Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2-а-256/08 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо.
Надіслано для оприлюднення: 12.10.2021. Зареєстровано: 13.10.2021. Забезпечено надання загального доступу: 18.10.2021.
Дата набрання законної сили: 30.09.2021
Номер судового провадження: 854/8729/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		 
		 
		___________________________________________________________________________________
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		30 вересня 2021 р.м. ОдесаСправа № 2-а-256/08
		Головуючий в І інстанції: Загороднюк В.І.
		Дата та місце ухвалення рішення: 29.05.2008 р., 22.07.2008 р. м. Одеса
		 
		П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
		 
		судді-доповідача  Шеметенко Л.П.
		 судді  Стас Л.В.
		 судді  Турецької І.О.
		 
		 за участю секретаря  Чорби Г.В.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційні скарги Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року та апеляційну скаргу Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, -
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		У квітні 2007 року до суду звернулась ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура, далі - відповідач-1), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора, далі - відповідач-2), в якому позивач просила: скасувати наказ № 131 від 03.04.2007 року за підписом прокурора області Галкіна О.Б. про притягнення до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення із займаної посади та з органів прокуратури; поновити на посаді старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва в суді та захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень прокуратури області з моменту звільнення; стягнути з прокуратури Одеської області заробітну плату за час вимушеного прогулу; стягнути з прокуратури Одеської області та Генеральної прокуратури України моральну шкоду в розмірі 500000 грн. солідарно; постановити окрему ухвалу.
		Постановою Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року позов задоволено частково (а.с.272 т.1). Скасовано наказ Прокурора Одеської області № 131 від 03.04.2007 року про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення із займаної посади та з органів прокуратури. Поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва в суді та захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень прокуратури Одеської області з моменту звільнення, тобто, з 03.04.2007 року. Стягнуто з прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 28733,81 грн. Стягнуто з прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 2000 грн. В іншій частині позову відмовлено. 
		Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року виправлено описку в постанові Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, зазначивши, що ОСОБА_1 підлягає поновленню на посаді старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах прокуратури Одеської області (а.с.307 т.1).
		Суд першої інстанції, посилаючись на статтю 34 Конституції України, статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та практику Європейського суду з прав людини, а саме рішення Суду у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) від 08 липня 1986 року, дійшов висновку, що відкриті листи позивача були критичними зауваженнями стосовно керівництва Прокуратури Одеської області та загальною оцінкою його дій без зазначення конкретних фактів. Така критика не могла становити дисциплінарне правопорушення у вигляді проступку, який порочить працівника прокуратури. Стосовно участі позивачки у цивільній справі суд зазначив, що вона уже притягалася до відповідальності за ці дії. Посилаючись на Кодекс законів про працю України, суд також указав на неврахування під час звільнення того, що вона була одинокою матір`ю з двома неповнолітніми дітьми.
		Не погоджуючись із постановою Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року та ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року, представником Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура) та Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) подані апеляційні скарги, в яких останній просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні вимог позивача, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права (а.с.278, 284, 314 т.1).
		Також, не погоджуючись із постановою Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року в частині відмови у задоволенні вимог про моральну шкоду, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить змінити рішення суду першої інстанції та стягнути на її користь моральну шкоду у сумі 500000 грн. (а.с.311 т.1).
		Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовлено, апеляційні скарги Прокуратури Одеської області та Генеральної прокуратури України задоволено, постанову Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року та ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову (а.с.403 т.1).
		Суд апеляційної інстанції керувався тим, що з огляду на норми законів України «Про державну службу» та «Про прокуратуру» прокурори можуть вчиняти лише ті дії, що передбачені чинним законодавством. Обмеження, які поширювались на прокурорів, повинні були забезпечити законність їхніх дій. Суд також проаналізував поняття «проступок, який ганьбить честь і гідність, порочить працівників прокуратури». У зв`язку із цим, апеляційний суд, посилаючись на відкриті листи, опубліковані в мережі «Інтернет» 15 та 21 березня 2007 року, дійшов висновку, що прокурором Одеської області правильно встановлено, що позивачка безпідставно поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури, допустила до розповсюдження конфіденційну та службову інформацію, яка стосується виключно органів прокуратури. На підставі зазначених міркувань і посилаючись на статті 2, 8, 9 та 10 Дисциплінарного статуту прокуратури України, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачка вчинила проступок, який порочить працівника прокуратури, а тому, її звільнення було законним.
		Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 квітня 2010 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 31 грудня 2010 року відмовив у допуску до перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року в цій справі.
		Суд касаційної інстанції, погодившись з висновками суду апеляційної інстанції, зазначив, що посилання суду першої інстанції на статтю 10 Конвенції як на одну з підстав для скасування наказу про звільнення не є неприйнятним, оскільки правовий статус позивачки як державного службовця визначений Законом України «Про прокуратуру» та Дисциплінарним статутом прокуратури України.
		08 жовтня 2020 року Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) постановлено рішення у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09), яке набуло статусу остаточного 08 січня 2021 року (а.с.62 т.3).
		З рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України» слідує, що позивач подала до Суду заяву № 41752/09, у якій скаржилася на те, що її звільнення з посади прокурора у зв`язку з публікацією в мережі «Інтернет» відкритого листа до Генерального прокурора України, у якому вона критикувала органи прокуратури, становило порушення її права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції. При цьому заявниця вимагала 54 634,40 євро як відшкодування матеріальної шкоди, що включало: 14 637,40 євро як відшкодування втраченого доходу та заборгованості з виплати заробітної плати після її звільнення, та 40 000 євро - вартості квартири, яку вона могла отримати як прокурор, якби її не звільнили. Заявниця також вимагала 15 000 євро як відшкодування моральної шкоди.
		У цій справі ЄСПЛ перевіряв, чи було звільнення виправданим згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції.
