Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 346/1365/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; страхування, з них; позики, кредиту, банківського вкладу, з них; інших видів кредиту.
Надіслано для оприлюднення: 05.11.2020. Зареєстровано: 06.11.2020. Забезпечено надання загального доступу: 10.11.2020.
Дата набрання законної сили: 11.03.2021
Результат оскарження 11.03.2021 Івано-Франківський апеляційний суд: скасовано рішення повністю та ухвалено нове рішення
Номер судового провадження: 2/346/1035/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа № 346/1365/20
		Провадження № 2/346/1035/20
		 
		РІШЕННЯ
		   ІМЕНЕМ УКРАЇНИ   
		 
		05 листопада 2020 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд  Івано - Франківської області
		 
		в складі: 
		головуючого - судді Веселова В.М.,
		секретаря - Максим`юк М.А., 
		відповідача ОСОБА_1 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Коломия в спрощеному позовному провадженні за позовом акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -
		ВСТАНОВИВ:
		Свої позовні вимоги АТ КБ «Приват Банк» мотивує тим, що 31.10.2005 року між АТ КБ «Приват Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №IFU0GК00000146. Згідно вказаного договору ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК» зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 22462,00 доларів США на термін до 31.10.2015 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. Відповідно договору, погашення заборгованості повинно було здійснюватися у вигляді щомісячного платежу у розмірі по 2042,00 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, який складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно кредитного договору. У випадку порушення зобов`язань за кредитним договором, відповідач повинен сплатити Банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом. Однак, відповідач умов кредитного договору не виконував, внаслідок чого виникла заборгованість по кредитному договору в розмірі 446,41доларів США. Як видно з розрахунку суми заборгованості за кредитним договором №IFU0GA00000146 від 31.10.2005 року (а.с.8-9), виданої АТ КБ «Приват Банк» у вигляді таблиці, загальна сума заборгованості станом на 03.03.2020 року становить 176667,93 доларів США, яка складається з наступного: 14880,37 доларів США - заборгованість за кредитом; 22099,82 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 3471,40 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 136216,34 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором. Кредитодавець посилається на те, що може на свій розсуд вимагати від боржника будь яку частину суми заборгованості за кредитом. Таким чином, заборгованість до стягнення становить 446.41 доларів США, яка складається з 446.41 доларів США - заборгованість за кредитом (тілом кредиту) з урахуванням суми 3% від тіла кредиту, , що за курсом 24,81 відповідно до службового розпорядження НБУ від 03.03.2020 року складає 11075,43 грн.
		В подальшому банк подав уточнену позовну заяву по даній справі , в якій просить стягнути з відповідача заборгованість за період з 7.02.2013 року по 3.03.2020 року у розмірі 3152,65 дол.США,що за курсом 24.81 грн. службового розпорядження НБУ від 3.03.2020 року складає 78217.25 грн. за кредитним договором №IFU0GК00000146 від 31.10.2005 року,яка складається з 3152,65 дол.США - 3% річних від простроченої суми та стягнути з відповідача судові витрати.
		В судове засідання представник позивача надав письмове клопотання про слухання справи у відсутність представника.
		Відповідач в судовому засіданні позовні вимоги заперечив в повному обсязі. Вказав, що по даному договору 27.03.2013 року вже була заслухана цивільна справа Індустріальним районним судом м.Дніпропетровська, заочним рішенням цього суду з нього було стягнуто по вищезгаданому договору 318324,22 грн. На підставі рішення було відкрито виконавче провадження. Таким чином, рішення від 27.03.2013 року набрало законної сили 23.12.2014 року. Відповідно,на думку, відповідача дана справа підлягає до закриття на підставі ст.255 ч.1 п.3 ЦПК України,оскільки набрало законної сили рішення суду щодо нього за тим самим предметом та між тими сторонами.
		Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення відповідача, суд приходить до наступних висновків.
		У відповідності до вимог ст.ст. 12, 13 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		Відповідно до ч .1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
		Як було встановлено судом, 31.10.2005 року між АТ КБ «Приват Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №IFU0GA00000146 (а.с.8-9).
		Відповідно до умов вказаного договору, зокрема п.1.1 договору, ЗАТ КБ «Приват Банк» зобов`язався надати позичальнику ( ОСОБА_1 ) кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу в строк по 31.10.2015 року включно у вигляді не поновлюваної лінії у розмірі 22 462,00 доларів США для пайової участі у будівництві на виплату страхових платежів у розмірі 2 042,00 доларів США зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,33% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і комісії в розмірі 0,16% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати згідно з п.3.11. даного договору. Періодом сплати вважати період з "20" по "25" число кожного місяця. Банк свої зобов`язання по вказаному договору виконав та надав відповідачу кредит у розмірі 22462,00 доларів США.
		В подальшому, 06 листопада 2006 року та 15 січня 2007 року між ЗАТ КБ «Приват Банк» та ОСОБА_1 було укладено додаткові угоди (а.с.10, 11), відповідно до яких сума кредиту була зменшена та було встановлено новий графік погашення кредиту і відповідно, змінено суму щомісячного платежу.
		Проте і після цього, відповідачем умови договору не виконувалися, що призвело до виникнення заборгованості за кредитом.
		У відповідності до положень ч.2 ст.1054 ЦК України та згідно ч.1 ст.1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
		Згідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		Як видно з розрахунку суми заборгованості за кредитним договором №IFU0GA00000146 від 31.10.2005 року (а.с.8-9), виданої ЗАТ КБ «Приват Банк» у вигляді таблиці, загальна сума заборгованості станом на 03.03.2020 року становить 176667,93 доларів США, яка складається з наступного: 14880,37 доларів США - заборгованість за кредитом; 22099,82 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 3471,40 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 136216,34 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.
		Кредитодавець посилається на те, що може на свій розсуд вимагати від боржника будь яку частину суми заборгованості за кредитом. Таким чином, заборгованість до стягнення становить у розмірі 3152,65 дол.США,що за курсом 24.81 грн. службового розпорядження НБУ від 3.03.2020 року складає 78217.25 грн. за кредитним договором №IFU0GК00000146 від 31.10.2005 року,яка скдладається з 3152,65 дол.США - 3% річних від просточеної суми згідно уточненої позовної заяви позивача.
		 
		Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
		Як вбачається з матеріалів справи,а саме відзиву відповідача по справі та копії рішень суду та виконавчого провадження 27 березня 2013 року, Індустріальним районним судом м.Дніпропетровська було винесено заочне рішення у справі за позовом АТ КБ «Приватбанк» до  ОСОБА_1  (відповідача по даній справі), та ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором №IFU0GК00000146 від 31.10.2005 року (а.с.41),по якому позивач подав позовну заяву по даній справі. Як вбачається з резолютивної частини даного рішення, стягнуто відповідача 318 324,22 грн. боргу. Дане рішення набрало законної сили 23 грудня 2014 року. На підставі даного рішення було видано виконавчий лист(а.с.43), та постанова про відкриття виконавчого провадження від 15.11.2013 року (а.с.44) та постанова про арешт майна боржника від 20.11.2013 року (а.с.45). 4 березня 2014 року було видано постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві (а.с.46),в зв`язку з тим,що її виконати не можливо в зв`язку з неможливістю встановити місце проживання боржника. Тобто між позивачем та відповідачем по суті спору вже було винесено рішення,яким по спірному договору вже буля стягнуто з відповідача кошти за тим самим кредитним договором. При чому рішення набрало законної сили, було на виконанні у виконавчій службі, однак не було виконане.
		Таким чином, 4.03.2014 року постановою державного виконавця виконавчої служби Коломийського міськрайонного управління юстиції виконавчий лист №202/20848 від 27.03.2013 року був повернутий стягувачеві тобто ПАТ «Приватбанк» в зв`язку з тим,що встановити місце проживання,перебування боржника не вдалося (а.с.46).
		 
		Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві. Відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 40 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453- VI «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд України здійснив аналіз практики застосування статті 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві з метою забезпечення однакового застосування законодавства у вирішенні справ зазначеної категорії, виявлення проблемних і спірних питань у судовій практиці.
		Грошові зобов`язання охоплюють усі сфери суспільного життя і насамперед виникають у сфері приватноправових (цивільно-правових) відносин. Питання про цивільно-правову відповідальність за порушення грошових зобов`язань потребує ретельного вивчення та удосконалення, що зумовлено, зокрема, теперішньою ситуацією із кризою неплатежів.
		Відповідальність за порушення грошових зобов`язань регламентується главою 51 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Законами України від 7 грудня 2000 р. №2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність», від 12 липня 2001 р. № 2664-ІП «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», від 3 липня 1991 р. № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-ХІІ), від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування», від 1 липня 2004 р. № 1961- IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», від 5 квітня 2001 р. № 2346-ПІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон № 2346-ПІ), від 24 червня 2004 р. № 1875- IV «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон №1875- IV ), Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення», а також іншими нормативно-правовими актами, у тому числі виданими Національним банком України у межах повноважень, що визначені Законом України від 20 травня 1999 p . № 679- XIV «Про Національний банк України».
		За період прострочення виконання рішення суду стягувач на підставі ст. 625 ЦК України має право стягнути з боржника 3% річних та інфляційні витрати, про що зазначено у постанові ВСУ від 30 березня 2016 р. у справі № 6-2168цс15 ). ВСУ в цьому випадку, підкреслив, «що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання…», тобто сума, яка розраховується на підставі ст. 625 ЦК повинна розраховуватись у валюті зобов`язання. Якщо порушене зобов`язання в гривні, то в гривні, якщо в долларах США, то в доллапах США. Цей висновок суперечить нещодавній постанові ВСУ № 6-1286цс16 від 16 листопада 2016р.
		26.04.2017 року Верховний Суд України у справі №3-1522гс16 сформулював правову позицію щодо обчислення перебігу строку позовної давності, в спорах про стягнення 3% річних та інфляційних витрат після виконання боржником основного зобов`язання. Верховним Судом України висловлено наступну правову позицію:«Главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
		Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених ст. 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК). Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
		За таких обставин апеляційний суд у справі, що розглядається, приймаючи нове рішення про часткове задоволення позову, правильно виходив із того, що суд першої інстанції не взяв до уваги правову природу нарахувань, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК), а тому 12 квітня 2016 року (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов`язання припинилося.
		Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим.Зважаючи на викладене, інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК.
		Враховуючи, що позивач звернувся за стягненням інфляційних втрат і річних відсотків за весь період прострочення платежу, то суд повинен встановити, чи дотримано строки позовної давності. Позивач визначив період для стягнення 3 % річних із 12 квітня 2013 року по 12 квітня 2016 року, інфляційних втрат - із 1 травня 2013 року по 31 березня 2016 року, з позовом звернувся 28 квітня 2016 року, тому задоволенню підлягають вимоги про стягнення 769 080,78 грн інфляційних втрат, нарахованих за період із 1 травня 2013 року по 31 березня 2016 року та 82 890,74 грн - 3 % річних за період із 28 квітня 2013 року по 11 квітня 2016 року. У стягненні 3 % річних у сумі 1 151,25 грн за період із 12 квітня 2013 року по 27 квітня 2013 року слід відмовити, застосувавши наслідки спливу позовної давності». Підсумовуючи викладене в постанові Верховного Суду України, вимоги про стягнення грошових коштів передбачених ст. 625 ЦК України не є додатковими вимогами, в розумінні ст. 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу строку позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення строку позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливо до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.
		        Зобов`язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору, чинне законодавство не передбачає таку підставі припинення зобов`язання, як закінчення строку дії договору. Судді ВС підкреслили, що статтею 905 Цивільного кодексу України визначено, що строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.
		Відповідно до частини 1 статті 598 Цивільного кодексу України, зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частиною другою цієї статті визначено, що припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
		Також ВС зауважив, що стаття 599 Цивільного кодексу України та стаття 202 Господарського кодексу України встановлюють, що зобов`язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Поряд з належним виконанням законодавство передбачає і інші підстави припинення зобов`язань (прощення боргу, неможливість виконання, припинення за домовленістю, передання відступного, зарахування). Однак чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов`язання, як закінчення строку дії договору.Тобто зобов`язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору.
		У постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 3-1522гс16 зроблено висновок, що «зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК), а тому 12 квітня 2016 року (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов`язання припинилося. Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим. Зважаючи на викладене, висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у зв`язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу - помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України».
		 
		Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
		14 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/532/19 (ЄДРСРУ № 86998951) досліджував питання щодо особливостей нарахування інфляційних втрат і 3% річних.
		Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.
		Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений,  помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення   починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж,   і за будь-який місяць (місяці),   у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
		При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси, які складають відповідний період, перемножити між собою з урахуванням відповідних оплат.
		Частиною 1 статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
		Згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, відтак визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань,      незалежно від підстав їх виникнення (наведену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц).
		Правовий аналіз положень статей  526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати  Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
		У постанові об`єднаної плати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 зазначено, що відповідно до статті 264 Цивільного кодексу України визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, щодо неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами. Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3  роками, які передували подачі позову.
		Верховний суд (в рамках цієї справи) наголошує, що положення статей 3, 509, 625 ЦК України, передбачають нарахування інфляційних втрат і 3% річних на суму основного боргу, а не на інфляційні втрати і 3% річних, нараховані за попередній період, таким чином помилковим є твердження , що під час нарахування інфляційних втрат урахуванню (обчисленню) підлягає не тільки основний борг, а й сума, на яку збільшився цей борг за попередні періоди внаслідок інфляційних процесів.
		Наведену правову позицію також викладено у постанові Верховного Суду від 21.05.2019 у справі №916/2889/13.
		         У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18 (ЄДРСРУ № 82887781), з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, зазначено, що нарахування інфляційних втрат за наступний період з урахуванням збільшення суми боргу на індекс інфляції попереднього місяця є обґрунтованим, оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов`язання.
		За змістом положень частини 1 статті 526 ЦК зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК). Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК).Згідно з положеннями статті 611 ЦК у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.Зокрема, статтею 625 ЦК врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Формулювання статті 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 ЦК і статті 230 Господарського кодексу України.
		Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
		Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК, за час прострочення.
		Разом із тим, главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статтею 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).
		Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК). Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
		У постанові Верховного Суду (у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду) від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 з огляду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі № 918/329/16, наведено висновок про те, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.
		Аналогічні за змістом висновки сформульовано у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/16945/14, від 27.04.2018 у справі № 908/1394/17, від 21.11.2018 у справі № 642/493/17-ц.
		У відповідності до ст.411 ЦПК України правові позиції Верховного Суду є обов`язковими для суду першої інстанції. Частина 4 ст. 263 ЦПК України передбачає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналогічне твердження закріплене і в ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".
		Згідно ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу , який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У відповідності до ст.4 Цивільно-процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановлену цивільно-процесуальним кодексом звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У відповідності до ст.64 Конституції України право на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод не підлягає обмеженню. Дане право гарантоване усім фізичним та юридичним особам, права і свободи чи інтереси яких порушені, незнані або оспорені. Згідно ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у спосіб визначений законами України. У відповідності до ст.10 ЦПК України Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права та розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.Згідно з ст.11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. У відповідності до ст.12 ЦПК України суд розглядає справу на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Судом було надано рівні права сторонам процесу щодо подання доказів, їх дослідження і доведення перед судом їх переконливості. Суд приходить до висновку, що відповідач будучи дієздатною особою, уважно прочитав умови договору і міг відмовитись від його підписання, вважаючи, що умови договору ,які є для нього кабальними, однак цього не зробив, добровільно погодившись саме на такі умови договору. Більше того, відповідач не надав суду доказів того, що він будь-яким чином намагався вирішити спірні питання з позивачем, а саме погасити тіло кредиту згідно з рішенням суду та виконавчим документом, хоча б і з запізненням, а також не надав суду доказів того, що письмово звертався до позивача про розстрочку у погашенні заборгованості. Відповідач представив суду докази того, що саме він не виконав ні рішення суду,ні виконавчий документ,який був виданий на підставі рішення, тобто умисно ухилявся від виконання рішення суду. Таким чином, суд вважає, що відповідач не навів переконливих доказів для відмови в задоволенні позову. 
		Судом було надано рівні права сторонам процесу щодо подання доказів, їх дослідження і доведення перед судом їх переконливості. Однак, відповідач не в повній мірі скористався наданим їм правом.
		За таких обставин суд приходить до висновку про часткову обгрунтованість позовних вимог та необхідність задовольнити позовні вимоги частково в межах 3-річного строку позовної давності з дати подачі позовної заяви банком ,тобто за період з 4.04.2017 року по 4.04.2020 року,який розраховується за наступною формулою - 
		сума санкції=С (сума заборгованості) х 3% х Д (кількість днів прострочення) : 365 : 100 ,
		що становить за період -
		з 4.04.2017 року до 31.12.2019 року - 1480,37 х 3% х 1001 днів : 365 : 100 = 1 217 дол.США
		з 1.01.2020 року по 4.04.2020 року - 14880,37 х 3% х 94 днів : 366 : 100= 1146 дол.США
		Всього штрафних санкцій 2363 дол.США
		 
