Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 344/2995/15-к : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку КПК України.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.11.2021. Забезпечено надання загального доступу: 18.11.2021.
Дата набрання законної сили: 12.10.2021
Номер судового провадження: 51-8361км18
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Ухвала
		12 жовтня 2021року 
		м.Київ
		справа № 344/2995/15-к 
		провадження № 51-8361км18
		Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду (далі  Суд) у складі:
		головуючогоОСОБА_1 ,суддівОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,за участю: секретаря судового засідання прокурора засудженого захисника ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції), ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),розглянув у судовому засіданні касаційні скарги засудженого та його захисника ОСОБА_8 на вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 29 травня 2018 року щодо 
		ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя м. Івано-Франківська,
		засудженого за вчинення злочинів, передбачених частиною 1 статті115, пунктом 13 частини 2 статті115 Кримінального кодексу України (далі  КК).
		Оскаржені судові рішення
		 
		1.Зазначеним вироком ОСОБА_6 засуджено допокарання: 
		 за частиною 1 статті115 КК  у виді позбавлення волі на строк 15років;
		 за пунктом13 частини 2 статті115 КК  у виді довічного позбавлення волі.
		На підставі статті 70 КК засудженому призначено остаточне покарання увиді довічного позбавлення волі.
		2.Цим же вироком також засуджено ОСОБА_9 , судові рішення щодо якої вкасаційному порядку не оскаржені.
		3.Суд визнав ОСОБА_6 винуватим в умисних вбивствах, вчинених за таких обставин:
		07 вересня 2014року приблизно о 24:00 у приміщенні ванної кімнати стоматологічного кабінету на АДРЕСА_1 засуджений, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків лезами ножиць ударив ОСОБА_10 уліве око, а коли останній впав на підлогу, завдав ще одного удару ножицями у праве око потерпілого, від чого той помер на місці події. 08вересня 2014року засуджений розчленував тіло потерпілого та сховав у підвалі, аввечері він та ОСОБА_9 очистили приміщення від слідів крові. 09 вересня 2014 року приблизно о 02:00 ОСОБА_6 та ОСОБА_9 приховали частини тіла удворі будинку на АДРЕСА_2 .
		04 жовтня 2014 року приблизно о 19:00 у підвальному приміщенні того ж будинку засуджений, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків ударив ножем ОСОБА_11 у праве око, а згодом завдав йому кількох ударів молотком по голові, від чого той помер на місці події. 06 жовтня 2014 року засуджений розчленував тіло, а 07жовтня 2014року засуджений та ОСОБА_9 приховали частини тіла поряд з частинами тіла ОСОБА_10 , а згодом очистили місце вбивства від слідів крові.
		4.Суди попередніх інстанцій поклали в основу своїх висновків про винуватість засудженого серед інших доказів також:
		 протокол огляду місця події від 12 листопада 2014 року; під час проведення цієї слідчої дії були знайдені розчленовані трупи потерпілих, протокол був наданий стороною обвинувачення для доведення як факту загибелі цих осіб, так і інших важливих обставин справи;
		протокол пред`явлення трупа для впізнання від 13 листопада 2014 року, на підставі якого встановлено особу загиблого;
		протоколи огляду трупів від 13 листопада 2014 року;
		протокол обшуку від 12 листопада 2014 року, наданий на доведення факту і обставин вчинення злочину у приміщенні;
		 протокол слідчого експерименту від 13 листопада 2014 року, що містить показання засудженого із зізнанням увчиненні злочину;
		 висновок судово-медичної експертизи № 500 від 12 листопада 2014 року  13січня 2015 року, призначеної на підставі постанови слідчого від 12 листопада 2014року;
		 висновок судово-медичної експертизи № 499 від 12 листопада 2014 року  13січня 2015 року, призначеної на підставі постанови слідчого від 12 листопада 2014 року.
		5.Апеляційний суд залишив вирок без змін. 
		Доводи касаційних скарг та заперечень
		 
