Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 991/3401/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи про визнання необґрунтованими активів та їх витребування.
Надіслано для оприлюднення: 05.11.2021. Зареєстровано: 05.11.2021. Забезпечено надання загального доступу: 08.11.2021.
Дата набрання законної сили: 27.10.2021
Номер судового провадження: 22-ц/991/2/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		справа № 991/3401/21
		провадження № 22-ц/991/2/21
		 
		 
		ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД
		АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА
		 
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		27 жовтня 2021 року                                                           м. Київ
		 
		Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі: головуючого - судді Семенникова О.Ю., суддів Михайленка Д.Г., Панкулича В.І.,
		секретаря судового засідання Таран Л.В.,
		за участю представників позивача прокурорів Демківа Д.М., Панченко О.О.,
		представників відповідача ОСОБА_1 адвокатів Баховського М.М., Чумака В.В., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві апеляційні скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Баховського Михайла Михайловича на рішення Вищого антикорупційного суду від 13 серпня 2021 року та додаткове рішення Вищого антикорупційного суду від 17 серпня 2021 року у справі за позовом Держави Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора до ОСОБА_1 про визнання необґрунтованими активів у вигляді грошових коштів та стягнення їх в дохід держави,
		 
		ВСТАНОВИЛА:
		Зміст оскаржуваного рішення і встановлені судом обставини.
		Держава Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора звернулась до Вищого антикорупційного суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання необґрунтованими активів у вигляді грошових коштів у розмірі 1 242 236 грн., набутих у власність відповідачем на підставі договору оренди нерухомого майна від 03 січня 2019 року за №1/2019, 10 000 грн., набутих як комісійні доходи від АБ «Укргазбанк» за безготівкове зарахування на поточний рахунок коштів від ТОВ «Компанія «Сіквел», та про їх стягнення в дохід держави.
		Рішенням Вищого антикорупційного суду від 13 серпня 2021 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 в дохід Державного бюджету України необґрунтований дохід - грошові кошти в розмірі 1 252 236 грн., додатковим рішенням Вищого антикорупційного суду від 17 серпня 2021 року визнано необґрунтованими активи у вигляді грошових коштів у розмірі 1 242 236 грн., набуті у власність ОСОБА_1 на підставі договору оренди нерухомого майна від 03 січня 2019 року №1/2019, та у розмірі 10 000 грн., набутих як комісійні доходи від АБ «Укргазбанк» за безготівкове зарахування на поточний рахунок коштів від ТОВ «Компанія «Сіквел». 
		 
		Вимоги апеляційної скарги, доводи особи, яка її подала, та інших учасників справи.
		Не погоджуючись із зазначеними рішеннями суду від 13 серпня 2021 року та 17 серпня 2021 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Баховський М.М. 30 серпня 2021 року звернувся з апеляційними скаргами, в яких просить скасувати їх у зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права, ухвалити постанову про відмову у задоволенні позову. 
		В обґрунтування поданих апеляційних скарг представник відповідача посилається на невідповідність оскаржуваних судових рішень приписам ст.265 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), вказує на відсутність у їх змісті фактичних обставини, встановлених судом, та змісту спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, а також мотивування оцінки доказів відхилених судом, та мотиви їх відхилення. 
		Так, на переконання представника суд першої інстанції зробив хибний висновок про те, що ОСОБА_1  не був власником об`єкта оренди - гаража А-1 площею 394,5 кв.м та жомової ями за адресою: АДРЕСА_1 (далі - Об`єкт), не мав законних підстав здавати його в оренду та отримувати від цього доходи, оскільки зазначений висновок спростовується наданими відповідачем доказами. Доводи позову про фіктивність Договору №1/2019 оренди нерухомого майна від 03 січня 2019 року (далі - Договір) представник відповідача вважає надуманими припущеннями та, посилаючись на положення ст.204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) щодо правомірності правочину, зазначає, що вказаний договір сторонами виконаний, позов про визнання договору недійсним з підстав його фіктивності не подано. Поза увагою і оцінкою суду першої інстанції залишились доводи відповідача про реальність Договору з його сторони і необізнаність про деталі господарської діяльності орендаря, зважаючи на зміст додатків до позовної заяви, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, покази свідка ОСОБА_2 вважає показами зацікавленої особи, а суд першої інстанції як на доказ посилався на пояснення прокурора стосовно істотних обставин справи, що не передбачено Кримінальним процесуальним кодексом України. Окремо звертає увагу на відсутність конкретного банківського документу (доказу) про зв`язок комісії в розмірі 10000 грн. з орендним платежем, адже сума жодним чином не кратна платежу та має законне походження. Поряд із вищезазначеним в апеляційних скаргах наведені доводи про неконституційність, зокрема, Глави 12 розділу ІІІ ЦПК щодо особливостей позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави як підставу для відмови у задоволенні позову.
