Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/4250/17 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 06.04.2018. Зареєстровано: 08.04.2018. Забезпечено надання загального доступу: 10.04.2018.
Дата набрання законної сили: 05.04.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		05 квітня 2018 року 
		м. Київ
		 
		Справа №  910/4250/17 
		 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,
		 
		розглянувши в порядку письмового провадження без виклику та повідомлення учасників справи заяву Міністерства оборони України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06 грудня 2017 року у справі № 910/4250/17
		за позовом першого заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України
		до 1. Київської міської ради, 
		     2. Установи "28 управління начальника робіт",
		за участю третіх осіб: 1. Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України, 2. Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації), 3. Товариства з обмеженою відповідальністю "Бориспільміськбуд",
		про визнання недійсними рішення міської ради та договору оренди 
		   
		Учасники справи: не викликалися та не повідомлялися.
		 
		ВСТАНОВИВ:
		В березні 2017 року перший заступник військового прокурора Центрального регіону України звернувся в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради та Установи "28 управління начальника робіт" про:
		- визнання недійсним рішення Київської міської ради "Про передачу Установі "28 управління начальника робіт" земельних ділянок для будівництва житлового комплексу з підземними паркінгами на вул. Поліській у дарницькому районі м. Києва" №473/2934 від 24.11.2005; 
		- визнання недійсним договору оренди від 13.11.2006; 
		- визнання відсутності Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками.  
		 
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що військовою прокуратурою за результатами опрацювання інформації про укладення між відповідачами Угоди про поновлення договору оренди земельних ділянок від 16.02.2016 було встановлено наявність рішення Київської міської ради від 24.11.2005 № 473/2934, яким припинено право користування земельною ділянкою Київському квартирно-експлуатаційному управлінню Міністерства оборони України та віднесено її до земель запасу житлової та громадської забудови. У подальшому, між відповідачами укладено Договір оренди земельних ділянок від 13.11.2006, поновлений вищезазначеною угодою. Оскільки рішення про передачу земельних ділянок кадастровий номер 8000000000:63:389:0004 площею 4,72 га та кадастровий номер 8000000000:63:389:0025 площею 0,8628 га Кабінетом Міністрів України та Міністерством оборони України не приймалось, то припинення права користування цими земельними ділянками відповідачем 1 здійснено незаконно. Крім того, вказаним рішенням порушено порядок зміни цільового призначення зазначених земельних ділянок, що є підставою для визнання такого рішення недійсним. У зв'язку з цим, позивач також просив визнати недійсним укладений між відповідачами договір оренди земельних ділянок від 13.11.2006.
		Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.07.2017 (суддя Маринченко Я.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2017 (головуючий суддя Яковлєва М.Л., судді Тищенко О.В., Разіна Т.І.) та постановою Вищого господарського суду України від 06.12.2017 (головуючий : Данилова М.В., судді: Ходаківська І.П., Корсак В.А.), в задоволенні позовних вимог відмовлено.
		Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з яким також погодилися апеляційний та касаційний суди, виходив з того, що рішення про відчуження спірних земельних ділянок та зміну цільового призначення Кабінетом Міністрів України не приймалось, у зв'язку з чим Міністерство оборони України не було наділено повноваженнями щодо розпорядження даним військовим майном, тому в даному випадку наявні правові підстави для визнання вищевказаного рішення від 24.11.2005 №473/2934 недійсним та його скасування, але строк позовної давності за зазначеною вимогою сплив, що є підставою для відмови у її задоволенні. 
		При цьому, суд першої інстанції відмовляючи у позові в частині визнання недійсним  договору оренди зазначив, що звертаючись з даною  вимогою позивач фактично намагається переглянути  рішення господарського суду  від 12.09.2009 у справі №45/408 не в установлений процесуальним законодавством спосіб. 
		Щодо вимог позивача про визнання відсутності у Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками суди першої та апеляційної інстанцій вказували про те, що такий спосіб захисту, як визнання відсутнім права, серед способів захисту не передбачено, але Вищий господарський суд з такими висновками не погодився та зазначив про те, що вимога про визнання відсутності у Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди від 13.11.2006, який було укладено на виконання рішення Господарського суду м. Києві від 12.06.2006, тому  відсутні правові підстави для її задоволення. Також Установою "28 управління начальника робіт" до суду першої інстанції  подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності до вищевказаних позовних вимог, яка місцевим судом була задоволена, оскільки встановлено, що  прокуратурою, Кабінетом Міністрів України та Міністерством оборони України  пропущено строк позовної давності , а поважних причин для його відновлення немає. 
		14.12.2017 Міністерство оборони України надіслало на адресу Верховного Суду України заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06.12.2017 у справі №910/4250/17.  
		У заяві Міністерство оборони України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 06.12.2017  і передати справу на розгляд до господарського суду міста Києва. 
		В обґрунтування заяви додана копія постанови Вищого господарського суду України від 19.07.2017 у справі № 916/2154/16,  в якій, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.
		28.12.2017 заява про перегляд була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду.
		28.12.2017 за результатом автоматизованого розподілу справи  була визначена колегія суддів:  суддя-доповідач Кушнір І.В.,  судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 03.01.2018 у справі №910/4250/17 у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору відмовлено; заяву Міністерства оборони України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06.12.2017 у справі № 910/4250/17 залишено без руху та надано строк на усунення недоліків до 23 січня 2018 року.
		 
