Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 521/16897/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди; Спори про відшкодування шкоди завданої майну фізичних або юридичних осіб.
Надіслано для оприлюднення: 12.02.2019. Зареєстровано: 13.02.2019. Забезпечено надання загального доступу: 18.02.2019.

Номер судового провадження: 2/521/911/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		  МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ___________
		Справа №521/16897/18
		Пр. №2/521/911/19
		 
		  ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		11 лютого 2019 року м. Одеса
		 
		 
		 
		Малиновський районний суд м. Одеси в складі 
		 
		головуючого судді  Сегеди О.М.,
		 
		при секретарі  Романюк О.М.,
		 
		 
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресіїРосійської Федерації проти України, 
		                    
		 
		встановив:
		 
		У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом до Російської Федерації посилаючись на те, що її син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 22 січня 2015 року на підставі контракту був зарахований та перебував на військовій службі у складі 2-го відділення 1-го комендантського взводу комендантської роти окремого загону спеціального призначення «Азов» (в/ч НОМЕР_1 ), що входить до складу Східного оперативно-територіального об`єднання Національної Гвардії України, при цьому, з 30 січня 2015 року по 14 лютого 2015 року безпосередньо брав участь в боях за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність країни в секторі «М» м. Маріуполь Донецької області.
		Зазначила, що 15 лютого 2015 року близько 11.00 год., під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине, Новоазовського району, Донецької області, штурмова група, до складу якої входив солдат ОСОБА_3 , опинилася під безперервним артилерійським вогнем та мінометним вогнем російських найманців. Під час бою військовослужбовець отримав несумісне з життям осколкове поранення, від якого загинув. Тіло її сина знайшли не одразу, 20 лютого 2015 року батальйон «Дніпро-1» доставив на опізнення труп невідомого військовослужбовця, що був знайдений в районі населених пунктів Широкине та Саханка Донецької області, згодом труп був ідентифікований як ОСОБА_3 .
		Вказані обставини встановлені рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 липня 2018 року №521/8887/18, а саме встановлено факт загибелі ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов`язку військової служби 15 лютого 2015 року в районі села Широкине, Новоазовського району, Донецької області, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		Отже, саме внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України на території Донецької області було порушено невід`ємне право на життя сина позивачки ОСОБА_3 .
		Зазначила, що внаслідок втрати сина, ОСОБА_3 , який загинув в результаті військової агресії Російської Федерації проти України, а також, з огляду на особливий цинізм, з яким Російською Федерацією порушуються основоположні права та свободи людини в Україні, вона відчуває безперервні, невгамовні душевні болі, страждання, втратила душевний спокій, оскільки постійно перебуває у стресовому стані. Через смерть сина вона втратила сенс життя та віру в майбутнє. Постійні страждання не дають їй можливості нормально спілкуватись з оточуючими, працювати та підтримувати нормальний соціальний спосіб життя.
		Посилаючись на те, що безпосереднім суб`єктом, внаслідок дій якого їй завдана моральна шкода є Російська Федерація, її Збройні Сили, а також створені нею військові формування, позивачка просила суд стягнути з Російської Федерації на її користь моральну шкоду у розмірі 1987200,00 грн., що є еквівалентом 60000,00 євро за офіційним курсом НБУ на день підписання позову.
		Позивачка та її представники, які діють на підставі довіреності від 19 червня 2018 року, в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись судом у відповідності до вимог ст. 128 ЦПК України, представник позивачки надав через канцелярію суду заяву, згідно якої підтримав заявлені позовні вимоги, просив суд їх задовольнити в повному обсязі та розглянути справу за відсутності позивача та її представників (а.с. 173-176).
		Відповідач в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України, відзиву на позов у встановлений судом строк не надав (а.с. 172). 
		У зв`язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважні причини такої неявки в судове засідання, в порядку статті 280 ЦПК України, зі згоди представника позивачки, суд вважає можливим провести розгляд справи у відсутності відповідача та ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 223 ЦПК України.
		Згідно ст. 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
		У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч. 2ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
		Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного. 
		Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про його народження та паспортом громадянина України позивачки (а.с. 9, 11).
		Встановлено, що син позивачки, ОСОБА_3 , в період з 22 січня 2015 року на підставі контракту був зарахований та перебував на військовій службі у складі 2-го відділення 1-го комендантського взводу комендантської роти окремого загону спеціального призначення «Азов» (в/ч НОМЕР_1 ), що входить до складу Східного оперативно-територіального об`єднання Національної Гвардії України, та з 30 січня 2015 року по 14 лютого 2015 року безпосередньо брав участь в боях за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність країни в секторі «М» м. Маріуполь Донецької області, про що свідчить копія витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національно Гвардії України від 14 квітня 2015 року №75 та довідка про безпосередню участь в антитерористичній операції від 20 липня 2015 року №820 (а.с. 12, 13).
