Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 160/7922/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу регулюванню містобудівної діяльності та землекористування, зокрема у сфері; землеустрою; державної експертизи землевпорядної документації; регулювання земельних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 22.10.2021. Зареєстровано: 24.10.2021. Забезпечено надання загального доступу: 25.10.2021.
Дата набрання законної сили: 22.10.2021
Номер судового провадження: К/9901/29432/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		22 жовтня 2021 року 
		Київ
		справа №160/7922/20
		адміністративне провадження № К/9901/29432/21
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Чиркіна С.М.,
		розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу 
		за позовом Комунального закладу «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської міської ради до Кам`янської міської ради, про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії
		за касаційною скаргою Комунального закладу «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської міської ради на постанову Третього апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Шлай А.В., Прокопчук Т.С., Кругового О.О. від 1 червня 2021 року,
		У С Т А Н О В И В :
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		У липні 2020 року Комунальний заклад «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської міської ради (далі - КЗ «Музей історії міста Кам`янське», позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Кам`янської міської ради (далі - Кам`янська МР, відповідач), у якій просить:
		- визнати протиправною бездіяльність Кам`янської МР Дніпропетровської області щодо незабезпечення проведення робіт зі встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки, що була надана у постійне користування для функціональних цілей КЗ «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської МР, у розмірі 1,1529 гектарів за адресою: пр. Леніна, 39 у м. Дніпродзержинську;
		- зобов`язати Кам`янську МР Дніпропетровської області вжити відповідно до вимог чинного законодавства України заходи щодо розроблення проєкту відведення земельної ділянки, що була надана у постійне користування для функціональних цілей КЗ «Музей Істрії міста Кам`янське» Кам`янської МР, у розмірі 1,1529 гектарів за адресою: пр. Леніна, 39 у м.   Дніпродзержинську, з метою віднесення визначеної земельної ділянки до земель історико-культурного призначення, без зміни користувача.
		В обґрунтування позову зазначено, що земельна ділянка розміром 1,1529 гектарів за адресою: пр. Леніна, 39 у м. Дніпродзержинську була надана у постійне користування для функціональних цілей КЗ «Музей Істрії міста Кам`янське» у 1995 році, проте відповідачем рішення про віднесення земель в його межах до земель історико-культурного призначення не прийнято, межі земель історико-культурного призначення не встановлено та не закріплено на місцевості. Відповідачем учиняються дії щодо часткового відчуження земельної ділянки, на якій знаходиться музей, чим порушуються права позивача.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Кам`янської МР щодо незабезпечення проведення робіт зі встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки, що була надана у постійне користування КЗ «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської МР на підставі Державного акта про право постійного користування землею від 6 січня 1995 року за адресою: пр. Леніна, 39 у м. Дніпродзержинську; зобов`язано Кам`янську МР вжити відповідно до вимог чинного законодавства України заходи щодо розроблення проєкту відведення земельної ділянки, що була надана у постійне користування для функціональних цілей КЗ «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської МР на підставі Державного акта про право постійного користування землею від 6 січня 1995 року за адресою: пр. Леніна, 39 у м. Дніпродзержинську, з метою віднесення визначеної земельної ділянки до земель історико-культурного призначення, без зміни користувача. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
		Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка в силу закону віднесена до земель історико-культурного призначення, проте, власником земельної ділянки - Кам`янською міською радою не вчиняються дії щодо належного оформлення цільового призначення земельної ділянки.
		Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2021 року апеляційну скаргу КЗ «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської МР (у частині відмови суду першої інстанції стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу) залишено без задоволення, апеляційну скаргу Кам`янської МР задоволено, рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		Ухвалюючи таке рішення, Третій апеляційний адміністративний суд виходив з того, що Кам`янська МР не зобов`язана самостійно змінювати цільове призначення земельної ділянки, у той час, як КЗ «Музей історії міста Кам`янське» має право ініціювати перед органом місцевого самоврядування питання зміни цільового призначення земельної ділянки, яка знаходиться у власності територіальної громади, подавши відповідну заяву. Однак, як установлено судом, позивач жодного разу не звертався з відповідною заявою до відповідача, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		Не погоджуючись із постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2021 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, КЗ «Музей історії міста Кам`янське» звернувся з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити рішення про задоволення позову. Крім того, скаржник просить скасувати рішення суду першої інстанції у частині відмови у стягненні з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розміні 16   600 грн.
		ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статті 11 Закону України «Про музеї та музейну справу», статей 20, 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), а також необґрунтовано не застосовано статті 188-190 ЗК України, статті 11, 20 Закону України «Про охорону земель», статтю 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», у зв`язку із чим суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, дійшов неправильного висновку про те, що передумовою прийняття відповідачем рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, є звернення позивача з відповідною заявою до органу місцевого самоврядування.
		Окрім цього, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків Верховного Суду щодо наявності права суб`єкта владних повноважень на здійснення зміни цільового призначення земельної ділянки, викладених у постановах від 17 липня 2018 року у справі № 712/9000/16-а, від 19 березня 2021 року у справі № 813/716/16, від 1 липня 2021 року у справі № 640/14207/19.
		У частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача витрат на професійну правову допомогу, скаржник посилається на доводи своєї апеляційної скарги, у якій КЗ «Музей історії міста Кам`янське» зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у стягненні з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 16   600 грн, не взяв до уваги акт № 2 від 12 червня 2020 року, у якому зазначено, що клієнт зобов`язується сплатити загальну вартість послуг адвоката не пізніше трьох робочих днів із дати набрання рішенням суду у цій справі законної сили. 
		Від Кам`янської МР надійшов відзив на касаційну скаргу КЗ «Музей історії міста Кам`янське», в якому зазначається про правомірність та обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції та безпідставність доводів касаційної скарги; вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що саме позивач має ініціювати питання про зміну міськрадою цільового призначення земельної ділянки.
		ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Касаційну скаргу до суду подано 9 серпня 2021 року.
		Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 160/7922/20, витребувано матеріали адміністративної справи та встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу КЗ «Музей історії міста Кам`янське».
		Учасники справи письмових клопотань до суду касаційної інстанції не подавали. 
		СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, УСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		Судами попередніх інстанцій на підставі зібраних у матеріалах справи доказів встановлено, що рішенням Дніпродзержинської міської ради народних депутатів № 349 від 28 грудня 1994 року Дніпродзержинському музею історії міста передана у постійне користування земельна ділянка за адресою: пр. Леніна, 39 у м. Дніпродзержинську загальною площею 1,1529 га.
		6 січня 1995 року видано Державний акт на право постійного користування землею №   36 Дніпродзержинському музею історії за адресою: пр. Леніна, 39 у м. Дніпродзержинську загальною площею 1,1529 гектарів землі в межах згідно з планом землекористування, для функціональних цілей. 
		Рішенням міської ради № 569-19/IV від 24 червня 2005 року вилучено із користування Дніпродзержинського музею історії земельну ділянку за адресою: пр. Леніна, 39 у м.   Дніпродзержинську площею 0,0167 гектарів і передано в користування фізичній особі. Рішенням міської ради за № 252-14/V від 14 вересня 2007 року вилучено із користування земельну ділянку за адресою пр. Леніна, 39 у м. Дніпродзержинську загальною площею 0,0929 гектарів, з передачею фізичним особам. Графа 14 пункту 15 додатку до рішення міської ради від 24 червня 2005 року № 569-19/IV частково втратила чинність. Залишено в користуванні земельну ділянку по пр. Леніна, 39 у м. Дніпродзержинську площею 1,0433 гектарів.
		Рішенням виконавчого комітету Дніпродзержинської міської ради від 22 квітня 2009 року №   205 з метою образного висвітлення історії та культури міста з подальшим формуванням історичної пам`яті як основного чинника почуття національної ідентичності та консолідації навколо спільної історії, відповідно до Закону України «Про музеї та музейну справу», згідно з підпунктом 1 пункту «а» статті 29, пунктом 3 частини четвертої статті 42, частини шостої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішено створити в музеї історії міста експозицію під відкритим небом «Історія міста в знаках та символах» на примузейній території». 
