Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 760/15413/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 03.11.2020. Забезпечено надання загального доступу: 05.11.2020.
Дата набрання законної сили: 08.10.2020
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		08 жовтня 2020 року                                                                       місто Київ
		Справа №760/15413/19
		Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		Лівінського С.В. (суддя-доповідач),
		Березовенко Р.В.,
		Нежури В.А. 
		секретар судового засідання: Малашевський О.В.
		розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали апеляційної скарги  ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Маселка Романа Анатолійовича, на ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва, у складі судді Усатової Ірини Анатоліївни, від 10 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей Печерської районної в місті Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дітей та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Васильківської районної державної адміністрації Київської області про визначення місця проживання малолітніх дітей, 
		В С Т А Н О В И В:
		У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про забезпечення позову. Просила заборонити ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії спрямовані на вчинення перешкод ОСОБА_1 у побаченнях, спілкуванні та проведені разом часу з ОСОБА_3 , заборонити ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій» перешкоджати ОСОБА_1 у побаченнях, спілкуванні та проведенні разом часу з ОСОБА_3 під час її перебування у ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій», зобов`язати ОСОБА_2 письмово повідомити працівників ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій», що постанова Київського апеляційного суду від 21 травня 2020 року не означає заборону ОСОБА_1 відвідувати та бачитись з дочкою ОСОБА_3 під час її перебування у ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій» та не обмежує жодних прав ОСОБА_1 , яка має рівні з ОСОБА_2 права під час перебування ОСОБА_3 у ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій».  
		Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 10 липня 2020 року в задоволені заяви про забезпечення позову відмовлено.
		ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Маселка Р.А., з ухвалою суду не погодилася та подала апеляційну скаргу. Просила вказану ухвалу скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення заяви про забезпечення позову. 
		Свій відзив на апеляційну скаргу подав ОСОБА_2 . Просив у задоволені апеляційної скарги відмовити.
		Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає до часткового задоволення.
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		За приписами п. 2) ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. 
		Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		При виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Проте, судове рішення у даній справі в частині відмови у задоволені заяви щодо забезпечення позову наведеним вимогам не відповідає.  
		Відмовляючи у задоволені заяви про забезпечення позову районний суд виходив з того, що дана заява в її частині вже була предметом розгляду судом та їй було надано відповідну оцінку, а в іншій частині  вона не ґрунтується на вимогах закону.
		Колегія суддів з цим висновком суду першої інстанції погодитися не може за такого.
		Згідно із ч. 1 та 2 статті 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексузаходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
		Види забезпечення позову визначені положеннями статті 150 ЦПК України. До них належать: накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; заборона вчиняти певні дії; встановленням обов`язку вчинити певні дії; заборона іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; зупинення митного оформлення товарів чи предметів; арешт морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; інші заходи у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		При цьому, відповідно до вимог ч. 3 ст. 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
		Вирішуючи питання про забезпечення позову та приймаючи за ним рішення, суд зобов`язаний враховувати обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та зазначені ним докази, що підтверджують кожну обставину.
		Відповідно до п. 4, 5, 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України за № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. 
		Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 2, 18, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 149 ЦПК Українизабезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
		Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.
		Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). 
		При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 №ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
		У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Н. проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
		При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
		Відповідно до пункту 1 статті 3, пункту 1 статті 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
		Статтями 12-15 Конвенції про права дитини визначено право дитини висловлювати свою думку (право бути почутою).
		На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладено у пункті 8 статті 7 СК України та у статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з положеннями яких регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів дитини.
		У пункті 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		Згідно з пунктом 3 статті 9 Конвенції про права дитини Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
		Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.
