Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/3917/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 18.10.2021. Зареєстровано: 19.10.2021. Забезпечено надання загального доступу: 20.10.2021.
Дата набрання законної сили: 29.09.2021
Номер судового провадження: 854/6116/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		 
		 
		________________________________________________________________________________
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		29 вересня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/3917/20
		Головуючий І інстанції Бжассо Н.В.
		 
		П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
		суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О., 
		за участю секретаря - Голобородько Д.В., позивача ОСОБА_1 , його представників-адвокатів Клименко О.В. і Ярошенко А.І., представників відповідача Бушилової Ю.О. і Левенця А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2021 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 30.04.2021р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області та 3-ї особи ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, - 
		В С Т А Н О В И В:
		07.05.2020р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ НП в Одеській області, в якому, з урахуванням уточнень, просив суд:
		- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ НП в Одеській області від 10.04.2020р. №475о/с про звільнення його з посади начальника відділення комунально-експлуатаційного забезпечення центру забезпечення ГУ НП в Одеській області на підставі п.4 ст.40 КЗпП України;
		- поновити його на посаді начальника відділення комунально-експлуатаційного забезпечення центру забезпечення ГУ НП в Одеській області;
		- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 10.04.2020р. з розрахунку середньоденної заробітної плати у розмірі 583,87 грн.;
		- стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в сумі 10000 грн.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем з порушенням норм діючого законодавства та без урахування усіх обставин було звільнено позивача із займаної посади в період його тимчасової непрацездатності.
		Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
		Ухвалою суду 1-ї інстанції від 02.10.2020р., яка занесена до протоколу підготовчого засідання, залучено до участі у справі ОСОБА_3 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
		Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2021 року (ухваленим в порядку письмового провадження) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі.
		Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 27.05.2021р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що при винесенні оскаржуваного рішення судом було грубо порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30.04.2021р. та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
		01.06.2021р. матеріали даної справи, разом із апеляційною скаргою ОСОБА_1 , надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. 
		Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.06.2021р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду у відритому судовому засіданні за участю сторін.
		13.07.2021р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому представник відповідача заперечував проти її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
		В судових засіданнях суду апеляційної інстанції позивач (апелянт) та його представники мотивовано підтримали апеляційну скаргу та наполягали на її задоволенні.
		Представники відповідача в судових засіданнях суду 2-ї інстанції апеляційну скаргу не визнали та наполягали на залишенні її без задоволення.
		Третя особа у судове засідання жодного разу з невідомих причин не з`явився, про дату, час та місце його проведення, був своєчасно та належним чином повідомлений.
		Згідно з ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, виступи сторін, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність належних підстав для її часткового задоволення.
		Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.
		Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) з листопада 2014р. працював у Відділенні Комунально-експлуатаційного забезпечення центру забезпечення ГУ НП в Одеській області на різних посадах, а з січня 2019р. - на посаді «начальника Відділення КЕЗ центру забезпечення ГУ НП в Одеській області».
		13.02.2020р. працівниками КЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області складено Акт №147 - про невихід на роботу начальника ВКЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області ОСОБА_1 , в якому вказано, що 13.02.2020р. близько 11 години позивач покинув робоче місце без поважних причин та до кінця робочого дня не з`явився на робочому місті, про своє місцезнаходження керівництво КЕЗ не повідомив, на телефонні дзвінки не відповідав.
		14.02.2020р. посадовими особами відповідача складено аналогічний Акт №154 - про невихід на роботу 14.02.2020р. начальника ВКЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області Дромашко О.В. Зі змісту цього акта видно, що позивач у зазначений день був відсутній на робочому місці без поважних причин, про своє місцезнаходження не повідомив, на мобільний телефон: НОМЕР_1 та НОМЕР_2 не відповідав.
		03.03.2020р. т.в.о. начальника ЦЗ ГУ НП в Одеській області Якименко А.П. звернувся до КНП «Міська клінічна лікарня №1» ОМР КДЦ та до ДУ ТО МВС в Одеській області із запитами щодо знаходження/незнаходження ОСОБА_1 на «лікарняному» за період з 2019р. по 2020р..
		На вказаний запит ДУ ТО МВС в Одеській області відповіла листом від 05.03.2020р. за №33/36-214, в якому повідомила, що позивач перебував на «лікарняному»: з 10.09.2019р. по 18.09.2019р. (амбулаторно), з 26.12.2019р. по 28.12.2019р. (неврологічне відділення ЛзП) та з 24.02.2020р. по 28.02.2020р. (амбулаторно), а КНП «Міська клінічна лікарня №1», в свою чергу, листом від 10.03.2020р. №433 повідомила, що позивач за період з 2019р. по 2020р. в лікарню не госпіталізувався.
