Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/2493/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них; завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 14.12.2021. Забезпечено надання загального доступу: 14.12.2021.
Дата набрання законної сили: 17.11.2021
Номер судового провадження: 14-195цс21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Ухвала
		 
		17 листопада 2021 року
		м. Київ
		 
		Справа № 522/2493/18
		Провадження № 14-195цс21
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		 
		судді-доповідачаПророка В. В.,
		 
		суддівАнцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
		 
		перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, треті особи - прокуратура Одеської області, яка перейменована на Одеську обласну прокуратуру, Одеська місцева прокуратура № 4, про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду за касаційними скаргами Державної казначейської служби України, Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року та касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року та
		ВСТАНОВИЛА:
		У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому просила за рахунок державного бюджету відшкодувати завдану їй моральну шкоду в розмірі 13 000 000,00 грн.
		Позов обґрунтовано тим, що 18 лютого 2010 року прокуратурою Одеської області порушено кримінальну справу № 051201000047 щодо посадових осіб виробничого закритого акціонерного товариства «Євдокія»  (далі - ВЗАТ «Євдокія») за фактом привласнення грошових коштів в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за ознаками злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України). З метою забезпечення в майбутньому заявленого цивільного позову про відшкодування завданих злочинами збитків та з урахуванням того, що санкція частини п`ятої статті 191 КК України передбачає конфіскацію майна, постановами слідчого прокуратури Одеської області від 03 березня 2011 року накладено арешт на майно ОСОБА_1 , яка займала посаду голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія».
		26 вересня 2011 року постановою слідчого прокуратури Суворовського районну міста Одеси порушено кримінальну справу щодо голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія» ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 КК України, кримінальну справу об`єднано з вищевказаною кримінальною справою № 051201000047.
		27 вересня 2011 року слідчим прокуратури Суворовського районну міста Одеси Брусенській Є. І. пред`явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 КК України та обрано міру запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.
		У подальшому, 04 та 06 жовтня 2011 року слідчим прокуратури Суворовського районну міста Одеси порушено кримінальні справи щодо голови правління-директора ВЗАТ «Євдокія» ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України, кримінальні справи об`єднано з кримінальною справою № 051201000047.
		06 жовтня 2011 року слідчим прокуратури Суворовського району міста Одеси Брусенській Є. І. пред`явлено остаточне обвинувачення у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366, частиною четвертою статті 190 та частиною другою статті 209 КК України.
		14 жовтня 2011 року кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених вищевказаними статтями передана до Суворовського районного суду міста Одеси з обвинувальним висновком для розгляду по суті.
		29 листопада 2011 року постановою Суворовського районного суду міста Одеси, за клопотанням прокуратури, ОСОБА_1 замінено запобіжний захід з підписки про невиїзд на взяття під варту.
		На час винесення постанови суду про заміну запобіжного заходу,              ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у державній установі «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова Національної академії медичних наук України». 
		Під час перебування ОСОБА_1 під вартою стан її здоров`я погіршився, оскільки вона не мала можливості отримувати належну та вчасну медичну допомогу і догляд.
		У процесі судового розгляду кримінальної справи, захисники Брусенської Є. І. багаторазово зверталися до суду з клопотаннями про заміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, через незадовільний стан її здоров`я, проте суд відмовляв у задоволенні клопотань без наведення належного, на думку позивачки, обґрунтування збереження цього запобіжного заходу.
		18 грудня 2012 року постановою Суворовського районного суду міста Одеси задоволено клопотання ОСОБА_1 про заміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, її було звільнено в залі суду. 
		ОСОБА_1 знаходилася під вартою 377 днів.
		22 січня 2014 року вироком Суворовського районного суду міста Одеси ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 364 і частиною першою статті 366 КК України та призначено покарання у вигляді штрафу у розмірі 250 000,00 грн, з позбавленням права займати посади та займатися діяльністю, пов`язаною з розпорядженням, зберіганням, а також обліком товарно-матеріальних цінностей строком                на 3 роки; за частиною першою статті 366 КК України ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності; за частиною четвертою статті 190 та частиною другою статті 209 КК України ОСОБА_1 виправдано. Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, а також заходи забезпечення цивільного позову у вигляді арешту майна залишено без змін до набрання вироком законної сили. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Південний» збитки за цивільним позовом у розмірі 5 392 770,00 грн.
