Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 336/5265/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 16.02.2024. Забезпечено надання загального доступу: 19.02.2024.
Дата набрання законної сили: 31.01.2024
Номер судового провадження: 61-12940ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		           
		31 січня 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 336/5265/22
		провадження № 61-12940св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		 
		головуючого - Фаловської І. М., 
		 
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), 
		 
		 
		учасники справи: 
		 
		позивач - ОСОБА_1 , 
		 
		 
		відповідачі -  ОСОБА_2 ,
		 
		третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року в складі колегії суддів: Трофимової Д. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до                  ОСОБА_2 , третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визнання незаконним утримання на території України малолітньої дитини та зобов`язання передати дитину для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання.
		 
		В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що 25 листопада             2011 року між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народилася дочка ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2               ОСОБА_3 отримала громадянство Королівства Данія за народженням відповідно до розділу І Закону про громадянство Данії, що підтверджується свідоцтвом про громадянство у справі № 2018-8117.
		 
		За повідомленням Міністерства юстиції України та Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України ОСОБА_3 19 січня 2022 року о 08 год 16 хв покинула територію України. Після чого подружжя постійно проживало на території Королівства Данія за адресою: АДРЕСА_1 .
		 
		06 квітня 2022 року відповідачка повідомила йому, що хоче виїхати до Німеччини, де мешкають деякі члени її родини. Він не заперечував щодо виїзду дружини до Німеччини, проте не погоджувався на виїзд дочки.
		 
		09 квітня 2022 року, повернувшись додому, він виявив відсутність дружини та дочки, почав їх шукати та звернувся з заявою до поліції, з повідомлення якої дізнався, що дочку з відповідачкою бачили на вокзалі м. Орхус. Поліція Східної Ютландії надала реєстраційний номер 4200-61605-03759-22 його заяві про підозру у викраденні дитини. Надалі він отримав реєстраційний номер 4200-83979-0010222 у зв`язку з незаконним перевезенням дитини та розшуком відповідачки. Йому стало відомо, що о 20 год 49 хв 15 квітня 2022 року ОСОБА_3 перетнула пункт пропуску державного кордону України «Вилок», в`їхала на територію України як громадянка України, виїзду з території України зафіксовано не було.
		 
		Позивач зазначає, що відповідачка без його згоди незаконно вивезла їхню дочку              ОСОБА_5 та змінила місце проживання малолітньої дитини. 
		 
		З цього приводу він звертався до Міністерства юстиції України, а також до Сімейного суду у Данії, рішенням якого було визнано його право тимчасової одноособової опіки над ОСОБА_6 у зв`язку з викраденням дитини відповідачкою. Це підтверджує, що право позивача як піклувальника порушене незаконним вивезенням дитини. 
		 
		Згода полягає в усній, письмовій або мовчазній формі. Жодної з указаних форм надання згоди на перевезення дитини отримано не було.
		На території України діє воєнний стан, наявні масові ракетні удари, порушення правил міжнародного гуманітарного права, низки міжнародних договорів щодо правил ведення війни, численні терористичні акти та прояви геноциду стосовно всіх представників українського народу. Вказані обставини не сприяють розвитку особистості та не забезпечують право дитини на дитинство, адже можливість всебічного розвитку та вибору дозвілля порушується та обмежується повітряними тривогами, необхідністю постійного відвідування укриття, обмеженням масового скупчення людей та проведення офіційних розважальних заходів. Також існують підстави вважати, що життю та здоров`ю дитини загрожує небезпека. Отже, рішення відповідачки про перевезення дитини на територію України не відповідає інтересам дитини.
		 
		У зв`язку з неефективністю вирішення питання про повернення дитини Міністерством юстиції України позивач вимушений звернутися до суду для захисту своїх законних прав та інтересів.
		 
		Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд: 
		 
		визнати незаконним утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_7 ; 
		 
		зобов`язати ОСОБА_2 передати малолітню дитину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , її батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2023 року позовні вимоги задоволено. 
		 
		Визнано незаконним утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . 
		 
