029940, 61042276, 63495512, проте дану винагороду позивачу не було виплачено при звільненні. Тому позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.08.2022 року у справі № 420/7267/22, яке набрало законної сили, позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені частково: - зобов`язано Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) видати наказ та виплатити ОСОБА_1 винагороду у
		загальній сумі 27 653, 72 грн. за довідками щодо розподілу винагороди від 22.02.2021 року у виконавчих провадженнях №№ 63029940, 61042276, 6349551; - в іншій частині позовних вимог відмовлено; - стягнуто з бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 992,40 грн. (дев`ятсот дев`яносто дві гривні 40 копійок); - стягнуто з бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 2 000 грн. (дві тисячі гривень). Попри те, що позивач неодноразово звертався до відповідача з проханням здійснити виконання рішення суду, відповідач виконав його лише 31.05.2023 року, що підтверджується банківською випискою та зверненнями до відповідача. Отже, з огляду на те, що станом на дату звільнення позивача з посади керівника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області  22.01.2021 року Південне міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) не провело з ним повного розрахунку, а така виплата належних при звільненні сум завершена  31.05.2023 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України, позивач вважає, що період з 23.02.2021 року по 31.05.2023 року є періодом затримки розрахунку з ним при звільненні. Таким чином, на переконання позивача, відповідач повинен виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. 
		Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 при звільненні з державної служби всіх належних грошових сум. Стягнуто з Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 31.05.2023 року у розмірі 27 611 грн. 39 коп. (двадцять сім тисяч шістсот одинадцять гривень тридцять дев`ять копійок). В задоволенні решти позовних вимог  відмовити. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 2 147 грн. 20 коп. (дві тисячі сто сорок сім тисяч двадцять копійок). В решті позовних вимог відмовлено.
		Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції змінити рішення суду та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що задовольняючи частково позов, суд першої інстанції не врахував, що згідно зі ст. 117 КЗпПУ в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		На підставі ст. 311 КАС України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження.
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке:
		Судом першої інстанції встановлено, що 22.02.2021 року ОСОБА_1 звільнився з посади керівника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області. 
		При звільненні позивач мав право на винагороду на загальну суму 27 653, 72 грн. за довідками щодо розподілу винагороди від 22.02.2021 року у виконавчих провадженнях №№ 63029940, 61042276, 63495512, проте дану винагороду позивачу не було виплачено при звільненні. 
		Тому позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
		Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.08.2022 року у справі
		№420/7267/22, яке набрало законної сили, адміністративний позов ОСОБА_1 до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково:
		- зобов`язано Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) видати наказ та виплатити ОСОБА_1 винагороду у загальній сумі 27 653, 72 грн. за довідками щодо розподілу винагороди від 22.02.2021 у виконавчих провадженнях №№ 63029940, 61042276, 63495512;
		- в іншій частині позовних вимог відмовлено;
		- стягнуто з бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 992,40 грн. (дев`ятсот дев`яносто дві гривні 40 копійок);
		- стягнуто з бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 2000 грн. (дві тисячі гривень).
		Південним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Одеса) на виконання вищезазначеного рішення суду, позивачу виплачено 31.05.2023 року винагороду у загальній сумі 27 653,72 грн., що підтверджується банківською випискою та зверненнями до відповідача. 
		Позивач вважає, що в даному випадку мав місце факт порушення відповідачем прав та інтересів позивача в частині несвоєчасного отримання належних до виплати позивачу грошових сум при звільненні, а тому період з 23.02.2021 року по 31.05.2023 вважає періодом затримки розрахунку з ним при звільненні.
		У зв`язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом.
		Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції зазначив, що виходячи з принципу пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача здійснити обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку наступним чином: 2 368, 45 грн. (середньоденна заробітна плата) х 0,0201 х 580 (кількість днів затримки розрахунку) = 27 611, 39 гривень.
		Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду частково погоджується з означеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке. 
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно ч.1 ст.2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 р. № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
		Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
		Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
		Частинами 1, 4 статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
		Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
		Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
		Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
		З матеріалів справи вбачається, що відповідач 31.05.2023 року повністю виконав рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.08.2022 року у справі № 420/7267/22 в частині виплати позивачу винагороди в загальній сумі 27 653, 72 грн.
		Суд враховує, що вищевказаними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.
		Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 31.10.2019 р. у справі № 828/598/17, від 16.04.2020 р. у справі № 822/3307/17.
		Відповідно до ст.116 КЗпП України, в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		Частиною 1 статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
		При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (ч.2 ст.117 КЗпП України).
		Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпП України, при цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
		У своїй постанові від 29 січня 2024 року по справі № 560/9586/22 Верховний Суд сформував наступну правову позицію.
		Редакція статті 117 КЗпП України (викладена відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») набрала законної сили з 19 липня 2022 року.
		Варто зауважити, що стаття 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом № 2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
		Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
		Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
		З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
		Як вже зазначалось з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.
		Тому, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року і після цього.
		Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
		Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
		Аналогічний висновок висловлено у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 Верховного Суду і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин.
		Отже, враховуючи постанову Верховного Суду від 29 січня 2024 року по справі № 560/9586/22 спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: з 23.02.2021 року по 18.07.2022 року та з 19.07.2022 року по 31.05.2023 року.
		У постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
		Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
		Згідно з довідкою про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 , середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 , яка визначено у відповідності до п. 8 «Порядку обчислення середньої заробітної плати» затвердженого постановою КМУ № 100 від 08.02.1995, розраховується наступним чином: за грудень 2020 року  січень 2021 року (останні два місяці, що передували звільненню) позивачу нараховано заробітну плату у загальному розмірі 75 790, 35 грн. Кількість робочих днів за період грудень 2020 року  січень 2021 року становить  32 календарних дні. Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становила 2 368, 45 грн. (75 790, 35 грн. / 32 дні = 2 368, 45 грн.).