		У відзиві на апеляційні скарги представник позивача прокурор Панченко О.О. вказує  на відсутність підстав для їх задоволення, вважаючи оскаржувані рішення року законними та обґрунтованим, наголошує про обізнаність ОСОБА_1  про те, що він не був власником Об`єкта оренди, а тому не мав законних підстав здавати його в оренду та отримувати від цього дохід, а надані представником відповідача відомості щодо припинення права власності без волевиявлення ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду. Звернуто увагу, що до позову дійсно не долучено довіреності на ОСОБА_3 від імені ОСОБА_1 від 09 липня 2010 року на продаж нерухомого майна, однак позивачем у порядку ст.184 ЦПК подано клопотання про витребування зазначеного доказу, який в подальшому отримано судом та досліджено в судовому засіданні. Представник позивача також заперечує у відзиві проти доводів апеляційної скарги з приводу наявності на час укладення договору оренди нерухомого майна двох реєстраційних записів у Державному реєстрі прав на нерухоме майно відносно цього майна, оскільки наявність відомостей щодо Об`єкта оренди одночасно в Державному реєстрі прав та невід`ємній архівній частині є технічною помилкою, яка усунута державним реєстратором під час проведення наступних реєстраційних дій.
		 
		Позиції учасників справи.
		Представники відповідача ОСОБА_1 адвокати Баховський М.М., Чумак В.В. просили задовольнити у повному обсязі апеляційні скарги за викладених у них підстав, скасувавши рішення першої інстанції, та ухвалити постанову про відмову в задоволенні позову.
		Представники позивача - прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора Демків Д.М., Панченко О.О. у судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційних скарг, вважаючи оскаржувані рішення законними та обґрунтованими, а доводи апеляційних скарг безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, у зв`язку з чим просили суд рішення першої інстанції залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення.
		Відповідач ОСОБА_1 в судові засідання 04 жовтня 2021 року, 18 жовтня 2021 року та 27 жовтня 2021 року не з`явився, про час та місце проведення розгляду апеляційних скарг ознайомлений та повідомлений у передбаченому ЦПК порядку, що підтверджено його представниками в судовому засіданні, про причини неявки суд не повідомив, у зв`язку з чим, з урахуванням позицій учасників справи, які вважали за можливе провести розгляд скарг за відсутності відповідача, на підставі положень ст.372 ЦПК проведено без участі відповідача.
		Мотиви суду.
		Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Статтею 375 ЦПК передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду від 13 серпня 2021 року та додаткового рішення суду від 17 серпня 2021 року в межах доводів і вимог апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарг без задоволення, а рішень без змін, виходячи з наступного.
		Відповідно до ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 
		За положеннями ч. 1 ст. 270 ЦПК суд, що ухвалив рішення, може з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення.
		Положення ст.291 ЦПК передбачають визнання судом активів необґрунтованими, якщо на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті за рахунок законних доходів.
		Частиною 1 ст. 292 ЦПК визначено, що активи, визнані судом відповідно до статті 291 цього Кодексу необґрунтованими, стягуються в дохід держави.
