Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 03.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 03.01.2019.
Дата набрання законної сили: 22.11.2018
Номер судового провадження: 11-436сап18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		 
		22 листопада 2018 року           
		м. Київ
		 
		Провадження № 11-436сап18
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		головуючого Князєва В. С., 
		судді-доповідача ЗолотніковаО.С.,
		суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
		за участю секретаря судового засідання - Мамонової І. В.,
		учасники справи:
		скаржник - ОСОБА_3,
		представник скаржника - ОСОБА_4, 
		представник Вищої ради правосуддя - РусаковаІ.Г.,
		розглянула в судовому засіданні скаргу ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17, і
		ВСТАНОВИЛА:
		12 квітня 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою на рішення ВРП від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17 «Про залишення без змін рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 про притягнення судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності».
		На обґрунтування скарги ОСОБА_3 зазначив, що притягнення його до дисциплінарної відповідальності відбулося на підставі матеріалів Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК), направлених до ВРП відповідно до Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII), який було підписано виконуючим обов'язки Президента України ТурчиновимО.В. за відсутності на це повноважень. Отже, оскаржуване рішення ВРП ухвалене неповноважним її складом і, крім того, не підписане жодним зі членів ВРП, які брали участь у його ухваленні. 
		На думку скаржника, ВРП безпідставно та необґрунтовано стверджує про начебто існуючі факти порушення ним при розгляді справ № 755/5456/14-к і № 755/5460/14-к прав і свобод осіб, стосовно яких розглядалися клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки саме скаржником було усунуто всі порушення органів досудового слідства з метою дотримання прав підозрюваних та з'ясування фактичних обставин справ, а також ураховано загальні інтереси суспільства. При цьому ВРП та її дисциплінарним органом фактично не досліджено обставин справ, оскаржуване рішення прийнято з формальних підстав без урахування балансу інтересів суспільства та окремої особи. Посилання ВРП на наявність підстав дисциплінарної відповідальності скаржника та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків, повністю спростовуються як матеріалами дисциплінарного провадження й обставинами справ, так і показами осіб, щодо яких розглядалися клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. 
		Такі доводи скаржника є, на його думку, підставою для скасування оскаржуваного рішення ВРП.
		25 липня 2018 року ВРП подала до Великої Палати Верховного Суду відзив на скаргу, в якому вказала, що оскаржуване рішення прийнято повноважним складом та підписано всіма її членами, які брали участь у його ухваленні, при цьому всі оригінали рішень суб'єкта оскарження та його дисциплінарних органів зберігаються в матеріалах ВРП, а представнику ОСОБА_3 була направлена копія оскаржуваного рішення, засвідчена відповідно до Інструкції з діловодства у Вищій раді правосуддя, затвердженої наказом голови ВРП від 17 липня 2017 року № 61/0/1-17. За результатами розгляду дисциплінаоної справи ВРП та її дисциплінарний орган дійшли висновку, що при розгляді справ № 755/5456/14-к і № 755/5460/14-к ОСОБА_3 несумлінно виконував покладені на нього обов'язки судді, зокрема щодо об'єктивного розгляду справ та судового захисту прав осіб у кримінальному провадженні, законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини, що зі свого боку негативно вплинуло на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому. ВРП вважає помилковими доводи скаржника про неправомірність застосування Закону № 1188-VII, оскільки цей Закон є чинним і неконституційним не визнавався, а тому підлягав застосуванню у спірних правовідносинах. У зв'язку з викладеним ВРП просить відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_3
		У судовому засіданні 22 листопада 2018 року ОСОБА_3 та його представникскаргу підтримали, просили її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник ВРП просив у задоволенні скарги відмовити.
		Заслухавши суддю-доповідача, виступи учасників справи, перевіривши матеріали справи та наведені у скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для задоволення цієї скарги.
		Матеріалами справи установлено, що Указом Президента України від 21 квітня 2003 року № 346/2003 «Про призначення суддів» ОСОБА_3 призначено на посаду судді Дніпровського районного суду міста Києва строком на п'ять років. Постановою Верховної Ради України від 30 жовтня 2008 року № 260-VІ «Про обрання суддів» ОСОБА_3 обрано на посаду судді цього ж суду безстроково.
		15 лютого 2016 року до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) з ТСК надійшла заява заступника Генерального прокурора України БачунаО.В. (вх. № 2908/0/8-14 від 08 грудня 2014 року) про проведення спеціальної перевірки стосовно судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 відповідно до Закону № 1188-VII, яку мотивовано тим, що цей суддя у справах № 755/5456/14-к і № 755/5460/14-к обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою щодо осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності Законом № 1188-VII, у зв'язку із чим стосовно судді повинна бути здійснена перевірка відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 цього Закону. Також у заяві вказано, що всупереч вимогам статті 183 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) в ухвалах слідчого судді ОСОБА_3 про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою немає ретельного обґрунтування необхідності його застосування як виняткового запобіжного заходу.
		Протоколом автоматизованого розподілу матеріалів між членами ВРЮ від 10 травня 2016 року вказану заяву передано члену ВРЮ ВолковицькійН.О. для проведення перевірки. 
