Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/2334/18 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:; звільнення з публічної служби.
Надіслано для оприлюднення: 11.10.2018. Зареєстровано: 12.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 16.10.2018.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		28 вересня 2018 року                      № 826/2334/18
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Качура І.А. розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності про визнання протиправним та скасування висновку,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Громадської ради доброчесності (далі по тексту - відповідач, ГРД в якому просив суд:
		- визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Мойсюка Миколи Івановича критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 20 квітня 2017 року.
		Позивач вважає оскаржуване рішення Громадської ради доброчесності оформлене у формі висновку про невідповідність кандидата займаній посаді незаконним та таким, що прийнято із порушенням чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
		Відповідач у встановлений судом строк не подав відзиву на позовну заяву.
		Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.
		Фактичні обставини справи свідчать, що Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі також - ВККС, Комісія) від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.
		Позивачем у відповідності до вимог чинного законодавства подано до Вищої кваліфікаційної комісії України письмову заяву про участь у доборі кандидатів на посаду судді Касаційного адміністративного  суду у складі Верховного суду з усіма документами, які визначені статтею 71 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".
		Рішенням ВККС від 05 грудня 2016 року ОСОБА_1, було допущено до участі в конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 
		11 січня 2016 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів України призначено кваліфікаційне оцінювання: складення анонімного письмового тестування - 30 січня 2017 року, 10 год. 00 хв.; виконання практичного завдання - 02 лютого 2017 року, 10 год. 00 хв.
		20 січня 2017 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів України перенесено дати проведення іспиту: складення анонімного письмового тестування перенесено з 30 січня на 16 лютого 2017 року; виконання практичного завдання перенесено з 02 на 21 лютого 2017 року.
		08 лютого 2017 року ВККС України вирішувала питання допуску кандидатів до проходження кваліфікаційного оцінювання у рамках конкурсу на посади суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, де було вирішено допустити Позивача до проходження кваліфікаційного оцінювання.
		17 лютого 2017 року ВККС України визначено результати складеного 16 лютого 2017 року анонімного письмового тестування на етапі іспиту під час кваліфікаційного оцінювання у межах процедури конкурсу до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, де Позивач набрав 79,5 балів.
		21 лютого 2017 року Позивач виконав практичне завдання в рамках проходження кваліфікаційного оцінювання.
		28 березня 2017 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів України визначено результати виконаного 21 лютого 2017 року практичного завдання на етапі іспиту під час кваліфікаційного оцінювання у межах процедури конкурсу до касаційних судів у Верховного Суду, де Позивач отримав - 84 балів.
		28 березня 2017 року ВККС України встановлено мінімально допустимий бал виконання практичного завдання під час кваліфікаційного оцінювання у рамках конкурсу до Касаційного адміністративного  суду у складі Верховного Суду- 67 балів.
		29 березня 2017 року ВККС України визначено мінімально допустимий бал та загальні результати першого етапу кваліфікаційного оцінювання "Іспит" у рамках конкурсу на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, оголошеного 7 листопада 2016 року. Мінімально допустимий бал першого етапу кваліфікаційного оцінювання "Іспит" для Касаційного адміністративного  суду - 127 балів.
		За результатами першого етапу кваліфікаційного оцінювання "Іспит" позивачем було отримано сумарно - 159 балів.
		28 квітня 2017 року Вищою кваліфікаційною комісією суддів України призначено до розгляду питання про проведення співбесіди за результатами дослідження досьє під час кваліфікаційного оцінювання стосовно Позивача.
		За наслідками проведеного засідання вирішено оголосити перерву та призначити розгляд питання позивача у пленарному складі ВККС України.
		04 липня 2017 року ВККС України проведено співбесіду з Позивачем, за наслідком якої прийнято рішення про визнання кандидата ОСОБА_1 таким, що не підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, (рішення ВККС України №168/вс-17 від 04.07.2017 року).