		6.У касаційних скаргах засуджений та його захисник, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просять скасувати оскаржені судові рішення і закрити кримінальне провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі  КПК).
		7.Сторона захисту вважає, що судові рішення ґрунтуються на припущеннях та недопустимих доказах, судовий розгляд проведено неповно і упереджено, ависновки судів не відповідають фактичним обставинам справи.
		8.Зокрема, сторона захисту стверджує, що суд першої інстанції, постановляючи обвинувальний вирок, істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону, а саме:
		послався на зізнавальні показання засудженого під час досудового розслідування, які є недопустимими; 
		послався на недостовірні показання ОСОБА_9 , яка перебуває внеприязних стосунках із засудженим;
		послався на низку доказів, щоне були відкриті стороні захисту в порядку статті290КПК;
		послався на результати слідчих дій, проведених уволодінні ОСОБА_12 без ухвали слідчого судді; 
		не надав значення суперечностям між протоколом слідчого експерименту за участю засудженого та висновком судово-медичної експертизи щодо кількості ударів, завданих ОСОБА_11 ;
		змінив обвинувачення,визнавши мотивом вбивства неприязні стосунки, тоді як в обвинувальному акті мотивом вбивства зазначено ревнощі.
		9.Сторона захисту вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статті 419 КПК, оскільки суд належним чином не спростував наведених в апеляційних скаргах доводів щодо недопустимості доказів та невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи. Крім того, апеляційний суд усупереч вимогам частини 3 статті 404 КПК відмовив стороні захисту в повторному дослідженні доказів.
		10.Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.
		11.Представник потерпілих просив Суд провести касаційний розгляд без його участі. 
		Позиції учасників касаційного розгляду
		12.Захисник та засуджений підтримали касаційні скарги сторони захисту.
		13.Прокурор, що представляв державне обвинувачення під час касаційного розгляду, заперечив проти задоволення касаційних скарг.
		Оцінка Суду
		 
		14.Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, Суд дійшов висновку, що кримінальне провадження необхідно передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі  об`єднана палата), оскільки колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права вподібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду.
		15.Дослідивши матеріали цього кримінального провадження, колегія суддів встановила, що в них міститься постанова, якою була визначена група прокурорів, що здійснюватимуть повноваження прокурорів у цьому кримінальному провадженні, датована лише від 14листопада 2014 року. Таким чином, у матеріалах досудового розслідування, наданих судам, немає постанови про призначення (визначення) прокурора (групи прокурорів), що здійснюватиме відповідні повноваження у цьому кримінальному провадженні, яка охоплює період досудового розслідування до 14 листопада 2014 року.
		16.Об`єднана палата в постанові від 22лютого 2021 року у справі №754/7061/15 (далі  постанова від 22 лютого 2021 року) сформулювала такий висновок:
		«За змістом статей 36, 37, 110 КПК рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов`язково повинно прийматись у формі постанови, яка має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим КПК вимогам до процесуального рішення вформі постанови, у том числі, бути підписаною службовою особою, яка її прийняла.
		Відсутність зазначеної постанови в матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом іпроцесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень».[1]
		17.З огляду на наведену позицію, всі докази, які були отримані під час цього кримінального провадження до 14 листопада 2014 року (див. пункт 4 вище), були «зібрані під наглядом іпроцесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень», а тому мають беззастережно бути визнані недопустимими.
		18.Не вдаючись у детальну оцінку цих доказів у контексті кримінальної справи, можна втім зробити висновок, що відомості, які містяться узгаданих вище джерелах доказів, мали істотне значення для встановлення обставин справи, зокрема і для підтвердження самої події злочину. 
		19.Колегія суддів не погоджується зі згаданим вище (пункт 16) висновком об`єднаної палати.
		20.Згідно з вимогами частини 2 статті 434-1 КПК суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права вподібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об`єднаної палати.
		21.Відповідно до рішення Великої Палати Верховного Суду, якщо колегія суддів, палата, яка розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку, вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного кримінального суду, то вона передає таке кримінальне провадження на розгляд цієї ж об`єднаної палати. Об`єднана палата касаційного суду може відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі цієї ж об`єднаної палати.[2]
		22.Колегія суддів вважає, що об`єднана палата має повернутися до розгляду питання щодо значення постанови про призначення прокурора або групи прокурорів для визначення допустимості/недопустимості доказів і відступити від попередньо сформульованого висновку, взявши до уваги наведені нижче міркування.
		Щодо тлумачення термінів у статті 110 КПК
		 