		Зокрема, при вирішенні справи суд з`ясував, що істотність частки невиплаченої суми (27 653, 72 грн.) у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 23.02.2021 року по 18.07.2022 року становить 3, 27 % (27 653,72 /843 168, 20 х 100%).
		Виходячи з принципу пропорційності, на корить позивача (за період з 23.02.2021 року по 18.07.2022 року) необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 27 571, 60 грн., тобто 3, 27 % від 843 168, 20 (2368, 45 *356) грн.
		Період стягнення з 19.07.2022 року по 31.05.2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
		Враховуючи редакцію статті 117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», на корить позивача (за період з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року) необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 315 003, 85 грн. (2 368, 45*133) грн.
		Таким чином, з урахуванням встановлених обставин у цій адміністративній справі та правової позиції Верховного Суду щодо співмірності, суд вважає, що позивач частково довів позовні вимоги у розмірі 342 575, 45 грн. (27571, 60 + 315 003, 85).
		Також, апелянт звертає увагу суду на те, що відповідачем надана до суду довідка із неправильним зазначенням заробітної плати за грудень 2020 року та січень 2021 року, адже відповідно до довідки з ПФУ у позивача більша сума доходу за ці місяці.
		З цього приводу апеляційний суд зазначає, що так як справа стосується стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем, то відповідачем надана довідка із зазначенням сум саме відпрацьованих днів за два місяці, що передували звільненню, а отже суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для врахування інших сум, які зазначені в довідці від ПФУ.
		В апеляційній скарзі апелянт просить стягнути на свою користь судові витрати на правничу допомогу та судовий збір за подання апеляційної скарги.
		Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
		Згідно з ч. 1-3 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
		За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
		Для цілей розподілу судових витрат:
		1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
		2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).
		Згідно з ч. 5, 7 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
		Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
		При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (ч.9 ст.139 КАС України).
		Водночас, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
		На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
		При визначенні суми відшкодування інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, Суд має виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
		Аналогічна правова позиція викладена в додатковому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 лютого 2020 року по справі № 280/1765/19.
		На підтвердження суми понесених витрат позивача в матеріалах справи наявні лише: копія договору та додаткової угоди до нього; копія квитанції; копія свідоцтва про право на зайняття адвокатської діяльності; оригінал ордеру.
		Однак, слід зазначити, що згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
		Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України, від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України, від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
		При визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
		У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
		З огляду на викладене, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката.
		У постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 640/2076/19 зазначено, що КАС України у редакції, чинній з 15.12.2017 року, імплементував нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено, безвідносно до наявності в матеріалах справи відповідних платіжних документів. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 і постанові Верховного Суду від 15 квітня 2021 року у справі № 160/6899/20.
		Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі Баришевський проти України (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі Двойних проти України (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі Меріт проти України (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
		Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.
		У справі East/West Alliance Limited проти України Європейський суд з прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір був обґрунтованим. Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд, не може бути обов`язковою для суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою.
		Суд звертає увагу на те, що суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку, тому, суд вважає, що заявлений представником апелянта до відшкодування розмір правничої допомоги є завищеним та таким, що підлягає зменшенню.
		Суд вважає, що визначений представником апелянта розмір понесених судових витрат на правничу допомогу не співмірний із складністю справи, яка розглядалась в порядку письмового провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи. 
		Виходячи з наведеного, враховуючи додані до справи докази понесення позивачем судових витрат, їх співмірність із складністю справи, обсягом наданих до суду та досліджених матеріалів, а також обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на підготовку процесуальних документів, подання позову, враховуючи також інші критерії оцінки співмірності витрат на оплату послуг адвоката, встановлені ч. 5 ст. 134 КАС України, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви представника апелянта - адвоката Демченко Людмили Павлівни та стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 2 000, 00 грн., які підлягають компенсації позивачеві за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
		Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
		З огляду на задоволення позовних вимог та згідно із ст. 139 КАС України судові витрати позивача підлягають частковому стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) в сумі 1610, 40 грн.
		Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Відповідно до положень частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
		За таких обставин, суд апеляційної інстанції зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, оскільки відповідач, як суб`єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що визначені законами та Конституцією України, однак суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи - невірно визначив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, що є підставою для зміни рішення в цій частині.
		 
		Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - задовольнити частково.
		Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2023 року по справі № 420/21543/23, - змінити, виклавши абзц. 2 та 3 у наступній редакції:
		«Визнати протиправною бездіяльність Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 при звільненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 по 19.01.2023 включно.
		Зобов`язати нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 по 19.01.2023 включно у розмірі 342 575, 45 грн.».
		В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2023 року по справі № 420/21543/23, - залишити без змін.
		Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (ЄДРПОУ 43315529) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2 000, 00 грн. (дві тисячі гривень нуль копійок).
		Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (ЄДРПОУ 43315529) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) суму сплаченого судового збору в розмірі 1610 (одна тисяча шістсот десять) грн. 40 копійок.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
		 
		Суддя-доповідач Г.В. СеменюкСудді  С.Д. Домусчі   О.І. Шляхтицький

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...