		22.01.2018 Міністерство оборони України звернулося до суду із заявою про усунення недоліків заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06.12.2017 у справі №910/4250/17.
		05.02.2018 суд постановив ухвалу про допуск справи до провадження, відкрив   провадження, витребував матеріали даної справи. 
		Відповідно до положень частини 2 статті 11122 ГПК України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017) після надходження витребуваних матеріалів справи та завершення інших підготовчих дій суддя-доповідач виносить ухвалу про призначення справи до розгляду Верховним Судом України. 
		За приписами підпункту 1 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної  кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
		За приписами частини 13 статті 8 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
		02.03.2018  Верховний Суд постановив ухвалу про прийняття справи №922/310/17 до провадження та здійснення її перегляду без повідомлення та виклику учасників справи.
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд вважає, що заява  не підлягає задоволенню з наступних підстав.
		Відповідно до п.1 ст.111-16 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент подачі заяви про перегляд:
		"Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з таких підстав:
		- неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах."
		Відповідно до ч.1 ст.111-23 Господарського процесуального кодексу України в редакції до 15.12.2017:
		"Справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, визначеними розділом XII1 цього Кодексу, з особливостями, встановленими цим розділом."
		Згідно зі ст.111-7 наведеного Кодексу у зазначеній редакції:
		"Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
		У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції."
		Таким чином, в силу вищенаведених норм саме перевірка і переоцінка доказів, вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу та встановлення по новому фактичних обставин справи не відноситься до повноважень Верховного Суду при перегляді судових рішень з підстав неоднакового застосування норм матеріального справа.
		Заява  Міністерства оборони України подана з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Аргументуючи своє ствердження, заявник посилається на постанову Вищого господарського суду України від 19.07.2017р. у справі №916/2154/16. 
		В цій постанові, на думку заявника, по-іншому, ніж в постанові по справі №916/2154/16, застосовано норми матеріального права, а саме ст.ст.256, 261, 267 Цивільного кодексу України.
		Стосовно строку позовної давності  колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне.
		Відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України:
		"Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу."
		Згідно з ч.1 ст.261 вказаного Кодексу:
		"Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила."
		Відповідно до ч.ч.4,5 ст.267 наведеного Кодексу:
		"4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		5. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту."
		Частиною 2 ст. 2 Цивільного кодексу України передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
		Одним із зазначених органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
		За змістом положень статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
		Відповідно до положень ч.ч.2,4 ст.29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
		Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (ст. 256 ЦК України). 
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або мала об'єктиву можливість довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		При цьому, оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органів державної влади, права та інтереси яких він захищає, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.
		Дані висновки відповідають висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду України у справах №3-932гс17 від 18 жовтня 2017 року, №3-869гс17 від 16 серпня 2017 року, №3-455гс17 від 7 червня 2017 року, №3-1486гс16 від 22 березня 2017 року, №916/2122/13 від 22 квітня 2015 року, №11/163/2011/5003 від 25 березня 2015 року, з якими повністю погоджується колегія по даній справі.
		Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, адже норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
		Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі КМУ, Міністерства оборони України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.
		Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 07.06.2017 у справі № 910/27025/14, від 27.05.2014 у справі №3-23гс14, від 25.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 22.03.2017 у справі № 3-1486гс16.
		Крім того, в постанові Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі за №6-68цс15 зазначено, що держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. 
		У справі, яка розглядається, судами  попередніх інстанцій встановлений факт, що оспорюване рішення від 24.11.2005 №473/2934 прийняте Київською міською радою поза межами наданих їй повноважень, суперечить порядку встановленому чинним на той час законодавству щодо розпорядження землями оборони, які перебували в державній власності, тому суди дійшли висновку для визнання вищевказаного рішення від 24.11.2005 №473/2934 недійсним та його скасування, але при цьому відмовили у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності. 
		Застосовуючи строки позовної давності у даній справі, суди попередніх судових інстанцій встановили, що прокурор пред'явив позовні вимоги в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України. Строк позовної давності позивачі відраховують з 18.02.2016, коли військовій прокуратурі за результатами опрацювання інформації про укладення між відповідачами угоди про поновлення договору оренди земельних ділянок від 16.02.2016 стало відомо про існування оспорюваного рішення Київської міської ради від 24.11.2005 № 473/2934.
		Разом з тим, початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту, коли Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України довідалися або могли довідатися про порушення інтересів, оскільки саме Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України набули статусу позивачів.
		При цьому, суди на підставі власної оцінки доказів вказали, що:
		- Міністерству було відомо про вчинення протиправних дій стосовно спірної земельної ділянки, що підтверджується наявними в матеріалах справи листами від 20.11.2000 №163/3259 та від 13.07.2004 №227/1658, тому відсутні підстави для поновлення пропущеного строку;  
