Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 908/1793/25 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань, з них; про відшкодування шкоди.
Надіслано судом: 25.09.2025. Зареєстровано: 25.09.2025. Забезпечено надання загального доступу: 26.09.2025.
Дата набрання законної сили: 16.10.2025
Номер судового провадження: 3/97/25

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		номер провадження справи 3/97/25
		 
		ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23.09.2025Справа №908/1793/25
		м. Запоріжжя, Запорізька область
		Господарський суд Запорізької області у складі судді Педорича С.І.,
		за участю секретаря судового засідання Данилейко К.М., 
		Розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу:
		за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИДОНЕЦЬКЕ» (вул. Шевченка, буд. 24, с. Шевченківське, Пологівський р-н, Запорізька обл., 71031, ідентифікаційний код юридичної особи 00853286)
		до відповідача: держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (вул. Велика Дмитровка, буд. 15А, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 125993)
		про стягнення збитків у розмірі 23 713 000,00 доларів США, що є еквівалентом 983 584 400,00 грн,
		 
		за участю представників учасників справи:
		від позивача: Гамей Валентин Володимирович (в режимі відеоконференції) - адвокат, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №000188 від 18.10.2017, ордер серії АВ № 1188439 від 07.03.2025;
		від відповідача: не з`явився;
		 
		 
		РУХ СПРАВИ.
		12.06.2025 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИДОНЕЦЬКЕ» (скорочене найменування  ТОВ «ПРИДОНЕЦЬКЕ») до відповідача держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про стягнення майнової шкоди, завданої у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації, в загальному розмірі 23 713 000,00 доларів США, що є еквівалентом 983 584 400,00 грн. Судові витрати у справі просить покласти на відповідача.
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.06.2025 справу №908/1793/25 передано на розгляд судді Педоричу С.І.
		Ухвалою суду від 17.06.2025 відкрито провадження у справі №908/1793/25; присвоєно справі номер провадження 3/97/25; постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження; підготовче судове засідання призначено на 15.07.2025 12:00 год. Учасникам справи надана можливість реалізувати свої процесуальні права та обов`язки.
		20.06.2025 через систему «Електронний суд» до суду надійшла заява від представника позивача ТОВ «ПРИДОНЕЦЬКЕ»  адвоката Гамей Валентина Володимировича, про участь у вищезазначеному судовому засіданні у справі №908/1793/25 в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів у системі ЄСІТС.
		Ухвалою суду від 24.06.2025 задоволено заяву представника позивача ТОВ «ПРИДОНЕЦЬКЕ»  адвоката Гамей Валентина Володимировича, про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів з використанням системи відеоконференцзв`язку.
		30.06.2025 через систему «Електронний суд» до суду надійшла заява від керівника ТОВ «ПРИДОНЕЦЬКЕ»  Лужанського Олега Вікторовича, про участь у вищезазначеному судовому засіданні у справі №908/1793/25 в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів у системі ЄСІТС адвоката Буйного А.О.
		Ухвалою суду від 01.07.2025 задоволено керівника ТОВ «ПРИДОНЕЦЬКЕ»  Лужанського Олега Вікторовича, про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №908/1793/25 адвоката Буйного А.О. поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів з використанням системи відеоконференцзв`язку.
		11.07.2025 через систему «Електронний суд» до суду від представника позивача надійшло клопотання про доручення доказів, а саме докази направлення ухвали суду про відкриття провадження у справі на адресу відповідача.
		Ухвалою суду від 15.07.2025 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів та відкладено підготовче засідання до 26.08.2025 о 09:30 год.
		11.08.2025 через систему «Електронний суд» до суду від представника позивача надійшло клопотання про долучення доказів про повідомлення відповідача про розгляд справи.
		У судовому засіданні 26.08.2025 суд долучив до матеріалів справи докази подані позивачем 11.07.2025 та 11.08.2025.
		Ухвалою суду від 26.08.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 23.09.2025 о 10:00.
		04.09.2025 через систему «Електронний суд» до суду від представника позивача надійшло клопотання про долучення доказів про повідомлення відповідача про розгляд справи. 
		Відповідач повідомлений про час та місце судового розгляду справи шляхом розміщення відповідного оголошення-повідомлення на офіційному вебпорталі судової влади України та оголошення про виклик до суду на вебпорталі судової влади України та офіційному вебсайті Господарського суду Запорізької області.
		У зв`язку з військовою агресією держави відповідача проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан.
		Відповідно до ч. 1 ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
		Згідно з листом Міністерства юстиції України «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування.
		Крім того, у зв`язку з агресією з боку держави відповідача та введенням воєнного стану АТ «Укрпошта» з 25.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з державою відповідача, а відтак, суд позбавлений можливості повідомляти відповідача про розгляд справи засобами поштового зв`язку та не звертається до суду держави відповідача з судовим дорученням про вручення документів.
		Міністерство юстиції України листом №91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист №71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.
		Враховуючи наведене, для повідомлення учасників справи, які перебувають на території країни-агресора, або самої країни-агресора є можливим розміщення інформації на офіційному вебпорталі судової влади України відповідного оголошення в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 122 ГПК України, а також на офіційному вебсайті Господарського суду Запорізької області, що здійснювалося Господарським судом Запорізької області в межах судового процесу у даній справі.
		Крім того, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень та знаходяться у вільному доступі.
		Таким чином суд, виходячи з презумпції обізнаності відповідача, дійшов висновку про належне повідомлення останнього про розгляд даної справи.
		Судом враховано, що у силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
		Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору.
		Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
		Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду).
		Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі «Красношапка проти України», від 02.12.2010 «Шульга проти України», від 21.10.2010 «Білий проти України»).
		У судовому засіданні 23.09.2025 технічна фіксація здійснювалась за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку: vkz.court.gov.ua.
		У судовому засіданні 23.09.2025 суд долучив до матеріалів справи докази про повідомлення відповідача про розгляд справи подані позивачем 04.09.2025.
		Представник позивача в судовому засіданні підтримав позов повністю, просить позовні вимоги задовольнити.
		Відповідач повноважного представника в судове засідання не направив.
		У судовому засіданні 23.09.2025 судом безпосередньо досліджені докази, які наявні в матеріалах справи.
		В судовому засіданні 23.09.2025 суд визнав наявні документи достатніми для об`єктивного та всебічного розгляду спору, внаслідок чого після переходу до стадії ухвалення судового рішення, в судовому засіданні, в порядку статті 240 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом  ГПК України), проголошено скорочене судове рішення (вступну та резолютивну частини) та повідомлено, що повний текст рішення буде складено протягом десяти днів з дня проголошення вступної та резолютивної частин рішення.
		Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення сторін, встановив наступне.
		 
		СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ ПОЗИВАЧА.
		Позивач функціонував як єдиний майновий комплекс (далі  ЄМК) у сфері сільськогосподарського виробництва з 2000 року, входив до міжнародної групи компаній БКВ (BKW GROUP LTD, Cyprus, код за торговим реєстром Кіпру НЕ 343039, який був його власником.
		Основний вид діяльності Позивача  «Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур» (код КВЕД 01.11),
		Для здійснення основного виду діяльності Позивач використовував на правах оренди землі сільськогосподарського призначення на території Запорізької області.
		Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 №376, території Пологівського району Запорізької області, а саме: с. Шевченківське, с. Труженка, с. Тернове з 03.03.2022 є тимчасово окупованими територіями та на момент звернення до суду із цією позовною заявою продовжують перебувати під контролем РФ. Таким чином, з 03.03.2022 Позивач втратив контроль над своїм ЄМК.
		Прямим наслідком дій Російської Федерації, описаних вище, було те, що Позивач вимушено перервав діяльність свого ЄМК, не вбачає жодної можливості поновити його роботу, немає доступу до своєї власності, не може нею розпоряджатися чи користуватися, тобто втратив можливість вести діяльність по вирощуванню сільськогосподарських культур на орендованих ним земельних ділянках загальною площею 5 009,2516 га, з використанням належних Позивачу на праві власності матеріально-технічних ресурсів, розпоряджатися сільськогосподарською продукцією та отримувати доходи від такої діяльності протягом усього строку оренди земельних ділянок.
		Позивачеві завдано збитків у вигляді втрати ЄМК (бізнесу), а їх розмір станом на 31.03.2025 склав 23 713 000 (двадцять три мільйони сімсот тринадцять тисяч) доларів США, що за курсом НБУ станом на 31.03.2025, становило 983 584 400 (дев`ятсот вісімдесят три мільйони п`ятсот вісімдесят чотири тисячі чотириста) грн, що підтверджується Звітом про незалежну оцінку з визначення розміру реальних збитків від втрати єдиного майнового комплексу (бізнесу) ТОВ «Придонецьке» (ідентифікаційний код 00853286), заподіяних внаслідок його фактичного привласнення після початку військової агресії Російської Федерації, складеного ТОВ «Нексія ДК. Оцінювальні послуги» від 25.04.2025.
		 
		СТИСЛИЙ ВИКЛАД ЗАПЕРЕЧЕНЬ ВІДПОВІДАЧА.
		Відповідач відзив на позов не надав.
		Згідно ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
		Суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на надання відзиву на позовну заяву та вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами.
		 