		30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), згідно з яким органом, уповноваженим здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів усіх інстанцій, є ВРП та її дисциплінарні палати.
		Згідно з пунктом 33 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII заяви, які передані ТСК до ВРЮ відповідно до частини п'ятої статті 2 Закону № 1188-VII, дисциплінарні органи ВРП розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.
		За результатами попередньої перевірки відомостей, викладених у заяві заступника Генерального прокурора України БачунаО.В. щодо наявності підстав для відкриття дисциплінарної справи стосовно судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3, член Другої Дисциплінарної палати ВРП ВолковицькаН.О. склала висновок від 16 лютого 2017 року з пропозицією відкрити дисциплінарну справу щодо судді ОСОБА_3
		Ухвалою від 27 лютого 2017 року № 348/2дп/15-17 Друга Дисциплінарна палата ВРП відкрила дисциплінарну справу стосовно судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3
		Рішенням Другої Дисциплінарної палати ВРП від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 суддю Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді внесення подання ВРП про звільнення його з посади.
		Під час розгляду дисциплінарної справи Друга Дисциплінарна палата ВРП установила, що 19 лютого 2014 року на розгляд слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 передано клопотання слідчого слідчого відділу Дніпровського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (далі - СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві) ОсовикаА.В., погоджені заступником прокурора Дніпровського району міста Києва ЛісуновимС.В., про застосування до ОСОБА_14 та ОСОБА_15 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. 
		У клопотаннях зазначалося про те, що досудовим розслідуванням установлено, що 18 лютого 2014 року приблизно з 10:00 до 15:00 ОСОБА_14 спільно із ОСОБА_15 та іншими особами прибули в центральну частину міста Києва (вулиці Інститутська та Грушевського), де вчинили активні дії, направлені на досягнення їх злочинної мети, шляхом здійснення насильства над особами, які намагались їм завадити, а саме насильства над працівниками правоохоронних органів та внутрішніх військ МВС України шляхом нападу, завдання їм ударів, жбурляння в бік працівників органів внутрішніх справ, що виконували свої службові обов'язки з охорони громадського порядку, саморобних вибухових пристроїв на основі легкозаймистої суміші (бензину, розчинника, спирту тощо) та каміння. З метою подолання перешкод при досягненні їх злочинного умислу ОСОБА_14 спільно із ОСОБА_15 та іншими особами свідомо, допускаючи та бажаючи настання певного тяжкого наслідку свого діяння, вчинили, перебуваючи в натовпі, активні дії, направлені на знищення чужого майна шляхом підпалу автомобільних шин для знищення, зокрема, автотранспортних засобів, металевих турнікетів, які належали ГУМВС України в м. Києві, використовувалися працівниками міліції для стримування учасників цього масового заворушення і перешкоджали пересуванню вказаних осіб у напрямку будівлі Верховної Ради України.
		Під час зазначених протиправних дій ОСОБА_14 спільно із ОСОБА_15 та іншими особами чинили опір представникам влади - працівникам міліції, які намагались припинити їх злочинні дії, шляхом застосування проти працівників міліції інших активних дій, а для приховування власних облич з метою уникнення відповідальності за свої вчинки використовували шоломи, медичні марлеві пов'язки та інші засоби. Під час протиправних дій працівникам міліції та іншим особам завдано побої та тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості.
		Після вчинення вказаних протиправних дій ОСОБА_14 і ОСОБА_15 у числі інших осіб були затримані працівниками міліції.
		Органами досудового розслідування дії ОСОБА_14 і ОСОБА_15 кваліфіковано за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
		Зазначені справи з присвоєними реєстраційними номерами 755/5456/14-к (стосовно ОСОБА_14) та 755/5460/14-к (стосовно ОСОБА_15) передано на розгляд судді ОСОБА_3
		Під час розгляду цих справ до суду надійшли клопотання від народних депутатів України ЧернегиР.Т. і ШвайкиІ.О. про застосування до ОСОБА_14 запобіжного заходу у вигляді особистої поруки, а від народних депутатів України ПишногоА.Г. і ДубіляВ.О. - про застосування до ОСОБА_15 аналогічного запобіжного заходу.
		Ухвалами слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 від 19 лютого 2014 року задоволено клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Застосовано до підозрюваних ОСОБА_14 і ОСОБА_15 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Встановлено строк тримання під вартою в межах 60 днів з моменту затримання, а саме: для ОСОБА_14 - до 16 квітня 2014 року, для ОСОБА_15 - до 10 квітня 2014 року. У задоволенні клопотань про застосуваннядо підозрюваних запобіжного заходу у вигляді особистої порукивідмовлено.