		Розпорядженням міського голови Дніпродзержинської міської ради № 56-р від 19 лютого 2016 року «Про демонтаж пам`яток та пам`ятних знаків епохи тоталітарного режиму на території м. Дніпродзержинська» вирішено питання про демонтаж об`єктів пам`яток та пам`ятних знаків забезпечення проведення процедури передачі демонтованих об`єктів на збереження до музею історії. 
		30 вересня 2016 року рішенням Кам`янської міської ради № 487-10/VII змінено найменування Музею історії м. Дніпродзержинська на Комунальний заклад «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської міської ради. Цим же рішенням затверджено статут Комунального закладу «Музей історії міста Кам`янське», згідно з яким власником та засновником Музею є територіальна громада м. Кам`янського в особі Кам`янської міської ради. 
		Відповідно до листа ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 4 листопада 2020 року №   0-4-0.221-7441/2-20, який надано на запит суду першої інстанції, відомості щодо земельної ділянки по проспекту Свободи (Леніна), 39 у м. Кам`янське внесені до державної статистичної звітності з кількісного обліку земель про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями згідно державного акта на право постійного користування землею серії ДП «б/н» від 6 січня 1995 року. Земельна ділянка обліковується, як заклади культурно-просвітницького обслуговування (шифр рядка 46), землі громадського призначення.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також, виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає таке.
		Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2021 року не відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є частково обґрунтованими з огляду на наступне.
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статті 11 Закону України «Про музеї та музейну справу» та статей 20, 122 ЗК України, а також необґрунтовано незастосовано статті 188-190 ЗК України, статті 11, 20 Закону України «Про охорону земель», статтю 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
		На думку скаржника, неправильність застосування вищезазначених правових норм зумовила те, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що передумовою ухвалення відповідачем рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, є звернення позивача з відповідною заявою до органу місцевого самоврядування.
		Із цього приводу колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до частин першої та третьої статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
		а) землі сільськогосподарського призначення;
		б) землі житлової та громадської забудови;
		в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
		г) землі оздоровчого призначення;
		ґ) землі рекреаційного призначення;
		д) землі історико-культурного призначення;
		е) землі лісогосподарського призначення;
		є) землі водного фонду;
		ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
		Земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим.
		Згідно зі статтею 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.
		Відповідно до статті 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм.
		Статтею 53 ЗК України передбачено, що до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.
		Водночас, статтею   11 Закону України «Про музеї та музейну справ» визначено, що територія, відведена для музею, належить до земель історико-культурного призначення.
		Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 затверджено Класифікацію видів цільового призначення земель (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 року за № 1011/18306; далі - КВЦПЗ).
		Згідно з пунктами 1.1 та 1.2 КВЦПЗ класифікація видів цільового призначення земель розроблена відповідно до ЗК України, Закону України «Про землеустрій» та Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 року № 224.
		Код та цільове призначення земель застосовуються для забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення у державному земельному кадастрі.
		Пунктом 1.3 визначено, що КВЦПЗ застосовується для використання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, підприємствами, установами для ведення обліку земель та формування звітності із земельних ресурсів.
		Пунктом 1.4 передбачено, що КВЦПЗ визначає поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, типами забудови, типами особливо цінних об`єктів.
		Отже, земельні ділянки у межах кожного виду цільового призначення розмежовуються на типи використання. 
		Згідно із розділом ІІ КВЦПЗ до земель громадської забудови відносяться землі, які використовуються для розміщення громадських будівель і споруд (готелів, офісних будівель, торговельних будівель, для публічних виступів, для музеїв та бібліотек, для навчальних та дослідних закладів, для лікарень та оздоровчих закладів), інших об`єктів загального користування. 
		Також до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби. 
		Зі змісту наведених правових норм убачається, що ЗК України до земель історико-культурного призначення відносить виключно землі музеїв просто неба та меморіальних музеїв-садиб, а також музеїв, що розміщені у будівлях, віднесених до пам`яток культурної спадщини. При цьому земельні ділянки, що розміщені під будівлями інших музеїв (не віднесених до пам`яток культурної спадщини, музеїв-садиб та музеїв просто неба), належать до земель громадської забудови. 