		В подальшому, т.б. 12.03.2020р., т.в.о. начальника ЦЗ ГУ НП в Одеській області Якименко А.П. звернувся до начальника ГУ НП в Одеській області із доповідною запискою, в якій просив надати дозвіл на проведення службового розслідування за фактом невиходу на роботу ОСОБА_1 .
		Далі, відповідачем складено акти про невихід на роботу ОСОБА_1 від 12.03.2020р. №25/260, від 13.03.2020р. №25/262, від 16.03.2020р. №25/270/1, від 17.03.2020р. №25/273, від 18.03.2020р. №15/278, від 20.03.2020р. №25/300, від 23.03.2020р. №25/319, від 24.03.2020р. №25/339, від 15.03.2020р. №25/349, від 26.03.2020р. №25/356, від 27.03.2020р. №25/365, від 30.03.2020р. №25/370, від 31.03.2020р. №25/375, від 01.04.2020р. №25/388, від 02.04.2020р. №25/393, від 03.04.2020р. №409 та від 06.04.2020р. №25/414.
		13.03.2020р. Управління кадрового забезпечення ГУ НП в Одеській області листом повідомило ОСОБА_1 про проведення перевірки за фактами його тривалої відсутності на робочому місці та запросило останнього до ГУ НП в Одеській області об 11:00 годині 18,19 та 20 березня 2020р. для надання пояснень з приводу відсутності на роботі (однак, будь-яких доказів отримання позивачем цього листа-виклику відповідачем до суду не надано).
		Проте, у визначені дні позивач до управління так і не з`явився, про що посадовими особами відповідача 18.03.2020р., 19.03.2020р. та 20.03.2020р. було складено відповідні рапорти. 
		09.04.2020р. за результатами перевірки складено Висновок №9/3212, в якому встановлено наявність підстав для застосування до позивача дисциплінарного стягнення у вигляді «звільнення з роботи за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України», т.б. за прогули без поважних причин в період з 13.02.2020р. по 09.04.2020р., а також за порушення трудової дисципліни, що виразилося в порушенні вимог п.п.3.2,4.1,4.3 «Правил внутрішнього трудового розпорядку ГУ НП в Одеській області» (затв. наказом ГУ НП в Одеській області від 29.10.2018р. №3705).
		10.04.2020р. на підставі вказаного вище Висновку перевірки №9/3212, начальник ГУ НП в Одеській області, достовірно знаючи про знаходження позивача на «лікарняному», видав наказ №475-о/с, яким звільнив начальника ВКЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області ОСОБА_1 на підставі п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України (прогул без поважних причин (у т.ч. відсутності на роботі більше 3-х годин протягом робочого дня) з 10.04.2020р.
		Не погоджуючись з правомірністю винесеного відповідачем наказу від 10.04.2020р. №475о/с, ОСОБА_1 07.05.2020р. звернувся до суду із даним позовом.
		Однак, вже ході судового розгляду справи в суді 1-ї інстанції, начальник ГУ НП в Одеській області 31.12.2020р. виніс додатковий наказ №1715-о/с, яким вніс зміни до свого попереднього спірного наказу від 10.04.2020р. №475о/с, а саме, змінив дату звільнення позивача з 10.04.2020р. на 20.04.2020р. (т.б. на вихідний день).
		Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності позовних вимог та, відповідно, з правомірності дій та спірного наказу відповідача.
		Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, не може повністю погодитися із такими висновками суду першої інстанції та вважає їх лише частково обґрунтованими, з огляду на наступне.
		Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Як визначено ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Аналогічні положення фактично містяться і в ч.1 ст.2 КЗпП України.
		Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений ст.5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу та незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		Як слідує зі змісту приписів ст.3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
		Так, як вбачається зі змісту вимог п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, лише у випадку прогулу (в т.ч. відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
		Разом з тим, як чітко визначено ч.3 ст.40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п.5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
		При цьому, одночасно необхідно звернути увагу і на те, що як передбачено ч.1 ст.147 КЗпП України, за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано лише тільки 1 (один) з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
		Так, зі змісту приписів ст.148 КЗпП України видно, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше 1 (одного) місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше 6 (шести) місяців з дня вчинення проступку.
		При чому, згідно зі статтею 149 КЗпП України, до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
		Як видно зі змісту висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 11.03.2020р. у справі №459/2618/17, «прогулом» вважається відсутність працівника на роботі без поважних причин більше 3-х годин (безперервно або в цілому). Для звільнення працівника з вказаної підстави власник або уповноважений ним орган повинен мати належні і достатні докази, що підтверджують відсутність цього працівника на своєму робочому місці більше 3-х годин протягом робочого дня.
		У той же час, для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше 3-х годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати «поважність» причини такої відсутності.
		«Поважними» причинами визнаються тільки такі причини, що виключають вину працівника.
		При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України, необхідно виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
		Таким чином, як вже зазначалося вище, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи з підстав, передбачених п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України, є з`ясування питання саме «поважності» причин його відсутності на роботі.
