Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 127/13631/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про визнання шлюбного договору недійсним.
Надіслано для оприлюднення: 13.10.2021. Зареєстровано: 14.10.2021. Забезпечено надання загального доступу: 18.10.2021.
Дата набрання законної сили: 13.10.2021
Номер судового провадження: 22-ц/801/1960/2021

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 127/13631/20
		Провадження № 22-ц/801/1960/2021
		Категорія: 73
		Головуючий у суді 1-ї інстанції Дернова В. В.
		Доповідач:Матківська М. В.
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		13 жовтня 2021 рокуСправа № 127/13631/20м. Вінниця
		 
		Вінницький апеляційний суд у складі:
		Головуючого: Матківської М. В.
		Суддів: Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В.
		Секретар: Кузьменко Б. І.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 і ОСОБА_2 
		на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 липня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним,
		Рішення ухвалила суддя Дернова В. В.
		Рішення ухвалено о 09:44 год у м. Вінниці Вінницької області
		Повний текст рішення складено 19 липня 2021 року,
		Встановив:
		У червні 2020 року ОСОБА_3 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним, мотивуючи свої вимоги тим, що він звернувся в суд із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку. Було відкрито провадження у справі за № 127/1786/20, в межах якої відповідачами надано шлюбний договір від 26 червня 2013 року, за яким ОСОБА_1 і ОСОБА_2 домовились про непоширення положень статті 60 СК України на 1/2 частку житлового будинку по АДРЕСА_1 . Про наявність цього шлюбного договору позивачу стало відомо лише у березні 2020 року.
		Даний шлюбний договір ніяким чином не регулює правовий режим майна подружжя, а є лише правовим інструментом для заволодіння 1/2 належною позивачу часткою житлового будинку по АДРЕСА_1  майном, право на розпорядження яким на момент укладення шлюбного договору уже було в однієї із сторін договору  ОСОБА_1 на підставі наданої йому довіреності від 11 квітня 2013 року та як результат  отримання у спільне користування відповідачами усього вказаного домоволодіння.
		Наведене свідчить, що укладений шлюбний договір всупереч ч. 1 ст. 93 СК України і ч. 5 ст. 203 ЦК України не був направлений на врегулювання майнових відносин подружжя за час сімейного життя та настанням відповідних правових наслідків, тобто за своєю суттю не є шлюбним договором. Про жодне інше майно, яке уже набуто та може бути набуте подружжям за час шлюбу та про правовий режим такого майна в шлюбному договорі не йдеться, тобто відсутнє правове регулювання майнових відносин між подружжям, що суперечить самій суті шлюбного договору, як правочину, передбаченого ч. 1 ст. 93 СК України.
		Укладений шлюбний договір суперечить нормам законодавства, оскільки вказує на відсутність необхідної згоди, нотаріально засвідченої, ОСОБА_1 на придбання майна ОСОБА_2 , однак законодавчо визначені підстави для такої відсутності  відсутні.
		Зазначене міститься в абзаці першому п. 1.3 шлюбного договору, що свідчить про те, що він є інструментом уникнення цивільно-правової відповідальності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і домовленістю для уникнення необхідності надання згоди одним із подружжя  ОСОБА_1 на укладення в майбутньому договору купівлі-продажу, в їхніх спільних інтересах та задля спільного користування.
		11 квітня 2013 року позивач ОСОБА_3 надав довіреність відповідачу ОСОБА_1 із повноваженнями, у тому числі продажу успадкованого позивачем майна та приватизованої земельної ділянки (її частки), однак метою даного уповноваження був реальний продаж та отримання позивачем грошових коштів за нього, а не передання у користування ОСОБА_1 і ОСОБА_2 належного позивачеві майна.
		05 вересня 2013 року ОСОБА_1 , діючи за довіреністю від імені ОСОБА_3 , уклав договір купівлі-продажу із ОСОБА_2 , за яким було відчужено належне позивачу ОСОБА_3 майно  1/2 частку житлового будинку по АДРЕСА_1 .
