Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 213/273/25 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано судом: 19.01.2026. Зареєстровано: 20.01.2026. Забезпечено надання загального доступу: 21.01.2026.

Номер судового провадження: 2/213/75/26

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		г Інгулецький районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області
		Справа № 213/273/25
		Номер провадження 2/213/75/26
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		19 січня 2026 року м. Кривий Ріг
		 
		Інгулецький районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі: головуючого - судді Хмельової С.М., 
		за участю секретаря судового засідання - Ємельянцевої Т.С., 
		позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , представника відповідача Касьян С.М.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник позивача - адвокат Перепелиця Ліана Леонідівна, до ОСОБА_3 про вселення,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		До Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області надійшла вказана позовна заява ОСОБА_1 , подана представником позивача, відповідно до якої представник просить суд вселити ОСОБА_1 з її неповнолітнім сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у квартиру АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову зазначає, що сторони перебували у шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_5 . Рішенням Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2024 року шлюб між сторонами розірвано. Під час шлюбу, 12 жовтня 2018 року, сторонами за спільні кошти придбано спірну квартиру. Позивач зареєстрована за адресою спірної квартири. До розірвання шлюбу позивачка разом із сином проживала у цій квартирі, сплачувала комунальні послуги. З вересня 2024 року відповідач перешкоджає позивачу та їхній дитині проживати в квартирі, змінив замки на вхідних дверях. Позивачка з цього приводу неодноразово зверталася до поліції, проте відповідач продовжує чинити перешкоди у користуванні житлом. У зв`язку з цим позивачка разом із сином змушена проживати у своїх батьків. Просить суд вселити її з неповнолітнім сином ОСОБА_5 у квартиру АДРЕСА_1 .
		23 січня 2025 року позовна заява надійшла до суду. 
		Ухвалою від 24 січня 2025 року позов прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження. 
		10 квітня 2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
		В судовому засіданні позивачка та її представник позовні вимоги підтримали. В подальшому до судового засідання не з`являлися, будь-яких клопотань, заяв, які б свідчили про неможливість розгляду справи за їх відсутності, суду не надавали.
		Відповідач ОСОБА_3 проти позовних вимог заперечував. Суду пояснив, що є власник квартири, зареєстрований у батьків. Коли відповідач лежав у лікарні, позивачка почала проживати у квартирі з новим чоловіком. Позивач сама забрала речі та поїхала. У вересні 2024 року змінив замки. Не чинить перешкод дитині у користуванні квартирою. У квартирі три кімнати, одна з них дитяча, речі колишньої дружини та дитини у квартирі, проте вона за ними не приходить. 
		Представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог. У подальшому надав заяву про розгляд справи без участі сторони відповідача, просив відмовити у задоволенні позову, оскільки відповідач жодних перешкод у проживанні не вчиняв.
		Ухвалою суду від 27 серпня 2025 року за клопотанням представника позивачки до участі у справі залучено службу у справах дітей виконкому Інгулецької районної у місті ради. Представник третьої особи надав заяву про розгляд справи без їх участі, при прийнятті рішення покладається на розсуд суду.
		Суд, вислухавши учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з огляду на таке.
		04 серпня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб. Прізвище дружини після реєстрації шлюбу - « ОСОБА_7 ».
		ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народився син - ОСОБА_4 . 
		12 жовтня 2018 року за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 
		Відповідно до відмітки у паспорті громадянина України ОСОБА_1 з 01 листопада 2018 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
		21 серпня 2024 року, 03 вересня 2024 року, 21 вересня 2024 року, 23 вересня 2024 року, 13 жовтня 2024 року, 20 жовтня 2024 року ОСОБА_1 зверталася до ВП № 7 Криворізького РУП ГУНП в Дніпропетровській області. Усі звернення, крім від 03 вересня 2024 року, зареєстровані як домашнє насильство, звернення від 03 вересня 2024 року - як інші кримінальні правопорушення проти життя та здоров`я особи. Звернення ОСОБА_1 розглянуті згідно із Законом України «Про звернення громадян» та списані до справи. Рішенням Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2024 року шлюб між сторонами розірвано.
		Згідно з відомостями з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 12.10.2018 року.
		Статтею 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
		Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Відповідно до ст. 156 ЖК України, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
		Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
		Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Приписами ч.4 ст.311 ЦК України також передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
		Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
		Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
		Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
		Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
		У спірних правовідносинах права відповідача, як власника житла, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
		У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
		Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
		Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
		Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		У даному випадку спір виник між власником житла та користувачем цього житла з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником квартири.
		Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.
		Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
		До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
		Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
		Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
		Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
		У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
		Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
		У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
		Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
		Велика Палата Верховного суду у постанові від 13.10.2020 року № 447/455/17 звернула увагу, щоЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
		Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
		ВП ВС зробила висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. 
		Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
		Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
		У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
		У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
		Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
		Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
		Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
		У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
		Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
		Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
		При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України ВП ВС зробила такі висновки:
		У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
		Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
		Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
		Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
		Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
		Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
		Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
		Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
		Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
		Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
		Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
		У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
		Судом встановлено, що квартира має три житлові кімнати, одна з яких перебуває у користуванні малолітньої дитини, та дитина не перестала бути членом сім`ї відповідача після розірвання шлюбу між батьками.
		Відповідно до вимог статті 50 ЖК УРСР при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев`ять років, крім подружжя.
		Тобто квартира дозволяє мати окремі кімнати позивачці, відповідачу та їх сину.
		Згідно з поясненнями позивачки, відповідач зареєстрований за місцем проживання його батьків. Доказів про неможливість проживання відповідача за місцем реєстрації матеріали справи не містять. Як і не надано суду доказів, що позивачка з малолітнім сином можуть проживати за іншою адресою.
		Таким чином, у цій справі питання пропорційності застосування такого заходу як вселення позивачки має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
		Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
		Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.
		Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.
		Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
		Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне позовні вимоги задовольнити, оскільки вони законні та обґрунтовані.
		 
		Керуючись, ст.ст. 311, 405 ЦК України, 156 ЖК України, ст. ст. 7, 12, 13, 79-81, 133, 141, 142, 200, 247, 258, 263-265, 354, 355 ЦПК України, суд
		 
		У Х В А Л И В:
		 
		Позовні вимоги ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник позивача - адвокат Перепелиця Ліана Леонідівна, до ОСОБА_3 про вселення - задовольнити.
		Вселити ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у квартиру АДРЕСА_1 .
		Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Позивач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 .
		Представник позивача: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_3 .
		Відповідач: ОСОБА_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_2 .
		Представник відповідача: ОСОБА_8 , адреса: АДРЕСА_5 .
		Дата складення повного судового рішення - 19 січня 2026 року.
		 
		 
		 
		Суддя С.М. Хмельова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...