Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 285/2904/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Окреме провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Надіслано для оприлюднення: 19.10.2018. Зареєстровано: 22.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 23.10.2018.
Дата набрання законної сили: 20.11.2018
Номер судового провадження: 2-о/0285/161/18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		РІШЕННЯ
		Іменем України
		 
		Справа № 285/2904/18
		провадженняу справі№  2-о/0285/161/18  
		18 жовтня 2018 року м. Новоград-Волинський
		 
		Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області
		в складі головуючої судді Михайловської А.В., 
		за участі секретаря судового засідання Ковальової З.С.,
		учасники справи : заявник  ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, представник Шамбір М., Російська Федерація,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Новограді-Волинському за правилами окремого провадження цивільну справу 
		за заявою ОСОБА_1 , яка діє від власного імені та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,-
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У серпні 2018 року ОСОБА_1 у своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулась до суду із заявою, у якій просила встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , при виконанні обов`язку військової служби 06.08.2014 року поблизу м. Сніжне Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		В обґрунтування заяви вказує, що 14.11.1998 року вона одружилася з ОСОБА_3 , від шлюбу з яким народилося двоє дітей : ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З 20.03.2014 року чоловіка призвали на військову службу по мобілізації через Новоград-Волинсько-Червоноармійський ОМВК Житомирської області до лав Збройних Сил України до складу військової частини- польова пошта НОМЕР_1 , зарахувавши до списків особового складу та на всі види забезпечення.
		Станом на 28.07.2014 року ОСОБА_3 брав участь в бойових діях на території Донецької та Луганської областей з метою виконання службових (бойових) завдань .
		06.08.2014 року приблизно о 12 год. 00 хв. рухаючись колоною в напрямку с. Сніжне з с. Степанівка Шахтарського району Донецької області особовий склад військової частини - польова пошта НОМЕР_1 потрапив в засідку та під час бою загинув її чоловік. Провести евакуацію вбитого не було можливості. Тому лише за допомогою молекулярно-генетичної експертизи вдалося ідентифікувати знайдені останки невстановленої особи, як ОСОБА_3 . 
		Відповідно до лікарського свідоцтва про смерть від 17.12.2014 року, довідки про причину смерті від 17.12.2014 року, свідоцтва про смерть від 18.12.2014 року встановлено, що сержант ОСОБА_3 загинув ІНФОРМАЦІЯ_4 поблизу м. Сніжне Донецької області під час виконання бойового завдання.
		Указом Президента України «Про відзначення державними нагородами України» від 15.10.2015 року її чоловіка «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» було нагороджено орденом «За мужність « ІІІ ступеня (посмертно).
		Вказує, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, її чоловік, ОСОБА_3 , загинув поблизу м. Сніжне Донецької області, ІНФОРМАЦІЯ_4 .
		Заявник зазначила, що її звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту поранення та загибелі чоловіка при виконанні ним обов`язку військової служби 06.08.2014 року, що сталася внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України пов`язане з тим, що має на меті визначення статусу ОСОБА_3 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених даною Конвенцією, іншими нормами міжнародного права.
		Учасники справи в судове засідання не прибули.
		Заявник ОСОБА_1 в письмовій заяві від 10.09.2018 року просила проводити судовий розгляд даної справи у її відсутності, заявлені вимоги підтримує в повному обсязі.
		Представник заінтересованої особи - Міністерство соціальної політики України до суду не прибув, про час, дату та місце розгляду справи повідомлений належним чином, до суду надав письмову заяву від 05.09.2018 року, в якій просив розглядати справу без участі представника Мінсоцполітики.
		Представник заінтересованої особи - Російської Федерації до суду не прибув, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, однак участі представника в судовому засіданні не забезпечив, заяв та клопотань до суду від якого не надходило.
		Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених ст. 223 ЦПК України.
		Оскільки усі учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, суд вважає за можливе продовжити розгляд справи за відсутності учасників справи на підставі наявних у справі матеріалів.
		Враховуючи неявку в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
		Дослідивши в судовому засіданні матеріали справи та подані докази, з`ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд вважає, що заява підлягає задоволенню, за наступних підстав.
		Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєструвала шлюб з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в період якого у них народилися діти : ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 /а.с.12,13,14,15/.
		Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року №337-VIII було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», з якої вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.
		З даної заяви Верховної Ради України слідує, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння нерегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. У подальшому лідер партії «Русское единство» проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації звернувся до Ради Федерацій Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року "Територіальна цілісність України".
		17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України від 15 березня 2014 року №891-VІІ, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».
		21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя».
		Згідно зі ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 №1207-VІІ, із змінами і доповненнями, Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України із зазначенням дати початку тимчасової окупації 20 лютого 2014 року.
		Незаконно анексувавши Республіку Крим Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
		Згідно з постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року №337-VIII, зазначені події на сході України відбувалися таким чином.
		Протягом травня 2014 року самоназвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації, батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.
		11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської областей відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані ані національним законодавством, ані міжнародною спільнотою.
		На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня 2014 року, в зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил».
		Нерегулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією у агресивній війні проти України, систематично підкріплювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації та постачанням зброї і військової техніки, включаючи танки, артилерійські системи, протитанкові засоби та сучасні зенітно-ракетні комплекси, які постачалися з території РФ. Це підтверджувалося численними поясненнями затриманих військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації.
		Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
		Статтею першою Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: - вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; - напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		За наслідками військової агресії Російської Федерації прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року за №254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		Відповідно до абз.2 постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.
		Крім того, постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VІІІ законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
		Військові дії Російської Федерації на території України були визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
		Отже, при вирішенні зазначеної справи знайшов своє підтвердження факт збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, що є загальновідомим.
		Як встановлено судом сержант ОСОБА_3 з 28.07.2014 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей /а.с.52/.
		Як слідує з копій свідоцтва про смерть від 18.12.2014 року, лікарського свідоцтва про смерть № 3766 від 17.12.2014 року, довідки про причину смерті, датою смерті ОСОБА_3 визначено ІНФОРМАЦІЯ_6 , причиною смерті є розтрощення черепу, місцем смерті  Донецька область, місто Сніжне /а.с.73,74,75/.
		Висновком Акту проведення службового розслідування від 12.09.2014 року встановлено, що 06.08.2014 року приблизно о 12 год. 00 хв. рухаючись колоною в напрямку с. Сніжне Донецької області з с. Степанівка Шахтарського району Донецької області особовий склад військової частини потрапив в засідку, зокрема, сержант ОСОБА_3 зі слів очевидця під час бою загинув. Провести евакуацію вбитих через постійні обстріли не було можливим. В даному акті зазначено, що місце знаходження ОСОБА_3 невідоме /а.с.53-66/.
		 
