Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 756/4855/17 : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку КПК України.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 15.12.2021. Забезпечено надання загального доступу: 16.12.2021.
Дата набрання законної сили: 06.12.2021
Номер судового провадження: 51-7121км18
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 42016000000001594

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		06 грудня 2021 року
		м. Київ
		справа № 756/4855/17
		провадження № 51-7121км18
		Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого суддівОСОБА_1 ,  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,за участю:секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,прокурорів ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,захисниківОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 ,розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , які діють в інтересах засудженого ОСОБА_14 , на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року, захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , які діють в інтересах засудженого ОСОБА_14 , наухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за№42016000000001594 від 14 червня 2016 року, за обвинуваченням
		ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Єнакієве Донецької області, який згідно матеріалів кримінального провадження зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , проживав за адресою: АДРЕСА_2 ), можливе місце проживання заадресою: АДРЕСА_3 , раніше не судимого,
		у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч.1ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 Кримінального кодексу України (даліККУкраїни).
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		 
		Органами досудового розслідування ОСОБА_14 обвинувачувався у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 (пособництво вумисних діях, вчинених з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, вчинених представниками влади, за попередньою змовою групою осіб, які призвели дотяжких наслідків); ч. 1 ст. 111 (державна зрада шляхом надання іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України); ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 (пособництво у веденні агресивної війни) ККУкраїни.
		За вироком Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року ОСОБА_14 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, та призначено йому покарання: за ч. 1 ст. 111 КК України  у виді позбавлення волі на строк 13 років; зач. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України  у виді позбавлення волі на строк 12 років; напідставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років. Його ж визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 КК України, івиправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі  КПК України) через недоведеність того, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.
		Згідно з цим вироком ОСОБА_14  01 березня 2014 року в невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, порушуючи вимоги статей 1, 2, 65, 68, 132134 Конституції України, Декларації про державний суверенітет України від16 липня 1990 року, вимоги ч. 4 ст. 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй (далі  ООН) і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), зметою порушення суверенітету України і з метою сприяння Російській Федерації та її представникам у порушенні суверенітету України, сподіваючись отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні, для створення уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, а саме півострова Крим, усвідомлюючи явну протиправність власних дій, склав, підписав та звернувся з письмовою заявою доПрезидента Російської Федерації ОСОБА_15 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, чим надав іноземній державі  Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України та шляхом вчинення державної зради сприяв представникам влади іслужбовим особам Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, у веденні агресивної війни проти України. Злочини вчинено за нижченаведених обставин.
		Так, 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут ООН. До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року  Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року  Російська Федерація) та ще 49 країн-засновниць, а надалі до вказаної міжнародної організації було прийнято інші країни світу.
		Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН усі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із Цілями Об`єднаних Націй.
		Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції тавтручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про зміцнення міжнародної безпеки від16грудня 1970 року № 2734 (ХХV), Декларацією Генеральної Асамблеї ООН пронеприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їхнезалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) встановлено, що ні одна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов`язки держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
		Крім того, у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року №3314(ХХІХ) «Визначення агресії», серед іншого, вказано, що застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави, застосування збройної сили державою першою всупереч Статуту ООН є перш за все свідченням акту агресії.
		Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави, або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, щоєрезультатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія іззастосуванням сили території іншої держави або її частини; застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави насухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, всупереч умовам, передбаченим в угоді; засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, щоцерівнозначно наведеним вище актам. Жодні міркування будь-якого характеру з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.
		Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, визнаної 07 березня 1955 року Союзом Радянських Соціалістичних Республік, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни повинен бути безуповільнення оповіщений нейтральним державам і матиме для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.
		У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність ірівноправність у зовнішніх зносинах.
		Відповідно до розділу V зазначеної Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
		24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави  України. Територія України є неподільною та недоторканною.
		Відповідно до статей 132134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, м. Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
		Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
		Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.
		Зокрема, як передбачено пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку зприєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від05грудня 1994 року, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їхзобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки іспівробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність ісуверенітет та існуючі кордони України, зобов`язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зіСтатутом ООН.
		31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань заЗаключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна таРосійська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від14січня 1998 року № 13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 02 березня 1999 року № 42-ФЗ).
		Відповідно до статей 2, 3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов`язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
		У зв`язку із суспільно-політичною кризою в Україні наприкінці 2013  початку 2014років у представників влади Російської Федерації та службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, виник умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих напорушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж їїтериторії та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України, окупацію та подальшу анексію частини України  Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.
		Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які розцінені представниками влади і Збройних Сил Російської Федерації як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам Російської Федерації, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні тапозбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України  в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі.
		Свій умисел співучасники вирішили досягти шляхом ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя (Чорноморський флот Російської Федерації), а також шляхом залучення довиконання злочинного плану інших осіб, зокрема громадян України таРосійської Федерації.
		Одночасно для досягнення вищезазначених цілей здійснювалося спотворення свідомості частини населення України з метою зміни світоглядних основ, зародження сумніву в необхідності та доцільності спільного існування в рамках самостійної, унітарної та суверенної України з європейським вектором розвитку, розпалювання сепаратистських настроїв серед населення окремих регіонів України (Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та південно-східних областей), провокування національних зіткнень, формування хибного образу частини українського населення як «націонал-фашистів», які мають інші духовні таморальні цінності, пропагують культ насильства і знущання над російськомовним населенням України.
		Таким чином, поряд із застосуванням військових засобів використовувалися політичні, дипломатичні та інформаційні засоби, а також засоби прихованого характеру, які полягали у використанні протестного потенціалу південно-східних регіонів України, зокрема організовувалися та контролювалися незаконні сепаратистські референдуми, спрямовані на порушення територіальної цілісності України.
		Ураховуючи, що територія Автономної Республіки Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення серед інших територій України, які були об`єктом злочинного посягання представників влади Російської Федерації, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації, що сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ Збройних Сил Російської Федерації поряд з іншими елементами війни, їїведення вирішено розпочати з території півострова Крим із залученням інших осіб із числа громадян Російської Федерації та України, кожному з яких передбачалося доведення відведеної йому ролі в реалізації їх умислу.
		Так, із 20-х чисел лютого 2014 року для реалізації зазначеного умислу, з метою блокування й захоплення адміністративних будівель і ключових об`єктів військової та цивільної інфраструктури, для забезпечення військової окупації і подальшої анексії Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим ім.Севастополя, всупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, принципам Заключного акта Наради з безпеки іспівробітництва в Європі і вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року №36/103, від 16 грудня 1970 року №2734(XXV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), статтям 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, статтям 1, 2 Конституції України на територію України, а саме на територію півострова Крим розпочато збройне вторгнення регулярних військ Російської Федерації з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, зокрема: 31 окремої гвардійської десантно-штурмової бригади Повітрянодесантних військ, 45 окремого гвардійського полку спеціального призначення Повітрянодесантних військ, НОМЕР_1 окремої гвардійської мотострілецької бригади, 58Армії Південного військового округу, 98 гвардійської повітрянодесантної дивізії Повітрянодесантних військ, 76 гвардійської десантно-штурмової дивізії Повітрянодесантних військ, 15 окремої гвардійської мотострілецької бригади Миротворчих сил Збройних Сил Російської Федерації.
		Надалі військовослужбовці Чорноморського флоту Російської Федерації увзаємодії з іншими підрозділами Збройних Сил Російської Федерації, якіздійснили вторгнення на територію півострова Крим, продовжили реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим.
		Так, 27 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації уповному бойовому екіпіруванні незаконно проникли до будівель Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим ум.Сімферополі, захопили вказані державні установи, після чого установили контроль над їх діяльністю з метою забезпечення прийняття вигідних дляРосійської Федерації рішень.
		Здійснивши захоплення будівель центральних органів влади Автономної Республіки Крим, представники командування Збройних Сил Російської Федерації на виконання вказівок та розпоряджень представників влади Російської Федерації продовжили агресивні військові дії з метою порушення суверенітету ітериторіальної цілісності України, зміни меж її території та державного кордону всупереч порядку, встановленому Конституцією України.
		Зокрема, упродовж 2728 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, продовжуючи реалізацію спільного умислу, спрямованого навійськову окупацію та подальшу анексію півострова Крим, з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил тапредставників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності здійснили блокування автошляхів, захоплення аеропортів та транспортних підприємств, що організовували ізабезпечували безпечний рух повітряних суден.
		Так, 27 лютого 2014 року поблизу с. Суворове Армянського району Автономної Республіки Крим та біля с. Чонгар Генічеського району Херсонської області озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, іззастосуванням військової техніки здійснено блокування транспортних комунікацій території півострова Крим шляхом встановлення перешкод, інженерного обладнання оборонних позицій, мінно-вибухових загороджень тафортифікаційного обладнання вогневих точок для ведення стрільби зістрілецької зброї та окопів для техніки.
		Того ж дня озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки захоплено аеропорт «Бельбек» ум.Севастополі, а 28 лютого 2014 року  Державне підприємство «Кримаерорух» ізприлеглим аеропортом «Сімферополь» у м. Сімферополі.
		Одночасно з блокуванням автошляхів та захопленням аеропортів і транспортних підприємств озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації для перешкоджання законній діяльності військових підрозділів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту їїсуверенітету, територіальної цілісності і недоторканності розпочато блокування та захоплення військових частин Збройних Сил України, дислокованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, пошкодження та знищення військового майна, що має важливе оборонне значення.
		Так, у період із 27 лютого до 01 березня 2014 року з метою забезпечення контролю над повітряним простором, надводною обстановкою навколо півострова Крим військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації було здійснено блокування, захоплення і знищення майна військових частин радіоелектронної, радіотехнічної та радіолокаційної розвідки, що надало змогу нарощувати сили шляхом вторгнення повітряним і морським способом додаткових підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію Автономної Республіки Крим.
		Зокрема, після захоплення частин та виведення з ладу системи протиповітряної оборони підрозділів Збройних Сил України на територію півострова, порушуючи державний повітряний простір України, почали безперешкодно здійснювати неодноразові перельоти з території Південного військового округу Російської Федерації та посадку в районах аеродромів «Кача» і «Гвардійське» Чорноморського флоту Російської Федерації військові літаки та гелікоптери звійськовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації на бортах.
		Крім того, для забезпечення контролю над повітряним простором півострова Крим та з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил і представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту їїсуверенітету, територіальної цілісності і недоторканності військовослужбовцями Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з військовослужбовцями інших військових частин Збройних Сил Російської Федерації, якими вчинено вторгнення на територію півострова Крим, здійснювалося блокування, захоплення військових аеродромів, розташованих на території Автономної Республіки Крим ім.Севастополя.
		Так, 27 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки заблоковано військовий аеропорт « ІНФОРМАЦІЯ_2 » у м. Севастополі, а 01 березня 2014 року захоплено аеродром«Кіровське» у м. Феодосії.
		Крім того, з 27 лютого 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації на виконання розробленого плану розпочато заходи з блокування тазахоплення військових частин Військово-Морських Сил Збройних Сил України іДержавної прикордонної служби України.
		Зокрема, упродовж 2728 лютого 2014 року суднами Чорноморського флоту Російської Федерації шляхом їх розміщення у спосіб, що перешкоджав вільному виходу кораблів із Севастопольської, Стрілецької та Балаклавської бухт м.Севастополя, було заблоковано судна Військово-Морських Сил Збройних Сил України.
		Так, 28 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки здійснено оточення периметра території ІНФОРМАЦІЯ_3 , а 01 березня 2014 року оточено та заблоковано периметр території військової частини батальйону морської піхоти ІНФОРМАЦІЯ_4 .
		Крім того, починаючи з 27 лютого 2014 року, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, діючи спільно з іншими співучасниками, з метою успішного ведення агресивної війни заблокували і захопили будівлі правоохоронних органів та органів державної влади України, місцевих засобів телерадіомовлення ікомунікації.
		Відповідно до розділу V Конституції України Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України.
		14 лютого 2010 року Центральна виборча комісія оголосила про обрання Президентом України ОСОБА_14 .
		25 лютого 2010 року ОСОБА_14 у будівлі Верховної Ради України в урочистій обстановці склав присягу на вірність Українському народу, тобто вступив на пост Президента України та став главою держави, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.
		У зв`язку із суспільно-політичною кризою в Україні Верховною Радою України упостанові від 22 лютого 2014 року № 757-VII констатовано факт самоусунення ОСОБА_14 від виконання покладених на нього конституційних повноважень Президента України.
		Разом з цим згідно з ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.
		Відповідно до ст. 68 Основного Закону кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права ісвободи, честь і гідність інших людей.
		Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною інезалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону єцілісною і недоторканною.
		ОСОБА_14 , перебуваючи з 24 лютого 2014 року на території Російської Федерації, вирішив шляхом вчинення державної зради сприяти представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України, сподіваючись у такий протиправний спосіб за рахунок суверенітету України отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні.
		Прибувши на територію Російської Федерації, ОСОБА_14 у невстановлений час, однак не пізніше 01 березня 2014 року, вступив у змову з представниками влади Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, яківирішили використати ОСОБА_14 як пособника ведення агресивної війни, визначивши йому роль у спільному плані, що полягала у вчиненні ним протиправних дій від свого імені як начебто легітимного Президента України щодо спроби легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації натериторію півострова Крим та виправдання окупації цієї території України.
		Діючи на виконання вказівок представників влади Російської Федерації, реалізуючи свій умисел та відведену йому роль, ОСОБА_14 01 березня 2014року, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, всупереч вимогам статей 1, 2, 65, 68, 132-134 Конституції України, усвідомлюючи безспірність агресії Російської Федерації проти України, длястворення уявлення про легітимність дій представників влади Російської Федерації і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації та надання видимості законності вторгнення й окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, з метою сприяння порушенню її суверенітету, знаведених мотивів склав та надав представникам влади Російської Федерації письмову заяву як начебто легітимного Президента України такого змісту: «Якзаконно обраний Президент України заявляю. Події на Майдані, незаконне захоплення влади в Києві, призвели до того, що Україна опинилась на порозі громадянської війни. В країні панують хаос та анархія, життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму,  під загрозою. Під впливом західних країн здійснюється відкритий терор і насилля, люди переслідуються заполітичними і мовними ознаками. У зв`язку з цим звертаюсь до Президента Росії ОСОБА_15 з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації длявідновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України. ОСОБА_14 1-03-2014 р.».
		Своїми умисними, протиправними діями ОСОБА_14 надав іноземній державі  Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, а також сприяв шляхом вчинення державної зради представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України.
		При цьому ОСОБА_14 усвідомлював протиправний характер своїх дій, допускав тяжкі наслідки у вигляді порушення суверенітету України, окупації частини її території та передбачав можливість їх настання.
		У свою чергу, представники влади Російської Федерації, отримавши 01 березня 2014 року зазначену заяву ОСОБА_14 , використали її як одну з підстав для звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_15 до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації про надання згоди на використання Збройних Сил цієї держави на території України та для прийняття такого рішення верхньою палатою парламенту Російської Федерації, а також для публічного оприлюднення і поширення заяви ОСОБА_14 у Раді Безпеки ООН як офіційного документа та спроби виправдання військової окупації території півострова Крим.
		01 березня 2014 року Рада Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, розглянувши на позачерговому засіданні наведене звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_15 та врахувавши позицію ОСОБА_14 якдостатню підставу для його задоволення, своєю постановою № 48-СФ надала згоду Президенту Російської Федерації на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки таначебто для захисту інтересів безпеки життя громадян Російської Федерації іособового складу військового контингенту Збройних Сил Російської Федерації, щодислокується на території Автономної Республіки Крим, а насправді  длявійськової окупації частини суверенної території України  півострова Крим.
		Крім цього, 01 березня 2014 року Постійний представник Російської Федерації приООН ОСОБА_16 під час 7124-го засідання Ради Безпеки ООН повідомив інших учасників засідання про вказану заяву ОСОБА_14 до Президента Російської Федерації, а 03 березня 2014 року під час наступного НОМЕР_2 засідання Ради Безпеки ООН продемонстрував фотокопію оригіналу зазначеної заяви тарозповсюдив її як офіційний документ Ради Безпеки ООН.
		Таким чином, ОСОБА_14 сприяв представникам влади та службовим особам Збройних Сил Російської Федерації у забезпеченні військової окупації території півострова Крим шляхом ведення агресивної війни. Надалі представники влади таслужбові особи Збройних Сил Російської Федерації вчинили дії, якінеохоплювалися прямим умислом ОСОБА_14 : організували проведення незаконного сепаратистського референдуму, спрямованого на порушення територіальної цілісності України, проголосили так звану «Республіку Крим» суверенною державою, підписали 18 березня 2014 року незаконний договір проприйняття до Російської Федерації «Республіки Крим», ратифікований Радою Федерації 21 березня 2014 року, що призвело до тяжких наслідків у вигляді порушення територіальної цілісності України.
		15 квітня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», яким територію Автономної Республіки Крим ім.Севастополя визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії Російської Федерації.
		Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від27березня 2014 року № 68/262 референдум, проведений у Автономній Республіці Крим та м. Севастополі 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)» від19 грудня 2016 року № 71/205 засуджено тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України  Автономної Республіки Крим там.Севастополя, підтверджено невизнання її анексії.
		Київський апеляційний суд ухвалою від 02 жовтня 2020 року вирок Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року стосовно ОСОБА_14 залишив беззмін, а апеляційні скарги захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_13 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12  беззадоволення.
		Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
		 