		Однак, при цьому варто зауважити, що вичерпного переліку «поважних» причин відсутності працівника на роботі у трудовому законодавстві України не існує, а тому, відповідно, в кожному окремому випадку оцінка «поважності» причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.
		Так, зокрема, за загальним правилом, причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: стихійні лиха, аварії або простій на транспорті, карантинні обмеження, виконання громадянського обов`язку, догляд за захворілим членом родини, відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника або ж відсутність у зв`язку із погіршенням стану здоров`я.
		Отже, вирішуючи питання про «поважність» причин відсутності на роботі працівника, звільненого за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати усі надані сторонами докази в сукупності.
		Так, як беззаперечно встановлено судовою колегією з матеріалів справи та змісту спірного наказу, позивача ОСОБА_1 наказом №475-о/с від 07.04.2020р. фактично було звільнено «за прогул без поважних причин» (т.б. за 41 робочий день прогулів (т.б. з 13.02.2020р. по 09.04.2020р.), в т.ч. за відсутність на роботі 13.02.2020р. більше 3-х годин)).
		При цьому, колегія суддів одночасно звертає увагу на той факт, що зі змісту спірного наказу начальника ГУ НП в Одеській області №475-о/с від 07.04.2020р. не вбачається та не конкретизується, як же саме було звільнено позивача (який працював по КЗпП України, т.б. по трудовому договору, укладеному на невизначений строк (т.б. за вільним наймом)), т.б. чи то його звільнено з займаної посади, чи то взагалі з роботи або зі служби (як помилково вказує суд 1-ї інстанції). 
		Аналізуючи зазначені в оскаржуваному наказі №475-о/с підстави, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
		Так, апеляційним судом встановлено, що факт невиходу позивача на роботу без поважних причин у зазначений період (т.б. з 13.02.2020р. по 09.04.2020р. (або 41 робочий день)), відповідач підтверджує Актами невиходу на роботу від 13.02.2020р. №147, 14.02.2020р. №154, 12.03.2020р. №25/260, від 13.03.2020р. №25/262, від 16.03.2020р. №25/270/1, від 17.03.2020р. №25/273, від 18.03.2020р. №15/278, від 20.03.2020р. №25/300, від 23.03.2020р. №25/319, від 24.03.2020р. №25/339, від 25.03.2020р. №25/349, від 26.03.2020р. №25/356, від 27.03.2020р. №25/365, від 30.03.2020р. №25/370, від 31.03.2020р. №25/375, від 01.04.2020р. №25/388, від 02.04.2020р. №25/393, від 03.04.2020р. №409 та від 06.04.2020р. №25/414, доповідною запискою та рапортами посадових осіб ГУ НП в Одеській області, які долучені до матеріалів даної справи та, зокрема, відображенні у висновку від 09.04.2020р. перевірки факту відсутності на роботі начальника ВКЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області Дромашко О.В.
		Проте, судова колегія встановила, що в матеріалах справи серед зазначених вище 19-ти Актів невиходу на роботу Дромашко (які є одним з основних доказів факту неявки працівника на роботу без поважних причин) відсутні аналогічні Акти про невихід останнього на роботу з 17.02.2020р.  по 11.03.2020р., 19.03.2020р. та з 07.04.2020р. - по 09.04.2020р. (т.б. за 21 робочий день (із 41)) та будь-які рапорти. При цьому, даний факт жодним чином не відображений ані у письмових відзивах на позов і апеляційну скаргу, ані в поясненнях представників відповідача, що, в свою чергу, свідчить про відсутність у відповідача доказів або неналежне фіксування (оформлення) факту неявки позивача на роботу у ці дні, або взагалі навіть про факт присутності позивача на роботі в ці дні. 
		Що ж стосується наявних в матеріалах справи рапортів ТВО начальника ЦЗ ГУ НП в Одеській області Якименка А.П. (т.1 а.с.71,72) про нібито відвідування ним 03.03.2020р. і 05.03.2020р. (т.б. в період карантину), разом з іншими працівниками ЦЗ, квартири де проживає ОСОБА_1 , двері якої їм нібито ніхто не відчиняв, то судова колегія не може прийняти їх до уваги, оскільки в цих рапортах відсутні будь-які дані як про ПІБ і посади працівників, з якими ОСОБА_4 нібито здійснював ці виїзди за адресою місця проживання позивача, так і про час (_год._хв.), в який фактично були проведені ці відвідування. Крім того, до цих рапортів також не було додано і жодних доказів реальності здійснення цих заходів, зокрема, таких як пояснень сусідів позивача та фото/відео-фіксації. 