		Зобов`язано ОСОБА_2 передати дитину ОСОБА_5 ,                     ІНФОРМАЦІЯ_3 , її батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання Королівства Данія.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що одноособове рішення        ОСОБА_2 про перевезення дитини на територію України не можна вважати таким, що реалізовано у законний спосіб. Батько має емоційну прихильність до дитини, до виїзду дружини вважав їх родину міцною, вважає, що об`єднання родини можливе. В інтересах дитини буде її повернення на територію постійного місця проживання. На відповідачку, як на одного з подружжя та одного з батьків, покладено обов`язок поважати та враховувати думку іншого з подружжя стосовно виховання спільних дітей, зокрема на визначення постійного місця проживання і без усного, письмового або мовчазного дозволу останнього не здійснювати дії, спрямовані на зміну місця проживання дитини та порушення права позивача на батьківство. Відповідачка, маючи намір покинути Данію та вивезти дитину, мала діяти відповідно до законодавства країни перебування, зважаючи на те, що дитина є громадянкою Данії. Вивезення дитини має бути обов`язково погоджено з батьком, дотримання процедури переміщення дитини у супроводі одного з батьків має бути оформлене належним чином, обов`язок дотримання законодавства покладається на відповідачку, якими б не були власні мотиви її дій.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Рішення суду першої інстанції оскаржено в апеляційному порядку                          ОСОБА_2 .  
		 
		Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Шевченківського районного суду                   м. Запоріжжя від 07 березня 2023 року скасовано та ухвалено нову постанову.
		 
		Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, про визнання незаконним утримання на території України малолітньої дитини та зобов`язання передати дитину для забезпечення повернення дитини 
		до держави постійного проживання. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що  ОСОБА_3 ,                  ІНФОРМАЦІЯ_3 , з моменту народження є громадянкою України та все життя після народження проживала в Україні. Дитина лише двічі виїжджала за межі України на короткий період часу, після чого поверталася до України як країни свого походження, де проживає і по теперішній час. Наразі дитині десять років, з яких вона лише два рази короткочасно не проживала в Україні, у м. Запоріжжі відвідувала дошкільні заклади, гуртки, зараз навчається в школі, за дитиною здійснюється медичний догляд у м. Запоріжжі, де у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки. Ці факти свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним, вона є дуже прив`язаною до матері, бабусі та дідуся (батьків матері), розуміє українську мову. Наявні у справі докази доводять, що звичайним місцем проживання дитини як до виїзду до Данії, так і після повернення до України, була і є Україна. За таких обставин немає підстав для повернення дитини до Данії за правилами Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, оскільки звичайним місцем проживання дитини була і є Україна, а, перебуваючи у Данії, дитина не набула нового звичайного для себе та постійного місця проживання у цій країні.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів
		 
		26 серпня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року і залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 березня 2023 року.
		 
		У касаційній скарзі заявник посилається на: 
		 
		пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц; 
		 
		пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування Гаазької конвенції 1980 року в умовах воєнного стану в Україні (висновок щодо визначення постійного/звичайного місця проживання дитини в умовах воєнного стану та висновок щодо порушення і здійснення прав на опіку) та частини другої статті 155 СК України при розгляді справ про визнання незаконним утримання дитини на території України та на території активних бойових дій; 
		 
		пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та стверджує, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, а саме не з`ясував «звичайне або постійне місце проживання дитини», а також не перевірив умов її проживання. 
		 
		Висновок психолога-спеціаліста від 06 лютого 2023 року є недопустимим доказом, оскільки виготовлений на замовлення заінтересованої сторони - відповідачки та містить виключно переказ думок та переконань останньої, тобто свідчить про суб`єктивний характер такого висновку, який не відтворює об`єктивні реалії.
		 
		Доводи відзиву на касаційну скаргу 
		 
		У жовтні 2023 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат            Кузнєцов Д. О., подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення апеляційного суду.
		 
		Провадження в суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		28 вересня 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
		 
		02 жовтня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшла нотаріально посвідчена заява ОСОБА_1 про відмову від касаційної скарги та закриттякасаційного провадження в зазначеній цивільній справі.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження колегією у складі п`яти суддів.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Суд встановив, що 25 листопада 2011 року між сторонами укладено шлюб, який зареєстрований Жовтневим відділом державної реєстрації цивільного стану Запорізького міського управління юстиції, актовий запис № 368 (том 1, а. с. 10, 93).
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народилась дочка ОСОБА_3 (том 1,                 а. с. 11, 94).
		 
		Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня     2022 року шлюб між сторонами розірвано.
		 
		Згідно із свідоцтвом про громадянство Королівства Данія від 10 жовтня 2018 року                   ОСОБА_3 набула громадянство Данії за народженням відповідно до розділу 1 Закону про громадянство Данії (див. Декрет № 422 від 07 червня 2004 року з останніми змінами, внесеними Законом № 1562 від 13 грудня 2016 року) та отримала паспорт громадянки Королівства Данія (том 1, а. с. 12, 14).
		 
		Сімейний суд Данії 08 червня 2022 року ухвалив рішення (номер справи: 2022-35582, будинок сімейного суду, 08-06-2022). Документ про тимчасову (поодинці ред.) опіку: сімейний суд вирішив, що ОСОБА_10 , 150179-2981, тимчасово передана під опіку ОСОБА_11 , 290313-6580, відповідно до розділу 26(1) Закону про батьківську відповідальність. Це тимчасове рішення діє доти, доки остаточну угоду або рішення не буде виконано. Рішення втрачає чинність, якщо клопотання про прийняття рішення про опіку або піклування над дитиною місце проживання, скасовано або відхилено, або батьки відновили спільне проживання. Це тимчасове рішення може бути виконане в сімейному суді відповідно до частини третьої пункту 1 розділу 478 Процесуального кодексу (том 1, а. с. 15).
		 
		Батьку у зв`язку з опікою над дитиною в Данії було призначено соціальну допомогу.
		 
		Згідно з електронним листом директора приватної школи Нejbjereg від 29 квітня       2022 року ОСОБА_3 була зарахована до вказаної школи, пройшла співбесіду, мала з`явитися до школи у визначений строк, але не з`явилася (том 1, а. с. 17).
		 
		Міністерство соціальних справ та у справах людей похилого віку Королівства Данія вживало заходів для розшуку дитини, зверталося до Національної поліції України, проте мати відмовилася повідомити своє поточне місцезнаходження (том 1, а. с. 201).
		 
		На виконання доручення компетентних органів Данії поліція м. Гернсхайм, Німеччина, проводила заходи з розшуку дитини та її матері, опитала осіб, які б могли дати інформацію про них, але вони, включаючи матір відповідачки, пояснили, що відповідачка до Німеччини не прибула (том 1, а. с. 204, 205).
		 
		Відповідно до посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 ОСОБА_1 постійно проживав в Україні, крім того, місце проживання позивача з 2013 року до 2022 року було зареєстроване на території України за адресою: АДРЕСА_2  (т. 1, а. с. 152, 217-219).
		 
		Згідно з довідками про реєстрацію місця проживання особи за відомостями департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 22 грудня                       2022 року ОСОБА_2 та  ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 , відповідачка - з 23 лютого 2010 року до теперішнього часу, дитина - з 23 травня 2014 року до теперішнього часу                            (том 1, а. с. 153, 154).
		 
		ОСОБА_2 на праві приватної власності належить 1/2 частина квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом (том 1, а. с. 155, 156).
		 
		ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в Україні, з моменту народження є громадянкою України, після народження проживала та продовжує проживати в Україні до теперішнього часу. 
		 
		З витягу, наданого Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України № 91-18104/0/15-22-вх від 19 липня 2022 року, вбачається, що за період із 19 липня 2017 року до 19 липня 2022 року ОСОБА_12 за межі України виїжджала двічі: 06 листопада 2021 року - повернулася 26 грудня                      2021 року (термін перебування за кордоном - 1 місяць 20 днів); 19 січня 2022 року - повернулася 15 квітня 2022 року (термін перебування за кордоном - 2 місяці                          27 днів) (том 1, а. с. 176).
		 
		Згідно з копією акта про фактичне проживання особи від 08 червня 2022 року в квартирі АДРЕСА_3 проживають: ОСОБА_13 , ОСОБА_2 та  ОСОБА_3 (том 1, а. с. 157).
		 
		Відповідно до характеристик, наданих класним керівником та директором школи,          ОСОБА_3 є ученицею 3-А класу (в іншій характеристиці - 4-А класу) Запорізького академічного ліцею «Вибір» з 2019 року (том 1, а. с. 159, т. 2, а. с. 36).
		 