		Оцінюючи дії слідчого судді ОСОБА_3, Друга Дисциплінарна палата ВРП виходила з того, що: 
		- при постановленні ухвали про застосування до ОСОБА_14 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суддя не врахував, що на порушення статті 52 КПК України допит підозрюваного відбувся без участі захисника, що призвело до порушення права підозрюваного на захист усупереч встановленим статтею 129 Конституції України основним засадам судочинства;
		- у протоколі допиту підозрюваного ОСОБА_14 від 19 лютого 2014 року зазначено, що допит проводився у присутності захисника ГадомськогоД.В., проте підпису захисника немає. Крім того, в копії матеріалів судового провадження відсутні документи, які надають право адвокату ГадомськомуД. В захищати права та інтереси ОСОБА_14;
		- на момент розгляду клопотання про застосування до ОСОБА_14 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не було достовірних відомостей про точний час його затримання, оскільки у протоколі затримання ОСОБА_14 від 19 лютого 2014 року старшим слідчим СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві СідічС.Ю. зазначено, що його затримано 18 лютого 2014 року о 22:00. При цьому ОСОБА_14 стверджував, що приблизний час його затримання - 15:00;
		- допити підозрюваних у вказаних справах проводилися у нічний час (з 22:00 до 06:00), що не допускається згідно із частиною четвертою статті 223 КПК України;
		- всупереч вимогам статті 194 КПК України суддя ОСОБА_3 під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не встановив, чи доводять докази, надані стороною обвинувачення, обставини, які свідчать про: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_14 та ОСОБА_15 кримінальних правопорушень; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, на які вказують слідчий і прокурор; недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні;
		- в ухвалах судді ОСОБА_3 містяться лише загальні формулювання про те, що, будучи обізнаними щодо суворості передбаченого законом покарання за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, підозрювані можуть переховуватись від органів досудового розслідування з метою ухилення від кримінальної відповідальності, крім того, можуть продовжити злочинну діяльність та іншим чином перешкодити кримінальному провадженню. Ухвали слідчого судді не містять жодного обґрунтування наявності хоча б одного з таких ризиків, ґрунтуються лише на припущенні їх існування;
		- вказані ухвали не містять посилань на докази, досліджені слідчим суддею під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу, та свідчать про те, що жоден з інших, більш м'яких видів запобіжних заходів, не пов'язаних з позбавленням волі, не здатен забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваних;
		- обрання за таких умов запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою грубо порушує статтю 29 Конституції України, статтю 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), статті 177, 183 КПК України, які допускають застосування тримання під вартою як винятковий запобіжний захід лише за наявності обґрунтованої підозри.
		Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що встановлені під час розгляду дисциплінарної справи обставини свідчать про несумлінне ставлення судді ОСОБА_3 до покладених на нього обов'язків слідчого судді, зокрема щодо об'єктивного розгляду справи та судового захисту прав осіб у кримінальному провадженні, законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини. Порушення закону, допущені суддею ОСОБА_3, є очевидними та грубими, дисциплінарний проступок є істотним, а його наслідки негативно вплинули як на права окремих осіб, так і на ступінь довіри суспільства до судової влади в цілому.
		Беручи до уваги тяжкість проступку та його наслідки, Друга Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що позитивна характеристика судді та відсутність дисциплінарних стягнень не можуть бути підставою для застосування більш м'якого виду дисциплінарного стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади.
		01 серпня 2017 року суддя ОСОБА_3 та його представник - адвокат ОСОБА_4 звернулися до ВРП зі скаргою на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17.
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу матеріалу між членами ВРП від 01 серпня 2017 року доповідачем за цією скаргою визначено члена ВРП БеляневичаВ.Е.
		За результатами перевірки відомостей, наведених у скарзі, член ВРП БеляневичВ.Е. дійшов висновку про необґрунтованість скарги судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 та його представника - адвоката ОСОБА_4 і відсутність підстав для скасування рішення Другої Дисциплінарної палати ВРП від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 (висновок від 08 листопада 2017 року).
		За результатами розгляду скарги ОСОБА_3 ВРП прийняла рішення від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17 про залишення без змін рішення її Другої Дисциплінарної палати від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 про притягнення судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності.
		При ухваленні оскаржуваного рішення ВРП виходила з того, що наведені в скарзі судді ОСОБА_3 та його представника доводи не спростовують установлених Другою Дисциплінарною палатою ВРП обставин та кваліфікації дій судді як грубого порушення законодавства, яке свідчить про необ'єктивний та упереджений розгляд справ, порочить звання судді та підриває авторитет правосуддя. Наявність кримінальних проваджень стосовно слідчих та прокурора, про які зазначено у скарзі, та обставини, встановлені під час досудового розслідування у таких кримінальних провадженнях, не спростовують указаних порушень судді ОСОБА_3 За висновком ВРП, порушення законодавства, допущені суддею, є істотним дисциплінарним проступком і, як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади.
		Оцінюючи оскаржуване ОСОБА_3 рішення ВРП, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
		Статтею 131 Конституції України визначено, що в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалює рішення про звільнення судді з посади.
		З метою усунення прогалин національного законодавства, на які звернув увагу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «ОлександрВолков проти України», 21 грудня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), який визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП. 
		Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
		Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1798-VIII для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів ВРП утворює дисциплінарні палати із числа членів ВРП.
		Главою 4 розділу II Закону № 1798-VIII визначено порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.