		Підтвердженням того, що укладений 26 червня 2013 року шлюбний договір є фіктивним і направлений не на врегулювання майнових відносин подружжя, а на створення умов для укладення 05 вересня 2013 року правочину від імені довірителя в інтересах представника ОСОБА_1 та члена його сім`ї дружини ОСОБА_2 , є зазначення у п. 2.3 шлюбного договору: «Кожна із сторін має право користуватися майном іншої сторони у відповідності для призначення майна».
		Тобто не зважаючи на домовленість у п. 1.1. шлюбного договору про незастосування статті 60 СК України на набуте майно у майбутньому конкретно визначене майно та у п. 1.2. про відсутність необхідної згоди ОСОБА_1 на його придбання, у п. 2.3. шлюбного договору вказано конкретний інтерес повіреного  набуття права користування майном позивача.
		З урахуванням таких обставин позивач просив визнати недійсним та скасувати шлюбний договір від 26 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д. та зареєстрований в реєстрі за номером 1431.
		Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 8 липня 2021 року позов задоволено частково.
		Визнано недійсним шлюбний договір від 26 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д. за реєстровим номером 1431.
		В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		Стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 210,20 грн. судового збору.
		В апеляційній скарзі відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просять скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити в повному обсязі в задоволенні позову про визнання шлюбного договору недійсним.
		Зазначили, що рішення суду вважають незаконним з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи та порушенням норм матеріального права.
		Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що судом першої інстанції порушені вимоги статті 234 ЦК України і статей 93, 97 СК України і суд зробив висновки, що не відповідають обставинам справи. Суд, задовольнивши позов, виходив із того, що шлюбний договір є фіктивним, пославшись на те, що: після його укладення був укладений договір купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку; шлюбний договір укладався сторонами виключно для врегулювання правового статусу цієї 1/2 частки будинку; на момент укладення шлюбного договору ОСОБА_1 був уповноваженою особою ОСОБА_3 щодо продажу 1/2 частки будинку; шлюбний договір був укладений менш ніж за 3 місяці до укладення договору купівлі-продажу будинку. Проте, такі висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені без врахування положень статті 234 ЦК України, статей 93 і 97 СК України.
		Судом не враховано, що укладаючи шлюбний договір вони мали намір досягти відповідних правових наслідків та виконали умови шлюбного договору. Метою укладення шлюбного договору було визначення правового режиму майна  1/2 частки житлового будинку, яку мала придбати ОСОБА_2 в майбутньому за рахунок особистих коштів. Відповідно до п. 3.2 договору купівлі-продажу від 05 вересня 2013 року ОСОБА_2 набула в свою особисту приватну власність 1/2 частку житлового будинку та зареєструвала її на праві власності за собою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
		Отже, шлюбний договір був спрямований на настання реальних правових наслідків, відповідав їх внутрішній волі, відповідав вимогам чинного законодавства, моральним засадам, інтересам держави і суспільства та був виконаний. Наведені обставини свідчать про відсутність ознак фіктивності шлюбного договору, а тому він є дійсним.
		Натомість обставини, на які послався суд не є підставою для визнання шлюбного договору недійсним, оскільки вони не свідчать про відсутність у них наміру досягти відповідних правових наслідків, а навпаки свідчать про виконання шлюбного договору.
		Суд першої інстанції фактично погодився з цим, але послався на наявність інших встановлених судом обставин, що свідчать про фіктивність шлюбного договору, проте не зазначив, які саме обставини дають підстави для визнання шлюбного договору недійсним, тому дійшов хибного висновку про наявність передбачених статтею 234 ЦК України підстав для визнання шлюбного договору недійсним через його фіктивність.
		Також судом порушено вимоги статті 15 ЦК України та статті 103 СК України, оскільки не враховано, що даний шлюбний договір не порушує прав позивача, оскільки ним врегульовані лише майнові відносини між відповідачами щодо правового режиму майна, яке придбала ОСОБА_2 .
