Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/3175/20 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 11.11.2021. Зареєстровано: 12.11.2021. Забезпечено надання загального доступу: 12.11.2021.
Дата набрання законної сили: 02.11.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		02 листопада 2021 року 
		м. Київ
		 
		Справа №  910/3175/20 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: 
		Волковицька Н. О. - головуючого, Міщенко І. С., Случ О. В.,
		секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської ради 
		на рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2021 у справі
		за позовом Об`єднання громадян Благодійницького центру соціальної медичної і трудової реабілітації ветеранів афганської війни Печерського району м. Києва
		до Київської міської ради 
		про визнання укладеною додаткової угоди.
		 
		У судовому засіданні взяв участь представник позивача - Лавріненко І. А. (адвокат).
		 
		1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
		1.1. У березні 2020 року Об`єднання громадян Благодійницького центру соціальної медичної і трудової реабілітації ветеранів афганської війни Печерського району м. Києва (далі - Об`єднання громадян) звернулося до Київської міської ради про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки від 02.12.2004, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 27.12.2004 за № 72-6-00235.
		1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Об`єднання громадян належно виконує свої обов`язки за договором оренди, з боку Київської міської ради протягом строку дії договору оренди відсутні заяви про порушення його умов; до закінчення строку дії договору позивач повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення позивачем додано проект додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; позивач продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець - Київська  міська рада письмово не повідомила позивача про відмову в поновленні договору оренди, а тому позивач на підставі положень частини 6 статті Закону України "Про оренду землі" просив поновити строк дії договору оренди землі на тих самих умовах, що визначені договором оренди земельної ділянки від 02.12.2004.
		2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 у справі №   910/3175/20 (суддя Алєєва І. В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2021 (Дикунська С. Я. - головуючий, судді Станік С. Р., Тарасенко К. В.) позов задоволено; визнано укладеною додаткову угоду про поновлення договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 27.12.2004 за №   72-6-00235 у редакції, зазначеній в резолютивній частині рішення; стягнуто з Київської міської ради на користь Об`єднання громадян судовий збір у сумі 2      102,00 грн.
		2.2. Судові рішення арґументовано наявністю підстав для визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі на підставі положень частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".
		3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
		3.1. Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, Київська міська рада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2021 у справі № 910/3175/20 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. 
		4. Фактичні обставини справи, встановлені судами
		4.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, відповідно до пункту 2 рішення Київської міської ради від 15.07.2004 № 419-5/1829 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" Київська міська рада вирішила: затвердити проект відведення земельної ділянки позивачу для будівництва, експлуатації та обслуговування протезної майстерні, адміністративних приміщень, гаражів та 10- 12 кімнат відпочинку для замовників на вул. Польовій, 73 у Солом`янському районі м. Києва; передати позивачу, за умови виконання пункту 2.1 цього рішення, в довгострокову оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,70 га для будівництва, експлуатації та обслуговування протезної майстерні, адміністративних приміщень, гаражів та 10- 12 кімнат відпочинку для замовників на вул. Польовій, 73 у Солом`янському районі м.      Києва за рахунок земель міської забудови.
		На підставі зазначеного рішення Київської міської ради між позивачем (орендар) та відповідачем (орендодавець) було укладено договір оренди земельної ділянки від 02.12.2004, який посвідчений державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Лазарєвою Л. І. за № 2-2870 (далі - договір).
		Відповідно до пункту 1 договору орендодавець на підставі пункту 2 рішення Київської міської ради від 15.07.2004 № 419-5/1829 за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку, визначену цим договором.
		Згідно з пунктом 2.1 договору об`єктом оренди відповідно до цього договору є земельна ділянка з такими характеристиками: місце розташування: вул. Польова, 73 у Солом`янському районі м. Києва; розмір - 0,7000 (нуль цілих і сім тисяч десятитисячних) га; цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування протезної майстерні, адміністративних приміщень, гаражів та 10- 12 кімнат для відпочинку замовників; кадастровий номер - 8000000000:69:159:0002.
		Відповідно до пункту 3.1 договору його укладено на 15 (п`ятнадцять) років.