		15 лютого 2015 року близько 11.00 год., під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине Новоазовського району Донецької області, штурмова група, до складу якої входив солдат ОСОБА_3 , опинилася під безперервним артилерійським вогнем та мінометним вогнем російських найманців, в результаті якого військовослужбовець отримав несумісне з життям осколкове поранення, від якого загинув, що підтверджується копією витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національно Гвардії України від 14 квітня 2015 року №75 та копією свідоцтва про смерть від 23 лютого 2015 року серії НОМЕР_2 (а.с. 12, 14).
		Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 липня 2018 року у справі №521/8887/18 встановлено юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов`язку військової служби 15 лютого 2015 року в районі села Широкине Новоазовського району Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України (а.с. 15-20)
		Зі змісту рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04 липня 2018 року вбачається, що причиною смерті ОСОБА_3 стала вибухова травма у вигляді сліпих уламкових поранень голови з множинними переломами кісток черепа та руйнування речовини головного мозку, що була отримана ним 15 лютого 2015 року. За фактом смерті, ІНФОРМАЦІЯ_2 було складено свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 .
		Встановлено, що у зв`язку із смертю ОСОБА_3 був складений акт розслідування нещасного випадку та акт №17/15 про нещасний випадок (загибель). Виходячи зі змісту документів, знайдене 20.02.2015 року тіло невідомого військовослужбовця було ідентифіковане як тіло сина заявника. Причиною нещасного випадку, що призвів до смерті, стали протиправні дії проросійських бойовиків, які застосували зброю проти підрозділів Національної гвардії України, в рядах яких в період проходження військової служби в зоні проведення бойових дій в Донецькій області він перебував. Вказаний акт знаходиться у матеріалах справи та був досліджений у судовому засіданні.
		Постановою Військово  лікарської комісії ГУМВС України в Донецькій області по встановленню причинного зв`язку поранення, що призвело до смерті встановлено, що смертельне поранення ОСОБА_3 дійсно пов`язане з виконанням обов`язків військової служби.
		Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 липня 2018 року встановлено, що в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, син заявника - ОСОБА_3 був поранений та загинув в районі с. Широкине Новоазаовського району Донецької області 15 лютого 2015 року.
		Відповідно до ч. 4ст. 82 ЦПК Україниобставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 липня 2018 року було встановлено, що15 квітня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
		27 квітня 2015 року Верховна Рада України своєю постановою затвердила Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, в якому зазначено наступне: Україна залишається об`єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).
		В подальшому Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці 1 пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві також зазначено, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України; крім того, наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов`язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.
		Крім того, Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року №555 ввів в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, в якій визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
		Верховною радою України прийнято постанову від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України«Проособливий порядокмісцевого самоврядуванняв окремихрайонах Донецькоїта Луганськоїобластей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. 
		Резолюцією Європарламенту (2014/2965 (RSP)) від 15 січня 2015 року щодо ситуації в Україні рішуче засуджено агресивну та експансіоністську політику Російської Федерації, що становить загрозу цілісності та незалежності України, а також потенційну загрозу для самого Європейського Союзу, включаючи незаконну анексію АР Крим та ведення неоголошеної гібридної війни проти України, у тому числі інформаційної війни, поєднуючи кібервійни, використання регулярних та нерегулярних збройних сил, пропаганда, економічного тиску, енергетичного шантажу, дипломатії та політичної дестабілізації, підкреслює, що такі дії є порушенням міжнародного права.
		Резолюція Парламентської Асамблеєю Ради Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25 червня 2015 року визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони Російської Федерації та вводить термін «окупований» по відношенню до АР Крим та м. Севастополь.
		У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно дочастин першоїта другоїстатті 124Конституції України,делегування функційсудів,а такожпривласнення цихфункцій іншимиорганами чипосадовими особамине допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 25грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. 
		У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі  Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі  ЄСПЛ) як джерело права.
		За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку  негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку  позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «IlaєcuandOthersv.MoldovaandRussia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv.Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).
		У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «IlaєcuandOthersv.Moldova andRussia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «CatanandOthersv.theRepublicofMoldovaandRussia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05and18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv.Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).