		Позивач ОСОБА_3 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його правомірним, законним, справедливим та ухваленим із додержанням норм матеріального і процесуального права. У відзиві зазначив, що визнаючи недійсним шлюбний договір суд керувався не лише статтею 234 ЦК України (правові наслідки фіктивного правочину), а й статтею 232 ЦК України (правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною), оскільки правовідносини в їх сукупності містять ознаки порушення обох норм закону. Фіктивність шлюбного договору полягає в тому, що відповідачі насправді не бажали врегулювати ним свої майнові відносини, як подружжя, а мали на меті заволодіти майном позивача і шлюбним договором створили для цього юридичні умови, що суперечить правовій природі і суті шлюбного договору, як правочину. При укладенні шлюбного договору його сторонами не враховано вимог законодавства, згідно яких свобода договору обмежується встановленими законом обмеженнями та не дотримано принципів справедливості, добросовісності та розумності. Також оспорюваний шлюбний договір порушив право власності позивача ОСОБА_3 , оскільки він спрямований на заволодіння його майном та всупереч вимогам законодавства щодо його мети, форми та змісту, передбачив положення, які в подальшому створили умови для укладення наступного договору купівлі-продажу належної йому 1/2 частки житлового будинку, є виразом зловмисної домовленості ОСОБА_1 (представника позивача за довіреністю) з іншою стороною, своєю дружиною ОСОБА_2 , для заволодіння як іншою стороною так і представником позивача належним позивачу майном. 
		В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та представник відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2  адвокат Гурба М. В. підтримали апеляційну скаргу, просять її задовольнити. 
		Позивач ОСОБА_3 і його представник  адвокат Лавренчук А.С. заперечили проти задоволення апеляційної скарги, просять залишити судове рішення без змін, вважаючи, що судом першої інстанції ухвалено законне і правильне рішення.
		Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення за таких підстав.
		Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_3 і відповідач ОСОБА_1 , є рідними братами, батьками яких є: ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 15 серпня 1985 року (том 1 а. с. 176) та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 19 липня 2012 року (том 1 а. с. 180 зворот).
		29 вересня 2006 року ОСОБА_1 уклав шлюб із ОСОБА_2 , актовий запис № 892, який розірваний рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 27 квітня 2011 року, що набрало законної сили 11 травня 2011 року (том 1 а. с. 80).
		ОСОБА_1 і ОСОБА_2 20 грудня 2011 року повторно зареєстрували шлюб, актовий запис № 3751 (том 1 а. с. 81).
		26 червня 2013 року подружжям ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д. за реєстровим №1431 (том 1 а. с. 124).
		Відповідно до пункту 1.1 шлюбного договору сторони визначають правовий режим майна, що буде набуте в період зареєстрованого шлюбу між ними, та домовились про непоширення положень статті 60 СК України на наступне майно: 1/2 частку житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яка буде придбана ОСОБА_2 та стане її особистою приватною власністю. 
		Згідно пункту 1.2. шлюбного договору грошові кошти, які витрачатимуться на придбання зазначеної частки будинку, вважаються особистою приватною власністю ОСОБА_2 , і згода ОСОБА_1 на придбання частки житлового будинку не потрібна. Зазначене майно не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя, в тому числі якщо зазначена частка житлового будинку після її придбання за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості, і при розпорядженні (продаж, міна, дарування, здача в найм (оренду) тощо) вказаним нерухомим майном згода ОСОБА_1 не вимагається (том 1 а. с. 124).
		05 вересня 2013 року ОСОБА_1 , діючи за довіреністю від імені ОСОБА_3 , уклав із ОСОБА_2 договір купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, що по АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д. за реєстровим номером 2224 (том 1 а. с. 33).
		Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив із того, що на переконання суду шлюбний договір має ознаки фіктивного правочину та порушує права і інтереси позивача ОСОБА_3 з огляду на те, що після його укладення було укладено 05 вересня 2013 року договір купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, що по АДРЕСА_1 . У випадку відсутності оспорюваного шлюбного договору, вказаний договір купівлі-продажу від 05 вересня 2019 року міг бути оспорений у судовому порядку на підставі статті 232 ЦК України, як правочин, який вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї із сторін з другою стороною, внаслідок чого такий правочин визнається судом недійсним.
		Суд першої інстанції врахував також: що 1/2 житлового будинку по АДРЕСА_1 є єдиним майном щодо якого шлюбним договором було встановлено режим особистої власності одного із подружжя; що на момент укладення шлюбного договору відповідач ОСОБА_1 вже був уповноваженою особою позивача ОСОБА_3 на розпорядження нерухомим майном; шлюбний договір був укладений менш ніж за 3 місяці до укладення договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку по АДРЕСА_1 .
		Суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив про те, що самі по собі вказані обставини не є підставою для визнання шлюбного договору недійсним, однак у сукупності з іншими встановленими судом обставинами свідчать про фіктивність даного шлюбного договору.
		При цьому в оскаржуваному судовому рішенні не зазначено інших встановлених судом обставин, за наявності яких у сукупності суд прийшов до висновку про фіктивність шлюбного договору. Таким чином суд першої інстанції прийшов до висновку про визнання шлюбного договору недійсним, а не про його скасування, як просив позивач у своїй позовній заяві.
		Апеляційний суд не погоджується із таким висновком.
		Відповідно до статті 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
		Статтею 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
		Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині 2 статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
		Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства.
		Договори про регулювання сімейних (родинних) відносин, про які йдеться у частині 2 статті 9 СК України (у тому числі й шлюбний договір - глава 10 СК України), є цивільно-правовими договорами, щодо яких норми сімейного законодавства визначають лише окремі особливості правового режиму.
		Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умови шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.
		Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
		Частина 3 статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
		Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
		Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		У статті 64 СК України передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина і чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		У статтях 92, 93 СК України передбачено, що шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки.
		Умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) та тому сама по собі жодним чином не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя.
		Поряд з нормативним регулюванням правовідносин подружжя щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 61, 62 СК України) закон у статтях 7, 8, 9, 64, 93 - 97 цього Кодексу передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права. При встановленні, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, виходячи з принципу свободи договору (стаття 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) до цих правовідносин підлягають застосуванню норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.
		Укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України не можна кваліфікувати як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.
		Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказав, що укладений 26 червня 2013 року відповідачами шлюбний договір є недійсним, оскільки він є фіктивним, а також вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, оскільки шлюбний договір направлений не на врегулювання майнових відносин подружжя, а на створення умов для укладення 05 вересня 2013 року правочину від імені довірителя в інтересах представника  ОСОБА_1 на члена його сім`ї  дружину ОСОБА_2 , підтвердження чого є зазначення у п. 2.3 шлюбного договору такої умови: «Кожна із сторін має право користуватися майном іншої сторони у відповідності для призначення майна».
		Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (ч. 1). Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ч. 2). Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (ч. 3).
		У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року роз`яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
		Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
		Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
		Відповідно до частини 1 статті 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. 
		Зміст шлюбного договору визначається статтею 93 СК України, згідно якої: шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки (ч. 1). Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов`язки подружжя як батьків (ч. 2). Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми (ч. 3). Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4). За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ч. 5). 
		Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується (стаття 94 СК України). 
		Згідно вимог статті 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу (ч. 1). Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (ч. 2). Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу (ч. 3). У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб (ч. 4). Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 5). 
		За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
		У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
		Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
		По справі достовірно встановлено, що 26 червня 2013 року подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклало шлюбний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д. та зареєстрований в реєстрі за №1431 (том 1 а. с. 124).
		У пункті 1.1 шлюбного договору сторони визначили правовий режим майна, що буде набуте в період зареєстрованого шлюбу між ними, та домовились про непоширення положень статті 60 СК України на наступне майно: 1/2 частку житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яка буде придбана ОСОБА_2 та стане її особистою приватною власністю. 