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
		Як зазначає захисник, надходження до суду і судовий розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_14 відбулися з грубими порушеннями вимог КПКУкраїни, зокрема й права обвинуваченого на захист. Так, після визначення апеляційним судом підсудності зазначеного кримінального провадження заОболонським районним судом м. Києва, ще до проведення автоматизованого розподілу справи, у ЗМІ та від посадових осіб Генеральної прокуратури України з`явилась інформація про склад колегії суддів, яка здійснюватиме судовий розгляд, що свідчить про порушення засад, передбачених ст. 35 КПК України, несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду (далі  АСДС), тиск на суддів та вплив на них з боку високопосадових осіб, узв`язку із чим сторона захисту заявляла відводи складу суду, звернулась іззаявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 376-1 КК України, однак відводи були необґрунтовано відхилені та не врахований факт існування незавершеного кримінального провадження за вищезазначеною заявою захисту. За таких обставин, на думку захисника, судді мали би заявити собі самовідводи, однак вони не тільки не зробили цього, а й протягом усього судового розгляду справи відмовляли у задоволенні обґрунтованих відводів, заявлених стороною захисту з різних самостійних підстав, а деяких відводів взагалі нерозглянули, що вказує наупередженість суддів та незаконність складу суду.
		Вже після визначення колегії суддів, як стверджує захисник, порушуючи вимоги статей 31, 314 КПК України, головуючий одноособово призначив підготовче судове засідання, провів його без участі обвинуваченого, якого всупереч приписам ч.7ст.135 КПК України не було повідомлено про дату судового засідання іззастосуванням міжнародної правової допомоги, оскільки ОСОБА_14 на той час перебував на території Російської Федерації та попередньо звертався доОболонського районного суду м. Києва із заявою щодо забезпечення його особистої участі у розгляді справи в порядку, передбаченому розділом IX КПКУкраїни. Ці порушення призвели до того, що обвинувачений був позбавлений ряду процесуальних прав, зокрема йому судом не було роз`яснено права нарозгляд кримінального провадження судом присяжних, він не мав змоги клопотати перед судом про здійснення такого розгляду. Більше того, відповідної заяви обвинуваченого про розгляд справи судом присяжних, яка наявна вматеріалах справи, суд взагалі не розглянув.
		За результатом підготовчого судового засідання суд призначив справу досудового розгляду, не звернувши уваги на неконкретність пред`явленого ОСОБА_14 обвинувачення (п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України), яка полягала в тому, що вчинити інкриміновані йому кримінальні правопорушення, будучи громадянином України без особливого статусу глави держави, неможливо, а згідно з обвинувальним актом обвинувачення пред`явлено ОСОБА_14 саме якгромадянину України.
		Надалі вже після проведення підготовчого засідання, незважаючи на те, що ОСОБА_14 виїхав за межі України у зв`язку з існуванням загрози для його життя і здоров`я, через що було відкрито кримінальне провадження за фактом замаху на його життя, він не був оголошений у міждержавний/міжнародний розшук, висловлював своє бажання брати участь у судовому розгляді кримінального провадження, суд першої інстанції безпідставно, усупереч вимогам частин 1, 2 ст. 297-1, ч. 3 ст. 323 КПК України ухвалив рішення про здійснення спеціального судового провадження стосовно ОСОБА_14 , чим позбавив останнього процесуальних прав, зокрема надавати суду показання у режимі відеоконференції (призначеної із застосуванням міжнародної правової допомоги), подавати докази, висловлювати свою позицію щодо пред`явленого обвинувачення на стадії судових дебатів тощо.
		Захисник стверджує, що суд першої інстанції вибірково дослідив докази, недопитав ряду свідків, не розглянув клопотання сторони захисту про визнання доказів сторони обвинувачення недопустимими, порушив таємницю нарадчої кімнати, оскільки під час перебування в ній один із суддів, який входив до складу колегії, розглянув справу про адміністративне правопорушення.
		Обґрунтовуючи незаконність вироку суду, автор касаційної скарги стверджує, щовсупереч вимогам п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України у вироку не конкретизовано, якіконкретні дії вказують на пособництво у веденні агресивної війни; у який спосіб та якими засобами здійснені інкриміновані ОСОБА_14 дії; не зроблено аналізу та не надано оцінки умислу як обов`язковому елементу суб`єктивної сторони складу кожного з інкримінованих обвинуваченому злочинів; не вказано, якими особами і в який період часу здійснювалася підривна діяльність проти України; неконкретизовано, які саме дії Російської Федерації та її представників суд кваліфікує як підривну діяльність проти України та якими власними діями ОСОБА_14 надав іноземній державі або її представникам допомогу впроведенні підривної діяльності проти України; не зазначено мотиву і мети такої допомоги, тобто судом першої інстанції не сформульовано конкретного обвинувачення ОСОБА_14 , яке суд визнав доведеним.
		На думку захисника, оцінюючи звернення ОСОБА_14 від 01 березня 2014 року, суд не врахував та не надав правової оцінки також і зверненню від 22 лютого 2014року до представників урядів Німеччини, Франції та Польщі про врегулювання кризи в України, оскільки саме відсутність реакції гарантів Угоди від 21 лютого 2014 року та невиконання опозицією взятих на себе зобов`язань стало передумовою складання і направлення в порядку ст. 7 Договору про дружбу іспівробітництво 01 березня 2014 року звернення до російської сторони, у зв`язку зчим відсутні підстави стверджувати, що зазначене звернення утворює об`єктивну сторону державної зради у виді надання іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України. Наявність фактів звернення до урядів інших країн розкриває зовсім інший зміст заяви ОСОБА_14 від 01 березня 2014 року, саме як пошук політичного рішення в межах укладених із державою Україна міжнародних угод.
		За твердженнями захисника, суд першої інстанції, роблячи висновок про вчинення ОСОБА_14 конкретних правопорушень, зобов`язаний був аргументувати зпосиланням на докази, на підставі чого він встановив попередню змову, прямий умисел ОСОБА_14 , спрямований на надання допомоги у вигляді створення уявлення про гуманітарну інтервенцію. Саме по собі звернення Президента України не може вважатись наданням допомоги іноземній державі або її представникам упроведенні підривної діяльності проти України, оскільки регулюється міжнародними угодами. Збройна агресія Російської Федерації проти України, зависновками суду першої інстанції, на момент написання звернень вжерозпочалась, а тому, на думку захисника, самі по собі звернення до Російської Федерації не утворюють об`єктивної сторони складу злочину «державна зрада». Отже, у вироку суду першої інстанції відсутні обґрунтування наявності в діях ОСОБА_14 обов`язкових елементів складу злочину, передбаченого ст. 111 ККУкраїни, а саме конкретних дій об`єктивної сторони та суб`єктивної сторони, прямого умислу, тобто інтелектуального і вольового моменту.
		Також захисник стверджує, що ст. 437 КК України у тій частині, яка передбачає відповідальність за ведення агресивної війни, з огляду на невідповідність її норм принципу правової визначеності (відсутність у національному та міжнародному законодавстві визначення терміна «агресивна війна») не підлягала застосуванню судом першої інстанції. На думку ОСОБА_7 , обґрунтовуючи свої висновки щодо доведеності винуватості ОСОБА_14 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, суд безпідставно ототожнив поняття «агресивна війна» та «агресія», чим фактично вдався до застосування аналогії закону.
		Крім того, захисник зазначає, що апеляційний суд проігнорував ці доводи, всупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотаннями сторони захисту не дослідив повторно доказів, зокрема й тих, які не досліджувалися судом першої інстанції. Апеляційний суд не звернув уваги на допущені місцевим судом порушення і,залишаючи апеляційні скарги сторони захисту без задоволення, не навів в ухвалі переконливих підстав для прийняття такого рішення, не надав вичерпних відповідей на доводи, зазначені у скаргах, через що ухвала цього суду невідповідає положенням ст. 419 КПК України. Не звернув уваги апеляційний суд інавідсутність інформації на деяких технічних носіях, на яких зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
		На обґрунтування такого прохання зазначає, що апеляційний суд перевірив вирок тільки на предмет істотного порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, необґрунтовано зазначивши в ухвалі, щозахисники змінили свої апеляційні вимоги та висловили спільну позицію пронеобхідність скасування вироку і призначення нового розгляду в суді першої інстанції лише у зв`язку з істотним порушенням норм кримінального процесуального закону, незважаючи на те, що всі захисники оскаржили вирок суду також з підстав неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Цим, за твердженнями захисника, апеляційний суд порушив правила статей 403, 404 КПК України, оскільки самостійно звузив межі перегляду рішення суду першої інстанції, не розглянув клопотання про дослідження доказів.
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_9 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок суду першої інстанції таухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
		Як зазначає захисник, судами першої та апеляційної інстанцій допущені істотні порушення вимог КПК України. Як і ОСОБА_7 , ОСОБА_9 ставить підсумнів об`єктивність автоматизованого розподілу справи між суддями вОболонському районному суді м. Києва, оскільки інформацію про склад колегії суддів Генеральний прокурор України повідомив за три доби до проведення авторозподілу, що свідчить про зацікавленість суддів у розгляді цієї справи таєобставиною яка виключає їх участь у розгляді кримінального провадження.
		Стверджує, що всупереч вимогам статей 31, 314 КПК України суд призначив підготовче засідання незаконним складом  головуючий одноособово, замість колегії, провів підготовче засідання без повідомлення та участі обвинуваченого, чим порушено процесуальні права останнього.
		Надалі, вже на стадії судового розгляду, суд позбавив ОСОБА_14 права захищати себе особисто, виступати в судових дебатах та звертатися з останнім словом, не забезпечивши обвинуваченому можливості взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції із використанням міжнародної правової допомоги.
		Захисник вважає, що предметом доказування в цьому кримінальному провадженні є, зокрема, обставини, які мали місце наприкінці 2013 року, січнялютого 2014року, а саме: чи мала місце попередня змова з представниками Російської Федерації; які обставини стали причиною виїзду ОСОБА_14 за межі України; що стало причиною його звернення з проханням провести двосторонні консультації та на фоні яких обставин це відбулося; час, місце та мотиви підготовки заяви від 01 березня 2014 року тощо. Для доведення цих обставин, а також дійсних мотивів звернення ОСОБА_14 сторона захисту просила суд допитати свідків захисту, однак як суд першої інстанції, так і апеляційний суд відмовили узадоволенні відповідних клопотань, чим порушили право на захист та обмежили сторону захисту в реалізації прав, передбачених статтями 7, 8, 10, 22, 91 КПКУкраїни.
		Незаконний склад суду, за твердженнями захисника, розглядав це кримінальне провадження і в апеляційному суді, зокрема головуючий суддя ОСОБА_17 бувдопитаний як свідок у кримінальному провадженні №42014000000000457, яке,як і кримінальне провадження №42016000000001594, було виділено зкримінального провадження №42014010470000019, тобто всі ці провадження мають спільний предмет доказування та докази. Натомість в оскаржуваній ухвалі апеляційного суду ОСОБА_17 дав оцінку діям осіб, щодо яких провадиться досудове розслідування в кримінальному провадженні №42014000000000457, вмежах якого був допитаний суддя, у зв`язку із чим він підлягав самовідводу.
		Немав брати участь у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_14 ісуддя ОСОБА_18 , який упереджено ставився до обвинуваченого, прощосвідчать публікації судді в соціальних мережах, у тому числі на підтримку ОСОБА_19 . На підставі цього стороною захисту були подані заяви про відвід, яких апеляційний суд не розглянув.
		Цей суд порушив вимоги ч. 4 ст. 401 КПК України, оскільки розглянув справу безучасті обвинуваченого, незважаючи на те, що в апеляційній скарзі одного іззахисників порушувалося питання про погіршення становища обвинуваченого (доводи про безпідставне врахування обставини, яка пом`якшує покарання); безпосередньо не досліджував доказів, деяким із яких надав іншу, ніж суд першої інстанції, оцінку; безпідставно зазначив в ухвалі про зміну захисниками апеляційних вимог, у зв`язку із чим не перевіряв доводів сторони захисту щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи; всупереч вимогам ст. 419 КПК України не надав вичерпних відповідей на доводи сторони захисту, в тому числі щодо недопустимості окремих доказів, якими суд першої інстанції обґрунтував вирок, залишення без розгляду ряду клопотань сторони захисту без прийняття стосовно них процесуального рішення, інших процесуальних порушень та неправильного застосування матеріального закону (помилкова правова оцінка суб`єкта злочину) тощо; залишаючи апеляційні скарги сторони захисту без задоволення, не навів в ухвалі переконливих підстав дляприйняття такого рішення; не надав вичерпних відповідей на доводи, викладені в апеляційних скаргах сторони захисту.
		Також захисник указує на порушення суддями апеляційного суду таємниці нарадчої кімнати, яке полягало в тому, що проголошення повного тексту ухвали апеляційного суду декілька разів відкладалося та було здійснено суддею ОСОБА_17 одноособово майже через місяць після постановлення зазначеного судового рішення. Поданих на цій стадії судового процесу заяв про відвід суддів апеляційного суду розглянуто не було.
		У касаційній скарзі захисники ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , посилаючись наістотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просять скасувати ухвалу апеляційного суду іпризначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
		Як і ОСОБА_8 , касатори стверджують, що апеляційний суд самостійно змінив апеляційні скарги захисників та звузив межі перегляду рішення суду першої інстанції до перевірки його виключно на предмет наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, внаслідок чого неперевіреними танеоціненими залишилися всі інші доводи в апеляційних скаргах.
		Так, поза увагою апеляційного суду залишилися доводи щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи через непідтвердження їхвідповідними доказами, а саме висновки: про те, що підписанням заяви ОСОБА_14 міг одночасно здійснити допомогу в проведенні підривної діяльності проти України й сприяти Російській Федерації у веденні агресивної війни; пронадання ОСОБА_14 допомоги у проведенні підривної діяльності проти України; застосування представниками Російської Федерації дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби проти України; змову між ОСОБА_14 і представниками влади Російської Федерації та сприяння останнім з боку обвинуваченого; мотив ОСОБА_14 отримати преференції дляподальшого тривалого проживання на території Російської Федерації тауникнути кримінальної відповідальності; намір ОСОБА_14 підписанням заяви легітимізувати вторгнення, усунути перешкоди у веденні агресивної війни тавиправдати окупацію півострова Крим; відсутність в Україні станом на01березня 2014 року негативних наслідків державного перевороту, ризиків длядержави та її громадян, про які ОСОБА_14 було повідомлено в заяві; використання представниками влади Російської Федерації заяви ОСОБА_14 як підстави для звернення ОСОБА_15 до Ради Федерації з метою отримання згоди на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України; використання заяви ОСОБА_14 для обґрунтування наявності підстав військової гуманітарної інтервенції; подання представниками Російської Федерації до Ради Безпеки ООН копії заяви ОСОБА_14 від 01 березня 2014 року, анеоригіналу.
		При цьому судом проігноровані докази сторони захисту на підтвердження: фактів існування станом на 01 березня 2014 року повного тексту звернення ОСОБА_14 , надісланого до Міністерства закордонних справ Російської Федерації; вчинення державного перевороту в Україні та замаху на життя ОСОБА_14 ; переслідувань і загроз правам та інтересам жителів Криму.
		Не надав апеляційний суд відповідей на доводи сторони захисту стосовно неповноти судового розгляду, яка полягала у відхилення судом першої інстанції ряду клопотань захисту про допит свідків, дослідження доказів, призначення експертиз, надання тимчасового доступу до речей і документів, визнання доказів недопустимими.
		Проігнорував суд апеляційної інстанції і доводи скарг захисників про допущені місцевим судом істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, цей суд: не закрив кримінальне провадження з підстави, передбаченої п.2ч. 1 ст. 284 КПК України; залишив без розгляду клопотання про визнання доказів недопустимими; порушив порядок допиту свідків, неповно й поверхово дослідив відеозаписи; безпідставно перейшов до стадії судових дебатів, а надалі відновив цю стадію процесу; незаконно зупинив виступ захисника ОСОБА_7 всудових дебатах; порушив таємницю нарадчої кімнати.
		Таким чином, за твердженнями захисників ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , усупереч ст. 419 КПК України оскаржувана ухвала апеляційного суду постановлена бездотримання вимог щодо апеляційного розгляду провадження, без об`єктивного з`ясування та оцінки аргументів апелянтів щодо незаконності вироку суду першої інстанції й, відповідно, без наведення належних і достатніх мотивів для залишення без задоволення апеляційних скарг, що призвело до погіршення становища ОСОБА_14 , порушення права на справедливий судовий розгляд, у тому числі права на доступ до правосуддя, інших істотних порушень судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону.
		В контексті порушення права на доступ до правосуддя захисники зазначають, щопідготовче судове засідання в суді першої інстанції було проведено без виклику та участі обвинуваченого, участь якого була обов`язковою з огляду на ч. 1 ст. 314 КПК України, та за відсутності на час проведення підготовчого судового засідання рішення про здійснення спеціального судового провадження, яке суд першої інстанції, не маючи для цього достатніх підстав, ухвалив пізніше, проігнорувавши доводи сторони захисту про поважність причин неявки ОСОБА_14 у судові засідання через наявність небезпеки для життя та здоров`я і через перебування узв`язку з наведеними обставинами за межами України. На підставі такого рішення, незважаючи на наявність заяв від ОСОБА_14 про бажання брати участь у розгляді кримінального провадження, не забезпечивши обвинуваченому такого права в порядку міжнародно-правової допомоги, суд провів судовий розгляд відповідно до положень ч. 3 ст. 323 КПК України, що стало перешкодою для реалізації ОСОБА_14 свого права на захист, а апеляційний суд безпідставно і необґрунтовано визнав правильним рішення суду першої інстанції щодо неможливості в межах цієї справи звернення за міжнародно-правовою допомогою до Російської Федерації й погодився з висновком про відсутність поважних причин неявки ОСОБА_14 у судове засідання. Апеляційний суд таксамо без належного повідомлення обвинуваченого провів апеляційний розгляд без його участі, незважаючи на те, що глава 31 КПК України не містить норм, якібдозволяли здійснювати перегляд судових рішень суду першої інстанції успеціальному судовому провадженні.
		Також захисники зазначають, що апеляційний суд усупереч вимогам статей 350, 404, 405 КПК України не розглянув ряду клопотань сторони захисту; не дослідив повторно доказів; порушив порядок допиту свідків, позбавивши сторону захисту можливості поставити їм переважну більшість питань; не дотримався порядку ухвалення судового рішення, що полягало у видачі його повного тексту захисникам майже через місяць після проголошення його резолютивної частини і призвело дообмеження сторони захисту в реалізації права на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду.
		Підсумовуючи викладене, захисники посилаються на постановлення оскаржуваної ухвали незаконним складом суду, до якого входив упереджений, на думку сторони захисту, суддя ОСОБА_18 . Обґрунтування цього доводу аналогічні тим, щонаведені у скарзі захисника ОСОБА_9 .
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_13 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду таневідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
		Як зазначає захисник, апеляційний розгляд кримінального провадження здійснено незаконним складом суду, а саме колегією суддів, склад якої всупереч вимогам ч.11 ст. 31, ч. 3 ст. 35 КПК України визначено автоматизованою системою електронного документообігу «Апеляція» (далі  АСЕД «Апеляція»), незважаючи нате, що Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженим Радою суддів України 26 листопада 2010 року (в редакції, що діяла станом на дату авторозподілу), визначено, що в місцевих та апеляційних загальних судах України для здійснення авторозподілу має використовуватись комп`ютерна програма «Д-3».
		На переконання захисника, існують обґрунтовані сумніви у безсторонності суду підчас розгляду цього кримінального провадження. Обґрунтовуючи твердження пронезаконність складу апеляційного суду, ОСОБА_13 також посилається наупередженість судді ОСОБА_18 (доводи щодо цього аналогічні наведеним ускаргах захисників ОСОБА_9 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 ). Захисник стверджує, що сумніви в упередженості всього складу суду стали очевидними підчас повторного допиту на стадії апеляційного розгляду свідків ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , оскільки головуючим усупереч ч. 8 ст. 352 КПК України беззаявлених протестів з боку іншої сторони було знято значну кількість питань, які ставила свідкам сторона захисту.
		Касатор звертає увагу, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог ч.3 ст.404 КПК України, обставин, про які зазначала сторона захисту у своїх клопотаннях повторно не дослідив, необґрунтовано пославшись на зміну захисниками своїх апеляційних вимог, хоча будь-яких змін до скарг вони невносили. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає приписам статей 370, 419 КПК України, оскільки в ній не надано відповідей на більшість доводів, викладених в апеляційних скаргах, не зазначено підстав, з яких такі доводи визнані необґрунтованими.
		Зокрема, поза увагою суду залишились доводи щодо обґрунтування вироку суду недопустимими доказами (показаннями свідків, допитаних із порушенням п. 5 ч. 2 ст. 87, ст. 352 КПК України; незасвідченими копіями документів замість оригіналів; аудіозаписами телефонних розмов, які отримані в іншому кримінальному провадженні без відповідного дозволу слідчого судді на використання зазначених доказів у цьому кримінальному провадженні; всупереч ст. 290 КПК України ухвала слідчого судді, на підставі якої були отримані вказані аудіозаписи, стороні захисту не була відкрита; відеозаписами, дослідженими неповно); невідповідності змісту вироку вимогам ч. 5 ст. 374 КПК України; переходу до стадії дебатів за наявності клопотань захисту про дослідження додаткових доказів, визнання доказів недопустимими та обмеження права сторони захисту на подання доказів; неправомірного припинення виступу в дебатах одного із захисників; порушення права ОСОБА_14 на захист і на виступ з останнім словом; неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи (невстановлення факту змови між ОСОБА_14 та представниками Російської Федерації, узгодженості в їх діях; невизначення дійсних мотивів та мети написання звернення від 01 березня 2014 року; незазначення доказів на підтвердження встановлених судом обставин).
		Крім наведеного, захисник ОСОБА_13 стверджує про помилковість висновків апеляційного суду щодо можливості розгляду обвинувального акта, складеного поза межами строку досудового розслідування; здійснення досудового розслідування не уповноваженими на те особами; призначення підготовчого судового засідання головуючим одноособово і його проведення без виклику таучасті обвинуваченого за відсутності рішення суду про здійснення спеціального судового провадження, що призвело до порушення права ОСОБА_14 заявляти клопотання про розгляд справи судом присяжних.
		Не перевірив апеляційний суд і доводів щодо неправильного застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, зокрема стосовно неправильного тлумачення судом першої інстанції понять «агресивна війна» та «підривна діяльність», за відсутності їх визначення у законодавстві. Це,надумку захисника, призвело до порушення принципу правової визначеності танеобґрунтованого засудження ОСОБА_14 за статтями 111, 437 КК України.
		У доповненнях до касаційної скарги захисник ОСОБА_8 , обґрунтовуючи своє прохання скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, посилається, крім істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, ще й на неправильне застосування закону України прокримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
		Як і інші захисники, ОСОБА_8 звертає увагу на такі порушення: досудове розслідування у кримінальному провадженні проведено не уповноваженими натеособами, оскільки групу слідчих визначили своїми рішеннями особи, якінемали статусу керівника органу досудового розслідування; ряд доказів зібрано поза межами строку досудового розслідування, а тому суд мав визнати їхнедопустимими; суд порушив порядок дослідження доказів, зокрема дозволив онлайн-трансляцію судового розгляду на сервісі «YouTube», внаслідок чого недопитані свідки мали можливість чути показання допитуваних судом свідків такорегувати свої показання для їх узгодження з уже наданими суду; суд відмовив у задоволенні клопотань і не допитав ряду свідків сторони захисту, в тому числі повторно, не дотримався порядку допиту свідків, які перебувають за межами України, обмежив сторону захисту у праві задавати свідкам питання, не повно дослідив відеозаписи, відхилив та не розглянув ряду клопотань сторони захисту, зокрема про дослідження доказів, відновлення з`ясування обставин справи, визнання недопустимими доказів, призначення експертизи.
		Також суд необґрунтовано змінював захисників із системи безоплатної правової допомоги, обмежив право захисника ОСОБА_9 в часі на ознайомлення зматеріалами кримінального провадження, а захисника ОСОБА_8  у праві брати участь у розгляді справи в режимі відеоконференції з Криму, чим порушив право ОСОБА_14 на захист, усупереч п. 4 ч. 2 ст. 374 КПК України не зазначив у вироку всіх анкетних даних обвинуваченого та інших відомостей, що мають значення для справи.
		Доводи захисника щодо відсутності складу інкримінованих ОСОБА_14 злочинів, невизначеності понять «агресивна війна» і «підривна діяльність» танеможливості у зв`язку із цим кваліфікації дій ОСОБА_14 за відповідними статтями КК України, про порушення таємниці нарадчої кімнати головуючим суддею в суді першої інстанції, відсутність ухвал суду першої інстанції за наслідком розгляду клопотань сторони захисту та ухвалення вироку незаконним складом суду аналогічні тим, що були наведені в касаційних скаргах інших захисників.
		Окремо ОСОБА_8 звертає увагу, що орган досудового розслідування порушив порядок вилучення доказів  інформації, отриманої за результатом огляду інтернет-сайтів. Незважаючи на це, суд необґрунтовано послався у вироку навідповідні протоколи, а також на висновок комплексної лінгвістичної експертизи усного та письменного мовлення від 21 грудня 2016 року №18238/16-32/18284/16-35, який складений із порушенням вимог інструкцій щодо проведення експертиз.
		Стверджує, що не встановлено факту самоусунення і втрати ОСОБА_14 повноважень Президента України. Вказує, що вирок ухвалено незаконним складом суду. Як вважає захисник, свідки здійснювали вплив на суддів та сторону обвинувачення.
		У доповненнях до касаційної скарги, які здебільшого повторюють зміст первинної касаційної скарги, захисник ОСОБА_7  наводить доводи, які аналогічні доводам касаційних скарг інших захисників, зокрема про порушення порядку допиту свідків судами першої та апеляційної інстанцій, безпідставний перехід судом першої інстанції до стадії судових дебатів та їх відновлення за наявності недосліджених доказів, щодо неправомірного припинення головуючим у суді першої інстанції виступу захисника ОСОБА_7 в судових дебатах, постановлення оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції незаконним складом суду, до складу якого, найого думку, входив упереджений суддя ОСОБА_18 . Також захисник вказує про порушення суддями апеляційного суду таємниці нарадчої кімнати, оскільки текст ухвали протягом тривалого часу не був проголошений через зайнятість суддів у інших справах.
		У доповненнях до касаційної скарги, які переважно повторюють зміст доводів первинної скарги та доводи в касаційних скаргах інших захисників, захисник ОСОБА_9  вважає, що суд першої інстанції: не застосував міжнародної правової допомоги для забезпечення участі ОСОБА_14 у підготовчому судовому засіданні та під час розгляду справи по суті (аналогічне порушення допустив і апеляційний суд); не запропонував ОСОБА_14 провести слухання його справи судом присяжних; призначив судовий розгляд за наявності підстав для повернення обвинувального акта через порушення граничних строків досудового розслідування та недотримання органом досудового розслідування вимог ст. 293 КПК України стосовно вручення обвинувального акта, який невідповідав ст. 291 цього Кодексу (у зв`язку з відсутністю конкретного тазрозумілого обвинувачення); порушив порядок допиту свідків, оскільки показання частини свідків транслювалися за допомогою телекомунікаційних систем; не дотримався принципу правової визначеності, безпідставно погодившись із кваліфікацією дій ОСОБА_14 за ч. 2 ст. 437 КК України, завідсутності в національному законодавстві й у міжнародному праві визначення терміна «агресивна війна», та ототожнив це поняття з терміном «агресія».
		Крім того, захисник звертає увагу на юридичну колізію, оскільки це кримінальне провадження здійснюється стосовно ОСОБА_14 як четвертого Президента України, котрий був наділений усіма правами, гарантіями, передбаченими Конституцією України, а не громадянина України, тобто суди неправильно визначили суб`єкт злочину в цьому кримінальному провадженні.
		Як і в первинній скарзі, повторно звертає увагу на правову невизначеність упитаннях проведення підготовчого судового засідання за відсутності особи, стосовно якої розглядається справа, без постановлення ухвали про надання дозволу на здійснення спеціального судового розгляду, ухвалення рішення пропризначення підготовчого судового засідання судом першої інстанції незаконним складом суду, проведення допиту частини свідків з території іншої країни за допомогою програмного забезпечення «TrueConf».
		Окремо ОСОБА_9 зазначає, що порушення права ОСОБА_14 назахист полягає в тому, що суд першої інстанції не направив обвинуваченому копії вироку, не опублікував інформації про це судове рішення в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження інформації та не видав його представнику ОСОБА_14 на неодноразові письмові звернення безпосередньо до суду першої інстанції, що призвело до порушення права обвинуваченого наапеляційний перегляд справи.
		Також посилається на безпідставне залучення судом і участь у справі захисників запризначенням, зокрема ОСОБА_21 та ОСОБА_10 , вважає незаконним рішення суду про забезпечення участі останнього у справі незалежно відподальшої участі в судових засіданнях інших захисників, обраних ОСОБА_14 . Стверджує, що захисники за призначенням діяли всупереч інтересам та волі ОСОБА_14 .
		Позиції учасників судового провадження
		 
		У судовому засіданні 08 листопада 2021 року захисники ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 підтримали подані касаційні скарги та просили їх задовольнити. Також захисники просили відкласти касаційний розгляд для надання їм можливості підготуватися до виступів перед Верховним Судом з урахування встановленого регламенту.
		В судовому засіданні 29 листопада 2021 року захисник ОСОБА_7 підтримав подану ним і захисником ОСОБА_9 касаційні скарги та частково підтримав скарги інших захисників. Захисник ОСОБА_8 підтримав подані касаційні скарги та просив їх задовольнити. Також захисники ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 висловили доводи напідтримку поданих касаційних скарг. Захисник ОСОБА_11 просив відкласти касаційний розгляд, зокрема й для надання можливості виступити перед Судом захиснику ОСОБА_9 , який у вказане судове засідання не з`явився.
		Однак у судове засідання 06 грудня 2021 року захисники ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 не з`явилися через відмову засудженого від їх послуг. Проте суд відмовив у задоволенні відповідного клопотання засудженого з підстав, наведених в ухвалі від 06 грудня 2021 року.
		Прокурори ОСОБА_5 , ОСОБА_6 в судовому засіданні 08 листопада 2021року вважали касаційні скарги захисників необґрунтованими, заперечували проти їх задоволення, просили оскаржені судові рішення залишити без зміни. Прицьому прокурор ОСОБА_6 в судовому засіданні 06 грудня 2021 року висловив доводи з приводу необґрунтованості касаційних скарг сторони захисту.
		Мотиви Суду
		 
		1. Межі касаційного перегляду
		 
		Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені воскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чиіншого доказу.
		Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
		Тому, беручи до уваги, що в цьому кримінальному провадженні касаційні скарги були подані лише стороною захисту, Верховний Суд з урахуванням визначених КПК України повноважень здійснює касаційний перегляд у межах доводів касаційних скарг захисників щодо істотних порушень судами вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність.
		2. Щодо проведення досудового розслідування неуповноваженими особами
		 
		Захисники ОСОБА_8 і ОСОБА_13 у своїх касаційних скаргах наполягали натому, що досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні проведено не уповноваженими на те особами, оскільки групу слідчих визначили своїми рішеннями начальник та заступник начальника слідчого відділу управління зрозслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України (постанови від 18, 29 серпня, 26 листопада 2016року), а також начальник зазначеного управління (постанова від 24 листопада 2016 року), тобто особи, які не мали статусу керівника органу досудового розслідування.
		При цьому захисники посилалися на те, що п. 8 ч. 1 ст. 3 КПК України, яка визначає поняття «керівник органу досудового розслідування», не містить згадки про службових осіб органів прокуратури. Захисник ОСОБА_8 також посилався на те, що відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України та пунктів 5, 6 ч. 1 ст. 15 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» керівники підрозділів Генеральної прокуратури України мають статус прокурора і тому невправі призначати слідчих або групу слідчих у кримінальному провадженні.
		На думку захисників, суди не надали належної оцінки зазначеним доводам сторони захисту.
		Однак скарги сторони захисту в цій частині є необґрунтованими.
		Частиною 5 ст. 36 КПК України передбачено, що Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, їх перші заступники та заступники своєю вмотивованою постановою мають право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування, утому числі слідчому підрозділу вищого рівня в межах одного органу, в разі неефективного досудового розслідування.
		Відповідно до абзацу 3 п. 1 Перехідних положень КПК України до дня введення вдію ч. 5 ст. 216 цього Кодексу повноваження щодо досудового розслідування передбачених нею злочинів здійснюють слідчі органів прокуратури, якікористуються повноваженнями слідчих, визначеними цим Кодексом. Аналогічна норма передбачена в п.4 Перехідних положень Закону України «Пропрокуратуру».
		Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 39 КПК України керівник органу досудового розслідування уповноважений визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою  визначати старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих.
		Як видно з матеріалів кримінального провадження, одразу після виділення матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні №42014010470000019 в окреме провадження №42016000000001594, постановою від 14 червня 2016 року заступник Генерального прокурора України  Головний військовий прокурор ОСОБА_22 доручив здійснення досудового розслідування увиділеному кримінальному провадженні слідчим слідчого відділу управління зрозслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України (т. 29, а.п. 3739), у зв`язку із чим відповідні посадові особи (начальник відділу, його заступник, начальник вищезгаданого управління) на підставі ч. 2 ст. 39 КПК України своїми постановами визначали склад слідчої групи для проведення досудового розслідування зазначеного кримінального провадження (т. 29, а.п. 4350, 5657).
		Оскільки досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_14 здійснювалося слідчими Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що згадані посадові особи відповідно до наведених положень закону були наділені повноваженнями на призначення слідчих для здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 42016000000001594.
		3. Щодо здійснення досудового розслідування поза межами процесуальних строків
		 
		Доводи захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_13 про те, щострок досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні закінчився 27 грудня 2016 року, у зв`язку із чим подальші процесуальні дії, збірдоказів, складання і направлення обвинувального акта 14 березня 2017 року були вчинені поза межами зазначеного строку, а тому суд першої інстанції невправі був приймати та розглядати такий обвинувальний акт, досліджувати іоцінювати докази, зібрані поза рамками строку досудового розслідування, були перевірені судами першої і апеляційної інстанцій та визнані безпідставними.
		Так, обґрунтовуючи зазначені доводи, сторона захисту посилалась на те, що08серпня 2016 року в кримінальному провадженні №42016000000001594 були складені повідомлення 10 особам, щодо яких 09 вересня 2016 року матеріали досудового розслідування були виділені в окремі провадження. У період з08серпня до 09 вересня 2016 року досудове розслідування кримінального провадження №42016000000001594 не зупинялось. Надалі 28 листопада 2016року у цьому кримінальному провадженні було складено письмове повідомлення про підозру ОСОБА_14 , таким чином, починаючи з указаної дати, перебіг передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 219 КПК України (в редакції Закону, якадіяла на той час) двомісячного строку досудового розслідування кримінального провадження був відновлений та сплив 27 грудня 2016 року. Вважають, що без поновлення вказаного строку у встановленому процесуальним законом порядку всі подальші дії у кримінальному провадженні були нікчемними, апостанова заступника Генерального прокурора України  Головного військового прокурора від 25 січня 2017 року, якою строк досудового розслідування бувпродовжений до 4 місяців, не мала жодних юридичних наслідків.
		Як убачається з кримінального провадження, матеріали стосовно інших осіб були виділені з цього кримінального провадження до повідомлення про підозру ОСОБА_14 . При цьому, спростовуючи вказані доводи сторони захисту, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що статтями 217, 219, 294 КПКУкраїни в редакції станом на час вчинення вищезазначених процесуальних дій небуло визначено порядку обчислення строку досудового розслідування у разі, якщо в одному кримінальному провадженні було повідомлено про підозру декільком особам. Також чинний КПК України не містить імперативної норми, відповідно до якої строки, які почали свій сплив після повідомлення про підозру першій особі, мають враховуватися під час прийняття процесуальних рішень стосовно особи, якій повідомлено про підозру після виділення матеріалів кримінального провадження стосовно першої особи.
		Оскільки повідомлення про підозру стосовно ОСОБА_14 було складено 28листопада 2016 року (т. 29, а.п. 133152), суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що саме з цієї дати розпочався перебіг строку досудового розслідування укримінальному провадженні стосовно саме ОСОБА_14 , продовженого вищезазначеною постановою прокурора від 25 січня 2017 року до 28 березня 2017року (т. 29, а.п. 9193).
		Разом з цим у своїх запереченнях на клопотання слідчого про продовження строку досудового розслідування до 28 березня 2017 року, захисник ОСОБА_11 , також посилаючись на значний обсяг слідчих і процесуальних дій, які необхідно було виконати у кримінальному провадженні, вважав неможливим закінчити досудове розслідування до вказаної у клопотанні дати та порушував питання пропродовження строку досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001594 саме до 28 травня 2017 року.
		Відповідно до вимог КПК України питання, які виникають під час проведення досудового розслідування, відносяться до компетенції слідчого судді. Водночас сторона захисту не була позбавлена можливості оскаржувати відповідні процесуальні рішення органу досудового розслідування.
		Таким чином, немає підстав вважати, що проведені у вказаний період часу процесуальні дії у кримінальному провадженні №42016000000001594 єнезаконними, а докази  недопустимими.
		4. Щодо порушення права на розгляд кримінального провадження незалежним і безстороннім судом, установленим законом
		 