		ПЕРЕЛІК ОБСТАВИН, ЯКІ Є ПРЕДМЕТОМ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВІ.
		Предметом цього судового розгляду є вимоги позивача про відшкодування шкоди у зв`язку з фактичною втратою майна позивачем внаслідок незаконної тимчасової окупації Відповідачем території Пологівського району Запорізької області та невиконання ним міжнародних зобов`язань із забезпечення прав власності позивачів на нерухоме майно, внаслідок чого нерухоме майно знищене/втрачене Позивачем; місце завдання шкоди є територія суверенної держави Україна.
		Для правильного вирішення цього спору необхідно встановити: 1) наявність правила поведінки, встановленого законом або договором; 2) наявність факту порушення такого правила поведінки винною особою; 3) наявність збитків у потерпілої особи; 4) наявність безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони.
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
		Позивач (ТОВ «ПРИДОНЕЦЬКЕ»)  юридична особа, зареєстрована за законодавством України (код ЄДРПОУ 00853286), місцезнаходження якої: вул. Шевченка, буд. 24, с. Шевченківське, Пологівський район, Запорізька область, 71020. Позивач є правонаступником СВК «ЛЮБАВА» (код ЄДРПОУ 25677689).
		Відповідно до Постанови Верховної Ради України №807-IX від 17.07.2020 «Про утворення та ліквідацію районів», у Запорізькій області, зокрема, було ліквідовано Бердянський, Більмацький, Василівський, Великобілозерський, Веселівський, Вільнянський, Гуляйпільський, Запорізький, Кам`янсько-Дніпровський, Мелітопольський, Михайлівський, Новомиколаївський, Оріхівський, Пологівський, Приазовський, Приморський, Розівський, Токмацький, Чернігівський, Якимівський райони (п. 3 постанови).
		Вирішено утворити на території Запорізької області Пологівський район (з адміністративним центром у місті Пологи) у складі територій Більмацької селищної, Воздвижівської сільської, Воскресенської сільської, Гуляйпільської міської, Комиш-Зорянської селищної, Малинівської сільської, Малотокмачанської сільської, Молочанської міської, Оріхівської міської, Пологівської міської, Преображенської сільської, Розівської селищної, Смирновської сільської, Токмацької міської, Федорівської сільської територіальних громад, затверджених Кабінетом Міністрів України (п. 2 постанови).
		Позивач функціонував як єдиний майновий комплекс (далі  ЄМК) у сфері сільськогосподарського виробництва з 2000 року, входив до міжнародної групи компаній БКВ (BKW GROUP LTD, Cyprus, код за торговим реєстром Кіпру НЕ 343039), який був його власником.
		Основний вид діяльності Позивача  «Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур» (код КВЕД 01.11), а основні культури, зерно яких він вирощував: пшениця, соняшник, ячмінь, горох.
		Як свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №285269813 від 17.11.2021 у оренді Позивача перебувало 710 земельних ділянок загальною площею 5009,2516 га (земельний банк), в Більмацькій, Комиш-Зорянській та Розівській селищних територіальних громадах Пологівського району Запорізької області.
		До складу ЄМК Позивача, окрім прав оренди земельних ділянок, також входило належне йому на праві власності:
		- нерухоме майно в кількості 43 одиниці. Технічні паспорти на об`єкти нерухомості, свідоцтва про право власності, акти приймання-передачі нерухомого майна та інша технічна документація долучена до матеріалів справи;
		- транспортні засоби й сільськогосподарська техніка (62 од.) - про що свідчить перелік рухомого майна та копій свідоцтво про реєстрацію машин та транспортних засобів, що долучені до матеріалів справи;
		- необхідні для виробництва сільгосппродукції інші товарно-матеріальні цінності: сільськогосподарське обладнання та устаткування, запасні частини, паливно мастильні матеріали, насіння для сівби, добрива, засоби захисту рослин, залишки сільськогосподарської продукції врожаю 2021 року, офісні меблі, програмне забезпечення та інші цінності, детальний перелік яких вказаний у Балансовій довідці від 03.03.2022.
		24.02.2022 Російська Федерація розпочала повномасштабний напад на Україну.
		24.02.2022 Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, в Україні введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався та наразі триває.
		Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 №376, території Пологівського району Запорізької області, а саме: с. Шевченківське, с. Труженка, с. Тернове з 03.03.2022 є тимчасово окупованими територіями та на момент звернення до суду із цією позовною заявою продовжують перебувати під контролем РФ.
		З 03.03.2022 Позивач втратив контроль над своїм ЄМК. Майно ЄМК Позивача потрапило під фактичний контроль персоналу призначеного або допущеного до роботи на окупованих територіях Російською Федерацією.
		Позивач вимушено перервав діяльність свого єдиного майнового комплексу наразі немає доступу до своєї власності, не може нею розпоряджатися чи користуватися, тобто втратив можливість вести діяльність по вирощуванню сільськогосподарських культур на орендованих ним земельних ділянках загальною площею 5009,2516 га, з використанням належних Позивачу на праві власності матеріально-технічних ресурсів, розпоряджатися сільськогосподарською продукцією та отримувати доходи від такої діяльності протягом усього строку оренди земельних ділянок.
		З метою встановлення розміру матеріальних збитків, спричинених позивачу внаслідок втрати майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації позивач замовив Звіт про незалежну оцінку з визначення розміру реальних збитків від втрати єдиного майнового комплексу (бізнесу) ТОВ «Придонецьке» (ідентифікаційний код 00853286), заподіяних внаслідок його фактичного привласнення після початку військової агресії Російської Федерації у ТОВ «Нексія ДК».
		Згідно звіту від 25.04.2025 розмір реальних збитків у вигляді втрати ЄМК (бізнесу), станом на 31.03.2025, склав 23 713 000 (двадцять три мільйони сімсот тринадцять тисяч) доларів США, що за курсом НБУ станом на 31.03.2025, становило 983 584 400 (дев`ятсот вісімдесят три мільйони п`ятсот вісімдесят чотири тисячі чотириста) грн.
		Заперечення та спростування результатів оцінки збитків, докази виникнення спорів, пов`язаних із результатами оцінки збитків (визначеного розміру збитків) в матеріалах справи відсутні.
		 
		ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ СТОРІН, ВИСНОВКИ СУДУ.
		Щодо порушення Відповідачем прав позивача за законами України.
		Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі  ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
		Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
		Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
		Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст.3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
		Частинами 1, 3 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
		Частинами 1, 2 ст. 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, в тому числі: втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
		За змістом статті 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.
		Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).
		Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
		Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
		Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами ЦК України відповідальність настає незалежно від вини.
		Тому, обов`язковою умовою притягнення Відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.
		Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
		У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.
		Згідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
		Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
		Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 року у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
		Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 №A/ES-11/L.1 визнано акт агресії Відповідача проти України в порушення пункту 2 4) статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування Відповідача з України.
		Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов`язано Відповідача негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.
		Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.
		Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
		До того ж, приписами ч.2 ст.46 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (дата підписання: 18.10.1907, дата набрання чинності для України: 24.08.1991) закріплено, що приватна власність не підлягає конфіскації на окупованій території.
		За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії Відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії Відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і окупація території України; знищення, привласнення, конфіскація (експропріація) або викрадення майна (в тому числі і майна Позивача) на окупованих територіях, здійснені в рамках реалізації акту агресії Відповідачем.
		У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
		Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
		В контексті зазначеного, саме Відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі №686/10520/15-ц.
		Як було встановлено судом, єдиний майновий комплекс Позивача є цивільним об`єктом, який не використовувався у військових цілях відповідно до міжнародного законодавства.
		Саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, та тимчасової окупації Пологівського району Запорізької області позивачу було завдано збитків.
		Відповідно до положень частин першої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
		Згідно з пунктом 1 частини другої статті 22 ЦК України збитками зокрема є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
		Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
		Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 11 листопада 2004 року №16-рп/2004 наголошує, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.
		Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		Згідно листа Верховного Суду України від 01.07.2013 «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ»:
		правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.);
		правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання;
		правомочність розпоряджання означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).
		Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 320 ЦК України).
		Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України № 1207-VІІ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», за підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.
		Проте, матеріали справи свідчать про повну втрату Позивачем контролю над майном, в тому числі нерухомим та встановлення відповідачем контролю над майном позивача з подальшим йоговикористання/експлуатацією.
		З огляду на викладене, Позивач:
		не панує над своїм майном не утримує його, не використовує чи експлуатує його, не отримує від нього корисні властивості (доходи), не здійснює з ним господарську діяльність і так само не може здійснювати вказані правомочності користування та володіння цим майном всупереч власній волі та з вини Відповідача;
		позбавлений можливості вільно, на власний розсуд розпорядитись майном, в тому числі, продати його за справедливу ринкову ціну чи передати таке майно кредиторам в рахунок виконання зобов`язань;
		повністю позбавлений можливості користування та розпорядження майном на практиці.
		Таким чином, позаяк нормами законодавства України передбачено право власності Позивача на майно, в тому числі нерухоме, на практиці його неможливо здійснити.
		З огляду на те, що Позивач за законодавством України лишається власником та орендарем майна, Відповідач протиправно позбавив позивача права власності та права оренди на нерухоме майно, та права власності на рухоме майно, що є порушенням Відповідачем прав Позивача, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 ЦК України, а також ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції.
		 
