Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/6215/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів.
Надіслано для оприлюднення: 28.12.2021. Зареєстровано: 30.12.2021. Забезпечено надання загального доступу: 30.12.2021.
Дата набрання законної сили: 28.12.2021
Номер судового провадження: К/9901/21838/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		28 грудня 2021 року 
		Київ
		справа №320/6215/19
		адміністративне провадження № К/9901/21838/20 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		головуючого судді: Мартинюк Н.М.,
		суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
		розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №320/6215/19
		за позовом ОСОБА_1 
		до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка Івана Павловича
		про визнання протиправною і скасування постанови,
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 
		на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2020 (головуючий суддя: Степанюк А.Г., судді: Губська Л.В., Епель О.В.).
		УСТАНОВИВ:
		І. Зміст позовних вимог і підстави позову
		У листопаді 2019 року ОСОБА_1 пред`явив позов до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка Івана Павловича, у якому просив суд:
		- визнати неправомірною і скасувати постанову від 15 жовтня 2019 року №60313285 про стягнення з боржника основної винагороди.
		В обґрунтування позову ОСОБА_1 покликається на те, що через кредитну заборгованість суд звернув стягнення на його майно, яке було предметом іпотеки, і згодом видав виконавчий лист.
		Позивач наголошує на тому, що цей виконавчий лист з 16 січня 2016 року перебував на примусовому виконанні у державній виконавчій службі і 14 травня 2018 року був повернутий на підставі заяви стягувача. 
		У цьому контексті ОСОБА_1 зазначає, що 14 травня 2018 року державний виконавець виніс постанову про стягнення з нього виконавчого збору у розмірі: 70200 грн, а 13 червня 2018 року відрив виконавче провадження з її примусового виконання і 22 жовтня 2018 року звернув стягнення на його доходи у розмірі 20% заробітку, допоки не буде виплачена уся сума виконавчого збору. 
		Позивач вказує, що надалі стягувач звернувся до відповідача із заявою про примусове виконання вказаного виконавчого листа і останній 15 жовтня 2019 року відкрив виконавчого провадження. Того ж дня відповідач виніс оскаржувану постанову про стягнення з нього основної винагороди у сумі: 50   291,95 грн.
		ОСОБА_1 стверджує, що приватний виконавець не мав підстав для стягнення основної винагороди, адже не виконав рішення суду. На переконання позивача, приватний виконавець мав право на таке стягнення лише після повного або часткового виконання рішення.
		Крім цього, ОСОБА_1 зауважує, що з нього двічі стягнуто суму у розмірі 10% боргу у виді виконавчого збору та винагороди приватного виконавця на підставі одного виконавчого документа. На переконання позивача, це суперечить порядку стягнення основної винагороди, встановленому частиною третьою статті 45, частиною шостою статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», і є несправедливим.
		У цьому контексті позивач також стверджує, що стягнення основної винагороди, як і виконавчого збору, при наступному пред`явленні виконавчого листа до виконання законом не передбачено.
		На основі цього ОСОБА_1 просить суд визнати протиправною і скасувати оскаржувану постанову приватного виконавця.
		ІІ. Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		6 липня 2020 року Київський окружний адміністративний суд ухвалив рішення про задоволення позову.
		Місцевий суд виходив з того, що розмір основної винагороди приватного виконавця залежить від фактично стягнутої ним суми, а не від суми, зазначеної у виконавчому документі. У цьому контексті суд вказав, що приватний виконавець не надав доказів фактичного виконання судового рішення і стягнення заборгованості у розмірі: 502  919,50 грн.
		На цій основі суд дійшов висновку, що приватний виконавець не мав підстав для стягнення з ОСОБА_1 основної винагороди у розмірі 10% від суми заборгованості.
		Одночасно з цим, суд звернув увагу на наявність виконавчого провадження №49860276 про стягнення з   ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі: 70   200 грн. 
		З огляду на це суд першої інстанції дійшов висновку, що у разі стягнення з позивача суми основної винагороди без реального стягнення боргу будуть створені умови для стягнення з нього подвійної суми виконавчого збору/основної винагороди або їхнє стягнення без реального виконання рішення суду, що теж свідчить про протиправність оскаржуваної постанови.
		ІІІ. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		29 липня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалив постанову, якою задовольнив скаргу приватного виконавця, скасував рішення місцевого суду й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи, і неправильно застосував норми матеріального права, що стали підставою для помилкового вирішення справи.