		4.1. Загальні принципи
		 
		Верховний Суд вважає, що право на розгляд кримінального провадження незалежним і безстороннім судом, установленим законом, є важливою частиною права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
		У зв`язку з цим питання про забезпечення цього права під час провадження всудах першої, апеляційної та касаційної інстанцій необхідно розглядати у світлі відповідної практики Європейського суду з прав людини (далі  ЄСПЛ), якаєдоволі великою за обсягом.
		Загальні принципи щодо оцінки незалежності й безсторонності суду викладені, серед іншого, у рішенні ЄСПЛ від 03 грудня 2019 року у справі «Паунович проти Сербії» (заява № 54574/07):
		«35. Безсторонність означає відсутність упередженості або прихильності. Їїнаявність чи відсутність може бути оцінена за суб`єктивним критерієм, де повинні прийматися до уваги особисті переконання і поведінка певного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість в конкретній справі, та об`єктивним критерієм, який визначає, чи надав відповідний суддя достатні гарантії, що дозволяють виключити будь-який сумнів щодо його неупередженості. Щодо другого критерію, то необхідно встановити, чи існують, крім поведінки самого судді, факти, що потребують доведення, які можуть викликати сумнів у неупередженості судді. Мається на увазі, що при ухваленні рішення про те, чи є в конкретній справі законна підстава побоюватися, що конкретний суддя або склад суду проявили недостатню неупередженість, думка відповідної особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи може це побоювання бути об`єктивно виправданим (див.«Мікалеф проти Мальти» [ВП], № 17056/06, § 96, ЄСПЛ 2009). У зв`язку з цим, слід мати на увазі, що навіть зовнішні прояви можуть мати певну значимість або,іншими словами, «справедливість повинна не тільки вершитися, але має бути також очевидно, як вона вершиться» (див. «Де Кубер проти Бельгії» 26 жовтня 1984року, § 26, Серія А № 86). Для того, щоб задовольнити вимогу неупередженості, національний суд повинен дотримуватися як суб`єктивних, такіоб`єктивних критеріїв (див., серед інших джерел, справу «Моріс», цитовану вище, §73).
		36. Суд нагадує, що слід також враховувати питання внутрішньої організації (див.цитовану вище справу «П`єрсак», п. 30 (d) і «A.K. проти Ліхтенштеи?ну», №38191/12, п. 67, 09 липня 2015 року), та існування національних процедур длязабезпечення неупередженості, а саме правил, що регулюють відвід суддів, єоднаково важливим фактором. Такі правила виражають заінтересованість національного законодавця з приводу усунення всіх обґрунтованих сумнівів щодо неупередженості відповідного судді чи суду, та є спробою забезпечити неупередженість шляхом усунення причин таких проблем. Окрім забезпечення відсутності фактичної упередженості, вони спрямовані на усунення будь-якого прояву небезсторонності, і таким чином сприяють підвищенню довіри, яку суди мають вселяти громадськості у демократичному суспільстві (див. справу «Мікалеф», цитовану вище, § 99, і «Межраніч проти Хорватії», № 71615/01, § 27, 15 липня 2005 року). Таким чином, будь-який суддя, стосовно якого є законні підстави дляпобоювань у відсутності неупередженості, повинен взяти самовідвід (див.«Кастілло Альгар проти Іспанії», 28 жовтня 1998 року, п. 45, Звіти про судові рішення та рішення 1998 VIII)».
		У справі «Михайлова проти України» (рішення від 06 березня 2018 року, заява №10644/08) ЄСПЛ також зазначив:
		«56. Суд нагадує, що «безсторонність», як правило, означає відсутність упередженості або необ`єктивності, а її існування або відсутність можуть встановлюватися різними шляхами. Відповідно до усталеної практики Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 повинно встановлюватися згідно з: (і) суб`єктивним критерієм, при якому мають ураховувались особисті переконання та поведінка конкретного судді (тобто, чи мав суддя будь-які особисті упередження або чи був він об`єктивним у цій справі); та (іі) об`єктивним критерієм, тобто шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд (та, серед інших аспектів, його склад) достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., наприклад, рішення у справі «Моріс проти Франції» [ВП], заява № 29369/10, п. 73, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями). У контексті об`єктивного критерію, крім поведінки судді слід визначити, чи існують переконливі факти, які можуть викликати сумніви щодо його або її безсторонності. Це означає, що при вирішенні того, чи є у відповідній справі обґрунтована причина побоюватися, що конкретний суддя або орган, який засідає в якості суду, є небезстороннім, позиція заінтересованої особи є важливою, аленевирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати таке побоювання об`єктивно обґрунтованим (там само, п. 76). Об`єктивний критерій в основному стосується ієрархічних чи інших зв`язків між суддею та іншими учасниками провадження. У зв`язку з цим навіть зовнішні прояви мають певну важливість, або,іншими словами, «правосуддя має не лише здійснюватися, має бути видно, щовоно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (там само, пункти 77 та 78)».
		4.2. Щодо порушення порядку здійснення автоматизованого розподілу справи в суді першої інстанції та вплив на суддів з боку посадових осіб прокуратури
		 
		У касаційних скаргах захисники ОСОБА_7 , ОСОБА_9 посилаються напорушення порядку надходження обвинувального акта і визначення колегії суддів для його розгляду в суді першої інстанції, стверджують, щощедопроведення автоматизованого розподілу справи в Оболонському районному суді м. Києва у ЗМІ та від посадових осіб Генеральної прокуратури України з`явилась інформація про склад колегії суддів, яка здійснюватиме судовий розгляд, що свідчить про порушення засад, передбачених ст. 35 КПК України, несанкціоноване втручання в роботу АСДС, тиск та вплив на суддів з боку високопосадових осіб.
		При цьому захисники посилалися на публікації:
		-«Справа про держзраду Януковича надійшла в Оболонський суд» (https://www.rbc.ua/rus/news/delo-gosizmene-nukovicha-postupilo-obolonskiy-1491559264.html, публікація датована 07 квітня 2017 року. У ній ідеться про те, щоза повідомленням Генерального прокурора України ОСОБА_23 у коментарі до посту в «Facebook» «Справа про державну зраду колишнього президента України ОСОБА_24 надійшла в Оболонський суд»);
		-пост у «Facebook» журналіста ОСОБА_25 від 07 квітня 2017 року, деостанній нібито стверджував про наявність чуток, що склад суду вже визначений. Саме до цього посту ОСОБА_23 зробив згаданий вище коментар;
		-« ОСОБА_26 судитимуть ті ж судді, що і екс-бійців « ІНФОРМАЦІЯ_5 »» ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , публікація датована 07 квітня 2017 року. У ній зазначено: заповідомленням «інформованого джерела», « ОСОБА_26 судитимуть ті ж судді, якісьогодні (7 квітня) винесуть вирок колишнім бійцям «Торнадо»  судді ОСОБА_27 , ОСОБА_28 і ОСОБА_29 »).
		При цьому авторозподіл справи в Оболонському районному суді м. Києва відбувся 10 квітня 2017 року і для розгляду кримінального провадження були визначені судді ОСОБА_30 , ОСОБА_31 та ОСОБА_32 .
		Ці доводи були вперше заявлені стороною захисту в суді першої інстанції, у зв`язку з чим у підготовчому судовому засіданні 04 травня 2017 року судом постановлено ухвалу щодо перевірки цих доводів. На підставі ухвали головуючий суддя 04травня 2017 року направив лист на адресу Державного підприємства «Інформаційні судові системи» щодо необхідності проведення перевірки можливого факту несанкціонованого втручання в роботу АСДС Оболонського районного суду м. Києва під час автоматизованого розподілу між суддями кримінального провадження стосовно ОСОБА_14 10 квітня 2017 року (т. 5, а.п.89, 114).
		За результатом проведення зазначеної перевірки Державним підприємством «Інформаційні судові системи» не було встановлено фактів втручання в АСДС, якібмогли вплинути на автоматизований розподіл зазначеного кримінального провадження в Оболонському районному суді м. Києва (т. 5, а.п. 118120).
		Крім того, як вбачається з рішення апеляційного суду, перевіривши матеріали, наякі сторона захисту посилалась для обґрунтування своїх доводів (роздруківки зінтернет-сайтів), суд зазначив, що в наданих стороною захисту матеріалах неміститься прямих посилань на висловлювання ОСОБА_23 , який був на той час Генеральним прокурором України, не зазначено джерел походження відповідної інформації, у зв`язку із чим дійшов висновку про відсутність підстав длявизнання вказаних матеріали належними, допустимими та достовірними доказами на підтвердження вищезазначених доводів захисників.
		Оцінюючи наведені доводи сторони захисту, суд касаційної інстанції у першу чергу звертає увагу, що ці доводи були належним чином перевірені судами першої таапеляційної інстанцій, а проведена за ініціативою місцевого суду перевірка свідчить про те, що втручань у роботу АСДС не було зафіксовано, а вибір суддів відбувався автоматично за принципом вірогідності та з урахуванням відповідних програмних алгоритмів.
		Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що стороною захисту не надано переконливих доказів можливого впливу, тиску на колегію суддів з боку інших посадових осіб, зацікавленості суддів уприйнятті конкретного рішення у справі. Із наданих захисниками матеріалів слідує, що 07 квітня 2017 року Генеральний прокурор України ОСОБА_23 лише повідомив про те, що справа надійшла до Оболонського районного суду м. Києва іжодним чином не повідомляв про склад суду, який буде розглядати справу.
		Більше того, на відсутність впливу на суддів місцевого суду вказує і той факт, щозарезультатом судового засідання від 29 травня 2017 року суд першої інстанції констатував неприпустимість висловлювань Генерального прокурора провинуватість ОСОБА_14 до ухвалення вироку, про що було проінформовано Вищу раду правосуддя.
		Водночас Верховний Суд не залишає поза увагою посилання сторони захисту напублікацію ОСОБА_25 у «Facebook» від 07 квітня 2017 року і на новину, опубліковану на сайті ukranews.com, датовану 07 квітня 2017 року, вякихбезповідомлення конкретних джерел, було зазначено, що справу суддів будуть розглядати судді, які 07 квітня постановили вирок в іншій резонансній справі  щодо екс-бійців роти «Торнадо».
		Тим не менш, Верховний Суд не знаходить підстав вважати ці повідомлення об`єктивно достатніми для висновку про упередженість суддів чи їх залежність відякихось зацікавлених осіб. 
		По-перше, ці повідомлення не містять посилань на конкретні переконливі джерела інформації, по суті, підтверджуючи наявність відповідних чуток.
		По-друге, в наведених повідомленнях жодним чином не вказується на те, що нібито визначений склад суду є упередженим і він був сформований за вказівкою якихось зацікавлених осіб, наприклад працівників прокуратури тощо (це вже припущення сторони захисту).
		По-трете, достовірність і точний зміст цих повідомлень на час їх публікації вІнтернеті зараз складно перевірити. Зокрема, на сторінці ОСОБА_25 у«Facebook» відповідна публікація на цей час вже недоступна. Натомість згадана вище публікація на сайті ІНФОРМАЦІЯ_7 (який не належить до найбільш відомих новинних ресурсів України) дійсно є, але не можна виключати імовірність того, щовона була певним чином відредагована після того, як 10 квітня 2017 року відбувся авторозподіл справи, а інформація про його результати була поширена вІнтернеті. При цьому на інших набагато більш відомих в Україні сайтах новина ізподібною назвою з`явилася вже 11 квітня саме з посиланням на результати авторозподілу, наприклад, «Справою ОСОБА_26 займуться судді, які посадили екс-бійців « ІНФОРМАЦІЯ_5 »» ( ІНФОРМАЦІЯ_8 ), «Справу ОСОБА_26 розглянуть судді у справі «Торнадо"» ( ІНФОРМАЦІЯ_9 ), «Справу про держзраду ОСОБА_26 розглядатимуть ті самі судді, які виносили вирок екс-бійцям «Торнадо»» ( ІНФОРМАЦІЯ_10 ), «Справу продержзраду ОСОБА_26 розглянуть ті ж судді, що винесли вирок бійцям «Торнадо»» ( ІНФОРМАЦІЯ_11 ) тощо. 
		По-четверте, навіть якщо ці чи подібні публікації або чутки дійсно з`явилися 07квітня 2017 року, вони, скоріше за все, ґрунтувалися лише на певних припущеннях, зроблених на підставі знання алгоритмів роботи АСДС привизначенні складу суду (зокрема, визначення суддів відбувається запринципом вірогідності з числа суддів, які за табелем є в наявності (тобто неувідпустці, не на лікарняному, не у відрядженні тощо), з урахуванням спеціалізації суддів, даних про фактичне кількісне навантаження на кожного суддю тощо) та іншої об`єктивно відомої на той час інформації. Зокрема, знаючи, щостаном на 07 квітня 2017 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_14 надійшло до Оболонського районного суду м. Києва, а також що саме в цей день судді ОСОБА_30 , ОСОБА_31 та ОСОБА_33 завершили розгляд іншої резонансної справи (щодо екс-бійців роти «Торнадо»), в якій вони тривалий час перебували в нарадчій кімнаті, у зв`язку з чим очевидно мали найнижчий кількісний коефіцієнт навантаження серед суддів, та беручи до уваги інформацію про фактичну невелику наявність суддів на цю дату та їх спеціалізацію, не складно було висловити математично обґрунтоване припущення, що з великою імовірністю саме ці судді будуть визначені АСДС для розгляду цього кримінального провадження. Отже, той факт, що вказане припущення (якщо воно було кимось висловлене) виправдалося, сам по собі не може свідчити про упередженість обраних комп`ютером суддів.
		Незважаючи на те, що низький коефіцієнт навантаження дійсно математично збільшував шанси того, що саме судді ОСОБА_30 , ОСОБА_31 та ОСОБА_33 будуть визначені комп`ютерною програмою у склад колегії для розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_14 , розподіл все одно відбувався за принципом вірогідності з-поміж кількох суддів, що свідчить про його відповідність вимогам закону.
		По-п`яте, доводи сторони захисту про те, що склад колегії суддів Оболонського районного суду м. Києва для розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_14 був визначений певними зацікавленими особами наперед єнеспроможними й з огляду на ту обставину, що 25 квітня 2017 року Вища рада правосуддя звільнила суддю ОСОБА_34 у зв`язку з поданням заяви провідставку, через що у вказаній судовій справі 26 квітня 2017 року проведено повторний автоматичний розподіл і замість судді ОСОБА_34 до складу колегії увійшов суддя ОСОБА_35 . Детальна інформація щодо проведених укримінальному провадженні стосовно ОСОБА_14 автоматичних розподілів 10 та 26 квітня 2017 року (звіти про автоматизований розподіл) єзагальнодоступною та розміщена на сторінці Оболонського районного суду м.Києва на інтернет-порталі Судової влади України за посиланням https://court.gov.ua/log_documents/9409054/2605/.
		По-шосте, стороною захисту не було наведено жодних інших переконливих доказів чи фактів, які б указували на упередженість колегії суддів місцевого суду. Поведінка суддів під час судового розгляду кримінального провадження немістила ознак упередженого ставлення до обвинуваченого.
		Враховуючи наведене, у колегії суддів суду першої інстанції не було причин якдлятого, щоб заявити самовідводи, так і для задоволення відводів, які суддям заявляли захисники, посилаючись на вищезазначені підстави.
		Доводи захисника ОСОБА_7 про те, що судами не враховано факту існування незавершеного кримінального провадження за заявою сторони захисту провчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 376-1 КК України (незаконне втручання в роботу автоматизованих систем в органах та установах системи правосуддя), також не є слушними, оскільки, крім заяви про вчинення кримінального правопорушення з додатками (т. 11, а.п. 71149), жодних доказів напідтвердження факту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за вищезазначеною заявою і проведення досудового розслідування стороною захисту надано не було.
		4.3. Щодо доводів про незаконність визначення складу суду в суді апеляційної інстанції та упередженість деяких суддів апеляційного суду 
		 
		Не погодившись із вироком суду першої інстанції, захисники ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 оскаржили його в апеляційному порядку з підстав неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.
		01 березня 2019 року кримінальне провадження стосовно ОСОБА_14 надійшло до Київського апеляційного суду й того ж дня, згідно з протоколом автоматичного розподілу судової справи між суддями, було розподілено длярозгляду судді-доповідачу ОСОБА_17 та колегії суддів у складі ОСОБА_18 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 (т. 104, а.п. 66, 70). Ційжеколегії суддів на підставі протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду було передане вищезазначене кримінальне провадження після його повторного надходження з Оболонського районного суду м. Києва 01квітня 2019 року, після розгляду заяв захисників про виправлення описок тароз`яснення вироку від 24 січня 2019 року (т. 4, а.п. 7173; т. 5, а.п. 6162).
		У касаційній скарзі захисника ОСОБА_13 стверджується про здійснення апеляційного розгляду незаконним складом суду  колегією суддів, склад якої визначено незаконно, беззастосування належної автоматизованої системи.
		Зазначені доводи захисник обґрунтовує тим, що в місцевих та апеляційних загальних судах України склад колегії суддів для розгляду конкретного кримінального провадження здійснюється автоматизованою системою документообігу суду, для чого має використовуватись комп`ютерна програма«Д-3», розроблена адміністратором автоматизованої системи длязагальних судів. Разом із тим колегія суддів для апеляційного розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_14 була визначена іззастосуванням програми АСЕД «Апеляція».
		Перевіривши ці доводи, Верховний Суд зауважує, що насправді такий порядок визначення колегії суддів в апеляційному суді відповідає вимогам п.1.4.4. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 02 квітня 2015 року № 25, згідно з яким вАпеляційному суді міста Києва використовується АСЕД «Апеляція», розроблена цим судом.
		При цьому факт існування незакінченого кримінального провадження від10червня 2015 року щодо втручання працівників апеляційного суду в роботу АСЕД «Апеляція» не свідчить про неналежність зазначеного програмного забезпечення, на чому наголошує захисник у своїй касаційній скарзі. Водночас увипадку існування обґрунтованих сумнівів у об`єктивності визначення колегії суддів для розгляду кримінального провадження в апеляційному суді, сторона захисту також не була позбавлена можливості відповідно до вимог КПК України подавати заяви про відвід колегії суддів.
		Крім того, на стадії проголошення повного тексту судового рішення від захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 надійшли заяви про відвід колегії суддів з різних підстав.
		Частиною 4 ст. 80 КПК України передбачено, що заяви про відвід під час судового провадження подаються до початку судового розгляду. Подання заяви про відвід після початку судового розгляду допускається лише у випадках, якщо підстава длявідводу стала відома після початку судового розгляду.
		Оскільки чинний кримінальний процесуальний закон не передбачає можливості подання заяви про відвід після закінчення судового розгляду, зокрема на стадії проголошення повного тексту судового рішення, вищезазначені заяви були залишені апеляційним судом без розгляду та долучені до матеріалів кримінального провадження.
		В той же час доводи, наведені у вищезазначених заявах про відвід, захисники наводять і у своїх касаційних скаргах, посилаючись на незаконність складу апеляційного суду як на одну з підстав для скасування ухвали цього суду від02жовтня 2020 року.
		Зокрема, захисник ОСОБА_9 стверджує, що головуючий суддя ОСОБА_17 був допитаний як свідок у кримінальному провадженні №42014000000000457, яке, як і кримінальне провадження №42016000000001594, було виділено з кримінального провадження №42014010470000019, тобто всіціпровадження мають спільний предмет доказування та докази. Воскаржуваній ухвалі апеляційного суду ОСОБА_17 дав оцінку діям осіб, щодо яких провадиться досудове розслідування в кримінальному провадженні №42014000000000457, в межах якого був допитаний суддя, у зв`язку із чим, надумку захисника, він підлягав самовідводу.
		Натомість, відповідно до ст. 75 КПК України суддя не може брати участь укримінальному провадженні: якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, близьким родичем чи членом сім`ї слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, заявника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; якщо він брав участь у цьому провадженні яксвідок, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, перекладач, слідчий, прокурор, захисник або представник; якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім`ї заінтересовані в результатах провадження; за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості; у випадку порушення встановленого ч. 3 ст. 35 КПК України порядку визначення судді длярозгляду справи.
		Згідно з інформацією, зазначеною в листі Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України від 15 березня 2019 року № 10/4/2-22437-16, суддю ОСОБА_17 26 квітня 2016 року було допитано як свідка щодо обставин захоплення приміщення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим та з інших питань у кримінальному провадженні № 42014000000000457 від 31 травня 2014року, відкритому за фактами розв`язання та ведення представниками влади Російської Федерації і Збройних Сил Російської Федерації та іншими особами запопередньою змовою групою осіб агресивної війни проти України, щоспричинило загибель людей та інші тяжкі наслідки. Крім того, суддю ОСОБА_17 допитано як свідка у кримінальному провадженні №42017000000001809 від 02 червня 2017 року, яке здійснюється за підозрою колишнього голови Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України. Кримінальне провадження №42016000000001594 від 14 червня 2016 року за підозрою ОСОБА_14 увчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч.1ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, не виділялося з вищезазначених кримінальних проваджень та не об`єднувалося з ними. Суддя ОСОБА_17 неєсвідком, а також не має іншого процесуального статусу в кримінальному провадженні № 42016000000001594 (т. 105, а.п. 65).
		З урахуванням зазначеного, оскільки суддя ОСОБА_17 не є свідком укримінальному провадженні № 42016000000001594, доводи захисника ОСОБА_9 є необґрунтованими. Верховний Суд також не вважає, що факт допиту судді в іншому кримінальному провадженні, яке хоч і стосувалося подій уКриму, пов`язаних із агресією Російської Федерації, але не стосувалося дій ОСОБА_14 , які є предметом аналізу в цьому кримінальному провадженні, свідчить про упередженість чи необ`єктивність цього судді.
		Крім того, на думку захисників, у апеляційному перегляді кримінального провадження стосовно ОСОБА_14 не мав права брати участі і суддя ОСОБА_18 , який упереджено ставився до обвинуваченого, про що свідчать публікації судді в соціальних мережах, у тому числі на підтримку ОСОБА_19 . Захисник ОСОБА_11 долучив до заяви про відвід цьому судді роздруківки на23дописи, розміщених на сторінці судді ОСОБА_18 у соціальній мережі «Facebook» у період 13 лютого 2019 року по 03 вересня 2020 року (тобто в період розгляду провадження в суді апеляційної інстанції), які, на думку сторони захисту, свідчать про упереджене ставлення цього судді до ОСОБА_14 .
		Під час оцінки відповідних доводів касаційних скарг захисників слід брати до уваги те, що сторона захисту заявила відвід цьому судді на стадії проголошення ухваленого апеляційним судом судового рішення, коли колегія суддів апеляційного суду вже не могла його розглянути, а сам суддя був позбавлений можливості дати свої пояснення з цього приводу або щонайменше підтвердити чи спростувати факт належності йому відповідної сторінки у мережі «Facebook». За відсутності вматеріалах провадження даних про протилежне, Верховний Суд виходитиме зтого, що названа сторінка у «Facebook» належить судді ОСОБА_18 , хоча остаточно не виключає, що це може бути не так.
		Далі Верховний Суд зауважує, що переважна більшість із наведених стороною захисту публікацій стосуються не ОСОБА_14 , а інших політиків у контексті суспільно-політичних подій, які відбувалися в Україні у 20192020 роках. Ціпублікації можуть указувати на певні політичні уподобання автора, аленеможуть бути розцінені як такі, що стосуються цього кримінального провадження чи особисто ОСОБА_14 .
		Разом із тим у трьох публікаціях прізвище ОСОБА_14 дійсно згадується, узв`язку з чим Верховний Суд вважає за необхідне більш ретельно зупинитися наоцінці відповідних доводів захисників у світлі згаданої вище прецедентної практики ЄСПЛ за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див.п.4.1 мотивувальної частини цієї постанови).
		Спочатку Верховний Суд проаналізує поведінку судді ОСОБА_18 в аспекті суб`єктивного критерію, де повинні братися до уваги особисті переконання іповедінка певного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість у конкретній справі.
		Отже, Суд проаналізує три публікації судді ОСОБА_18 , в яких згадується ОСОБА_14 .
		У публікації, датованій 06 серпня 2020 року суддя перепостив повідомлення політичного експерта ОСОБА_39 , в якому критикувалося нове призначення в Офіс Президента України людини, яка «працювала в уряді Азарова, а саме підкерівництвом одного з найбільших стовпів режиму ОСОБА_26 , глави МВСЗахарченка».
		07 серпня 2020 року суддя ОСОБА_18 знову перепостив повідомлення ОСОБА_39 , в якому останній стверджував про можливу коаліцію правлячої після виборів 2019 року партії «Слуги народу» з політичною партією «Опозиційна платформа за життя». Для підтвердження цієї тези ОСОБА_40 зазначив: «Ця«коаліція» вже реалізовується через спільні голосування, призначення людей режиму ОСОБА_26 , ОСОБА_41 в ТКГ по Донбасу».
		У третій публікації від 28 серпня 2020 року суддя прокоментував новину, якапоширювалася в той час в Інтернеті, про те, що в одному з дитячих садків Білорусі покарали трирічну дитину за фразу «Лукашенка в автозак!». При цьому ОСОБА_18 згадав про факт незаконної агітації за ОСОБА_14 , який мав місце в 2004 році в дитячому садку, до якого ходила його дитина, в період виборчих перегонів між кандидатами в Президенти України ОСОБА_14 і ОСОБА_42 .
		Оцінюючи ці публікації, Верховний Суд виходить із того, що ОСОБА_14 протягом багатьох років був відомим в Україні політиком вищого рівня, був кандидатом уПрезиденти України у 2004 році, був Президентом України з 2010 по 2014 роки. Складно уявити в Україні достатньо дорослого і освіченого громадянина, якому бця особа не була відома. Коли мова йде про політиків чи державних діячів такого рівня, цілком природно, що кожний громадянин України, незалежно від того, чизаймає він якусь посаду або ні, має ту чи іншу особисту оцінку їх політичної діяльності або важливих для країни суспільно-політичних подій.
		Однак сама по собі наявність у судді тих чи інших особистих політичних уподобань чи загальних оцінок суспільно-політичної ситуації в країні, як і оцінок публічної діяльності окремих політиків чи державних діячів високого рівня, не може свідчити про нездатність судді розглядати кримінальні справи проти таких політиків, зокрема, про нездатність кваліфікованого судді відмежувати свої політичні переконання від потреби об`єктивно розглянути специфічні обставини конкретного кримінального провадження. Думати по-іншому означало б, що в жодній країні світу не можливо буде сформувати склад суду для розгляду будь-якого кримінального провадження щодо високопосадовців і відомих політиків такої країни.
		Контекстний аналіз трьох наведених вище публікацій на сторінці судді ОСОБА_18 у «Facebook» вказує на те, що вони були зроблені не в аспекті обставин кримінального провадження щодо ОСОБА_14 , а були пов`язані зактуальними у 2020 році політичними подіями (при цьому дві з них є репостом публікації іншої особи). Хоча дійсно в сукупності ці публікації певним чином демонструють негативну оцінку ОСОБА_18 . ОСОБА_14 як політика тадержавного діяча, а також політичного режиму за часів його правління, немає підстав вважати, що така оцінка насправді свідчила про наявність особистої зацікавленості судді у результатах розгляду цього конкретного кримінального провадження щодо ОСОБА_14 або про нездатність судді об`єктивно оцінити конкретні обставини цієї справи, яка стосувалася правової оцінки лише одного діяння ОСОБА_14  його звернення у 2014 році до Президента Російської Федерації ОСОБА_15 з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації «для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України». 
		Таким чином, Верховний Суд не знайшов достатньо підстав для висновку, що суддя ОСОБА_18 продемонстрував особисту суб`єктивну зацікавленість абоупередженість у цьому кримінальному провадженні.
		Разом із тим в аспекті об`єктивного критерію Верховний Суд має з`ясувати, чиіснували достатні гарантії, що дозволяють виключити будь-який сумнів щодо неупередженості судді. Вирішення цього питання має охоплювати як зовнішні аспекти поведінки судді, так і наявність законодавчих запобіжників і механізмів, що забезпечують незалежність і безсторонність суду, а також дозволяють усунути об`єктивні сумніви у неупередженості конкретного судді. 
		У зв`язку з цим суд касаційної інстанції виходить із того, що наведені вище публікації на сторінці судді ОСОБА_18 дійсно могли створити у сторони захисту певне враження упередженості цього судді. 
		Однак, як зауважив ЄСПЛ у згаданому вище рішенні у справі «Паунович проти Сербії», при ухваленні рішення про те, чи є в конкретній справі законна підстава побоюватися, що конкретний суддя або склад суду проявили недостатню неупередженість, думка відповідної особи є важливою, але не вирішальною натомість вирішальним є те, чи може це побоювання бути об`єктивно виправданим.
		Беручи до уваги, що згадані публікації були зроблені не в контексті цього кримінального провадження і не стосувалися обставин, що були предметом судового розгляду, Верховний Суд не вважає, що в цьому конкретному випадку характер публікацій досяг того рівня, щоб вважати відповідні побоювання сторони захисту об`єктивно виправданими.
		Як зазначає захисник ОСОБА_13 , сумніви в упередженості як судді ОСОБА_18 , так і всього складу суду стали більш очевидними під час повторного допиту на стадії апеляційного розгляду свідків ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , оскільки головуючим було знято значну кількість питань, які ставила свідкам сторона захисту.
		Хоча причини зняття головуючим під час апеляційного розгляду питань сторони захисту до свідків будуть окремо проаналізовані далі, Верховний Суд зауважує, щоне вбачає в цих діях ознак упередженості чи необ`єктивності головуючого, який виконував покладені на нього законом повноваження щодо керування ходом судового засідання. Водночас суд касаційної інстанції звертає увагу, що касаційна скарга ОСОБА_13 не містить переконливого обґрунтування на користь їїтвердження про те, що ці факти свідчать про упередженість судді ОСОБА_18 . Зокрема, захисник не посилається на те, що суддя ОСОБА_18 знімав питання сторони захисту під час апеляційного розгляду, в тому числі в ході допиту свідка ОСОБА_19 , іншим чином перешкоджав стороні захисту в реалізації їїпроцесуальних прав або ж допускав висловлювання чи дії, які б могли свідчити про його упереджене ставлення до ОСОБА_14 . Не встановлено таких обставин і під час перевірки матеріалів кримінального провадження в ході касаційного розгляду.
		На додаток, Верховний Суд вважає за потрібне наголосити, що національне законодавство містить належні організаційні та процесуальні гарантії для усунення сумнівів сторін кримінального провадження у незалежності та неупередженості суддів. 
		При цьому в разі здійснення кримінального провадження щодо високопосадовця, включаючи колишнього Президента України, ці гарантії є навіть дещо ширшими, ніж в інших випадках.
		Так, якщо зазвичай апеляційний перегляд судових вироків здійснюється колегіально судом у складі трьох суддів (ч. 4 ст. 31 КПК України), то кримінальні провадження стосовно Президента України, повноваження якого припинено, тадеяких інших посадових осіб, здійснюються колегіально судом у складі п`яти суддів, що додатково дозволяє нівелювати деякі ризики можливої упередженості.
		Крім того, КПК України гарантує сторонам право заявити відвід судді «за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості» (п. 4 ч. 1 ст. 75 КПКУкраїни). 
		За змістом ч. 4 ст. 80 КПК України заяви про відвід під час судового провадження подаються до початку судового розгляду. Однак, якщо підстава для відводу стала відома після початку судового розгляду, ця норма дозволяє подання заяви провідвід після початку судового розгляду. Такі обмеження покликані встановити баланс між інтересами сторони щодо усунення можливих сумнівів унеупередженості суддів та інтересами правосуддя, пов`язаними з необхідністю попередити можливі зловживання правом на відвід з боку учасників. 
		Іншими словами, якщо учасник кримінального провадження має сумніви внеупередженості складу суду чи окремого судді, він має заявити про це перед початком судового розгляду або принаймні як тільки йому стали відомі відповідні обставини. Сторона не повинна притримувати цей аргумент виключно в цілях подальшого оскарження судового рішення, якщо воно не влаштує такого учасника, таможливості домогтися нового розгляду справи (наприклад, для того, щобутакий спосіб затягнути розгляд кримінального провадження в цілому).
		У цьому кримінальному провадженні засуджений під час апеляційного розгляду був представлений сімома захисниками, шість з яких здійснювали захист завибором ОСОБА_14 . Беручи до уваги активну позицію цих адвокатів під час розгляду справи в судах всіх трьох інстанцій і їх ґрунтовну підготовку до захисту, уВерховного Суду не викликає сумнівів їх високий фаховий рівень, який включає обізнаність із правом на відвід і порядок його реалізації (на додачу до того, щоцеправо послідовно та неодноразово роз`яснювалося їм судами всіх інстанцій).
		Тим не менше, захисники заявили відвід судді ОСОБА_18 з наведених вище підстав лише на стадії проголошення ухваленого апеляційним судом судового рішення, коли для захисту було очевидно, що ця заява не буде розглянута апеляційним судом. 
		Враховуючи фаховість і активну позицію захисників, їх прискіпливу увагу допублікацій, які стосувалися справи, на різних інтернет-ресурсах на стадії направлення обвинувального акта до суду та беручи до уваги, що наведені стороною захисту публікації зі сторінки судді ОСОБА_18 , якаєзагальнодоступною, охоплюють понад півтора роки (з 13 лютого 2019 року по 03 вересня 2020 року), а останні публікації були зроблені за місяць дозавершення апеляційного розгляду, Верховний Суд вважає, що у сторони захисту було достатньо часу і ресурсів, щоб своєчасно заявити про свої сумніви всуді апеляційної інстанції, а не зберігати цей аргумент для цілей касаційного оскарження.
		Хоча сторона захисту посилається на те, що подала вказану заяву про відвід, яктільки їй стало відомо про існування відповідних обставин, наведені вище міркування в сукупності з тим фактом, що на стадії проголошення повного тексту ухвали апеляційного суду заяви про відвід колегії суддів з різних підстав протягом 16-22 жовтня 2020 року надійшли від кількох захисників  адвокатів ОСОБА_7 , ОСОБА_9 та ОСОБА_11 , указують на те, що такі дії були елементом тактики захисту, обраної адвокатами.
		При цьому, крім проаналізованих вище тверджень про упередженість судді ОСОБА_18 , захисники у своїх заявах посилалися на те, що повний текст ухвали апеляційного суду не був у встановлений законом строк проголошений та виданий стороні захисту (див. про це п. 17 мотивувальної частини цієї постанови), а також на те, що судді, які входили до складу колегії апеляційного суду, здійснювали розгляд пов`язаних справ, зокрема визначали підсудність кримінального провадження щодо ОСОБА_14 , розглядали скарги на ухвалу слідчого судді таухвали місцевого суду про заміну захисника, відмову в роз`ясненні судового рішення (хоча такі обставини не могли бути невідомі стороні захисту під час апеляційного розгляду, адже відповідні скарги подавали захисники ОСОБА_14 задвокатського об`єднання «Авер Лєкс»). Крім того, ОСОБА_11 посилався на те, що суддя ОСОБА_17 був допитаний як свідок у іншому кримінальному провадженні та перешкоджав допитувати свідків у кримінальному провадженні (хоча відвід з останньої підстави був розглянутий у судовому засіданні 15 червня 2020 року, т. 111, а.п. 119121). На думку Верховного Суду, наведені в цих заявах аргументи не свідчать про упередженість складу суду, який здійснював апеляційний перегляд кримінального провадження.
		Отже, посилання захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 на упередженість судді ОСОБА_18 чи інших суддів колегії є безпідставними.
		4.4. Щодо заявлених адвокатами відводів колегії суддів Верховного Суду
		 
