Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 295/4317/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з них:.
Надіслано для оприлюднення: 28.05.2019. Зареєстровано: 29.05.2019. Забезпечено надання загального доступу: 30.05.2019.
Дата набрання законної сили: 22.05.2019
Номер судового провадження: 22-ц/4805/1132/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УКРАЇНА 
		Житомирський апеляційний суд 
		 
		 
		Справа №295/4317/19 Головуючий у 1-й інст. Полонець С. М.
		Категорія 71 Доповідач Шевчук А. М.   
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		22 травня 2019 року Житомирський апеляційний суд у складі:
		головуючої судді Шевчук А.М.,   
		                           суддів: Талько О.Б., Коломієць О.С.,
		з участю секретаря судового засідання Пеклін Л.О.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі 
		цивільну справу №295/4317/19 за заявою  ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,
		за апеляційною скаргою  ОСОБА_1 
		на ухвалу судді Богунського районного суду м. Житомира від 11 квітня 2019 року, яка постановлена під головуванням судді Полонця С.М. у м. Житомирі,
		 
		в с т а н о в и в:
		 
		У березні 2019 року  ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку окремого провадження. У заяві просить встановити юридичний факт, що вимушене його переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України. При цьому посилається на те, що встановленням даного юридичного факту переслідується мета набуття ним статусу жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту, тобто особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року. Встановлення факту породжуватиме юридичні наслідки, зокрема, право на отримання різного роду допомоги, у тому числі психологічної, від гуманітарних організацій. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту чинним законодавством України не передбачено.
		 
		Ухвалою судді Богунського районного суду м. Житомира від 11 квітня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту першого частини першої ст.186 ЦПК України.
		 
		Не погодившись із ухвалою судді суду першої інстанції,  ОСОБА_1  подав апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Зазначає, що є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 19 жовтня 2016 року №0000008516, виданою Управлінням праці та соціального захисту населення. Сама по собі довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи посвідчує лише факт вимушеного його переселення з міста Луганська до міста Житомира та не зазначає причин такого переселення, а тому висновки суду з приводу того, що факт його внутрішнього переміщення є загальновідомим та не потребує встановлення у судовому порядку є безпідставними. Крім того, суд першої інстанції при постановленні ухвали не врахував положень Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», яким не виключено можливості звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення. Також, є безпідставними посилання суду на те, що факт, який просить він встановити не породжує для нього безпосередніх юридичних наслідків, із метою настання яких він звернувся до суду, у тому числі, не призводить до виникнення права на справедливу компенсацію з Російської Федерації. Відповідно до частини другої ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені інші юридичні факти, які не входять до переліку, встановленого частиною першою цієї норми та від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб. Метою його звернення до суду є набуття ним статусу особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертв-потерпілих від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Отже, статус жертви міжнародного збройного конфлікту обумовлює виникнення у нього особистих прав, обов`язків та інтересів, але іншого, позасудового порядку, встановлення такого юридичного факту чинним законодавством України не передбачено. Окрім того, він не заявляв вимоги до суду про встановлення зазначеного у заяві юридичного факту з метою отримання компенсації від Російської Федерації, а лише встановлення юридичного факту того, що його вимушене переселення з окупованої території Луганської області до міста Житомира відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації з метою набуття статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення особистих прав та інтересів. 
		 
		Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на наступне. 
		 
		Відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі пункту першого частини першої ст.186 ЦПК України, суддя суду першої інстанції виходив із того, що факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації, який просить встановити заявник, встановлено відповідними актами Верховної Ради України та Президента України, є загальновідомим та не потребує встановлення у судовому порядку. Крім того, даний факт не породжує для заявника безпосередніх юридичних наслідків, із метою настання яких він звернувся до суду. Також зазначається про те, що факт, який підтверджує причину переміщення фізичної особи в іншу місцевість, не може бути встановлений у судовому порядку.
		 
		Колегія суддів не може повністю погодитися із таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. 
		 
		Згідно з пунктом першим частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		 
		Разом із тим, відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		 
		Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт п`ятий частини другої ст.293 ЦПК України).
		 
		У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: 1) факти, що підлягають встановленню, мають юридичне значення, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; 2) встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право; 3) заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; 4) чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
		 
		Для визначення юридичного характеру факту необхідно з`ясувати мету, оскільки вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним, і чи тягне він правові наслідки. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
		 
		Відповідно до пункту третього частини першої статті 3 Закону України «Про основи національної безпеки України» об`єктами національної безпеки, між іншим, є держава, конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканість.
		 
		Згідно статті 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		 
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		 
		Аналіз вищевказаних положень Закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України, у тому числі, може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
		 
		У частинах перших статей 4 та 5Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 цього Закону.
		 
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті першій цього Закону.
		 
		Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджений Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного приживання.
		 
		Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1  просить встановити вищезазначений факт у зв`язку з тим, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи встановленої форми від 19 жовтня 2016 року №0000008516, яка була йому видана Управлінням праці та соціального захисту населення, не містить відомостей про причини його внутрішнього переміщення.
		 
		Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачений, що не виключає можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.
		 
		Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.  
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		 
		Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		 
		У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) вказано, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		 
		Із урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
		 
		Навіть з урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення.
		 
		У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. Разом із тим, за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		 
		Відповідно до частини другої статті 315 ЦК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
		 
		Отже, колегія суддів, на підставі аналізу вищевказаних положень закону, дійшла висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто, саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. 
		 
		Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 07 березня 2018 року в справі №759/759/17 та від 14 березня 2018 року в справі №363/2981/16-ц.
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта ст.263 ЦПК України).
		 
		Ураховуючи викладене, суд першої інстанції у порушення вищевказаних положень закону не звернув уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення ОСОБА_1 з окупованої території Луганської області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. Крім того, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав саме ОСОБА_1 . При цьому, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника.  
		 
		Відмовляючи у відкритті провадження у справі за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, суд першої інстанції фактично позбавив заявника права на встановлення причини його внутрішнього переселення.
		 
		Крім того, висновки суду в тій частині, що юридичний факт, який просить встановити заявник, є загальновідомим та не потребує судового підтвердження, є помилковим і таким, що суперечить статті 124 Конституції України,  оскільки заявник довів, що від встановлення цього юридично значимого для нього факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, у яких він, через дії Російської Федерації, вимушено бере участь.
		 
		Отже, суд першої інстанції в порушення зазначених вище положень закону не перевірив заяву, не з`ясував підстави поданої заяви та дійшов передчасного висновку про відмову у відкритті провадження у цивільній справі, а сам зміст ухвали про відмову у відкритті провадження фактично містить обґрунтування підстав для відмови у встановленні факту, які можуть викладатися в процесуальному документі суду лише за наслідками судового розгляду справи.
		 
		Із огляду на викладене, ухвала суду першої інстанції не може вважатися законною і обґрунтованою та в силу положень  статті 379 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
		 
		Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,379,381-384 ЦПК України, суд
		 
		п о с т а н о в и в:
		 
		Апеляційну скаргу  ОСОБА_1  задовольнити.
		Ухвалу судді Богунського районного суду м. Житомира від 11 квітня 2019 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		 
		 
		 
		 
		Головуюча Судді: 
		 
		 
		 
		 
		 
		Повний текст постанови складений 27 травня 2019 року.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...