		Згідно з пунктом 6.2. договору право на оренду земельної ділянки виникає після державної реєстрації цього договору.
		Зазначений договір зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 27.12.2004 за № 72-6-00235 у книзі записів державної реєстрації договорів.
		Пунктом 11.7. договору після закінчення строку, на який було укладено цей договір, орендар, за умови належного виконання своїх обов`язків, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 3 (три) місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. У разі поновлення договору на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін.
		На виконання умов вказаного пункту договору позивач 28.08.2019 не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення строку дії договору звернувся до відповідача з листом-повідомленням про поновлення договору оренди земельної ділянки (вх.      №      08/19623), до якого додав проект додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки.
		У місячний термін з дати подання листа-повідомлення про поновлення договору оренди земельної ділянки від 02.12.2004 листа-повідомлення про рішення Київської міської ради про відмову у поновленні договору оренди земельної ділянки позивачу не надходило.
		Після закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки, що мало місце 27.12.2019, позивач продовжує користуватись земельною ділянкою, про що не заперечує сам відповідач. 
		У період до 27.01.2020 від відповідача на адресу позивача не надходило листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі.
		Зазначаючи про те, що додаткова угода до договору оренди землі від 02.12.2004, про його поновлення між відповідачем і позивачем у місячний строк не укладена, а від відповідача не надходило повідомлень або пропозицій щодо укладення відповідної додаткової угоди, відповіді на лист позивача про укладення додаткової угоди, до якого було додано проект додаткової угоди, від відповідача позивач не отримав, позивач, посилаючись на положення частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", акцентував увагу на наявності підстав для поновлення договору оренди землі на тих самих умовах, що визначені договором оренди земельної ділянки від 02.12.2004.
		5. Позиція Верховного Суду
		5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		5.2. Частиною 1 статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		5.3. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.
		Верховний Суд зазначає, що частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
		Питання щодо права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
		Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
		Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
		Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
		У рішеннях ЄСПЛ зазначається, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п. 56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п. 31).
		Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №      910/4647/18).
		Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
		Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
		На підтвердження підстав для касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України та неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у справі №   712/10864/16-а (постанова від 11.09.2018) та Верховним Судом у справах №   826/8492/17 (постанова від 04.07.2018), № 826/10736/17 (постанова від 22.08.2019), № 910/5963/17 (постанова від 21.08.2018) та № 910/8011/17 (постанова від 04.04.2018) скаржник наголосив, що до кола обставин, які підлягають доказуванню у цьому спорі, входить також встановлення факту належного користування позивачем орендованою земельною ділянкою з урахуванням положень статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Київська міська рада наголошує, що у вирішенні питання щодо продовження користування земельною ділянкою слід виходити з того, що користування має бути належним з точки зору положень статті 3 ЦК України, а не будь-яким. Проте у цій справі поза увагою судів обох інстанцій та без належної оцінки залишилося те, що позивачем не дотримано положень частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" в частині належного виконання своїх обов`язків за договором оренди землі, а також в частині укладення додаткової угоди у місячний термін після закінчення договору. 
		Крім цього, у поданій касаційній скарзі Київська міська рада посилається на те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення статей 20, 102-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 416 ЦК України без урахування висновків щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладених Великою Палатою Верховного Суду у справі № 712/10864/16-а (постанова від 11.09.2018) та Верховним Судом у справах № 826/8492/17 (постанова від 04.07.2018), № 826/10736/17 (постанова від 22.08.2019), № 910/5963/17 (постанова від 21.08.2018) та № 910/8011/17 (постанова від 04.04.2018).
		Зокрема, у контексті наведених доводів скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо належного виконання позивачем умов договору оренди землі через незастосування зазначених правових позицій Верховного Суду. Київська міська рада наголошує, що відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 01.07.2019 № 19-04073-09 спірна земельна ділянка використовується для будівництва житлового комплексу, що свідчить про її використання не за цільовим призначенням, адже відповідно до рішення Київської міської ради від 15.07.2004 № 419-5/1829 та умов договору оренди землі земельну ділянку площею 0,70 га було надано в довгострокову оренду на 15 років для будівництва, експлуатації та обслуговування протезної майстерні, адміністративних приміщень, гаражів та 10- 12 кімнат відпочинку для замовників. При цьому факт будівництва саме житлового комплексу позивачем не оспорюється. Отже, на думку скаржника, позивач порушує умови пункту 8.4 договору в частині використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення. 