		Викладені вище обставини справи встановлюють причинний зв`язок між пораненнями, які ОСОБА_3 отримав під час проходження військової служби на території України, що межує з територією, тимчасово окупованою, та збройною агресією Російської Федерації проти України.
		У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. 
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129). 
		У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).
		Відповідно до статті 2 Конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях», яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.
		Статтею 13 Конвенції передбачено, що ця Конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил.
		Згідно з частиною першою та пунктом п`ятим частини другої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		Відповідно до змісту ст. 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту повинно бути зазначено мету встановлення такого юридичного факту.
		Як вказувала заявник, встановлення зазначеного юридичного факту їй необхідно з метою визначення статусу загиблого ОСОБА_3 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією конвенцією, та іншими нормативними актами міжнародного права. 
		Отже, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав саме ОСОБА_1 та її неповнолітньої дитини. При цьому, відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника.
		Саме таких висновків щодо застосування вищезазначених норм права дійшов Верховний Суд у подібних правовідносинах у постановах від 21 березня 2018 року (№61-4150св18) та від 12 квітня 2018 року (№61-4411св18).
		Оскільки встановлення юридичного факту загибелі особи при виконанні обов`язку військової служби внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України можливе лише у судовому порядку, а викладені у заяві обставини знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд приходить до висновку, що подана заява є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.
		Відповідно до положень ч. 4 ст. 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення в порядку окремого провадження судові витрати не відшкодовуються. 
		Керуючись статтями 12, 13, 76-83, 141, 258-259, 264-265, 268, 294, 354-355, Перехідними положеннями Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
		УХВАЛИВ :
		Заяву ОСОБА_1 , яка діє від власного імені та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити повністю.
		Встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , при виконанні обов`язку військової служби 06.08.2014 року поблизу м. Сніжне Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України
		Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та(або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках  на касаційний розгляд справа.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду  якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.     
		До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди. У разі порушення порядку подання апеляційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
		Найменування сторін : 
		заявник - ОСОБА_1 , місце проживання - АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , РНОКПП - не встановлено;
		заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, код за ЄДРПОУ 37567866, місцезнаходження - вул. Еспланадна, 8/10, м. Київ, 01601; Російська Федерація, Посольство Російської Федерації в Україні, місцезнаходження - Повітрофлотський проспект, 27, м. Київ, 03049, код за ЄДРПОУ не встановлено. 
		Дата складення та підписання повного судового рішення  18.10.2018 року.
		Головуюча :                               А.В.Михайловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...