		Фактичне позбавлення позивача, належного йому майна за Конвенцією.
		Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права.
		Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі правила. Перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном. Друге правило, яке міститься у другому реченні першого абзацу, стосується лише позбавлення «власності» та підпорядковує цей процес певним умовам. Третє правило, викладене у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів («Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (SporrongandLцnnroth v. Sweden), 1982; Iatridis v. Greece, 1999; J.A. Pye (Oxford) Ltdand J.A. Pye (Oxford) LandLtd v. theUnitedKingdom [ВП], 2007; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007; AliљiжandOthers v. BosniaandHerzegovina, Croatia, Serbia, SloveniaandtheFormerYugoslavRepublicofMacedonia; «ІммобіліареСаффі проти Італії» (ImmobiliareSaffi v. Italy), 1999; Broniowski v. Poland; і «Вістінс і Перепйолькінс проти Латвії» (VistinsandPerepjolkins v. Latvia)). Ці три норми не «окремі» в сенсі того, що вони не пов`язані між собою: друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, проголошеного в першому правилі («Колишній король Греції та інші проти Греції» (FormerKingofGreeceandOthers v. Greece); Bruncrona v. Finland, 2004; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007).
		Так, щоб вважатися сумісним зі статтею 1 Протоколу № 1, втручання має відповідати певним критеріям: воно має відповідати принципу законності та мати за законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, якої прагнуть досягти (Beyeler v. Italy [ВП], 2000, §§ 108-114). При цьому, Європейський суд з прав людини не раз наголошував, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння «майном» може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам (BйlаnйNagy v. Hungary ; (Lekiж v. Slovenia).
		В свою чергу, вороже вторгнення на територію іншої суверенної держави, що призвело до окупації військами Російської Федерації частини території України та як наслідок призвело до позбавлення права розпоряджатись, користуватись та мирно володіти своїм майном, апріорі не може мати жодної легітимної мети та служити законним інтересам українського суспільства. Такі дії однозначно та беззаперечно вважаються порушення з боку Відповідача права власності Позивача та фактично прирівнюються за своїми тривалими наслідкам до втрати майна Позивача.
		Тимчасова окупація Пологівського району Запорізької області військами російської федерації позбавила позивача (ТОВ «Придонецьке») майна єдиного майнового комплексу, що був розташований на території Пологівського району Запорізької області, а саме: с. Шевченківське, с. Труженка, с. Тернове.
		У даній справі формально Позивач за законодавством України уповноважений розпорядитись майном, в дійсності це неможливо.
		У пункті 53 Рішення у справі «Vasilescu v. Romania» від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі «Рараmісhаlороulоs V. Greece» про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
		Варто зазначити, що у коментованому рішенні (пункт 51) ЄСПЛ прямо зазначає, що практична перешкода може складати порушення Конвенції так само як і правова перешкода.
		З огляду на те, що фактична неможливість розпорядження майном за Конвенцією прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації), то у такому випадку майно слід вважати втраченим так само, як у разі припинення прав власності на майно, чи його знищення.
		 
		Щодо розміру прямих збитків.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 №326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.
		16.12.2022 набрав чинності наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18.10.2022 №3904/1223 «Про затвердження методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності».
		Згідно з пунктом 1 Розділу І вказаної вище Методики Ця методика застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб`єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв`язку зі збройною агресією російської федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб`єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб`єктів господарювання.
		Відповідно до пункту 9 Методики за умовну грошову одиницю приймають долар США. Отриманий результат в еквіваленті умовної грошової одиниці переводять у гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату оцінки.
		Так, згідно Звіту про незалежну оцінку з визначення розміру реальних збитків від втрати єдиного майнового комплексу (бізнесу) ТОВ «Придонецьке» (ідентифікаційний код 00853286), заподіяних внаслідок його фактичного привласнення після початку військової агресії Російської Федерації, складеного ТОВ «Нексія ДК. Оцінювальні послуги» від 25.04.2025, розмір реальних збитків, станом на 31.03.2025 склав 23 713 000 (двадцять три мільйони сімсот тринадцять тисяч) доларів США, що за курсом НБУ станом на 31.03.2025, становило 983 584 400 (дев`ятсот вісімдесят три мільйони п`ятсот вісімдесят чотири тисячі чотириста) грн.
		Заперечення відповідача проти результатів оцінки збитків в матеріалах справи відсутні.
		 