		23.Колегія суддів не може погодитися з тлумаченням тексту статті 110 КПК, наданим об`єднаною палатою в постанові від 22 лютого 2021 року.
		24.Як і об`єднана палата, колегія суддів відзначає, що стаття 37 КПК не передбачає для керівника органу прокуратури специфічної форми рішення про визначення прокурора (групи прокурорів), який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні.
		25.Уже сама собою відсутність у Кодексі спеціальних вимог до форми прийняття рішення про призначення конкретної посадової особи прокуратури для керівництва розслідуванням дає підстави вважати, що це організаційне питання залишено законодавцем на розсуд сторони кримінального провадження. 
		26.Виходячи з буквального тлумачення цього положення, таке рішення може прийматися у формі, визначеній самим органом прокуратури. Щоб обмежити дискрецію органу прокуратури у цьому питанні, необхідно навести переконливі доводи тому, що попри відсутність прямо сформульованої вимоги текст закону містить настільки очевидні вказівки на її існування, що сторона кримінального провадження при добросовісному тлумаченні закону не могла не зрозуміти зверненої до неї вимоги.
		27.Колегія суддів не може погодитися з твердженням об`єднаної палати про те, що вимога призначення прокурора або групи прокурорів виключно шляхом винесення постанови з достатньою ясністю «вбачається із тлумачення положень статті 110 КПК у взаємозв`язку із положеннями частини 5 статті 36 КПК», івважає, що тлумачення термінів у статті 110 КПК призводить до протилежного висновку.
		28.Стаття 110 КПК містить вимоги до рішень як органів досудового розслідування, прокурора, так і слідчого судді, суду, передбачивши в частині першій, що всі їх рішення є процесуальними рішеннями. У частинах 2 та 3 стаття110 передбачає однорідні вимоги до процесуальних рішень:
		«2.Судове рішення приймається у формі ухвали, постанови або вироку, які мають відповідати вимогам, передбаченим статтями 369, 371-374 цього Кодексу.
		3.Рішення слідчого, дізнавача, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, дізнавач, прокурор визнає це за необхідне».
		29.Об`єднана палата поширила вимоги частини 3 цього положення на керівника органу прокуратури  посадову особу відповідного органу, якій надано право визначати конкретного прокурора для керівництва розслідування. Однак, таким чином, об`єднана палата вважала, що «керівник органу прокуратури» є «прокурором» у значенні, який цьому терміну надається у статті 110 КПК.
		30.Однак колегія переконана в тому, що терміни «суд», «слідчий суддя», «слідчий», «прокурор» в цій статті, як і в переважній більшості положень Кримінального процесуального кодексу, вживаються як позначення процесуальної функції в конкретному кримінальному провадженні, а не як позначення посади. 
		31.Якщо тлумачити ці терміни як позначення посади, то слід зробити висновок, що рішення з організації роботи суду, наприклад, визначення колегій або палат, автоматичний розподіл тощо, мають прийматися у формі ухвали, постанови або вироку, оскільки вони приймаються суддею або судом. Також рішення щодо організації діяльності органу досудового розслідування, кадрові питання, рішення про виділення ресурсів на проведення розслідування, рішення про відрядження, відпустки, прийом на посаду або звільнення з посади також вимагають винесення постанови, що відповідає вимогам частини 5 статті 110 КПК.