		Відповідно до статті 142 СК України діти мають рівні права та обов`язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.
		Частиною першою статті 151 СК України визначено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
		Відповідно до статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
		За статтею 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
		Частинами першою та другою статті 159 СК України передбачено, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.
		У § 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).
		Конвенцією про права дитини закріплено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» контакт з дитиною - це реалізація матір`ю, батьком, іншими членами сім`ї та родичами, у тому числі тими, з якими дитина не проживає, права на спілкування з дитиною, побачення зазначених осіб з дитиною, а також надання їм інформації про дитину або дитині про таких осіб, якщо це не суперечить інтересам дитини.
		Статтею 15 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини.
		Так, 11 липня 2017 року Європейським судом з прав людини було винесено рішення у справі «М.С. проти України», у якому йдеться визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.
		При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.
		У рішенні ЄСПЛ від 02 лютого 2016 року у справі «N.TS. та інші проти Грузії» зазначено, що обов`язок національних органів влади вживати заходів для полегшення возз`єднання, однак, не є абсолютним. Возз`єднання одного з батьків з дитиною, яка деякий час прожила з іншими особами, може бути неможливо реалізувати негайно і може знадобитися проведення підготовчих заходів для цього. Характер та обсяг такої підготовки залежатимуть від обставин кожного випадку, але розуміння та співпраця всіх зацікавлених сторін завжди буде важливим компонентом. Хоча національні органи влади повинні зробити все можливе для сприяння такому співробітництву, будь-яке зобов`язання щодо застосування примусу в цій сфері має бути обмеженим, оскільки інтереси, а також права і свободи всіх зацікавлених осіб повинні бути враховані, а особливо найкращі інтереси дитини та її права за статтею 8 Конвенції. Якщо контакти з батьками можуть загрожувати цим інтересам або втручатися в ці права, національні органи влади повинні дотримуватись справедливого балансу між ними (див. посилання Hokkanen, п. 58). Найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими і, залежно від їхньої природи та серйозності, можуть перевищувати права їхніх батьків (див. серед інших, Ольссон (№ 2), § 90, Ignaccolo-Zenide, § 94, обидва цитовані вище Plaza v. Poland, № 18830/07, п. 71, 25 січня 2011 р., І Manic, наведене вище, § 102, з подальшими посиланнями на нього).
		На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосується дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
		Аналіз вищезазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
		З аналізу зазначених норм та з урахуванням практики Європейського суду з прав людини випливає, що в рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків. Виходячи із наведеного, колегія суддів вважає, що відновлення відносин та емоційного контакту малолітньої дитини з її матір`ю повинно переважати над бажанням інших осіб обмежити або взагалі відгородити дитину від зустрічей з матір`ю.
		Таким чином, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, виходячи з існування спору між батьками, щодо визначення місця проживання малолітніх дітей не вирішено, зважаючи на те, що ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій» ОСОБА_1 чиняться перешкоди у спілкуванні з дитиною, з урахуванням рівності у правах батьків, щодо виховання дітей, на думку колегії суддів, ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій» має надавати рівний доступ до спілкування з дитиною, кожному з батьків, та без рішення суду не може обмежувати одного з них у спілкуванні з дитиною.  
		За наведеного, доводи  ОСОБА_2 , що містяться у його відзиві на апеляційну скаргу обґрунтованими визнати не можна, а апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвала районного суду - скасуванню, з прийняттям по справі нового судового рішення про часткове задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову та  заборону ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій» перешкоджати матері ОСОБА_1 у побаченнях та спілкуванні з дочкою ОСОБА_3 під час її перебування у ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій». В задоволені решти вимог заяви слід відмовити. 
		Обґрунтовуючи судове рішення, крім того, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в  рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
		Керуючись ч. 6 ст. 259, ст. 268, п. 2) ч. 1 ст. 374, п. 4) ч. 1 ст. 376, ст. 381- 384 ЦПК України, 
		П О С Т А Н О В И В:
		Апеляційну скаргу  ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Маселка Романа Анатолійовичазадовольнити частково. 
		Ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 10 липня 2020 року скасувати.
		Ухвалити по справі нове судове рішення.
		Заяву  ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнити частково.
		Заборонити ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій» перешкоджати матері ОСОБА_1 у побаченнях та спілкуванні з дочкою ОСОБА_3 під час її перебування у ТОВ «Заклад загальної середньої освіти - початкова школа «Колегія мрій».
		В задоволені решти вимог заяви відмовити. 
		Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття. У випадках визначених ст. 389 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду касаційної інстанції. Оскільки в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		Повний текст постанови виготовлений 30 жовтня 2020 року.
		 
		 
		Судді:                                                                             С.В. Лівінський,
		 
		 
		Р.В. Березовенко,
		 
		 
		В.А. Нежура

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...