		ОСОБА_3 з першого класу навчається в Запорізькому академічному ліцеї «Вибір» Запорізької міської ради Запорізької області.
		 
		За наявною в матеріалах справи копією медичної картки ОСОБА_3 з народження перебуває під наглядом лікарів у Комунальній установі «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2», амбулаторія № 6 м. Запоріжжя  (том 1, а.с. 161-166).
		 
		Висновком районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району як органу опіки та піклування від 16 грудня 2022 року визнано за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом із матір`ю ОСОБА_2 .
		 
		Під час складання висновку спеціалістами відділу по Шевченківському району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради проведено обстеження умов проживання дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка проживає разом з матір`ю ОСОБА_2 , про що складено акт обстеження, у якому зазначено, що житло складається з трьох кімнат. Умови проживання добрі. Дитина має окрему кімнату, в наявності іграшки, необхідна техніка та меблі для навчання, шафа з одягом відповідно вікових потреб, ліжко. Матір`ю створені належні умови для проживання, навчання, відпочинку та розвитку малолітньої дитини. За довідкою Запорізького академічного ліцею «Вибір» Запорізької міської ради Запорізької області ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , навчається в академічному ліцеї «Вибір» з першого класу. ОСОБА_12 має охайний вигляд, приходить завжди в чистому одязі, забезпечена всім необхідним для навчання в школі. Мати приділяє належну увагу вихованню дочки. Класний керівник не спілкувався з батьком, бо він постійно у відрядженні, батька бачив лише один раз на лінійці у вересні (том 1, а. с. 167).
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_4 кандидат психологічних наук, доцент, завідувач кафедри психології Запорізького національного університету Губа Н. О. провела психологічне обстеження ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . За результатом обстеження складено висновок спеціаліста-психолога, за яким:
		 
		1. Індивідуальний (емоційно-вольовий, психічний, інтелектуальний) розвиток                    ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відповідає віковій нормі для дітей цього віку, ОСОБА_14 здатна самостійно, послідовно і усвідомлено описувати дії, події, обставини (факти), які відбуваються в її житті, висловлювати власну думку (оцінку, позицію) щодо дій, подій, обставин (фактів), а також щодо людей, з якими вони пов`язані. Таким чином, психологічний розвиток ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дозволяє дитині сформулювати свою власну думку (власне бажання) щодо місця (країни) свого проживання та оточення.
		 
		2. У процесі обстеження виявлено, що ОСОБА_3 позитивно емоційно, з вираженою любов`ю та прихильністю ставиться до своєї мами                                  ОСОБА_2 . Всі емоційні стосунки дитини до всіх виділених у висновку спеціаліста дорослих обумовлені поведінкою самих дорослих у конкретних ситуаціях, які дитина в змозі оцінити і самостійно сформувати своє ставлення до них.
		 
		3. У процесі обстеження ОСОБА_3 відкрито й однозначно сформулювала своє бажання проживати з матір`ю ОСОБА_2 , з якою і проживає на цей момент на території України. Це обумовлено соціальними факторами (місцем народження в Україні та проживанням на території України, відвідуванням дитячих центрів розвитку у дошкільному віці, відвідуванням школи, широкого кола соціальних контактів з друзями, які збереглися з дошкільного періоду та з`явилися нові, з родичами, з якими ОСОБА_14 спілкується) та мовним середовищем - ОСОБА_14 вільно говорить і взаємодіє російською мовою, знає українську мову, почала вивчати англійську мову.
		 
		4. У процесі дослідження ОСОБА_14 відмітила, що від народження «сколько себя помню» проживала в Україні, відвідувала дитячий центр розвитку «Капелька», вступила та відвідує школу «Вибір», з мамою ходять у лікарню до лікаря, коли хворіє. У процесі її соціалізації в Україні в період дошкільного, молодшого шкільного віку у неї утворилося своє коло друзів, з якими вона спілкується, розвиваючи та формуючи свої комунікативні навички. В розмові ОСОБА_14 неодноразово наголошувала «Я гражданка Украины».
		 