		У пунктах 58, 59 рішення у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що заявницю звільнили у зв`язку з її відкритим листом від 15 березня 2007 року, у якому вона публічно розкритикувала елементи стверджуваної корупції у поведінці місцевих прокурорів. Зокрема, вона послалася на стверджувано звичні випадки тиску на прокурорів, щоб змусити їх або діяти незаконно в обмін на отримання винагороди, або звільнитися, якщо вони не погоджувалися, і наголошувала, що до проблеми слід було поставитися серйозно, якщо прокуратура прагнула користуватися довірою громадськості. Ці твердження розглядалися керівництвом заявниці та національними судами як «голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури та прокуратури як державного органу» і як «розповсюдження конфіденційної та службової інформації, яка стосується виключно органів прокуратури». Уряд також стверджував, що версія заявниці про неправомірні дії її нового керівництва не підтверджувалася жодними доказами, навпаки, за результатами перевірок, проведених працівниками міліції після публікації листів заявниці, не було встановлено жодних доказів стверджуваної неправомірної поведінки, а тому кримінальна справа не порушувалася.
		Суд зазначив, що на відміну від рішення у справі «Гуджа проти Молдови», у якому два отримані Генеральною прокуратурою Молдови листи були оприлюднені, у цій справі дії заявниці не можуть розглядатися як «розголошення» інформації, до якої працівник міг мати доступ під час виконання своєї роботи. Підхід національних органів влади, відповідно до якого твердження заявниці описувалися як «голослівні, некоректні та образливі», а також як «конфіденційна та службова інформація», є суперечливим. Однак ані національні суди, ані Уряд у своїх зауваженнях не розглянули цю можливу невідповідність. Фактично вона була перенесена з наказу про звільнення до судових рішень майже без змін.
		ЄСПЛ у пункті 60 рішення у справі «Горяйнова проти України» підкреслив, що національні суди не здійснили жодного аналізу змісту та достовірності тверджень, наведених у листі заявниці. Під час оцінки звільнення заявниці національні суди взагалі не посилалися на результати проведених міліцією перевірок, на які посилався Уряд. Вони обмежили свій аналіз простим твердженням, що заявниця поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання і розповсюдила конфіденційну та службову інформацію про органи прокуратури без наведення жодних пояснень.
		У зв`язку із цим Суд повторно вказав на обов`язок державних службовців бути лояльними та стриманими щодо свого роботодавця, який вимагає, щоб розповсюдження навіть точної інформації здійснювалося помірковано та доцільно. Однак інтерес, який громадськість може мати в отриманні конкретної інформації, здатен переважити цей обов`язок бути лояльними. Як убачається, у своєму відкритому листі заявниця порушила дуже чутливе та важливе питання, що становило суспільний інтерес. Однак національні суди детально не розглянули (якщо взагалі розглянули) зв`язок між обов`язком заявниці бути лояльною і суспільним інтересом бути проінформованим про протиправні дії та корупцію в системі органів прокуратури. Апеляційний суд Одеської області, вочевидь, вважав, що державним службовцям у принципі не дозволялося висловлювати будь-які твердження, крім тих, які були прямо передбачені законом (пункт 61 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
		У пункті 62 рішення у справі «Горяйнова проти України» ЄСПЛ зауважив, що національні суди не проаналізували доводи заявниці щодо її неодноразових спроб довести свою стурбованість до відома вищого керівництва та перевірити наявність у заявниці альтернативних засобів для повідомлення про протиправні дії, свідком яких вона стверджувано стала, і як це все було пов`язано з її мотивами (див. рішення у справі «Гербай проти Угорщини», пункт 44). Хоча Уряд у своїх зауваженнях посилався на спеціальний наказ як на документ, що визначав порядок дій у випадку, коли прокурор мав намір оприлюднити якусь інформацію (див. пункти 36 та 44), вбачається, що цей наказ не має стосунку до цієї справи, оскільки, як зазначалося, заявниця не оприлюднила жодної службової інформації та у будь-якому випадку вперше на наказ у своїх зауваженнях послався Уряд, тоді як національні органи державної влади, у тому числі суди, на нього ніколи не посилалися для обґрунтування звільнення заявниці.
		Стосовно питання шкоди, заподіяної органам державної влади внаслідок дій заявниці, ЄСПЛ зазначив, що тоді як Уряд навів загальний аргумент, що її відкритий лист не лише заподіяв шкоду репутації прокурора Одеської області, але також ймовірно серйозно вплинув на роботу та репутацію органів прокуратури загалом, національні суди ніколи не розглядали це питання (пункт 63 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
		Відповідно до пунктів 64, 65 рішення у справі «Горяйнова проти України» стягнення у вигляді звільнення було найсуворішим із застосовних і могло бути посилене лише позбавленням класного чину (див. пункт 34). Це вбачалося суворим заходом, і, вочевидь, втрата професії, якій заявниця присвятила сім років, повинна була призвести до значних переживань (див. рішення у справах «Фогт проти Німеччини», пункт 60; «Гуджа проти Молдови», пункт 95 та «Кудешкіна проти Росії», пункт 98). Проте на жодній стадії провадження національні органи влади не здійснили аналізу можливості застосування менш суворого стягнення, по суті припустивши, що дії заявниці, які були «проступком, що порочить працівника прокуратури», виправдовували автоматичне звільнення.
		Під час ухвалення рішення про застосування до заявниці такого суворого стягнення, як звільнення, національні суди мали взяти до уваги та здійснити всеохоплюючий аналіз таких ключових елементів справи, як характер і достовірність тверджень заявниці, її мотиви для оприлюднення оскаржуваної публікації та можливість ефективно висловлювати свою думку перед своїм безпосереднім керівництвом, а також визначити будь-яку шкоду, заподіяну прокуратурі внаслідок публікації. Це має важливе значення для встановлення, чи було у справі заявниці забезпечено справедливий баланс (див. пункти 51 і 52). Однак, як убачається з аналізу Суду в попередніх пунктах, національні суди не розглянули більшість із цих питань, якщо взагалі якесь із них.
		За викладених обставин ЄСПЛ дійшов висновку про те, що національні органи влади не навели «відповідних і достатніх» доводів для обґрунтування звільнення заявниці. Оскільки оскаржуване втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів не супроводжувалося належними процесуальними гарантіями, воно не було пропорційне переслідуваній законній меті (пункт 66 рішення у справі «Горяйнова проти України»).