		Так, частинами першою, сьомою та восьмою статті 49 цього Закону передбачено, що розгляд дисциплінарної справи відбувається у відкритому засіданні Дисциплінарної палати, в якому беруть участь суддя, скаржник, їх представники.
		У засіданні Дисциплінарної палати заслуховуються доповідач, суддя, скаржник, їх представники, свідки та інші особи, які були викликані або запрошені взяти участь у засіданні.
		Учасники дисциплінарної справи мають право подавати докази, надавати пояснення, заявляти клопотання про виклик свідків, ставити запитання учасникам дисциплінарної справи, висловлювати заперечення, заявляти інші клопотання або відводи, ознайомлюватися з матеріалами справи. Для ознайомлення можуть надаватися матеріали, які безпосередньо пов'язані зі скаргою, з дотриманням вимог законодавства про захист персональних даних щодо знеособлення персональних даних.
		Відповідно до частини другої статті 50 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата ухвалює рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді.
		Згідно із частинами першою, третьою та десятою статті 51 Закону № 1798-VIII право оскаржити рішення Дисциплінарної палати у дисциплінарній справі до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення. 
		Скарга на рішення Дисциплінарної палати може бути подана виключно до ВРП.
		За результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати ВРП має право:
		1) скасувати повністю рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та закрити дисциплінарне провадження;
		2) скасувати частково рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення;
		3) скасувати повністю або частково рішення Дисциплінарної палати про відмову в притягненні до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення;
		4) змінити рішення Дисциплінарної палати, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення;
		5) залишити рішення Дисциплінарної палати без змін.
		На підставі частини другої статті 52 Закону № 1798-VIII право на оскарження до суду рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, має суддя, щодо якого було ухвалено відповідне рішення.
		Частиною сьомою статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що на рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду. 
		Наведені вище положення Закону № 1798-VIII та частини сьомої статті 266 КАС України узгоджуються з пунктом 77 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, в якому, серед іншого, зазначено, що організація дисциплінарного розгляду в кожній країні повинна бути такою, що дозволяє подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду.
		Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
		1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;
		2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;
		3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2-5 частини десятої статті 51 цього Закону;
		4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
		У пункті 123 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що згідно з його практикою навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов'язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (див. пункт 29 рішення від 10 лютого 1983 року у справі «Альбер і Ле Конт проти Бельгії» та пункт 42 рішення від 14 листопада 2006 року у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», заява № 60860/00). У межах скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі чинники, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, у який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (див. пункти 44-47 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайян проти Сполученого Королівства» та пункт 43 згаданого рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства»).
		Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
		Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
		Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
		Ураховуючи висновки ЄСПЛ та положення Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне повно та всебічно перевірити оскаржуване рішення ВРП, у тому числі на предмет його відповідності вимогам статті 52 Закону № 1798-VIII.
		У скарзі ОСОБА_3 зазначає, зокрема, про те, що оскаржуване рішення відповідача прийняте неповноважним складом ВРП.
		Відповідно до частини першої статті 18 Закону № 1798-VIII ВРП є повноважною за умови обрання (призначення) на посаду щонайменше п'ятнадцяти членів, серед яких більшість становлять судді (включаючи суддів у відставці), та складення ними присяги.
		Згідно із частиною другою статті 30 вказаного Закону засідання ВРП у пленарному складі є повноважним, якщо в ньому бере участь більшість від складу ВРП.
		Наявні в матеріалах справи документи, зокрема ксерокопія оскаржуваного рішення ВРП, свідчать про те, що це рішення підписане повноважним складом ВРП та всіма її членами, які брали участь у його ухваленні (13 членів).
		Таким чином рішення ВРП від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17 прийняте повноважним складом та підписане всіма її членами, які брали участь у пленарному засіданні, а посилання скаржника на неконституційність Закону № 1188-VII не можна взяти до уваги, оскільки відповідно до статті 147 Основного Закону України питання про відповідність Конституції України законів України вирішує Конституційний Суд України.
		На підставі пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП може бути скасовано також у випадку, якщо суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП. 
		Згідно із частинами п'ятою, шостою статті 30 Закону № 1798-VIII особа, питання щодо якої має розглядатися ВРП, повідомляється про такий розгляд не пізніш як за десять календарних днів до дня засідання, крім випадків, якщо законом не вимагається участь такої особи у засіданні, а також якщо інше не визначено цим Законом. 
		Особа вважається належним чином повідомленою, якщо повідомлення направлено на адресу її місця проживання чи перебування або на адресу суду чи прокуратури, де така особа обіймає посаду, а за неможливості такого направлення - розміщене на офіційному веб-сайті ВРП.
		Як убачається з матеріалів справи, Друга Дисциплінарна палата ВРП своєчасно і належним чином повідомляла ОСОБА_3 про дату та час засідання з використанням усіх можливих засобів, а саме шляхом направлення письмових запрошень для участі в засіданні дисциплінарного органу на всі відомі адреси, які містяться в матеріалах дисциплінарної справи, та оприлюднення відповідних запрошень на офіційному веб-сайті ВРП.