		32.Таким чином, тлумачення термінів, вжитих у статті 110 КПК як визначення посад, призводить до абсурдних висновків і через це не може бути прийнятним. 
		33.Тому не будь-хто, хто обіймає посаду прокурора чи слідчого, є «прокурором» або «слідчим» у значенні статті 110 КПК, якому надано право виносити рішення, постанови у кримінальному провадженні, як і не будь-якому судді надано право виносити ухвали, постанови або вироки у конкретній кримінальній справі. 
		34.Виходячи з процесуального значення термінів, вжитих у статті 110 КПК, вимога винести постанову адресована особі, яка вже виконує процесуальні повноваження прокурора (або слідчого) у конкретному кримінальному провадженні. А такі повноваження відповідна службова особа набуває лише після того, як вона визначена керівником відповідного органу (частина 1 статті37 або частина 2 статті 39 КПК). Таким чином, повноваження виносити постанову упровадженні надане лише прокурору, який попередньо визначений для керівництва у конкретному кримінальному провадженні.
		35.Водночас керівник прокуратури або керівник органу досудового розслідування не є «прокурором» або «слідчим» у значенні частини3статті110КПК, тобто вони не виконують відповідних процесуальних функцій. Відповідно, вони не тільки не зобов`язані, але й не можуть приймати процесуальні рішення у конкретному кримінальному провадженні, оскільки не мають відповідних повноважень.
		36.Таким чином, колегія суддів вважає, що висновок, який міститься впостанові об`єднаної палати, додає до тексту статті 110 КПК вимогу, яка не лише в ній не міститься, але й суперечить точному змісту цього положення. 
		37.Більше того, вимога до керівника прокуратури (або керівника органу досудового розслідування) розподіляти справи між його підлеглими лише шляхом винесення постанови, практично не може бути виконана. 
		38.Частина 5 статті 110 КПК вимагає викласти в постанові мотиви її прийняття, їх обґрунтування з посиланням на положення цього Кодексу. 
		39.Однак Кодекс не містить положень, на підставі яких прокурор зобов`язаний доручити здійснення процесуального керівництва у провадженні прокурору А, ане прокурору Б. Мотиви, на підставі яких керівник органу робить вибір між підлеглими йому прокурорами, виходять далеко за межі кримінального процесу і їх неможливо обґрунтувати вимогами КПК, оскільки такий вибір зумовлений здебільшого організаційними, а не процесуальними чинниками.
		40.Таким чином, колегія суддів вважає, що вимоги статті 110 КПК застосовні лише до тих рішень, які особи, згадані в її частині 1, приймають у як відповідні процесуальні фігури, тобто виконують функцію слідчого, прокурора, судді після того, як кримінальна справа вже перебуває вїхньому провадженні, або, іншими словами, які призначені або визначені для здійснення провадження уконкретній справі.
		41.Форма рішення, яким керівник органу прокуратури призначає прокурора для керівництва конкретним кримінальним провадженням, визначається самою прокуратурою.
		42.Таким чином, колегія суддів вважає, що в законі відсутня вимога до форми, в якій сторона обвинувачення має визначати процесуального керівника розслідування (прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора уконкретному кримінальному провадженні).
		Щодо впливу порушення в оформленні призначення прокурора (групи прокурорів) на допустимість доказів
		 