		Під час касаційного розгляду сторона захисту дотримувалася схожої тактики.
		Зокрема, касаційний розгляд кримінального провадження стосовно ОСОБА_14 здійснювався протягом 10 судових засідань, при цьому перше судове засідання відбулося 15 березня 2021 року, а останнє, за результатом якого колегія суддів вийшла до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення, 06грудня 2021 року. Така тривалість касаційного перегляду головним чином пов`язана із тим, що Верховний Суд неодноразово задовольняв клопотання сторони захисту про надання їй додаткового часу для організації конфіденційного спілкування з підзахисним і для підготовки участі останнього в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
		Незважаючи на те, що протягом касаційного розгляду суд неодноразово роз`яснював учасникам судового розгляду право відводу, сторона захисту незаявляла відводів складу суду до моменту постановлення 08 листопада 2021року ухвали про відмову в задоволенні чергового клопотання захисту провідкладення касаційного розгляду.
		Уже перед початком судового засідання 29 листопада 2021 року до Верховного Суду від захисника ОСОБА_13 надійшло клопотання про відвід колегії суддів, який у судовому засіданні підтримали інші захисники (крім ОСОБА_9 , який не з`явився до суду за станом здоров`я), а захисник ОСОБА_11 доповнив відвід ще й іншими підставами.
		З`ясувавши думку учасників судового провадження щодо наявності інших підстав для відводу складу суду, на що захисники повідомили про відсутність таких, колегія суддів видалилась до нарадчої кімнати, по виходу з якої оголосила резолютивну частину ухвали Верховного Суду від 29 листопада 2021 року провідмову в задоволенні відводу. Підстави для відводу колегії суддів та мотиви, якими керувався Суд, відмовляючи в його задоволенні, викладені в повному тексті вказаного судового рішення (т. 121, а.п. 99100).
		Надалі в цьому ж судовому засіданні захисники ОСОБА_8 та ОСОБА_12 повторно заявили відвід колегії суддів, який на підставі ч. 4 ст. 81 КПК України було залишено без розгляду як такий, що заявлений з підстав, що вже були предметом розгляду в попередній заяві про відвід суду, і мав ознаки зловживання правом. Після виступів у цьому засіданні захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 . Суд надав можливість виступити ОСОБА_11 , який однак наполегливо просив оголосити перерву для надання додаткового часу для підготовки й узгодження позиції з підзахисним. Беручидоуваги клопотання ОСОБА_11 , а також письмове клопотання захисника ОСОБА_9 , який просив за станом здоров`я відкласти його виступ до наступного засідання, в касаційному розгляді було оголошено перерву до 06 грудня 2021 року.
		Проте в судове засідання 06 грудня 2021 року захисники ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 не з`явились, при цьому від захисника ОСОБА_12 надійшло клопотання, в якому він повідомляв провідмову ОСОБА_14 від цих захисників, просив урахувати поважність причин їх неявки в судове засідання, посилаючись на відповідну заяву засудженого від 04 грудня 2021 року, копію якої долучив до клопотання (т. 121, а.п.129136).
		Оригінал вищезазначеної заяви, яка була складена та нотаріально завірена 04грудня 2021 року в м. Москві Російської Федерації разом із заявами ОСОБА_14 про відвід захисника ОСОБА_10 та забезпечення права назахист також надійшли до Верховного Суду безпосередньо перед судовим засіданням 06 грудня 2021 року (т. 121, а.п. 118121, 137142).
		У судовому засіданні 06 грудня 2021 року Верховний Суд відмовив у задоволенні заявленого засудженим ОСОБА_14 відводу захисника ОСОБА_10 , атакож у прийнятті відмови від захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , оскільки ОСОБА_14 обвинувачується у вчиненні особливо тяжких злочинів, стосовно нього здійснюється спеціальне судове провадження, зазначені захисники здійснювали ефективний захист інтересів засудженого протягом судового провадження в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, п`ятеро з них висловили перед Судом доводи на підтримку поданих касаційних скарг, тобто в повному обсязі реалізували свої обв`язки щодо здійснення захисту засудженого ОСОБА_14 під час касаційного розгляду. Мотиви, якими керувався Суду під час розгляду вказаних заяв, детально викладені вухвалі від 06 грудня 2021 року.
		Крім того, до початку судового засідання 06 грудня 2021 року до Верховного Суду надійшла заява від адвоката ОСОБА_43 , в якій останній зазначив, щодієвінтересах ОСОБА_14 та заявляв відвід судді ОСОБА_3 . Доцієїзаяви адвокат долучив інтерв`ю судді ОСОБА_3 , опубліковане наінтернет-сайті «КП в Україні», в якому суддя нібито упереджено висловлювався стосовно ОСОБА_14 .
		Беручи до уваги, що Верховним Судом було відмовлено у прийнятті відмови ОСОБА_14 від захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 з вищезазначених підстав, причини неявки цих захисників у судове засідання 06 грудня 2021 року не визнано поважними, враховуючи те, що згідно з чинним кримінальним процесуальним законом одночасно брати участь у судовому розгляді можуть не більше п`яти захисників одного обвинуваченого (ч. 3 ст. 46 КПК України), а інтереси ОСОБА_14 у цьому судовому процесі представляли навіть сім захисників, Судзалишив заяву адвоката ОСОБА_43 без розгляду як таку, що подана особою, котра не є учасником кримінального провадження.
		Тим не менше, враховуючи важливість забезпечення не тільки суб`єктивного, алейоб`єктивного аспектів неупередженості суду, суддя ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснив, що він ніколи не давав інтерв`ю виданню «КП в Україні». Суддя наголосив, що інтерв`ю, опубліковане на сайті «КП в Україні», на яке посилався адвокат ОСОБА_44 , було передруковано із сайту «Цензор.НЕТ», де це інтерв`ю було опубліковане 09 листопада 2017 року (https://censor.net/ru/resonance/462097/kandidat_u_sudd_vs_mikola_mazur_pamyatayu_yak_shov_z_roboti_pslya_odnogo_z_obstrlv_divlyusya_dim_a_nepodalk). При цьому опублікована на сайті «КП в Україні» версія інтерв`ю (https://kp.ua/ua/life/a637953-mikola-mazur-ves-chas-vijni-na-sudi-visiv-prapor-ukrajini) була доповнена недостовірним текстом, якого не було в оригінальному інтерв`ю та який, власне, стосувався ОСОБА_14 .
		До того ж публікація інтерв`ю на сайті «КП в Україні» датована 09 листопада безуказівки на рік, що створює враження про його публікацію того ж дня, щойоригінальне інтерв`ю. Однак за результатами перевірки цієї публікації було встановлено, що насправді вона була опублікована 05 грудня 2021 року (тобто, задень до останнього засідання у цій справі в суді касаційної інстанції). Цепідтверджується: 1)програмним кодом інтернет-сторінки https://kp.ua/ua/life/a637953-mikola-mazur-ves-chas-vijni-na-sudi-visiv-prapor-ukrajini, де зазначено дату редагування матеріалу  ІНФОРМАЦІЯ_12 ; 2)порядковим номером цієї статті в URL-адресі сторінки на сайті «a637953», при тому, що наступні за порядковим номером матеріали датовані саме 05 грудня 2021 року; 3)даними пошукових сервісів «Bing», «Google», які указують дату першого кешування  05 та 06 грудня відповідно. Для запобігання зміні цих даних, у тому числі шляхом видалення чи зміни програмного коду публікації, вони були збережені на сервісі для збереження оригінальних «відбитків» інтернет-джерел, цитованих у наукових працях та у сфері правосуддя (див.: https://perma.cc/2YGC-5GQY  збережена копія пошукового запиту в пошуковій системі «Bing», де відображені відомості прооригінальну дату публікації; https://perma.cc/MHH2-FFPR  програмний код сторінки недостовірної публікації, який було збережено «Google» при кешуванні сторінки; https://perma.cc/K4E4-9S29  збережена копія недостовірної публікації зкешу «Google» з указівкою дати кешування).
		Крім того, 07 грудня, тобто після проголошення резолютивної частини постанови Верховного Суду в цьому кримінальному провадженні, але до виготовлення їїповного тексту, захисник ОСОБА_11 в публічному інтерв`ю на порталі «YouTube» заявив про упередженість судді ОСОБА_3 з тих же підстав, що і адвокат ОСОБА_45 .
		Послідовність наведених вище подій, а також їх тісний зв`язок у часі та за змістом дають підстави вважати, що вони пов`язані між собою та спрямовані на штучне створення видимості того, що кримінальне провадження в касаційному суді розглядалося упередженим складом суду.
		5. Щодо порушення права на участь ОСОБА_14 у судовому розгляді узв`язку з проведенням розгляду за процедурою in absentia 
		 
		У касаційних скаргах захисників, а також у письмових заявах та клопотаннях ОСОБА_14 , надісланих на адресу Верховного Суду, містяться доводи пропорушення права ОСОБА_14 на участь у судовому розгляді у зв`язку зпроведенням розгляду за процедурою in absentia та незабезпеченням особистої участі цієї особи в судових засіданнях.
		5.1. Щодо неповідомлення ОСОБА_14 про розгляд справи стосовно нього судом, незабезпечення його особистої участі під час провадження в суді першої інстанції, порушення його права на доступ до правосуддя
		 