		Виходячи з практики ЄСПЛ показовим при розгляді справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави є рішення у справі «Гогітідзе та інші проти Грузії» (заява №36862/05 від 12 травня 2015 року), за яким, зважаючи на такі міжнародні правові механізми як Конвенція ООН проти корупції від 2005 року, Рекомендації Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) і двох відповідних Конвенцій Ради Європи від 1990 та 2005 рр. щодо конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом, Суд зазначає, що звичайні європейські і навіть універсальні правові стандарти можуть існувати і заохочувати, по-перше, до конфіскації майна, що пов`язане із серйозними кримінальними злочинами, зокрема такими, як корупція, відмивання коштів, обіг наркотичних засобів тощо, без попереднього кримінального звинувачення у цих злочинах. По-друге, тягар доведення законності походження майна, яке, як стверджувалось, було отримано незаконним шляхом, міг бути законним чином перекладений на відповідачів цих некримінальних проваджень щодо конфіскації, у тому числі цивільних проваджень in rem. По-третє, заходи щодо конфіскації могли застосовуватись не тільки безпосередньо до майна, яке було отримане незаконним шляхом, а й майна, доходів та інших непрямих прибутків, які були отримані шляхом конвертування або перетворення цінностей, отриманих злочинним шляхом, або змішані з іншим майном, джерело походження якого, можливо, є законним. Зрештою, заходи з конфіскації можуть бути застосовані не тільки до осіб, які безпосередньо звинувачуються у кримінальних злочинах, а й до будь-яких інших третіх осіб, які мають право володіння майном без необхідної добросовісності з метою приховування їхньої злочинної ролі у накопиченні цінностей, які є предметом розгляду у справі [§ 105].
		З матеріалів справи вбачається, що державою Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора до Вищого антикорупційного суду подано позов до ОСОБА_1 про визнання необґрунтованими активів у вигляді грошових коштів у розмірі 1 242 236,00 грн., набутих у власність відповідачем на підставі договору оренди нерухомого майна від 03 січня 2019 року за №1/2019, та у розмірі 10 000,00 грн., набутих як комісійні доходи від АБ «Украгазбанк» за безготівкове зарахування на поточний рахунок коштів від ТОВ «Компанія «Сіквел», зі стягненням з відповідача необґрунтованих активів - грошових коштів в розмірі 1 252 236 грн. в дохід держави.
		За результатами розгляду вказаного позову колегією суддів заявлені вимоги задоволено у повному обсязі, про що 13 серпня 2021 року ухвалено відповідне рішення про стягнення з відповідача в дохід Державного бюджету України необґрунтованого доходу - грошових коштів в сумі 1 252 236 грн. Зі змісту мотивувальної частини даного рішення вбачається, що суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність підстав для визнання активів у вигляді грошових коштів у розмірі 1 242 236 грн., набутих у власність ОСОБА_1 на підставі договору оренди нерухомого майна від 03 січня 2019 року №1/2019, та у розмірі 10 000грн., набутих як комісійні доходи від АБ «Украгазбанк» за безготівкове зарахування на поточний рахунок коштів від ТОВ «Компанія «Сіквел», необґрунтованими, проте в цій частині позовних вимог відповідного судового рішення не ухвалив та у резолютивній частині рішення від 13 серпня 2021 не зазначив.
		У зв`язку з чим суд першої інстанції за власною ініціативою прийшов до висновку про необхідність ухвалення додаткового рішення від 17 серпня 2021 року.
		Надаючи оцінку доводам представника відповідача стосовно помилкового висновку суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не був власником Об`єкта оренди, не мав законних підстав здавати його в оренду та отримувати від цього доходи, колегія суддів враховує наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи та надано відповідну оцінку судом першої інстанції, Об`єкт оренди перебував у власності ОСОБА_1  у період з 16 березня 2007 року. 10 серпня 2010 року на підставі нотаріально засвідченого договору купівлі-продажу через свого представника ОСОБА_3 .  ОСОБА_1  продав гараж площею 394,5 кв. м та жомову яму  ОСОБА_4 , 26 січня 2015 року на підставі двох нотаріально засвідчених договорів купівлі-продажу  ОСОБА_4  продала вказане нерухоме майно  ОСОБА_5 . Надалі, 18 листопада 2019 року ОСОБА_5 на підставі нотаріально засвідченого договору купівлі-продажу продала Об`єкт оренди новому власнику - ОСОБА_6 , яка після отримання зазначеного нерухомого майна у власність одразу ж внесла його в якості внеску засновника у статутний капітал ТОВ«Укрзв`язокмонтаж», що з 2007 року орендувало земельну ділянку, на якій розташовано Об`єкт, що є предметом Договору, а також фактично сплачувало комунальні та інші платежі, пов`язані з використанням Об`єкту оренди.