		Суд постановив, що було порушено статтю 10 Конвенції, та зобов`язав державу-відповідача сплатити заявниці як відшкодування моральної шкоди 4 500 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, а також як компенсацію судових та інших витрат 261,63 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, а також відхилив інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.
		04 лютого 2021 року позивач звернулась до Верховного Суду із заявою про перегляд постанови Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року та ухвал Вищого адміністративного суду України від 27 квітня та 31 грудня 2010 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
		Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивачка послалася на рішення ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09), ухвалене 08 жовтня 2020 року. 
		Постановою Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-а-256/08 заяву про перегляд судових рішень задоволено частково, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2010 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до П`ятого апеляційного адміністративного суду як суду апеляційної інстанції.
		Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2021 року прийнято відмову ОСОБА_1 від апеляційної скарги на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року у справі № 2-а-256/08, закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
		Таким чином, предметом апеляційного перегляду є апеляційні скарги Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року та апеляційна скарга Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року.
		Вислухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів приходить до наступних висновків. 
		Наказом Прокуратури Одеської області від 01.02.2006 року № 30 ОСОБА_1 з 01.02.2006 року призначено старшим прокурором відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах прокуратури області (а.с.49 т.1).
		Наказом Прокуратури Одеської області від 15.02.2007 року № 55, за допущені порушення службової, виконавської та трудової дисципліни, ОСОБА_1 оголошено догану (а.с.188 т.1).
		Вказаний наказ був предметом перевірки Генеральної прокуратури України, за результатами якої складено висновок від 23.03.2007 року, згідно якого наведений наказ відповідає вимогам Дисциплінарного статуту прокуратури України (а.с.175-183 т.1).
		15.03.2007 року ОСОБА_1 опублікувала в Інтернеті статтю на сайті Тема: «Треба, щоб в прокуратуру ішли з торбами, грошами, возами...Відкритий лист Генеральному прокурору України Медведьку О.І.» (а.с.72 т.1).
		У листі було зазначено, зокрема:
		«...Вимушена звернутися до Вас за допомогою преси, оскільки не бачу іншого способу звернути Вашу увагу на проблеми простих смертних.
		Останнім часом органи прокуратури із «ока государєва» перетворилися у «діряву кишеню», у яку скільки не насипай - все мало. В прокуратурі залишається дедалі менше інтелігентів та професіоналів, які керуються лише буквою Закону. Все більше таких, що покупляли собі посади та розпочали «відбивати» затрачені кошти.
		Нині стає соромно дивитися в очі пересічним громадянам України, бо вся наша правоохоронна система викликає у них тільки сумну посмішку та жаль.
		Під час Вашого керівництва протизаконня в органах прокуратури набуло масового характеру. Прокуратура перетворилася у комерційну структуру по збиранню грошей, а співробітників, які в силу своїх професійних і людських якостей не бажають цим займатися, керівництво намагається викинути на вулицю.
		Звернення на Ваше ім`я в порушення вимог Закону України «Про звернення громадян» направляються на розгляд особам, дії яких оскаржуються. А ті, у свою чергу, розправляються з непокірними...».
		21.03.2007 року ОСОБА_1 опублікувала в Інтернеті статтю на сайті Тема: «Квартирний рейдер Гаряжа и прокурор Горяйнова» (а.с.75 т.1).
		Вказаний лист (стаття) стосувався працівника міліції Г., якого підозрювали у шахрайстві з житлом, і відповідного судового провадження, в якому заявниця брала участь як прокурор. Позивач стверджувала, що ОСОБА_2 представляли захисники тієї самої колегії адвокатів, до якої раніше входив новий керівник заявниці. Вона також стверджувала, що проведена Генеральною прокуратурою України перевірка її скарг на корупцію була поверховою. 
		У порушенні кримінальної справи, за фактами наведеними в публікаціях, відмовлено (постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 22.03.2007 року (а.с.24-30 т.1)).
		Також, згідно матеріалів справи, в порядку ст. 97 КПК України, за заявою ОСОБА_3 відносно позивача у справі, проведено перевірку та постановою від 22.03.2007 року відмовлено в порушенні кримінальної справи (а.с.31-41 т.1).
		Наказом Прокуратури Одеської області від 03.07.2007 року № 131, на підставі ч. 1 ст. 8, п. 5 ст. 9 Дисциплінарного статуту прокуратури України, за скоєння проступку, який порочить працівника прокуратури, старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах прокуратури Одеської області, молодшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнено із займаної посади та з органів прокуратури Одеської області (а.с.186 т.1). 
		У наведеному наказі зазначено, що звинувачення ОСОБА_1 , які містяться у листі від 15.03.2007 року (в інтернет - виданні), є такими, що не відповідають дійсності, а вона, ігноруючи морально-етичні норми, безпідставно поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури та прокуратури, як державного органу, умисними діями ОСОБА_1 та необґрунтованими звинуваченнями завдано шкоду авторитету прокуратури. 
		Також, у зазначеному наказі вказано, що в ході перевірки заяви ОСОБА_3 щодо неправомірних дій ОСОБА_1 встановлено факт зацікавленості останньої щодо особистої участі у розгляді цивільної справи, ініціювання та підготовці адміністративного позову від імені прокурора м. Одеси на користь однієї із сторін. 
		Крім того, відповідач-1 зазначив, що у ході перевірки викладених обставин ОСОБА_1 проявила нещирість, не самокритично віднеслася до своїх вчинків та 21 березня повторно розмістила в інтернет - виданні аналогічні матеріали наклепницького характеру, а також направила міськрайпрокурорам області та до Генеральної прокуратури України лист, в якому в спотвореній формі коментувала начебто неправомірні дії керівництва по перевірці її публікацій.
		В наказі про звільнення позивача вказано, що такі дії ОСОБА_1 порочать її як працівника прокуратури, завдають шкоди авторитету державного органу, за що вона заслуговує на притягнення до дисциплінарної відповідальності.