		Так, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що приватний виконавець зобов`язаний одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження прийняти постанову про стягнення основної винагороди, у якій навести розрахунок останньої та порядок її стягнення, і така постанова виноситься незалежно від початку примусового виконання. Водночас, якщо суму стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми. 
		У цьому контексті суд зауважив, що загальна сума заборгованості ОСОБА_1 за рішенням суду складала: 502919,50 грн, а тому визначення у постановах про відкриття виконавчого провадження і про стягнення з боржника основної винагороди у сумі: 50291,95 грн є правомірним.
		Одночасно з цим, суд апеляційної інстанції встановив, що виконавчий лист, який був поданий приватному виконавцю, містить лише відмітку державного виконавця від 14 травня 2018 року про підставу його повернення. Інших відомостей, передбачених пунктом 21 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, як-от: залишок нестягнутої суми, сума стягнутого виконавчого збору, - вказаний документ не містить.
		Зважаючи на те, що на час відкриття виконавчого провадження відомості про повне або часткове виконання боржником виконавчого листа у добровільному порядку у приватного виконавця були відсутні, то суд апеляційної інстанції констатував правомірність відкриття ним виконавчого провадження й стягнення основної винагороди у повному обсязі. 
		ІV. Вимоги касаційної скарги та суть позицій сторін 
		У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду.
		В обґрунтування підстав касаційного оскарження ОСОБА_1 послався на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
		Одночасно з цим скаржник покликається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права стосовно правомірності стягнення приватним виконавцем основної винагороди, незважаючи на те, що з боржника вже стягнутий виконавчий збір, постанова про стягнення якого виконується у примусовому порядку.
		На переконання скаржника, таке стягнення не може бути правомірним.
		Свою правову позицію скаржник обґрунтуває тим, що:
		- згідно з частиною третьою статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» основна винагорода приватного виконавця стягується у порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору;
		- відповідно до частини шостої статті 27 цього Закону, у разі наступних пред`явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа, виконавчий збір стягується в частині, яка не була стягнута під час попереднього виконання;
		- виконавче провадження здійснюється з дотримання такої засади як справедливість, що встановлено пунктом 5 частини першої статті 5 вказаного Закону.
		На основі тлумачення цих норм скаржник стверджує, що стягнення основної винагороди або виконавчого збору при наступних пред`явленнях виконавчого листа до виконання допускається виключно у тій частині, що не була стягнута під час попереднього виконання. На переконання скаржника, повторне стягнення цієї суми закон не передбачає.
		У цьому контексті скаржник зазначає, що державний і приватний виконавці двічі стягнули з нього плату за примусове виконання на підставі одного й того ж виконавчого документа, що є несправедливим і зобов`язує його сплатити кошти у загальній сумі: 120   491,95 грн.
		Крім цього, скаржник зауважує, що за правилами Інструкції з примусового виконання рішень, основною інформаційною базою про здійснення виконавчого провадження є автоматизована система, до якої вносять, зокрема, відомості про стягнення виконавчого збору. Тому вважає, що за наявності виконавчого провадження з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору, посилання апеляційного суду на відсутність у виконавчому листі відмітки про стягнення з боржника цього збору, як на підставу для визнання правомірності оскаржуваної постанови приватного виконавця, є формалізмом. Одночасно з цим стверджує, що апеляційний суд помилково поклав на нього відповідальність за бездіяльність державного виконавця, який не зазначив у виконавчому листі відомостей про стягнення виконавчого збору.
		Зрештою скаржник вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що приватний виконавець правомірно виніс постанову про стягнення основної винагороди одночасно з відкриттям виконавчого провадження. Скаржник наполягає на тому, що без вчинення виконавцем дій стосовно повного або хоча б часткового виконання рішення суду, останній не мав права виносити оскаржувану постанову.
		У жовтні 2020 року приватний виконавець подав до Суду відзив на касаційну скаргу, у якій заперечив її доводи й вимоги. Стверджує, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права. Просить залишити скаргу без задоволення.
		V. Касаційне провадження
		Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року касаційне провадження у справі відкрито з метою перевірки доводів скарги, яка подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
		Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2021 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
		VІ. Фактичні обставини справи
		14 травня 2015 року Фастівський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення у справі №381/979/15-ц за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 , третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Діяр», про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким задоволено позовні вимоги.
		Цим рішенням у рахунок погашення заборгованості у сумі: 502 919,50 грн за кредитним договором від 17 січня 2011 року, що укладений між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Діяр», звернуто стягнення на предмет іпотеки, що належить ОСОБА_1 . Також визначено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення торгів у межах процедури виконавчого провадження з початковою ціною продажу предмета іпотеки у розмірі, встановленому відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
		У вказаній справі 28 грудня 2015 року Фастівський міськрайонний суд Київської області видав виконавчий лист.