		На засідання Другої Дисциплінарної палати ВРП, призначені на 11 квітня, 22 і 31 травня, 19 червня 2017 року, суддя ОСОБА_3 не з'явився, надіслав заяви про відкладення розгляду дисциплінарної справи у зв'язку з перебуванням у нарадчій кімнаті. 
		На засіданняДругої Дисциплінарної палати ВРП, призначене на 03 липня 2017 року, скаржник також не з'явився, надіслав заяву про відкладення розгляду дисциплінарної справи у зв'язку з перебуванням у нарадчій кімнаті по кримінальній справі.
		Беручи до уваги те, що розгляд дисциплінарної справи стосовно судді ОСОБА_3 чотири рази відкладався, а також те, що йому надані всі процесуальні можливості для реалізації його права на захист, Друга Дисциплінарна палата ВРП розглянула дисциплінарну справу за відсутності судді. 
		На засідання ВРП, призначене на 23 листопада 2017 року, представник скаржника - адвокат ОСОБА_4 не з'явилася, подала клопотання про відкладення розгляду скарги ОСОБА_3 на рішення Другої Дисциплінарної палати від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17 у зв'язку з перебуванням за кордоном. Скаржник також подав клопотання про відкладення розгляду його скарги, оскільки знаходився на амбулаторному лікуванні.
		14 грудня 2017 року на засіданні ВРП адвокат ОСОБА_4 заявила клопотання про відкладення розгляду скарги у зв'язку з неможливістю участі судді ОСОБА_3 у засіданні ВРП через перебування на амбулаторному лікуванні. До клопотання адвокат ОСОБА_4 додала заяву скаржникааналогічного змісту. 
		Проте відповідач дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду скаргисудді ОСОБА_3, оскільки 23 листопада 2017 року її розгляд уже відкладався, судді надані всі процесуальні можливості для реалізації його права на захист, а в засіданні присутня представник судді - адвокат ОСОБА_4
		Отже, скаржник був належним чином повідомлений про засідання ВРП, що забезпечило розгляд скарги ОСОБА_3 на рішення дисциплінарного органу за участю його представника.
		Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність визначених пунктами 1-3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII підстав для скасування оскаржуваного рішення ВРП. 
		Оцінюючи рішення ВРП від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17 щодо наявності у ньому посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків, Велика Палата Верховного Суду вважає, що визначальним критерієм правомірності оскаржуваного рішення є встановлення ВРП та її дисциплінарним органом обставин, що свідчать про наявність у діях судді ознак істотного дисциплінарного проступку. 
		Згідно із частиною другою статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
		Відповідно до Конвенції та практики ЄСПЛ, зокрема у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «Харченко проти України» та «Лабіта проти Італії», обмеження права особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення. Це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може бути підставою для запобіжного заходу у вигляді ув'язнення. Питання про те, чи тримання під вартою є обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають правило поваги до особистої свободи.
		Приписами статті 370 КПК України визначено, що судове рішення повинне бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		У пункті 3 Висновку № 11 (2008) КРЄС щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд. 
		ЄСПЛ у пункті 58 рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
		На підставі частини першої статті 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно в разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.
		Частиною другою статті 177 КПК України визначено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.
		Відповідно до статті 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один з ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
		За змістом частини першої статті 196 КПК України в ухвалі про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зазначає відомості про:
		1) кримінальне правопорушення (його суть і правову кваліфікацію із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність), у якому підозрюється, обвинувачується особа;
		2) обставини, які свідчать про існування ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу;
		3) обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу;
		4) посилання на докази, які обґрунтовують ці обставини;
		5) запобіжний захід, який застосовується.
		Слідчий суддя, суд зобов'язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність усіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті (частина друга статті 194 КПК України).
		Як зазначалося вище, 19 лютого 2014 року слідчий суддя Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 постановив ухвали про задоволення клопотань слідчого СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві ОсовикаА.В. про обрання запобіжного заходу ОСОБА_14 і ОСОБА_15 у вигляді тримання під вартою за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 294 КК України. Застосовано до підозрюваного ОСОБА_14 (справа № 755/5456/14-к) та до підозрюваного ОСОБА_15 (справа № 755/5460/14-к) запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком 60 днів. Цими ж ухвалами відмовлено в задоволенні клопотань про застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді особистої поруки.
		Частина друга статті 294 КК України передбачає відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активну участь у масових заворушеннях. Ця норма в редакції, чинній на 19 лютого 2014 року, передбачала покарання у вигляді позбавленням волі на строк від 8 до 15 років, якщо такі дії призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків.
		В ухвалах слідчого судді зазначено, що наведені слідчим мотиви дають достатні підстави вважати, що підозрювані ОСОБА_14 і ОСОБА_15 з огляду на тяжкість кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, яке відноситься до особливо тяжких злочинів і за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, будучи обізнаними про суворість передбаченого покарання, можуть переховуватися від органів досудового розслідування з метою ухилення від кримінальної відповідальності та продовжити злочинну діяльність або іншим чином перешкодити кримінальному провадженню, а тому виникає необхідність застосування запобіжного заходу.