		19 червня 2015 року ухвалою Апеляційного суду Одеської області вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 22 січня 2014 року змінено та припинено кримінальну справу стосовно ОСОБА_1 за частиною другою статті 364 КК України на підставі пункту 2 частини першої                              статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) 1960 року. У зв`язку з припиненням кримінальної справи на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України (1960 року) у задоволенні позову ПАТ «Південний» відмовлено, запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд скасовано, а також скасовано заходи забезпечення позову у вигляді арешту майна, в іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін.
		22 березня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 19 червня 2015 року змінено. Вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 22 січня 2014 року в частині засудження ОСОБА_1 за частиною другою статті 364 КК України скасовано, а кримінальну справу в цій частині закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України   1960 року.
		Зважаючи на викладені обставини та глибину перенесених страждань, через незаконне притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 та частиною другою статті 364 КК України, незаконне взяття і тримання під вартою, накладення арешту на майно остання просила відшкодувати завдану їй моральну шкоду.
		19 вересня 2019 року рішенням Приморського районного суду міста Одеси позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 150 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. 
		Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відповідно до пунктів 3, 4 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі - Положення № 6/5/3/41), право на відшкодування  шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації. Отже, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі вказаного Закону виникає у особи у випадку повної реабілітації.
		Як встановлено судом, ОСОБА_1 вироком суду за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 364, частиною другою статті 209 КК України виправдано, та у межах цієї ж кримінальної справи звільнено від кримінальної відповідальності за частиною першою статті 366 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав.
		Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відшкодування шкоди на користь позивачки згідно з Законом України від                  01 грудня 1994 року № 266/94-ВР«Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР), оскільки у останньої не виникло право на відшкодування шкоди у зв`язку із відсутністю фактів незаконного засудження або тримання під вартою.
		21 жовтня 2020 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області Заперченка В. С. залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року змінено. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 750 000,00 грн. В іншій частині рішення залишено без змін.
		Змінюючи рішення суду першої інстанції та збільшуючи розмір відшкодування моральної шкоди з 150 000,00 грн до 750 000,00 грн, апеляційний суд керувався тим, що суд правильно встановив обставини справи і зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, разом з тим не надав належної оцінки особі позивачки, зокрема, що на час утримання під вартою вона досягла 63-річного віку, була фактично відсторонена від роботи та керівної посади, яку обіймала на підприємстві, де пропрацювала багато років та зазнала погіршення стану здоров`я (органів зору), потребувала термінової медичної допомоги у спеціалізованому закладі охорони здоров`я, про що неодноразово суду повідомляв начальник слідчого ізолятора, просивши прискорити розгляд справи в суді або вирішити питання про заміну запобіжного заходу на менш суворий. Вказані обставини виходячи з засад справедливості, добросовісності та розумності повинні бути враховані при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди.
		07 грудня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
		Касаційна скарга, зокрема, мотивована тим, що суди не оцінили належним чином та в повному обсязі ступінь моральної шкоди, яка була їй завдана. Так, вона фактично втратила здоров`я, кар`єру, бізнес, що мав приносити дохід, в тому числі й під час перебування її на пенсії, зазнала безпідставного обмеження волі протягом 377 днів та була під слідством понад 4 роки. Також вказувала, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, коли закон має визначати відповідальність за несвоєчасне покарання в той час коли строки притягнення до відповідальності вже сплинули.
		07 грудня 2020 року Одеська обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
		Касаційна скарга, зокрема, мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, положення Закону                       № 266/94-ВР та статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Позивачка не є тією особою, яка має право на відшкодування моральної шкоди, оскільки її звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України у зв`язку з закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, тобто вона не в повному обсязі реабілітована судом. Суди застосували норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду від 09 вересня 2019 року в справі № 591/6379/16-ц та від 05 травня             2020 року в справі № 591/4695/17.