		16 січня 2016 року головний державний виконавець Фастівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Турська Л.В. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №381/979/15.
		14 травня 2018 року державний виконавець виніс постанову №49860276, якою виконавчий лист №381/979/15 за заявою стягувача повернуто останньому. 
		Того ж дня державний виконавець виніс постанову №49860276 про стягнення виконавчого збору, якою стягнув з ОСОБА_1 виконавчий збір у розмірі: 70 200 грн.
		13 червня 2018 року старший державний виконавець Фастівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Дубчак І.О. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження №56583645 з примусового виконання постанови від 14 травня 2018 року про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в сумі: 70 200 грн.
		22 жовтня 2018 року головний державний виконавець Фастівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Турська Л.В. винесла постанову №56583645 про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, якою постановлено стягувати 20% заробітної плати ОСОБА_1 до виплати загальної суми боргу: 70 200 грн.
		15 жовтня 2019 року приватний виконавець виконавчого округу Київської області Голяченко І.П. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження №60313285 з примусового виконання виконавчого листа №381/979/15, виданого 28 грудня 2015 року Фастівським міськрайонним судом Київської області.
		Підставою для винесення цієї постанови слугувала заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» від 7 жовтня 2019 року про примусове виконання рішення.
		Пунктом 3 вказаної постанови вирішено стягнути з ОСОБА_1 основну винагороду приватного виконавця у розмірі: 50 291,95 грн.
		Також 15 жовтня 2019 року у межах зазначеного провадження приватний виконавець прийняв постанову про стягнення з боржника основної винагороди в сумі: 50 291,95 грн.
		Виконавчий лист від 28 грудня 2015 року №381/979/15 містить відмітку державного виконавця від 14 травня 2018 року, засвідчену підписом і скріплену печаткою, про те, що виконавчий документ повернуто на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» за заявою стягувача. Інших відомостей на виконавчому листі не зазначено. 
		VІІ. Позиція Верховного Суду
		Оцінивши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вона містить виключну правову проблему.
		У цій справі позивач оскаржує постанову приватного виконавця про стягнення основної винагороди, яка винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.
		Узагальнено правову позицію скаржника можна розділити на дві самостійні групи аргументів:
		1) про передчасність прийняття спірної постанови через фактичну відсутність дій приватного виконавця щодо стягнення заборгованості;
		2) про несправедливість подвійного стягнення з нього винагород державному й приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа.
		Питання, яке поставлене перед Судом у межах доводів про передчасність винесення спірної постанови, не є складним, позаяк уже було предметом його розгляду і Суд раніше вже надавав оцінку передчасності скасування постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди у відкритих виконавчих провадженнях за умови, коли стягнення з боржника та розподіл стягнутих коштів ще фактично не відбулися.
		Відповідна правова позиція висловлена Касаційним адміністративним Судом у складі Верховного Суду у постановах від 21 січня 2021 року у справі №160/5321/20, від 27 квітня 2021 року у справі №580/3444/20, від 3 червня 2021 року у справі №640/17286/20, від 26 серпня 2021 року у справі №380/6503/20.
		Натомість питання, яке скаржник поставив перед Судом у контексті справедливості подвійного стягнення з нього коштів за виконання одного виконавчого документа, має ознаки виключної правової проблеми.
		Висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах відсутній.
		Системний аналіз Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що цей закон не містить юридичної норми, яка необхідна для регламентації правовідносин, які виникли у справі ОСОБА_1 .
		Цей Закон містить прогалину у правовому регулюванні процедури стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа. Закон не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржника у випадку подальшого пред`явлення стягувачем виконавчого документа до виконання приватному виконавцю.
		Закон України «Про виконавче провадження» містить лише кілька близьких за змістом норм, які регулюють подібні правовідносини. 
		Так, у пункті 5 частини п`ятої  27 цього Закону законодавець встановив, що «виконавчий збір не стягується у разі виконання рішення приватним виконавцем».
		Логічний і цільовий способи тлумачення цієї норми свідчать про те, що законодавець вочевидь веде мову про загальне правило, згідно з яким у випадку виконання рішення приватним виконавцем виконавчий збір не стягується, адже останній отримує основну винагороду. 
		Частина шоста статті 27 цього Закону містить норму про те, що «у разі наступних пред`явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання».
		Граматичний спосіб уяснення вказаної норми свідчить, що законодавець врегулював відносини стосовно подальших пред`явлень виконавчого документа до виконання саме державному, а не приватному виконавцю, і мову веде про виконавчий збір, а не основну винагороду.