		Отже, суттєвим значенням для вирішення цього спору є визначення правового статусу КЗ «Музей історії міста Кам`янське».
		Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволені позову, виходив, зокрема, з того, що статтею 53 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані музеї, не віднесені до категорії земель історико-культурного призначення.
		Водночас, судом першої інстанції встановлено, що КЗ «Музей історії міста Кам`янське» є музеєм, на території якого розташовано будівля музею і експозиційна площадка «Музей під відкритим небом». З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку, що земельна ділянка, яка перебуває у постійному користуванні КЗ «Музей історії міста Кам`янське», у силу закону віднесена до земель історико-культурного призначення.
		Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, які також підтверджуються обставинами, встановленими під час розгляду справи № 208/1972/17. 
		Зокрема, у справі № 208/1972/17 за позовом КЗ «Музей історії міста Кам`янське» до Кам`янської міської ради про визнання протиправними та скасування рішення Кам`янської міської ради від 31 березня 2017 року № 678-15/VI в частині надання земельних ділянок комунальної власності у користування громадянам, установлено такі обставини, які не заперечувалися сторонами.
		Рішенням Виконавчого комітету Дніпродзержинської міської ради від 22 квітня 2009 року №   205 з метою образного висвітлення історії та культури міста з подальшим формуванням історичної пам`яті як основного чинника почуття національної ідентичності та консолідації навколо спільної історії вирішено створити в музеї історії міста експозицію під відкритим небом «Історія міста в знаках та символах» на примузейній території.
		Відповідно до проєкту № 2391 «Благоустрій території музею» від 2004 року та № 3895 «Капітальний ремонт фасадів і благоустрій прилеглої території музею» від 2013 року на території Музею створені експозиційні площадки під відкритим небом; площадки для великогабаритних експонатів; площадку для символів тоталітаризму, площадку експонатів археології.
		Будівля музею побудована у 1985 році за проєктом інституту «КиївНДІмісто будування» експозиція музею в новій будівлі відкрита 1 лютого 1985 року. На теперішній час Музей історії м. Кам`янське - це науково-дослідницька та культурно-виховний заклад, який у відповідності до своїх соціальних функцій здійснює комплектування, облік, зберігання, дослідження, і популяризацію пам`ятників історії і культури міста. Експозиція музею розміщена в двох залах на площі 2441 кв. м, і відтворює історію міста з давніх часів до сучасних.
		Крім того, КЗ «Музей історії містка Кам`янське» знаходиться в межах території, віднесеної до історичного ареалу м. Кам`янське, та є пам`яткою культурної спадщини місцевого значення.
		Колегія суддів також враховує, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України» з метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України, на виконання   статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» затверджено Список історичних населених місць України, в якому міститься м. Кам`янське (м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області).
		Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» землі, на яких розташовані пам`ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.
		Отже, умовою належності земельної ділянки до цієї категорії земель є розташування на ній, об`єктів визначених статями 53, 54 ЗК України, статтею 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини».
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»:
		- об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; 
		- пам`ятка культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;
		- історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.
		Зважаючи на імперативність вимог частини першої статті 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення за фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам`яткою архітектури чи іншим об`єктом культурної спадщини. Неприйняття міською радою рішення про зміну цільового призначення цієї земельної ділянки та приведення його у відповідність до дійсного призначення не впливає на правовий режим цієї земельної ділянки як такої, що належить до земель історико-культурного призначення, оскільки за законом такий правовий режим пов`язаний з фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам`яткою архітектури чи іншим об`єктом культурної спадщини, а не рішенням органу місцевого самоврядування.
		Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі №813/4701/16, від 19 березня 2021 року у справі № 813/716/16.
		З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що земельна ділянка, яка перебуває у постійному користуванні КЗ «Музей історії міста Кам`янське», у силу закону віднесена до земель історико-культурного призначення.
		Що стосується правильності висновків суду апеляційної інстанції про те, що зміна цільового призначення земельної ділянки, на якій розташований КЗ «Музей історії містка Кам`янське», має відбуватися за ініціативи позивача, колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до статті 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
		Статтями 15, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених    у Конституції України,   усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
		Частинами четвертою та п`ятою статті 54 Конституції України передбачено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
		Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюються Законом України «Про охорону культурної спадщини».