		Доводи сторони захисту про неналежне повідомлення обвинуваченого про день, час і місце підготовчого судового засідання, проведення цього судового засідання та подальшого судового розгляду без участі ОСОБА_14 були предметом ретельної перевірки й аналізу в судах першої та апеляційної інстанцій.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження та зазначалося вище, 28листопада 2016 року в кримінальному провадженні №42016000000001594 було складено повідомлення про підозру ОСОБА_14 . Оскільки останній переховувався від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його точне місцезнаходження органу досудового розслідування не було відоме, постановою старшого слідчого в особливо важливих справах Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури від 28 листопада 2016року ОСОБА_14 було оголошено в розшук, здійснення якого доручено оперативним підрозділам Служби безпеки України (т. 8, а.п. 25).
		Того ж дня відповідно до вимог ч. 1 ст. 551 КПК України на підставі Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, Конвенції проправову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року Генеральною прокуратурою України до Генеральної прокуратури Російської Федерації скеровано запит про міжнародну правову допомогу в частині: встановлення місця проживання (перебування) ОСОБА_14 ; вручення письмового повідомлення про підозру; вручення пам`ятки про процесуальні права та обов`язки; вручення повісток про виклик дослідчого Генеральної прокуратури України та допит підозрюваного, у випадку, якщо ОСОБА_14 відмовиться прибути за викликом (т. 29, а.п. 165216).
		Проте листом від 27 грудня 2016 року № 87-225-2016 Генеральна прокуратура Російської Федерації відмовила у врученні повісток та проведенні допиту ОСОБА_14 з огляду на недотримання строків, передбачених п. 3 ст. 7 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року. Вчастині вручення письмового повідомлення про підозру та пам`ятки пропроцесуальні права і обов`язки ОСОБА_14 розгляд запиту Генеральною прокуратурою Російської Федерації продовжувався (т. 29, а.п. 217).
		Остаточна відповідь від Генеральної прокуратури Російської Федерації в межах досудового розслідування цього провадження надійшла до Генеральної прокуратури України 13 січня 2017 року. В ній українську сторону було повідомлено про неможливість виконання запитів про правову допомогу в цій справі, напідставі на п. «b» ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу укримінальних справах з посиланням на те, що задоволення цього прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам Російської Федерації (т. 31, а.с. 1154).
		Також одночасно з направленням вказаного запиту про міжнародну правову допомогу, 28 листопада 2016 року на адресу Ростовського обласного суду Російської Федерації Генеральною прокуратурою України було скеровано лист зпроханням, зокрема, повідомити ОСОБА_14 про факт його підозри тарозшуку в Україні (т.29, а.п. 218219).
		Згідно з відповіддю Ростовського обласного суду від 30 листопада 2016 року, відповідно до вимог Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, вказаний запит було перенаправлено до Міністерства юстиції Російської Федерації (т. 29, а.п. 225).
		Надалі ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20 січня 2017 року надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування укримінальному провадженні №42016000000001594 за підозрою ОСОБА_14 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч.3ст. 110; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України (т. 30, а.п. 110113).
		Урахувавши зазначені обставини, суд першої інстанції відповідно до абзацу 5 ч. 3 ст. 323 КПК України здійснював повідомлення ОСОБА_14 про дату, час тамісце проведення підготовчого судового засідання у кримінальному провадженні стосовно нього шляхом надіслання повісток на всі відомі адреси проживання обвинуваченого та розміщення оголошень у газеті «Урядовий кур`єр».
		Незважаючи на це, у підготовче судове засідання 04 травня 2017 року ОСОБА_14 не з`явився (т. 5, а.п. 8591).
		Зваживши на те, що ОСОБА_14 обвинувачувався в державній зраді проти України на користь Російської Федерації, в пособництві у зміні меж території України на користь Російської Федерації, в пособництві у веденні агресивної війни Російською Федерацією проти України, перебуває у розшуку, поінформований проздійснення кримінального провадження стосовно нього в порядку спеціального досудового розслідування і відмову Генеральної прокуратури Російської Федерації у виконанні запитів української сторони про міжнародну правову допомогу, доводи захисників про реєстрацію та проживання ОСОБА_14 на території Російської Федерації, а також про те, що ОСОБА_14 , за твердженням сторони захисту, на території України загрожує небезпека і він не може особисто прибути в судове засідання, суд першої інстанції надав обвинуваченому реальну можливість захищати себе в судовому засіданні особисто шляхом відеоконференції. 
		Для цього, частково задовольнивши клопотання сторони захисту, суд відклав підготовче судове засідання на 18 травня 2017 року. Стороні захисту було надано програмну можливість для забезпечення участі ОСОБА_14 у судових засіданнях, запропоновано отримати в суді технічні засоби (ноутбук) зівстановленим програмним забезпеченням або ж надати свої технічні засоби длявстановлення сертифікованого програмного забезпечення «TrueConf», та,увипадку неможливості здійснення вищезазначених заходів, надано адресу дляпідключення за допомогою програми «Skype» з метою участі обвинуваченого впідготовчому судовому засіданні (т. 5, а.п. 103).
		При цьому, як слідує з матеріалів кримінального провадження, під час підготовчого судового засідання, а надалі й на стадії судового розгляду місцевий суд неодноразово звертав увагу сторони захисту на можливість участі обвинуваченого в судовому розгляді кримінального провадження стосовно нього в режимі відеоконференції.
		Незважаючи на запропоновану судом ОСОБА_14 можливість взяти участь урозгляді кримінального провадження в режимі відеоконференції, надання судом детальних роз`яснень щодо забезпечення такої участі стороні захисту, останній жодного разу наданою судом можливістю не скористався. При цьому сторона захисту продовжувала формально посилатись на необхідність здійснення запитів про міжнародну правову допомогу до компетентних органів Російської Федерації зметою викликів та забезпечення участі ОСОБА_14 у судових засіданнях.
		З огляду на зазначене суд сприйняв таку позицію обвинуваченого як добровільно обраний ним спосіб захисту.
		При цьому суд першої інстанції врахував, що важливим стандартом забезпечення дотримання прав та законних інтересів особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження за її відсутності, є її поінформованість про характер висунутого обвинувачення та забезпечення ефективного захисту такої особи. Зметою дотримання основних засад кримінального провадження, а саме верховенства права, законності, забезпечення права на захист суд використав всіпередбачені законом можливості для дотримання прав обвинуваченого (зокрема, права на захист, доступ до правосуддя).
		Як зазначено у ч. 1 ст. 26 КПК України, сторони кримінального провадження євільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.
		Згідно з ч. 6 ст. 22 КПК України суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав тавиконання процесуальних обов`язків.
		Так, після продовження підготовчого судового засідання 18 травня 2017 року прокурором Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_5 до Оболонського районного суду м. Києва було подано клопотання про здійснення спеціального судового провадження у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_14 (т. 79), у зв`язку із чим за клопотанням захисника ОСОБА_11 про необхідність ознайомитись із вищезазначеним клопотанням у підготовчому засіданні було оголошено перерву.
		Надалі за результатом підготовчого судового засідання 16 червня 2017 року судовий розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_14 було призначено на 26 червня 2017 року, при цьому вищезгадане клопотання прокурора в судовому засіданні розглянуто не було, оскільки порушене в ньому питання єпредметом судового розгляду (т. 19, а.п. 238).
		У судовому засіданні 26 червня 2017 року було оголошено клопотання прокурора про здійснення спеціального судового провадження (т. 21, а.п. 2829, 3335), 29червня 2017 року судом було задоволено клопотання та ухвалено здійснювати спеціальне судове провадження стосовно ОСОБА_14 (т. 23, а.п. 238239).
		Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції керувався положеннями абзаців 5та8 п. 20-1 Перехідних положень КПК України, згідно з якими судовий розгляд укримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 297-1 цього Кодексу, а також у цьому пункті, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук, чи який понад шість місяців переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або стосовно якого наявні фактичні дані, що він перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції. Кримінальні провадження, у яких здійснювалося спеціальне досудове розслідування щодозлочинів, передбачених цим пунктом, і обвинувальні акти направлені до суду до спливу строку, передбаченого абзацом 1 цього пункту (до дня початку діяльності Державного бюро розслідувань), а так само кримінальні справи, якістаном на цю дату перебувають на розгляді суду, розглядаються з урахуванням правил спеціального судового провадження та особливостей, визначених цимпунктом.
		Отже, доводи сторони захисту про проведення підготовчого судового засідання завідсутності рішення щодо проведення спеціального судового провадження необґрунтовані, а розгляд кримінального провадження судом за відсутності обвинуваченого ОСОБА_14 здійснювався на підставі прийнятого рішення проспеціальне судове провадження відповідно до положень кримінального процесуального закону. Положення закону щодо здійснення спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження не визнані неконституційними і є такими, що узгоджуються зі стандартами, визначеними уРезолюції (75) 11 Комітету Міністрів Ради Європи щодо критеріїв, якірегламентують провадження, що здійснюється за відсутності обвинуваченого.
		Колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що згадані вимоги в цьому кримінальному провадженні дотримано.
		Водночас факт перебування обвинуваченого на території Російської Федерації напідставі дозволу компетентних органів цієї держави не спростовує висновку суду про те, щообвинувачений ОСОБА_14 переховується від суду з метою ухилення відкримінальної відповідальності.
		Так, відповідно до згаданих рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи важливою умовою застосування спеціального досудового розслідування таспеціального судового розгляду є те, щоб під час спеціального досудового розслідування або спеціального судового провадження було забезпечено процесуальні права та гарантії осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, зокрема право обвинуваченого бути проінформованим належним чином про дату слухання справи та про своє право на законне чи інше представництво в суді.
		Відповідно до матеріалів кримінального провадження обвинувачений ОСОБА_14 був проінформований про кримінальне переслідування його вдержаві, де він був Президентом. Про це, зокрема, свідчить те, що Генеральна прокуратура України зверталася до Генеральної прокуратури Російської Федерації із запитом про міжнародну правову допомогу, в якому просила повідомити промісце перебування ОСОБА_14 , вручити йому повідомлення про підозру таздійснити інші процесуальні дії, передбачені національним законодавством. Крімтого, Генеральною прокуратурою України поштою та кур`єрськими службами міжнародної доставки за всіма відомими адресами проживання і перебування ОСОБА_14 , у тому числі і в Російській Федерації, були надіслані письмові повідомлення про підозру, також такі повідомлення про підозру отримані його захисниками  адвокатами ОСОБА_11 і ОСОБА_12 . Крім цього, Генеральна прокуратура України засобами поштового зв`язку та шляхом розміщення інформації на сайті «Судова влада України» і публікації в газеті «Урядовий кур`єр» а також за допомогою кур`єрських служб направляла ОСОБА_14 повістки про виклик, обвинувальний акт, складений у цьому провадженні (акт також був отриманий захисниками ОСОБА_14 ), повідомлення про день, час та місце проведення підготовчого судового засідання, а надалі  судового розгляду, тобто ОСОБА_14 було повідомлено у спосіб, передбачений законом.
		Адресовані від імені ОСОБА_14 до суду численні звернення, клопотання, зокрема щодо дотримання судом права обвинуваченого на доступ до правосуддя, свідчать про поінформованість ОСОБА_14 щодо характеру висунутого йому обвинувачення та про здійснення Оболонським районним судом м. Києва судового розгляду кримінального провадження №42016000000001594, у якому вінєобвинуваченим. Таким чином, протягом досудового розслідування тасудового розгляду кримінального провадження захисники відповідно до вимог ст. 297-5, абзацу 5 ч. 3 ст. 323 КПК України, отримували повістки та копії процесуальних документів, що підлягали врученню ОСОБА_14 . Судом також було забезпечено право обвинуваченого в повному обсязі використовувати юридичну допомогу захисників, обраних ним на власний розсуд.
		При цьому доводи сторони захисту про неможливість безпосередньої участі обвинуваченого ОСОБА_14 у розгляді цього кримінального провадження, щозумовлена загрозою його життю і здоров`ю в Україні, визнані судами непереконливими та недоведеними.
		Крім того, погоджуючись із висновками суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду обґрунтовано зазначила, що за наявності таких обставин табажання брати участь у розгляді провадження в суді обвинувачений мігбизвернутися за захистом держави від посягань на його життя і здоров`я упередбачений законом спосіб, оскільки відповідно до ст. 2 Закону України від23грудня 1993 року №3782-XII «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні» обвинувачений наділений правом назабезпечення безпеки шляхом застосування заходів, зазначених у статтях 1 і 7 цього Закону, за наявності відповідних для цього підстав.
		Разом з тим, із матеріалів кримінального провадження убачається (т. 19, а.п. 166224), що сторона захисту зверталася до суду із заявою про вжиття стосовно ОСОБА_14 заходів безпеки у кримінальному провадженні шляхом зміни офіційного місця його проживання з адреси: АДРЕСА_1 , на адресу: АДРЕСА_3 . Однак, як обґрунтовано зазначив апеляційний суд, такі вимоги не ґрунтуються на положеннях закону, згідно із якими держава шляхом проведення відповідних заходів забезпечує безпеку учасника кримінального провадження, зокрема обвинуваченого. Очевидним є те, щоуповноважені на те правоохоронні органи України не мають змоги забезпечити безпеку ОСОБА_14 на території Російської Федерації, яка відмовила Україні уміжнародній правовій допомозі в цьому кримінальному провадженні. Зависновком суду, звертаючись із такою заявою, сторона захисту прагнула через судове рішення легалізувати перебування обвинуваченого ОСОБА_14 замежами України, відповідно, єдиною причиною неприбуття обвинуваченого досуду є його переховування, зокрема від суду, з метою ухилення від кримінальної відповідальності. Тому з урахуванням наведених обставин судом прийнято законне рішення про здійснення спеціального судового провадження, якепередбачає судовий розгляд за відсутності обвинуваченого.
		При цьому запропоновані судом першої інстанції заходи, зокрема надання захисникам програмного продукту «TrueConf», який використовується в судах України для проведення відеоконференції, або ж допит обвинуваченого задопомогою програми «Skype», є спробами суду дати обвинуваченому ефективну можливість реалізувати право на участь у судовому розгляді, незалежно відпричин, з яких він не хотів повертатися до України.
		Також колегія суддів апеляційного суду обґрунтовано звернула увагу на той факт, що запит Генеральної прокуратури України до компетентних органів Російської Федерації, задоволення якого сприяло б обвинуваченому в реалізації його процесуальних прав, російською стороною було відхилено і в допомозі було відмовлено на підставі п. «b» ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу укримінальних справах у зв`язку з тим, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам Росії, при тому, що п. «а» вказаної статті Конвенції передбачена можливість відмови, якщо прохання про надання допомоги стосується правопорушення, яке, на думку запитуваної Сторони, є політичним правопорушенням, або правопорушенням, пов`язаним з політичним правопорушенням.
		За таких обставин, посилання захисника ОСОБА_9 на те, що в іншому кримінальному провадженні, яке перебуває на розгляді у Святошинському районному суді м. Києва, ОСОБА_14 був допитаний із дотриманням вимог ст.567 КПК України, є недоречним.
		Колегія суддів Верховного Суду погоджується з вищезазначеними висновками судів щодо наявності належних підстав для призначення та проведення спеціального судового провадження у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_14 й окремо зазначає, що судом першої інстанції було створено сприятливі умови для участі обвинуваченого в судовому розгляді кримінального провадження. У зв`язку з неможливістю забезпечити участь ОСОБА_14 усудовому розгляді в режимі відеоконференції із застосуванням міжнародної правової допомоги судом було запропоновано максимально спрощений порядок участі обвинуваченого, для чого необхідно було отримати в суді технічні засоби звідповідним програмним забезпеченням (або ж отримати в суді програмне забезпечення для використання його на власних технічних засобах). Якальтернативу цьому способу, суд надав стороні захисту адресу для підключення та участі обвинуваченого в судових засіданнях за допомогою програмного забезпечення «Skype». Більше того, аналогічним способом було допитано свідків сторони захисту, яка від свого права не відмовилась та допустимість показань свідків, отриманих у вищезазначеному порядку не оспорювала. Отже, відмовившись від участі обвинуваченого в судовому розгляді цього кримінального провадження в запропонованому судом порядку, сторона вільно, на свій розсуд використала надане їй право, як те передбачено ч. 1 ст. 26 КПК України.
		Копія постановленого судом першої інстанції вироку відповідно до вимог ч. 2 ст.297-5 КПКУкраїни була вручена захисникам ОСОБА_14 (т. 100, а.п. 168), а також направлена на відому адресу проживання в Російській Федерації (т. 118, а.п. 137, 138, 140).
		5.2. Щодо проведення апеляційного розгляду без участі обвинуваченого
		 
		Захисники ОСОБА_11 і ОСОБА_12 наголошували на тому, що глава 31 КПКУкраїни не містить норм, які би дозволяли здійснювати апеляційному суду перегляд судових рішень суду першої інстанції у спеціальному судовому провадженні. 
		Однак ці твердження є необґрунтованими, оскільки з огляду на положення ч.1ст.405 КПК України апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції. А беручи до уваги те, що в суді першої інстанції розгляд здійснювався за процедурою in absentia, то і явка обвинуваченого в суд апеляційної інстанції в цілому не є обов`язковою навіть, якщо б в апеляційних скаргах прокурора чи потерпілих ставилося питання про погіршення становища обвинуваченого.
		При цьому повідомлення ОСОБА_14 про день, час та місце апеляційного розгляду кримінального провадження стосовно нього здійснювалося здотриманням правил, передбачених абзацом 5 ч. 3 ст. 323 КПК України. Зокрема, повістки про виклик обвинуваченого апеляційний суд надсилав за останніми відомими місцями проживання ОСОБА_14 , а процесуальні документи, щопідлягали врученню обвинуваченому, надсилались захисникам. Інформація протакі документи та повістки про виклик обвинуваченого публікувались узасобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження (газета «Урядовий кур`єр») та на сайті Київського апеляційного суду (т. 105, а.п. 230232).
		На додаток до цього, безпідставними є доводи захисника ОСОБА_9 пронеможливість проведення розгляду без участі ОСОБА_14 через те, щовапеляційній скарзі захисника ОСОБА_7 ставилося питання про погіршення становища обвинуваченого.
		По-перше, як було зазначено вище, оскільки це кримінальне провадження розглядалося за процедурою in absentia, то й особиста участь обвинуваченого вапеляційному перегляді в цілому не є обов`язковою.
		По-друге, за змістом ст. 421 КПК України суд не міг погіршити становище напідставі поданої захисником апеляційної скарги  це можливо «лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник». Верховним Судом не встановлено, щоб апеляційний суд якимось чином погіршив становище обвинуваченого у порівнянні з вироком суду першої інстанції.
		5.3. Щодо заяв сторони захисту про незабезпечення участі ОСОБА_14 підчас касаційного перегляду
		 
		09 квітня 2021 року до Верховного Суду надійшла заява від ОСОБА_14 щодо забезпечення реалізації його права на доступ до правосуддя. Ця заява була подана разом із клопотанням захисника ОСОБА_11 про забезпечення доступу доправосуддя, в якому він просив визнати обов`язковою участь ОСОБА_14 укасаційному розгляді кримінального провадження та забезпечити його доступ доправосуддя шляхом безпосередньої участі під час розгляду кримінального провадження в режимі відеоконференції в порядку, передбаченому главою 43 КПКУкраїни.
		12 квітня 2021 року в судовому засіданні Верховний Суд частково задовольнив клопотання захисника ОСОБА_11 та засудженого ОСОБА_14 прозабезпечення участі останнього під час розгляду справи в режимі відеоконференції.
		Оскільки в цьому кримінальному провадженні Генеральна прокуратура України вже зверталась із запитом про міжнародну правову допомогу до компетентних органів Російської Федерації, у задоволенні якого запитувана сторона відмовила напідставі п. «b» ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу укримінальних справах у зв`язку з тим, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам Росії, Суд відмовив у задоволенні вищезазначених клопотань у частині забезпечення участі засудженого в судовому засіданні в режимі відеоконференції іззастосуванням міжнародної правової допомоги.
		Водночас, бажаючи створити засудженому належні умови для реалізації права брати особисту участь у касаційному розгляді, враховуючи специфічні обставини цього кримінального провадження, Верховний Суд запропонував ОСОБА_14 взяти таку участь із використанням власних технічних засобів і програмного забезпечення «TrueConf». Технічна інформація, необхідна для налагодження відеоконференцзв`язку за допомогою вказаного програмного забезпечення, була надана стороні захисту.
		У наступному судовому засіданні, котре відбулось 15 травня 2021 року, захисник ОСОБА_7 в режимі відеоконференції повідомив, що вилетів на зустріч із ОСОБА_14 , однак, прибувши до м. Мінська Республіки Білорусь, не зміг здійснити пересадку на літак до м. Санкт-Петербурга Російської Федерації через відмову працівника аеропорту в реєстрації на рейс, що було пов`язано зобмеженнями на в`їзд до цієї країни, які діяли у зв`язку з пандемією COVID-19. Зогляду на це сторона захисту повідомила Суд про свої наміри звернутися докомпетентних органів Російської Федерації з метою отримання дозволу на в`їзд до цієї країни захисникам ОСОБА_14 для забезпечення конфіденційного спілкування, обговорення позиції захисту та забезпечення його участі в судовому засіданні Верховного Суду.
		З метою надання ОСОБА_14 можливості взяти участь у розгляді справи щодо нього Верховний Суд, урахувавши думку сторони захисту щодо необхідності надання їй достатнього часу для завершення формальностей, пов`язаних зотриманням дозволу на в`їзд до Російської Федерації, відклав розгляд кримінального провадження на 16 серпня 2021 року.
		Однак це судове засідання, як і наступні три, котрі відбулись 06, 20 вересня та11жовтня 2021 року, було проведено без участі ОСОБА_14 , який, напереконання колегії суддів, незалежно від свого місцезнаходження, використовуючи власні технічні засоби, мав змогу без жодних складнощів приєднатися і виступити в судових засіданнях, особисто заявляти клопотання, втому числі про необхідність конфіденційного спілкування із захисниками. Однак ужодному із цих засідань ОСОБА_14 участі не взяв, на зв`язок не вийшов.
		Натомість у кожному з вищезазначених судових засідань сторона захисту клопотала про відкладення розгляду справи, аргументуючи це тим, що веде листування з органами влади Російської Федерації з приводу отримання дозволу на в`їзд до цієї країни захисниками ОСОБА_14 для узгодження з ним лінії захисту та забезпечення його участі в касаційному розгляді. Задовольняючи такі клопотання, Суд призначав наступне судове засідання з урахуванням думки сторони захисту про необхідність надання їй достатнього часу для завершення процедур, пов`язаних з отриманням дозволу на в`їзд до Російської Федерації.
		Разом з тим, оскільки захист стверджував, що намагається вирішити зазначене вище питання, однак такі спроби не давали бажаного результату, Суднеодноразово пропонував стороні захисту розглянути інші способи організації конфіденційного спілкування захисників із підзахисним з метою подальшої участі ОСОБА_14 у режимі відеоконференції під час касаційного розгляду кримінального провадження щодо нього.
		Зокрема, захисники ОСОБА_14 заявляли, що вони не бажають спілкуватися зісвоїм підзахисним з території України із застосуванням телекомунікаційних засобів, які не можуть гарантувати конфіденційності такого спілкування через ризик їх прослуховування правоохоронними органами, а тому Верховний Суд пропонував стороні захисту зустрітися з ОСОБА_14 на території третьої країни або ж вийти з останнім на зв`язок з території іншої держави, де зазначені захисниками ризики відсутні.
		Адвокати ОСОБА_14 час від часу виїжджали за кордон, про що свідчили, зокрема, й матеріали цього кримінального провадження (зокрема, захисник ОСОБА_7 виходив на зв`язок із Судом із м.Мінська, а захисник ОСОБА_8 клопотав про відкладення касаційного розгляду з причин неможливості прибуття всудове засідання 08 листопада 2021 року через перебування на самоізоляції узв`язку з поверненням з м. Белграда Республіки Сербія). Це підтверджує те, що,якмінімум із цих країн, захисники мали змогу зв`язатися з ОСОБА_14 поза контролем правоохоронних органів України.
		Ураховуючи вищенаведене, зважаючи на те, що Верховний Суд протягом тривалого часу, а саме з 15 березня по 08 листопада 2021 року, надавав стороні захисту достатні можливості для організації конфіденційного спілкування ізпідзахисним та узгодження позиції і тактики захисту навіть з урахуванням можливих складнощів, пов`язаних з пандемією COVID-19, сторона захисту зі свого боку не продемонструвала, що вона використала всі доступні засоби для зустрічі або спілкування з підзахисним, Суд відмовив захиснику ОСОБА_13 узадоволенні чергового клопотання про оголошення перерви в касаційному розгляді.
		Більше того, обґрунтовуючи вищезазначене клопотання, захисник ОСОБА_13 посилалася, зокрема, на те, що ОСОБА_14 звернувся до Державної податкової служби України для отримання електронного цифрового підпису для участі всудовому засіданні.
		Однак, як уже було зазначено вище, Верховний Суд ще у квітні 2021 року надав стороні захисту технічну інформацію, необхідну для налагодження відеоконференцзв`язку, при цьому наявність електронного цифрового підпису дляучасті в судовому засіданні не вимагалася. Без електронного підпису, іззастосуванням програмного забезпечення «TrueConf», брав участь у судовому засіданні Верховного Суду 15 травня 2021 року захисник ОСОБА_7 , перебуваючи у м. Мінську.
		Зважаючи на зазначене, обґрунтування необхідності оголошення перерви вкасаційному розгляді через потребу в отриманні ОСОБА_14 електронного цифрового підпису для участі в судовому засіданні фактично свідчить пронамагання сторони захисту не забезпечити участь засудженого в судовому засіданні в режимі відеоконференції, а лише знайти привід для відкладення судового розгляду.
		Разом з тим після судового засідання 08 листопада 2021 року у Верховному Суді було проведено ще два засідання  29 листопада та 06 грудня 2021 року, в яких ОСОБА_14 так само мав можливість взяти участь у режимі відеоконференції іззастосуванням власних технічних засобів, однак цього не зробив.
		Аналізуючи доводи сторони захисту щодо неможливості проведення конфіденційного спілкування, узгодження позиції між адвокатами ОСОБА_14 та безпосередньо підзахисним, то необхідно зазначити, що протягом касаційного розгляду до Верховного Суду надходили заяви і клопотання, підписані ОСОБА_14 , або ж такі документи надавали його захисники в судовому засіданні. Зі змісту вказаних документів видно, що ОСОБА_14 цілком обізнаний про ухвалені в кримінальному провадженні щодо нього судові рішення, стадію розгляду справи, дії своїх захисників тощо. Зміст поданих ОСОБА_14 процесуальних документів, а також клопотань і заяв захисників ОСОБА_14 узасіданнях Верховного Суду свідчить про активне підтримання комунікації між захисниками та їх підзахисним, регулярне узгодження між ними позиції захисту.
		Наприклад, у судовому засіданні 29 листопада 2021 року захисник ОСОБА_11 заявив клопотання про забезпечення права на захист, в якому, посилаючись на«раптову зміну Судом раніше запропонованого способу виходу в судове засідання  через територію іншої країни, а також через відмову розглянути заяву ОСОБА_14 від 26 листопада 2021 року та фактичним закінченням касаційного розгляду цієї справи» просив оголосити перерву в судовому засіданні з метою надання стороні захисту можливості погодити правову позицію з ОСОБА_14 та забезпечити його участь.
		Обґрунтовуючи зазначене клопотання, захисник посилався на те, що «виникла нагальна необхідність погодити подальшу позицію захисту із ОСОБА_14 , оскільки позиція, яка була погоджена на сьогоднішнє судове засідання (29листопада 2021 року)», далі у виступі він зазначав, що «саме ним ( ОСОБА_14 ) було прийнято рішення розглянути запропоновану позицію Верховним Судом», «позиція була погоджена, вона на сьогоднішній день була погоджена», «а він ( ОСОБА_14 ) має такий намір (виступати в суді) і це є право», «ми ініціювали отримання закордонного паспорту клієнтом», «думку, яку передавав клієнт, що він хотів би першим виступити, розповісти обставини підписання…», «клієнт вирішив отримати паспорт для виїзду до третьої країни». При цьому захисник просив «врахувати нашу (сторони захисту) добросовісну позицію щодо роботи в цьому напрямку (забезпечення ОСОБА_14 можливості виступити перед Судом)».
		Вказане, на переконання Суду, підтверджує двосторонню комунікацію адвокатів з ОСОБА_14 і, відповідно, реалізацію стороною захисту можливості конфіденційного спілкування та узгодження лінії захисту.
		Водночас стосовно вказаного клопотання захиснику було роз`яснено, що Суд своєї позиції щодо надання ОСОБА_14 можливості виступити під час касаційного розгляду не змінював, а неодноразово пропонував стороні захисту визначити найкращий і найбільш ефективний для цієї сторони спосіб поспілкуватися зі своїм підзахисним.
		Таким чином, Верховний Суд вважає, що процесуальна поведінка засудженого тайого захисників свідчить про те, що насправді ОСОБА_14 не мав наміру брати участь у касаційному розгляді, а численні клопотання про відкладення судових засідань з метою забезпечення його участі в судовому засіданні задопомогою механізмів міжнародної правової допомоги, для забезпечення особистої зустрічі захисників із підзахисним тощо були спрямовані лише назатягування розгляду кримінального провадження.
		ОСОБА_14 не мав жодних організаційних, юридичних чи технічних перешкод для участі в будь-якому засіданні в суді касаційної інстанції.
		5.4. Підсумок
		 
		Під час розгляду цього кримінального провадження судами дотримано правила, передбачені кримінальним процесуальним законом для розгляду справ у порядку спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого, вжито достатніх заходів для його інформування про розгляд справи судом, надано можливість взяти участь у розгляді справи із застосуванням відеоконференцзв`язку, якою ОСОБА_14 так і не скористався, а протягом усього судового розгляду реалізацію своїх процесуальних права обвинувачений здійснював через захисників, яких він обрав самостійно, а також тих, яких йому забезпечила держава з огляду на особливості цього кримінального провадження.
		Виходячи з наведеного вище, посилання захисників на начебто обмеження процесуальних прав ОСОБА_14 під час підготовчого судового засідання тасудового розгляду в суді першої інстанції, а також у ході перегляду вироку всудах апеляційної та касаційної інстанцій, зокрема захищати себе особисто, заявляти клопотання, подавати докази, виступати перед судом у судових дебатах зостаннім словом тощо, є безпідставними.
		6. Щодо порушень під час призначення та проведення підготовчого судового засідання в суді першої інстанції
		 
		Стосовно доводів захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 про порушення, допущені в ході призначення тапроведення підготовчого судового засідання (призначення судового засідання головуючим одноособово, проведення засідання без повідомлення та участі обвинуваченого, порушення його процесуальних прав, за відсутності рішення пропроведення спеціального судового провадження), колегія суддів Верховного Суду зазначає таке.
		Відповідно до вимог ч. 1 ст. 314 КПК України після отримання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру або клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності суд непізніше п`яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове засідання, в яке викликає учасників судового провадження.
		11 квітня 2017 року головуючий у суді першої інстанції одноособово постановив ухвалу про призначення підготовчого судового засідання (т. 4, а.п. 22).
		Беручи до уваги, що цим рішенням було вирішено лише одне організаційне питання, а саме визначено дату і час підготовчого судового засідання, його ухвалення невсім складом суду, а головуючим одноособово не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило чимогло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення по суті кримінального провадження.
		Мотиви щодо необґрунтованості доводів касаційних скарг захисників у частині проведення підготовчого судового засідання без участі ОСОБА_14 наведені вп. 5.1 мотивувальної частини цієї постанови.
		7. Щодо порушення права на суд присяжних
		 
		У касаційних скаргах захисників стверджується про порушення права ОСОБА_14 на розгляд кримінального провадження судом присяжних.
		Так, відповідно до частин 2, 3 ст. 31 КПК України кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років, здійснюється колегіально судом ускладі трьох суддів. Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально у складі трьох суддів, а за клопотанням обвинуваченого  судом присяжних у складі двох суддів та трьох присяжних.
		Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції встановив, що у ОСОБА_14 не виникло право на суд присяжних, незважаючи на те, щотаке право було 30 січня 2017 року роз`яснено підозрюваному прокурором підчас досудового розслідування з посиланням на санкцію ч. 3 ст. 110 КК України, яка, серед іншого, передбачає можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі (т. 4, а.с. 4349).
		Так, вмотивовуючи свої висновки, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на позицію сторони захисту, яка в підготовчому судовому засіданні наполягала напроведенні розгляду кримінального провадження колегіально судом у складі трьох суддів. Також місцевий суд відзначив, що довічне позбавлення волі передбачено санкцією чинної редакції ч. 3 ст. 110 КК України, яка з огляду назаборону зворотної дії закону, що посилює покарання, в будь-якому разі неможе бути застосована в цьому кримінальному провадженні в указаній частині.
		Станом на час вчинення інкримінованих ОСОБА_14 кримінальних правопорушень, тобто на 01 березня 2014 року, санкція ч. 3 ст. 110 КК України непередбачала покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому й права нарозгляд зазначеного кримінального провадження судом присяжних уобвинуваченого не було.
		Крім того, заяву про розгляд кримінального провадження ОСОБА_14 булоподано не в підготовчому судовому засіданні, як того вимагає закон, а29серпня 2018 року, коли судовий розгляд в суді першої інстанцій вже тривав понад рік.
		8. Щодо невідповідності обвинувального акта вимогам кримінального процесуального закону
		 
		Усупереч доводам захисника ОСОБА_7 , обвинувальний акт стосовно ОСОБА_14 складений із дотриманням вимог ст. 291 КПК України, у ньому викладені фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення зпосиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України прокримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, а також інші відомості, передбачені ч. 2 вказаної статті.
		Копії цього процесуального документа відповідно до вимог ч. 2 ст. 297-5 КПКУкраїни були вручені захисникам ОСОБА_14 (т. 1, а.п. 117).
		За таких обставин у суду першої інстанції не було підстав для повернення обвинувального акта, а тому він обґрунтовано призначив кримінальне провадження до судового розгляду.
		9. Щодо порушення принципів змагальності, ігнорування судом першої інстанції клопотань сторони захисту та порушення порядку дослідження доказів
		 