		Вирішуючи питання про обрання зазначеним особам запобіжного заходу, крім наявності ризиків, передбачених частиною першою статті 177 КПК України, вагомості доказів, наданих стороною кримінального провадження, з урахуванням покарання, що загрожує підозрюваним у разі визнання їх винуватими у кримінальному правопорушенні, слідчий суддя ОСОБА_3 також узяв до уваги дані про підозрюваних осіб, зокрема про те, що: 
		- ОСОБА_14 не працює, не має постійного місця проживання, не має соціальних зв'язків; 
		- ОСОБА_15 офіційно не працює, не має місця постійного проживання в м. Києві, не має соціальних зв'язків у м. Києві.
		Беручи до уваги встановлені обставини справ, дані про підозрюваних осіб, слідчий суддя дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою забезпечить належну процесуальну поведінку підозрюваних та виконання покладених на них процесуальних обов'язків.
		Під час розгляду дисциплінарної справи Другою Дисциплінарною палатою ВРП суддя Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 надав письмові пояснення, в яких зазначив, що твердження заступника Генерального прокурора України БачунаО.В. у заяві від 08 грудня 2014 року про відсутність в ухвалах слідчого судді ретельного обґрунтування необхідності застосування тримання під вартою як запобіжного заходу є безпідставними та необґрунтованими, оскільки судді здійснюють правосуддя самостійно, є незалежними від будь-якого впливу, суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. 
		У скарзі, поданій до ВРП на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17, суддя ОСОБА_3 зазначив, що ухвали від 19 лютого 2014 року постановлені ним з урахуванням прав підозрюваних, тяжкості інкримінованого їм кримінального правопорушення, з наданням оцінки доказам, поясненням цих осіб, а також обґрунтованості підозри та наявності ризиків, передбачених статтею 177 КПК України. Крім того скаржник відзначив те, що постановлення слідчим суддею судового рішення на підставі власного переконання не може бути підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Оскільки у діях слідчого судді під час постановлення ухвал про застосування запобіжного заходу до ОСОБА_14 і ОСОБА_15 у вигляді тримання під вартою не було умислу на заподіяння шкоди або недбалості, притягнення судді ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності та застосування до нього дисциплінарного стягнення у виді внесення подання ВРП про звільнення його з посади є безпідставним та необґрунтованим.
		Ухвала слідчого судді ОСОБА_3 від 19 лютого 2014 року про застосування до ОСОБА_14 запобіжного заходу у вигляді тримання його під вартою до суду апеляційної інстанції не оскаржувалася.
		22 лютого 2014 року ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва Макарчук В. В. частково задоволено клопотання заступника начальника СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві ЦибиО. М про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт стосовно підозрюваного ОСОБА_14 Застосовано до вказаного підозрюваного запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання з покладенням на нього обов'язків, передбачених пунктами 2, 3 частини п'ятої статті 194 КПК України. 
		Ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 від 19 лютого 2014 року про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до підозрюваного ОСОБА_15 було оскаржено захисником ОСОБА_25 в інтересах ОСОБА_15 до суду апеляційної інстанції з підстави суворості застосованого до підозрюваного запобіжного заходу.
		Ухвалою від 13 березня 2014 року Апеляційний суд міста Києва відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_25 в інтересах ОСОБА_15 на ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_3 від 19 лютого 2014 року з тієї підстави, що постановою прокурора Прокуратури Дніпровського району міста Києва ЛітвіноваО.Є. від 24 лютого 2014 року кримінальне провадження № 12014100000000370 від 19 лютого 2014 року за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України, закрито у зв'язку із чим ухвала про застосування запобіжного заходу припинила свою дію.
		ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що після набрання чинності Законом № 1188-VII ОСОБА_14 і ОСОБА_15 не подавали до ТСК заяви в порядку, передбаченому частиною другою статті 2 цього Закону, що опосередковано свідчить про визнання ними правомірності судових рішень, ухвалених слідчим суддею ОСОБА_3, а також визнання відсутності підстав для застосування до судді будь-яких заходів, передбачених частинами другою, третьою або четвертою статті 7 цього Закону.
		Наведені обставини в їх сукупності свідчать про помилковість висновку ВРП та її дисциплінарного органу щодо порушення слідчим суддею прав підозрюваних, з яким нерозривно пов'язаний і висновок про підрив суспільної довіри до суду.
		Крім того, не ґрунтується на матеріалах дисциплінарної справи і висновок ВРП та її дисциплінарного органу про невиконання слідчим суддею ОСОБА_3 покладеного на нього нормами КПК України обов'язку щодо здійснення судового захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, та судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.
		Відповідно до пункту 18 статті 3 КПК України слідчий суддя - це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.
		За правилами частини шостої статті 206 КПК України, якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов'язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та: 1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи; 2) доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених у заяві особи; 3) вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.
		Частинами сьомою та восьмою статті 206 КПК України визначено, що слідчий суддя зобов'язаний діяти в порядку, передбаченому частиною шостою цієї статті, незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі.
		Слідчий суддя має право не вживати дій, зазначених у частині шостій цієї статті, якщо прокурор доведе, що ці дії вже здійснені або здійснюються.
