Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 120/5239/20-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 30.11.2021. Зареєстровано: 01.12.2021. Забезпечено надання загального доступу: 01.12.2021.
Дата набрання законної сили: 30.11.2021
Номер судового провадження: К/9901/21719/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		30 листопада 2021 року 
		м. Київ
		справа № 120/5239/20-а
		адміністративне провадження № К/9901/21719/21  
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача Соколова В.М.,
		суддів: Єресько Л.О.,  Загороднюка А.Г., 
		розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Вінницького апеляційного суду на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17   грудня 2020 року (суддя Сало П.І.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2021 року (головуючий суддя - Матохнюк Д.Б., судді: Шидловський В.Б., Боровицький О.А.) у справі № 120/5239/20-а за позовом ОСОБА_1 до Вінницького апеляційного суду, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,
		УСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
		У вересні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулась до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Вінницького апеляційного суду (далі - відповідач), у якому просила:
		- визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування сумою 47   320,00 грн згідно з частиною третьою статті 29 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX) із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 553-IX);
		- зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу на підставі частини другої статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що встановлений з 01 січня 2020 року, в загальній сумі 357   223,72   грн за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року.
		На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що працює на посаді судді Вінницького апеляційного суду та має право на отримання суддівської винагороди відповідно до Закону № 1402-VIII. Однак, після набрання чинності Законом № 553-IX, а саме з 18 квітня 2020 року, відповідач почав виплачувати їй суддівську винагороду із застосуванням обмеження, передбаченого статтею 29 Закону № 294-IX, із змінами та доповненнями, внесеними Законом № 553-IX. Як наслідок, розмір суддівської винагороди позивача істотно зменшився. Позивач уважає зазначені дії відповідача протиправними, оскільки в силу положень статті 130 Конституції України розмір суддівської винагороди не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, окрім як Законом № 1402-VIII. Крім того, на думку позивача, неправомірне обмеження розміру суддівської винагороди суперечить національним та міжнародним стандартам гарантій незалежності суддів.
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19   травня 2021 року, адміністративний позов задоволено частково.
		Визнано протиправними дії Вінницького апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Вінницького апеляційного суду ОСОБА_1 у період з 18 квітня до 28 серпня 2020 року суддівської винагороди із застосуванням обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону № 294-IX із змінами, внесеними згідно із Законом № 553-ІХ.
		Зобов`язано Вінницький апеляційний суд нарахувати та виплатити судді Вінницького апеляційного суду ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня до 28   серпня 2020 року на підставі статті 135 Закону У№ 1402-VIII, з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків та обов`язкових платежів.
		У решті позовних вимог відмовлено.
		Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди в силу частини другої статті 130 Конституції України регламентується виключно статтею 135 Закону № 1402-VIII, що, в свою чергу, виключає можливість застосування до правовідносин стосовно суддівської винагороди норм інших законів. Таким чином дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону № 294-IX, із змінами, внесеними Законом № 553-ІХ, є протиправними.
		Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції керувався відсутністю достатніх підстав для уточнення в судовому рішенні складових суддівської винагороди позивачки у спірний період та їх величини для здійснення вищезазначеного перерахунку, а також визначати конкретну суму, що підлягає виплаті позивачці у зв`язку з таким перерахунком. На думку суду, ці питання охоплюються процедурою виконання рішення суду, в разі набрання ним законної сили, та належить до дискреційних повноважень відповідача, який уповноважений здійснювати розрахунок та виплату позивачці суддівської винагороди. 
		Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
		Не погодившись з указаними судовими рішеннями, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Підставою касаційного оскарження скаржник зазначає пункти 1, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме: неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах; суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.
		Зокрема, скаржник посилається на те, що 03 березня 2021 року Верховним Судом прийнято постанову у справі № 340/1916/20, якою касаційну скаргу Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) задоволено частково. Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2020 року у цій справі скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Предметом розгляду зазначеної справи, зокрема, було питання стосовно виплати суддівської винагороди із застосуванням обмеження нарахування у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, у якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
		Однак апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у вказаній вище постанові від 03 березня 2021 року, відповідно до яких для правильного вирішення справи та обрання ефективного способу захисту порушених прав судам попередніх інстанцій потрібно з`ясувати також участь ДСА України у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди, передбачених частинами першою, третьою статті 29 Закону № 294-IX, із змінами, внесеними Законом № 553-ІХ, відтак визначити правовий статус цього державного органу в адміністративному спорі - третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору чи відповідач.