		16 грудня 2020 року Державна казначейська служба України подала до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
		Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що судами безпідставно застосовано положення Закону № 266/94-ВР, оскільки відповідно до статті 2 вказаного Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом виникає у випадках встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо. Оскільки протиправність дій органів досудового слідства не встановлена, то й підстави для відшкодування позивачці моральної шкоди відсутні.  
		Також судами необґрунтовано завищено розмір відшкодування моральної шкоди та не наведено відповідного розрахунку.
		Ухвалами колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від 26 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Державної казначейської служби України, а ухвалою від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Одеської обласної прокуратури.
		03 листопада 2021 року ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		Колегія суддів вказала на те, що способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
		Статтею 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
		Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 266/94-ВР відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
		Частиною другою статті 1 Закону № 266/94-ВР встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
		Відповідно до статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 
		-         постановлення виправдувального вироку суду;
		-         встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;
		-         закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;
		-         закриття справи про адміністративне правопорушення.
		Перелік підстав, за наявності яких виникає право на відшкодування моральної та майнової шкоди відповідно до вимог Закону, є вичерпним.
		Колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу, що положення вказаної статті Закону не передбачають відшкодування шкоди у випадку закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності внаслідок закінчення строків давності, оскільки закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила кримінально каране діяння.
		Реабілітуючими є обставини, за якими особа визнається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, відновлюється її репутація, гідність, права. Закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності до таких обставин не відноситься. 
		Відповідно до пункту 3 Положення № 6/5/3/41, право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації.
		Отже, право на відшкодування шкоди виникає в особи лише у випадку незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, при повній реабілітації, а закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила кримінально каране діяння. У випадку закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності (за згодою обвинуваченого) відсутні підстави для відшкодування шкоди у відповідності до положень статті 2 Закону № 266/94-ВР. 
		Разом із тим, колегія суддів зазначила, що відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. 
		Пунктом 3 статті 5 Конвенції встановлено, що кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з`явитися на судове засідання.
		Згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. 
		Пункт 5 статті 5 Конвенції гарантує, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
		При цьому згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) дотримання пункту 5 статті 5 Конвенції забезпечується тоді, коли існує можливість вимагати відшкодування шкоди, заподіяної позбавленням свободи за умов, які суперечили пунктам 1, 2, 3 і 4 цієї статті.
		У справі «Мироненко і Мартенко проти України» ЄСПЛ вказав, що право на відшкодування, закріплене в пункті 5 статті 5 Конвенції, виникає після того, як національний орган або суд виявив порушення одного з попередніх пунктів цієї статті.
		Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. 
		Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
		Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачка ставила питання щодо законності взяття та тримання її під вартою, посилаючись на те, що вона реабілітована судом за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів (частина четверта статті 190, частина друга статті 364, частина друга статті 209 КК України), за які законодавством можливо було застосувати заходи кримінально-правового примусу у вигляді арешту майна, затримання, міри запобіжного заходи у вигляді взяття під варту, при цьому вона перебувала під слідством і судом більше 4 років, тривалий час хворіла та перебувала на стаціонарному лікуванні, у тому числі під час знаходження під вартою.
		Ухвалюючи рішення про відшкодування на користь позивачки моральної шкоди, суди керувалися тим, що часткове виправдання особи, але визнання її винною за іншими інкримінованими кримінальними правопорушеннями, не свідчить про незаконність дій органів досудового слідства у цілому, а звільнення від кримінальної відповідальності, у зв`язку із закінченням строків давності, не може бути підставою для висновку про незаконний характер дій органів досудового слідства. 
		Разом із тим, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, суди зробили висновок, що позивачка має право на відшкодування моральної шкоди, яка полягає в тому, що відносно неї порушено пункт 3 статті 4  та пункт 1 статті 6 Конвенції. Зокрема, суди  вважали доведеним порушення принципу розгляду справи упродовж розумного строку (позивачка перебувала під вартою більше року, а під слідством і судом більше 4 років) та встановили значне погіршення стану здоров`я позивачки під час знаходження її під вартою.