		З матеріалів кримінального провадження вбачається, що його розгляд у суді першої інстанції проведений із дотриманням положень глави 28 КПК України. Сторона захисту в цій справі реалізувала свої процесуальні права в тій самій мірі, що і сторона обвинувачення, зокрема й право подавати свої докази та доводити перед судом їх переконливість. Заявлені сторонами клопотання суд першої інстанції розглянув із дотриманням вимог ст. 350 КПК України, а відводи  в порядку, передбаченому параграфом 6 глави 3 КПК України. При цьому відповідно до ч. 4 ст. 81 зазначеного Кодексу суд залишав без розгляду подані заяви про відвід тільки у випадку, якщо повторно заявлені відводи мали ознаки зловживання правом на відвід з метою затягування кримінального провадження.
		Згідно з ч. 6 ст. 22 КПК України під час розгляду цього кримінального провадження стороні захисту було надано реальну можливість надати докази та обґрунтувати всі аргументи, які вона вважала важливими для справи. Лише у випадках, коли клопотання сторони захисту були спрямовані на повторне дослідження обставин, уповній мірі досліджених судом, зокрема щодо допиту свідків про обставини, яківже повідомили інші свідки, або щодо обставин, які виходили за межі обвинувачення, тобто коли клопотання захисту були спрямовані не на реалізацію права спростувати пред`явлене обвинувачення, а на невиправдане затягування розгляду кримінального провадження, суд відмовляв у їх задоволенні.
		Під час цього кримінального провадження суд враховував, що передбачене ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право особи насправедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи дляскорочення періоду судового провадження.
		Крім того, Верховний Суд вважає безпідставними скарги захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про те, що судом першої інстанції небули вирішені клопотання сторони захисту про визнання доказів недопустимими.
		Згідно зі ст. 89 КПК України суд вирішує питання допустимості доказів під час їхоцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення; тільки в разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате (ч.2).
		Таким чином, суд першої інстанції правомірно надав оцінку відповідним доводам сторони захисту під час ухвалення вироку, навівши відповідні мотиви (див. п. 10 мотивувальної частини цієї постанови).
		Також у своїх касаційних скаргах захисники посилаються на порушення судом першої інстанції порядку дослідження доказів, зокрема допиту свідків, перегляду відеозаписів.
		З цього приводу колегія суддів касаційного суду зазначає таке.
		Перевіркою матеріалів справи встановлено, що допит свідків у цьому кримінальному провадженні, в тому числі й перехресний, проведений підконтролем суду із дотриманням положень ст. 352 КПК України. Так, під час допиту свідків сторона захисту не була позбавлена можливості ставити їм питання, заявляти протести, а також реалізувала право на проведення їх перехресного допиту. При цьому судом було знято лише питання захисників до свідків, щонестосувалися суті кримінального провадження.
		Обґрунтовуючи вищезазначені доводи, сторона захисту посилається, зокрема, йнанедотримання судом ч. 4 вказаної норми кримінального процесуального закону, оскільки допит свідків транслювався з дозволу суду в режимі on-line наканалі Генеральної прокуратури України. Це, на переконання сторони захисту, надавало можливість свідкам, допит яких ще не був проведений, чути тааналізувати такі показання і надалі узгоджувати свої показання з раніше наданими суду показаннями іншими свідками. За таких обставин, враховуючи, щосаме сторона обвинувачення клопотала про здійснення трансляції судових засідань, об`єктивність показань свідків та їх правдивість викликали обґрунтовані сумніви.
		Дійсно, ч. 4 ст. 352 КПК України передбачає, що кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не мають права перебувати в залі судового засідання під час судового розгляду. Згідно з ч. 5 ст. 352 КПК України заклопотанням сторони кримінального провадження або самого свідка свідок допитується за відсутності певного допитаного свідка.
		Разом з тим приписи ст. 352 КПК України не містять заборони проведення відеотрансляції судових засідань, зокрема процедури допиту свідків. І як слідує зматеріалів кримінального провадження, у підготовчому судовому засіданні 04травня 2017 року сторона захисту не заперечувала проти задоволення клопотання сторони обвинувачення щодо проведення трансляцій судових засідань (т. 5, а.п. 88), а також не висловлювала заперечення з цього приводу безпосередньо перед допитом свідків.
		В ході судового розгляду судом були допитані як свідки сторони обвинувачення, так і свідки сторони захисту, які попереджалися судом про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань. Зокрема, в цьому кримінальному провадженні заклопотанням сторони обвинувачення, яке також було підтримано стороною захисту, судом було допитано 37 свідків. За ініціативою захисту також допитано 15 свідків та двох експертів, досліджено інші надані стороною захисту докази, які містились у документах, аудіо- та відеозаписах.
		При цьому колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, щокількість свідків зі сторони обвинувачення та зі сторони захисту, допитаних судом, не є вирішальним показником під час ухвалення рішення у справі. У зв`язку із цим доводи сторони захисту про те, що суд для певної збалансованості мавдопитати щонайменше стільки ж свідків сторони захисту, скільки і сторони обвинувачення, обґрунтовано визнані такими, що не відповідають загальним засадам кримінального провадження. Таким чином, доводи захисників і в цій частині є необґрунтованими.
		У касаційних скаргах захисники ОСОБА_9 та ОСОБА_8 також посилаються на те, що суд порушив норми щодо порядку допиту свідків сторони захисту, які перебувають за межами України, оскільки, незважаючи на наявність урозпорядженні суду адрес свідків ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , суд першої інстанції не виконав вимог ч. 7 ст. 135, статей 551, 566, 567 КПК України, положень Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах та чинного на той час для України Договору про дружбу, співробітництво і партнерство міжУкраїною і Російською Федерацією. При цьому, застосувавши для допиту свідків захисту процедуру відеоконференції за допомогою програми «TrueConf» безвикористання міжнародної правової допомоги, суд поставив під сумнів допустимість показань свідків у розумінні положень КПК України.
		Як було зазначено вище, суд першої інстанції задовольнив клопотання сторони захисту про допит свідків, серед яких деякі були допитані безпосередньо в судових засіданнях, а тих свідків, які перебували на території Російської Федерації, абонатериторії Автономної Республіки Крим, допитано із застосуванням програмного забезпечення «TrueConf». Це, зокрема, свідки ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 . Інші свідки сторони захисту, а саме ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 , ОСОБА_64 , на неодноразові виклики до суду не прибули, проповажність причин своєї неявки до суду не повідомили, наданою судом першої інстанції можливістю дати показання шляхом застосування відеоконференцзв`язку не скористалися. При цьому показання свідків, допитаних у режимі відеоконференції, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не визнавали недопустимими, у зв`язку з чим відповідні твердження сторони захисту єбезпідставними.
		Доводи захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 про порушення порядку дослідження доказів сторони обвинувачення  відеозаписів, зводяться до того, що, незважаючи наклопотання сторони захисту, вони досліджені судом не в повному обсязі, частково, у межах певних часових періодів, що не відповідає вимогам ст. 349 КПКУкраїни у випадку здійснення процедури спеціального судового провадження.
		Так, ст. 349 КПК України регламентує процедуру визначення обсягу доказів, щопідлягають дослідженню, та порядок їх дослідження. Частиною 2 вказаної статті передбачено, що під час здійснення спеціального судового провадження досліджуються всі надані докази. Обсяг доказів, які будуть досліджуватися, тапорядок їх дослідження визначаються ухвалою суду і в разі необхідності можуть бути змінені.
		Відповідно до частин 1, 2 ст. 359 КПК України відтворення звукозапису ідемонстрація відеозапису проводяться в залі судового засідання або в іншому спеціально обладнаному для цього приміщенні з відображенням у журналі судового засідання основних технічних характеристик обладнання та носіїв інформації і зазначенням часу відтворення (демонстрації). Після цього суд заслуховує доводи учасників судового провадження. У разі необхідності відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або в певній частині.
		Згідно з ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів таобставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Відповідно до ч. 2 цієї статті процесуальними джерелами доказів єпоказання, речові докази, документи, висновки експертів.
		Як зазначено в ст. 85 КПК України, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню укримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення длякримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
		За змістом ч. 1 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється наоснові змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
		Очевидним є те, що не кожне джерело доказів у своєму повному обсязі містить фактичні дані, які підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення длявідповідного кримінального провадження. Це стосується, зокрема, ідокументів, до яких відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 99 КПК України належать івідеозаписи, які мають містити відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, іцеєобов`язковою умовою для визнання їх належними доказами.
		Системний аналіз статей 22, 84, 85, 89, 349, 359 КПК України дозволяє дійти висновку, що сторона кримінального провадження, висловлюючи свою думку проте, які докази потрібно дослідити, може вказати, в якій частині необхідно дослідити конкретні джерела доказів, що сприятиме оперативності та ефективності судового процесу, увільнить суд від необхідності сприймати інформацію, яканемаєзначення для кримінального провадження. При цьому інша сторона кримінального провадження, будучи відповідно до вимог ст. 290 КПК України ознайомленою з матеріалами кримінального провадження, може висловлювати свою думку щодо дослідження відповідного доказу в частині та клопотати про його дослідження в іншому обсязі, зокрема й повністю. У будь-якому випадку необхідність цього має бути вмотивовано.
		У ході судового розгляду за клопотанням сторони обвинувачення було досліджено ряд відеозаписів, зокрема виступів, звернень, інтерв`ю та пресконференцій ОСОБА_14 й інших осіб тощо.
		Як видно з клопотань захисника ОСОБА_13 (т. 66, а.п. 218222; т. 69, а.п.176179), необхідність дослідження відеозаписів у повному обсязі було обґрунтовано тільки тим, що вказані відеозаписи були досліджені судом за участю адвокатів за призначенням. Інших обґрунтувань, чому відеозаписи слід дослідити вповному обсязі, клопотання захисника не містить.
		Разом з тим доводи сторони захисту про те, що в судовому засіданні 21 вересня 2017 року суд першої інстанції ухвалив рішення про дослідження відеозаписів уповному обсязі, також є необґрунтованими.
		Як слідує з матеріалів кримінального провадження, у вказаному судовому засіданні суд прийняв рішення про розгляд клопотання сторони захисту щодо повторного дослідження доказів надалі. Однак, у наступних судових засіданнях суд відмовив захиснику ОСОБА_13 в задоволенні вказаних клопотань через відсутність обґрунтування стосовно необхідності дослідження відеозаписів уповному обсязі.
		10. Щодо тверджень сторони захисту про недопустимість низки доказів
		 
		Доводи захисників ОСОБА_8 та ОСОБА_13 про те, що суд урахував як докази ряд документів, які є недопустимими з підстав відсутності їх оригіналів, єнеобґрунтованими і не відповідають приписам ст. 99 КПК України.
		Так, частина 3 вказаної статті дійсно містить загальну норму про зобов`язання сторони кримінального провадження, потерпілого надати суду оригінал документа як джерело доказів.
		Однак згідно з ч. 5 ст. 99 КПК України для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості, якщо оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, якщо він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає; оригінал документа не може бути отриманий задопомогою доступних правових процедур; оригінал документа знаходиться уволодінні однієї зі сторін кримінального провадження, а вона не надає його назапит іншої особи.
		З урахуванням того, що стороною обвинувачення надані достатні відомості напідтвердження змісту документів, оригінали яких не виявилося можливим надати суду, а тому їх копії, які містять відомості щодо предмета доказування, передбаченим ст. 99 КПК України критеріям допустимості письмових доказів несуперечать.
		У касаційній скарзі ОСОБА_8 звертає увагу, що орган досудового розслідування порушив порядок вилучення доказів  інформації, отриманої за результатом огляду інтернет-сайтів. На переконання захисника, такі дії органу досудового розслідування не відповідають вимогам ч. 1 ст. 237 КПК України, оскільки вказаною нормою не передбачено проведення огляду документів з мережі Інтернет, а документи з мережі Інтернет не відповідають визначенню поняття документа як матеріального об`єкта, як це передбачено ч. 1 ст. 99 КПК України. Крім того, під час проведення такої слідчої дії, як огляд, органом досудового розслідування було допущено ряд процесуальних порушень, а саме всупереч вимогам ч. 5 ст. 237 КПК України вилучену інформацію не було опечатано, аформування копії відеозапису (протокол огляду від 05 грудня 2016 року) невідповідало вимогам ч. 7 ст. 237 цього Кодексу.
		Колегія суддів касаційного суду, відхиляючи доводи касаційної скарги в цій частині, виходить з того, що документом як одним із джерел доказів відповідно доч.1ст.99КПК є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чиобставин, що встановлюються під час кримінального провадження, у тому числі матеріали відеозапису та електронні носії інформації.
		Згідно із Законом України від 22 травня 2003 року №851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг» (ст. 5), ДСТУ 7157:2010, затвердженим наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання таспоживчої політики від 11 березня 2010 року № 8 «Інформація та документація. Видання електронні. Основні види та вихідні відомості», електронним є документ, де інформація подана у формі електронних даних і для використання якого потрібні засоби обчислювальної техніки. Диски як матеріальні носії є способом збереження інформації з електронного документа, головною особливістю якого є відсутність жорсткої прив`язки до конкретного матеріального носія, де оригінал електронного документа може існувати на різних носіях, оскільки відповідно до ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» у випадку його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа.
		За приписами з ч. 1 ст. 237 КПК України з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.
		Зазначена норма кримінального процесуального закону не забороняє огляду інтернет-сайтів та фіксації інформації, яка має значення для кримінального провадження.
		Разом з тим відповідно до ч. 3 ст. 99 КПК України оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа  його відображення, якому надається таке ж значення, як документу. Відповідна норма дозволяє використовувати електронні документи, інформацію, розміщену в мережі Інтернет, без отримання безпосереднього доступу до фізичних носіїв такої інформації. Цеможе бути пов`язано як з тим, що відповідна інформація перебуває у вільному доступі, у зв`язку із чим виключається необхідність застосування процедури тимчасового доступу до речей і документів, яка передбачена главою 15 КПКУкраїни, так і неможливістю застосування такої процедури через те, що,наприклад, сервери, на яких розміщені електронні документи, які мають значення для кримінального провадження, можуть бути розміщені в будь-якому місці світу, що значно ускладнює процес отримання доступу до таких серверів тазавдає шкоди кримінальному провадженню.
		У зв`язку із цим веб-сторінка з електронним документом, що оглядаються, можуть бути роздруковані та в письмовому вигляді додані до протоколу огляду. Якщоелектронний документ містить фото-, відео-, аудіоматеріали, відповідні частини електронного документа можуть бути збережені та записані на фізичний носій інформації, який також стає невід`ємною частиною протоколу огляду електронного документа.
		Протокол, який складає слідчий у процесі огляду речей чи/та документів, повинен відповідати вимогам ч. 3 ст. 104 КПК України та є процесуальним джерелом доказів згідно з положеннями ч. 2 ст. 84, п. 3 ч. 2 ст. 99 КПК України.
		Саме таким критеріям відповідають протокол від 15 листопада 2016 року, за яким оглянуто сайт Президента Російської Федерації (текст звернення ОСОБА_15 долучено до протоколу (т. 32, а.п. 305)) і протоколи від 15 листопада 2016 року тавід 05 грудня 2016 року, згідно з якими оглянуто сайт Ради Федерації (допротоколів долучено відповідно текст постанови Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від 01 березня 2014 року «Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України» (т. 32, а.п. 309) та опечатаний ізавірений слідчим конверт із CD-диском, на якому міститься відеозапис 347-го позачергового засідання Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації від 01 березня 2014 року і стенограма вказаного засідання (т. 32, а.п. 315360)).
		Порушення вимог ст. 237 КПК України щодо проведення огляду вищезазначених веб-сайтів судом встановлено не було, відповідно, не було підстав для визнання вищезазначених протоколів з додатками недопустимими доказами. Також судами не встановлено будь-яких ознак того, що зміст цих доказів не відповідає дійсності.
		Безпідставними є і доводи захисника ОСОБА_8 щодо необхідності визнання недопустимим доказом висновку комплексної лінгвістичної експертизи усного таписьменного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18238/16-32/18284/16-35.
		Так, вищезазначений висновок з дотриманням вимог статей 101, 102 КПК України складений комісією з експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз ОСОБА_65 (індекс та вид експертної спеціальності  «1.2 дослідження писемного мовлення») і ОСОБА_66 (індекс та вид експертної спеціальності  «7.3 лінгвістичне дослідження усного мовлення»), якієкваліфікованими експертами з відповідною освітою та стажем роботи, згідно з вимогами Закону України «Про судову експертизу», ст. 69 КПК України, внесені дореєстру атестованих судових експертів Міністерства юстиції України, які були попередженими про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України.
		Зміст вказаного висновку експертів відповідає положенням Інструкції пропризначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень іНауково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5.
		З урахуванням викладеного, у суду першої інстанції не було підстав для визнання зазначеного доказу недопустимим.
		Також захисники ОСОБА_9 і ОСОБА_13 посилаються нанедопустимість доказів  аудіозаписів телефонних розмов радника Президента Російської Федерації ОСОБА_67 , які отримані під час проведення негласних (розшукових) слідчих дій (далі  НСРД)  зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж у період з 31 січня по 31 березня 2014 року в іншому кримінальному провадженні №42014010470000019. Стверджують, що стороні захисту не надано, а судом не досліджено ухвали слідчого судді про дозвіл напроведення зазначених НСРД, а також ухвали про дозвіл на використання їхрезультатів у кримінальному провадженні №42016000000001594.
		Такі доводи захисників є необґрунтованими, оскільки в цьому кримінальному провадженні судом були досліджені докази, зібрані за результатом проведення неНСРД, а контрозвідувальних заходів, які хоча і мають спільну процедурну основу, але в них є й істотні відмінності, обумовлені самою специфікою контррозвідувальної діяльності.
		Так, вищезазначені контррозвідувальні заходи проведені на підставі ухвали голови Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2014 року № 01-892цт у порядку, передбаченому КПК України, з дотриманням вимог Закону України від 26 грудня 2002 року №374-IV «Про контррозвідувальну діяльність», що підтверджено відповідними листами голови Апеляційного суду м. Києва від 31 жовтня 2017 року (т. 53, а.п. 171) та начальника Департаменту контррозвідки Служби безпеки України (далі  ДКР СБ України) (т. 55, а.п. 7).
		Так, згідно з матеріалами кримінального провадження сторона захисту на стадіях судового та апеляційного розгляду не заперечувала факту проведення контррозвідувальних заходів на підставі, у тому числі, вищезазначеної ухвали голови Апеляційного суду м. Києва 31 січня 2014 року про надання дозволу назняття інформації з каналів зв`язку.
		Слід зазначити, що в період вчинення засудженим злочину існувала реальна загроза національному суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності України, у зв`язку з чим ДКР СБ України проводив відповідні невідкладні заходи усправі № 6167, які реалізовувались і через положення вищезазначеного Закону України «Про контррозвідувальну діяльність».
		У цій справі заходи здійснювалися в особливий період, а представники ДКРСБУкраїни документували протиправну діяльність осіб для подолання указаної вище загрози, виходячи з інтересів національної безпеки, тобто публічний інтерес мав пріоритет.
		До того ж, як видно зі справи, слідчі органи зверталися до ДКР СБ України зпроханням легалізації всіх матеріалів, зібраних за результатами проведення контррозвідувальних заходів, однак з урахуванням указаних інтересів їм було надано лише протокол від 12 червня 2014 року з додатками, який був предметом безпосереднього дослідження суду за участю сторін кримінального провадження, історона захисту мала можливість представити свої докази на спростування відомостей, відображених у зазначеному документі.
		За таких обставин, зважаючи на те, що проведення заходів зі збереженням таємних методів розслідування було вкрай необхідним для захисту важливих інтересів суспільства, враховуючи, що упродовж судового та апеляційного провадження сторона захисту, формально указуючи на відсутність у матеріалах кримінального провадження ухвали слідчих суддів як на підставу визнання доказів недопустимими, водночас не заявляла клопотань про її розсекречення та надання стороні захисту для ознайомлення, а також те, що вирок було ухвалено занаслідками змагальної процедури, колегія суддів не вбачає порушення в цьому аспекті права ОСОБА_14 на справедливий судовий розгляд.
		Такий висновок узгоджується з позицією ЄСПЛ у рішенні від 12 лютого 2019 року (справа «Якуба проти України», заява № 1452/09), в якому Суд констатував таке:
		«43. Як правило, пункт 1 статті 6 вимагає, щоб органи прокуратури розкрили стороні захисту будь-які суттєві докази, що їм відомі, за або проти обвинуваченого (див. «Роу та Девіс проти Сполученого Королівства» [ВП], № 28901/95, п. 60, ECHR2000-II). Суд зазначає, що питання доступу до доказів може виникнути вконтексті статті 6, у разі, якщо оскаржувані докази стосуються заявника, зокрема, якщо вони суттєво вплинули на обвинувачення, які було висунуто проти нього. Це стосується випадків, коли докази використовувались та були покладені воснову встановлення винуватості заявника або в них містилися такі відомості, якімогли б дозволити заявникові виправдати себе або за його зверненням зменшити обсяг обвинувачення, висунутого проти нього. Слід також зазначити, щотакими доказами у наведеному контексті є не лише докази, які безпосередньо пов`язані з фактами справи, але й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти перших (див. «Матанович проти Хорватії», № 2742/12, п.161, від 04 квітня 2017 року із подальшими посиланнями).
		44. Однак право на розкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У будь-якому кримінальному провадженні можуть виникати конкуруючі інтереси, наприклад, національна безпека або необхідність захищати свідків, що піддаються ризику репресій, або зберігати таємні поліцейські методи розслідування злочинів, які повинні бути урівноважені з правами обвинувачених. У деяких випадках може бути необхідним отримання певних доказів від сторони захисту, щоб зберегти основні права іншої особи або захистити важливий суспільний інтерес. Проте лише такі заходи, спрямовані на обмеження права на захист, які є суворо необхідними, єприпустимими згідно з пунктом 1 статті 6. Крім того, для того, щоб гарантувати обвинуваченому справедливий судовий розгляд, будь-які труднощі, які викликають обмеження прав захисту, повинні бути належним чином компенсовані процедурами, яких дотримуються судові органи (див. «Роу та Девіс проти Сполученого Королівства», як зазначено вище, п. 61).
		45. У випадках, коли докази приховано від захисту на підставі публічного інтересу, це не завдання Європейського суду вирішувати, чи було таке нерозголошення гостро необхідним, оскільки, як правило, національним судам необхідно оцінювати докази, що надходять до них. Натомість, завдання Європейського суду полягає утому, щоб переконатися, чи застосована процедура прийняття рішень у кожному конкретному випадку, наскільки це можливо, відповідала вимогам змагальності тарівності сторін, включаючи належні гарантії захисту інтересів обвинуваченого (там само, п. 62)».
		Крім того, ЄСПЛ у справі «Джаспер проти Сполученого Королівства» (заява№27052/95) не знайшов порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вситуації, коли частина секретних доказів не була відкрита стороні захисту. Вційсправі Суд виходив з того, що попри нерозкриття доказів стороні захисту, національному судді було відомо як зміст цих секретних доказів, так і характер справи заявника, і, таким чином, він на основі чинних законодавчих процедур івідповідно до чітких роз`яснень із цього питання апеляційного суду ретельно розглянув указане питання, зіставивши зацікавленість заявника в розкритті доказів із громадським інтересом у їх збереженні в секреті.
		У кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_14 суди попередніх інстанцій врахували, що вказані аудіозаписи телефонних розмов доводять факт агресії Російської Федерації проти України, а не обставини звернення ОСОБА_14 зписьмовою заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_15 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, тобто не є ключовими доказами у кримінальному провадженні, якими встановлено винуватість ОСОБА_14 . Зазначені докази не були єдиними і не мали вирішального значення, оскільки відповідні обставини щодо російської агресії проти України підтверджуються великою кількістю інших доказів та загальновідомими фактами.
		Крім того, сторона захисту посилається на порушення ст. 257 КПК України у зв`язку з відсутністю ухвали слідчого судді пронадання дозволу на використання вкримінальному провадженні №42016000000001594 вищезазначених матеріалів, які були отримані в кримінальному провадженні № 42014010470000019.
		Проте, як видно з копії протоколу за результатами проведення негласного розшукового заходу від 12 червня 2014 року (т. 38, а.п. 5585 ), відповідні заходи були проведені не в межах кримінального провадження, а в межах контррозвідувальної справи на підставі Закону України «Про контррозвідувальну діяльність».
		Стаття 257 КПК України регулює порядок надання дозволу на використання результатів НСРД, проведеної в межах одного кримінального провадження, якдоказу в іншому кримінальному провадженні. Проте ця стаття не регулює порядку долучення до кримінального провадження як доказів результатів негласних заходів, проведених у межах контррозвідувальної справи, навіть якщо такі результати раніше були долучені до іншого кримінального провадження.
		Отже, підстав для визнання вищезазначених фактичних даних аудіозаписів телефонних розмов недопустимими доказами немає.
		11. Щодо здійснення захисту ОСОБА_14 за призначенням
		 
		Доводи захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про необґрунтовані, наїхдумку, залучення та заміну судом захисників із системи безоплатної правової допомоги були предметом перевірки апеляційного суду, який не встановив будь-яких порушень суду в цій частині.
		Спростовуючи вказані доводи, апеляційний суд зазначив, що 06 липня 2017 року досуду першої інстанції надійшла заява обвинуваченого ОСОБА_14 провідмову від захисників адвокатського об`єднання «Авер Лєкс», на підставі чого судом була постановлена ухвала про прийняття відмови ОСОБА_14 відзахисників та про доручення Регіональному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у м. Києві (далі  РЦБВПД) призначити адвоката дляздійснення захисту обвинуваченого ОСОБА_14 .
		РЦБВПД призначив для здійснення захисту ОСОБА_14 адвоката ОСОБА_68 , однак, оскільки останній належним чином не виконував своїх професійних обов`язків, РЦБВПД на підставі доручення від 25 жовтня 2017 року №026-0005585, виданого на виконання ухвали Оболонського районного суду м.Києва від 25 жовтня 2017 року, призначив адвоката ОСОБА_21 , якийпродовжив здійснювати захист ОСОБА_14 .
		Під час виконання адвокатом ОСОБА_21 обов`язків захисника обвинуваченого ОСОБА_14 , а саме 11 грудня 2017 року, в судове засідання з`явились захисники ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , які надали суду заяву ОСОБА_14 від 08 грудня 2017 року про залучення їх як адвокатів адвокатського об`єднання «Авер Лєкс» до участі у справі № 756/4855/17, а також договір та інші документи на підтвердження своїх повноважень.
		Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України від 02 червня 2011 року № 3460-VI «Пробезоплатну правову допомогу» надання безоплатної вторинної правової допомоги припиняється за рішенням Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у разі, якщо особа користується захистом іншого захисника абозалучила іншого представника у справі, за якою їй призначено захисника чипредставника відповідно до цього Закону.
		В той же час, у зв`язку з тим, що на момент вступу у справу адвокатів адвокатського об`єднання «Авер Лєкс» РЦБВПД рішення про припинення надання безоплатної вторинної правової допомоги адвокатом ОСОБА_21 не приймав, тому останній продовжував виконувати свої обов`язки як захисник, призначений назаконних підставах.
		Наказ РЦБВПД про припинення надання безоплатної вторинної правової допомоги від 12 грудня 2017 року адвокатом ОСОБА_21 було надано суду в наступному судовому засіданні, а саме 13 грудня 2017 року. Саме з цієї дати адвокат ОСОБА_21 припинив здійснювати свої повноваження як захисник ОСОБА_14 .
		Із матеріалів справи вбачається, що захисники за договором, адвокати адвокатського об`єднання «Авер Лєкс», після їх чергового вступу у справу неодноразово не з`являлись у судові засідання місцевого суду, дати проведення яких були з ними узгоджені заздалегідь, при цьому судові засідання неодноразово відкладалися для їх повторних викликів, а саме: 20 грудня 2017 року, 10, 31 січня, 28 лютого, 27 березня, 11 квітня 2018 року.
		У судові дебати, призначені на 30 липня 2018 року, жоден із захисників обвинуваченого також не з`явився. 31 липня 2018 року у судове засідання дляучасті у судових дебатах прибув лише захисник ОСОБА_11 , однак самовільно покинув судове засідання до його завершення.
		У зв`язку з наведеним суд першої інстанції розцінив зазначені дії захисників як такі, щоспрямовані на унеможливлення здійснення правосуддя у вказаному кримінальному провадженні, та з метою забезпечення права на захист обвинуваченого під час судових дебатів постановив рішення про надання доручення РЦБВПД невідкладно призначити адвоката для здійснення захисту обвинуваченого ОСОБА_14 і забезпечити безперервну участь призначеного захисника, незалежно від подальшої участі в судових засіданнях захисників, обраних обвинуваченим.
		Однак призначений РЦБВПД відповідно до доручення № 026-0004832 від 31 липня 2018 року адвокат ОСОБА_69 , з`явившись у судове засідання, призначене на01 серпня 2018 року, також самовільно залишив це судове засідання, тому судом було прийнято рішення про заміну захисника ОСОБА_70 на іншого захисника із забезпеченням його безперервної участі, незалежно від подальшої участі у судових засіданнях захисників, обраних обвинуваченим.
		Надалі на виконання вказаної ухвали РЦБВПД відповідно до доручення від02серпня 2018 року № 026-0004873 призначено адвоката ОСОБА_10 .
		Колегія суддів апеляційного суду слушно зазначила, що чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено одночасної участі захисника задорученням і захисника за договором, а також участі в судовому засіданні більше п`яти захисників одного обвинуваченого.
		Водночас, як установив суд першої інстанції, поведінка захисників за договором, які неодноразово не з`являлись у судові засідання, самовільно залишали судові засідання, нехтували правилами адвокатської етики, була спрямована назатягування розгляду справи, що спричинило б порушення розумних строків їїрозгляду та порушення права обвинуваченого на захист.
		Відповідно до положень ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		При цьому п. «с» ч. 3 вказаної Конвенції передбачає право обвинуваченого захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного навласний розсуд, або  за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника  одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.
		Також, як зазначив ЄСПЛ, право кожного обвинуваченого використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, не є абсолютним і може бути обмежено за наявності відповідних підстав в інтересах правосуддя (рішення усправі «Мефтах та інші проти Франції» від 26 липня 2002 року (заяви №32911/96, 35237/97, 34595/97)).
		Відповідно до частин 1, 2 ст. 52 КПК України участь захисника у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів та щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне судове провадження, є обов`язковою.
		Забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого івиправданого у кримінальному провадженні  одна з найважливіших державних гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина, закріплених у ст. 59, ч. 2 ст.63, п. 5 ч. 2 ст. 129 Конституції України і міжнародних актах, які є складовою національного законодавства щодо прав людини та основоположних свобод (ст.11Загальної декларації прав людини; ч. 3 ст. 14 Міжнародного пакту прогромадянські і політичні права; ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод).
		Урахувавши наведене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що,оскільки наведені дії захисників за договором були спрямовані наунеможливлення здійснення правосуддя у вказаному кримінальному провадженні, суд першої інстанції, створивши умови безперервної участі захисника з РЦБВПД, забезпечив право обвинуваченого на захист. Своїм рішенням пропризначення шостого захисника з РЦБВПД, крім захисників, які діють напідставі договору, суд першої інстанції не лише не порушив права обвинуваченого на захист, а й не позбавив інших захисників за договором права участі в судовому засіданні.
		12. Щодо неправомірного переходу суду до стадії судових дебатів, обмеження процесуальних прав захисників ОСОБА_14 .
		 
