Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 756/13187/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із сімейних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 31.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 01.04.2021.
Дата набрання законної сили: 30.03.2021
Номер судового провадження: 61-6116ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		30 березня 2021 року
		місто Київ
		 
		справа № 756/13187/17
		провадження № 61-6116св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Ступак О. В.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року у складі судді Андрейчука Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача
		У жовтні 2017 року позивач ОСОБА_1 (у подальшому прізвище ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини з матір`ю.
		Позивач обґрунтовувала позовні вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у неї народився син ОСОБА_6 . Батьком дитини є ОСОБА_2 
		ОСОБА_3 зазначила, що відповідач за час їхніх стосунків поводився агресивно, ображав її, матеріально не забезпечував позивача та їх сина. З цих підстав ОСОБА_3 на початку 2011 року припинила стосунки зі ОСОБА_2 та переїхала з сином проживати до іншого житла.
		Позивач стверджувала, що відповідач 25 липня 2017 року перевіз дитину до себе та чинить їй перешкоди у спілкуванні з малолітнім ОСОБА_6 . За час проживання з батьком дитина сильно схудла, постійно перебуває у пригніченому стані, не навчається в школі. На думку ОСОБА_3 , ОСОБА_2 схиляє сина до вживання медичних препаратів, які негативно впливають на здоров`я та розвиток дитини.
		Натомість ОСОБА_3 зазначила, що у квартирі, в якій вона постійно мешкає, створено всі умови для проживання, виховання та утримання сина, позивач працевлаштована, має стабільний дохід.
		З цих підстав позивач просила суд визначити місце проживання дитини ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю ОСОБА_3 за адресою її постійного місця проживання: АДРЕСА_1 .
		Стислий виклад позиції інших учасників справи 
		ОСОБА_2 у грудні 2017 року звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини з батьком.
		Вимоги зустрічного позову обґрунтовував тим, що з дня народження ОСОБА_6 сторони у справі постійно проживали у домоволодінні батьків відповідача за адресою: 
		АДРЕСА_2  році сторони припинили стосунки і ОСОБА_3 разом із сином переїхала проживати в орендовану квартиру.
		Як стверджував відповідач, 25 липня 2017 року до нього зателефонувала ОСОБА_3 та попросила забрати сина на тиждень, оскільки вимушена працювати з ранку до пізньої ночі. Поспілкувавшись з дитиною, ОСОБА_2 дізнався, що у присутності матері співмешканець ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_7 застосовував фізичне насильство до малолітнього ОСОБА_6 .
		Також зазначив, що виявив, що дитина має затримку психологічного та психічного розвитку, проблеми з фізичним здоров`ям, що є наслідком недбалого ставлення ОСОБА_3 до виконання своїх батьківських обов`язків.
		ОСОБА_2 стверджував, що мати ОСОБА_6 житлом у м. Києві не забезпечена, мешкає в орендованій в квартирі, в якій не створено належних умов для проживання, виховання та утримання сина. Відповідач мешкає в будинку АДРЕСА_3 разом зі своїм батьком, який прихильно ставиться до онука та бажає, щоб малолітній ОСОБА_6 постійно мешкав у цьому будинку. ОСОБА_2 наголосив, що у цьому житлі ним створено всі умови для проживання, виховання та утримання сина. На думку ОСОБА_2 , визначення місця проживання дитини з батьком відповідатиме інтересам дитини, окрім того, малолітній ОСОБА_6 сам висловлює бажання жити разом із батьком. З цих підстав позивач за зустрічним позовом просив суд визначити місце проживання сина з ним.
		ОСОБА_3 проти зустрічного позову заперечувала, пояснила, що за час проживання ОСОБА_6 з батьком значно знизилася його навчальна успішність у школі, ОСОБА_2 ображає вчителів школи, де навчається його син, не сплачує аліменти на утримання іншого сина, матір`ю якого є ОСОБА_8 . Вважала, що під час ухвалення рішення у справі обов`язковим для врахування є правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, згідно з яким дитина може бути розлучена з матір`ю лише за наявності виняткових випадків, передбачених статтею 161 СК України та принципом 6 Декларації прав дитини.
		Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з його батьком ОСОБА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Суд першої інстанції обґрунтовував ухвалене рішення тим, що, ураховуючи сталі соціальні зв`язки, які склались у ОСОБА_6 за місцем проживання та навчання, його психологічний стан, недоцільність порушення стабільності повсякденного життя дитини, до чого неминуче призведе переїзд ОСОБА_6 у випадку визначення його місця проживання з матір`ю, суд вважав, що визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_6 з батьком ОСОБА_2 максимально відповідатиме найкращим інтересам дитини. Дійшовши висновку щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком, суд першої інстанції врахував думку самої дитини, яка досягла десятирічного віку та визначила своє ставлення щодо можливого її проживання і побажала проживати саме із батьком.
		Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року залишено без змін.
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами, поводиться аморально, що може зашкодити розвиткові малолітнього ОСОБА_6 , до суду не надано. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції вирішив спір на підставі наданих сторонами та досліджених судом доказів з дотриманням норм матеріального права та відповідно до процесуального законодавства з врахуванням правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18).
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у березні 2019 року, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року, ухвалити нове рішення про задоволення її позову.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що оскаржувані судові рішення не відповідають найкращим інтересам дитини. Заявник стверджує, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на належних доказах у справі, зокрема, суди не врахували педагогічну характеристику від 28 листопада 2017 року № 38, довідку від 07 серпня 2017 року № 129, що видані середньою загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 201 м. Києва, а також не взяли до уваги висновок Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 грудня 2017 року № 100-22206, згідно з яким орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання ОСОБА_6 разом з матір`ю. Заявник вважає, що суди мали критично оцінити думку малолітнього щодо проживання з батьком та враховувати лише фактичні дані про те, з ким із батьків потрібно проживати дитині саме в її інтересах. На переконання заявника, суди неправильно трактували показання класного керівника дитини, а також не врахували показання свідків.
		Зазначає, що суди зобов`язані були застосувати до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, згідно із яким дитина може бути розлучена з матір`ю лише за наявності виняткових обставин, передбачених статтею 161 СК України та принципом 6 Декларації прав дитини.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		Відзиви на касаційну скаргу не надходили.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
		Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
		Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
		Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_1 народився син ОСОБА_6 . Батьком дитини є ОСОБА_2 . 
		На початку 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинили стосунки, за домовленістю сторін ОСОБА_3 разом із сином переїхала проживати за адресою іншого житла.
		До 25 липня 2017 року малолітній ОСОБА_6 проживав з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 , а з 25 липня 2017 року дитина постійно проживає з батьком та дідом за адресою: АДРЕСА_3 .
		Отже, батьки ОСОБА_6 проживають окремо, згоди щодо того, з ким із них буде проживати їх малолітній син, вони не дійшли, із заявою про визначення місця проживання дитини до органу опіки та піклування сторони не зверталися.
		Також суди встановили, що 16 березня 2018 року ОСОБА_1 одружилася з ОСОБА_9 та змінила прізвище на ОСОБА_1 .
		У судовому засіданні 22 серпня 2018 року суд першої інстанції вислухав думку малолітнього ОСОБА_6 щодо того, з ким з батьків він бажає проживати. Дитина зазначила, що їй комфортно мешкати з батьком; він задоволений умовами для проживання, навчання та розвитку, створеними йому ОСОБА_2 . До матері ОСОБА_6 повертатися не хоче, оскільки коли він мешкав разом із нею, до нього застосовували фізичне насильство особи на ім`я ОСОБА_7 та ОСОБА_10 . Дитина чітко висловила у судовому засіданні намір і надалі проживати разом із батьком ОСОБА_2 .