		Обвинувачення ОСОБА_1 за частиною першою статті 366 КК України не могло бути підставою для її затримання, оскільки санкція вказаної частини статті не передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк та/або конфіскації майна. Позивачка реабілітована судом за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів (частина четверта статті 190, частина друга статті 364, частина друга статті 209 КК України), за які законодавством можливо було застосувати заходи кримінально-правового примусу у вигляді арешту майна, затримання, міри запобіжного заходи у вигляді взяття під варту. При цьому, ОСОБА_1 перебувала під слідством і судом із                     03 березня 2011 року до 19 червня 2015 року, тобто 4 роки 3 місяці та 16 днів, у тому числі 377 дні перебувала під вартою, була фактично відсторонена від роботи та керівної посади, яку обіймала на підприємстві, де пропрацювала багато років та утримуючись в слідчому ізоляторі зазнала погіршення стану здоров`я (органів зору), потребувала термінової медичної допомоги у спеціалізованому закладі охорони здоров`я, про що неодноразово повідомляв суду начальник слідчого ізолятору, просивши прискорити розгляд справи в суді або вирішити питання про заміну запобіжного заходу на менш суворий.
		Звертаючись до Верховного Суду з касаційними скаргами, як Одеська обласна прокуратура, так і Державна казначейська служба України посилалися на те, що позивачка не є тією особою, яка має право на відшкодування моральної шкоди, оскільки вона не в повному обсязі реабілітована судом, кримінальна справа за частиною першою статті 366 КК України закрита у зв`язку з закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав. 
		Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що приводу аналізу норм права у подібних правовідносинах наявна така практика Верховного Суду. 
		У постанові від 03 жовтня 2018 року в справі № 463/1380/15-ц (провадження № 61-18982св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що  позивач не має права на відшкодування майнової шкоди, оскільки таке право виникає у громадянина у випадку повної реабілітації, тоді як розгляд кримінальної справи за обвинуваченням позивача у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України  закрито за відсутністю в його діях складу злочину у зв`язку із декриміналізацією. Вказана підстава є нереабілітуючою і не виправдовує особу, яка вчинила кримінальне правопорушення. При цьому відхиляючи доводи заявника у касаційній скарзі про те, що кримінальне провадження відбувалося із порушенням законодавства, внаслідок чого винесено незаконний вирок, Верховний Суд зазначив, що при розгляді справи в межах касаційного провадження він не вправі досліджувати судові рішення, ухвалені у межах іншого провадження.
		У постанові від 06 березня 2019 року у справі № 161/10842/15-ц (провадження № 61-20009св18), на яку посилався суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване судове рішення, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погоджуючись з висновками судів попередніх інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди, вважав, що позивач не має права на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону, оскільки його не було повністю реабілітовано за вчинення злочинів, зокрема, за частиною другою статті 149, частиною третьою статті 303 КК України виправдано, у межах цієї ж кримінальної справи засуджено за вчинення злочинів, передбачених частиною другою статті 28, частиною другою статті 303, частиною третьою статті 357 КК України, однак звільнено від покарання у зв`язку із закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав. При цьому, Верховний Суд в зазначеній поставі вказав, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням статті 5 Конвенції має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування. Проте заявник, вимагаючи компенсацію за позбавлення його свободи, в межах цієї або іншої судової справи не надав докази, які б свідчили про незаконність такого обмеження волі. У справі немає даних про те, що суд, санкціонуючи тримання під вартою позивача, вказав на незаконність такого обмеження волі або порушення процедури затримання. Також відсутні докази, що позивач оскаржував своє взяття або тримання під вартою і компетентний суд встановив його незаконність. При цьому, у справі, яка переглядається, позивач також не ставив питання щодо законності взяття та тримання його під вартою, тобто безпосередньо чи опосередковано, позивач не довів факт незаконного обмеження свободи, який би надав право на компенсацію, передбачену статтею 5 Конвенції, отже доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів про відсутність передбачених Законом підстав для відшкодування шкоди.