		Що стосується доводів захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 про неправомірний перехід суду першої інстанції достадії дебатів, їх відновлення, незаконного зупинення виступу захисника ОСОБА_7 в судових дебатах, а також доводів захисника ОСОБА_8 про те, щосуд обмежив його право брати участь у розгляді справи в режимі відеоконференції з Криму, а захисника ОСОБА_9  в часі наознайомлення з матеріалами кримінального провадження, то матеріали кримінального провадження свідчать про таке.
		Як уже було зазначено вище, суд першої інстанції задовольнив клопотання сторони захисту про дослідження доказів, зокрема допит свідків. Під час судового розгляду неодноразово із захисниками узгоджувалась дата, до якої сторона захисту має забезпечити явку для проведення допиту свідків, яких вона вважала за необхідне допитати. Зокрема, станом на 21 березня 2018 року суд задовольнив клопотання про допит 12 свідків сторони захисту, а саме ОСОБА_46 , ОСОБА_71 , ОСОБА_72 , ОСОБА_47 , ОСОБА_49 , ОСОБА_48 , ОСОБА_73 , ОСОБА_50 , ОСОБА_74 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 та ОСОБА_75 (т.96, а.п. 136). Протягом наступних шести судових засідань (27 березня, 04, 05, 11, 18, 19 квітня 2018 року) із вищезазначених свідків був допитаний тільки свідок ОСОБА_57 , інших не допитано через незабезпечення їх явки до суду або участі врежимі відеоконференції, при цьому судові засідання 27 березня та 11 квітня 2018 року були зірвані через неявку захисників. У судовому засіданні 19 квітня 2018 року за відсутності клопотань учасників кримінального провадження суд ухвалив рішення про закінчення з`ясування обставин кримінального провадження іперевірку їх доказами та перехід до судових дебатів, проти чого сторона захисту почала висловлювати заперечення (т. 97, а.п. 71.), зокрема з тих причин, що цією стороною не допитано більше 10 свідків. Надалі в судовому засіданні 03 травня 2018 року суд, керуючись п. d ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод, задовольнив клопотання сторони захисту та відновив з`ясування обставин справи лише для допиту тих свідків, явку яких забезпечила сторона захисту ( ОСОБА_76 , ОСОБА_77 , т. 97, а.п. 77). У наступних судових засіданнях були допитані інші свідки сторони захисту (04травня 2018 року  ОСОБА_78 , 17 травня 2018 року  ОСОБА_55 , 06 червня 2018 року  ОСОБА_79 , 08 червня 2018 року  ОСОБА_58 , 22 червня 2018 року  ОСОБА_54 , 26 червня 2018 року  ОСОБА_80 , 16 липня 2018 року  ОСОБА_81 ). У судові засідання 05, 21 червня, 17 липня 2018 року свідки сторони захисту не з`явилися.
		Відповідно до ч. 2 ст. 327 КПК України прибуття в суд свідка, спеціаліста абоексперта забезпечується стороною кримінального провадження, яка заявила клопотання про його виклик. Суд сприяє сторонам кримінального провадження узабезпеченні явки зазначених осіб шляхом здійснення судового виклику.
		Із вищезазначеного убачається, що суд сприяв стороні захисту в забезпеченні допиту свідків, яких ця сторона вважала за необхідне допитати, однак явку більшості свідків, для допиту яких судом було ухвалено рішення про відновлення з`ясування обставин, сторона захисту протягом 10 судових засідань після прийняття судом відповідного рішення не забезпечила. За таких обставин узасіданні 17 липня 2018 року суд ухвалив рішення про закінчення з`ясування обставин кримінального провадження і перевірку їх доказами та перехід досудових дебатів. При цьому суд розглянув клопотання сторони захисту та,вмотивувавши своє рішення, обґрунтовано відмовив у їх задоволенні (т.98,а.п.216).
		Що стосується доводів захисника ОСОБА_8 про обмеження його судом у праві на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції 17 липня 2018 року, тоцідоводи є необґрунтованими, оскільки саме стороною захисту було прийнято рішення про відрядження захисника ОСОБА_8 до Автономної Республіки Крим, длязабезпечення проведення допиту свідків сторони захисту, які проживали навказаній території, в режимі відеоконференції із застосуванням програмного забезпечення «TrueConf». Водночас 17 липня 2018 року відеоконференція судом непроводилась, оскільки явку свідків у вказане засідання не було забезпечено, клопотання про участь у режимі відеоконференції відповідно до ст. 336 КПКУкраїни від захисника ОСОБА_8 не надходило, тому суд першої інстанції недопустив порушень вимог КПК України і в цій частині.
		В той же час у судовому засіданні 17 липня 2018 року брали участь інші захисники адвокатського об`єднання «Авер Лєкс», а саме ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 , які мали однаковий обсяг повноважень та в рівній мірі, як кожен окремо, так і всі разом, здійснювали ефективний захист ОСОБА_14 .
		Необґрунтованими є і доводи захисника ОСОБА_8 про те, що суд обмежив право захисника ОСОБА_9 в часі на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, як і доводи захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 щодо неправомірного припинення виступу всудових дебатах захисника ОСОБА_7 .
		Так, судові дебати в кримінальному процесі є самостійною частиною судового розгляду, суть якої полягає в проголошенні сторонами промов, у яких вони викладають свої висновки за результатами судового розгляду, даючи юридичну оцінку отриманим результатам, формулюють та обґрунтовують свої вимоги йпропозиції перед судом і свої заперечення проти доводів, висновків, вимог тапропозицій інших сторін.
		Головуючий у судовому засіданні керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов`язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з`ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи із судового розгляду все, щонемає значення для кримінального провадження, а також вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку (ст. 321 КПКУкраїни).
		Частина 6 ст. 364 КПК України дозволяє головуючому зупинити виступ учасника дебатів, якщо він після зауваження повторно вийшов за межі кримінального провадження, що здійснюється, чи повторно допустив висловлювання образливого або непристойного характеру, і надати слово іншому учаснику дебатів.
		Як було зазначено вище, до судових дебатів у цій справі суд перейшов 17липня 2018 року. Відповідно до матеріалів кримінального провадження судові дебати проведено протягом 24 судових засідань (т. 98, а.п. 220235, т. 99, а.п. 1188). Прицьому в засіданні 13 вересня 2018 року захисник ОСОБА_7 розпочав свій виступ, котрий тривав протягом наступних, з урахуванням пропущених захисником, в тому числі з причин тимчасової непрацездатності, восьми судових засідань (14,17, 18 вересня, 01, 02, 03, 29, 30 жовтня 2018 року).
		У ході свого виступу захисник ОСОБА_7 неодноразово виходив за межі кримінального провадження, повторювався, в тому числі по декілька разів цитуючи показання одних і тих же свідків, зокрема й тих, показання яких не були предметом дослідження в суді, цитував матеріали зі словами образливого характеру, зазначав про обставини або читав документи, які не стосувалися предмета доказування у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_14 (т.99,а.п. 59, 61, 79, 81, 84, 167, 168, 173 175).
		Урахувавши зазначене, після чергового виходу захисника ОСОБА_7 у своєму виступі за межі кримінального провадження, головуючий обґрунтовано, на підставі ч. 6 ст. 364 КПК України зупинив його виступ у судових дебатах (т. 99, а.п. 179180).
		Що стосується забезпечення права захисника ОСОБА_9 наознайомлення з матеріалами кримінального провадження, то ці матеріали свідчать, що договір про надання правової допомоги між ОСОБА_14 ізахисником ОСОБА_9 був укладений 10 вересня 2018 року (т.79,а.п.156-164), а 13 вересня того ж року цей захисник вперше прибув до суду дляучасті в судовому засіданні. У цьому ж судовому засіданні, як уже було зазначено вище, у судових дебатах розпочав свій виступ захисник ОСОБА_7 . Починаючи з 05 жовтня 2018 року, у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю захисника ОСОБА_7 , в судових дебатах виступав захисник ОСОБА_9 . Його виступ тривав і протягом наступних семи судових засідань  08, 10, 12, 23, 24, 25, 26 жовтня 2018 року, а отже, з моменту укладення договору про надання правової допомоги з обвинуваченим і до закінчення свого виступу в судових дебатах захисник ОСОБА_9 мав достатньо часу для ознайомлення зматеріалами кримінального провадження з метою здійснення ефективного захисту ОСОБА_14 .
		До того ж у судовому засіданні 18 вересня 2018 року, тобто більш ніж за два тижні до початку свого виступу в дебатах, на запитання головуючого захисник ОСОБА_9 повідомив, що півтора тижні йому буде більш ніж достатньо для підготовки до судових дебатів і виступу з промовою (т. 99, а.п. 69).
		13. Щодо відсутності технічних носіїв, на яких зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції
		 
		Необґрунтованими є доводи захисника ОСОБА_7 про те, що апеляційний суд незвернув уваги на відсутність інформації на деяких технічних носіях, на яких зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.
		Спростовуючи ці доводи, апеляційний суд зазначив, що фіксування судових засідань під час розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_14 усуді першої інстанції здійснювалось одночасно трьома технічними засобами  програмою фіксування судового процесу (судового засідання) «Акорд», комплексом «Камертон», програмою «TrueConf». Складені секретарем судового засідання Оболонського районного суду м. Києва довідки підтверджують, щопідчас виникнення збоїв у роботі одного з технічних засобів, якими здійснювалася фіксація судового провадження в суді першої інстанції, іншими програмами запис здійснювався в повному обсязі, успішно збережений та має належну якість. Відсутність на одній із програм певних частин запису компенсована наявністю таких частин запису, зробленого на інших технічних засобах, у повному обсязі.
		При цьому безпідставним є посилання в касаційній скарзі захисника ОСОБА_7 на відсутність інформації на технічних носіях судових засідань від 21 лютого 2018року, під час якого відбувся допит двох свідків, 28 лютого 2018 року, коли проведено допит шести свідків, і 14 березня 2018 року (частково), на якому відбулося дослідження доказів, що покладені в основу вироку суду.
		Перевіркою матеріалів провадження встановлено, що в ньому наявні технічні носії інформації (CD-диски), на яких зафіксовано аудіо-, відеозаписи процесуальних дій, проведених у судових засіданнях 21 лютого 2018 року (допит свідків ОСОБА_82 , ОСОБА_19 , дослідження аудіо-, відеозаписів), 28 лютого 2018року (всупереч доводам захисника, ніяких процесуальних дій у цьому засіданні не проводилось через неявку сторони захисту), 14 березня 2018 року (досліджені документи з томів № 5, 14, 29, 30, 31) (т. 95, а.п. 141200, 220221; т.96,а.п. 6884).
		14. Щодо порушення судом таємниці нарадчої кімнати
		 
		Необґрунтованими є і доводи захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 про порушення таємниці нарадчої кімнати головуючим суддею всуді першої інстанції ОСОБА_83 , який, перебуваючи разом з іншими суддями колегії у нарадчій кімнаті з 05 грудня 2018 року по 24 січня 2019 року вкримінальному провадженні стосовно ОСОБА_14 , 23 грудня 2018 року, затвердженням сторони захисту, розглянув справу про адміністративне правопорушення №756/13118/18.
		Дійсно, в Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі  Реєстр) наявна постанова про адміністративне правопорушення у вказаній справі, в тексті якої зазначено дату її винесення  23 грудня 2018 року. Водночас згідно з метаданими (відомостей про це судове рішення), які містяться в указаному Реєстрі, постанова насправді була винесена 23 листопада 2018 року, надіслана судом до Реєстру 04грудня того ж року, зареєстрована в Реєстрі наступного, а оприлюднено її було 06 грудня 2018 року. Крім того, в Реєстрі за тим же унікальним номером справи наявна постанова від 25 січня 2019 року про виправлення описки у вищезазначеній постанові в частині дати її винесення, зазначено правильну дату  23 листопада 2018 року замість неправильної 23 грудня 2018 року.
		Тобто під час перебування в нарадчій кімнаті в кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_14 суддя ОСОБА_30 не ухвалював судових рішень у інших справах.
		15. Щодо порушень під час дослідження доказів апеляційним судом
		 
		Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені підчас кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, якінедосліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
		Водночас, як видно з матеріалів справи, після проведення підготовки тапризначення справи до апеляційного розгляду, стороною захисту було подано ряд доповнень до апеляційних скарг та додаткових клопотань про повторне дослідження доказів на підставі ч. 3 ст. 404 КПК України, які були предметом розгляду в судових засідань апеляційного суду 18, 25 листопада та 09 грудня 2019року (т. 108, а.п. 91104; т. 109, а.п. 206224; т. 110, а.п. 920). В судових засіданнях 20 січня, 03, 17 лютого та 02 березня 2020 року апеляційний суд заклопотаннями захисників дослідив письмові докази, на які вони посилалися (т.110, а.п. 128144, а.п. 157165, а.п. 175186, а.п. 188192). У засіданні 18 травня 2020 року суд апеляційної інстанції прийняв остаточне рішення за клопотаннями сторони захисту про повторне дослідження доказів, ухвалив рішення щодо проведення повторного допиту свідків ОСОБА_20 та ОСОБА_19 , оскільки ці свідки були допитані судом першої інстанції не повно, а в задоволенні решти клопотань захисників відмовив (т. 110, а.п. 206207).
		При цьому Верховний Суд звертає увагу, що сама наявність клопотання проповторне дослідження того чи іншого доказу не зобов`язує суд апеляційної інстанції досліджувати всю сукупність доказів, оцінених у суді першої інстанції. Участині 2 ст. 23 КПК України зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засад безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, апеляційний суд не має потреби знову досліджувати цідокази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції.
		Таким чином, доводи сторони захисту про те, що апеляційний суд не розглянув клопотання про повторне дослідження доказів, не дослідив доказів під час перегляду вироку суду першої інстанції в апеляційному порядку, єнеобґрунтованими.
		Також є безпідставними доводи захисників про порушення порядку допиту свідків в апеляційному суді, зокрема й обмеження сторони захисту в праві задавати питання свідкам.
		З журналу та аудіозапису судового засідання апеляційного суду від 15 червня 2020року слідує, що в цьому засіданні були допитані свідки ОСОБА_20 і ОСОБА_19 . Допит свідків проводився відповідно до вимог ст. 352 КПКУкраїни, зокрема вони були попереджені про кримінальну відповідальність завідмову від давання показань та завідомо неправдиві показання, приведені доприсяги (т. 111, а.п. 2, 3, 50, 51).
		Головуючий на підставі ч. 1 ст. 321, ч. 3 ст. 352 КПК України знімав лише ті запитання сторони захисту до свідків, які не стосувалися суті кримінального провадження або повторювалися (т. 111, а.п. 1111). 
		16. Щодо звуження меж апеляційного перегляду кримінального провадження апеляційним судом
		 
		У своїх касаційних скаргах захисники ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 стверджують, що апеляційний суд самостійно змінив апеляційні скарги захисників та звузив межі перегляду рішення суду першої інстанції тільки до розгляду істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, унаслідок чого неперевіреними та неоціненими залишилися всі інші доводи апеляційних скарг, зокрема щодо неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. 
		Обґрунтовуючи такі твердження, сторона захисту посилається на оскаржувану ухвалу апеляційного суду, в якій зазначено, що «під час апеляційного розгляду всіма захисниками змінені апеляційні вимоги та висловлена спільна позиція, яка, як заявили захисники за договором, узгоджена з їх підзахисним, про необхідність скасування вироку та призначення нового розгляду в суді першої інстанції у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Посилаючись на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 21 травня 2019 року у справі № 686/4267/15-к, захисники вважали, що відсутня необхідність уперевірці доводів апеляційних скарг та дослідженні доказів щодо доведення винуватості обвинуваченого ОСОБА_14 , правильності кваліфікації його дій, оскільки наведені ними в апеляційних скаргах порушення вимог кримінального процесуального закону є настільки істотними, що безумовно дають підстави дляскасування прийнятого судом рішення та призначення нового судового розгляду в суді першої інстанції. З огляду на викладене апеляційним судом вирок переглядається в межах змінених апеляційних вимог та з урахуванням того, щосудом апеляційної інстанції відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України досліджувалися докази, яким суд зобов`язаний дати оцінку».
		Проте доводи захисників є необґрунтованими, виходячи з такого.
		По-перше, всупереч доводам захисників ОСОБА_8 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , правом змінити та/або доповнити апеляційну скаргу чинний кримінальний процесуальний закон наділяє виключно особу, яка подала апеляційну скаргу (ч. 3 ст. 403 КПК України). Апеляційний суд таких повноважень не має і, як свідчать матеріали кримінального провадження, цей суд апеляційних скарг сторони захисту, як зазначають захисники, самостійно не змінював.
		По-друге, вказівка суду в оскаржуваній ухвалі на здійснення перегляду апеляційним судом вироку в межах змінених апеляційних вимог не означає, щосудапеляційної інстанції звузив межі перегляду скарг сторони захисту виключно до тих доводів, які стосувалися допущених судом першої інстанції істотних порушень кримінального процесуального закону. Навпаки, як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, цей суд розглянув і дав належним чином мотивовану оцінку доводам захисників щодо неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, неправильного застосування закону України прокримінальну відповідальність. Крім того під час апеляційного перегляду зазначеного кримінального провадження, як уже було зазначено вище, судапеляційної інстанції досліджував письмові докази і допитував свідків.
		Отже, під час апеляційного розгляду суд самостійно не змінював та не звужував меж перегляду вироку суду першої інстанції, дотримавшись вимог ч. 1 ст. 404 КПКУкраїни, за змістом якої суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах вимог апеляційних скарг в яких, з урахуванням виступу захисників у судових дебатах, останні просили скасувати оскаржуваний вирок і призначити новий розгляд у суді першої інстанції, крім ОСОБА_8 , якийнезазначив своєї позиції щодо подальшої долі кримінального провадження після скасування вироку суду, а також ОСОБА_9 , ОСОБА_12 і ОСОБА_10 , які просили скасувати вирок та закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_14 з підстав, передбачених ст. 284 КПК України.
		17. Щодо порушення порядку проголошення ухвали апеляційним судом
		 
		Крім того, у своїх касаційних скаргах захисники стверджують про недотримання апеляційним судом порядку оголошення прийнятого рішення, що, на думку захисників ОСОБА_7 і ОСОБА_9 , свідчить про порушення таємниці нарадчої кімнати і, як зазначають захисники ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , призвело до обмеження сторони захисту в реалізації права на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду.
		Як передбачено в ч. 2 ст. 376 КПК України, якщо складання судового рішення уформі ухвали (постанови) вимагає значного часу, суд має право обмежитися складанням і оголошенням його резолютивної частини, яку підписують всі судді. Повний текст ухвали (постанови) повинен бути складений не пізніше п`яти діб з дня оголошення резолютивної частини і оголошений учасникам судового провадження. Про час оголошення повного тексту ухвали (постанови) має бути зазначено ураніше складеній її резолютивній частині.
		Як убачається з аудіозаписів і журналів судових засідань, 01 жовтня 2020 року апеляційний суд закінчив стадію судових дебатів та видалився до нарадчої кімнати, по виходу з якої 02 жовтня 2020 року оголосив резолютивні частини ухвал, постановлених за результатами розгляду апеляційних скарг захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 і ОСОБА_13 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 на вирок Оболонського районного суду м. Києва від24 січня 2019 року стосовно ОСОБА_14 , а також на ухвали цього суду від20 березня 2019 року про відмову у задоволенні заяв про виправлення описок тароз`яснення вказаного судового рішення. Оголошення повних текстів зазначених судових рішень було призначено на 07 жовтня 2020 року о 17:00 (т. 112, а.п.204218).
		У судовому засіданні 07 жовтня 2020 року апеляційним судом були проголошені повні тексти ухвал, постановлених за результатами розгляду апеляційних скарг сторони захисту на вищезазначені ухвали Оболонського районного суду м. Києва від 20 березня 2019 року, а проголошення повного тексту ухвали від 02 жовтня 2019 року, постановленої за результатами розгляду скарг на вирок від 24 січня 2019 року, у зв`язку із закінченням робочого часу відкладено на 12 жовтня 2020року о 09:30 (т. 112, а.п. 221222).
		12 жовтня 2020 року було оголошену частину повного тексту вищезазначеної ухвали та, з урахуванням значного обсягу вказаного судового рішення, зайнятості суддів у інших судових засіданнях в цей день, продовження оголошення повного тексту ухвали відкладено на 30 жовтня 2020 року о 10:00 (т. 113, а.п. 12).
		Оскільки 30 жовтня 2020 року один із суддів колегії перебував на лікарняному, головуючий суддя ОСОБА_17 продовжив оголошення повного тексту ухвали одноособово, яке закінчив у засіданні 02 листопада 2020 року (т. 113, а.п. 3156).
		Беручи до уваги, що ухвала суду апеляційної інстанції дійсно має значний обсяг, Верховний Суд вважає, що наведені вище обставини самі по собі не свідчать аніпро порушення таємниці нарадчої кімнати, ані про наявність інших істотних порушень кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ст. 412 КПК України).
		Доводи захисників ОСОБА_11 і ОСОБА_12 про те, що таке тривале проголошення ухвали апеляційного суду та затримка з наданням її копії стороні захисту призвели до обмеження права сторони захисту на касаційне оскарження судових рішень, є необґрунтованими, оскільки навіть з урахуванням цих затримок захисники мали достатньо часу для підготовки і подання касаційних скарг зважаючи на положення ч. 2 ст. 426 КПК України, так само вони мали можливість надалі подавати доповнення та зміни до своїх касаційних скарг. Зрештою, про те, що право сторони захисту на касаційне оскарження не було порушено, свідчить тойфакт, що Верховний Суд відкрив касаційне провадження за їх касаційними скаргами захисників та приймав до розгляду подальші доповнення до них.
		18. Загальна оцінка законності, обґрунтованості та вмотивованості оскаржених судових рішень 
		 