		Скаржник наголошує, що орендар належним чином не виконує обов`язки за договором, а тому відсутні правові підстави для його поновлення. Київська міська рада, вважає, що орендарем грубо порушено строки забудови спірної земельної ділянки, які передбачено у пункті 8.4 договору. Так, орендар не завершив забудову не лише до 27.12.2007 (три роки з часу реєстрації договору оренди землі), а навіть і до завершення строку дії договору. Водночас матеріалами справи підтверджено, що дозвіл на виконання будівельних робіт отримано відповідачем 30.09.2008, що, на думку скаржника, свідчить про безумовну можливість з такої дати здійснювати будівництво.
		Дослідивши зазначені доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд відхиляє їх з огляду на таке.
		Зі змісту постанови Верховного Суду у справі №   910/5963/17 убачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговельний Універсал" звернулося з позовом до Київської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення відповідача від 23.07.2015 № 921/1785 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельний Універсал" від 16.07.2007 № 75-6-00351 на підставі рішення Київської міської ради від 24.05.2007 № 537/1119". При цьому позовна заява мотивована тим, що внаслідок прийняття відповідачем спірного рішення за відсутності визначених законодавством підстав для одностороннього розірвання договору оренди земельної ділянки, позивача було незаконно позбавлено набутого у встановленому порядку права користування земельною ділянкою для забудови з посиланням виключно на обставину затримки з початком забудови цієї ділянки. При цьому позивач наголошував, що умови договору оренди не порушував, а затримка з початком забудови земельної ділянки відбулася не з вини орендаря. 
		Залишаючи без змін судові рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, Верховний Суд у постанові від 21.08.2018 у справі № 910/5963/17 виходив з того, що право землекористування позивача припинилося автоматично, в силу положень закону, зокрема, статті 416 ЦК України та статті 102-1 ЗК України, оскільки моменту, з якого необхідно обраховувати початок спливу трьохрічного строку невикористання земельної ділянки для забудови, законом не встановлено, то навіть у випадку розширеного тлумачення цих норм, а саме - момент спливу вказаного строку починається з часу отримання дозволу на виконання будівельних робіт, а не з часу реєстрації права користування земельною ділянкою - право землекористування позивача припинилося 18.06.2015.
		Зі змісту постанови Верховного Суду у справі №   910/8011/17 убачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Геокон" звернулося до суду з позовом до Київської міської ради, в якому просило визнати незаконним і скасувати рішення Київської міської ради від 02.03.2017 № 1166/2190 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 16.02.2004 № 91-6-00216, укладеного між Київською міською радою і Товариством з обмеженою відповідальністю "Геокон" на підставі пункту 26 рішення Київської міської ради від 10.07.2003 року № 638/798". Позивач вважає, що спірне рішення Київської міської ради є незаконним, прийнятим з порушенням регламенту і таким, що порушує його права як орендаря земельної ділянки, оскільки правових підстав для ухвалення такого рішення немає.
		Залишаючи без змін судові рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, Верховний Суд у постанові від 04.04.2018 у справі № 910/8011/17, проаналізувавши положення статті 416 ЦК України та статті 102-1 ЗК України, наголосив, що право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі, зокрема невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд.
		Отже, з аналізу змісту постанов Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №      910/5963/17 та від 04.04.2018 у справі № 910/8011/17 убачається, що предметом судового розгляду були вимоги позивачів про скасування рішень міської ради, яким було розірвано договори оренди земельної ділянки.
		Водночас у справі № 910/3175/20, яка переглядається, предметом спору є визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки від 02.12.2004.
		Отже, виходячи з критеріїв подібності правовідносин, за якими під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, слідує, що правовідносини у справах №      910/5963/17, №      910/8011/17 та у справі, яка розглядається, не є подібними. При цьому Верховний Суд наголошує, що однією з умов оскарження судового рішення з підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, є застосування судом апеляційної інстанції зазначеної скаржником норми права в оскаржуваному судовому рішенні. Водночас, як убачається з матеріалів справи, судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові положення статті 416 ЦК України та статті 102-1 ЗК України застосовано не було. 