		Причина ж, якою позивач обґрунтовує свій невихід на роботу в період з 14.02.2020р. по 09.04.2020р. (т.б. в період дії «жорсткого» карантину), і яку вважає «поважною», є знаходження його на «лікарняному», т.б. на амбулаторному лікуванні.
		Так, як слідує зі змісту вимог п.1.1 «Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян» (затв. наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13.11.2001р. за №455), «тимчасова непрацездатність» працівників засвідчується листком непрацездатності.
		Пунктом 2.2 цієї Інструкції №455 визначено, що при втраті працездатності внаслідок захворювання лікуючий лікар в амбулаторно-поліклінічних закладах може видавати «листок непрацездатності» особисто терміном до 5 календарних днів з наступним продовженням його, залежно від тяжкості захворювання, до 10 календарних днів. Якщо непрацездатність триває понад 10 календарних днів, продовження листка непрацездатності до 30 днів проводиться лікуючим лікарем спільно із завідувачем відділення, а надалі - лікарсько-консультаційною комісією, яка призначається керівником лікувально-профілактичного закладу, після комісійного огляду хворого, з періодичністю не рідше 1 разу на 10 днів, але не більше терміну, встановленого для направлення до МСЕК.
		Апеляційний суд враховує, що в контексті згаданих вище положень п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України, відсутність на роботі з «поважних» причин повинна бути належним чином документально оформлена, а саме  «листком непрацездатності», який, в свою чергу, є єдиним офіційним документом, що дозволяє бути відсутнім на роботі у зв`язку із хворобою.
		Так, як вбачається з матеріалів справи та наявних в ній листків непрацездатності серії АДН №407466, виданий КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №10» ОМР 14.02.2020р., серії АДЦ №792755, виданий ДУ «ТМО МВС України по Одеській області» 24.02.2020р., серії АДН №276087, виданий КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №10» ОМР 02.03.2020р., серії АДН №123408, виданий КНП «Дитяча міська лікарня №7» ОМР 12.03.2020р., серії НОМЕР_3 , виданий КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 10» ОМР 23.03.2020р., серії АДН №123420, виданий КНП «Дитяча міська лікарня №7» ОМР 02.04.2020р., серії АДЦ №792864, виданий ДУ «ТМО МВС України по Одеській області» 13.04.2020р., позивач - ОСОБА_1 в період з 14.02.2020р. по 17.04.2020р. дійсно хворів, т.б. був тимчасово непрацездатний та перебував на амбулаторному лікуванні, т.б. на «лікарняному».
		Слід зазначити, що дані обставини та факт перебування позивача на амбулаторному лікуванні (з видачею листків непрацездатності) також підтверджуються і наявними у справі відповідями Департаменту охорони здоров`я Одеської обласної державної адміністрації від 01.02.2021р. за №11-20-5270/523 та Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Одеській області від 01.02.2021р. за №07/162.
		При цьому, варто звернути увагу й на те, що даний факт відсутності позивача на роботі в період з 14.02.2020р. по 17.04.2020р. саме з цих «поважних» причин (т.б. у зв`язку із знаходженням на амбулаторному лікуванні), окрім іншого, також був об`єктивно встановлений та підтверджений і судом 1-ї інстанції, який, в свою чергу, чітко відобразив цей факт в своєму оскаржуваному рішенні (т.б. в мотивувальній частині), але при прийнятті цього рішення (т.б. в резолютивній частині) чомусь частково не скасував (або змінив) виданий відповідачем в період непрацездатності позивача спірний наказ №475-о/с від 10.04.2020р. та не виключив з нього даний період «прогулу» (який відбувся з поважних причин), не врахувавши окрім цього і вимог ч.3 ст.40 КЗпП України, п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992р. №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» та постанови Великої Палати ВС від 15.09.2020р. (у справі №205/4196/18) в частині зміни дати звільнення (оскільки станом на 10.04.2020р. позивач був на «лікарняному» (т.б. аж до 17.04.2020р.), а у додатковому наказі від 31.12.2020р. №1715 зазначено дату звільнення позивача - 20.04.2020р., т.б. у вихідний день).
		Що ж стосується іншої частини підстави, що послугувала додатковою обставиною для звільнення позивача з роботи (а не зі служби, як постійно помилково зазначає суд 1-ї інстанції), а саме факту відсутності ОСОБА_1 на роботі без поважних причин - 13.02.2020 року (більше 3-х годин), то судова колегія з цього приводу вважає за необхідне зазначити наступне.
		Так, зі змісту наявного в матеріалах справи Акту про невихід на роботу начальника ВКЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області Дромашка О.В. від 13.02.2020р. №147 вбачається, що позивач 13.02.2020р. близько 11 години нібито залишив своє робоче місце «без поважних причин» та не повернувся на роботу ні після «обідньої» перерви, ні до кінця робочого дні, не попередивши про своє місцезнаходження керівництво. На телефонні дзвінки не відповідав.