		Аналіз наведених вище положень статті 206 КПК України дає підстави для висновку про те, що законодавець незалежно від наявності звернення особи про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі поклав на слідчого суддю обов'язок з'ясувати стан здоров'я затриманого та в разі необхідності забезпечити надання йому медичної допомоги, а також відреагувати на можливі порушення законодавства під час затримання або тримання під вартою особи шляхом надання доручення відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених у заяві особи, вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки підозрюваного. 
		Сумлінне виконання слідчим суддею покладених на нього обов'язків має призвести до захисту порушених прав затриманої особи та покарання винних службових осіб, які допустили порушення закону під час затримання. 
		Під час судових засідань 19 лютого 2014 року підозрювані ОСОБА_14 і ОСОБА_15 заявили про застосування до них насильства працівниками правоохоронних органів під час затримання. Заяви підозрюваних були зафіксовані судом, що відображено в журналах судових засідань.
		Ухвалами від 19 лютого 2014 року слідчий суддя ОСОБА_3 зобов'язав слідчого СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві ОсовикаА.В. забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження підозрюваних, а заяви ОСОБА_14 і ОСОБА_15 від 19 лютого 2014 року про застосування до них насильства працівниками правоохоронних органів під час затримання в порядку статті 214 КПК України суддя надіслав прокурору міста Києва для дослідження викладених у них фактів і вирішення питання про початок досудового розслідування.
		Таким чином, слідчий суддя ОСОБА_3 виконав покладений на нього процесуальним законом обов'язок щодо захисту прав підозрюваних у кримінальному провадженні та вчинив усі необхідні дії, передбачені статтею 206 КПК України.
		Більш того, 22 лютого 2014 року ухвалою слідчого судді ОСОБА_3 частково задоволено клопотання слідчого СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві ЦибиО. М про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт стосовно підозрюваного ОСОБА_15 Застосовано до підозрюваного запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання з покладанням на нього обов'язків, передбачених пунктами 2, 3 частини п'ятої статті 194 КПК України.
		Постановляючи цю ухвалу, слідчий суддя ОСОБА_3 врахував той факт, що стороною обвинувачення не було виконано ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 19 лютого 2014 року в частині проведення судово-медичного обстеження ОСОБА_15, однак зовнішній вигляд та стан останнього свідчив про необхідність надання кваліфікованої медичної допомоги в закладах охорони здоров'я.
		Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок ВРП про невиконання слідчим суддею ОСОБА_3 обов'язку щодо захисту прав людини.
		Також Велика Палата Верховного Суду вважає невмотивованими посилання ВРП та її дисциплінарного органу на те, що під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу слідчий суддя ОСОБА_3 не взяв до уваги тієї обставини, що допит ОСОБА_14 проводився без участі захисника, що призвело до порушення прав підозрюваного на захист усупереч установленим статтею 129 Конституції України основним засадам судочинства, а також тієї обставини, що допити підозрюваних проводилися в нічний час (з 22:00 до 06:00), що не допускається згідно із частиною четвертою статті 223 КПК України.
		Як убачається з матеріалів справи, 19 лютого 2014 року у приміщенні Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві старші слідчі СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві СідічС.Ю. і КоцабюкР.М. проводили допити підозрюваних ОСОБА_14 (з 01:50 по 02:20) і ОСОБА_15 (з 03:05 по 03:35).
		Велика Палата Верховного Суду враховує, що кримінальний процесуальний закон передбачає виняток із загального правила щодо заборони проведення слідчих (розшукових) дій в нічний час. Так, якщо затримка в проведенні слідчих (розшукових) дій може призвести до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі підозрюваного, то ці дії, в тому числі і допит, дозволено проводити в нічний час (частина четверта статті 223 КПК України).
		З протоколу допиту ОСОБА_15 убачається, що допит підозрюваного проводився у присутності захисника ОСОБА_28, що підтверджується підписом захисника в цьому протоколі. Водночас у протоколі допиту ОСОБА_14 міститься інформація про присутність захисника ГадомськогоД.В., однак його підпису у протоколі немає.
		ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що проведення слідчими СВ Дніпровського РУ ГУМВС України в м. Києві допитів підозрюваних з імовірним порушенням вимог статей 52, 223 КПК України не може свідчити про недотримання вимог процесуального закону слідчим суддею при розгляді клопотань про обрання запобіжного заходу, оскільки такі порушення слідчих не можуть бути усунені слідчим суддею. При цьому чинне законодавство не передбачає можливості притягнення слідчого судді до дисциплінарної відповідальності за вчинення порушень норм КПК України працівниками правоохоронних органів.
		Законність дій і прийнятих рішень указаними вище працівниками органів внутрішніх справ і прокуратури є предметом перевірки у кримінальному провадженні № 42014100070000020, яке знаходиться в провадженні управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України. 
		Проаналізувавши встановлені обставини дисциплінарної справи, наведені норми процесуального закону, практику ЄСПЛ та положення Конвенції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що під час постановлення ухвал від 19 лютого 2014 року про застосування запобіжного заходу підозрюваним ОСОБА_14 і ОСОБА_15 слідчий суддя ОСОБА_3 вчинив усі необхідні дії для виконання завдань кримінального провадження, забезпечивши повний і неупереджений судовий розгляд з метою дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.