		Підставою для прийняття вищезазначеного рішення став висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду критеріям доброчесності та професійної етики, що затверджений ГРД 20 квітня 2017 року.
		Позивач вважає, що висновок від 20.04.2017 року містить необґрунтовану та непідтверджену інформацію щодо позивача та порушує його конституційні права, а тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
		Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
		Cтаттею 87 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено правовий статус та завдання ГРД.    
		Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов'язки її членів.
		Так, відповідно    ст. 88 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"    вказано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
		Частиною 4    ст. 85 цього Закону    визначено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (п. 16).
		З наведених вище норм Закону України "Про судоустрій і статус суддів", судом встановлено, що на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, громадська рада доброчесності приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.
		За сферою правового регулювання    Закон України "Про судоустрій і статус суддів"    визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права.    
		Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.
		Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.
		Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
		Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25 грудня 1997 року у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_5, ОСОБА_6 та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. 
		Враховуючи вищезазначене судом зроблено висновок, що ГРД має всі визначені ознаки "іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства", оскільки Рада здійснює діяльність з виконання покладених на неї    Законом України "Про судоустрій і статус суддів"    завдань.
		Оскаржуваний Висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме щодо ОСОБА_1 та розрахований на одноразове застосування.
		При цьому, оскаржуваний Висновок безпосередньо впливає на права та інтереси ОСОБА_1 створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження ним здатності здійснювати правосуддя у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду він зможе лише у разі, якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами ВККС, тобто кваліфікованою більшістю, в той час як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюватиметься, відповідно до ч. 3    ст. 101 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", простою більшістю голосів її складу.    
		20 квітня 2017 року за результатами дослідження та перевірки інформації щодо кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 Громадською радою доброчесності було затверджено висновок про невідповідність кандидата на посаду Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		28 квітня 2017 року рішенням Комісії у складі колегії було оголошено перерву у проведенні співбесіди та відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону визначено внести на розгляд Комісії у пленарному складі питання про підтвердження здатності кандидата на посаду судді Касаційного адміністративного  суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1. здійснювати правосуддя у відповідному суді.
		Так, згідно з ч. 3    ст. 88 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
		1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
		2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;
		3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
		4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
		З аналізу вище процитованих норм вбачається, що чинне законодавства не надає учаснику конкурсу на посаду судді Касаційного адміністративного  суду у складі Верховного Суду права оскаржити рішення ВККС з підстав його змістовної необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у випадку, коли в основу такого рішення покладатиметься відповідний негативний висновок ГРД, оскільки    Закон України "Про судоустрій і статус суддів" допускає можливість оскарження такого рішення ВККС виключно з формальних підстав.
		Так, відповідно до вимог    ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод    1950 року (далі також - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ) у справі "Зінченко проти України", ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.
		При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної, зокрема, в його постанові від 31 травня 2016 року у справі №21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
		Надаючи оцінку змістовному викладу оскаржуваного висновку, слід зазначити, що оскаржуваний Висновок містить недостовірні, не перевірені, надумані та такі, що не підтверджені будь-якими доказами відомості. Такі докази взагалі не збиралися відповідачем, а описані обставини, є лише відображенням відомостей наявних в засобах інформації, та не можуть існувати з огляду на відсутність в реальному світі фактів, які б вони могли підтверджувати. Тобто, відомості та висновки щодо невідповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики спотворені.
		Варто зазначити, що оскаржуваний висновок взагалі ніким не підписаний, автор висновку в тексті не зазначений, що є порушенням Наказу Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55, яким визначені Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003. Таким чином, Висновок є анонімним і його не можна належним документом, оскільки відсутні головні реквізити (дата складання, автор, підпис).
		Оцінюючи формальний виклад даного висновку, суд зазначає, що ГРД не мала передбачених законом, а саме    ст. 87 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", підстав для направлення оскаржуваного Висновку до ВККС.
		Відповідно до ч. 2    ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені    Конституцією    та законами України.