		43.Навіть якщо припустити, що відсутність постанови, складеної згідно звимогами частини 5 статті 110 КПК, є свідченням відсутності самого рішення іпорушенням кримінального процесуального законодавства, колегія суддів вважає, що висновок об`єднаної палати про вплив такого порушення на допустимість доказів зроблений без достатньої уваги до вимог КПК та практики Касаційного кримінального суду. 
		44.Колегія суддів виходить з того, що, вирішуючи кримінальну справу, суд має приймати інформоване рішення, тобто робити свої висновки щодо фактичних обставин, важливих для вирішення справи, виходячи з усієї релевантної інформації, яку сторонам вдалося отримати і надати суду.
		45.Правила недопустимості доказів становлять собою обмеження цього загального принципу, дозволяючи або зобов`язуючи виключати з процесу доказування інформацію, яка потенційно може мати істотне, а іноді й вирішальне значення для справи.
		46.Тому виключення потенційно важливих відомостей, тобто визнання їх недопустимими незалежно від їх стосунку до справи і доказового значення, єкрайнім заходом, до якого слід звертатися у разі, якщо іншими засобами неможливо забезпечити справедливого судового розгляду.
		47.В основі створення правил про недопустимість доказів лежать кілька міркувань. 
		48.Насамперед це виключення потенційно недостовірних доказів або доказів, достовірність яких неможливо перевірити. На цьому міркуванні ґрунтується, наприклад, виключення позасудових свідчень (частина 4 статті 95 КПК) чи показань з чужих слів (стаття 97) і певним чином свідчень, отриманих під примусом.
		49.Також запровадження правил про недопустимість доказів має за мету створити стримуючий ефект для державних органів. Загроза виключення доказів, отриманих внаслідок істотного порушення фундаментальних прав і свобод людини, знеохочує органи правопорядку вдаватися до таких порушень. 
		50.Безумовно, істотне порушення фундаментальних справ і свобод особи  отримання доказів за допомогою катувань і поганого поводження, порушення права не свідчити проти себе та права на допомогу захисника, відвертого порушення права на недоторканість житла або тих чи інших аспектів приватного життя тощо  не може бути терпимим у правосудді. 
		51.Водночас порушення численних формальностей, які регулюють порядок проведення кримінального розслідування чи окремих процесуальних дій, але жодним чином не зачіпають права і свободи особи, мають оцінюватися виходячи з балансу конкуруючих інтересів: потреби суспільства у розкритті злочину іпокаранні злочинця та важливості тих формальностей для забезпечення справедливості розгляду справи в цілому.
		52.Цей Суд сформував висновки щодо застосування правил допустимості доказів, які враховують наведені вище міркування і вимагають від судів, включаючи цей Суд, перед тим, як визнати доказ недопустимим, встановити, чи відбулося порушення певного права або свободи людини, визначене відповідними правовими актами, та чи було це порушення настільки істотним, щоб виправдати виключення доказу як недопустимого.
		53.Частина 1 статті 87 КПК передбачає, що для визнання доказу недопустимим необхідно встановити, що при його отриманні істотно порушені права і свободи людини, гарантовані Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 
		54.Тоді як частина 2 цієї ж статті визначає, яке саме порушення суд має визнати істотним, істотність порушення прав і свобод в інших випадках має вирішуватися судом, виходячи з обставин порушення та їх впливу на отримання доказів.
		55.Верховний Суд зазначав, що:
		«Вищеназвані норми закону не передбачають, що будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим. Натомість закон зобов`язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи».[3]
		56.В інших справах цей Суд також вказував:
		«Вирішуючи питання про застосування правил статті 87 КПК до наданих сторонами доказів, Суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті».[4]
		57.Також Суд дійшов висновку, що:
		«…суд, визнаючи доказ недопустимим відповідно до частин 2 або 3 статті87 КПК, має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення. Якщо суд визнає доказ недопустимим зпосиланням на частину 1 статті 87 КПК, він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми.
		Крім того, суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору частини 1 статті 87 КПК, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим».[5]
		«Оцінюючи надані сторонами докази на предмет їх допустимості згідно зчастиною 1 статті 87 КПК України суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що зазначені положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані у відповідній нормі. Тобто, будь-яке процесуальне порушення, допущене в ході збирання доказів, саме по собі не може бути підставою для визнання їх недопустимими.
		У зв`язку із цим, за наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли вони: прямо та істотно порушують права і свободи людини; та/або надають підстави для сумнівів у достовірності отриманих фактичних даних, які не видалося за можливе усунути в ході судового розгляду».[6]
		58.Колегія суддів вважає такий підхід, сформований Судом, правильним, оскільки він ґрунтується на розумінні, що для прийняття рішення у справі суд має отримати якомога більшу інформацію щодо фактичних обставин, важливих для вирішення справи, забезпечивши сторонам можливість у змагальній процедурі перевірити та/або заперечити цю інформацію. 