		Отже з огляду на те, що станом на момент укладення Договору власником Об`єкта оренди була  ОСОБА_5 , доказів іншого до суду не надано та під час судового розгляду не встановлено, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1  не був власником Об`єкта оренди, а тому не мав законних підстав здавати його в оренду та отримувати від цього доходи.
		Відхиляючи доводи представника відповідача про те, що на день укладення Договору саме ОСОБА_1  був власником Об`єкту оренди, оскільки право на нерухоме майно припинено без волевиявлення ОСОБА_1 , а рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 09 грудня 2014 року щодо визнання права власності за ОСОБА_4 скасовано, колегія суддів звертає увагу, що наведені доводи є аналогічними твердженнями, викладеними представником у ході розгляду позову судом першої інстанції та яким надано відповідну оцінку.
		Зокрема, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 були відомі обставини щодо укладення договору купівлі-продажу від 10 серпня 2010 року та відчуження належного йому нерухомого майна (гаража та жомової ями).
		Так, згідно з актовим записом про народження № 486 від 22 травня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , підставою запису відомостей про батька є спільна заява батьків про визнання батьківства №61/05-49 від 22 травня 2012 року, місце проживання вказане єдине для обох батьків ( АДРЕСА_2 ), яке є місцем реєстрації ОСОБА_1 до цього часу.
		За наявними відомостями з Єдиного реєстру довіреностей ОСОБА_1 у різний час видано низку довіреностей на ім`я ОСОБА_3 , зокрема довіреність від 11 листопада 2009 року на представництво інтересів в судах, державних органах, установах, організаціях та органах виконавчої служби; довіреність від 23 липня 2012 року на представництво інтересів з питань придбання (купівлі, міни, отримання в подарунок), відчуження (продажу, міни), здачі в найом (оренду), передачі в заставу в забезпечення виконання майнових зобов`язань, взяття в заставу; управління, а також вчинення будь яких дій щодо належного на праві приватної власності рухомого та нерухомого майна, визначаючи в усіх випадках суми, терміни та інші умови правочинів на власний розсуд.
		До того ж матеріали справи містять належним чином засвідчені документи, що підтверджують волевиявлення відповідача щодо продажу Об`єкту, а саме видана ОСОБА_1 09 липня 2010 року довіреність ОСОБА_3 на представництво його інтересів виключно щодо продажу нерухомого майна - гаража, жомової ями та земельної ділянки, на якій вони розташовані, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та інші документи, надані нотаріусу сторонами з метою укладення договору купівлі-продажу від 10 серпня 2010 року між ОСОБА_1 в особі його представника ОСОБА_3 та покупцем ОСОБА_4 щодо відчуження вказаного об`єкта нерухомого майна.
		Враховуючи викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що зазначені обставини у своїй сукупності свідчать про довірливі, близькі стосунки між ОСОБА_3  та ОСОБА_1  й підтверджують усвідомлення ним факту представництва його інтересів вказаною особою саме щодо розпорядження належним йому майном та можливими вчиненими представником діями шляхом продажу на підставі виданої відповідачем довіреності від 09 липня 2010 року.
		Водночас, як убачається з матеріалів провадження 06 липня 2010 року між ОСОБА_3 , яка діяла від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 25 червня 2010 року та ОСОБА_9 укладено нотаріально засвідчений договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Укрзв`язокмонтаж», відповідно до якого ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 на підставі протоколу зборів учасників ТОВ «Укрзв`язокмонтаж» від 02 квітня 2010 року №10, згідно з яким висловлена згода учасників на продаж його частки, передав у власність ОСОБА_9 свою частку в розмірі 48 % статутного капіталу товариства за 240 000 грн.
		З викладених обставин вбачається, що відповідачем у передбаченому законодавством порядку шляхом укладення його представником ОСОБА_3 відповідного правочину (договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 серпня 2010 року)відчужене майно - гараж площею 394,5 кв.м та жомову яму іншій особі  ОСОБА_4 , за яким остання набула права власності на нерухоме майно.