		Таким чином, ГРД, як суб'єкт владних повноважень, не дотрималася вказаних вимог    Конституції України    та    Закону України "Про судоустрій і статус суддів", вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного Висновку, що додатково до наведеного вище свідчить про його протиправність.
		Суд також вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, допустила порушення прямої норми    Конституції України, а саме    ст. 32 Конституції України, що узгоджується зі ст. 8 Конвенції.
		Згідно з    Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені    Конституцією    та законами України (ч. 2 ст. 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися    Конституції України    та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68).    
		Частиною 2    ст. 32 Конституції України    встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		У    рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012    зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім'ї, яким    Конституція України    теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім'ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у своєму рішенні від 06 жовтня 2010 року №21-рп/2010.
		Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення ч.ч. 1, 2    ст. 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Положення ч. 1 ст.    32    та ч. 3 ст.    34 Конституції України    перебувають у системному взаємозв'язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.
		Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (п. 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у ст. 8 Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (п. 12 Резолюції № 1165).
		Положення ч. 2    ст. 32 Конституції України    передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Даючи офіційне тлумачення положень ч.ч. 1, 2    ст. 32 Конституції України    у системному зв'язку з ч. 2 ст. 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Позивач як і власне і члени його сім'ї не надавали згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно нього. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію, згідно із законом, Рада взагалі не є суб'єктом, яким вказана інформація може бути надана.
		Невід'ємною частиною положень ст. 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення у справі "Олександр Волков проти України" від 09 січня 2013 року). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених ст.ст. 8 та 6 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.
		Порушення ст. 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття "порушення присяги", а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як "порушення присяги", та призвести до звільнення його з посади (п. 181 рішення Європейського суду).
		ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за "порушення присяги". Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (п. 185 рішення Європейського суду).
		У світлі вищенаведених міркувань ЄСПЛ прийшов до висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (п. 186 рішення Європейського суду).
		Оскільки положення    ст. 32 Конституції України    кореспондується зі ст. 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному Висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики можуть бути в подальшому підставою для звернення ВККС до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (ч.ч. 5, 6, 7    ст. 84 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), то, відповідно до обов'язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.
		Так, встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4, частини 16-1    розділу    XV    Перехідних положень Конституції України, ч.ч. 8 та 9    ст. 109 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). В той же час, ані    Конституція України, ані норми    Закону України "Про судоустрій і статус суддів"    не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.
		Проаналізувавши наведені норми    Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного Висновку, який прийнятий без врахування прав ОСОБА_1., визначених положеннями    ст. 32 Конституції України    та ст. 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права позивача на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням його прав, визначених положеннями    ст. 32 Конституції України    та ст. 8 Конвенції.    
		Суд також вважає, що оскаржуваний Висновок прийнятий з порушенням ст. 6 Конвенції, що передбачає захист права на справедливий суд.
		Так, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього адміністративного  обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя (ч. 1 ст. 6 Конвенції).
		Аналогічно до ст. 8 Конвенції, невід'ємною частиною положень її ст. 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі "Олександр Волков проти України".    
		У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ за п. 1 ст. 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв'язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.
		ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об'єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб'єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.
		Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.
		ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов'язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (п. 90 рішення у справі "Олександр Волков проти України").
		Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, також виконувала функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний Висновок може мати наслідком притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар'єру.
		Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу "незалежного та безстороннього суду", що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.
		У п. 113 рішення у справі "Олександр Волков проти України" ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі ст. 19 Закону "Про Вищу раду юстиції" 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.
		Аналогічно і    Закон України "Про судоустрій і статус суддів"    не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД, відповідно, принцип незалежності суду, передбачений ст. 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного Висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами Ради, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність.    
		Законом України "Про судоустрій і статус суддів" не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов'язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.
		Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об'єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (ч. 9    ст. 87 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
		Але направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, в тому числі реалізують проекти у цих сферах (ч. 11    ст. 87 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), що не відповідає вимогам ч. 5    ст. 36 Конституції України, яка визначає, що всі об'єднання громадян рівні перед законом.    