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 766/8892/17 (провадження № 61-3345св21) зазначено, що правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суди обґрунтовано керувалися тим, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки право на відшкодування шкоди виникає в особи лише у випадку незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, при повній реабілітації. Проте як встановлено судами кримінальну справу за обвинуваченням позивача у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України закрито у зв`язку із закінченням строків давності, що в свою чергу не є реабілітуючою підставою та не виправдовує особу, яка вчинила кримінально каране діяння. У випадку закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності (за згодою обвинуваченого) відсутні підстави для відшкодування шкоди у відповідності до положень статті 2 Закону                  № 266/94-ВР. Погоджуючись з висновками судів, Верховний Суд вказав, що незаконність притягнення до кримінальної відповідальності підлягала доведенню у кримінальній справі, однак позивач реалізуючи свої процесуальні права, погодився на закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав.
		У постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 369/6194/16-ц (провадження № 61-31859св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для відшкодування шкоди на користь позивача, оскільки у останнього не виникло право на відшкодування шкоди у зв`язку із відсутністю фактів незаконного засудження або тримання під вартою. Позивач будучи фактично притягнутим до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених частиною першою статті 14, частиною другою статті 258, частиною першою статті 258-2, частиною першою статті 263 КК України був звільнений від кримінальної відповідальності лише за вчинення злочинів передбачених статтями 258,                  258-2 КК України, однак за вчинення злочину передбаченого частиною першою статті 263 КК України справу було направлено прокурору для організації додаткового розслідування, тому позивач у зв`язку з цим не був повністю реабілітований. При цьому, Верховний Суд звертав увагу на те, що позивач, вимагаючи компенсації за незаконне його засудження та тримання під вартою, в межах цієї або іншої судової справи не надав доказів, які б свідчили про незаконність такого обмеження волі, оскільки в справі немає даних про те, що ухвалою апеляційного суду, якою було скасовано вирок та в частині кримінальну справу направлено на досудове розслідування було вказано на незаконність обмеження волі позивача або порушення процедури його затримання. Також відсутні докази, що позивач оскаржував своє взяття або тримання під вартою і компетентний суд встановив його незаконність. 
		У постанові від 09 вересня 2019 року у справі № 591/6379/16-ц (провадження № 61-7373св19), на яку посилалася Одеська обласна прокуратура в касаційній скарзі, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції керувався тим, що  скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд зробив правильний висновок, що позовні вимоги, заявлені на підставі Закону № 266/94-ВР, задоволенню не підлягають, оскільки кримінальна справа у частині пред`явленого позивачу обвинувачення за частиною третьою статті 364 КК України закрита за відсутністю в його діянні складу злочину  у зв`язку з декриміналізацією, що у свою чергу, не є реабілітуючою підставою закриття кримінального провадження, не виправдовує особу, яка вчинила діяння, яке визнавалось злочином на момент його вчинення, і не тягне набуття особою права на відшкодування моральної шкоди за вказаним Законом. 
		Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що реабілітуючими є обставини, за якими особа визнається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, відновлюється її репутація, гідність, права. При декриміналізації діяння законодавець виключає його з переліку кримінально караних, тому за правовою природою це не є реабілітуючою обставиною і не свідчить про виправдання особи, оскільки на момент вчинення нею діяння воно вважалося злочином і досудове розслідування здійснювалось відповідно до вимог чинного законодавства.
		Отже, в частині негативних наслідків застосування кримінального закону рішення про закриття провадження в кримінальній справі у зв`язку з декриміналізацією діяння закон прирівнює до обставин реабілітуючого характеру (виключає настання для нього негативних наслідків застосування кримінального закону), а тому дозволяє приймати відповідне рішення, а в частині вимог щодо відшкодування шкоди, завданої цій особі застосуванням примусових заходів кримінально-правового характеру, прирівнює до обставин нереабілітуючого характеру, не надаючи особі права вимагати відшкодування завданої їй шкоди за час процедури притягнення до відповідальності.