		У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі «IlaєcuandOthers v.MoldovaandRussia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv.Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). 
		Отже, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340345). Згідно здругоючастиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv.Azerbaijan» від 16 червня 2015 року №40167/06, § 132).
		Таким чином, на підставі аналізу зазначених положень закону, суд встановив підстави для висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав та свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до конституційних норм; право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.
		Постановою Верховного суду від 14 березня 2018 року у справі №363/632981/16-ц встановлено, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
		Також, така правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульована Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зокрема в цивільній справі №428/12368/16-ц. 
		Отже, обставини, які свідчать про факт збройної агресії Російської Федерації проти України є загальновідомим фактом, що його закріплено державою на законодавчому рівні і тому, на підставі ч. 3 ст. 82 ЦПК України, не потребують доказуванню.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8КонституціїУкраїни гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
		Згідно ч. 6ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
		З матеріалів справи вбачається, також і встановлено судом, що внаслідок збройної (військової) агресії Російської Федерації проти України, загинув син позивачки, що завдало їй значної моральної шкоди, яка полягає у безперервних, невгамовних душевних болях, стражданнях, втраті душевного спокою, оскільки позивачка постійно перебуває у стресовому стані. Через смерть сина вона стратила сенс життя та віру в майбутнє, постійні страждання не дають їй можливості нормально спілкуватись з оточуючими, працювати та підтримувати нормальний соціальний стан життя.
		Згідно ст. 23 ЦК Україниморальна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із душевними стражданнями, у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров`я. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України (п.п. 3, 9) № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема, в моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Відповідно до ст.ст. 1167,1168 ЦК Україниморальна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: в т.ч. у випадках, встановлених законом.
		Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.
		Право на життя передбачене Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ІУ Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділу ІІ Конституції України.
		Вирішуючи питання щодо розміру компенсації за спричинену позивачці моральну шкоду, суд виходить із розміру задоволених вимог заявників по аналогічним спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини та становить в середньому 60 000 Євро за загибель однієї особи. Зокрема, такі рішення виносились Європейським судом з прав людини у справах «Хачукаевы против России» (Khachukayev v. Russia (23/04/2009)), «Сагаева и Другие против России» (Sagayeva and Others v. Russia (08/12/2015)), «Исламова против России» (Islamova v. Russia (30/04/2015)), «Султыгов и Другие против России» (Sultygov and Others v. Russia (09/10/2014)).
		Таким чином, враховуючи характер та обсяг завданих позивачці моральних страждань, а також душевного болю від втрати рідної людини, почуття безпорадності, яку вона відчуває роками через втрату сина, суд вважає достатнім та справедливим розмір компенсації за заподіяну позивачці моральну шкоду в сумі 1 987 600 грн., що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ складає 60 000 Євро, і саме такий розмір компенсації був визначений Європейським судом з прав людини при розгляді аналогічних вимог фізичних осіб щодо стягнення компенсації за моральні страждання через смерть фізичної особи.
		Відповідно дост. 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.
		Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
		Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
		Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).
		Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Враховуючи те, що позивачкою наведені обґрунтовані правові докази вини відповідача у завданні їй моральної шкоди через загибель сина внаслідок збройної агресії, а відповідачем не надано суду жодних доказів на спростування доводів позивачки, суд приходить до висновку, що є всі правові підстави для ухвалення рішення про стягнення моральної шкоди на користь ОСОБА_1 .
		Керуючись ст. ст. 27, 55 Конституції України, ст. ст. 2, 6, 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 2, 11, 16, 22, 23, 1167, 1168 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10, 12, 81, 82, 89, 141, 258-259, 263-265, 280 ЦПК України, суд
		 
		                        вирішив:
		Позов ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресіїРосійської Федерації проти України  задовольнити.
		Стягнути з Російської Федерації (місцезнаходження Посольства Російської Федерації в Україні - 03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27) на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 987200 (один мільйон дев`ятсот вісімдесят сім тисяч двісті) гривень 00 копійок.
		Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
		У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Позивач має право оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
		Повний текст рішення складено 11 лютого 2019 року.
		 
		Суддя: О.М. Сегеда

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...