		На підставі викладеного та враховуючи те, що раніше ОСОБА_1 притягувалась до дисциплінарної відповідальності, однак, належних висновків не зробила, керуючись ч. 1 ст. 8, п. 5 ст. 9 Дисциплінарного статуту прокуратури України, наказано: за скоєння проступку, який порочить працівника прокуратури, старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах прокуратури Одеської області, молодшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнити із займаної посади та з органів прокуратури Одеської області.
		Не погоджуючись із вказаним наказом, позивач звернулась до суду з даним позовом. 
		Суд першої інстанції, посилаючись на статтю 34 Конституції України, статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та практику Європейського суду з прав людини, а саме рішення Суду у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) від 08 липня 1986 року, дійшов висновку, що відкриті листи позивача були критичними зауваженнями стосовно керівництва Прокуратури Одеської області та загальною оцінкою його дій без зазначення конкретних фактів. Така критика не могла становити дисциплінарне правопорушення у вигляді проступку, який порочить працівника прокуратури. Стосовно участі позивачки у цивільній справі суд зазначив, що вона уже притягалася до відповідальності за ці дії. Посилаючись на Кодекс законів про працю України, суд також указав на неврахування під час звільнення того, що вона була одинокою матір`ю з двома неповнолітніми дітьми.
		Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення підлягає скасуванню. 
		Також, встановивши у даній справі наявність підстав для скасування оскаржуваного наказу про звільнення позивача, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач підлягає поновленню на посаді, з якої було звільнено останню з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Крім того, посилаючись на те, що неправомірним звільненням були порушені трудові права позивача та заподіяна моральна шкода, суд першої інстанції дійшов висновку, що на користь позивача підлягає стягненню моральна шкода у сумі 2000 грн.
		Вирішуючи справу під час апеляційного розгляду, колегія суддів виходить з наступного. 
		Згідно ст. 46 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року № 1789-ХІІ (чинного та в редакції на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1789-ХІІ) прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Порядок стажування визначається Генеральним прокурором України.
		Особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, приймають «Присягу працівника прокуратури». Текст присяги затверджується Верховною Радою України. Процедура її прийняття визначається Генеральним прокурором України.
		На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше семи років; на посади районних і міських прокурорів - віком не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років.
		Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації один раз у п`ять років. Порядок атестації визначається Генеральним прокурором України.
		Сумісництво служби в органах прокуратури з роботою на підприємствах, в установах чи організаціях, а також з будь-яким підприємництвом не допускається, за винятком науково і педагогічної діяльності.
		Не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих.
		Відповідно до ч. 3 ст. 48 Закону № 1789-ХІІ за порушення закону, неналежне виконання службових обов`язків чи скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, який затверджується Верховною Радою України.
		На підставі статті 48 Закону України «Про прокуратуру» постановою Верховної ради України 6 листопада 1991 року № 1796-XII затверджено Дисциплінарний статут прокуратури України, який встановлює порядок заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини (далі - Дисциплінарний статут в редакції на час виникнення спірних правовідносин).
		Згідно ст. 2 Дисциплінарного статуту працівники прокуратури повинні мати високі моральні якості, бути принциповими і непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов`язків з громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю. Вони повинні особисто суворо додержувати вимог закону, виявляти ініціативу в роботі, підвищувати її якість та ефективність і сприяти своєю діяльністю утвердженню верховенства закону, забезпеченню демократії, формуванню правосвідомості громадян, поваги до законів, норм та правил суспільного життя.
		Будь-які порушення прокурорсько-слідчими працівниками законності та службової дисципліни підривають авторитет прокуратури, завдають шкоди інтересам держави та суспільства.
		Статтею 8 Дисциплінарного статуту визначено, що дисциплінарні стягнення щодо прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури застосовуються за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків або за проступок, який порочить його як працівника прокуратури.
		Винесення виправдувального вироку, повернення кримінальної справи для додаткового розслідування, скасування запобіжного заходу та інших процесуальних рішень тягне за собою дисциплінарну відповідальність прокурорів і слідчих, якщо ними в процесі слідства були допущені недбалість або несумлінність. 
		Відповідно до ст. 9 Дисциплінарного статуту дисциплінарними стягненнями є: 1) догана; 2) пониження в класному чині; 3) пониження в посаді; 4) позбавлення нагрудного знаку «Почесний працівник прокуратури України»; 5) звільнення; 6) звільнення з позбавленням класного чину.
		Згідно ст. 10 Дисциплінарного статуту генеральний прокурор України має право застосовувати дисциплінарні стягнення, зазначені у статті 9 цього Статуту, в повному обсязі, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
		Позбавлення або пониження в класному чині державного радника юстиції 1, 2, 3 класів провадиться Президентом України за поданням Генерального прокурора України.
		Прокурори Кримської АРСР, областей, міста Києва та прирівняні до них прокурори мають право застосовувати такі дисциплінарні стягнення: догану, пониження в посаді, звільнення, крім пониження на посаді і звільнення працівників, які призначаються Генеральним прокурором України. При необхідності застосування заходу дисциплінарного стягнення, що перевищує повноваження зазначених прокурорів, вони вносять подання Генеральному прокурору України.
		Особи, нагороджені нагрудним знаком «Почесний працівник прокуратури України», можуть бути звільнені з роботи лише за попередньою згодою Генерального прокурора України.
		Міські і районні прокурори, інші прирівняні до них прокурори вносять подання вищестоящому прокурору про накладення дисциплінарного стягнення на підлеглих їм прокурорсько-слідчих працівників.
		Статтями 11, 12, 13 Дисциплінарного статуту передбачено, що дисциплінарне стягнення має відповідати ступеню вини та тяжкості проступку. Прокурор, який вирішує питання про накладення стягнення, повинен особисто з`ясувати обставини проступку та одержати письмове пояснення від особи, яка його вчинила. В разі необхідності може бути призначено службову перевірку. 
		Дисциплінарне стягнення застосовується протягом одного місяця з дня виявлення проступку, не рахуючи часу службової перевірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його у відпустці, але не пізніше одного року з дня вчинення проступку. Строк проведення службової перевірки не може перевищувати двох місяців.