		5. У процесі обстеження виявлено, що з моменту народження ОСОБА_14 проживала з матір`ю та батьком на території України, «но когда родители ссорились, а ссорились они часто, то мы уходили жить к бабушке с дедушкой, и с мамой жили там, потом опять возвращались к папе, но это все тут, в Украине, мы все тут живем». За словами дитини, коли батько приходив додому, то відразу починав конфліктувати з                             ОСОБА_2 , матір`ю дитини. ОСОБА_14 в бесіді неодноразово підкреслювала, що ставала свідком постійних сварок між батьками, психологічного, емоційного насильства батька стосовно матері.
		 
		6. ОСОБА_14 у розмові згадала, що була за кордоном, у Данії, куди їздила з мамою та татом. Були не дуже довго (дитина не може вказати тимчасовий проміжок), винаймали квартиру, і рідко ходили в гості до бабусі та дідуся, татових батьків. У Данії ОСОБА_15 не сподобалося (зі слів дитини), вона нічого там не знала і не розуміла.
		 
		7. ОСОБА_14 зазначила, що під час спілкування з бабусею та дідусем (батьками батька), інших родичів вона не згадувала, були великі мовні труднощі.
		 
		8. У процесі дослідження виявлено, що ОСОБА_14 вільно розмовляє російською мовою, це мова, якою вона спілкується в сім`ї з мамою та татом, і зі своїми друзями, знає, розуміє і говорить українською мовою, оскільки навчається в школі, де спілкування та навчання проходить українською мовою. Англійську мову почала тільки вивчати, інших мов дитина (за її словами) не знає.
		 
		9. Розлука з матір`ю ОСОБА_2 та вимушено примусовий (у випадку наявності правових підстав) переїзд дитини ОСОБА_7 з України до Данії, порушення звичного для дитини ритму життя негативно позначяться на психологічному і фізичному здоров`ї дитини, травмує її психіку і порушить стан психологічного благополуччя. Розрив стосунків ОСОБА_15 з матір`ю буде психотравмуючою ситуацією, яка може привести до глибоких порушень в її психічному функціонуванні, а в майбутньому до формування фобій, страхів і різних комплексів неповноцінності, які можуть проявитися на різних етапах становлення особистості (том 2, а. с. 119-123).
		 
		Згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів, складеним головним державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) станом на 31 січня 2023 року включно (за період з травня 2022 року до січня                       2023 року) сукупний розмір заборгованості ОСОБА_1 зі сплати аліментів за виконавчим документом становить 32 062,42 грн (том 2, а. с. 124).
		 
		ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з моменту народження є громадянкою України та все життя після народження проживала в Україні, дитина лише двічі виїжджала за межі України: 06 листопада - 26 грудня 2021 року (термін перебування за кордоном - 1 місяць 20 днів); 19 січня - 15 квітня 2022 року (термін перебування за кордоном - 2 місяці 27 днів). Після чого повернулася до України, країни свого походження, де проживає і до теперішнього часу. Наразі дитині десять років, із яких вона лише два рази короткочасно не проживала в Україні. У                                     м. Запоріжжі відвідувала дошкільні заклади, гуртки, зараз навчається в школі, за дитиною здійснюється медичний догляд. У м. Запоріжжі у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним, вона є дуже прив`язаною до матері, бабусі та дідуся (батьків матері), розуміє українську мову.
		 
		Мотивувальна частина
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		У пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку; ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.
		 
		Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Щодо вирішення заяви ОСОБА_1 про відмову від касаційної скарги та закриття касаційного провадження
		 
		02 жовтня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшла нотаріально посвідчена заява ОСОБА_1 про відмову від касаційної скарги та закриттякасаційного провадження узазначеній цивільній справі.
		Заявник вказує, що на підставі пункту 1 частини першої статті 396 ЦПК України та частини четвертої статті 398 ЦПК України відмовляється від касаційної скарги і просить касаційне провадження у справі закрити.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги.
		 
		За частиною четвертою статті 398 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї, а інша сторона має право визнати касаційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі, чи в певній частині до закінчення касаційного провадження. У разі відмови від касаційної скарги суд, за відсутності заперечень інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги, постановляє ухвалу про закриття касаційного провадження.
		 
