Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 925/632/20 : Господарські справи (до 01.01.2019); Недоговірних зобов’язань; повернення безпідставно набутого майна (коштів).
Надіслано для оприлюднення: 26.10.2021. Зареєстровано: 26.10.2021. Забезпечено надання загального доступу: 27.10.2021.
Дата набрання законної сили: 12.10.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		     ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      
		вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		"12" жовтня 2021 р.           Справа№ 925/632/20
		Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: 
		головуючого:           Руденко  М.А.
		суддів:            Барсук  М.А. 
		          Пономаренка  Є.Ю. 
		 
		 
		при секретарі: Реуцькій Т.О.
		 
		за участю представників сторін:
		від позивача: Муравйов О.В. (ордер серія АА №1094471 від 02.04.2021);
		від відповідача: Лавріненко І.А. (ордер серія КС №770478 від 21.03.2021),
		 
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Гросанс"  
		на рішення господарського суду Черкаської області від 30.12.2020
		у справі №925/632/20 (суддя Довгань К.І.)
		за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Гросанс"  
		до товариства з обмеженою відповідальністю "Прогрес" 
		про стягнення 26 947 158, 00 грн. та визнання договорів недійсними, -
		 
		 
		В  С  Т  А  Н  О  В  И  В:
		 
		Позивачем заявлено позов про стягнення з відповідача 27 052 666 грн. та визнання договорів про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018; №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018 недійсними.
		В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що договори про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018; №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018 були укладені в порушення норм Цивільного кодексу України за попередньо спланованою зловмисною домовленістю представників відповідача у власних інтересах.
		25.06.2020 на адресу суду позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог, в якій позивач зменшив заявлені вимоги і просив суд стягнути з відповідача 26  947 158, 00 грн, з яких:
		- 3  299 000, 00 грн. безпідставно перерахованих коштів;
		- 12  079 600, 00 грн. неодержаного доходу (упущеної вимоги);
		- 11  154 066, 00 грн. компенсації з прибутку, який відповідач міг отримати (або отримав), використовуючи безпідставно перераховані позивачем кошти для вирощування кукурудзи в порядку ст. 1214 ЦК України.  
		Рішенням господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 провадження у справі №925/632/20 в частині позовних вимог про стягнення 3 299 000, 00 грн. основного боргу, 185 504, 00 грн. інфляційних втрат та 219 019, 97 грн. 3% річних закрито у зв`язку з відсутністю предмета спору.
		В решті позовних вимог відмовлено.
		Мотивуючи судове рішення, суд першої інстанції вказав, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності обставин, які є підставами для визнання Договорів про надання поворотної фінансової допомоги за №   22/03-18 від 22.03.2018; №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018 недійсними.
		Оскільки судом було відмовлено у задоволені позовної вимоги про визнання недійсними Договорів про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018; №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018, а тому не підлягають і задоволенню вимоги стосовно компенсації з сум прибутку відповідача, який він отримав або міг отримати, користуючись майном позивача, на підставі статті 1214 ЦК України, та відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.
		Крім того, оскільки відповідачем після відкриття провадження у справі було сплачено основну суму боргу у розмірі 3  299 000, 00 грн., а також 185 504, 80 грн. - інфляційних втрат та 219 019, 97 грн. - 3% річних, суд першої інстанції дійшов до висновку про закриття провадження у даній частині, а в решті вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат відмовив у зв`язку із недоведеністю.
		Не погоджуючись з прийнятим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "Гросанс" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 у справі №925/632/20 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги від 22.03.2018 №22/03-18; від 06.08.2018 №06/08-18, від 06.09.2018 №06/09-18 та прийняти в цій частині нове, яким позовні вимоги про визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги від 22.03.2018 №22/03-18; від 06.08.2018 №06/08-18, від 06.09.2018 №06/09-18 задовольнити.
		В обґрунтування поданої апеляційної скарги апелянт вказав, що укладаючи спірні договори, Лещенко Р.М. діяв як представник ТОВ «Гросанс» в інтересах ТОВ «Прогрес», представником якого він одночасно і був, що суперечить ч. 3 ст. 238 ЦК України.
		Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.02.2021 року, справа №925/632/20 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Мартюк А.І., Зубець Л.П.
		Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Гросанс" на рішення господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 у справі №925/632/20.
		22.03.2021 через відділ документального забезпечення суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
		Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2021 заяву суддів Алданової С.О. (головуючий суддя), Мартюк А.І., Зубець Л.П. про самовідвід від розгляду справи №925/632/20 задоволено. Справу передано для здійснення повторного автоматизованого розподілу та визначення іншого складу суддів відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України.
		Відповідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.07.2021 апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Гросанс" у справі №925/632/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: Руденко М.А. (головуючий суддя (суддя-доповідач), судді Барсук М.А. (Дідиченко М.А.), Пономаренко Є.Ю.
		Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.07.2021 апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Гросанс" на рішення господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 у справі №925/632/20 прийнято до свого провадження та призначено до розгляду на 07.09.2021.