		За один і той же проступок може бути накладено тільки одне дисциплінарне стягнення.
		У разі вчинення працівником діяння, не сумісного з перебуванням на роботі в органах прокуратури, його звільнення провадиться незалежно від часу вчинення проступку. 
		Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ прокурора, який оголошується працівнику під розписку. Копія наказу додається до особової справи. З наказом можуть бути ознайомлені працівники відповідної прокуратури. Накази Генерального прокурора України, в необхідних випадках, доводяться до відома особового складу органів прокуратури України. 
		Оскаржуваним наказом Прокуратури Одеської області від 03.07.2007 року № 131, на підставі ч. 1 ст. 8, п. 5 ст. 9 Дисциплінарного статуту прокуратури України, за скоєння проступку, який порочить працівника прокуратури, старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах прокуратури Одеської області, молодшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнено із займаної посади та з органів прокуратури Одеської області. 
		Разом з тим, колегія суддів приходить до висновку, що приймаючи оскаржуваний наказ, що став підставою для звільнення позивача із займаної посади, відповідачем-1 очевидно не враховані всі дійсні обставини справи, відповідачем-1 неповно було з`ясовано обставини дисциплінарного проступку позивача, відповідач-1 дійшов висновку про скоєння позивачем проступку, який порочить працівника прокуратури передчасно та за відсутності беззаперечних доказів, які б підтверджували протиправність поведінки позивача, а також порушено порядок накладення дисциплінарного стягнення.
		Так, в оскаржуваному наказі визначено, що позивачем вчинені дії, що порочать її як працівника прокуратури, завдають шкоди авторитету державного органу.
		При цьому, доходячи вказаного висновку, відповідач-1 в оскаржуваному наказі вказав на те, що в ході перевірки заяви ОСОБА_3 щодо неправомірних дій ОСОБА_1 встановлено факт зацікавленості останньої щодо особистої участі у розгляді цивільної справи, ініціювання та підготовці адміністративного позову від імені прокурора м. Одеси на користь однієї із сторін. 
		Проте, в оскаржуваному наказі не наведено жодних доказів, що підтверджують вказані висновки та відповідно підтверджують факт зацікавленості останньої щодо особистої участі у розгляді цивільної справи, ініціювання та підготовці адміністративного позову від імені прокурора м. Одеси на користь однієї із сторін.
		Колегія суддів наголошує, що за наведеними фактами не проводилось службове розслідування та вказані факти не перевірялись відповідачем-1.
		Колегія суддів звертає увагу на те, що в матеріалах справи наявний лише висновок Генеральної прокуратури України щодо обґрунтованості звернень ОСОБА_1 від 23.03.2007 року, проте, він не містить даних щодо проведення службової перевірки щодо дій позивача при розгляді справ, учасниками яких виступала ОСОБА_3 .
		В свою чергу, відповідачем-2 - Генеральною прокуратурою України проводилась перевірка обґрунтованості письмових звернень (рапортів) ОСОБА_1 , які нею подавались щодо обставин, які стали підставою для притягнення її до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани.
		За результатами наведеної перевірки складено висновок від 23.03.2007 року Генеральної прокуратури України, в якому зазначено, що наказ про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності № 55 від 15.02.2007 року відповідає Дисциплінарному статуту.
		У наведеному висновку вказується на проведення перевірки в порядку ст. 97 КПКУ за заявою ОСОБА_3 .
		Також, колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи наявний лист начальника Головного управління кадрового забезпечення державного радника юстиції 3 класу В. Остапчука Генеральної прокуратури України від 30.03.2007 року, яким прокурору Одеської області направляється висновок Генеральної прокуратури України за результатами перевірки звернень працівника прокуратури Одеської області ОСОБА_1 .
		Крім того, у наведеному листі, з урахуванням виявлених, в тому числі, й перевіркою, яку проведено в порядку ст. 97 КПКУ за заявою ОСОБА_3 , фактів особистої зацікавленості ОСОБА_1 в участі у розгляді цивільної справи та ініціювання і підготовці адміністративного позову на користь однієї із сторін, викладено прохання розглянути питання про дисциплінарну відповідальність останньої. 
		Водночас, вказані лист та висновок Генеральної прокуратури України не містять даних про які саме факти ідеться, які докази підтверджують зацікавленість позивача, які саме справи за участю ОСОБА_3 є підставою для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
		Таким чином, самі по собі лист та висновок Генеральної прокуратури України, які складені за результатами проведення перевірки обґрунтованості письмових звернень (рапортів) ОСОБА_1 , які нею подавалась щодо обставин, які стали підставою для притягнення її до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани, не могли бути підставою для прийняття оскаржуваного наказу та звільнення позивача, оскільки вони не розкривають суть вчиненого позивачем дисциплінарного проступку, не визначають, які норми чинного законодавства порушені позивачем. 
		В свою чергу, оскаржуваний наказ так само не розкриває суть вчиненого позивачем дисциплінарного проступку, а саме, як зазначено в наказі - «особиста зацікавленість ОСОБА_1 в участі у розгляді цивільної справи та ініціювання і підготовка адміністративного позову на користь однієї із сторін».
		Як вже зазначалось колегією суддів, службової перевірки, в ході якої і мало бути встановлено, наявність в діях позивача дисциплінарного проступку, проведено не було.
		Що стосується посилань на дані перевірки, проведеної в порядку ст. 97 КПК України, колегія суддів зазначає, що постановою від 22.03.2007 року відмовлено в порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_3 .
		При цьому, вказана постанова про відмову в порушенні кримінальної справи сама по собі так само не може бути підставою для застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, оскільки при вирішенні питання щодо порушення кримінальної справи посадова особа не наділена повноваженнями на вирішення питання щодо притягнення посадових осіб прокуратури до дисциплінарної відповідальності.
		Колегія суддів зазначає, що накладаючи на позивача дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення, відповідач-1 в обов`язковому порядку мав визначити конкретні норми, які порушені позивачем, визначити суть вчиненого проступку.
