Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 295/8319/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; страхування, з них; позики, кредиту, банківського вкладу, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.10.2021. Забезпечено надання загального доступу: 08.10.2021.
Дата набрання законної сили: 07.10.2021
Номер судового провадження: 61-18770ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		07 жовтня 2021 року
		м. Київ
		справа № 295/8319/18
		провадження № 61-18770св20
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідачі:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Богунського районного суду Житомирської області від 05 червня 2020 року 
		в складі судді Лєдньова Д. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Павицької Т. М., Микитюк О. Ю., Миніч Т. І.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У липні 2018 року  ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до 
		 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.
		Позовна заява мотивована тим, що у січні 2012 року відповідачі як подружжя звернулися до позивача з проханням надати у позику кошти для погашення заборгованості за договором кредиту, який був укладений ними з метою придбання квартири.  ОСОБА_1 погодилася на прохання відповідачів 
		та 21 січня 2012 року позичила ОСОБА_3 35 000 дол. США, про що ОСОБА_2 25 січня 2012 року склав відповідну розписку, в якій підтвердив обставини отримання спірних коштів у борг.
		У жовтні 2017 року позивач дізналася про розірвання шлюбу між сторонами та звернення ОСОБА_3 до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину квартири, придбаної в кредит. Заочним рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 24 березня 
		2015 року у справі № 295/15397/14-ц визнано квартиру 
		АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю  ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та визнано за останньою право власності на 1/2 частину цього майна.
		Вказувала, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. ОСОБА_2 повернув 
		позивачу лише 3 650 дол. США, тому відшкодуванню підлягає борг у розмірі 31 350 дол. США.
		На підставі викладеного,  ОСОБА_1 просила стягнути із  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 15 675 дол. США з кожного.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		і мотиви їх ухвалення
		Рішенням Богунського районного суду Житомирської області від 05 червня 2020 року позов задоволено частково.
		Стягнуто у солідарному порядку із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 31 350 дол. США.
		Стягнуто із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 4 111,97 грн з кожного.
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 в інтересах сім`ї отримав у борг від позивача кошти, які й витратив в інтересах сім`ї
		з метою погашення кредитної заборгованості, що створює солідарний обов`язок для відповідачів перед позикодавцем. Позивач не пропустила строк позовної давності.
		Постановою Житомирського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що умовами договору позики встановлена кінцева дата повернення коштів - 31 грудня 2016 року, а до суду ОСОБА_1 звернулася у липні 2018 року, тобто у межах позовної давності. Предметом даної справи є солідарна відповідальність відповідачів за договором позики, тому суд першої інстанції не був зобов`язаний перевіряти наявність коштів 
		у ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 для їх позики позивачу. 
		Також апеляційний суд спростував доводи ОСОБА_3 щодо продажу квартири АДРЕСА_2 за 39 000 дол. США, які у подальшому були спрямовані на погашення кредитної заборгованості. Так, відповідно до договору купівлі-продажу від 24 січня 2012 року продаж квартири АДРЕСА_2 вчинено за 56 479 грн, які покупець сплатив продавцю до підписання цього договору. Умови вказаного договору у судовому порядку недійсними не визнавались.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі  ОСОБА_3 просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного 
		у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18 (провадження № 61-4114св20), 
		від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження 
		№ 61-6634св20) та від 18 листопада 2020 року у справі № 638/20102/16-ц (провадження № 61-2115св20).
		Також у касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України); суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди не з`ясували наявність письмової згоди другого із подружжя ( ОСОБА_3 ) на укладення договору позики. Суди не дали належної оцінки доводам позивача про передачу коштів ОСОБА_3 , а не  ОСОБА_2 , хоча саме останній написав розписку. Разом з тим, зміст вказаної розписки від 25 січня 2015 року не містить відомостей про передання саме ОСОБА_2 і отримання ним 25 січня 2012 року або у інший день грошових коштів у позику. 
		Суди не встановили наявність між сторонами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Під час поділу майна між відповідачами як подружжям, борг за вищевказаною розпискою не був предметом позову. Подана позивачем до суду розписка 
		є такою, що викликає сумніви у її достовірності, оскільки питання наявності боргу до поділу спільного майна подружжя не виникало. 
		Оскільки справу розглянули у відсутності ОСОБА_3 , то вона була позбавлена можливості надати суду допустимі та належні докази на спростування обставин боргу за розпискою, в тому числі заявити клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи. ОСОБА_3 не було повідомлено належним чином про розгляд справи до ухвалення рішення судом першої інстанції, а судові повістки були направлені за адресою, по якій вона не проживає. 