		Вказаний правочин на час розгляду позову не є припиненим або таким, що визнаний недійсним, доказів іншого до суду не надано та під час розгляду не встановлено.
		Відтак, як обґрунтовано зазначено в оскаржуваному рішенні судом першої інстанції, жомова яма та гараж були відчужені ОСОБА_1 ще в 2010 році. Доводи апеляційних скарг щодо відновлення права власності ОСОБА_1 на вищевказаний Об`єкт через скасування постановою Полтавського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 09 грудня 2014 року про визнання за ОСОБА_4 права власності колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки скасування вищевказаного рішення від 09 грудня 2014 року не є підставою для встановлення факту поновлення чи набуття ОСОБА_1 права власності на раніше відчужене майно та не впливає на статус належного на час укладення угоди майна його власникові за відповідним правовстановлюючим документом - договором купівлі-продажу від 10 серпня 2010 року.
		Таким чином у даному випадку відбулось добровільне припинення права власності в результаті передачі цього права іншій особі на підставі договору купівлі-продажу від 10 серпня 2010 року. Судом першої інстанції правомірно встановлено невчинення з 2010 року відповідачем як ймовірним власником майна жодних дій, що б свідчили про наявність відповідного майнового права у особи щодо цього майна.
		Враховуючи наведене, доводи представника відповідача з цього приводу є безпідставними, оскільки як обґрунтовано про це зазначив суд першої інстанції, право власності на вказаний Об`єкт за ОСОБА_1 припинено у відповідності до ст. 346 ЦК, за якою однією з підстав припинення права власності є відчуження власником свого майна.
		Не знайшов підтвердження і довід апеляційних скарг щодо наявності у відповідача права власності на Об`єкт оренди на час укладення угоди оренди відповідно до витягу з реєстру прав на нерухоме майно до 21 жовтня 2019 року, оскільки відповідний запис стосовно відповідача як власника є архівною складовою частини Державного реєстру прав, яка не відповідає відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії, а також відомостям, які наявні в Реєстрі речових прав на нерухоме майно на даний час, та які свідчать про зміну кількох власників після 2010 року, до кола яких ОСОБА_1 не входить.
		Вказане узгоджується з положеннями ч.2 ст.12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за якою відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
		Не залишилась без оцінки суду і позиція адвоката щодо надуманості доводів позову про фіктивність Договору.
		Так суд першої інстанції надаючи оцінку тій обставині, що правочин між ОСОБА_1 та ТОВ «Компанія «Сіквел» щодо надання Об`єкту оренди має ознаки фіктивності, прийшов до наступного.
		Згідно з наданими позивачем відомостями інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, відповідач на момент укладення договору оренди та підписання актів до нього перебував за межами України.
		Так, 03 січня 2019 року, яка зазначена датою укладення договору оренди у м. Києві та підписання акта до нього у м.Заводське про фактичну передачу Об`єкта оренди представникові орендаря - ТОВ «ГАРДЕН-КЛАБ-ТОВАР», відповідач перебував на території Італійської Республіки з 28 грудня 2018 року по 13 січня 2019 року, що не оспорюється учасниками справи.
		Під час підписання акта до угоди оренди у м.Заводське про фактичне повернення Об`єкта оренди зі строкового платного користування 31 грудня 2019 року ОСОБА_1 перебував на території Королівства Іспанія, що підтверджується відповідними матеріалами справи.
		Вищевказані обставини за позицією представника відповідача ОСОБА_10 не свідчать про неукладення та невиконання договору оренди від 03 січня 2019 року, оскільки як ним зазначено сторонами досягнуто згоди щодо істотних умов договору та підписано документи відповідачем в інший час. Натомість колегія суддів зазначає, що стороною відповідача не надано належних та допустимих доказів в обґрунтування відповідних доводів, які б свідчили про фактичні спосіб, час та місце укладення угоди та додатків (актів) до неї. 
		Натомість, судом першої інстанції правомірно встановлено, що на час укладення та виконання вищевказаного договору оренди фактичне використання зазначеним майном здійснювалось ТОВ «Укрзв`язокмонтаж», яке і здійснювало витрати з утримання вказаного майна. 