		Обов'язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об'єднанням документів, перелічених п.п. 3, 4, 5 ч. 13    ст. 87 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об'єднання у зазначених зборах.
		Таким чином, оскаржуваний Висновок прийнято без дотримання права ОСОБА_1 на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції.
		Конституція України    передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (ч. 10    ст. 131 Конституції України).
		Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів утворюються лише в системі правосуддя.
		Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (ч. 1    ст. 92 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Громадська рада доброчесності ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (ч.1    ст. 87 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").    
		Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з'явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням    ст. 131 Конституції України.
		Окрім цього, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.
		Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів № 17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар'єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об'єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).
		Варто знову зазначити, що позивач не надавав ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно нього. Окрім цього, у    Законі України "Про судоустрій і статус суддів"    Громадській раді доброчесності не надано повноваження прийняття власного Регламенту. В жодному законодавчому акті немає згадки про те, що порядок організації діяльності ГРД має визначатися її Регламентом. Крім того,    Законом України "Про судоустрій і статус суддів"    не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.
		Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права ОСОБА_11 було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10 квітня 2017 року, де, зокрема, вказується, що "під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: "попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність". Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (п. 1.4).
		Окрім цього, у п. 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: "що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі".
		Відповідно до ч. 2    ст. 8 КАСУ, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
		Згідно зі    ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі "Проніна проти України" (рішення від 18 липня 2006 року), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.
		Щодо суті обставин, які були покладені в основу оскаржуваного Висновку, інтерпретація яких стала підставою для його прийняття, необхідно зазначити наступне:
		Зі змісту оскаржуваного висновку вбачається, що: «Кандидат, у складі колегії суддів касаційної інстанції залишав у силі заборони мирних зібрань...»
		Відповідно до ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		Даний принцип також розкриваються і в ч. 2 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема, під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
		Судом, з оскаржуваного Висновку ГРД не можна встановити які саме дії судді у складі колегії стали підставою для висновку ГРД про наявність ознак порушення присяги чи некомпетентності Позивача при розгляді конкретних судових справ.
		Відповідачем не дотримано принципу індивідуальної юридичної відповідальності, що призвело до упередженого та необ'єктивного розгляду справи Позивача.
		Окрім того, як вбачається із аналізу норм Закону, ГРД має право лише аналізувати й перевіряти інформацію, що стосується доброчесності та професійної етики суддів, але не наділена повноваженнями розглядати обґрунтованість судових рішень.
		ГРД може надавати висновок лише щодо професійної етики та доброчесності судді, а не щодо обґрунтованості його рішень або дій.
		Оцінювання судді (кандидата на посаду), зокрема оцінка його професійних знань і компетентності, моральної, етичної та психологічної доброчесності - це завдання органу, якому доручено проводити оцінювання (ВККС), а висновок ГРД - це елемент, що має стосуватися лише питань професійної етики та доброчесності суддів і кандидатів на посаду судді.
		Як зазначено у п. 23 висновку КРЕС №18 (2015), яким визначено, що відповідно до основоположного принципу судової незалежності, система оскарження - це, в принципі, єдиний шлях, яким може бути скасовано чи змінено судове рішення після того, як його було винесено, і єдиний спосіб, у який судді відповідатимуть за свої рішення, за винятком того, коли вони діють недобросовісно.
		Пунктом 30 висновку КРЕС №18 (2015) передбачено, що оцінюванням не варто зловживати, наприклад, для вчинення політичного тиску на суддів чи піддавання сумніву окремих рішень.
		Окрім того, враховуючи зміст ст. 83 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», оцінювання кандидата на посаду судді за критерієм «компетентність» віднесено до компетенції ВККС.
		Разом з тим, в оскаржуваному Висновку вказано на те, що Позивачем в декларації доброчесності вказано недостовірну інформацію щодо відсутності вчинків, що можуть мати наслідком притягнення до відповідальності.