		59.Колегія суддів вже обґрунтовувала вище, що КПК не вимагає оформлення рішення про визначення прокурора або групи прокурорів постановою здодержанням всіх реквізитів, передбачених для процесуального рішення прокурора.
		60.Але навіть якщо припустити, що така вимога вбачається з тексту відповідних положень КПК, об`єднана палата, виклавши свою позицію в постанові від 22 лютого 2021 року, не зазначила, які саме права і свободи людини порушені та якими положеннями Конституції,законів України та/або міжнародних договорівці права і свободи людини передбачені. 
		61.Також у постанові не зазначено, яким чином оформлення призначення прокурора не постановою, а іншим чином, наприклад, внесенням відповідного розпорядження в інформаційно-телекомунікаційну систему тощо, обмежило користування правами і свободами людини. 
		62.Колегія суддів відзначає, що ні Конституція України, ні положення будь-яких міжнародних договорів, ні положення законів, які визначають зміст і обсяг прав людини, не містять правил і вимог, яким чином органи держави мають визначати осіб, яким доручається проведення розслідування.
		63.Також у постанові не наведено обґрунтування, чому це порушення, навіть якщо було б встановлено, що ним зачіпаються права і свободи особи, може розглядатися як істотне, тобто таке, що заперечує саму сутність якогось права та свободи людини. 
		64.Наприклад, якщо припустити, що таким чином зачіпаються права сторони захисту, то об`єднана палата не зазначила, у якому аспекті права сторони захисту були звужені тим, що прокурор або група прокурорів призначені не постановою, арозпорядженням, наказом чи навіть усною вказівкою керівника прокуратури, іреалізації яких прав стороною захисту або іншими учасниками процесу завадила відсутність такої постанови.
		65.Крім того, згадані порушення, які потенційно можуть призвести до визнання доказів недопустимими, мають стосуватися саме процесу отримання доказів. За всієї важливості ролі прокурора  процесуального керівника ворганізації ефективного розслідування, визначенні його напрямків та здійснення інших функцій, він не має прямого стосунку до отримання доказів і не визначає процедуру їх отримання, якщо тільки він сам не проводить слідчу дію. Цяпроцедура визначена законом і має дотримуватися незалежно від ставлення до неї процесуального керівника.
		66.Хоча процесуальний керівник вправі доручати виконання певних слідчих дій слідчому або оперативному підрозділу, однак наявність такого доручення не є обов`язковою умовою законності такої слідчої дії: слідчий може провести слідчу дію і без доручення прокурора, за виключенням випадків, де вимагається дозвіл прокурора (наприклад, при контролі за вчиненням злочину  частина 4 статті 246 КПК), що не є предметом розгляду в даному випадку.
		67.Таким чином, у переважній більшості випадків процесуальний керівник розслідування не має безпосереднього стосунку до процесу отримання доказів, а тому докази, отримані слідчим або оперативними працівниками чи підрозділами, не можуть вважатися «отриманими внаслідок» того, що не була винесена постанова про призначення прокурора, оскільки не можна сказати, що у разі винесення постанови такі докази не були б отримані.
		68.Колегія суддів вважає за доречне звернути увагу на те, що застосування в судовій практиці висновку, сформульованого в постанові від 22 лютого 2021року, може призвести до порушення Україною Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод 1950 року (Конвенція). Якщо звернутися до обставин цієї справи, то немає жодних сумнівів у тому, що вона підпадає під сферу дії статті2 Конвенції, оскільки стосується вбивства двох людей, і це положення вимагає від держави виконання позитивних обов`язків щодо ефективного розслідування та засудження причетних до цього злочину.
		69.Європейський суд з прав людини (далі  ЄСПЛ) вже розглядав справи, де тлумачення національними судами процесуальних правил не дозволило притягнути осіб, щодо яких були вагомі докази винуватості, до кримінальної відповідальності. 
		70.У рішенні у справі «Маслова та Налбандов проти Росії» ЄСПЛ встановив порушення статті 3 Конвенції через нездатність держави засудити працівників міліції та прокуратури, щодо яких було зібрано велику кількість переконливих і недвозначних доказів причетності до неодноразового зґвалтування та катувань затриманої жінки, але які зрештою були визнані національним судом недопустимими через недотримання формальностей при порушенні кримінальної справи.[7]
		71.У рішенні у справі «R.B. v. Estonia» ЄСПЛ встановив порушення статей 3 та 8 Конвенції, оскільки можливого винуватця не було притягнуто до відповідальності через те, що суд виключив ключовий доказ  показання 4-річної потерпілої на тій підставі, що вона не була попереджена про обов`язок казати правду і про можливість відмовитися давати показання. ЄСПЛзазначив, що «залишаючи осторонь питання, чи є взагалі доречним таке попередження у такій справі, рішення Верховного Суду у сукупності зупущенням слідчого, підірвало ефективне переслідування цього злочину».[8]
		72.Виходячи з наведеного вище, колегія суддів вважає, що об`єднана палата має переглянути свої підходи до формулювання правил допустимості доказів і врахувати відповідні вимоги кримінального процесуального закону та сформовану цим Судом практику.
		Щодо вимоги наявності постанови в матеріалах провадження
		 