		Відповідно до свідчень директора ТОВ «Укрзв`язокмонтаж» ОСОБА_2 територія, на якій розташований Об`єкт нерухомості, є огородженою, охоронюваною та закритою від сторонніх осіб та протягом 2019 року представники орендаря та ОСОБА_1 туди не з`являлися та до нього чи інших працівників товариства з цього приводу не зверталися, при цьому станом на листопад-грудень 2019 року (у період коли власником Об`єкта оренди стала ОСОБА_6 ), земельна ділянка та Об`єкт оренди перебували в занедбаному стані, що дало підстави вважати про його тривале невикористання.
		Судом першої інстанції оглянутий відеозапис території Об`єкту оренди та встановлено, що майно перебуває в занедбаному стані, що свідчить про відсутність наявних ознак, що цей Об`єкт взагалі використовується.
		       Поряд з цим судом взято до уваги доведеність представником позивача обставин того, що ТОВ «Компанія «Сіквел» фактично не орендувало нерухоме майно відповідно до Договору, оскільки        не здійснювало на території Полтавської області, будь-якої господарської діяльності, не мало необхідних матеріально-технічних ресурсів, потрібних для використання Об`єкта оренди за цільовим призначенням. При цьому за даними органів державної податкової служби ТОВ «Компанія «Сіквел» не надавала відомостей щодо використання Об`єкта оренди. 
		Наведене свідчить про відсутність ділової мети при укладенні Договору з огляду на відсутність необхідності та економічної доцільності його укладення та подальшого використання Об`єкта оренди у власній господарській діяльності.
		До того ж з ухвали Печерського районного суду м. Києва від 28 грудня 2019 року, у кримінальному провадженні №12019100060002376 від 30 травня 2019 року вбачається, що невстановлені особи, використовуючи реквізити в тому числі ТОВ «Компанія «Сіквел», здійснили підробку документів для підприємств реального сектору економіки, а саме: податкових декларацій з ПДВ, податкових накладних, видаткових накладних, податкової звітності документів фінансово-господарської діяльності підприємства тощо. Операції, що відображені у документах бухгалтерського та податкового обліку, не підтверджуються ланцюгом постачання, у зв`язку з відображенням у податкових накладних постачальниками реалізації (продажу) товарно-матеріальних цінностей відмінних від придбаних (куплених), відсутністю працівників, виробничих потужностей, складських приміщень для зберігання товарно-матеріальних цінностей.
		За таких обставин, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що надані прокурором докази в сукупності свідчать про як про неотримання, так і про невикористання згаданим підприємством у господарський діяльності Об`єкта оренди, а правочин щодо нього має ознаки фіктивності та укладений з метою створення формальних підстав для перерахування коштів ОСОБА_1 за оренду нерухомого майна, яке йому не належить.
		Також є неприйнятними посилання і доводи апеляційних скарг щодо відсутності конкретного банківського документу (доказу) про зв`язок 10 000 грн. комісії з орендним платежем, яка на переконання адвоката жодним чином не кратна платежу та має законне походження.
		Під час розгляду справи судом першої інстанції у закритому судовому засіданні досліджено надану на вимогу суду довідку ПАТ АБ «Укргазбанк», що містить банківську таємницю щодо банківських рахунків та руху грошових коштів по рахунках ОСОБА_1 за період з дати відкриття рахунків по 15 червня 2021 року, відкритих у АТ «Укргазбанк».
		Із вказаної довідки вбачається зарахування 19 грудня 2019 року на банківський рахунок ОСОБА_1 № НОМЕР_1 двома транзакціями комісійних доходів на суму 4672,86 грн. та 5327,14 грн. на загальну суму 10 000 грн. за безготівкові зарахування коштів на картковий рахунок від ТОВ «Компанія «Сіквел».
		При цьому судом першої інстанції вказану довідку витребувано з дотриманням вимог ст.84 ЦК, інші докази якими обґрунтовується позовна заява отримані детективами НАБУ зі спеціальним доступом до відповідних реєстрів за їх запитом у тому вигляді, в якому інформація там міститься.
		Зважаючи на наведене ОСОБА_1 будучи народним депутатом України, тобто особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не будучи власником Об`єкта оренди та не маючи правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ним, уклав з суб`єктом господарювання договір без наміру передачі нерухомого майна в оренду та з метою отримання грошових коштів у розмірі 1 242 236 грн. набув у власність необґрунтований актив у зазначеній сумі та дохід від нього у виді комісійних доходів у розмірі 10 000 грн. 