		У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 591/4695/17 (провадження               № 61-44996св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури, керувався тим, що кримінальна справа у частині пред`явленого позивачу обвинувачення за частиною третьою статті 364 КК України закрита за відсутністю в його діянні складу злочину  у зв`язку з декриміналізацією, що у свою чергу, не є реабілітуючою підставою закриття кримінального провадження, не виправдовує особу, яка вчинила діяння, яке визнавалось злочином на момент його вчинення, і не тягне набуття особою права на відшкодування моральної шкоди за вказаним Законом. 
		У постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 199/7894/19 (провадження № 61-4206св20) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду погоджуючись з висновками судів попередніх інстанції, керувався тим, що право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації. Судами встановлено, що кримінальне провадження за обвинуваченням позивача у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 122 КК України, закрито на підставі пункту сьомого частини першої статті 284 КК України, у зв`язку з відмовою потерпілого від обвинувачення. Закриття кримінального провадження у зв`язку з відмовою потерпілого від обвинувачення не є реабілітуючою підставою, а тому не дає особі право на відшкодування шкоди у розмірах і порядку, передбаченому Законом № 266/94-ВР. 
		Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що одним із основних елементів, які підлягають встановленню та вирішенню під  час розгляду цієї справи, є визначення належності способу захисту прав позивачки, зокрема, чи є відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду ефективним способом захисту її прав, з огляду на те, що вона не була повністю реабілітована за вчинення злочину, зокрема, за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 КК України її виправдано, за частиною другою статті 364 КК України кримінальну справу закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 6 КПК України            1960 року (за відсутністю в діянні складу злочину), у межах цієї ж кримінальної справи її засуджено за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 366 КК України, однак звільнено від покарання у зв`язку із закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав. 
		При цьому, колегія суддів звернула увагу на те, що саме пунктом 3 Положення № 6/5/3/41 передбачено, що право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації.
		Проте підзаконний акт не є законом, тому не може звужувати, чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.
		Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, права, свободи людини і громадянина та їх гарантії.
		У свою чергу Закон № 266/94-ВР не містить таких обмежень щодо відшкодування незаконно засудженій особі моральної шкоди, як його повна реабілітації.
		Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
		У постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. 
		Як встановлено судами, позивачці було пред`явлено обвинувачення за чотирма статтями КК України, проте за частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 364 та частиною другою статті 209 КК України вона була реабілітована, а за частиною першою статті 366 КК України кримінальна справа закрита у зв`язку з закінченням строків давності. ОСОБА_1 перебувала під слідством і судом із 03 березня 2011 року до 19 червня 2015 року, тобто 4 роки 3 місяці та 16 днів, у тому числі 377 дні перебувала під вартою, при цьому зазнала значного погіршення стану здоров`я (органів зору), фактично була відсторонена від роботи та керівної посади, яку обіймала на підприємстві, де пропрацювала багато років.
		Разом із тим, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди на підставі норм Положення про застосування Закону № 266/94-ВР зробили висновок про те, що за відсутності повної реабілітації, право на відшкодування моральної шкоди не виникає. Але стягнули моральну шкоду та надали оцінку судовим рішенням, винесеним у кримінальній справі щодо незаконного тримання позивачки під вартою.
		При цьому завдання цивільного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи, що звернулася до суду з позовом, а судами встановлено таке порушення прав позивачки. 
		Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що у конкретному випадку справа має принципове значення, а виключна правова проблема полягає в тому, що відповідно до визначених Конституцією України основних прав та свобод людини і громадянина, особа, яка не вчиняла кримінально-каране діяння не повинна нести непропорційний та надмірний тягар страждань, заподіяних їй внаслідок фізичного чи психічного впливу, викликаних безпідставним обмеженням волі.
		Як встановлено судами, позивачка за більшістю інкримінованих їй статей повністю реабілітована, тобто вона є такою, що не скоювала злочини, передбачені частиною четвертою статті 190, частиною другою статті 209 та частиною другою статті 364 КК України, і лише за частиною першою статті 366 КК України її звільнено від покарання у зв`язку із закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав. 