		Таким чином, на думку відповідача, суди попередніх інстанцій мали б установити належного відповідача за позовними вимогами ОСОБА_1 , а також дослідити загальний розмір суддівської винагороди, який належить нарахувати та виплатити позивачу за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року.
		На підставі викладеного скаржник уважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили усі зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки у сукупності, що призвело до неповного встановлення обставин, які мають значення для розгляду справи, що зумовлює необхідність її направлення на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
		Ухвалою від 25 серпня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
		Позивач своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.
		Ухвалою від 29 листопада 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження.
		Установлені судами попередніх інстанцій обставини
		Позивач займає посаду судді Вінницького апеляційного суду та має право на отримання суддівської винагороди, розмір якої визначається відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII.
		18 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 553-IX, відповідно до якого розмір суддівської винагороди було обмежено розміром, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року.
		Вказане обмеження припинене з 29 серпня 2020 року у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України Рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020.
		Таким чином, у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року суддівська винагорода нараховувалась та виплачувалась позивачу з урахуванням обмеження, установленого Законом № 553-IX, а не на підставі положень статті 135 Закону №   1402-VIII.
		Не погодившись з діями відповідача щодо нарахування та виплати у вказаний період суддівської винагороди в обмеженому розмірі, ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом.
		Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Вирішуючи питання обґрунтованості касаційної скарги та надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права у межах доводів і вимог касаційної скарги, визначених статтею 341 КАС України, Верховний Суд виходить з такого.
		На підставі статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі  Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України     гарантується.
		Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
		У преамбулі Закону № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
		За частинами першою, другою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
		Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
		За частиною другою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3)   науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
		Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону № 1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
		18 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 553-ІХ, згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон № 294-IX доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут йдеться про редакцію Закону № 294-IX, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
		Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
		Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)». 
		Водночас, Рішенням від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 553-IX. Указані положення Законів № 294-IX та № 553-IX втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
		Спірним у даній справі є питання правомірності дій відповідача щодо виплати позивачу суддівської винагороди з обмеженням її розміру на підставі статті 29 Закону 294-IX із змінами та доповненнями, внесеними Законом № 553-IX.
		У касаційній скарзі відповідач посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20. У названій справі Верховний Суд висловив правову позицію з приводу застосування положень статті 135 Закону № 1402-VIII при виплаті суддівської винагороди (у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року), усуваючи таким чином правову колізію, яка виникла у зв`язку із набранням чинності положень Закону №   553-ІХ, яким Закон № 294-ІХ було доповнено статтею 29 (текст якої написано вище). 
		Так, у постанові від 03 березня 2020 року Верховний Суд зазначив, що розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій у значенні частини другої  статті 130 Конституції України (пункт 54). Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві (з квітня по травень 2020 року) не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було (пункт 55).
		Щодо Закону № 553-ІХ, то у розрізі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних відносин колегія суддів зазначає, що цей Закон не може встановлювати розмір винагороди судді, позаяк не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону №1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди). Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII (пункт 56). <…> Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). Ще раз підкреслюємо, що Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону № 1402-VIII, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх) (пункт 58).
		Зважаючи на вказане, колегія суддів констатує, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (із змінами, внесеними Законом № 553-ІХ) було неправомірним. Тому правильним є висновок судів попередніх інстанцій про обґрунтованість доводів позивача в цій частині.
		Повертаючись до обставин цієї справи зазначимо, що обираючи спосіб захисту порушеного права позивача суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про необхідність зобов`язання Вінницький апеляційний суд нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 18 квітня до 28 серпня 2020 року на підставі статті 135 Закону № 1402-VIII, з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків та обов`язкових платежів.
		Такий висновок судів ґрунтується на переконанні, що порушення прав позивача допустив саме відповідач.
		З приводу зробленого судами попередніх інстанцій висновку колегія суддів зазначає наступне.
		Передусім необхідно відзначити те, що у постанові від 03 березня 2020 року у справі №340/1916/20 Верховний Суд не висловлював правової позиції з приводу того, хто має бути відповідачем за позовом (у справі № 340/1916/20), позаяк цей аспект вказаної справи вимагав з`ясування додаткових обставин, у зв`язку з чим справу було направлено на новий розгляд.
		Аналогічне питання постає і в межах спірних правовідносин цієї справи. Проте, судячи зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясовували обставин справи у цій площині. Зокрема, поза увагою залишилися питання щодо обсягів фінансування витрат на виплату суддівської винагороди суддям Вінницького апеляційного суду та безпосередньо ОСОБА_1 у спірному періоді.