		Однією із особливостей земель історико-культурного призначення є наявність обов`язкової процедури державної реєстрації об`єктів культурної спадщини, який здійснюється відповідно до статтею 13-15 Закону України «Про охорону культурної спадщини».
		В силу частини першої статті 54 ЗК України землі історико-культурної спадщини можуть знаходитися в державній, комунальній і приватній власності. 
		Охоронна зона музею встановлюється відповідно Закону України «Про охорону культурної спадщини» і будь-яка діяльність, що може негативно вплинути як складову режиму використання таких земель, заборонена.
		Згідно зі статтею 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.
		Межі та режими використання зон охорони пам`яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини.
		Порядок визначення та затвердження меж і режимів використання зон охорони пам`яток та внесення змін до них встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.
		З метою забезпечення збереження видатної універсальної цінності об`єктів всесвітньої спадщини навколо них встановлюються буферні зони, про затвердження яких центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, в установленому порядку інформує Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
		Межі та режими використання буферних зон об`єктів всесвітньої спадщини визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.
		З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України.
		Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України.
		Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.
		На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.
		Загальна компетенція міських рад визначена статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно із якою міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені   Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
		Згідно із пунктом 34 частини першої цієї статті виключно на пленарних засіданнях міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.
		За приписами статті 12 ЗК України до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад.
		При цьому розпорядження радами землями відповідних територіальних громад відбувається, зокрема, шляхом зміни цільового призначення земельних ділянок у випадках, не пов`язаних із їх вилученням та передачею у власність або наданням в користування.
		Відповідно до статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень, зокрема, органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
		Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.
		Частиною першою статті 20 ЗК України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.
		Згідно із частиною п`ятою статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.
		Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом та погоджується в порядку, встановленому   статтею 186-1 цього Кодексу.
		Статтею 19 Закону   України «Про землеустрій» визначено повноваження, зокрема, міських рад у сфері землеустрою на території міст, до яких належать: організація і здійснення землеустрою; здійснення контролю за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою; координація здійснення землеустрою та контролю за використанням і охороною земель комунальної власності; вирішення інших питань у сфері землеустрою відповідно до закону.
		Згідно із   статтею 2 Закону України «Про землеустрій» землеустрій забезпечує встановлення і закріплення на місцевості, зокрема, меж територій історико-культурного призначення.
		Відповідно до статті 181 ЗК України землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних одиниць, суб`єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.
		Статтею 184 ЗК України встановлено, що землеустрій передбачає:
		а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних одиниць, землеволодінь і землекористувань;
		б) розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель;
		в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних одиниць;
		г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;
		д) складання проектів відведення земельних ділянок;
		е) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок;
		ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель;
		з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов`язаної з використанням та охороною земель;
		і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.
		Згідно зі статтею 185 ЗК України землеустрій здійснюється суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також коштів громадян та юридичних осіб.
		 
		Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, саме до компетенції Кам`янської міської ради відносяться винесення меж земельної ділянки під музеєм, закріплення їх в натурі (на місцевості) та віднесення земель в цих межах до земель історико-культурного призначення.
		Водночас невиконання відповідачем цих дій (повноважень) тягне за собою порушення порядку використання та охорони земель історико-культурного призначення та порушує права позивача, як користувача цієї земельної ділянки, оскільки її збереження необхідне для здійснення культурно-просвітницької діяльності позивача.
		Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 19 березня 2021 року у справі № 813/716/16.
		Виходячи з принципу ЗК України   щодо раціонального використання та охорони земель, суд вважає, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися у порядку, встановленому для зміни цього цільового призначення землі.
		ЗК України   передбачає зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
		Обов`язковою умовою дотримання встановленої процедури зміни цільового призначення земельної ділянки є складання або перепогодження (у випадку, якщо зміні цільового призначення підлягає вся земельна ділянка, а не її частина) проєкту відведення земельної ділянки з місцевими органами виконавчої влади (районним (міським), органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом містобудування й архітектури та охорони культурної спадщини), а також підлягає державній землевпорядній експертизі.
		Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі № 521/4789/17, від 17 липня 2018 року у справі № 712/9000/16-а, від 1 липня 2021 року у справі № 640/14207/19.
		Колегія суддів враховує, що діяльність щодо встановлення меж земель історико-культурного призначення пов`язана з належним виконанням органами місцевого самоврядування своїх повноважень у сфері охорони земель історико-культурного призначення.
		Зокрема, згідно зі статтею 187 ЗК України контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.
		Статтею 188 ЗК України передбачено, що державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.
		Державний контроль за використанням та охороною земель в обсязі, визначеному законом, також здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад. Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад набувають установлених законом повноважень із здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у разі прийняття відповідною радою рішення про здійснення такого контролю.
		Самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами (стаття 189 ЗК України, стаття 20 Закону України «Про охорону земель»).
		Пунктом «а» частини першої статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» також передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать такі власні (самоврядні) повноваження, зокрема: підготовка і подання на затвердження ради проектів місцевих програм охорони довкілля, участь у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій і об`єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об`єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам`ятками природи, історії або культури, які охороняються законом, підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо прийняття рішень про оголошення в місцях масового розмноження та вирощування потомства дикими тваринами «сезону тиші» з обмеженням господарської діяльності та добуванням об`єктів тваринного світу.
		Зі змісту наведених правових норм вбачається, що заходи щодо забезпечення раціонального використання та охорони земель, зокрема, земель історико-культурного призначення, розроблення проєктів землеустрою щодо виділення меж відповідних земель в натурі із земель комунальної власності, а також здійснення інших дій щодо розроблення землевпорядної, містобудівної документації, необхідної для зміни цільового призначення земель, на яких розташовано об`єкт культурної спадщини, покладається на органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи.
		Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується сторонами, Кам`янською міською радою не прийнято жодного рішення щодо віднесення земель, на яких розміщується об`єкт культурної спадщини, до земель історико-культурного призначення, не ведеться робота із виготовлення документації із землеустрою на об`єкти культурної спадщини, у т.ч. щодо винесення в натурі меж земельної ділянки, хоча за змістом вищезазначених норм саме на відповідача покладається обов`язок забезпечення та організації проведення цих робіт.
		На підставі вищезазначеного колегія суддів доходить висновку, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовані положення статей 20, 122 ЗК України, статті 11 Закону України «Про музей та музейну справу», та необґрунтовано не застосовано статі 53, 54, 188-189 ЗК України, статтю 20 Закону України «Про охорону земель», статтю 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», статтю 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», а також не враховано висновки Верховного Суду, що містяться, зокрема, у постановах від 17 липня 2018 року у справі №712/9000/16-а, від 14 листопада 2019 року у справі № 826/15063/18, від 19 березня 2021 року у справі № 813/716/16, від 1 липня 2021 року у справі № 640/14207/19. 
		Унаслідок неправильного застосування норм матеріального права судом апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції, яке у частині задоволення позовних вимог відповідає закону, що відповідно до статті 352 КАС України є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишення в силі судового рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
		З огляду на вищезазначене, у частині задоволення позовних вимог, рішення суду першої інстанції слід залишити у силі.
		У частині вимог касаційної скарги про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції у сумі 16   600 грн, колегія суддів зазначає наступне.
		В адміністративному позові позивач просив стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у сумі 16   600 грн, на підтвердження яких позивач долучив копії ордеру адвоката, угоди про надання правової допомоги від 5 березня 2020 року та додатків до неї, акту прийому-передачі виконаних робіт та детальний розрахунок послуг адвоката з визначенням витраченого часу та ціною кожної послуги.
		Суд першої інстанції, відмовляючи у стягненні з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, виходив із того, що позивачем не надано доказів фактичної сплати адвокату його гонорару. Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні апеляційної скарги позивача на рішення суду першої інстанції у частині стягнення витрат на правничу правову допомогу з огляду на відмову у задоволенні позову.
		Вирішуючи це питання, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
		Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, усі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього   Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, законодавцем включено витрати на професійну правничу допомогу.
		Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
		Статтею 131-2 Конституції України визначено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
		Незалежність адвокатури гарантується.
		Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.
		Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.
		Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
		Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
		Відповідно до пунктів 6, 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
		Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
		Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
		Отже, з викладеного випливає, що до правової допомоги належать і консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво в судах тощо.
		Конституційний Суд України у Рішенні № 23-рп/2009 (пункт 3.2) від 30 вересня 2009 року зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті   3, статті   59 Конституції України   покладає на державу відповідні обов`язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов`язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.
		Згідно з частинами першою та другою   статті 134 КАС України   витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
		За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
		Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7, яким передбачено, що за винятком особливих обставин, що сторона, яка виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.
		Також у пункті 4 цих Рекомендацій зазначено, що жодна зі сторін не повинна бути позбавлена можливості користуватися послугами адвоката.
		У пункті 1 Резолюції (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про безоплатну правову допомогу і юридичні консультації від 2 березня 1978 року зазначено, що ніхто не може бути в силу перешкод економічного характеру позбавлений можливості використання або захисту своїх прав у будь-яких судах, повноважних виносити рішення по цивільних, господарських, адміністративних, соціальних чи податкових справах. З цією метою кожна особа має бути наділена правом на необхідну правову допомогу в судовому провадженні. При розгляді того, чи така допомога є необхідною, слід враховувати: а) фінансові можливості та зобов`язання відповідної особи; b) очікувані судові витрати.
		Положеннями частини третьої   статті 134 КАС України   передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Отже, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зокрема, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, як зазначив суд попередньої інстанції. Що стосується часу, витраченого фахівцем у галузі права, то достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії.
		Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 1 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17, від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17.
		Відповідно до положень частини п`ятої статті 134 КАС України   розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		З огляду на положення частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.
		Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема у постановах від 22 квітня 2019 року у справі № 806/2143/18, від 23 квітня 2020 року у справі №   760/6496/17.
		Частиною дев`ятою статті 139 КАС України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
		Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін.
		При цьому принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як уже зазначалося вище, включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.
		Зокрема, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
		При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
		Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 826/15063/18. 
		Відповідно до акта про прийняття-передачу наданих послуг адвокат витратив 8 годин на: надання усних консультацій, підготовку та надіслання трьох адвокатських запитів, аналіз діючого законодавства та судової практики, складання позовної заяви та підготовку пакету документів до неї. Вартість своїх послуг адвокат оцінив у 16   600 грн.
		Стосовно можливості стягнення на користь позивача суми судових витрат на професійну правничу допомогу у разі, якщо умовами договору передбачено, що оплата адвокатського гонорару буде здійснено у майбутньому , колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до правової позиції Об`єднаної палати Верховного Суду у складу суддів Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено. 
		Отже, враховуючи приписи   частини сьомої статті 139 КАС України   витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.
		Аналогічний підхід щодо застосування положення частини сьомої статті 139 КАС України   у разі відсутності документа про оплату позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за умови погодження сторонами при укладанні договору про надання правничої допомоги оплати таких витрат у майбутньому, застосовано Верховним Судом у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 813/481/18, від 2 жовтня 2019 року у справі № 815/1479/18 та від 29 жовтня 2020 року у справі № 686/5064/20.
		Як убачається зі змісту пункту 3 додатку № 3 до угоди про надання правової допомоги від 5 березня 2020 року, клієнт зобов`язаний сплатити загальну вартість послуг за актом приймання-передачі не пізніше 3 робочих днів з дати набрання рішенням суду законної сили.
		Колегія суддів також ураховує, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалено рішення, витрачених коштів, але і в певному сенсі спонукання суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
		Цей висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у додатковій постанові Верховного Суду від 5 вересня 2019 року у справі № 826/841/17 та у постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 640/3098/20.
		Згідно із частиною другою   статті 17 КАС України   особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення позову.
		Отже, суд доходить висновку, що повна компенсація суб`єктом владних повноважень іншій стороні у справі витрат на адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, повинна виступати додатковим запобіжником подачі таким суб`єктом безпідставних, зокрема апеляційних та касаційних скарг.