		З огляду на викладене, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що виключна правова проблема полягає у вирішенні питань: чи підлягає відшкодуванню моральна шкода при неповній реабілітації особи та чи підлягає застосуванню до таких правовідносин принцип пропорційності,  з огляду на те, що має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. 
		Також колегія суддів звернула увагу на те, що незважаючи на врахування кількісного та якісного показників, які можуть вказувати на таку проблему, до уваги слід брати й те, що це нова правова проблема, яка раніше не вирішувалася, буде мати важливе значення для судової практики.
		Велика Палата Верховного Суду вважає такі висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною п`ятою статті 403 ЦПК України помилковими.
		Вирішуючи питання про можливість прийняття до розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, слід зважати, що повноваження Великої Палати Верховного Суду в цивільному судочинстві  конкретизовано в статті  403 ЦПК України, у якій визначено обмежений перелік підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Однією з таких підстав відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України є те, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		Оскільки критеріїв виключності правової проблеми цивільне процесуальне законодавство не містить, Велика Палата Верховного Суду напрацювала та послідовно застосовує вказані критерії при вирішенні питання, чи містить справа, яка передається їй на розгляд, виключну правову проблему. У низці ухвал (наприклад, від 10 липня 2019 року у справі № 431/5643/16-ц, від                      28 квітня 2020 року у справі № 357/13182/18, від 23 червня 2020 року у справі              № 910/8130/17, від 09 липня 2020 року у справі № 610/1065/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 910/32643/15, від 13 жовтня 2020 року у справі                                 № 640/17296/19, від 23 жовтня 2020 року у справі № 906/677/19, від 14 квітня 2021 року у справі № 757/50105/19, від 22 квітня 2021 року у справі                         № 640/6432/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 916/1977/20, від 18 травня 2021 року у справі № 758/733/18) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.
		Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
		З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка в застосуванні норм процесуального права, у тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду унеможливить її повторення в подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанції таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
		При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється в невизначеній (значній) кількості справ, у разі якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.
		В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 02 вересня 2021 року у справі                № 910/11820/20 зроблено висновок, що для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, така справа повинна мати кілька з наведених ознак, проте не одночасно у їх сукупності, зокрема:
		- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
		- встановлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист;
		- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми;
		- існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема:                        а) відсутня усталена судова практика у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; б) невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; в) встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; г) наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо.
		На думку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема в цій справі пов`язана з визначенням: 1) чи підлягає відшкодуванню моральна шкода при неповній реабілітації особи; 2) чи підлягає застосуванню до таких правовідносин принцип пропорційності.  
		З`ясування вказаних вище питань не можна вважати виключною правовою проблемою в спірних правовідносинах з таких підстав.
		Завдання Великої Палати Верховного Суду передбачено в статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), у частині другій якої вказано, що Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.
		За змістом як  частини другої статті 37 Закону № 1402-VIII, так і ЦПК України, хоч у складі Верховного Суду діють Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд, Касаційний цивільний суд, але жодна із цих структур не є вищою від інших, а судді кожного касаційного суду та Великої Палати Верховного Суду мають єдиний статус, так само і будь-яке рішення кожного з касаційних судів чи Великої Палати має рівну юридичну силу.
		При цьому на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України може бути передана справа, в якій існує проблема, пов`язана виключно із застосуванням, тлумаченням норм матеріального та/або процесуального права. Інші питання не можуть були передані на вирішення Великої Палати Верховного Суду з вказаної підстави.
		Вказані вище питання не свідчать про існування виключної правової проблеми в спірних правовідносинах, тому справа може бути вирішена Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права.
		У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що статтею 400 ЦПК України передбачено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Крім цього, у силу вимог статті 412 ЦПК України  суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		Вказана категорія справ розглядається виключно в межах цивільної юрисдикції. При цьому в суду кожної інстанції не існує жодних перепон щодо застосування норм міжнародного права та прецедентної практики ЄСПЛ, а також рішень Конституційного Суду України, відповідно до вимог статей 8, 9 Конституції України.