		У справі №   826/10736/17, на яку посилається скаржник, предметом судового розгляду були позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Промінвестгруп-1" про визнання незаконними дій та скасувати рішення державного кадастрового реєстратора Головного управління Держгеокадастру у м. Києві Самчук К. С. від 17.08.2017 № РВ-8000088272017 "Про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру" та зобов`язання Головного  управління Держгеокадастру у м. Києві внести відомості до Державного земельного кадастру щодо зміни виду використання земельної ділянки з "для будівництва, експлуатації та обслуговування готельного комплексу з підземним паркінгом" на "для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та з підземним паркінгом".
		У справі № 826/8492/17 предметом судового розгляду були позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний Союз "Моноліт" про визнання протиправним та скасувати рішення Державного кадастрового реєстратора Головного управління Держгеокадастру у м. Києві Самчук К. С. про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру від 29.06.2017 № РВ-8000083822017 та зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у м. Києві внести відомості (зміни до них) до Державного земельного кадастру про земельну ділянку щодо зміни виду використання з "для будівництва, експлуатації та обслуговування адміністративно-офісного комплексу з об`єктами розважального призначення, з вбудованими та прибудованими приміщеннями господарського призначення, з надземним та підземним паркінгом зі знесенням існуючих будівель" на вид використання "будівництво, експлуатація та обслуговування багатоквартирних житлових будинків з вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та підземним паркінгом".
		Отже, виходячи із предметів та підстав позовних вимог у зазначених справах, судами надавалась оцінка положенням, зокрема статті 20 ЗК України, та аналізувалися підстави зміни виду використання земельної ділянки (в межах однієї категорії та цільового призначення), яка належить особі на праві приватної власності.
		У справі № 712/10864/16-а, на яку також посилається скаржник, предметом судового розгляду були позовні вимоги Приватного підприємства "Інвестиційно-будівельна компанія "Будгарант" про внесення зміни в рішення Черкаської міської ради від 28.12.2005 № 8-962 "Про надання Приватному підприємству "Інвестиційно-будівельна компанія "Будгарант" земельної ділянки в оренду на перехресті вул. Козацької та вул. Героїв Дніпра", а саме викласти абзац другий пункту 2 в такій редакції: "За основним цільовим призначенням земельні ділянки з кадастровими номерами 7110136400:01:013:0015 та 7110136400:01:013:0023 віднести до земель житлової та громадської забудови. Земельну ділянку з кадастровим номером 7110136400:01:013:0022 за основним цільовим призначенням віднести до земель водного фонду".
		Отже, у зазначеній справі, виходячи із предмета та підстави позовних вимог, судами також надавалася оцінка положенням, зокрема статті 20 ЗК України, та аналізувалися умови зміни цільового призначення земельної ділянки.
		Водночас, як зазначалося, у справі № 910/3175/20, яка переглядається, предметом спору є визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки від 02.12.2004.
		З урахуванням викладеного посилання скаржника на правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у справі №   712/10864/16-а (постанова від 11.09.2018) та Верховним Судом у справах №   826/8492/17 (постанова від 04.07.2018), № 826/10736/17 (постанова від 22.08.2019), колегією суддів відхиляються, адже судові рішення у зазначених справах також ухвалені за інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин, та наявних у таких справах доказів, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, різними є предмети і підстави позовів і нормативно-правове регулювання (в окремих справах), тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них, а отже, висновки цих судів у таких справах не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції. При цьому Верховний Суд наголошує, що однією з умов оскарження судового рішення з підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, є застосування судом апеляційної інстанції зазначеної скаржником норми права в оскаржуваному судовому рішенні. Водночас, як убачається з матеріалів справи, судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові положення статті 20 ЗК України застосовано не було. 
		У поданій касаційній скарзі Київська міська рада також наголосила на тому, що в оскаржуваних судових рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" без урахування висновків щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України у справі №   911/1707/15 (постанова від 03.02.2016), Великою Палатою Верховного Суду у справі № 594/376/17-ц (постанова від 10.04.2018), у справі №   159/5756/18 (постанова від 22.09.2020) та Верховним Судом у справі №   910/8798/18 (постанова від 19.06.2019).