		Як передбачено п.3.2 «Правил внутрішнього трудового розпорядку ГУ НП в Одеській області» (затв. наказом ГУ НП в Одеській області від 29.10.2018р. за №3705), у Головному управлінні НП в Одеській області встановлюється п`ятиденний робочий тиждень з тривалістю роботи по днях:
		- понеділок, вівторок, середа, четвер: з 9.00 до 18.15;
		- п`ятниця: з 9.00 до 17.00;
		- вихідні дні: субота, неділя.
		Тривалість перерви для відпочинку і харчування встановлюється 1 година (т.б. з 13.00 до 14.00), яка, в свою чергу, не включається в робочий час і будь-який працівник поліції може використовувати її на свій розсуд. 
		Згідно п.4 «Посадової інструкції» (затв. т.в.о. начальника центру забезпечення ГУ НП в Одеській області 10.01.2020р.), начальник ВКЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області Дромашко О.В., який належить до професійної групи «керівники», у межах своїх повноважень організовує відділення КЕЗ по безперебійному функціонуванню адміністративних будинків, які знаходяться на балансі та орендуються ГУ НП в Одеській області, т.б. фактично відповідає за безперебійне постачання води, опалення, електропостачання та газопостачання, а також вивезення побутових відходів. Тобто, іншими словами позивач Дромашко, в даному випадку, фактично є «завгоспом», т.б. цивільною особою (а не атестованим працівником поліції) та на нього розповсюджуються виключно норми КЗпП України. 
		Як встановлено судами обох інстанцій спірна дата  « 13.02.2020р.» це є четвер, а тому, відповідно, робочий день ОСОБА_1 був - з 9.00 год. до 18.15 год., за виключенням обідньої перерви - з 13.00 год. до 14.00 год. (т.б. 8 годин).
		Так, як встановлено колегією суддів з матеріалів справи, пояснень позивача (викликаного судом 2-ї інстанції для надання особистих пояснень, чого, в свою чергу, не було зроблено судом 1-ї інстанції, який взагалі розглянув справу в порядку письмового провадження), пояснень свідка ОСОБА_5 (допитаного судом 1-ї інстанції) та Акту про невихід на роботу від 13.02.2020р. №147, позивач ОСОБА_1 « 13.02.2020р.» о 09.00 год. прибув на роботу та до 11.00 год. фактично знаходився на своєму робочому місті (м.Одеса, вул.Єврейська,12), після чого, спочатку поїхав на міському транспорті (витративши більше 1 години на проїзд) у «службових» справах (з питань відсутності електропостачання на посту поліції та для підписання і отримання копій додаткових угод) в Північний РЕМ АТ «Одесаобленерго» (м.Одеса, вул.Чорноморського козацтва,70), де знаходився близько 1 години, а потім поїхав - у Центральний РЕМ АТ «ДТЕК Одеські електромережі» (м.Одеса, вул.Краснова,2а, також (витративши на проїзд більше 1 години)), в якому, із-за черги, знаходився більше 2-х годин, і вже після цього, враховуючи час проїзду у зворотному напрямку, витрачений на «службові» справи час обідньої перерви та фактично кінець робочого часу, вирішив не повертатися на своє робоче місце, а вранці 14.02.2020р., у зв`язку з відкриттям «лікарняного», передав підписані з РЕМ договори до відділу КЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області через свою підлеглу ОСОБА_6 .
		Дані факти відсутності позивача на своєму робочому місці 13.02.2020р. у ці часи саме з «поважних» причин (вирішення невідкладних службових справ) підтверджується наявними в матеріалах справи листами керівників Північного та Центрального РЕМ АТ «ДТЕК Одеські електромережі» від 30.09.2020р. №817 і від 22.09.2020р. №110/03-1330 (т.1 а.с.192,193) та відповідною «відміткою» (т.б. підписом позивача) на титульній сторінці Додаткової угоди від 07.02.2020р. до публічного договору про надання ГУ НП в Одеській області послуг з розподілу електроенергії від 01.01.2019р. №225 про отримання ОСОБА_1 саме 13.02.2020р. 2-го примірника цієї додаткової угоди (т.1 а.с.194).
		Таким чином, з урахуванням вищезазначених обставин, судова колегія, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, діючи виключно за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні наявних доказів, доходить до протилежного, ніж суд 1-ї інстанції, висновку про те, що позивач з 8-ми годин робочого дня « 13.02.2020р.» знаходився на своєму робочому місці  близько 2-х годин та близько 4-5 годин фактично витратив на вирішення саме невідкладних «службових» (а не особистих) питань та проїзд до Північного і Центрального РЕМ (радіус переміщень між адресами складає більше 20 км), т.б. був відсутній на роботі 13.02.2020р. десь близько 6-7 годин, але виключно з «поважних» причин, що, в свою чергу, не може розцінюватися як «прогул». 