		Разом з тим, суди безпідставно взяли до уваги нотаріально засвідчені заяви 
		ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підтвердження обставин отримання позивачем у борг коштів, які були передані 
		у подальшому відповідачам, оскільки вказані заяви були складені лише 
		29 травня 2020 року та 04 червня 2020 року, тобто після фактично дослідження доказів у справі.
		Доводи інших учасників справи
		ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_7 подала до суду заперечення на касаційну скаргу, в якій просила рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
		Вказувала, що суди правильно застосували до спірних правовідносин вимоги статей 1046-1049 ЦК України. Позивач надала у позику кошти для погашення кредиту за квартиру, яку відповідачі придбали як спільне сумісне майно подружжя та яку у подальшому було поділено між ними судовим рішенням. Отримані у борг кошти були використані в інтересах сім`ї, тому відповідачі несуть солідарну відповідальність. Позивач не пропустила строк позовної 
		давності. Суди належним чином повідомляли учасників процесу, зокрема 
		і ОСОБА_3 про розгляд справи за адресою, яка була наявна у матеріалах справи. Крім того, ОСОБА_3 подала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності.
		Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.
		Провадження у суді касаційної інстанції
		Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_3 17 грудня 
		2020 року.
		Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
		Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
		Суди встановили, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 12 серпня 2005 року уклали шлюб, шлюбні відносини між ними припинилися у травні 2012 року.
		Згідно з розпискою від 25 січня 2012 року ОСОБА_1 надала 
		ОСОБА_2 у борг 35 000 дол. США з терміном повернення до 31 грудня 2016 року без сплати відсотків за користування коштами. У розписці вказано, що зазначені кошти позичені (зі згоди дружини ОСОБА_3 ) для дострокового погашення кредиту, який був отриманий ОСОБА_2 
		у Відкритому акціонерному товаристві «Райффайзен Банк Аваль» (далі - 
		ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») 26 грудня 2006 року для придбання квартири АДРЕСА_3 .
		У встановлений строк ОСОБА_2 свого зобов`язання не виконав, грошових коштів не повернув.
		Умовами договору позики встановлена кінцева дата повернення коштів - 
		31 грудня 2016 року. До суду з позовом у цій справі ОСОБА_1 звернулася у липні 2018 року.
		Суди також встановили, що 11 жовтня 2005 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 152 000 грн зі сплатою процентів 
		у розмірі 14 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 21 грудня 2026 року.
		За договором купівлі-продажу від 11 жовтня 2005 року ОСОБА_2 купив у ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_2 .
		21 грудня 2006 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав останньому кредит в розмірі 46 000 дол. США зі сплатою процентів у розмірі 4,5 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 11 жовтня 2025 року.
		Згідно з договором купівлі-продажу від 27 грудня 2006 року ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_3 .
		Суди встановили, що фактично відповідачі придбали квартиру 
		АДРЕСА_2 та квартиру 
		АДРЕСА_3 за кредитні кошти.
		ОСОБА_2 24 січня 2012 року за договором купівлі-продажу відчужив квартиру АДРЕСА_2 .
		Згідно з квитанцією від 24 січня 2012 року ОСОБА_2 сплатив на рахунок АТ «ОТП Банк» 136 507,01 грн, призначення платежу - поповнення поточного рахунку для погашення кредиту від 11 жовтня 2005 року. Факт повного погашення кредитних коштів 24 січня 2012 року, отриманих за кредитним договором від 11 жовтня 2005 року, підтверджується довідкою 
		ПАТ «ОТП Банк», який є правонаступником АКБ «Райффайзен Банк Аваль» 
		в указаних кредитних зобов`язаннях.
		Відповідно до квитанції від 10 лютого 2012 року ОСОБА_2 сплатив на рахунок АТ «Райффайзен Банк Аваль» 47 521,74 дол. США, що еквівалентно 379 693,59 грн, призначення платежу - погашення заборгованості за кредитним договором від 21 грудня 2006 року. Згідно з довідкою 
		ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» від 17 лютого 2012 року станом на цей день повністю погашений кредитний договір від 21 грудня 2006 року.
		Заочним рішенням Богунського районного суду міста Житомира 
		від 24 березня 2015 року у справі № 295/15397/14-ц задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частину спільного сумісного майна. Визнано квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_3 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину нерухомого майна.
		Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
		Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується 
		з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Задовольняючи позовні вимоги частково, суди виходили з того, що 
		ОСОБА_2 в інтересах сім`ї отримав у позику кошти від позивача та витратив їх в інтересах сім`ї з метою погашення кредиту, який був наданий на придбання квартири, що у подальшому була поділена між відповідачами як подружжям. Зібраними у справі доказами підтверджено солідарний обов`язок відповідачів перед позивачем за договором позики, який не виконано позичальником у повному розмір. Позивач не пропустила строк позовної давності.
		Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
		За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей 
		того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками 
		(стаття 1046 ЦК України).
		На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
		Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша 
		статті 1049 ЦК України).
		Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, 
		а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового 
		обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша 
		статті 526 цього Кодексу).
		Встановлено, що ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_3 , отримав у борг у ОСОБА_1 35 000 дол. США в інтересах сім`ї з метою погашення кредиту, про написав відповідну розписку. У встановлений 
		строк- до 31 грудня 2016 року, ОСОБА_2 свого зобов`язання не виконав, грошових коштів не повернув.
		Оскільки позичальник умов договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконував, то суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для захисту порушеного права позивача як позичальника.
		Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, 
		у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.
		Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
		Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. 
		Саме тому, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.
		Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того 
		з подружжя, хто її спростовує.
		Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
		При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду 
		з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
		За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
		Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
		Встановлено, що спірний договір позики було укладено саме в інтересах відповідачів як подружжя, оскільки отримані за цим правочином кошти були використані з метою погашення кредитних коштів, за які у період шлюбу придбана квартира, що у подальшому була розділена між відповідачами як подружжям.
		Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
		Таким чином, за спільними зобов'язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
		Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 
		СК України).
		Той факт, що відповідачі не врахували відповідних боргових зобов`язань при поділі майна подружжя, не може доводити відсутність у них цих спільних боргових зобов`язань.
		Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають 
		з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
		При вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.
		Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду 
		від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження 
		№ 14-712цс19).
		Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для солідарного стягнення із ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованості за договором позики.
		Безпідставним є посилання у касаційній скарзі, що подана до суду розписка не підтверджує наявності у відповідачів зобов`язань перед позивачем за договором позики та не підтверджує передачі коштів за цим правочином, оскільки за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів 
		є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. 
		Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. 
		Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення.
		З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
		Разом з тим, судами правильно встановлено, що надана позивачем розписка містить умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати повернення коштів, а також обґрунтовано зазначено справжню правову природу укладеного договору, надано оцінку всім наявним доказам і від установлених результатів роблено правильні правові висновки. Отже, правильними є висновки судів, що між сторонами виникли правовідносини за договором позики.
		Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 вересня 
		2021 року у справі № 265/792/20 (провадження № 61-7775св21).
		Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18 (провадження 
		№ 61-4114св20), від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження № 61-6634св20) та від 18 листопада 2020 року у справі 
		№ 638/20102/16-ц (провадження № 61-2115св20), оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх 
		у сукупності.
		Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
		При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли 
		з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
		Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 
		2020 року у справі № 752/7501/18 зазначив, що матеріали справи не містять доказів, що кошти, одержані за договором позики, використані в інтересах сім`ї. Апеляційний суд жодним чином не дослідив докази, подані на підтвердження факту використання коштів не в інтересах сім`ї, а в інтересах приватного підприємства для виплати орендної плати пайовим членам цього приватного підприємства, внесення фінансової допомоги та збільшення капіталу підприємства, що підтверджується платіжними дорученнями банку, платіжними відомостями з виплати заробітної плати працівникам зазначеного приватного підприємства та платіжними відомостями з виплати орендної плати. Апеляційний суд не зазначив жодного доказу, який би підтверджував, що кошти отримані за договором позики були використані 
		в інтересах сім`ї.
		У справі № 194/1126/18 фізична особа звернулася до суду з позовом до іншої фізичної особи з позовом про стягнення боргу. Залишаючи без змін судові рішення про відмову в задоволенні позову, Верховний Суд у постанові 
		від 08 жовтня 2020 року зазначив, що зміст розписки не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів, а позивачем не надано суду жодних належних і допустимих доказів та підтвердження факту передачі коштів відповідачу. 