		Щодо визначення суми відшкодування в доларах США.
		Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
		Відповідно до вимог статті 192 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Відповідно до правових висновків Верховного Суду, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.
		Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18.
		Відповідно до абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
		Відповідно до положень ст. 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.
		Згідно із ст. 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
		Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України «Про валюту і валютні операції» цей закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов`язки суб`єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Відповідно до частини 2 ст. 3 Закону «Про валюту і валютні операції» питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом.
		Згідно із частинами 1, 2 ст. 5 Закону України «Про валюту і валютні операції» гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою ціє статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.
		Таким чином, Закон України «Про валюту і валютні операції», як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов`язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно- правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.
		Згідно із п. 1 ст. 1 Закону України «Про валюту і валютні операції» валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов`язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов`язаних з цим зобов`язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.
		Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі рішення суду, що набуло законної сили, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. «ґ» п. 8 ст. 1 Закону України «Про валюту і валютні операції» іноземні держави (у тому числі і Відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.
		Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України «Про валюту і валютні операції» у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов`язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.
		Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону України «Про валюту і валютні операції», валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов`язань за міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.
		Відповідно до п. 109 Розділу X Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (затверджене постановою НБУ № 5 від 02.01.2019) за поточними рахунками в іноземній валюті суб`єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.
		Таким чином, вимога Позивача про стягнення шкоди у іноземній валюті (дол. США) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності Позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди у іноземній валюті (дол. США) відповідає законодавству та є ефективним.
		 
		Щодо притягнення до відповідальності саме Російської Федерації за дії, вчиненні її військовослужбовцями (належність відповідача).
		Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, яка є чинною для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР з 10 травня 1954 року, то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.
		У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.
		Згідно з Конвенцією Організації Об`єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року, вона застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. 
		Відповідно до ст. 4 Конвенції особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Жодній Високій Договірній Стороні не дозволяється звільняти себе чи будь-яку іншу Високу Договірну Сторону від відповідальності, яку несе вона чи інша Висока Договірна Сторона за порушення, наведені в 147 статті (ст. 148 цієї Конвенції).
		Стаття 91 Протоколу I до Конвенції Організації Об`єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року стосується відповідальності: сторона, що перебуває у конфлікті й порушує положення цієї Конвенції, або цього Протоколу, повинна відшкодовувати завдані збитки, якщо для цього є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що вчиняються особами, які входять до складу її збройних сил.
		Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року №337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення). У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року)(абзац п`ятий пункту 1 Заяви). 27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви). Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви). 24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на суверенну територію України. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.
		02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
		16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти Росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що РФ має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.
		14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
		27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
		19 жовтня 2022 року на засіданні Ради безпеки РФ президент країни-агресора заявив, що він підписав указ про «запровадження воєнного стану» на «приєднаних» до РФ територіях України  самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» та окупованих частин Херсонської та Запорізької областей. Водночас, в Офісі президента України заявили, що введення «воєнного стану» на окупованих територіях з боку РФ варто розглядати лише як псевдолегалізацію мародерства та розграбування майна українців.
		Таким чином, Російська Федерація повинна нести відповідальність за всі дії, які вчиненні особами, які входять до складу її збройних сил і, відповідно, є належним відповідачем за даною позовною заявою. 
		Зрозуміло, що встановити конкретну особу військовослужбовця, який у складі російської армії вчиняв протиправні дії та завдавав шкоди є неможливим. Саме тому, ще у 2014 році був прийнятий Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
		Відповідно до частини 8 статті 5 вказано вище Закону відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Окрім цього, ця ж стаття закріплює положення про те, що держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
		Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
		Тому, саме Російська Федерація як країна-терорист, що визнана такою переважною більшістю країн цивілізованого світу, є відповідальною за будь-яку шкоду, яка була завдана суб`єктам господарювання в результаті повномасштабної збройної агресії.
		Відповідно до статей 4 та 45 ГПК України іноземна держава не може бути відповідачем у справі, яка розглядається за правилами господарського судочинства. Більше того, згідно частини 4 статті 56 ГПК України держава бере участь у справі лише через відповідний орган державної влади.
		Держава може вступати у правовідносини лише через свої компетентні органи, необхідним є чітко визначити який саме державний орган цієї країни уповноважений виконувати представницьку функцію в іноземних судах.
		Так, згідно з пунктом 3.1. статті 1 Федерального закону «Про прокуратуру Російської Федерації»: «Генеральная прокуратура Российской Федерации в пределах своїй компетенции обеспечивает представительство и защиту интересов Российской Федерации в межгосударственных органах, иностранных и международных (межгосударственных) судах, иностранных и международныхтретейских судах (арбитражах)».
		Відповідно до частини 5 статті 39.1. Федерального закону «Про прокуратуру Російської Федерації»: «В целях обеспечения представительства и защиты интересов Российской Федерации в межгосударственных органах, иностранных и международных (межгосударственных) судах, иностранных и международных третейских судах (арбитражах) Генеральная прокуратура Российской Федерации:
		Создает рабочие группы из представителей федеральних государственных органов, органов государственной власти субъектов Российской Федерации, органов местного самоуправления и организаций, а также привлекает (в том числе на договорной основе) к участию в обеспечении представительства и защиты интересов Российской Федерации в таких межгосударственных органах и судах российские и иностранные организации, адвокатов, экспертов и иных специалистов;
		собирает и обобщает информацию о фактической и юридической стороне дела, запрашивает у федеральних государственных органов, органов государственной власти субъектов Российской Федерации и органов местного самоуправления информацию, необходимую для представления и защиты интересов Российской Федерации в межгосударственных органах, иностранных и международных (межгосударственных) судах, иностранных и международных третейских судах (арбитражах), в том числе копии всех необходимых документов, относящихся к делу;
		формирует позицію Российской Федерации по делу, выступает в качестве представителя Российской Федерации при рассмотрениидела в межгосударственных органах, иностранных и международных (межгосударственных) судах, иностранных и международных третейских судах (арбитражах), а также согласовывает сформированную позицию с федеральным органом исполнительной власти, осуществляющим функции по выработке и реализации государственной политики и нормативно-правовому регулированию в сфере международных отношений Российской Федерации, если дело затрагивает политические аспекты международных отношений;
		обеспечивает изучение правових последствий решений межгосударственных органов, иностранных и международных (межгосударственных) судов, иностранных и международных третейських судов (арбитражей), принятие в установленням порядке мер, направленных на предотвращение нарушений, аналогичных нарушениям, в связи с которыми приняты указанные решения, а также підготовку рекомендаций по участию Российской Федерации в международных договорах и совершенствованию норм международного права, отвечающих интересам Российской Федерации».
		Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, Позивачем правомірно обрано генеральну прокуратуру Російської Федерації як належний орган, що представлятиме інтереси держави російська федерація в Господарському суді Запорізької області.
		 