		На підставі наведеного, ст.ст. 257,267,598,599,625, 1046-1054 ЦК України , правових позицій в постанові ВСУ від 30 березня 2016 р. у справі № 6-2168цс15, ВСУ № 6-1286цс16 від 16 листопада 2016р., ВСУ у справі №3-1522гс16 від 26.04.2017 року, ВС у справі № 924/532/19, правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18    від 14 січня 2020 року    та керуючись ст.ст. 16,263-265, 268 ЦПК України, суд -
		 
		ВИРІШИВ:
		Позовну заяву за позовом акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості- задовольнити частково.
		         Стягнути з  ОСОБА_1   ІНФОРМАЦІЯ_1 ,  ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , паспорт серії  НОМЕР_2 , виданий Коломийським  МВ УМВС України в Івано-Франківській області 22.10.2004 року, зареєстрованого АДРЕСА_1 , на користь Акціонерного товариства комерційний банк  «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 50, код ЄДРПОУ 14360570, рах. № НОМЕР_3 , МФО 305299)  заборгованість за період з 4.04.2017 року по 4.04.2020 року у розмірі 2363 дол.США, що за курсом 24.81 грн. службового розпорядження НБУ від 3.03.2020 року складає 58626.03 грн. за кредитним договором №IFU0GК00000146 від 31.10.2005 року, яка складається з 2363 дол.США - 3% річних від простроченої суми.
		 
		Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Коломийським МВ УМВС України в Івано-Франківській області 22.10.2004 року, зареєстрованого АДРЕСА_1 на користь акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 50, код ЄДРПОУ 14360570, рах. № НОМЕР_3 , МФО 305299) судовий збір у розмірі 2102,00 (дві тисячі сто дві) гривня 00 коп.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. 
		Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня проголошення рішення через Коломийський міськрайонний суд.
		Повний текст рішення складено 5 листопада 2020 року.
		 
		 
		      
		Суддя                                        Веселов В. М.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...