		Наведене свідчить про помилковість висновку ВРП щодо несумлінного ставлення судді ОСОБА_3 до покладених на нього обов'язків слідчого судді, зокрема щодо об'єктивного розгляду справи та судового захисту прав осіб у кримінальному провадженні, законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини.
		Статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого 22 лютого 2013 року ХІ черговим з'їздом суддів України, установлено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.
		Частиною четвертою статті 54 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_3, визначалося, що суддя зобов'язаний своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.
		Відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23, суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою. Об'єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов'язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття.
		У пункті 3.4 Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 визначено, що дотримання суддею присяги - його конституційно визначений обов'язок. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов'язання судді.
		Згідно з пунктом 50 Висновку № 3 (2002) КРЄС кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов'язків та в особистому житті; вони повинні виконувати свої обов'язки, не допускаючи проявів фаворитизму або дійсної чи видимої упередженості; судді повинні приймати свої рішення з урахуванням усіх моментів, важливих для застосування відповідних юридичних норм, та без урахування усіх питань, що не стосуються суті справи; вони повинні забезпечувати високий ступінь професійної компетентності.
		Відповідно до частини першої статті 105 Закону № 2453-VI (у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_3) суддя звільнявся з посади у разі порушення ним присяги судді на підставі положень пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України.
		Частиною другою статті 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР; у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_3) передбачено, що порушенням суддею присяги визнавалося вчинення ним дій, що, зокрема, порочать звання судді та можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; порушення морально-етичних принципів поведінки судді.
		З набранням чинності 30 вересня 2016 року Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» статтю 126 Конституції України, яка визначає перелік підстав для звільнення судді, викладено в новій редакції.
		Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та частини першої статті 115 Закону № 1402-VIII підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.
		Пунктом 1 частини восьмої статті 109 Закону № 1402-VIII установлено, що дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується в разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.
		За змістом пунктів 1 та 7 частини дев'ятої цієї статті істотним дисциплінарним проступком, що є несумісним зі статусом судді, може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі якщо суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.
		Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статтею 115 Закону № 1402-VIII суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, є підставою для звільнення судді з посади. Факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП (її дисциплінарним органом).
		У пункті 18 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, визначено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов'язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.
		У Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, ухваленій 17 листопада 2010 року, зазначено, що тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для відповідальності судді, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункти 66, 68). Подібну позицію висловлено й у Висновку Венеціанської комісії від 16-17 березня 2007 року № 401/2006 щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів в Україні. У ньому було наголошено, що неправильне тлумачення закону суддею має вирішуватися шляхом апеляції, а не дисциплінарної процедури (пункт 40).
		Дослідивши матеріали справи, вислухавши всі аргументи та доводи сторін, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що при постановлені ухвал від 19 лютого 2014 року суддя ОСОБА_3 добросовісно виконав покладені на нього обов'язки слідчого судді, неупереджено розглянув клопотання про обрання запобіжного заходу, а також здійснив усі необхідні дії для забезпечення захисту прав осіб у кримінальному провадженні. Зі свого боку, ВРП дійшла помилкового висновку про встановлення обставин, що свідчать про вчинення суддею дій, які б можна було кваліфікувати як істотний дисциплінарний проступок.
		Відповідно до частини другої статті 109 Закону № 1402-VIII під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.
		Ураховуючи викладене та з огляду на те, що суддя ОСОБА_3 має стаж роботи 13 років, позитивно характеризується, за період роботи суддею до дисциплінарної відповідальності не притягувався, а також беручи до уваги інформацію щодо показників його роботи, яка надана головою Дніпровського районного суду міста Києва та міститься в матеріалах дисциплінарної справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про невідповідність оскаржуваного рішення ВРП критеріям обґрунтованості, що є підставою для його скасування.
		Відповідно до частини восьмої статті 266 КАС України Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду справи щодо оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може скасувати оскаржуване рішення ВРП або залишити його без змін. У випадку скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, ВРП розглядає відповідну дисциплінарну справу повторно.
		Керуючись статтями 266, 344, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
		ПОСТАНОВИЛА:
		1. Скаргу ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Другої Дисциплінарної палати від 03 липня 2017 року № 1907/2дп/15-17, задовольнити.
		2. Рішення Вищої ради правосуддя від 14 грудня 2017 року № 4114/0/15-17 скасувати.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                                                      В. С. Князєв
		 
		Суддя-доповідач  О.С. Золотніков 
		 
		Судді:                                    Н. О. Антонюк  О.Б. Прокопенко
		 
		С. В. Бакуліна  Л.І. Рогач
		 
		В. В. Британчук І.В. Саприкіна
		 
		Д. А. Гудима  О.М. Ситнік
		 
		О. Р. Кібенко  О.С. Ткачук
		 
		                                               Л. М. Лобойко  В.Ю. Уркевич
		 
		Н.П.Лященко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...