		Частина доводів касаційних скарг захисників стосується незгоди із встановленими судами першої та апеляційної інстанцій фактичними обставинами кримінального провадження.
		Як було зазначено вище, з огляду на вимоги ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати тавизнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Отже, суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені воскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чиіншого доказу, однак при цьому до його компетенції входить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.
		Так, за змістом ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути, зокрема, обґрунтованим і вмотивованим. При цьому обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, а вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Таким чином, перевіряючи дотримання судами нижчих інстанцій вимог КПКУкраїни, Верховний Суд у межах доводів касаційних скарг має з`ясувати, чинавели суди нижчих інстанцій належні й достатні мотиви ухвалення судових рішень та чи обґрунтували свої висновки з посиланням на досліджені докази.
		У зв`язку з цим Верховний Суд зауважує, що суд першої інстанції свої висновки продоведеність винуватості засудженого у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень обґрунтував показаннями, наданими в суді свідками ОСОБА_84 , ОСОБА_85 , ОСОБА_86 , ОСОБА_87 , ОСОБА_88 , ОСОБА_89 , ОСОБА_90 , ОСОБА_91 , ОСОБА_92 , ОСОБА_93 , ОСОБА_94 , ОСОБА_95 , ОСОБА_96 , ОСОБА_97 , ОСОБА_98 , ОСОБА_99 , ОСОБА_100 , ОСОБА_101 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_102 , ОСОБА_103 , ОСОБА_104 , ОСОБА_105 , ОСОБА_106 , ОСОБА_107 , ОСОБА_108 , ОСОБА_109 , ОСОБА_110 , ОСОБА_111 , ОСОБА_112 , висновками судових експертиз, показаннями експертів ОСОБА_113 , ОСОБА_66 , щодо роз`яснення висновків експертиз, даними протоколів слідчих дій, відеозаписами подій на території України у лютомуберезні 2014 року, виступів, звернень, інтерв`ю та пресконференцій політиків, у тому числі ОСОБА_14 , відеозаписами і стенограмами засідань Ради безпеки ООН № 7123, 7124, 7125, відеозаписом та стенограмою 347-го позачергового засідання Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, іншими відеозаписами, записами телефонних розмов, заявами ОСОБА_14 від 24 лютого, 01 березня 2014 року, офіційними листами й іншими доказами.
		Під час судового розгляду сторона захисту доводила те, що наприкінці 2013  початку 2014 років в Україні відбувся озброєний державний переворот. Представники опозиції, за підтримки представників Сполучених Штатів Америки таЄвропейського Союзу, силовим способом захопили владу в Україні, не виконали угоди між владою та опозицією від 21 лютого 2014 року, в неконституційний спосіб 22 лютого 2014 року усунули від влади уряд і Президента України ОСОБА_14 та намагались убити останнього, здійснивши ряд замахів на його життя. Побоюючись за своє життя, ОСОБА_14 був вимушений 24 лютого 2014 року тимчасово залишити територію України та з вказаного часу проживати на території Російської Федерації. При цьому, отримавши 28 лютого 2014 року інформацію пронаслідки державного перевороту (факти масового беззаконня, насильства івбивств місцевого населення від рук радикалів тощо), ОСОБА_14 зробив висновок про різке зростання ризиків громадянської війни і загрози розколу країни, а тому 01 березня 2014 року, з урахуванням ст. 7 Договору про дружбу, співпрацю і партнерство, укладеного між Україною і Росією, вважаючи себе легітимним Президентом України, з метою пошуку політичного рішення в ситуації, що склалася, припинення беззаконня радикалів і незаконних озброєних формувань, уникнення громадянської війни в Україні, відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України, інформування міжнародної громадськості та українського народу про факт державного перевороту, початку переговорів щодо можливості тимчасового застосування Збройних Сил Російської Федерації в миротворчих цілях, направив звернення доМіністерства закордонних справ Російської Федерації. ОСОБА_14 припускав, що з допомогою Збройних Сил Російської Федерації можна буде виконати окремі миротворчі функції, надати гуманітарну допомогу населенню, допомогу в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. До звернення було додано два однакових тексти: заяви українською і російською мовами, адресовані Президенту Російської Федерації ОСОБА_15 . Заяви містили короткий виклад тексту звернення, викладали офіційну позицію ОСОБА_14 про події державного перевороту в Україні іповинні були бути поширені серед представників міжнародної спільноти подипломатичних каналах. Однак після направлення ним звернення ніяких переговорів не відбулося. Звернення не розглядалося і не використовувалося жодним із державних органів Російської Федерації. Лише на засіданні Ради Безпеки ООН представник Російської Федерації ОСОБА_16 продемонстрував копію його заяви усім присутнім делегаціям країн  членів ООН і, тим самим, лише проінформував їх про його оцінку подій в Україні як легітимного на той час Президента України.
		На обґрунтування цих доводів, за ініціативою сторони захисту, судом були допитані свідки ОСОБА_55 , ОСОБА_57 , ОСОБА_56 , ОСОБА_58 , ОСОБА_54 , ОСОБА_114 , ОСОБА_53 , ОСОБА_115 , ОСОБА_116 , ОСОБА_79 , ОСОБА_117 , ОСОБА_78 , ОСОБА_118 , ОСОБА_119 та інші, досліджені фото-, відеозаписи, інші документи, які висвітлюють події в Україні, зокрема, наМайдані Незалежності в м. Києві та в Криму з листопада 2013 року по березень 2014 року, виступи політиків, відеозаписи інтерв`ю та пресконференції з ОСОБА_14 , стенограма пленарного засідання Верховної Ради України від22 лютого 2014 року, заява ОСОБА_14 від 17 березня 2017 року, офіційні листи, публікації, висновок експерта, інші докази, зокрема документи, фото- тавідеоматеріали тощо.
		Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, якеґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ зточки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів  з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
		Оцінка доказів  це розумова, логічна діяльність. Закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим. Внутрішнє переконання, якого доходять суб`єкти оцінки, перш за все ґрунтується саме на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображатися через мотивування висновків. Це дозволяє перевірити і зробити висновок про правильність або помилковість.
		Дослідивши та проаналізувавши надані сторонами кримінального провадження докази, міжнародне і національне законодавство, суд першої інстанції установив такі обставини.
		У зв`язку з суспільно-політичною кризою в Україні Верховна Рада України постановою від 22 лютого 2014 року № 757-VII встановила, що Президент України ОСОБА_14 у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень, що не виконує своїх обов`язків (т. 35, а.с. 92).Надалі ОСОБА_14 , переважна більшість представників уряду та керівників правоохоронних органів залишили територію України, що призвело до тимчасового дисбалансу української влади. Російська Федерація, скориставшись цими подіями, прагнучи реалізувати своє геополітичне прагнення щодо окупації та анексії півострова Крим, діючи з порушенням фундаментальних принципів міжнародного права, міжнародних нормативно-правових актів, двосторонніх та багатосторонніх міжнародно-правових угод з Україною, власного законодавства і законодавства України, вчинила акт агресії проти України, що полягав у вчиненні дій, визначених уст. 3 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 «Визначення агресії» (вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія іззастосуванням сили території іншої держави або її частини; застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави насухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, всупереч умовам, передбаченим в угоді; засилання державою або від імені держави збройних груп, регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам). Зокрема, відкритий етап збройної агресії Російської Федерації проти України розпочався у двадцятих числах лютого 2014 року, коли всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням Російської Федерації щодо України, були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України, захоплення російськими військами спецпризначення центральних органів влади Автономної Республіки Крим, блокування українських військових частин. Протягом кінця лютого  початку березня 2014 року російським військовослужбовцям, з допомогою нерегулярних паравійськових підрозділів так званої «самооборони» і «козаків», вдалося захопити чи заблокувати всі ключові об`єкти військової, правоохоронної та цивільної інфраструктури півострова Крим (органи місцевого самоврядування, аеропорти, залізничні вокзали, порти, дороги, місцеві засоби комунікації та зв`язку), заблокувати кораблі Військово-Морських Сил України,  здійснити повну військову окупацію частини України  півострова Крим. При цьому військовослужбовці Російської Федерації діяли безпосередньо на виконання наказів та політичних завдань вищих посадових осіб Російської Федерації, які не лише координували діївійськових, але і реалізовували інші засоби боротьби (дипломатичні, ідеологічні та інформаційні), маючи на меті окупацію Автономної Республіки Крим ім.Севастополя, а надалі  анексію.
		Враховуючи масштабність дій Російської Федерації, поєднання використання збройних сил з іншими засобами боротьби (дипломатичними, ідеологічними, інформаційними), постановкою та реалізацією політичних завдань  окупацією Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, суд кваліфікував вказані дії якзлочин проти миру  ведення агресивної війни, а дії ОСОБА_14 , відповідно, як пособництво у веденні агресивної війни, яке, за висновками суду першої інстанції, полягало в нижчезазначеному.
		Так, станом на 27 лютого 2014 року агресія Російської Федерації стосовно України стала очевидною. Оцінюючи вказані дії як пряме порушення вимог Резолюції ООН «Визначення агресії», Україною було ініційовано проведення термінового засідання Ради Безпеки ООН. Засідання відбулося 28 лютого 2014 року і на ньому було вперше проінформовано членів цього єдиного міжнародного органу колективної безпеки, який уповноважений на прийняття юридично обов`язкових рішень щодо припинення актів агресії, про ситуацію в Автономній Республіці Крим. 01 березня 2014 року на позачерговому засіданні Ради Федерації Російської Федерації було прийнято рішення про надання згоди Президенту Росії на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України. Під час обговорення указаного питання головою Комітету Ради Федерації з конституційного законодавства, правових і судових питаннь, розвитку громадянського суспільства ОСОБА_120 було повідомлено, що Президент України ОСОБА_14 підтримує ухвалення відповідного рішення, що, на думку очолюваного ОСОБА_120 комітету, само пособі є достатньою підставою для ухвалення позитивного рішення Радою Федерації. Тобто позицію ОСОБА_14 Рада Федерації розглядала як одну зпідстав для використання Збройних Сил Російської Федерації на території України. Результати зазначеного засідання Ради Федерації стали підґрунтям дляпроведення 01 березня 2014 року 7124-го засідання Ради Безпеки ООН, наякому постійний представник України при ООН у своєму виступі публічно оцінив дії Росії як акт агресії проти України. Таку позицію представника України у своїх виступах підтримали Члени Ради Безпеки ООН. Відповідаючи на висловлені проти Росії звинувачення, постійний представник Російської Федерації при ООН висловив позицію, яка мала б виправдати військову агресію в очах міжнародної спільноти, обґрунтовуючи її окремими нормами міжнародного права  гуманітарною інтервенцією на запрошення та переконуючи членів Ради Безпеки ООН, щовУкраїні відбувся державний переворот, а військова інтервенція здійснюється для захисту громадян Росії, Чорноморського флоту і російськомовного населення Криму. Для обґрунтування гуманітарної інтервенції Російська Федерація озвучила послання ОСОБА_121 до ОСОБА_15 та повідомила, що позицію ОСОБА_121 підтримав ОСОБА_14 . Позиція Російської Федерації була розкритикована членами Ради Безпеки як така, що не ґрунтувалася ні на нормах міжнародного права, ні на фактичній ситуації в Автономній Республіці Крим: не було жодної підтвердженої загрози для населення Криму чи Чорноморського флоту Російської Федерації, а ОСОБА_122 згідно зі ст. 51 Статуту ООН не є тією особою, яка може запрошувати збройні сили іноземної держави. Однак вже 03 березня 2014 року заініціативою Російської Федерації було скликано 7125-те засідання Ради Безпеки ООН, на якому продемонстровано заяву ОСОБА_14 від 01 березня 2014 року, котрою обґрунтовувалась гуманітарна військова інтервенція для захисту громадян Росії, Чорноморського флоту та російськомовного населення Криму на запрошення легітимного, з точки зору Російської Федерації, Президента України ОСОБА_14 Російська Федерація надала цій заяві статусу офіційного документа Ради Безпеки ООН та за її допомогою протидіяла позиції України на Раді Безпеки ООН, яказвинувачувала Російську Федерацію в агресії, окупації та анексії півострова Крим. Тобто своєю заявою від 01 березня 2014 року ОСОБА_14 , експонуючи себе за легітимного Президента України, усвідомлюючи, що представники влади Російської Федерації станом на 01 березня 2014 року сприймають його за чинного Президента України, для створення уявлення про правомірність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території півострова Крим, усвідомлюючи явну протиправність власних дій, склав, підписав та звернувся з письмовою заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_15 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, чим надав іноземній державі  Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України і шляхом вчинення державної зради сприяв у веденні агресивної війни проти України. Зокрема, ОСОБА_14 , повідомляючи у своїй заяві від 01 березня 2014 року завідомо неправдиву інформацію про наявність загрози громадянської війни в Україні, пропанування в державі хаосу та анархії, про те, що життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму під загрозою, що здійснюється відкритий терор і насилля, що люди переслідуються за політичними і мовними ознаками, атакож своїм проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України надав Російській Федерації необхідну допомогу для обґрунтування наявності підстав нібито військової гуманітарної інтервенції. Своєю заявою ОСОБА_14 створив уявлення про легітимність дій представників влади Російської Федерації і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації щодо вторгнення на територію України, надав дипломатичні, ідеологічні, інформаційні засоби та усунув перешкоди для ведення агресивної війни проти України, окупації частини її території  Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.
		У суді першої інстанції за ініціативою сторони захисту було досліджено копію листа, згідно з яким копія заяви ОСОБА_14 від 01 березня 2014 року, котра була оприлюднена 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, є лише додатком долиста ОСОБА_14 до ОСОБА_15 , у якому, вважаючи себе легітимним Президентом України, ОСОБА_14 просив ОСОБА_15 лише почати переговори щодо можливості тимчасового застосування Чорноморського флоту Російської Федерації в миротворчих цілях, з метою надання гуманітарної допомоги населенню та допомоги в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (т. 60, а.с. 4450).
		Посилаючись на вказаний лист, сторона захисту обґрунтовувала, що ОСОБА_14 діяв не з метою надання видимості законності вторгнення таокупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території півострова Крим, а його прохання було лише пропозицією провести попередні консультації дляможливої миротворчої операції з використанням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, а також інформування міжнародної громадськості та українського народу про факт державного перевороту в Україні.
		На спростування зазначених доводів суд першої інстанції зазначив, що указаний лист був продемонстрований ОСОБА_14 на його пресконференції лише 02березня 2018 року, а до цього часу, в ході своїх численних виступів тапресконференцій обвинувачений неодноразово підтверджував лише наявність власної заяви від 01 березня 2014 року, оголошеної того ж дня на Раді Федерації таоприлюдненої 03 березня 2014 року на Раді Безпеки ООН, жодного разу неповідомляючи, що вказана заява була додатком до якогось листа, навіть після того, як Президент Російської Федерації ОСОБА_15 04 березня 2014 року тричі публічно наголосив, що в нього є офіційне звернення легітимного Президента України ОСОБА_14 про використання Збройних Сил Російської Федерації натериторії України, яке він ( ОСОБА_15 ), з точки зору міжнародного права, розглядає як достатню правову підставу для використання Збройних Сил Російської Федерації на території України.
		Суд першої інстанції також установив, що вищезазначені лист і заява відрізняються за змістом, оскільки в листі ОСОБА_14 пропонує ОСОБА_15 розпочати переговори щодо стану готовності та можливості тимчасового застосування Чорноморського флоту Російської Федерації, а у заяві  використати Збройні Сили Російської Федерації на території всієї України.
		При цьому суд не взяв до уваги показання свідків ОСОБА_48 , ОСОБА_50 , ОСОБА_74 , ОСОБА_51 щодо існування станом на 01 березня 2014 року зазначеного листа, продемонстрованого через чотири роки після указаної дати, атакож докази щодо його направлення на адресу Міністерства закордонних справ Російської Федерації, лист цього міністерства та висновок за результатами проведення лінгвістичного експертного дослідження від 09 липня 2018 року. Узв`язку із цим місцевий суд визнав необґрунтованими вищезазначені доводи захисту.
		Перевіряючи доводи сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, апеляційний суд погодився звищезазначеними висновками суду першої інстанції, акцентувавши, що заява ОСОБА_14 , крім оцінки подій в Україні, містить звернення до Президента Росії ОСОБА_15 з проханням використати на території України Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України і, незалежно від того, чи є вказаний документ додатком дозвернення, чи витягом з іншого документа, її зміст є зрозумілим для сприйняття і для його тлумачення не потрібно спеціальних знань, оскільки висловлене ОСОБА_14 прохання використати на території України Збройні Сили Російської Федерації є чітким та недвозначним.
		При цьому в ході судового розгляду не знайшли свого підтвердження і доводи сторони захисту про наявність будь-яких загроз російськомовним мешканцям півострова Крим зі сторони радикально налаштованих, ультраправих мешканців материкової частини України, а також про те, що окупація та анексія Автономної Республіки Крим є прямим наслідком подій на «Євромайдані», який нібито невизнали жителі півострова, та який призвів до референдуму в Автономній Республіці Крим.
		Були предметом розгляду в суді першої інстанції і доводи сторони захисту про те, щонаприкінці лютого 2014 року було скоєно ряд замахів на життя ОСОБА_14 , що стало підставою для його виїзду з метою проживання на територію Російської Федерації, унеможливлює його повернення до України та безпосередню участь урозгляді цього кримінального провадження.
		За результатами допиту в судовому засіданні свідка ОСОБА_75 , колишнього співробітника Служби безпеки Президента України, встановлено, що ввечері 21лютого 2014 року ОСОБА_14 на гелікоптері вилетів з резиденції «Межигір`я» до м. Харкова, а свідок вирушив до цього міста на чолі окремої тактичної групи ускладі п`яти автомобілів, котрі під час проїзду блокпоста у Київській області були обстріляні з гладкоствольної мисливської зброї невідомими особами, внаслідок чого три автомобілі було пошкоджено, а свідок отримав травму. Ці обставини підтвердили також свідки ОСОБА_81 , ОСОБА_58 , ОСОБА_54 , ОСОБА_123 , ОСОБА_124 , ОСОБА_125 , ОСОБА_126 .
		За наслідками допиту інших свідків та дослідження наданих стороною захисту доказів, судом не було встановлено жодних інших фактів безпосередніх нападів ітравмувань співробітників Служби безпеки Президента України чи самого ОСОБА_14 . Останній же, за висновком суду, виправдовуючи свої дії щодо підписання заяви від 01 березня 2014 року, на одній із своїх пресконференцій повідомив неправдиву інформацію про те, що був очевидцем розстрілу «його автомобілів» та поранення співробітника Служби безпеки Президента України.
		Таким чином, попри те, що кримінальне провадження №42015000000001067, якебуло зареєстровано за заявами захисників ОСОБА_14 щодо замахів нажиття останнього, не закінчено, суд першої інстанції належним чином перевірив відповідні аргументи сторони захисту. Разом із тим, навіть якщо такі події мали місце, вони в будь-якому разі не можуть слугувати виправданням дій ОСОБА_14 , які ставляться йому за вину в цьому кримінальному провадженні.
		Отже, встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази, надавши кожному з них оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів  з точки зору достатності тавзаємозв`язку, суд першої інстанції з наведенням докладних мотивів дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_14 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, а саме державної зради, тобто діяння, умисно вчиненого громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній недоторканності та державній безпеці України, щополягало у наданні іноземній державі  Російській Федерації таїїпредставникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, атакож пособництві у веденні агресивної війни.
		Приймаючи таке рішення, суд дотримався визначеного кримінальним процесуальним законом стандарту доведення винуватості поза розумним сумнівом.
		Вирок суду першої інстанції належним чином умотивований і відповідає вимогам ст. 374 КПК України. Зокрема, в ньому вказано формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення танаслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, диспозиції статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого засудженого визнано винним, а також виправдано, та об`єктивні докази на підтвердження встановлених судом обставин.
		Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 374 КПК України, у зазначеному рішенні суд обґрунтував, що в цьому кримінальному провадженні стороною обвинувачення були здійснені всі можливі передбачені законом заходи щодо дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя зурахуванням встановлених законом особливостей для кримінального провадження, у якому здійснювалося спеціальне досудове розслідування таспеціальне судове провадження (in absentia).
		Всупереч доводам захисника ОСОБА_8 з урахуванням п. 4 ч. 2 ст. 374 КПКУкраїни у вступній та мотивувальній частинах вироку наявні обов`язкові анкетні дані обвинуваченого й інші відомості, що мають значення для справи, якібули враховані судом під час призначення покарання ОСОБА_14 .
		Доводи захисників ОСОБА_11 і ОСОБА_12 про істотне порушення кримінального процесуального закону, а саме незастосування судом п. 2 ч. 1 ст.284 КПК України є необґрунтованими. Так, за результатом судового розгляду суд погодився з доводами сторони захисту щодо невинуватості ОСОБА_14 увчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 КК України (пособництво вумисних діях, вчинених з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, вчинених представниками влади, за попередньою змовою групою осіб, які призвели дотяжких наслідків), та виправдав ОСОБА_14 у цій частині у зв`язку знедоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад цього кримінального правопорушення. В іншій частині обвинувачення ОСОБА_14 суд не встановив обставин, передбачених ст. 284 КПК України, а тому не мав підстав для закриття кримінального провадження.
		Апеляційний суд, перевіряючи доводи сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, аналогічні тим, які були предметом розгляду в суді першої інстанції та викладені у касаційних скаргах захисників, погодився з наведеними висновками місцевого суду.
		Як зазначено в ухвалі апеляційного суду, обвинувачений ОСОБА_14 , вступивши на пост Президента, 25 лютого 2010 року склав присягу на вірність Україні, надавши зобов`язання, серед іншого, усіма справами боронити суверенітет інезалежність України, однак попри це, не перебуваючи в стані неосудності чикрайньої необхідності, усвідомлюючи рівень відповідальності за будь-які дії, яківін вчиняє як Президент України, звернувся до президента іншої держави зпроханням використати збройні сили цієї держави на території України, щосвідчить про вчинення ним кримінальних правопорушень, передбачених ч.1ст.111; ч. 5ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України.
		Апеляційний суд, зважаючи на вимоги кримінального процесуального закону тапрактику ЄСПЛ, яка вказує на необхідність належної оцінки всіх важливих аргументів сторін та наведення в судовому рішенні достатніх мотивів, перевірив під час апеляційного перегляду доводи поданих апеляційних скарг, вмотивовано погодившись із рішенням суду першої інстанції. У рішенні апеляційного суду належним чином зазначено підстави, на яких воно ґрунтується. Ухвала цього суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України. Апеляційний суд надав обґрунтовані відповіді на всі основні доводи, викладені в апеляційних скаргах захисників, навів переконливі аргументи на їх спростування, зазначив підстави, зяких визнав апеляційні скарги необґрунтованими, та належним чином мотивував свою позицію.
		Разом із тим відповіді на деякі доводи апеляційних скарг сторони захисту, котрі остання наводила і у своїх касаційних скаргах (зокрема, про порушення судом першої інстанції таємниці нарадчої кімнати, питання тлумачення поняття агресивної війни в розумінні положень ст. 437 КК України тощо), не висвітлені вухвалі суду апеляційної інстанції, були надані судом касаційної інстанції в цій Постанові, що відповідає положенням ч. 1 ст. 433 КПК України в частині визначення обсягу перевірки касаційним судом рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		Вищезазначене дозволяє колегії суддів касаційного суду дійти висновку, що суд апеляційної інстанції з дотриманням положень ст. 405 КПК України розглянув подані апеляційні скарги і дійшов правильного висновку, що вирок місцевого суду відповідає вимогам кримінального процесуального закону, є обґрунтованим тавмотивованим.
		19. Щодо доводів захисників про невідповідність положень статей 111, 437КК України вимогам правової визначеності
		 
		Посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, захисники ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_13 стверджують, що з огляду на відсутність у національному іміжнародному законодавстві визначення терміну «агресивна війна» (яке суди безпідставно ототожнили з поняттям «агресія») діяння за ст. 437 КК України втійчастині, яка передбачає відповідальність за ведення агресивної війни, немогло бути поставлено за вину обвинуваченому. Так само захисники вказували на невизначеність поняття «підривна діяльність», яке міститься в ст. 111 ККУкраїни, що виключає і можливість застосування цієї статті. Протилежні висновки в цій частині, на думку захисників, суперечать принципу правової визначеності.
		Такі доводи сторони захисту є необґрунтованими.
		Суд першої інстанції прямо зазначив у вироку, що вказані поняття «агресія» та«агресивна війна» не є тотожними (т. 100, а.п. 119) і дійшов правильного висновку, що з точки зору міжнародного кримінального права такримінального права України агресивна війна є видом агресії. Агресивна війна вирізняється масштабністю дій, поєднанням використання збройних сил з іншими засобами боротьби (економічними, дипломатичними, ідеологічними, інформаційними), постановкою та реалізацією певних політичних завдань, зокрема окупації частини території суверенної держави.
		Оцінивши доводи сторін кримінального провадження в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правомірно визначив поняття агресивної війни та правильно застосував закон України про кримінальну відповідальність (ч.2 ст. 437 КК України). Таким чином, доводи захисника ОСОБА_7 про те, щосуд першої інстанції всупереч ч. 4 ст. 3 КК України застосував закон прокримінальну відповідальність за аналогією, є необґрунтованими.
		На твердження захисників про відсутність у національному законодавстві визначення поняття «підривна діяльність» Верховний Суд зауважує, що цей термін давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається внауковій доктрині.
		Зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в Декларації Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції тавтручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларації Генеральної Асамблеї ООН пронеприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їхнезалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших. Ціміжнародні акти зазначені в рішенні суду першої інстанції, а їх системний аналіз дозволяє недвозначно зрозуміти сутність указаного поняття.
		У контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.
		Беручи до уваги встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини кримінального провадження, Верховний Суд робить висновок, щозастосування ст. 111 КК України, як і ст. 437 цього Кодексу, в цьому випадку було передбачуваним і не суперечить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.
		Також відповідно до положень ст. 33 КК України, якщо особа вчинила дваабобільше передбачених різними статтями цього Кодексу злочинів, за жоден зяких її не було засуджено, вчинене визнається сукупністю злочинів.
		Сукупність злочинів може бути ідеальною та реальною. Ідеальна сукупність виникає, коли особа однією дією вчиняє одночасно два або більше злочинів, відповідальність за які передбачено різними статтями КК України. Ознаками ідеальної сукупності є вчинення злочину: а) одним діянням; б) в одному місці; в)одночасно; г) наявність усіх необхідних ознак, передбачених двома чи більше різними статтями КК України. Реальна сукупність має місце, коли особа в різний час кількома різними та відокремленими одне від одного діяннями вчинила два або більше злочинів. Кожен зі злочинів, які становлять сукупність, кваліфікується окремо за відповідною статтею (частиною статті) КК України.
		Враховуючи наведене, необґрунтованими є доводи захисників ОСОБА_11 та ОСОБА_12 про те, щопідписанням заяви від 01 березня 2014 року ОСОБА_14 не міг одночасно здійснити і допомогу в проведенні підривної діяльності, і сприяння у веденні агресивної війни. Вироком суду першої інстанції встановлено, що засуджений одним діянням (підписанням вищезазначеної заяви) вчинив два злочини, які утворюють ідеальну сукупність.
		20. Загальні висновки
		 
		Підсумовуючи наведене, колегія суддів констатує, що матеріалами кримінального провадження підтверджено те, що висновки судів обох інстанцій про доведеність винуватості засудженого зроблені з дотриманням вимог ст. 23 КПК України напідставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, якібуло досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
		Переглянувши вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд з урахуванням вимог ст. 419 КПК України дав належну оцінку доводам, викладеним в апеляційних скаргах захисників, які більшою мірою є аналогічними доводам їхніх касаційних скарг, і обґрунтовано визнав їх неспроможними. З наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції погоджується й колегія суддів касаційного суду.
		Висновки судів у частині призначеного ОСОБА_14 покарання в касаційному порядку ніким не оспорюються.
		Інші доводи касаторів висновків судів першої та апеляційної інстанцій також неспростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених усправі обставин, що на підставі ст. 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.
		Враховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність або невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, які би були безумовними підставами для скасування або зміни судових рішень, касаційні скарги захисників задоволенню не підлягають.
		Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд
		ухвалив: 
		 
		Вирок Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року стосовно ОСОБА_14 залишити без зміни, а касаційні скарги захисників ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , ОСОБА_13  без задоволення.
		Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:
		 
		ОСОБА_1   ОСОБА_2   ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...