		Щодо юрисдикційного імунітету російської федерації.
		Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає. Підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить Позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55). У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
		Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59). Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v theUnitedKingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. theUnitedKingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
		Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
		Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право Позивача на справедливий суд, законної мети.
		Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 75 ГПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право Позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.
		Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. Аналогічної позиції дотримається Верховний Суд у постанові від 18.05.2022 у справі №760/17232/20.
		При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, Верховний Суд у постанові від 18.05.2022 у справі №760/17232/20 бере до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі JurisdictionalImmunitiesoftheState (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 30). У вказаній постанові Верховний Суд вважає, що право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування.
		Верховний Суд у постанові від 18.05.2022 у справі №760/17232/20 дійшов висновку, що звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.
		За таких обставин, застосування судового імунітету Російської Федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права Позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права Позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію Російської Федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету Російської Федерації буде непропорційним до своєї мети.
		Таким чином, судовий імунітет Російської Федерації не повинен застосовуватись з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.05.2022 у справі №760/17232/20.
		Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі NorthSeaContinentalShelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66).
		Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої вказується, що необхідно брати до уваги «будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін» (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).
		ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд «повинен пам`ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету» (Fogarty v. TheUnitedKingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 56; SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 48).
		Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).
		Таким чином, суд зобов`язаний проаналізувати питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.
		Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia: «застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61). Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права. Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68). Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з Російської Федерації.
		Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
		Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд у постанові від 18.05.2022 у справі №760/17232/20 дійшов висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.
		Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tortexсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
		Отже, у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.
		Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі JurisdictionalImmunitiesoftheState (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.
		Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну Позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.
		До того ж, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
		Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19. Так, усвоїй постанові Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що «такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».
		Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.
		Військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.
		Враховуючи викладене, можна прийти до висновку, що звертаючись із позовом до Російської Федерації для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.
		 
		Щодо предметної юрисдикції спору.
		У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		Згідно з ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
		За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема, спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.
		Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 ГПК України.
		Так, згідно з ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
		Частиною 1 ст. 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
		Для того, щоб бути повноцінним учасником цивільних відносин, державі потрібно мати певний правовий вираз (статус), притаманний звичайним учасникам цих відносин, тобто статус особи. Враховуючи національні правові традиції, мова може йти лише про статус юридичної особи публічного права. Таким чином, держава, будучи особою публічного права приймає участь в цивільному обороті, несе майнову відповідальність як казна.
		Враховуючи наведене, в даній справі спір виник між юридичною особою приватного права (Позивачем) та іноземною державою-агресором як особливим суб`єктом цивільного права, статус якого може бути прирівняно до юридичної особи публічного права. При цьому в розрізі предмета спору, у даній справі спір виник щодо відшкодування шкоди, завданої господарюючому суб`єкту.
		Отже з огляду на наведені критерії розмежування юрисдикційної підвідомчості, суб`єктний склад спору та його предмет, спір у даній справі не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства в судах загальної юрисдикції, оскільки, містить ознаки господарського спору.
		Відповідно до ст. 4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).
		Аналіз всіх наведених вище норм свідчить про те, що позов юридичної особи до держави про відшкодування шкоди не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та відноситься до юрисдикції господарського суду.
		Таким чином, даний спір підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства.
		Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 405/4179/18, де зроблено висновок про те, що спір юридичної особи з органами державної влади про відшкодування шкоди, завданої їхньою бездіяльністю, належить до юрисдикції господарського суду.
		 