		Даний висновок мотивовано тим, що відносно Позивача Вищою радою юстиції 20.10.2015 року було відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження у зв'язку із закінченням строків притягнення судді до відповідальності.
		За висновками Відповідача, суддя має зазначити в декларації усі вчинки протягом усього життя, що можуть мати наслідком притягнення до відповідальності, навіть, якщо до відповідальності притягнуто не було.
		Однак таке тлумачення та застосування норм без належної мотивації було застосовано тільки щодо Позивача, що може свідчити про  його дискримінацію, оскільки аналогічно було заповнено декларації доброчесності такими кандидатами на посаду судді Верховного Суду, які до того ж стали переможцями конкуру.
		Відповідач здійснив вибіркове тлумачення норми по відношенню до Позивача, не обґрунтувавши при цьому «особливе» ставлення до Позивача, що може свідчити про його дискримінацію та порушення права на участь у конкурсі на рівних умовах.
		У ст. 24 і п. 2 ч. З ст.129 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, закріплено демократично-правовий принцип «всі рівні перед законом і судом». Очевидно, що рівність перед судом означає не просто рівний правовий статус всіх учасників процесу, що виступають в однакових правових ролях, не лише створення рівних прав та можливостей для сторін при відстоюванні своїх інтересів у судовому засіданні, але й однакове ставлення суду до вирішення схожих за своїм змістом справ.
		Незлагодженість в практиці, прийняття нетотожних рішень при аналогічних обставинах підриває конституційний принцип рівності, як ідею правової визначеності. Як зазначено у рішенні від 29 червня 2010 року Конституційного суду України - принцип правової визначеності можливий лише там, де існує передбачуваність застосування правових норм.
		Ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
		Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, в тому числі, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації, однак, як вказано вище, під час винесення оскаржуваного рішення Відповідач грубо та невмотивовано порушив даний принцип щодо Позивача, що має мати наслідком визнання такого рішення незаконним з подальшим його скасуванням.
		Судом встановлено, що оскаржуваний Висновок прийнято з порушенням принципу рівності та з ознаками дискримінації по відношенню до інших конкурсантів, що є підставою для визнання його незаконним та скасування.
		Крім того, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, сумніви ГРД щодо доброчесності судді Мойсюка М.І. ґрунтуються на « інформації з веб-сайту програми «Надзвичайні новини», з тексту Висновку:
		«Відповідно до інформації з веб-сайту програми «Надзвичайні новини» Кандидат претендує на службову квартиру, яка була передані бійцям АТО....»
		Постановою Верховної Ради України № 237-41 від 20.03.2008 року Позивача було безстроково обрано на посаду судді Вищого адміністративного суду України.
		Так, згідно з ч. 7 ст. 44 Закону України «Про статус суддів», в редакції чинній на момент прийняття рішення про взяття на облік щодо «...надання житлової площі, не пізніш як через шість місяців після обрання суддя вищого спеціалізованого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується благоустроєним житлом у вигляді окремої квартири чи будинку або службовим житлом за місцем знаходження суду.
		Як вказує позивач, станом на 2008 рік ні Позивач, ні члени його сім'ї не мали житлової нерухомості в м. Києві за місцем знаходженням роботи - Вищого адміністративного суду України, тому Позивач разом з родиною був взятий на облік для отримання житла.
		Правом взяття на облік користувався виключно Позивач, якому у відповідності до статей 126, 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для діяльності.
		Позивачем було надано всі необхідні документи, в яких було відображено повну та достовірну інформацію, що перевірялась органами, які вирішували питання про взяття на облік та надання житла.
		Рішенням Вищого адміністративного суду України затверджено розпорядження Печерської районної в м. Києві державної адміністрації від 10.12.2015 року, на підставі видано ордер на квартиру.
		В ході оформлення прав на квартиру на підставі ордеру було виявлено, що квартира, яку мав отримати Позивач була продана забудовником іншим особам, тому право власності на службову квартиру у Позивача так і не виникло.