		Однак, відповідачем-1 не було проведено службової перевірки, відповідно не складено висновок, із зазначенням встановлених порушень з боку позивача, а так само в оскаржуваному наказі відсутні жодні посилання, які саме положення чинних нормативно-правових актів були порушені позивачем, в чому це виразилось, у яких саме справах, за участю ОСОБА_3 , вчинені протиправні дії з боку позивача, відповідачем-1 в оскаржуваному наказі не визначено, що, на його думку, свідчить про особисту зацікавленість позивача, в чому це проявилось.
		Також, в оскаржуваному наказі зазначено, що позивачем в мережі Інтернет опубліковані відкриті листи, звинувачення у яких є такими, що не відповідають дійсності, та позивач, ігноруючи морально-етичні норми, безпідставно поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури та прокуратури, як державного органу, умисними діями та необґрунтованими звинуваченнями завдала шкоди авторитету прокуратури.
		Разом з цим, колегія суддів зазначає, що окремої службової перевірки за фактами щодо здійснених позивачем публікацій проведено не було.
		Як вже зазначалось колегією суддів, згідно матеріалів справи, відповідачем-2 Генеральною прокуратурою України проводилась перевірка обґрунтованості письмових звернень (рапортів) ОСОБА_1 , які нею подавалась щодо обставин, які стали підставою для притягнення її до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани, та за результатами наведеної перевірки складено висновок Генеральної прокуратури України від 23.03.2007 року, в якому зазначено, що наказ про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності № 55 від 15.02.2007 року відповідає Дисциплінарному статуту.
		Також, у наведеному висновку вказано, що в ході проведення цієї перевірки звернень позивача, остання опублікувала відкриті листи в мережі Інтернет. 
		Крім того, у висновку зазначено, що у порушенні кримінальної справи, за фактами наведеними в публікаціях, відмовлено.
		Разом з цим, службової перевірки, в ході якої б було встановлено характер вчиненого позивачем проступку, визначено, які норми порушені позивачем, що є підставою для звільнення позивача, відповідачем-1 проведено не було.
		Так само в наказі не визначено, які саме допущені позивачем порушення внаслідок здійснених публікацій, що свідчить про допущення дисциплінарного проступку та є підставою для звільнення позивача.
		Колегія суддів наголошує, що в наказі про звільнення позивача лише констатовано, що умисними діями та необґрунтованими звинуваченнями завдано шкоду авторитету прокуратури.
		Проте, відповідачем-1 не визначено, в чому полягає вказана шкода та в ході розгляду справи не надано доказів нанесення такої шкоди. 
		Також, відповідачем-1 жодним чином необґрунтовано наявність підстав для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності саме у вигляді звільнення, не визначено ступень вини, тяжкість проступку, хоча статтею 11 Дисциплінарного статуту прямо передбачено, що дисциплінарне стягнення має відповідати ступеню вини та тяжкості проступку.
		Тобто, відповідач-1 в оскаржуваному наказі зобов`язаний був визначити суть дисциплінарного проступку, вказати конкретні норми, що порушені позивачем, визначити ступень вини та тяжкість проступку, що останнім здійснено не було.
		Більш того, колегія суддів наголошує, що питання щодо здійснених позивачем публікацій в мережі Інтернет та відповідно звільнення позивача за вказані публікації було предметом розгляду справи Європейським Судом з прав людини.
		Так, 08 жовтня 2020 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09), яке набуло статусу остаточного 08 січня 2021 року. 
		ЄСПЛ постановив, що було порушено статтю 10 Конвенції, та зобов`язав державу-відповідача сплатити заявниці як відшкодування моральної шкоди 4 500 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, а також як компенсацію судових та інших витрат 261,63 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, а також відхилив інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.
		При цьому, доходячи вказаного висновку, ЄСПЛ зазначив, що заявницю звільнили у зв`язку з її відкритим листом від 15 березня 2007 року, в якому вона публічно розкритикувала елементи стверджуваної корупції у поведінці місцевих прокурорів. Зокрема, вона послалася на стверджувано звичні випадки тиску на прокурорів, щоб змусити їх або діяти незаконно в обмін на отримання винагороди або звільнитися, якщо вони не погоджувалися, і наголошувала, що до проблеми слід було поставитися серйозно, якщо прокуратура прагнула користуватися довірою громадськості. 
		Ці твердження розглядалися керівництвом заявниці та національними судами як «голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури та прокуратури як державного органу» та як «розповсюдження конфіденційної та службової інформації, яка стосується виключно органів прокуратури» (див. пункти 22 та 27). 
		Уряд також стверджував, що версія заявниці про неправомірні дії її нового керівництва не підтверджувалася жодними доказами, навпаки, за результатами перевірок, проведених працівниками міліції після публікації листів заявниці, не було встановлено жодних доказів стверджуваної неправомірної поведінки, а тому кримінальна справа не порушувалася (див. пункти 20 і 45).
		ЄСПЛ зазначив, що на відміну від рішення у справі «Гуджа проти Молдови» (Guja v. Moldova), в якому два отримані Генеральною прокуратурою Молдови листи були оприлюднені, у цій справі дії заявниці не можуть розглядатися як «розголошення» інформації, до якої працівник міг мати доступ під час виконання своєї роботи. 
		ЄСПЛ також зазначив, що вважає суперечливим підхід національних органів влади, відповідно до якого твердження заявниці описувалися як «голослівні, некоректні та образливі», а також як «конфіденційна та службова інформація». 
		У зв`язку з цим, ЄСПЛ повторно вказав на обов`язок державних службовців бути лояльними та стриманими щодо свого роботодавця, який вимагає, щоб розповсюдження навіть точної інформації здійснювалося помірковано та доцільно. 
		Однак інтерес, який громадськість може мати в отриманні конкретної інформації, здатен переважити цей обов`язок бути лояльними. 
		ЄСПЛ зазначив, у своєму відкритому листі заявниця порушила дуже чутливе та важливе питання, що становило суспільний інтерес. 