		Через визнання у повному обсязі отриманих коштів від ТОВ «Компанія «Сіквел» необґрунтованими активами, судом першої інстанції правомірно за положеннями ст.290 ЦПК також визнано такими і вищевказаний комісійний дохід в розмірі 10 000 грн. через похідний характер отримання від необґрунтованого активу (сплачений за зарахування такого активу на банківський рахунок).
		При цьому, через відсутність у відповідача  ОСОБА_1  жодних правових підстав для отримання коштів за Договором, суд першої інстанції вірно керувався положеннями ст.290 ЦПК та визначив розмір активів, набутих відповідачем необґрунтовано, що дорівнює отриманим грошовим коштам від ТОВ «Компанія «Сіквел» в повному обсязі за начебто вказаною угодою. Відтак, наявність (встановлення) будь-яких характеристик об`єкта оренди (в тому числі можливої надбудови, перебудови, покращення інших якісних ознак, встановлення чи наявність певного обладнання) окрім грошового визначення розміру отриманих активів не можуть впливати на вирішення предмету за даним цивільним спором - визнання активів, набутих відповідачем без належних на те правових підстав. 
		Також судом правомірно визначено набуття цих активів відповідачем після дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів" (28 листопада 2019 року), так і перевищення набутих неправомірно активів (як різниця між їх вартістю і законними доходами відповідача) у п`ятсот і більше разів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день набрання чинності зазначеним Законом (1 003 500грн.), але не перевищує межу, встановлену статтею 368-5 Кримінального кодексу України (на 2019 рік - 6 243 250 грн.)
		При цьому, визнання необґрунтованими активів, за розгляду цієї справи не впливає на права та обов`язки інших осіб, які не є учасниками справи, в тому числі які мають (можуть мати) майнові чи інші права щодо Об`єкту оренди, оскільки предметом розгляду даної справи є визнання отриманих відповідачем як особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, активів без належного обґрунтування, будь-який майновий спір між особами не є предметом розгляду та під час розгляду справи не вирішувався, у зв`язку з чим як позивачем при складенні позовної заяви, так і під час судового (апеляційного) розгляду не встановлено осіб, на права та обов`язки яких відповідно до ч.7 ст.290 ЦПК може вплинути рішення у цій справі. 
		Водночас колегія суддів зазначає, що у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави закон визначив стандарт доказування - перевага сукупності доказів, які є більш переконливими порівняно з сукупністю доказів іншої сторони. Фактично йдеться про «стандарт переваги більш вагомих доказів» (preponderance of the evidence), за якого тягар доказування виконано, якщо доведено, що суб`єктивна ймовірність того, що спірний факт був, перевищує вірогідність зворотного. 
		Вказаний стандарт доказування знайшов відображення у рішенні ЄСПЛ від 10 грудня 2010 року у справі «Трепашкін проти Росії», за яким унаслідок неподання урядом запитаних істотних доказів або достатніх пояснень стосовно певних обставин, які підлягали доведенню іншою стороною, Суд вказав на можливість дійти висновків про існування цих обставин (adverse inferences) та ухвалити рішення щодо таких обставин із застосуванням значно нижчого стандарту - переваги доказів (preponderance of evidence), тобто Суд вирішив використати простіший стандарт доказування з причин, які повсюдно виникатимуть у справах з визнання необґрунтованими активів - небажання однієї зі сторін надавати докази, які є важливими для винесення рішення.
		Положення ЦПК не містять особливих вимог до доказів, які повинні надати сторони у справі, докази, які за загальним правилом (глава 5 ЦПК) використовуються в цивільному процесі, повинні використовуватись і в справах про визнання активів необґрунтованими. 
		До обов`язків сторін серед іншого належить подання всіх наявних у них доказів у порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п.4 ч.2 ст.43 ЦПК). Такий принцип є дуже важливим у контексті приховування доказів, адже природно, що як правоохоронні органи, так і сторона відповідача намагатимуться висвітлити тільки факти, які підтримують позовні вимоги або їх спростовують.