		- враховуючи публічність інформації щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно та офіційне визнання державою таким чином факту виникнення або припинення прав на це майно, Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, та Міністерство оборони України, як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, могли дізнатися про наявність спірного договору, укладеного на виконання рішення суду, в якому зазначалось і про оспорюване рішення Київради;
		- нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими рішенням органів місцевого самоврядування, що є обов'язком органів прокуратури відповідно до норм Закону України "Про прокуратуру", призводить до наслідків, визначених частиною 4 статті 267 Цивільного кодексу України, оскільки держава здійснює свої права через органи державної влади;
		- враховуючи викладене, прокуратурою, Кабінетом Міністрів України та Міністерством оборони України не доведено неможливості дізнатися та не вказано, що перешкоджало останнім починаючи з 24.11.2005 ознайомитися зі спірним рішенням на офіційному сайті Ради в межах строку позовної давності, в зв'язку з чим суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили про сплив строку позовної давності.
		Разом з тим, у наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України у справі №916/2154/16 за позовом Першого заступника військового прокурора Південного регіону України  в інтересах держави в особі  Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Квартирно - експлуатаційного відділу м. Одеси до Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області про визнання незаконним та скасування розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області № 126 від 26.02.2003 " Про визнання права власності на будівлі та споруди стрілецького стенду" та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлові будівлі, будівлі та споруди стрілецького стенду, розташовані за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Нова Долина, вул. Крупської 2-д, видане 02.04.2003 Південній регіональній організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, суди дійшли наступних висновків.  
		Так, Вищий господарський суд України у постанові зазначив, що комплекс будівель та споруд стрілецького стенду, що розташований в с. Нова Долина, Овідіопольського району Одеської області, будівлі та споруди якого були побудовані у період з 1970-1986 р.р. є державною власністю. Будь-яких рішень щодо відчуження державного (військового) нерухомого майна - стрілецького стенду Військово-мисливського товариства Одеського військового округу Кабінетом Міністрів України або Міністерством оборони України не приймалося, а тому розпорядження зазначеним нерухомим майном було здійснено Овідіопольською райдержадміністрацією Одеської області 26.02.2003 з перевищенням повноважень.
		Предметом позову у даній справі є визнання незаконним та скасування акта органу місцевого самоврядування, що стосуються набуття права власності на зазначені вище об'єкти та недійсним Свідоцтва, виданого 02.04.2003 Південній регіональній організації Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України. 
		При цьому, Вищий господарський суд в своїй постанові зазначив наступне.
		"Заперечуючи проти задоволення заявлених позовних вимог, відповідач 3, зокрема, посилається на те, що у даному випадку було пропущено строк позовної давності.
		За загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 
		Як вбачається з листа Міністерства юстиції України від 28.04.2016 року №15041/3320-0-4-16/9 (т.1 а.с.33) про порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів Кабінет Міністрів України дізнався лише у 2016 році, і за дорученням Уряду від 29.03.2016р. № 4833/0/2-16 питання щодо можливості пред'явлення судового позову про визнання незаконним та скасування розпорядження в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України було опрацьовано та повідомлено Міністерство юстиції України про підтримку позиції військової прокуратури південного регіону України."
		Таким чином, в обох постановах Вищий господарський суд України однаково застосував вищевказані ст.ст.256, 261, 267 Цивільного кодексу України, виходячи з того, що як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 
		Проте, суди першої та апеляційної інстанції по справі №910/4250/17 на підставі власної оцінки доказів дійшли висновку про пропуск строку позовної давності позивачами по справі і ВГСУ в оскаржуваній постанові від 06.12.2017 по справі №910/4250/17 погодився з цими висновками. 
		Навпаки, по справі №916/2154/16 Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що прокурором та позивачами доведено належними доказами, що строк позовної давності позивачами не припущено. 
		Отже, різниця між постановами ВГСУ по справах №910/4250/17 та №916/2154/16 полягає не в неоднаковому застосуванні норм матеріального права, а саме ст.ст.256, 261, 267 Цивільного кодексу України, а в погодженні з різними висновками судами першої та апеляційної інстанції, здійсненими  за результатами власної оцінки доказів по кожній із справ, щодо доведеності чи недоведеності пропуску строку позовної давності позивачами. 
		Таким чином, в заяві фактично йдеться не про неоднакове застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, а про невірну, на думку заявника, оцінку доказів судами першої та апеляційної інстанції та необґрунтоване, на думку заявника, прийняття цієї оцінки Вищим господарським судом України за результатами розгляду, встановлення фактичних обставин справи та оцінки доказів по зазначеній справі щодо недоведеності прокурором та позивачами факту не пропуску ними строку позовної давності та по суті з вимогою до Верховного Суду самостійно здійснити дослідження доказів по цій справі, їх переоцінку з встановленням по новому обставин справи, встановити за результатами такої переоцінки саме порушення, а не неоднакове застосування, Вищим господарським судом України норм процесуального, а не матеріального права, що не входить до компетенції Верховного Суду, визначеної ст.ст.111-14, 111-16 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній до 15.12.2017.
		Посилання заявника на постанову Верховного Суду України від 27 січня 2009р. у справі №18/109 судом не приймаються з наступних підстав.
		Відповідно до п.3 ст.111-16 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент подачі заяви про перегляд:
		"Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з таких підстав:
		- невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права."
		Відмовляючи у задоволенні позову щодо визнання недійсним договору оренди, у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій зазначили, що договір укладено на виконання рішення господарського суду від 12.09.2006 у справі №45/408, тому звертаючись до суду з такою вимогою позивач фактично намагається переглянути зазначене рішення не в установлений процесуальним законодавством спосіб. 
		 