		ЄСПЛ зазначив, що Уряд у своїх зауваженнях посилався на спеціальний наказ як на документ, що визначав порядок дій у випадку, коли прокурор мав намір оприлюднити якусь інформацію, проте, цей наказ не має стосунку до цієї справи, оскільки заявниця не оприлюднила жодної службової інформації та у будь-якому випадку вперше на наказ у своїх зауваженнях послався Уряд, тоді як національні органи державної влади, у тому числі суди, на нього ніколи не посилалися для обґрунтування звільнення заявниці.
		Стосовно питання шкоди, заподіяної органам державної влади внаслідок дій заявниці, ЄСПЛ зазначив, що тоді як Уряд навів загальний аргумент, що її відкритий лист не лише заподіяв шкоду репутації прокурора Одеської області, але також ймовірно серйозно вплинув на роботу та репутацію органів прокуратури загалом, національні суди ніколи не розглядали це питання.
		Насамкінець ЄСПЛ зазначив, що стягнення у вигляді звільнення було найсуворішим із застосовних і могло бути посилене лише позбавленням класного чину (див. пункт 34).
		Це вбачалося суворим заходом, і, вочевидь, втрата професії, якій заявниця присвятила сім років, повинна була призвести до значних переживань (див. згадані рішення у справах «Фогт проти Німеччини» (Vogt v. Germany), пункт 60, «Гуджа проти Молдови» (Guja v. Moldova), пункт 95, та «Кудешкіна проти Росії» (Kudeshkina v. Russia), пункт 98). 
		Проте на жодній стадії провадження національні органи влади не здійснили аналізу можливості застосування менш суворого стягнення, по суті припустивши, що дії заявниці, які були «проступком, що порочить працівника прокуратури», виправдовували автоматичне звільнення.
		ЄСПЛ дійшов висновку, що під час ухвалення рішення про застосування до заявниці такого суворого стягнення як звільнення, національні суди мали взяти до уваги та здійснити всеохоплюючий аналіз таких ключових елементів справи, як характер і достовірність тверджень заявниці, її мотиви для оприлюднення оскаржуваної публікації та можливість ефективно висловлювати свою думку перед своїм безпосереднім керівництвом, а також визначити будь-яку шкоду, заподіяну прокуратурі внаслідок публікації. Це має важливе значення для встановлення, чи було у справі заявниці забезпечено справедливий баланс (див. пункти 51 і 52). Однак, як вбачається з аналізу Суду в попередніх пунктах, національні суди не розглянули більшість з цих питань, навіть хоча б якесь із них.
		З огляду на зазначене ЄСПЛ дійшов висновку, що за обставин справи національні органи влади не навели «відповідних і достатніх» доводів для обґрунтування звільнення заявниці.
		Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що оскільки оскаржуване втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів не супроводжувалося належними процесуальними гарантіями, воно не було пропорційне переслідуваній законній меті, отже, було порушено статтю 10 Конвенції, яка передбачає: « 1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. 2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.».
		Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
		Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		На підставі наведеного у сукупності, враховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Горяйнова проти України», дослідивши матеріали справи та доводи відповідачів, колегією суддів встановлено, що в оскаржуваному наказі відповідачем-1 не визначено, які саме допущені порушення нормативно-правових актів, що регулюють діяльність прокурорів, не визначено суть та характер дисциплінарного проступку, не проведено окремої службової перевірки за фактами вчинення дисциплінарних проступків, що стали підставою для звільнення позивача, не визначено ступень вини позивача, тяжкість проступку, не визначено, в чому полягає нанесена шкода та необґрунтовано необхідність застосування такого суворого виду дисциплінарного стягнення, як звільнення. 
		Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача є протиправним та підлягає скасуванню, як такий, що не відповідає вимогам ст. 2 КАС України. 
		Доводи апеляційних скарг відповідачів спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції.
		Так, в апеляційних скаргах відповідачами лише констатується обґрунтованість та законність звільнення позивача, а також відповідачами процитовано зміст оскаржуваного наказу.
		Проте, наведені доводи відповідачів спростовані в ході розгляду справи вказаними вище обставинами. 
		Що стосується посилань в апеляційній скарзі на неправильне застосування судом першої інстанції практики ЄСПЛ та відповідно відсутність порушень ст. 10 Конвенції, то такі доводи апелянтів спростовуються рішенням ЄСПЛ від 08 жовтня 2020 року у справі «Горяйнова проти України» (заява № 41752/09), яке набуло статусу остаточного 08 січня 2021 року, яким констатовано порушення статті 10 Конвенції.
		Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України, в редакції на час прийняття рішення судом першої інстанції, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Обчислення середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження проводиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100 в редакції на час прийняття рішення судом першої інстанції).
		Згідно абзацу третього пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. 
		Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. 
		Таким чином, встановивши у даній справі наявність підстав для скасування оскаржуваного наказу про звільнення позивача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивач підлягає поновленню на посаді, з якої було звільнено останню з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який обчислений судом першої інстанції згідно наведених вимог Порядку № 100 та наданої відповідачем-1 довідки про середньомісячну заробітку плату позивача.
		При цьому, колегія суддів наголошує, що в апеляційних скаргах відповідачами жодним чином не оспорюється проведений судом першої інстанції розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Також, позивачем не подано апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції в частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Разом з цим, при новому розгляді справи судом апеляційної інстанції позивачем заявлено клопотання про приєднання до матеріалів справи розрахунку грошової суми, що підлягає виплаті позивачу при ухваленні рішення про задоволення позовних вимог.
		У вказаному клопотанні позивач зазначає, що при задоволенні її позовних вимог необхідно стягнуту з відповідачів заробітну плату за час вимушеного прогулу відповідно до розрахунку, який надається до цього клопотання.
		В свою чергу, у розрахунку, доданому до вказаного клопотання, позивачем визначено, що при прийнятті судового рішення про задоволення її вимог підлягає стягненню грошова сума у розмірі 8352000 грн.
		Проте, колегія суддів зазначає, що вказаний розрахунок не може бути прийнятий судом апеляційної інстанції під час нового апеляційного розгляду справи з огляду на викладене.
		Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Статтею 315 КАС України передбачено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін; 2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення; 3) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково; 4) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у визначених цим Кодексом випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині; 5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю; 6) у визначених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених у пунктах 1-5 частини першої цієї статті.
		Відповідно до ст.ст. 316, 317 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
		Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) справу розглянуто адміністративним судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у судовому рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
		Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		Таким чином, у даній справі суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг відповідачів та суд апеляційної інстанції за відсутності встановлення порушень з боку суду першої інстанції, визначених ст. 317 КАС України, позбавлений повноважень прийняти рішення про зміну/скасування рішення суду першої інстанції.
		Колегія суддів наголошує, що суд апеляційної інстанції може скасувати чи змінити рішення суду першої інстанції лише з підстав, визначених наведеними вимогами КАС України.
		Водночас, враховуючи, що у даній справі судом апеляційної інстанції таких обставин не встановлено, колегія суддів зазначає, що у суду апеляційної інстанції відсутні повноваження на скасування чи зміну рішення суду першої інстанції із визначенням іншої суми середнього заробітку за період, який фактично не існував на час розгляду справи судом першої інстанції. 
		Колегія суддів зазначає, що нові обставини у даній справі, що настали після ухвалення рішення суду першої інстанції, на які посилається позивач, не можуть бути підставою для зміни чи скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
		Колегія суддів наголошує, що фактично позивач своїм клопотанням збільшує заявлені позовні вимоги під час нового апеляційного розгляду справи в частині середнього заробітку, що прямо суперечить вимогам ч. 1 ст. 47 КАС України, згідно якої позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
		Крім того, дії позивача щодо збільшення позовних вимог під час апеляційного розгляду справи суперечать ч. 5 ст. 308 КАС України, згідно якої суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.
		На підставі наведеного, колегія суддів не приймає до уваги наданий позивачем розрахунок щодо збільшення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку.
		Разом з цим, колегія суддів зазначає, що позивач не позбавлена права на звернення до суду з новим позовом в порядку та строки, встановлені КАС України.
		Також, посилаючись на те, що неправомірним звільненням були порушені трудові права позивача та заподіяна моральна шкода, суд першої інстанції дійшов висновку, що на користь позивача підлягає стягненню моральна шкода у сумі 2000 грн.
		Колегія суддів зазначає, що згідно ст. 237-1 Кодексу законів про працю України, в редакції на час прийняття рішення суду першої інстанції, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
		КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
		Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
		З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для вирішення питання щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди, що повністю спростовує доводи апеляційних скарг. 
		При цьому, колегія суддів наголошує, що апеляційні скарги відповідачів не містять жодних доводів щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права при ухваленні рішення про стягнення моральної шкоди.
		Також, відповідачами не оскаржується сума стягнутої моральної шкоди.
		В свою чергу, під час апеляційного розгляду справи, позивач відмовилась від своєї апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру моральної шкоди.
		Тобто, апеляційна скарга позивача не є предметом апеляційного розгляду справи.
		Що стосується апеляційної скарги Прокуратури Одеської області, Генеральної прокуратури України на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року, колегія суддів зазначає наступне. 
		Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року виправлено описку в постанові Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року, зазначивши, що ОСОБА_1 підлягає поновленню на посаді старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах прокуратури Одеської області (а.с.307 т.1).
		Згідно ч. 1 ст. 169 КАС України, в редакції на час ухвалення наведеного судового рішення судом першої інстанції, суд може з власної ініціативи або за заявою особи, що брала участь у справі, чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні.
		Положення вказаної статті передбачають можливість після ухвалення судового рішення у справі усунути в ньому помилки технічного (неюридичного) характеру - описки та очевидні арифметичні помилки.
		Виходячи з системного аналізу приписів Кодексу адміністративного судочинства України, описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Опискою слід вважати помилку, що порушує правила граматики, синтаксису, пунктуації, нумерації, які мають вплив на зміст судового рішення та його виконання.
		Виправленню підлягають лише ті описки, що мають істотний характер. До таких належать: написання прізвищ та імен, адрес, зазначення дат та строків, зокрема, у резолютивній частині судового рішення, оскільки будь-яка описка має істотне значення і може ускладнити виконання рішення.
		З матеріалів справи вбачається, що при прийнятті судового рішення про поновлення позивача на посаді, судом першої інстанції помилково визначено найменування посади позивача, на якій остання підлягає поновленню. 
		За таких обставин, колегія суддів вважає, що на підставі наведених вимог ст. 169 КАС України, за заявою позивача, суд першої інстанції цілком обґрунтовано прийняв оскаржувану ухвалу про виправлення описки.
		Доводи апеляційної скарги відповідачів про те, що фактично судом першої інстанції змінено суть прийнятого рішення та поновлено позивача на іншій посаді, ніж визначено у позові, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки згідно ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Оскаржуваним наказом позивача звільнено саме з посади старшого прокурора відділу забезпечення участі в судах управління представництва, захисту інтересів громадян та держави в судах прокуратури Одеської області.
		З огляду на викладене, встановивши помилкове визначення в судовому рішенні найменування посади позивача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно виправив описку у судовому рішенні та визначив найменування посади позивача, на якій остання підлягає поновленню у відповідності до наказу про звільнення. 
		Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, оскільки доводи апеляційних скарг спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а судові рішення без змін.
		Керуючись ст.ст. 241, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		Апеляційні скарги Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) на постанову Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року та апеляційну скаргу Прокуратури Одеської області (правонаступник  Одеська обласна прокуратура), Генеральної прокуратури України (правонаступник  Офіс Генерального прокурора) на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року  залишити без задоволення.
		Постанову Приморського районного суду м. Одеси від 29 травня 2008 року та ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2008 року  залишити без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення постанови в повному обсязі безпосередньо до Верховного Суду.
		 
		Судове рішення складено у повному обсязі 11.10.2021 р.
		 
		 
		Суддя-доповідач: Л.П. Шеметенко
		 
		 
		Суддя: Л.В. Стас 
		 
		 
		Суддя: І.О. Турецька

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...