		Так, у постанові Верховного Суду України від 03.02.2016 у справі № 911/1707/15, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, міститься загальний правовий висновок щодо застосування положень частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", а саме: "…для поновлення договору оренди землі з підстав, які передбачені частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою, орендар належно виконує свої обов`язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди". 
		Верховний Суд України, урахувавши, що договір оренди, укладений з Приватним орендованим сільськогосподарським підприємством "Сидори", зареєстрований управлінням Держкомзему Білоцерківського району Київської області 24.01.2012, а з листом про продовження терміну дії договору позивач звернувся до орендодавця - Білоцерківської районної державної адміністрації 26.12.2012, тобто до спливу строку дії договору оренди земельної ділянки та продовжив користуватися землею після закінчення строку дії договору; відповідач у встановлений строк свої заперечення щодо такого землекористування не висловив, заперечень проти поновлення договору не надіслав; разом з тим прийняв рішення про надання спірних земельних ділянок іншому землекористувачу, що не запропонував кращих умов землекористування, дійшов висновку щодо обґрунтованості висновків апеляційного господарського суду про задоволення позову.    
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі                     №   594/376/17-ц, висновками в якій Київська міська рада також обґрунтувала наявність підстави для касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, міститься такий загальний висновок, зокрема щодо застосування частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі": "…частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
		Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди".
		При цьому суди, розглядаючи справу № 594/376/17-ц та відмовляючи в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр", виходили з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів про відправлення орендодавцю відповідних листів-повідомлень з проектом додаткової угоди, та з урахуванням вищезазначених вимог закону дійшли висновку, що позивач не скористався своїм переважним правом на поновлення договору оренди землі.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі                     №   159/5756/18 судами розглядався позов орендаря про поновлення договору оренди землі на той самий строк та на тих же умовах в порядку частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі". Висновок Верховного Суду щодо застосування вказаної правової норми стосувався того, що для виникнення підстави для поновлення договору, передбаченої частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", орендар зобов`язаний повідомити орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з надсиланням проєкту додаткової угоди.
		При цьому Верховний Суд, переглядаючи судові рішення у справі № 159/5756/18, скасовуючи їх та приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог зазначив, що у справі, яка розглядається, суди встановили, що позивачка не дотрималася вимог частини 3 статті 33 Закону України "Про оренду землі", не надавши до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі проект додаткової угоди. При цьому посилання позивачки на те, що відповідач лише листом від 26.02.2018 № 7.11/199 повідомив її про те, що не буде продовжувати на новий термін договір оренди землі, не має самостійного правового значення для вирішення питання про можливість поновлення договору оренди землі на підставі частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки позивачкою не достримано процедури, встановленої, зокрема частиною 3 статті 33 Закону України "Про оренду землі", яка дає орендареві підстави розраховувати на можливість такого поновлення в силу закону. Разом з тим до закінчення строку дії договору позивачку було повідомлено про те, що з нею не буде продовжено на новий термін договір оренди землі для розміщення та обслуговування тимчасового кіоску у зв`язку із затвердженням детального плану території конструкції кварталу, яким передбачено план розширення та демонтаж торгових споруд. Верховний Суд наголосив, що висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову є помилковими, а тому рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 15.04.2019 та постанова Волинського апеляційного суду від 03.07.2019 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
		У постанові Верховного Суду від 19.06.2029 у справі №   910/8798/18, висновками в якій Київська міська рада також обґрунтувала наявність підстави для касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, міститься такий загальний висновок, зокрема, щодо застосування частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" та статті 3 ЦК України: "..суть поновлення договору оренди згідно із цією частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" полягає у тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує у поновленні договору, зокрема у зв`язку з належним виконанням договору оренди землі. Відсутність такого заперечення може мати прояв у "мовчазній згоді".
		Верховний Суд наголошує, що відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованих, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. 
		Отже, у вирішенні питання щодо продовження користування земельною ділянкою слід виходити з того, що користування має бути належним з точки зору положень статті 3 ЦК України, а не будь-яким".