		В подальшому у судовому засіданні оголошувалась перерва.
		11.10.2021 через канцелярію суду від представника позивача надійшли пояснення по справі.
		У судовому засіданні 12.10.2021 представники позивача підтримали вимоги своєї апеляційної скарги, просили її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення яким задовольнити позовні вимоги в частині визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги.
		Представник відповідача, у судовому засіданні заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.  
		Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
		Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України   суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		          Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 22.03.2018, 06.08.2018, 06.09.2018 між товариством з обмеженою відповідальністю "Гросанс" (Позикодавець) та товариством з обмеженою відповідальністю "Прогрес" (Позикоотримувач) були укладені договори про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018 (том 1, а.с. 68); №06/08-18 від 06.08.2018 (том 1, а.с. 70), №06/09-18 від 06.09.2018 (том 1, а.с. 72) (договори).
		Вказані договори зі сторони позивача підписані директором Лещенком Р.М., що діє на підставі статуту, та зі сторони відповідача - Хливнюк Т.М., що діє на підставі довіреностей.
		Відповідно до п. 1.1. договорів Позикодавець зобов`язався надати Позикоотримувачу поворотну фінансову допомогу, а Позикоотримувач зобов`язався повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених даним Договором.
		Згідно з п. 2.1. договорів поворотна фінансова допомога надається частинами в національній валюті України в межах суми:
		-           5  955 000, 00 грн. без ПДВ за договором №22/03-18 від 22.03.2018;
		-           185  000, 00 грн. без ПДВ за договором №06/08-18 від 06.08.2018;
		-           520 000, 00 грн. без ПДВ за договором №06/09-18 від 06.09.2018;
		Положеннями п. 2.3. Договорів встановлено, що поворотна фінансова допомога надається строком до 21 березня 2019 року (щодо Договору про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018); строком до 05 серпня 2019 р (щодо Договору про надання поворотної фінансової допомоги за №06/08-18 від 06.08.2018); строком до 05 вересня 2019 року (щодо Договору про надання поворотної фінансової допомоги №06/09-18 від 06.09.2018).
		Як вбачається з наявних в матеріалах справи банківських виписок з рахунку позивача та платіжних доручень (том 1, а.с. 113-191), на підставі відповідних договорів позивачем на користь відповідача було перераховано 6 660 000, 00 грн., частина яких повернута останнім, у зв`язку з чим за відповідачем станом на момент подачі позову рахувалась заборгованість у розмірі 3  299 000, 00 грн.
		В той же час, відповідачем після відкриття провадження у справі на підставі платіжних доручень (том 3, а.с. 7-14) було перераховано на рахунок позивача 3  299 000, 00 грн. з призначенням платежу: «повернення поворотної фін. допомоги зг.дог. №22/03-18 від 22.03.2018», а також 185 504, 80 грн. - інфляційних втрат та 219 019, 97 грн. - 3 % річних.
		Заявляючи даний позов, позивач його обґрунтовує тим, що договори про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018; №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018 були укладені в порушення норм Цивільного кодексу України за попередньо спланованою зловмисною домовленістю представників у власних інтересах відповідача.
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вказав, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності обставин, які є підставами для визнання Договорів про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018; №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018 недійсними.
		Оскільки судом було відмовлено у задоволені позовної вимоги про визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018; №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018, а тому не підлягають і задоволенню вимоги стосовно компенсації з сум прибутку відповідача, який він отримав або міг отримати, користуючись майном позивача, на підставі статті 1214 ЦК України, та відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.
		Крім того, оскільки відповідачем після відкриття провадження у справі було сплачено основну суму боргу у розмірі 3  299 000, 00 грн., а також 185    504, 80 грн. - інфляційних втрат та 219 019, 97 грн. - 3% річних, суд першої інстанції дійшов до висновку про закриття провадження у даній частині, а в решті вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат відмовив у зв`язку із недоведеністю.
		Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
		За положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
		Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
		Підставою  недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою  статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
		Згідно з частиною першою  статті 216 ЦК України  недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
		Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
		Згідно із ч.1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
		Як вбачається з вимог апеляційної скарги, апелянт не погоджується із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги від 22.03.2018 №22/03-18; від 06.08.2018 №06/08-18, від 06.09.2018 №06/09-18, обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу тим, що судом першої інстанції не було досліджено тієї обставини, що укладаючи спірні договори, Лещенко Р.М. діяв як представник ТОВ «Гросанс» в інтересах ТОВ «Прогрес», представником якого він одночасно і був, що суперечить ч. 3 ст. 238 ЦК України. 
		Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.
		Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
		Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
		Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі №912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі №910/11511/18.
		Колегія суддів наголошує, що вирішуючи спір по суті, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. 
		Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 16.10.2019 у справі №525/505/16-ц).
		Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.
		Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.06.2019 у справі №922/1500/18 та від 31.10.2019 у справі №916/1134/18.
		 Відповідно до частин 1, 3 статті 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
		Згідно зі статтею 239 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.
		Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною право - і дієздатністю (статті  2,  80,  91,  92 Цивільного кодексу України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частини 1 та 3  статті 92 Цивільного кодексу України).
		Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (частина 4  статті 92 Цивільного кодексу України).
		У відносинах із третіми особами від імені юридичної особи завжди діятиме певна особа, через яку вчиняються юридично значимі дії, а воля цієї особи на вчинення правочину, реалізована нею через волевиявлення від імені юридичної особи, може передбачати настання невигідних для останньої наслідків, бажати чи свідомо допускати їх настання.
		Отже, за змістом частин 1, 3 та 4  статті 92 Цивільного кодексу України, частин 1 та 2  статті 89 Господарського кодексу України, пункту 13 частини 2  статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"  орган юридичної особи, який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у  статті 237 Цивільного кодексу України.
		Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, оскільки Лещенко Р.М. на час підписання оспорюваних договорів обіймав посаду директора позивача, і він мав повноваження щодо представництва юридичної особи.
		Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 22.10.2019 у справі №911/2129/17 та підтверджено Верховним Судом у постанові від 13.10.2020 у справі №912/2758/19.
		У зв`язку з чим є необґрунтованими висновок суду першої інстанції та доводи відповідача стосовно того, що орган юридичної особи не може вважатись його представником.
		Згідно з частиною 3 статті 238 Цивільного кодексу України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
		Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють.
		З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.
		Правило, передбачене частиною 3  статті 238 Цивільного кодексу України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.
		При цьому словосполучення "у своїх інтересах" слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.
		Зазначена норма права передбачає також добросовісність поведінки особи-представника, який діє від імені іншої особи на підставі довіреності або в силу своїх повноважень.
		Законом не встановлено виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність дій. Проте, з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (статті 12 Цивільного кодексу України), висновок про добросовісність поведінки особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала ця особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді.
		Водночас колегія суддів звертає увагу, що у частині 3  статті 203 Цивільного кодексу України  визначено загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинно відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у  статтях 229 - 233 цього ж Кодексу.
		У статті 232 Цивільного кодексу України унормовані правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Так, за змістом зазначеної норми правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
		Верховний Суд України у пункті 22  постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.10.2019 у справі №911/2129/17 зазначили, що для визнання правочину недійсним на підставі  статті 232 ЦК України  необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
		Отже, розглядаючи позов про визнання недійсним договору на підставі  статті 232 Цивільного кодексу України, суд має врахувати, що необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою є: наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і іншої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; вчинення представником дій в межах наданих йому повноважень.
		Звертаючись із позовною заявою про визнання недійсним договорів, позивач має довести наявність усіх ознак правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони, а суд має перевірити відповідність доводів позивача вимогам  статті 232 ЦК України  і  лише за наявності всіх ознак має підстави для визнання договору недійсним.
		За змістом  статті 2 Господарського процесуального кодексу України  одним із основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності, який полягає у тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (стаття 74 господарського процесуального кодексу України).
		Зазначений принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи; передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
		Водночас цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
		В той же час, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем наявності зловмисної домовленості між виконавчим органом позивача - директором Лещенко Романом Миколайовичем та уповноваженою особою відповідача - Хливнюк Тетяною Миколаївною, яка діяла на підставі довіреностей №2018/2-д від 22.03.2018, №2018/11-д від 06.08.2018, №2018/13-д від 06.09.2018, під час укладення спірних договорів, як це передбачено ст. 232 Цивільного кодексу України. 
		Зокрема, позивачем належними та допустимими доказами не доведено умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання, а також наявності самої домовленості. Також позивачем не обґрунтовано, які саме несприятливі наслідки настали для ТОВ "Гросанс" внаслідок укладення спірних правочинів (з урахуванням того, що кошти за договорами про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018, №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018 були повернуті відповідачем у повному обсязі) та чи настали вони взагалі. 
		Більше того, позивачем не доведено зловмисної домовленості, яка була б направлена на отримання вигоди у власних інтересах представників та/або в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю "Прогрес".