		Таким чином, оскаржуваний Висновок прийнято з порушенням принципу обґрунтованості, з посиланням на неперевірену інформацію повідомлену засобом масової інформації, що є однією з підстав для визнання його протиправним та скасування.
		Суд звертає увагу, що згідно з п. 39 висновків 17 від 2014 року Консультативної ради Європейських суддів "Про оцінку роботи суддів, якість правосуддя та дотримання принципів незалежності суду" інформація, яка використовується в процесі оцінювання повинна бути надійною і базуватися на доказах.
		Судом при дослідженні висновків Громадської ради правосуддя щодо позивача встановлено, що інформація використана при оцінці ОСОБА_1 щодо не доброчесності не ґрунтується на належних та допустимих доказах.
		Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі "Стуруа проти Грузії" (заява №45729/05) право на справедливий судовий розгляд мас забезпечуватися також і під час розбору дисциплінарних справ проти служителів Феміди.
		Відповідно до Рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі "Стуруа проти Грузії" Європейський суд з прав людини в чергове зазначив, що §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, аби судовий орган, який потрапляє в сферу її дії, був неупередженим. Неупередженість зазвичай означає відсутність небезсторонньої думки або необ'єктивності розгляду. Дотримання цієї вимоги може бути перевірене за допомогою різних способів. Водночас Суд констатував відмінність між суб'єктивним підходом, тобто прагненням установити особисті переконання певного судді в конкретному випадку, й об'єктивніше, тобто визначенням, чи запропонував суддя достатні гарантії для того, щоб відкинути будь-який законний сумнів стосовно його неупередженості.
		Фактично вказаним Рішенням Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 у справі "Стуруа проти Грузії" Європейський суд з прав людини чітко зазначив, що усі вимоги, які застосовуються під час розгляду справ судами, повинні застосовуватися під час розгляду справи суддів відповідними органами. Аналогічна позиція міститься також у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олександр Волков проти України" від 09 січня 2013 року.
		Згідно з пунктами 112-117 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Олександр Волков проти України" від 9 січня 2013 року здійснення провадження щодо притягнення до відповідальності суддів Вищою радою юстиції як таке не відповідає вимогам статті 6 Конвенції з огляду на недоліки структурного характеру, що стосуються складу цього органу.
		Відповідно до пункту 69 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів вказано, що: незалежність, ефективність та обов'язки передбачає, що "дисциплінарне провадження ...повинен проводити незалежний орган влади або суд із наданням гарантій справедливого судового розгляду і права на оскарження рішення та покарання".
		Згідно з п. 17 Основних принципів щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, "звинувачення або скарга, що надійшли на суддю в ході виконання ним своїх судових і професійних обов'язків, повинні бути невідкладно і безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою. Суддя має право на відповідь і справедливий розгляд".
		Таким чином, враховуючи, що інформація яка міститься у Висновку від 20.04.2017 року є необґрунтованою та неперевіреною, а відтак не могла бути використана під час оцінювання та під час формування Висновку від 20.04.2017 року.
		Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
		Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		За вказаних обставин Висновок про невідповідність ОСОБА_1 складений Громадською радою доброчесності є протиправним та підлягає скасуванню, відтак адміністративний позов підлягає задоволенню.
		З урахуванням вимог    ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України    суд присуджує на користь позивача ним документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 704 грн. 80 копійок за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Громадської ради доброчесності.
		Керуючись положеннями статей 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, гурт. код ІНН НОМЕР_1) задовольнити повністю.
		2. Визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Мойсюка Миколи Івановича критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 20 квітня 2017 року.
		3. Присудити на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, гурт. код ІНН НОМЕР_1) сплачений ним судовий збір у розмірі 704,80 грн (сімсот чотири гривні 80 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Громадської ради доброчесності (03109, м. Київ, вул. Механізаторів, 9,)
		 
		Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
		 
		Суддя                                                                                                І.А. Качур

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...