		Факт же відсутності позивача у цей день на роботі більше ніж 3-х годин «без поважних» причин свого підтвердження в матеріалах даної справи не знайшов. Представниками відповідача, в свою чергу, також не було надано до суду 2-ї інстанції достатніх та беззаперечних доказів цього факту. 
		Що ж стосується тверджень представників відповідача, підтверджених Висновком перевірки від 09.04.2020р., про порушення ОСОБА_1 трудової дисципліни, що виразилося в порушенні ним вимог п.п.3.2,4.1,4.3 «Правил внутрішнього трудового розпорядку ГУ НП в Одеській області» (затв. наказом ГУ НП в Одеській області від 29.10.2018р. №3705), то судова колегія з цього приводу вважає за необхідне зазначити наступне.
		Так, як передбачено п.п.4.1,4.3 вказаних Правил №3705, на порушення яких посилається відповідач, «працівник поліції» повідомляє свого безпосереднього керівника про свою відсутність на роботі у письмовій формі (рапортом), засобами електронного чи телефонного зв`язку або іншим доступним способом. У разі ж ненадання працівником поліції доказів поважності причини своєї відсутності на службі (роботі), він повинен подати письмові пояснення на ім`я свого безпосереднього керівника щодо причин своєї відсутності.
		Проте, як вбачається зі змісту положень п.1.1 цих Правил №3705 (які не зареєстровані в МЮ України), ці Правила фактично визначають лише загальні положення щодо організації внутрішнього службового розпорядку ГУ НП в Одеській області, режим роботи, умови перебування «працівника поліції» в органі (підрозділі) поліції, засади регулювання службових відносин та забезпечення раціонального використання його робочого часу, а також інші положення.
		При цьому, одночасно варто звернути увагу на той факт, що п.1.3 даних Правил №3705 визначено, що ці Правила внутрішнього службового розпорядку обов`язково повинні бути доведені до відома усіх працівників поліції ГУ НП в Одеській області. 
		Разом з тим, як встановлено судовою колегією, в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо належного доведення до відома ОСОБА_1 цих Правил (яких не має у вільному доступі) або Наказу №3705 від 29.10.2018р. про їх затвердження, як не надано представниками відповідача і жодних доказів, які б підтверджували факт ознайомлення позивача із цими Правилами під особистий підпис. 
		Також, одночасно необхідно зауважити й про те, що не зовсім зрозумілим є і «статус» позивача, т.б. чи відноситься він взагалі до прописаного Правилами №3705 «визначення» (статусу) - «працівник поліції», яке, в свою чергу, в цьому внутрішньо-службовому документі жодним чином не розкрито. 
		Так, в ході судового засідання 29.09.2021р. представник відповідача Левенець А.В. «процитував» (дослівно), що на його думку, «працівник поліції» - це громадянин України, який перебуває на службі в Національній поліції, має присвоєне в установленому порядку спеціальне звання, займає відповідну посаду, здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з реалізацією завдань та виконанням функцій покладених на поліцію. 
		Однак, як вже зазначалося вище, згідно «Посадової інструкції начальника відділу КЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області» позивач ОСОБА_1 не перебуває на службі в Національній поліції, не має спеціального звання та не є державним службовцем, а насправді, відповідно до даних його е/декларації за 2020р. фактично є «посадовою особою юридичної особи публічного права», яка, в свою чергу, належить до «професійної групи «керівники» і, в межах своїх повноважень, організовує роботу відділення КЕЗ по безперебійному функціонуванню адміністративних будинків, які знаходяться на балансі та орендуються ГУ НП в Одеській області, т.б. відповідає виключно за безперебійне постачання води, опалення, електропостачання та газопостачання, а також вивезення побутових відходів. Тобто, іншими словами позивач ОСОБА_1 фактично є керівником господарського відділу, т.б. «завгоспом» (а не атестованим працівником поліції) та відповідно, на нього повинні розповсюджуватися виключно норми КЗпП України, а не Закону України «Про національну поліцію» чи Дисциплінарний статут Національної поліції України №2337-VIII, на приписи яких постійно помилково посилався суд 1-ї інстанції. 
		Окрім того, на додаток до вищевказаного, судова колегія також звертає увагу й на той факт, що у спірному наказі №475-о/с від 10.04.2020р. взагалі відсутні будь-які посилання на порушення позивачем вимог п.п.3.2,4.1,4.3 «Правил внутрішнього трудового розпорядку ГУ НП в Одеській області» (затв. наказом ГУ НП в Одеській області від 29.10.2018р. №3705) як на підставу (або одну з підстав) звільнення. 
		Цей факт був в «односторонньому» порядку (т.б. без відібрання у позивача будь-яких пояснень) встановлений лише тільки у Висновку №9/3212 від 09.04.2020р. за фактом відсутності на роботі ОСОБА_1 (т.1 а.с.95), а не матеріалами службового розслідування (як помилково зазначив суд 1-ї інстанції).