		Скасовуючи судові рішення про задоволення позовних вимог та направляючи справу № 910/8798/18 на новий розгляд до місцевого господарського суду, Верховний Суд зазначив, що до кола обставин, які підлягають доказуванню у даному спорі, також входить встановлення факту належного користування позивачем орендованою земельною ділянкою з урахуванням вимог статті 3 ЦК України, проте наведені відповідачем заперечення та докази на їх обґрунтування судами не були досліджені та їм не була надана правова оцінка. Наголосивши, що суди попередніх інстанцій обмежились лише встановленням факту сплати відповідачем орендної плати та не надали оцінки запереченням відповідача щодо належного користування земельною ділянкою та відповідним доказам, чим допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, що, у свою чергу, є підставою для скасування судових рішень.
		Проте у справі № 910/3175/20, яка розглядається, задовольняючи позовні вимоги щодо поновлення договору оренди землі на підставі положень частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", місцевий господарський суд, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, виходив із того, що: на виконання умов договору 28.08.2019, тобто не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення строку дії договору оренди, позивач звернувся до відповідача з листом-повідомленням про поновлення договору оренди (вх. № 08/19623), до якого долучено проект додаткової угоди, що, в свою чергу, свідчить про повідомлення позивачем (орендарем) відповідача (орендодавця) про намір скористатися правом на поновлення договору оренди з надсиланням проекту додаткової угоди, отже, й виникнення підстав для поновлення договору; відповідач не приймав рішення на сесії ради про відмову у наданні земельної ділянки позивачу, а також в місячний термін з дати подання вказаного листа-повідомлення про поновлення договору оренди земельної ділянки не повідомляв письмово позивача про будь-які заперечення щодо продовження договору оренди землі; після закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки, що мало місце 27.12.2019, позивач продовжував користуватись земельною ділянкою, чого не заперечував й відповідач, який в період до 27.01.2020, тобто протягом місяця після закінчення строку дії договору, листа-повідомлення з запереченнями на поновлення договору оренди землі позивачу не направив, що, в свою чергу, можна кваліфікувати як "мовчазну згоду" орендодавця на поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
		Крім цього, місцевий господарський суд, надаючи оцінку посиланням відповідача на акт обстеження земельної ділянки від 01.07.2019 № 19-470-09, за яким встановлено використання земельної ділянки не за її цільовим призначенням та невиконання умов договору щодо строку забудови приміщень, визначених умовами договору, як на підставу непоновлення строку оренди земельної ділянки, зазначив, що сторони у пункті 12.2. договору визначили, що у разі невиконання орендарем умов цього договору та обов`язків, передбачених законодавством України, договір може бути достроково розірваний. Місцевий господарський суд наголосив, що в разі порушення свого права кожен має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, визначений законом або договором за згодою сторін.
		При цьому апеляційний господарський суд, розглядаючи зазначені доводи відповідача, погодився із висновками місцевого господарського суду та додав, що матеріли справи не містять жодних доказів про звернення відповідача до позивача протягом 15 років дії договору про порушення останнім його умов, зокрема, щодо використання земельної ділянки не за цільовим призначення або щодо незавершення будівництва у визначений договором строк, або звернення з відповідним позовом до суду за захистом порушених прав чи інтересів.
		Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі № 910/3175/20, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним Верховним Судом України у справі № 911/1707/15 (постанова від 03.02.2016), Великою Палатою Верховного Суду у справі № 594/376/17-ц (постанова від 10.04.2018), у справі № 159/5756/18 (постанова від 22.09.2020) та Верховним Судом у справі №   910/8798/18 (постанова від 19.06.2019), на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними. 
		За таких обставин наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного перегляду справи.
		6. Висновки Верховного Суду
		6.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		6.2. За змістом частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		6.3. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог, а тому вимоги касаційної скарги не підлягають задоволенню, а оскаржувані рішення та постанову слід залишити без змін.
		7. Розподіл судових витрат
		7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.
		Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення.
		Рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2021 у справі № 910/3175/20 залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                Н. О. Волковицька
		 
		Судді                                                                                          І. С. Міщенко 
		 
		                                                                                          О. В. Случ

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...