		Скасовуючи постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову фізичної особи до двох інших фізичних осіб про стягнення суми боргу та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові 
		від 18 листопада 2020 року у справі № 638/20102/16-ц зазначив, що 
		суд апеляційної інстанції у порушення вимог частини першої статті 417 
		ЦПК України не врахував вказівки, що містяться в постанові Верховного Суду 
		від 25 вересня 2019 року, якою скасовано попереднє рішення апеляційного суду. Так, суд касаційної інстанції, скасовуючи попереднє рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, зазначав, що при новому розгляді справи апеляційному суду необхідно встановити обставини, за якими другий з подружжя може бути визнаний зобов`язаною особою за договором позики, укладеним іншим з подружжя без його згоди; факт укладення цього правочину в інтересах сім`ї та використання отриманих за ним коштів саме в інтересах сім`ї; наявність особистих коштів для будівництва житлового будинку. Також Верховний Суд зазначив про необхідність розглянути справу з додержанням вимог матеріального 
		і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону. Проте, апеляційний суд при новому розгляді справи вказані обставини не врахував, доводів сторін належним чином не перевірив, факт укладання правочину в інтересах сім`ї та наявність згоди не з`ясував, тому висновок суду про недоведеність позовних вимог через відсутність оригіналу письмової розписки в матеріалах справи є невірним. Апеляційний суд фактично усунувся від вирішення спору по суті.
		Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права 
		у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.
		Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, що справу розглянуто за відсутності 
		ОСОБА_3 , яку не було повідомлено належним чином про розгляд справи, зокрема в суді першої інстанції, оскільки згідно з відомостями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Управління державної міграційної служби України в Житомирській області від 11 липня 2018 року місце проживання ОСОБА_3 зареєстроване у квартирі АДРЕСА_3 (том 1 а. с. 29) та саме за вказаною адресою були направлені судові повістки, що підтверджується супровідними листами та рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (том 1 а. с. 32, 35, 40, 43, 46, 47, 69, 70, 129, 140, 141, 161, 163). 
		У матеріалах справи також знаходяться і рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (ухвали суду про прийняття справи до провадження, в якій зазначено і дату призначеного судового засідання), направлене під час розгляду справи у місцевому суді ОСОБА_3 
		у квартиру АДРЕСА_3 , в якому міститься відмітка про отримання цього повідомлення саме ОСОБА_3 (том 1 а. с. 49). Зазначену вище адресу зазначила і сама ОСОБА_3 під час розгляду справи у суді першої інстанції у заяві про перенесення судового засідання (том 1 а. с. 54), заяві про відвід судді (том 1 а. с. 59), супровідному листі (том 1 а. с. 73), відзиві на позовну заяву (том 1 а. с. 74-76), клопотанні про витребування доказів (том 1 а. с. 79), заяві про застосування строку позовної давності (том 1 а. с. 84), заявах про ознайомлення з матеріалами справи (том 1 а. с. 132, 177). Разом з тим, у суді апеляційної інстанції 
		ОСОБА_3 подала до суду заяву про розгляд справи без її участі 
		(том 1 а. с. 229). Таким чином матеріалами справи спростовано доводи ОСОБА_3 про порушення її права на участь у судовому процесі, зокрема у суді першої інстанції.
		З урахуванням вищевикладеного, також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про позбавлення ОСОБА_3 можливості надати суду допустимі та належні докази на спростування обставин боргу за розпискою, в тому числі заявити клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, оскільки вона неодноразово зверталася до суду із заявами клопотаннями, подавала відзив на позовну заяву, тому не була позбавлена можливості і заявити клопотання про призначення експертизи або надати докази на спростування обставин боргу за розпискою.
		Разом з тим, суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
		Посилання у касаційній скарзі на безпідставне дослідження судами заяв ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 щодо передачі у борг коштів позивачу, не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки предметом спору у цій справі не є стягнення боргу з останньої. Суди на підставі зібраних у справі доказів правильно встановили обставини щодо наявності у відповідачів заборгованості перед позивачем за договором позики від 25 січня 2012 року та її розмір.
		Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог 
		і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні та які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині судових рішень наведено дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, 
		з яких суди виходили при вирішення спору. 
		Дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду 
		від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
		Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява 
		№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
		Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
		За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
		Щодо судових витрат
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
		Рішення Богунського районного суду Житомирської області від 05 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною 
		і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                   І. М. Фаловська
		                                                                                                С. Ю. Мартєв
		                                                                                                В. А. Стрільчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...