		73.Висновок у постанові від 22 лютого 2021 року висловлено в безапеляційних формулюваннях: відсутність зазначеної постанови в матеріалах досудового розслідування означає недопустимість отриманих за її відсутності доказів.
		74.Однак у цій постанові не зазначено, яким чином суд має переконатися внаявності чи відсутності такої постанови в матеріалах досудового розслідування.
		75.Колегія суддів зазначає, що під час судового розгляду сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав (частина 1 статті 26 КПК), асуд лише створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків (частина 6 статті 22 КПК), не перебираючи функцію будь-якої зі сторін (частина 3 статті 22 КПК).
		76.Таким чином, під час судового розгляду суд не може визначати склад доказів, які кожна зі сторін вважає за потрібне надати. Спірна постанова чи інший документ може з`явитися вматеріалах справи лише у разі, якщо вони надані суду під час судового провадження його учасниками (стаття317 КПК). 
		77.Як зазначав цей Суд, кримінальний процесуальний законне містить вимогипро те, що постановакерівника відповідного органу прокуратури про визначення прокурора чи групи прокурорів у конкретному кримінальному провадженні в обов`язковому порядку має бути надана суду разом з обвинувальним актом чи під час судового розгляду.[9]
		78.На додаток до згаданої вище позиції колегія зазначає, що стаття 291 КПК прямо забороняє стороні обвинувачення при переданні обвинувального акта до суду надавати до початку судового розгляду будь-які документи, крім передбачених частиною 4 цієї статті.
		79.Під час судового розгляду склад доказів, що надаються суду, визначається сторонами і динамікою розгляду кримінальної справи. На відміну від доказів, що стосуються предмета доказування, обсяг яких сторона обвинувачення може передбачити наперед, виходячи звимог статті 91 КПК та характеру обвинувачення, характер іобсяг доказів, які стосуються обставин, що не входять до предмета доказування, але можуть мати значення, наприклад, для з`ясування допустимості чи достовірності наданих сторонами доказів, неможливо визначити наперед.
		80.У змагальному процесі жодна зі сторін не може достеменно передбачити наперед весь хід судового процесу і обсяг доказів, який їй знадобиться для обстоювання своєї позиції. Ураховуючи, що сторони самостійно обирають стратегію і тактику ведення справи, у тому числі тактику спростування доказів, наданих протилежною стороною, обсяг доказів, які можуть бути надані на спростування чи, навпаки, на підтвердження допустимості чи достовірності доказів, не може бути визначено заздалегідь, й визначається головним чином діями сторін у процесі.
		81.З іншого боку, сторони можуть не оспорювати як окремі докази, так навіть й певні обставини, які є предметом судового розгляду (частина 3 статті 349 КПК), що значно скорочує обсяг доказів, які необхідно надати стороні на доведення своєї позиції і, відповідно, виключає необхідність доводити їх допустимість.
		82.Таким чином, сторона, у володінні якої знаходяться докази, які обґрунтовують допустимість інших наданих доказів, приймає рішення про необхідність їх надання суду лише у випадку, якщо допустимість цих доказів обґрунтовано поставлена під сумнів на тих чи інших підставах. У такому разі у сторони, яка надала спірний доказ, виникає обов`язок довести його допустимість (частина 2 статті 92 КПК), надавши інші докази.[10]
		83.Виходячи із цього, вимога, сформульована у постанові від 22 лютого 2021року, фактично покладає на суд невластивий обов`язок вимагати від сторони надання доказів щодо обставин, які ніким не заперечуються і не ставляться під сумнів, не тільки суперечить буквальному тлумаченню положень КПК, а й самій філософії змагального процесу, на якій він побудований.
		84.Однак через висновок об`єднаної палати (див. пункт 16 вище) органи прокуратури, які на підставі добросовісного тлумачення закону, спираючись на практику, у тому числі, і цього Суду,[11]мали всі підстави вважати, що як вибір форми рішення про призначення прокурора А або прокурора Б для здійснення процесуального керівництва, так і обов`язок представляти цей документ суду належить до їх дискреційних повноважень, опинилися в ситуації, коли результати їх роботи зведені нанівець через недотримання правила, якого не існувало до 22лютого 2021 року.
		Узагальнення
		 