		При цьому, суд 2-ї інстанції звертає увагу та підкреслює, що пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.
		Однак, як свідчать матеріали справи, відповідач в період з 13.02.2020р. по 10.04.2020р. жодного разу не відібрав у позивача письмових пояснень щодо причин відсутності його на робочому місці в ці дні, т.б. на момент прийняття спірного наказу про звільнення, фактично належним чином не пересвідчився у відсутності «поважних» причин неявки позивача на роботу, чим, в свою чергу, не дотримався засад справедливості, об`єктивності, розсудливості та обґрунтованості.
		Аналогічна правова позиція з цього питання викладена Верховним Судом у постанові від 03.11.2020р. по справі №291/1130/19.
		Так, судова колегія погоджується, що позивач мабуть все ж таки повинен був вчасно повідомити свого безпосереднього керівника про дійсні (поважні) причини своєї відсутності на роботі, але, разом з тим, цей факт його несвоєчасного повідомлення керівника (а саме 17.02.2020р.), з урахуванням встановленого судом 2-ї інстанції факту відсутності прогулу, а також відсутності інших дисциплінарних стягнень та негативних наслідків, наявності у нього на утриманні 2-х дітей, не може слугувати належною і достатньою підставою для його звільнення з роботи (посади), що є «крайнім» заходом і «найсуворішим» видом дисциплінарного стягнення. 
		До того ж, не зайвим буде також звернути увагу й на ту обставину, що 11.03.2020р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», на підставі якої, з 12.03.2020р. до 03.04.2020р. запровадив на всій території України «карантин». Далі, Постановою КМУ від 02.04.2020р. №255 до вказаної вище Постанови КМУ №211 було внесено зміни, якими, зокрема: встановлено (продовжено) з 12.03.2020р. до 24.04.2020р. на всій території України «карантин»; заборонено регулярні та нерегулярні перевезення пасажирів автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському, внутрішньо-обласному та міжобласному сполученні, зокрема пасажирські перевезення на міських автобусних маршрутах у режимі маршрутного таксі; заборонено перевезення пасажирів залізничним транспортом в усіх видах внутрішнього сполучення (приміському, міському, регіональному та дальньому).
		А в подальшому, Кабінетом Міністрів України було прийнято ще одну цікаву Постанову від 25.03.2020р. №256 «Деякі питання забезпечення трудових прав державних службовців, працівників державних органів, підприємств, установ та організацій на час встановлення карантину у зв`язку із загостренням ситуації, пов`язаної з поширенням випадків гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», якою, в свою чергу, було рекомендовано усім роботодавцям на час встановлення «карантину» не звільняти працівників за прогули. 
		Таким чином, враховуючи встановлені обставини та наведене вище нормативне регулювання, колегія суддів апеляційного суду, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, приходить до висновку про протиправність та передчасність виданого начальником ГУ НП в Одеській області, в період непрацездатності позивача, наказу від 10.04.2020р. №475-о/с про звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з прогулами без поважних причин на підставі п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України.
		Стосовно ж інших наказів, виданих ГУ НП в Одеській області в ході судового розгляду даної справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій, а саме наказів від 31.12.2020р. №1715-о/с та від 24.09.2021р. №1539-о/с про внесення 2-х змін щодо дати звільнення ОСОБА_1 (т.б. спочатку з 10.04.2020р.  на 20.04.2020р. (вихідний), а потім з 20.04.2020р.  на 21.04.2020р.), то останні, на думку колегії суддів, з урахуванням факту скасування основного наказу від 10.04.2020р. №475-о/с про звільнення, як протиправного і передчасного, на вказані вище висновки апеляційного суду жодним чином не впливають. 
		Крім того, при цьому слід зауважити, що ці нові накази, не зважаючи на те, що відповідачу ще з лютого 2020р. було відомо про факт знаходження позивача на «лікарняному», а з грудня 2020р.  що 20.04.2020р. є «вихідним» днем, ним були винесені ці зміни через досить тривалий час (т.б. 1-й - через 6 міс, а 2-й - через 1 рік 9 міс.) після необґрунтованого звільнення позивача, якого, в свою чергу, до цього часу з ними ознайомлено не було, жодних їх копій під розписку не вручалося, а також на їх підставі не вносилися жодні записи в трудову книжку останнього. 
		Що ж стосується «похідних» позовних вимог ОСОБА_1 щодо поновлення його на посаді начальника відділення комунально-експлуатаційного забезпечення центру забезпечення ГУ НП в Одеській області з 10 квітня 2020 року, то з цього приводу судова колегія зазначає, що закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст.235 та ст.240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням встановленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на попередній посаді з дати звільнення (т.б. з 10.04.2020р.). 