		Це підтверджується, серед іншого, положеннями частини другої   статті 2 КАС України, у якій до основних засад (принципів) адміністративного судочинства віднесено як забезпечення права на апеляційний перегляд справи та права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом, так і закріплено неприпустимість зловживання процесуальними правами.
		Крім того,   КАС України   надає можливість сторонам до ухвалення судового рішення або у процесі розгляду справи самостійно вирішити спір, зокрема, й шляхом самостійного виправлення суб`єктом владних повноважень допущеної помилки та відновлення порушених прав і законних інтересів особи, а саме: 1) примирення сторін (статті 190- 191 КАС України); 2) закриття провадження у справі, зокрема, щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб`єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення (пункт 8 частини першої   статті 238 КАС України).
		Отже, питання розподілу судових витрат не є вимогою адміністративного позову, яка направлена на захист порушених суб`єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів позивача. Розподіл судових витрат має компенсаційний характер і є певною мірою відповідальністю кожної зі сторін за вчинення дій, у тому числі процесуальних, під час розгляду справи.
		Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 560/665/19, у додатковій постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 300/3178/20.
		Аналізуючи подані позивачем докази, враховуючи складність та значення справи для сторін, виходячи з критеріїв розумності, обґрунтованості та пропорційності, колегія суддів доходить висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги у цій частині та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань міськради витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 5   500,0 грн, які має сплатити позивач.
		Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому,  між іншим, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
		При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява №   47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59). 
		Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v.   Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). Із цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є визначальними для результату судового провадження.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційну скаргу КЗ «Музей історії міста Кам`янське» слід задовольнити частково, рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити у силі рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог; в іншій частині рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти у цій частині нову постанову, якою вимоги щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу задовольнити частково, а саме - стягнути з бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5   500 (п`ять тисяч п`ятсот) гривень 00 копійок.
		Оскільки колегія суддів приймає рішення про часткове задоволення касаційної скарги, то відповідно до статті 139 КАС України суд має вирішити питання про розподіл судових витрат.
		Відповідно до квитанції від 16 березня 2021 року № 0.02052806050.1 за подання апеляційної скарги позивач сплатив 3   153,00 грн; згідно з платіжним дорученням від 14 липня 2021 року № 199 за подання касаційної скарги позивач сплатив судовий збір у розмірі 4   204 гривні 00 копійок.
		Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. 
		Отже, оскільки колегія суддів задовольняє дві третини вимог касаційної скарги, то з відповідача належить стягнути на користь позивача судові витрати у розмірі: 4204:3х2 = 2   803 (дві тисячі вісімсот три) гривні. Крім того, задоволено одну третину вимог апеляційної скарги, тобто з відповідача належить стягнути на користь позивача судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі: 3153:3 = 1051 (одну тисячу п`ятдесят одну) гривню. 
		Керуючись статтями 3, 139, 341, 344, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України,
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу Комунального закладу «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської міської ради задовольнити частково.
		Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2021 року скасувати.
		Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року у частині задоволення позовних вимог залишити у силі.
		В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2020 року скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення.
		Позовну вимогу Комунального закладу «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської міської ради про стягнення з Кам`янської міської ради витрат на професійну правничу допомогу задовольнити частково.
		Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кам`янської міської ради (код ЄДРПОУ: 24604168) на користь Комунального закладу «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської міської ради (код ЄДРПОУ: 02216201) витрати на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції, у розмірі 5   500 (п`ять тисяч п`ятсот) гривень 00 копійок.
		Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кам`янської міської ради (код ЄДРПОУ: 24604168) на користь Комунального закладу «Музей історії міста Кам`янське» Кам`янської міської ради (код ЄДРПОУ: 02216201) судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 1051 (одна тисяча п`ятдесят одна) гривня 00 копійок, сплачений відповідно до квитанції від 16 березня 2021 року № 0.02052806050.1, та за подання касаційної скарги у сумі 2   803 (дві тисячі вісімсот три) гривні 00 копійок, сплачений відповідно до платіжного доручення від 14 липня 2021 року №   199.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач:                                                                       Я.О. Берназюк 
		Судді:                                                                                                І.В. Желєзний
		                                                                                                                        С.М. Чиркін

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...