		Разом з тим, зважаючи на мотиви, наведені Верховним Судом у постанові від 03   березня 2020 року у справі № 340/1916/20, орієнтуючи суди нижчих інстанцій на те, що має значення для визначення належного відповідача (у схожих правовідносинах), колегія суддів може констатувати те, що висновки судів попередніх інстанцій у цій частині не відповідають тим настановам і вказівкам, які за подібних обставин (у справі № 340/1916/20) позначив Верховний Суд для правильного вирішення спору щодо виплати суддівської винагороди.
		За таких обставин колегія суддів уважає, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо необхідності зобов`язання саме Вінницький апеляційний суд провести позивачу донарахування суддівської винагороди за період з 18 квітня до 28 серпня 2020 року та здійснити її виплату у відповідності до вимог статті 135 Закону № 1402-VIII без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону № 294-ІХ, з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов`язкових податків та зборів, є передчасним, що, відповідно до вимог частини другої статті 353 КАС України, є підставою для скасування судового рішення в цій частині і направлення справи на новий розгляд.
		Водночас з метою запобігання неоднозначному розумінню чи двоякому підходу до вирішення цієї справи колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.
		Відповідно до частин третьої, четвертої статті 148 Закону № 1402-VIII, Державна судова адміністрація України (далі - ДСА) здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА.
		Відповідно до статті 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
		На думку колегії суддів, для правильного вирішення цієї справи суди попередніх інстанцій мали б з`ясувати також правовий, а звідси, і процесуальний статус ДСА України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди (позивачу), передбачених частинами першою, третьою статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ).
		Виплата суддівської винагороди відповідачем із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь ДСА у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди.
		Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону № 1402-VIII у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п`ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА як суб`єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
		Разом з тим, суб`єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначив позивач. Ураховуючи принцип офіційного з`ясування обставин справи, суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача (частина третя статті 48 КАС України) чи залучити другого відповідача (частина четверта статті 48 КАС України), якщо для цього є підстави. Але у такій площині суди першої та апеляційної інстанцій спірні правовідносини не розглядали. 
		Таким чином, у вимірі обставин даної справи колегія суддів не може беззастережно погодитися з висновком судів (як і категорично його заперечити) про обґрунтованість звернення з цими позовними вимогами виключно до відповідача, адже приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суди не з`ясували, чи було ДСА зменшено обсяг асигнувань відповідачу після набрання чинності Законом № 553-ІХ, або ж за наявності виділення коштів в повному обсязі відповідач розпорядився цими коштами з урахуванням обмежень, які встановлені статтею 29 Закону № 294-ІХ (із змінами, внесеними Законом № 553-ІХ).
		Водночас, ці обставини є суттєвими для правильного вирішення спору, оскільки за відсутності їх установлення суд позбавлений можливості дійти однозначного висновку про те, що обмеження виплати суддівської винагороди стало наслідком дій саме відповідача, а не ДСА. Встановлення цих обставин матиме вплив на визначення способу захисту порушених прав позивача.
		Аналогічний правовий підхід застосований Верховним Судом при розгляді справ цієї категорії у постановах від 23 червня 2021 року у справі № 520/13014/2020, від 22 липня 2021 року у справі № 200/7840/20-а, від 28 липня 2021 року у справі №   340/1901/20, від 11 серпня 2021 року у справі № 560/4152/20, від 09 вересня 2021 року у справі № 120/5243/20-а, від 07 жовтня 2021 року у справі № 260/3641/20, від 12 жовтня 2021 року у справі № 160/12075/20 та інших.
		Верховний Суд зазначає, що для ухвалення справедливого та об`єктивного рішення мають бути повністю встановлені та з`ясовані обставини справи, а також надана належна правова оцінка доказам, що мають істотне значення для вирішення спору. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
		Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		За змістом частини другої статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої     статті 328 цього Кодексу; або <…>.
		Переглянувши оскаржувані судові рішення у межах своїх повноважень та підстав для відкриття касаційного провадження, колегія суддів дійшла висновку, що внаслідок неповноти дослідження усіх доказів, які є у справі, не з`ясованими залишилися обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення цього спору, що є підставою для направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
		За таких обставин касаційна скарга Вінницького апеляційного суду підлягає задоволенню, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
		Висновки щодо розподілу судових витрат
		З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають. 
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Касаційну скаргу Вінницького апеляційного суду задовольнити.
		2. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2021 року у справі № 120/5239/20-а скасувати.
		3. Справу № 120/5239/20-а направити на новий судовий розгляд до Вінницького окружного адміністративного суду.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
		 
		СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько   А.Г. Загороднюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...