		При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (висновок викладений у постановах об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №638/2304/17, від 27.01.2020 у справі №761/26815/17, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі №904/2979/20).
		Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.
		Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
		Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (див. висновок сформований у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17).
		Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №910/1972/17, від 23.05.2019 у справі №920/301/18, від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 24.12.2019 у справі №902/377/19, від 02.04.2020 у справі №910/7160/19, від 01.07.2021 у справі №910/7029/20).
		Як вірно встановлено судом першої інстанції, керівник ТОВ "Гросанс" Лещенко Р.М. на дату укладання Договорів мав усі повноваження укладати господарські договори. Такими повноваження його наділено Статутом товариства. Цей факт позивачем не оспорювався.
		Твердження позивача стосовно того, що внаслідок укладення оспорюваних правочинів позивач недоотримав дохід, таким чином зазнавши збитків у своїй господарській діяльності, а відповідач, в свою чергу отримав неправомірну вигоду, судом першої інстанції правомірно відхилені, оскільки ці твердження не обґрунтовані належними доказами та є припущеннями позивача.
		Крім того, як вбачається з матеріалів справи та як вже було зазначено вище, на момент винесення судом рішення кошти за спірними договорами позики були повернуті у повному розмірі відповідачем на рахунок позивача.
		Тобто, як вірно зазначено судом першої інстанції, позивачем не було доведено факту заподіяння йому збитків у зв`язку з укладенням спірних договорів.
		Щодо посилання позивача в позовній заяві на порушення під час укладення спірних договорів приписів, передбачених статтями 229, 230, 234 Цивільного кодексу України колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
		Згідно з ч. 1  ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1  ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
		У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.ст. 230-233 ЦК України  господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
		Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. 
		Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і у разі встановлення судом певних обставин може бути визнаний недійсним. Водночас при вирішенні такого спору слід ураховувати, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
		Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
		Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.
		Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
		Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
		Відповідно до  ст. 234 ЦК України  фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
		Отже, фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.
		Таким чином, для визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду  від 28.02.2018 у справі №909/330/16).
		В той же час, як вірно встановив суд першої інстанції позивач не довів в контексті ст.ст. 203, 215, 229, 230, 234 ЦК України і статей  73,  74 ГПК України підстав, з якими закон пов`язує визнання правочинів недійсними. Зокрема, позивачем не надано належних і допустимих доказів, що підтверджують факт помилки, обману під час укладення оспорюваних договорів, тоді як перерахування коштів за спірними договорами унеможливлює визнання таких договорів фіктивними.
		У зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про відсутність обставин для визнання договору недійсним на підставі ст.ст. 229, 230, 234 Цивільного кодексу України.
		За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав, з якими законодавство у наведеному випадку пов`язує визнання оспорюваних договорів недійсними, у зв`язку з чим останній дійшов до правомірного висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги за №22/03-18 від 22.03.2018; №06/08-18 від 06.08.2018, №06/09-18 від 06.09.2018.
		Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №925/968/18 колегія суддів вважає помилковим, оскільки правовідносини і обставини у даній справі та у справі №925/968/18 є різними.
		В решті рішення господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 у справі №925/632/20 не оскаржується, отже колегією суддів розглядається відповідно до норм ч. 1 ст. 269 ГПК України.
		Статтею 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.
		Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне і обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи. 
		Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
		Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржником не доведено обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог не надано, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 у справі №925/632/20, отже підстав для її скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.
		Судові витрати (судовий збір) за подачу апеляційної скарги на підставі ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника.
		Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст.129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
		 
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		 
		1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Гросанс" на рішення Господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 у справі №925/632/20 залишити без задоволення.
		2. Рішення господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 у справі №925/632/20 залишити без змін.
		3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.
		4. Матеріали справи №925/632/20 повернути до суду першої інстанції.
		 
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.
		 
		Повний текст судового рішення складено 26.10.2021.
		 
		 
		Головуючий суддя                                                            М.А. Руденко 
		 
		Судді                                                                                М.А. Барсук
		 
		                                                                                Є.Ю. Пономаренко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...