		Щодо територіальної підсудності спору.
		Предметом позову в даній справі виступає матеріально-правова вимога майнового характеру про відшкодування шкоди, завданої майну Позивача та упущеної вигоди, які пов`язані з незаконними діями (збройною агресією) Російської Федерації.
		У відповідності до частини 8 статті 29 ГПК України позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.
		Оскільки місцем завдання шкоди є Пологівський район Запорізької області розгляд даної справи підсудний Господарському суду Запорізької області.
		 
		ПЕРЕЛІК ДОКАЗІВ, ЯКИМИ СТОРОНИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ АБО СПРОСТОВУЮТЬ НАЯВНІСТЬ КОЖНОЇ ОБСТАВИНИ, ЯКА Є ПРЕДМЕТОМ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВІ.
		Обставини, на які посилається позивач, доводяться копією балансової довідки від 03.03.2022, копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №285269813 від 17.11.2021, копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №421880540 від 09.04.2025, переліком нерухомого майна ТОВ «ПРИДОНЕЦЬКЕ», переліком рухомого майна ТОВ «ПРИДОНЕЦЬКЕ» та правовстановлюючими документами, копії яких містяться у матеріалах справи, фінансовими довідками, бухгалтерськими та іншими документами позивача, які містяться в матеріалах справи.
		Розмір збитків доводиться Звітом про незалежну оцінку з визначення розміру реальних збитків від втрати єдиного майнового комплексу (бізнесу) ТОВ «Придонецьке» (ідентифікаційний код 00853286), заподіяних внаслідок його фактичного привласнення після початку військової агресії Російської Федерації, складеного ТОВ «Нексія ДК. Оцінювальні послуги» від 25.04.2025.
		 
		ВИСНОВКИ СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ.
		Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.
		Приписами ст. ст. 76, 77 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Згідно із ст. ст. 78, 79 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
		Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Відповідач належними та допустимими доказами доводи позивача не спростував.
		Враховуючи вище встановлені обставини, за результатами розгляду справи суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити у повному обсязі.
		 
		РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ.
		При зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», які визначають, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
		Відповідно до ч. 2 ст. 129 ГПК України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
		Згідно зі статтею 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
		Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» з 01.01.2025 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 3028,00 грн.
		Враховуючи законодавче обмеження щодо розміру судового збору - не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб  судовий збір за розгляд даної справи становить 1 059 800,00 грн, який підлягає стягненню з відповідача до Державного бюджету України.
		 
		На підставі викладеного, керуючись положеннями Цивільного кодексу України, ст.ст. 73, 74, 123, 129, 232, 233, 236-241, 326 Господарського процесуального кодексу України, суд
		 
		ВИРІШИВ:
		Позов задовольнити повністю.
		Стягнути з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (вул. Велика Дмитрівка, 15а, м. Москва, Російська Федерація, 125993) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРИДОНЕЦЬКЕ» (вул. Шевченка, буд. 24, с. Шевченківське, Пологівський р-н, Запорізька обл., 71031, ідентифікаційний код юридичної особи 00853286) суму завданих реальних збитків у розмірі 23 713 000,00 (двадцять три мільйони сімсот тринадцять тисяч) доларів США, що є еквівалентом 983 584 400,00 (дев`ятсот вісімдесят три мільйони п`ятсот вісімдесят чотири тисячі чотириста) гривень за офіційним курсом НБУ станом на дату оцінки. Видати наказ.
		Стягнути з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (вул. Велика Дмитрівка, 15а, м. Москва, Російська Федерація, 125993) в дохід Державного бюджету України судовий збір в розмірі 1 059 800,00 грн (один мільйон п`ятдесят дев`ять тисяч вісімсот) гривень. Видати наказ.
		Видати накази після набрання рішенням законної сили.
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Рішення суду може бути оскаржено впродовж двадцяти днів з дня складення повного судового рішення у порядку, встановленому ст. 257 Господарського процесуального кодексу України.
		Повний текст рішення складений та підписаний 25.09.2025.
		Рішення розміщується в Єдиному державному реєстрі судових рішень за вебадресою у мережі Інтернет за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua.
		 
		СуддяС.І. Педорич

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...