		Стосовно ж інших «похідних» позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, судова колегія зазначає наступне.
		За приписами ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. 
		Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		При цьому, суд зазначає, що законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
		Так, ще Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014р. у справі №21-395а13 зазначив про те, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, при цьому визначивши розмір заробітку за правилами, визначеними у Порядку №100.
		Як загально відомо, Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100 було затверджено «Порядок обчислення середньої заробітної плати»
		Відповідно до п.п.2,4 цього Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. 
		При чому, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.
		Так, як встановлено з матеріалів справи, наказом ГУ НП в Одеській області від 10.04.2020р. №475 о/с, начальника ВКЕЗ ЦЗ ГУ НП в Одеській області ОСОБА_1 було звільнено зі служби на підставі п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України - з 10.04.2020р.
		Як зазначено в п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999р. №13, задовольняючи п/вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. 
		Оскільки справляння та сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.
		Згідно з п.8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
		Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		Отже, відповідно до Порядку №100, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу визначається шляхом множенням середньоденної заробітної плати на кількість робочих днів із дня звільнення по день прийняття рішення про поновлення на роботі.
		Так, як вбачається з довідки ГУ НП в Одеській області від 26.05.2020р. №459 про доходи ОСОБА_1 , середньоденна заробітна плата позивача, з урахуванням фактично відпрацьованих ним днів, складає - 583,87 грн. 
		Час вимушеного прогулу за період з 10.04.2020р. (день, з якого відраховується період звільнення позивача згідно з наказом від 10.04.2020р. №475-о/с) по 22.09.2021р. включно (дата прийняття рішення суду 2-ї інстанції про поновлення позивача) в робочих днях складає - 363 дні.
		Таким чином, сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу складає 211 944,81 грн. (583,87 грн. х 363). При цьому, колегія суддів ще раз звертає увагу на те, що дана сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу вказана без утримання податків та інших обов`язкових платежів.
		Також, з матеріалів справи вбачається, що 09.09.2021р. позивач, посилаючись на приписи ст.237-1 КЗпП України, подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій, окрім іншого, просив суд стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду у розмірі 10000 грн. 
		Так, як слідує зі змісту вимог ст.237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. 
		Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
		Як визначено ч.2 ст.23 ЦК України, моральна шкода полягає: фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим пошкодженням здоров`я; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
		До того ж, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що абз.1,3 п.9 цієї Постанови Пленуму ВСУ №4 передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд також повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
		Таким чином, що ж стосується безпосередньо позовних вимог Дромашка про відшкодування з відповідача моральної шкоди в сумі 10000 грн., то суд апеляційної інстанції, виходячи з загальних засад судочинства щодо справедливості, добросовісності і розумності, а також з урахуванням конкретних обставин справи, відсутності належних доказів наявності моральних страждань (або втрати нормальних життєвих зв`язків) та точного розрахунку заявленої суми, наявності факту вступу в період вимушеного прогулу на іншу роботу (наказ ДУ «ОВК-14» №118/ос-20 від 02.10.2020р.), а також приймаючи до уваги факт повного задоволення основних позовних вимог, що, в свою чергу, і так є достатньою моральною компенсацією, вважає за необхідне відмовити у їх задоволенні.
		Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів також керується ст.6 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
		Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
		Також, Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013р. у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
		Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		Окрім того, також необхідно зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, виключно за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
		А відповідно до вимог ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову. 
		Таким чином, на підставі вищевикладеного, судова колегія вважає, що судом першої інстанції було не повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, та порушено норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, до того ж, висновки суду не відповідають обставинам справи та ґрунтуються на невірному тлумаченні норм діючого у цій сфері законодавства, в зв`язку із чим, адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
		Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення має право скасувати його повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
		Отже, за таких обставин та враховуючи, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також в зв`язку із тим, що деякі висновки суду не відповідають обставинам справи, судова колегія, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, у відповідності до п.п.1,3,4 ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне скасувати судове рішення суду 1-ї інстанції та прийняти нове - про часткове задоволення позову.
		Керуючись ст.ст.308,310,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - 
		П О С Т А Н О В И В:
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
		Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2021 року - скасувати та прийняти нове, яким адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
		Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 10.04.2020р. №475о/с про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділення комунально-експлуатаційного забезпечення центру забезпечення ГУ НП в Одеській області на підставі п.4 ст.40 КЗпП України.
		Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділення комунально-експлуатаційного забезпечення центру забезпечення Головного управління Національної поліції в Одеській області.
		Стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, тобто за період з 10.04.2020р. по 22.09.2021р. в сумі 211944,81 грн. 
		У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		Повний текст постанови виготовлено: 07.10.2021р.
		 
		 
		Головуючий у справі
		суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов 
		 
		 
		Судді: І.П. Косцова 
		 
		 
		В.О. Скрипченко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...