		Згідно із частиною п`ятою статті 398 ЦПК України у разі закриття касаційного провадження у зв`язку з відмовою від касаційної скарги на судові рішення повторне оскарження цих рішень особою, що відмовилася від скарги, не допускається.
		 
		Разом із тим у поданій до суду заяві ОСОБА_1 не зазначив про те, що йому відомі наслідки відмови від касаційної скарги. 
		 
		На думку колегії суддів, вказані обставини виключають можливість задоволення поданої позивачем заяви про відмову від касаційної скарги.
		 
		Щодо вирішення справи по суті
		 
		Спірні правовідносини виникли у зв`язку з пред`явленням батьком малолітньої дитини вимоги про її повернення до Королівства Данія згідно з правилами Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька конвенція).
		 
		Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
		Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		 
		Згідно із статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
		 
		За частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
		 
		Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		 
		Верховний Суд бере до уваги, що на сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
		 
		Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
		 
		У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).
		 
		Загальні принципи щодо зв`язку між Конвенцією про права дитини та Гаазькою конвенцією, обсягу розгляду Судом міжнародних заяв про викрадення дітей, найкращих інтересів дитини та процесуальних зобов`язань держав наведені в рішенні ЄСПЛ у справі «X. проти Латвії» (X v. Latvia), заява № 7853/09, пункти 93-108                                 від 26 листопада 2013 року), а також у низці інших рішень щодо проваджень у справах про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції(див. рішення у справах «Момуссо та Вашингтон проти Франції» (Maumousseau and Washington v. France), заява № 39388/05, пункт 68, від 06 грудня 2007 року, «Ігнакколо-Зеніде проти Румунії» (Ignaccolo-Zenide v. Romania), заява № 31679/96, пункт 102, ЄСПЛ 2000-I, «Йосуб Карас проти Румунії» (Iosub Caras v. Romania), заява № 7198/04, пункт 38, від 27 липня                    2006 року, «Шоу проти Угорщини» (Shaw v. Hungary), заява № 6457/09, пункт 70,                             від 26 липня 2011 року, та «Аджіч проти Хорватії», заява № 22643/14, пункти 93-95,                   від 12 березня 2015 року, «Сатановська та Роджерс проти України» (заява № 12354/19) від 28 січня 2021 року, пункт 30)).
		 
		Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Гаазькою конвенцією, яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року. 
		 
		Згідно із статтею 1 Гаазької конвенції цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення  того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави,  ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
		 
		За частиною другою статті 3 Гаазької конвенції права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
		 
		Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.
		 
		Верховний Суд зазначає, що відмова враховувати заперечення проти повернення підпадає під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції.
		 
		Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де перебуває дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
		 
		Згідно із частиною другою статті 12 Гаазької конвенції судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
		 
		За статтею 13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: 
		 
		a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або 
		 
		b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. 
		 
		Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про  повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. 
		 
		Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини. 
		 
		За статтею 20 Гаазької конвенції у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод. 
		 
		Частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
		 
		Верховний Суд бере до уваги, що у рішенні «X. проти Латвії» (X v. Latvia від 26 листопада 2013 року, заява № 7853/09, пункт 98) ЄСПЛ зазначив, що не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній винятки до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно. 
		Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).
		 
		Колегія суддів Верховного Суду виходить з того, що підстави для відмови у поверненні дитини, тобто факти, підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо (постанова Верховного Суду від 06 листопада 2022 року у справі № 953/6251/21, провадження               № 61-1984св22).
		 
		За висновками, викладеними ЄСПЛ у справі «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення від 12 липня 2011 року (заява № 14737/09), рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Гаазької конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Гаазькою конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.
		 
		ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії» (X v. Latvia від 26 листопада 2013 року, заява № 7853/09, пункти 101, 107) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування цієї Конвенції (стаття 13 (а) та існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть у першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 Конвенції національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого суд розглядає відповідно до вказаної Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою. Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення з наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі винятків, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько. 
		 
		У пункті 31 рішенні ЄСПЛ від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (заява № 12354/19) суд звернув увагу, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Як відмова враховувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазькій конвенції, так і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 Конвенції, а також меті та завданню Гаазькій конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, яка не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які мають вузько тлумачитися. Це також дозволить суду, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (§ 31).
		 
		Поняття «місце постійного проживання» не визначене Гаазькою конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.
		 