		Допитана у судовому засіданні як свідок психолог Дніпровського районного у м. Києві Центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді ОСОБА_13, яка проводила психолого-діагностичну роботу з малолітнім ОСОБА_6 , відзначила, що дитина у спілкуванні є щирою та не схильна до навіювань. Отже, у суду відсутні обґрунтовані підстави вважати, що рішення дитини мешкати з батьком нав`язане їй будь-ким іншим.
		Отримані судом докази свідчать про те, що ОСОБА_2 постійно піклується про дитину, турбується про його здоров`я, бере участь у духовному та фізичному розвиткові; цікавиться навчальним процесом, батько щодня відвозить та забирає сина зі школи.
		ОСОБА_2 офіційно не працевлаштований, проте отримує пенсію по інвалідності внаслідок загального захворювання. Він мешкає у приватному будинку зі своїм батьком ОСОБА_11 за адресою: АДРЕСА_3 . У цьому житлі створено умови для належного виховання та розвитку дитини. Дідусь прихильно ставиться до онука і бажає, щоб ОСОБА_6 мешкав у його будинку, про що ОСОБА_11 , який був допитаний у судовому засіданні як свідок, зазначив у своїх показаннях.
		Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами, поводиться аморально, що може зашкодити розвиткові малолітнього ОСОБА_6 , до суду не надано.
		Допитана як свідок класний керівник класу, де навчається ОСОБА_6 , вчитель середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 201 м. Києва ОСОБА_12 підтвердила, що навчальна успішність ОСОБА_6 у 2017/2018 навчальному році знизилася. Ці обставини також підтверджуються табелем навчальних досягнень учня.
		Проте, відповідно до інформаційної довідки про результати роботи та психологічний стан неповнолітнього на момент обстеження від 29 серпня 2017 року № 42, складеної психологом Дніпровського районного у м. Києві Центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді ОСОБА_13, яка проводила психолого-діагностичну роботу з малолітнім ОСОБА_6 , станом на серпень 2017 року у дитини спостерігалася педагогічна запущеність, її мислиннєві процеси були знижені (відставання на 2-3 роки у розвитку). Ці проблеми були виявлені психологом одразу ж після того, як дитина почала проживати з батьком, а тому очевидно не можуть бути результатом недбалого ставлення ОСОБА_2 до навчання сина. Крім цього, навчальна успішність ОСОБА_6 була низькою і під час проживання з матір`ю, що підтверджується педагогічною характеристикою учня та табелем навчальних досягнень учня у 2016/2017 навчальному році.
		У зв`язку з наведеним суди дійшли висновків, що відсутні підстави вважати, що визначення місця проживання ОСОБА_6 з матір`ю безумовно позитивно вплине на навчальну успішність дитини та її інтелектуальний розвиток.
		Суди також встановили, що у висновку Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 грудня 2017 року №100-22206 зазначено, що орган опіки і піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6 разом з матір`ю ОСОБА_3 .
		Аналізуючи зміст висновку Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 грудня 2017 року №100-22206, суди вважали, що орган опіки та піклування не повною мірою виконав вимоги пункту 72 Порядку провадження органами опіки і піклування діяльності, пов`язаної з захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866. У висновку не проаналізовано ставлення батька дитини до виконання своїх батьківських обов`язків, не з`ясовано особисту прихильність малолітнього ОСОБА_6 до кожного з батьків. Висновок Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 грудня 2017 року №100-22206 містить дублювання інформації, наведеної у педагогічній характеристиці учня ОСОБА_6 від 28 листопада 2017 року № 319, інформаційній довідці про результати роботи та психологічний стан неповнолітнього на момент обстеження від 29 серпня 2017 року № 42, складеної психологом Дніпровського районного у м. Києві Центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді ОСОБА_13, та у результатах роботи психолога Голосіївського районного в місті Києві Центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді з малолітнім ОСОБА_6 , без наведення належного аргументування прийнятого органом опіки і піклування рішення.
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
		В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
		Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
		Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
		Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
		Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
		Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
		Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
		У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
		У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
		Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна, або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
		Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.
		Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
		Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
		Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
		У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
		У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).
		У § 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.
		Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
		Норми міжнародного права та національного законодавства не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
		При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
		Отже, при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.
		Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
		Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
		У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), відступаючи від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей». 
		З огляду на наведене Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що дитина може бути розлучена з матір`ю лише за наявності виняткових обставин, передбачених статтею 161 СК України та принципом 6 Декларації прав дитини.
		Щодо найкращих інтересів дитини у справі, яка переглядається
		Вирішуючи спір, враховуючи наведені норми матеріального права, у повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про визначення місця проживання дитини з батьком.
		У контексті першочергового врахування інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, встановивши, що для забезпечення інтересів дитини саме визначення місця проживання дитини із батьком відповідатиме її інтересам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зробив висновок про задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини із батьком.
		Вирішуючи спір про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, суд має керуватися найкращими інтересами дитини. Матір дитини, яка безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким із батьків дитина буде проживати.
		Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім - і якщо це не порушуватиме права та інтереси дитини - підлягають врахуванню інтереси батьків.
		У рішенні Європейського суду з прав людини від 02 лютого 2016 року у справі «N.TS. та інші проти Грузії» зазначено, що обов`язок національних органів влади вживати заходів для полегшення возз`єднання, проте не є абсолютним. Возз`єднання одного з батьків з дитиною, яка деякий час прожила з іншими особами, може бути неможливо реалізувати негайно і може знадобитися проведення підготовчих заходів для цього. Характер та обсяг такої підготовки залежатимуть від обставин кожного випадку, але розуміння та співпраця всіх зацікавлених сторін завжди буде важливим компонентом. Хоча національні органи влади повинні зробити все можливе для сприяння такому співробітництву, будь-яке зобов`язання щодо застосування примусу в цій сфері має бути обмеженим, оскільки інтереси, а також права і свободи всіх зацікавлених осіб повинні бути враховані, а особливо найкращі інтереси дитини та її права. Якщо контакти з батьками можуть загрожувати цим інтересам або втручатися в ці права, національні органи влади повинні дотримуватись справедливого балансу між ними (див. посилання Hokkanen, § 58). Найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими і, залежно від їхньої природи та серйозності, можуть перевищувати права їхніх батьків (див. серед інших, Ольссон (№ 2), 90, Ignaccolo-Zenide, 94, Plaza v. Poland, № 18830/07, 71, 25 січня 2011 року, І Manic, 102 ).
		Ухвалюючи рішення про визначення місця проживання дитини з батьком, суди врахували, що отримані судом докази свідчать про те, що ОСОБА_2 постійно піклується про дитину, турбується про його здоров`я, бере участь у духовному та фізичному розвиткові; цікавиться навчальним процесом, батько щодня відвозить та забирає сина зі школи. Суди також заслухали та врахували думку малолітнього. Ураховуючи встановлені сталі соціальні зв`язки, які склались у ОСОБА_6 за місцем проживання та навчання, його психологічний стан, недоцільність порушення стабільності повсякденного життя дитини, суди обґрунтовано вважали, що визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_6 з батьком ОСОБА_2 максимально відповідатиме найкращим інтересам дитини. Відхиляючи висновок органу опіки та піклування, суд першої інстанції навів відповідні мотиви такого процесуального рішення, врахував, що висновок органу опіки та піклування є неповним, оскільки не з`ясовувалася думка малолітнього, не досліджувалося питання прихильності дитини до кожного із батьків, а також забезпечення кожним із батьків розвитку дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. 
		Верховний Суд врахував, що доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з ухваленими судовими рішення, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.
		Одночасно Верховний Суд наголошує на тому, що заявник не позбавлена можливості звернутися до суду із позовом про зміну місця проживання дитини у разі зміни умов та обставин проживання дитини з батьком, а також наявності підстав вважати, що проживання дитини з матір`ю відповідатиме її найкращим інтересам.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
		Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді                                                                                                              С. О. Погрібний
		 
		 
		                                                                                                                        Д. Д. Луспеник
		 
		 
		                                                                                                                        О. В. Ступак

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...