		На виконання таких умов шлюбного договору ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 05 вересня 2013 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Д. Ю. і зареєстрованого за реєстровим номером 2224, придбала 1/2 частку житлового будинку по АДРЕСА_1 , зареєструвавши 05 вересня 2013 року своє право власності на придбане житло, про що свідчить Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 44656105000) (том 1 а. с. 124, 33, 34-35, 22-24).
		Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша  намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
		Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
		Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
		Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16.
		Позивач ОСОБА_3 , звернувшись із такими позовними вимогами до суду, згідно правил статей 13, 12, 81 ЦПК України не надав доказів, визначених статтями 76-80 ЦПК України, на підтвердження фіктивності оспорюваного ним шлюбного договору, укладеного 26 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
		Частиною першою статті 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
		Згідно із частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
		Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
		За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.
		Верховний Суд України в пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначив, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
		Підстава для визнання правочину недійсним, яка передбачена у цій статті, стосується лише тих правочинів, які вчиняються особою (фізичною або юридичною) не самостійно, а через представника. Представник, вчиняючи правочин, не виражає власну волю  його завдання полягає в тому, щоб донести до контрагента волю особи, яку він представляє, оскільки відповідно до ст. 237 ЦК України представник зобов`язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. Але в силу зловмисної домовленості представника й контрагента воля довірителя не знаходить свого вираження, а підмінюється волею представника, який фактично вступає у змову з контрагентом з метою одержати власну чи обопільну вигоду або створити негативну ситуацію для довірителя, що і є підставою для визнання таких правочинів недійсними.
		Із заявленихпозовних вимог ОСОБА_3 вбачається,що віноспорює шлюбнийдоговір від26червня 2013року,укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Посвятенком Ю. Д. і зареєстрованим в реєстрі за № 1431.
		Зі змісту самого шлюбного договору від 26 червня 2013 року вбачається, що він укладений та підписаний особисто самими сторонами договору  подружжям ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
		Нікого із сторін даного шлюбного договору не представляв представник.
		Зваживши на такі встановлені обставини та на вимоги статті 232 ЦК України, згідно якої підстава для визнання такого правочину недійсним стосується лише тих правочинів, які вчиняються особою не самостійно, а через представника, суд прийшов до висновку, що і з цих підстав даний шлюбний договір не може бути визнаний недійсним.
		Оцінивши надані докази, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що позивач ОСОБА_3 не довів належними та допустимими доказами факти, які б свідчили про те, що шлюбнийдоговір, укладений 26 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є фіктивним та вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, про що позивач зазначив в обґрунтування своїх позовних вимог. Інших підстав та обґрунтувань недійсності шлюбного договору позивач ОСОБА_3 у своєму позові не зазначав.
		За правилами статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		Згідно положень частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона, тобто і позивач, повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.
		З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального закону та встановлених по справі обставин, позивач ОСОБА_3 не довів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами недійсність шлюбного договору укладеного 26 червня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
		Відповідно до частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи(пункт 3); порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункт 4). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина 2).
		З урахуванням наведеного колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку із його недоведеністю.
		Підпунктом «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України передбачено, що у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
		Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч. 1).
		Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		Відповідно до ч. 8 цієї статті розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
		При подачі апеляційної скарги відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 сплатили судовий збір в розмірі 630,61 грн. (том 2 а. с. 52, 53).
		Таким чином, у зв`язку із висновком суду про відмову у задоволенні позовних вимог, із позивача підлягають стягненню витрати, пов`язані із оплатою судового збору на користь відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
		Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-382 ЦПК України, суд 
		Постановив:
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задовольнити.
		Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 липня 2021 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.
		В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним, відмовити.
		Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 судові витрати в сумі по 630,61 грн. кожному.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
		На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		ГоловуючийМ. В. Матківська  СуддіЮ. Б. Войтко    І. В. Міхасішин  
		 
		 
		Повний текст судового рішення складено 13 жовтня 2021 року

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...