		Разом тим, у наведеній постанові Верховного Суду України від 27 січня 2009р. у справі №18/109 взагалі не досліджувалося питання можливості визнання недійсним договору, укладеного на виконання рішення суду, а тому правовідносини у зазначених справа не є подібними. 
		 
		Крім того, рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2006 у справі №45/408 стосувалося саме зобов'язання укласти договір оренди, тобто, в даному випадку мова йде не про преюдиційність даного рішення, а про визначене Конституцією України обов'язкове виконання даного рішення.
		 
		В свою чергу, даний суд касаційної інстанції не є судом, установленим законом, що має повноваження по перегляду та оцінці законності та обґрунтованості вищевказаного рішення Господарського суду міста Києва.   
		 
		Доводи заявника щодо необґрунтованості доводів щодо невірного способу захисту колегією суддів не приймаються, оскільки у вищевказаній постанові Вищий господарський суд України зазначив наступне: 
		"Щодо вимог позивача про визнання відсутності у Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками, суди попередніх інстанцій вказували про те, що оскільки такий спосіб захисту, як визнання відсутнім права, серед способів захисту не передбачено, відсутні і правові підстави для задоволення позовних вимог в цій частині.
		Колегія суддів з висновками судів в цій частині не погоджується та зауважує, що стаття 20 Цивільного кодексу України передбачає, що право на захист особа здійснює на свій розсуд. 
		Оскільки вимога про визнання відсутності у Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди від 13.11.2006, який було укладено на виконання рішення Господарського суду м. Києві від 12.06.2006, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для її задоволення."
		Таким чином, ВГСУ визнав вірним обраний спосіб захисту у вигляді визнання відсутності у Установи "28 управління начальника робіт" права користування спірними земельними ділянками, відмовивши в цій позовній вимозі з інших підстав.  
		Виходячи з вищевикладеного, з дотриманням передбачених Розділом XII2 ГПК України в редакції, що діяла до 15.12.2017р., меж перегляду судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про те, що обставини, на які посилається Міністерство оборони України в обґрунтування заяви, не отримали підтвердження.    
		Відповідно  до частини 1 статті 11126 ГПК України в редакції, яка діяла до 15.12.2017р., заява про перегляд судових рішень господарських судів не підлягає задоволенню, якщо обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення у справі, не підтвердилися.
		З огляду на викладене, у задоволенні заяви  Міністерства оборони України  про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 06.12.2017р.  у справі №910/4250/17 слід відмовити. 
		Керуючись пп. 1 п. 1 Розділу    ХІ "Перехідні положення" ГПК України    в редакції, яка діє з 15 грудня 2017 року, статтями 11123, 11124, 11126 ГПК України в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, Верховний Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		1.  У задоволенні заяви Міністерства оборони України  відмовити повністю. 
		2. Постанову Вищого господарського суду України від 06.12.2017р. у справі №910/4250/17  залишити без змін.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                          І. Кушнір
		 
		Судді                                                                                                       Є. Краснов  
		 
		                                                                                                                Г. Мачульський

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...