		Отже, звертаючись до суду з позовом про повернення дитини у порядку Гаазької конвенції, позивач має довести звичайне місце проживання дитини в іншій державі, до якої він просить повернути дитину, а також, що він здійснював опіку, піклування про дитину до її незаконного переміщення із звичайного місця її проживання (постанова Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 712/9027/21, провадження                          № 61-12883св22). 
		 
		Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Тобто звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі (постанова Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі                   № 201/1577/21, провадження № 61-4217св22).
		 
		Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		За частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		 
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
		 
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
		 
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
		 
		Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		 
		Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити:
		 
		по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Гаазької конвенції); 
		 
		по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції); 
		 
		по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції).
		 
		У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив:
		 
		ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з моменту народження є громадянкою України, все життя після народження проживала в Україні та лише двічі короткостроково виїжджала за її межі, після чого поверталася до України, де проживає і до теперішнього часу;
		 
		дитина разом із матір`ю проживає у м. Запоріжжі, де навчається у школі та відвідує гуртки;
		 
		за місцем проживання у дитини є своє коло друзів, захоплення, вона має сталі сімейні зв`язки, своє місце проживання вважає постійним і комфортним, є дуже прив`язаною до матері, бабусі та дідуся (батьків матері), розуміє українську мову;
		 
		Королівство Данія ніколи не було місцем постійного проживання дитини, туди вона виїжджала разом із батьками в гості до бабусі з дідусем (батьків батька).
		 
		Враховуючи наведене, встановивши, що дитина постійно не мешкала в Королівстві Данія безпосередньо перед переміщенням, із моменту народження постійним її місцем проживання була і є Україна, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для повернення ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до Королівства Данія.
		 
		Доводи заявника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц, не заслуговують на увагу, оскільки обставини, встановлені Верховним Судом у справі, на яку послався заявник у касаційній скарзі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справі, яка переглядається. 
		 
		Так, у справі № 757/51046/17-ц (провадження № 61-14573св18) Верховний Суд, погоджуючись із висновками суду першої інстанції про задоволення позову та повернення малолітньої дитини до Мексиканських Сполучених Штатів, виходив із того, що малолітній син сторін у справі з народження проживав у Мексиканських Сполучених Штатах та саме там було місце його постійного проживання. Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд встановив, що місцем постійного проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , була та є Україна.  
		 
		Також підставою касаційного оскарження заявник вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування Гаазької конвенції в умовах воєнного стану в Україні (висновку щодо визначення постійного/звичайного місця проживання дитини в умовах воєнного стану та висновку щодо порушення та здійснення прав на опіку), а також частини другої статті 155 СК України при розгляді справ про визнання незаконним утримання дитини на території України та на території активних бойових дій.
		 
		За пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		 
		Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
		 
		Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 
		389 ЦПК України заявник повинен обґрунтувати, у чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно).
		 
		Враховуючи наведене, Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про наявність підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), з огляду на те, що заявник не обґрунтував, у чому саме полягає помилка суду апеляційної інстанції при застосуванні відповідних норм права. 
		 
		Що стосується доводів касаційної скарги щодо недослідження судом зібраних у справі доказів, то колегія суддів Верховного Суду вважає їх необґрунтованими, оскільки наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України (якщо суд не дослідив зібрані у справі докази), може бути підставою для скасування судового рішення лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. 
		 
		Зважаючи на те, що підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку, то доводи касаційної скарги щодо                               недослідження судами доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України) не підлягають оцінці Верховним Судом. Таким чином, доводи касаційної скарги, які були підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.
		 
		Виходячи з наведеного, колегія суддів доходить висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанову Запорізького апеляційного суду            від 19 липня 2023 року слід залишити без змін.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 
		 
		Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
		 
		З огляду на викладене колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
		 
		Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
		 
		Керуючись статтями 396, 398, 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Відмовити у задоволенні заяви  ОСОБА_1 про відмову від поданої ним касаційної скарги на постанову Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року.
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Постанову Запорізького апеляційного суду від 19 липня 2023 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                 І. М. Фаловська   Судді:                                                                                             В. М. Ігнатенко                                                                                                          С. О. Карпенко                                                                                                                                                                                                                                                   А. С. Олійник                                                                                                            В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...