		Таким чином, на розгляд Великої Палати Верховного Суду в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як належним судом, який відповідно до законодавчо  визначених повноважень може зробити власний висновок щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах і, який фактично висловив свою правову позицію в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Також слід зазначити, що на розгляді Великої Палати Верховного Суду перебували справи про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, в яких зроблені правові висновки щодо застосування відповідних норм права у такій категорії спорів.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зазначено, що за статтею 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
		Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону).
		Пунктом 1 статті 2 цього Закону встановлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ним, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду.
		Чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
		Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону № 266/94-ВР.
		Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
		Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
		Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною другою статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону № 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.
		Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди, визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
		Частинами п`ятою, шостою статті 4 Закону № 266/94-ВР визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
		Отже законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
		Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
		Подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18), від 22 квітня 2019 року у справа № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), від              29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц (провадження № 14-136цс19), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження                               № 14-514цс19), від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19).
		Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18) вказано, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального  правопорушення,  відсутністю  у  діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
		Разом з тим згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.
		Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц (провадження № 14-136цс19) зроблено висновок про те, що закриття кримінального провадження щодо фізичної особи з реабілітуючих підстав є підтвердженням незаконних дій органів досудового розслідування, які в судовому порядку додатково не потрібно такими визнавати. 
		Вказано, що чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.
		На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон № 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб`єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діях складу кримінального правопорушення.
		Тобто Велика Палата Верховного Суду неодноразово та послідовно робила висновки щодо застосування норм права при розгляді справ про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду, й вказані висновки застосовуються судами при розгляді подібних спорів. 
		Колегія суддів передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду не просить відступити від вказаних висновків.
		При цьому конкретний розмір моральної шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду у кожному окремому випадку, встановлюється індивідуально з урахуванням обставин справи та на підставі здійсненої судами правової оцінки доказів, наданих учасниками справи на підтвердження своїх вимог та заперечень.
		Також при розгляді справи окрім внутрішнього законодавства, необхідно враховувати норми міжнародного законодавства, зокрема, Конвенції та прецедентну практику ЄСПЛ, що є повноваженням і обов`язком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		Крім того, за своїм змістом ухвала колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду фактично є мотивувальною частиною постанови за наслідками розгляду справи по суті.
		В ухвалі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 
		Не наведено колегією суддів і конкретних постанов Великої Палати Верховного Суду, інших касаційних судів у складі Верховного Суду, у яких суди по-різному підходили до аналізу норм права у подібних правовідносинах.
		Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду наводить лише судову практику Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування норм права при розгляді справ про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду. 
		При цьому у разі виникнення суперечностей при застосуванні конкретних норм права у подібних правовідносинах лише у Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, існують інші механізми подолання цих розбіжностей аніж передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, частиною першою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати. А в частині другій цієї статті вказано, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
		За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд та не вбачає, що справа містить виключну правову проблему, тому немає підстав для прийняття та розгляду Великою Палатою Верховного Суду указаної справи згідно із частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.
		Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
		Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
		Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		УХВАЛИЛА:
		Справу за позовом  ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, треті особи - прокуратура Одеської області, яка перейменована на Одеську обласну прокуратуру, Одеська місцева прокуратура № 4, про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями прокуратури та суду за касаційними скаргами Державної казначейської служби України, Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року та касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від  21 жовтня 2020 року- повернути на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Суддя-доповідач                  /підпис/В. В. ПророкСудді:      /підпис/Т. О. Анцупова                 /підпис/Г. Р. Крет                 /підпис/В. В. Британчук                 /підпис/К. М. Пільков                 /підпис/Ю. Л. Власов                 /підпис/О. Б. Прокопенко                  /підпис/І. В. Григор`єва                  /підпис/Л. І. Рогач                 /підпис/Ж. М. Єленіна                  /підпис/О. М. Ситнік                  /підпис/О. С. Золотніков                  /підпис/В. М. Сімоненко                  /підпис/Л. Й. Катеринчук                  /підпис/І. В. Ткач                  /підпис/В. С. Князєв                  /підпис/С. П. Штелик 
		Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України ухвалу оформила суддя Ситнік О. М.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...