		Виходячи з наведених вище міркувань, колегія суддів вважає, що об`єднана палата має переглянути свій висновок і сформулювати наступний висновок:
		У разі, якщо під час судового розгляду учасник кримінального провадження ставить під сумнів наявність у певної особи повноваження прокурора уконкретному кримінальному провадженні, то наявність таких повноважень має бути підтверджена стороною обвинувачення шляхом надання доказів прийняття відповідного рішення керівником органу прокуратури.
		Ураховуючи викладене, керуючись статтями 434-1, 434-2 КПК, Суд
		постановив:
		Кримінальне провадження за касаційними скаргами засудженого та його захисника на вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 29 травня 2018 року щодо  ОСОБА_6 передати на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
		Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1   ОСОБА_2    ОСОБА_13 
		 
		 
		 
		[1] https://reyestr.court.gov.ua/Review/95139651
		 
		[2] Постанова від 27 листопада 2019 року у справі № 629/847/15-к (провадження №13-70кс19), https://reyestr.court.gov.ua/Review/86105184
		 
		[3] Постанова від 01 грудня 2020 року у справі № 318/292/18, http://reyestr.court.gov.ua/Review/93438380
		 
		[4] Постанови від 28 січня 2020 року у справі № 359/7742/17, https://reyestr.court.gov.ua/Review/87334567; від8жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к, https://reyestr.court.gov.ua/Review/85238666
		 
		[5] Постанова від 8 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к, https://reyestr.court.gov.ua/Review/85238666
		 
		[6] Постанова від 06 липня 2021 року у справі № 720/49/19, https://reyestr.court.gov.ua/Review/98170716 
		 
		[7] Maslova and Nalbandov v. Russia, no. 839/02, 24 January 2008
		 
		[8] R.B. v. Estonia, no.22597/16, § 101, 22 June 2021 
		 
		 
		[9] Постанова від 17 грудня 2019 року у справі № 235/6337/18, http://reyestr.court.gov.ua/Review/86468617
		 
		[10] Постанови від 28 січня 2020 року у справі № 738/329/17 (провадження № 51-1724км19), http://reyestr.court.gov.ua/Review/87365770; від 17 червня 2020 року у справі № 554/6960/18 (провадження№51?1441км20), http://reyestr.court.gov.ua/Review/89961547; від 08 липня 2020 рокуу справі №718/1433/17 (провадження № 51-53км20), https://reyestr.court.gov.ua/Review/90306338 
		 
		[11] Постанова ККС ВС від 04.12.2018 у справі №265/6961/14-к, http://reyestr.court.gov.ua/Review/78496065; Постанова ККС ВС від 25.05.2021 у справі №455/156/18,https://reyestr.court.gov.ua/Review/97286325; Постанова ККС ВС від 13.11.2019 у справі №591/3009/17,http://reyestr.court.gov.ua/Review/85712230; Постанова ККС ВС від 28.05.2020 у справі №585/2566/18,http://reyestr.court.gov.ua/Review/89579040; Постанова ККС ВС від 30.09.2020 у справі №201/6621/13-к,http://reyestr.court.gov.ua/Review/92021086

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...