		Натомість у частині восьмій цієї ж статті законодавець встановив, що «під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі».
		Проте поняття й процедура, що згадані у цій нормі, стосується інших правовідносин, ніж ті, що маємо у справі ОСОБА_1 , позаяк у його випадку не було передачі виконавчого документа.
		На основі цього колегія суддів вважає, що невизначеність законодавчого регулювання окреслених правовідносин має наслідком потребу застосування аналогії закону (права), що є свідченням виключної правової проблеми.
		До цього ж, колегія суддів вважає, що вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права людини, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження.
		У цьому контексті увагу належить звернути на кілька істотних аспектів описаної проблеми.
		У першу чергу, це людські права й принцип верховенства права. Так, виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду та завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження, серед іншого, здійснюється з дотриманням такої засади як справедливість.
		Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення тягне за собою додаткові витрати. Ця обставина може розглядатися як накладання непропорційного і надмірного тягара на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України і статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод. 
		Своєю чергою, така ситуація здатна підважити засади виконавчого провадження й атакувати такі стрижневі елементи верховенства права як правова визначеність, поважання людських прав.
		Іншим аспектом цієї проблеми є балансування прав та інтересів учасників виконавчого провадження.
		Описана проблема за колом осіб, головним чином, стосується прав та інтересів державного виконавця, приватного виконавця і боржника. 
		Постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору не є предметом судового контролю у цій справі, а тому оцінка її правомірності не надається й обставини її прийняття не перевіряються.
		Натомість норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватного виконавця, не містять приписів, які б обмежували право останнього на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні в державного виконавця. 
		Зрештою це право, як і розмір основної винагороди, законодавець не поставив у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору.  
		Тож у разі досягнення приватним виконавцем результату у виконанні судового рішення, він має право на оплату своєї праці, яка здійснюється коштом боржника.
		У такому випадку боржник перебуває у найбільш уразливому становищі з-поміж інших учасників виконавчого провадження.
		Це, у своєю чергу, ставить у центр уваги Суду наступний аспект описаної проблематики - гарантованість дієвого юридичного захисту індивідуальних людських прав від їх порушення суб`єктами владних повноважень. Адже неповнота законодавчого регулювання спірних правовідносин здатна підважити право боржника на ефективний засіб юридичного захисту й загалом утинає дію юридичної та процесуальної визначеності.
		Зрештою проблематика цього спору полягає і в питанні ефективного способу захисту, який повинен забезпечити поновлення порушеного права й бути адекватним наявним обставинам. У цьому контексті ключові питання, на думку колегії суддів, стосується того, чи порушує оскаржувана постанова приватного виконавця права боржника, а якщо так, то чи гарантує їхнє відновлення обраний ним спосіб захисту.
		Крім цього, як свідчать дані про кількість виконавців, зокрема ті, що наведені у Резолюції Ради приватних виконавців України від 16 грудня 2020 року, кількість приватних виконавців становить понад 250 осіб, а державних - понад 5500 осіб. 
		Загальна кількість виконавців, виконавчих проваджень, зростання ефективності приватних виконавців дають підстави для обґрунтованого припущення, що аналогічні проблеми стосовно подвійного стягнення виконавчого збору і основної винагороди неминуче виникатимуть у майбутньому.
		Також вивчення судової практики на основі аналізу даних Єдиного державного реєстру судових рішень засвідчило відсутність єдності у правозастосуванні та існування в апеляційних округах різних підходів і мотивів до вирішення подібних спорів. 
		Узагальнюючи викладені обставини й міркування, колегія суддів дійшла висновку, що розв`язання цієї правової проблеми здатне убезпечити права боржників, привнести правову визначеність у діяльність виконавців, забезпечити розвиток права та формування єдиної правозастосовчої практики адміністративних судів під час вирішення спорів про подвійне стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа.
		З огляду на відсутність чітких законодавчих норм і висновку Верховного Суду з цього питання та через існування обґрунтованого припущення, що ця правова проблема виникатиме й надалі у невизначеній кількості справ, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Керуючись статями 248, 346, 347, 359 КАС України, 
		УХВАЛИВ:
		Справу №320/6215/19 за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка Івана Павловича про визнання протиправною і скасування постанови передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
		 
		……………………………
		 
		…………………………….
		 
		…………………………….
		Н.М.          Мартинюк
		А.В.          Жук
		Ж.М.          Мельник-Томенко,
		Судді  Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...