		Положення процесуального законодавства щодо можливості витребування доказів за ініціативою суду у разі недобросовісної поведінки сторони щодо доказів, покликані зберегти баланс між змагальністю сторін, що забезпечує реалізацію приватноправового інтересу в цивільному судочинстві, та активністю суду в контексті принципу суддівського керівництва процесом, що відбиває публічно-правовий інтерес в ефективності цивільного судочинства. Необхідність збереження такого балансу прямо випливає із завдання цивільного судочинства - справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч.1 ст.2 ЦПК).
		Отже посилання адвоката на прийняття судом першої інстанції в обґрунтування позову недопустимих доказів є безпідставним.
		Доводи апеляційної скарги про неконституційність Глави 12 розділу ІІІ ЦПК, щодо особливостей позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, колегія суддів відхиляє та зазначає, що вони не ґрунтуються на вимогах закону та не спростовують висновків викладених у рішенні суду першої інстанції щодо підстав задоволення позову. 
		Нормативно-правовим актом, яким запроваджено інститут визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави є Закон України від 31 жовтня 2019 року № 263-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів», що набрав чинності 28 листопада 2019 року, правові основи інституту «цивільної конфіскації» необґрунтованих активів (Non-Conviction Based Asset Forfeiture - Конфіскація активів без обвинувачення) чітко регламентовані вказаним Законом.
		Колегія суддів зазначає, що у застосованій національним законодавством моделі «цивільної конфіскації» державні органи не повинні доводити зв`язок майна з предикатним злочином. У конфіскації в рамках кримінального процесу держава зобов`язана довести, що майно є або предметом, або засобом вчинення злочину. Діюче законодавство ж передбачає, що правоохоронні органи доводять, а суд вирішує на основі принципу «переваги доказів», що активи набуті чиновником прямо або опосередковано з незрозумілих джерел, не конкретизуючи, який саме злочин/інша неправомірна поведінка були джерелом отриманих доходів.
		Крім того, вирішення, зокрема, питань про неконституційність законів України, є виключною прерогативою Конституційного Суду України, який «є органом конституційної юрисдикції, що забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України».
		Підсумовуючи викладене, на переконання колегії суддів, судом першої інстанції з посиланням на докази, встановлені фактичні обставини, та зміст спірних правовідносин, досліджені докази з відповідними мотивованими оцінками доводів учасників справі щодо заявлених позовних вимог, зазначені застосовані при задоволенні позову норми права та обставини, на підставі яких судом зроблено висновок про необхідність задоволення позову, в тому числі в частині визнання активів необґрунтованими.
		Так, судом першої інстанції в оскаржуваних рішеннях зазначено фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, надано мотивовану оцінку кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову.
		Таким чином, оскаржувані судові рішення у межах доводів апеляційних скарг ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд першої інстанції дослідивши докази у справі, надав їм належну оцінку з урахуванням принципів змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства та не допустив при цьому порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
		За таких обставин, з огляду на зміст оскаржуваних рішень, доводи представника відповідача про невідповідність оскаржуваних судових рішень вимогам ст.265 ЦПК є безпідставними.
		Відтак, доводи апеляційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції та зводяться до незгоди представника відповідача з висновками суду, викладеними в оскаржуваних рішеннях та переоцінки досліджених доказів.
		Із урахуванням того, що інші доводи апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції є аналогічними доводам, яким судом першої інстанції надана належна оцінка, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи представника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
		Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
		За ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, у зв`язку з чим керуючись ст.ст.259, 375, 381-384 ЦПК, колегія суддів
		 
		УХВАЛИЛА:
		 
		Апеляційні скарги залишити без задоволення.
		Рішення Вищого антикорупційного суду від 13 серпня 2021 року та додаткове рішення Вищого антикорупційного суду від 17 серпня 2021 року у справі за позовом Держави Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора до ОСОБА_1 про визнання необґрунтованими активів у вигляді грошових коштів та стягнення їх в дохід держави залишити без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняттята може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. У разі оголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		 
		 
		 
		Судді:
		 
		___________          ___________                  ___________
		Семенников О.Ю.          Михайленко Д.Г.                  Панкулич В.І.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...