Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 922/3600/21 : Господарські справи (до 01.01.2019); Інші спори.
Надіслано для оприлюднення: 20.01.2022. Зареєстровано: 25.01.2022. Забезпечено надання загального доступу: 26.01.2022.
Дата набрання законної сили: 05.12.2022 (частково)
Результат оскарження 05.12.2022 Східний апеляційний господарський суд: скасовано рішення місцевого суду частково та ухвалено нове рішення
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 
		Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022, 
		тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41 
		_______________________________________________________________________
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		"11" січня 2022 р.м. ХарківСправа № 922/3600/21
		Господарський суд Харківської області у складі:
		судді Калініченко Н.В. 
		при секретарі судового засідання Шевченко А.В.
		за участю представників учасників процесу:
		позивача: Бондаренка Я.О., ордер серія АН № 1045049 від 02.09.21 р.
		відповідача: Зучек Є.М., самопредставництво 
		третя особа: Говорухіна Н.О., керівник, Осадча В.В., самопредставництво 
		за участю прокуратури: Комісар О.О., посвідчення № 057353 від 09.10.20 р. 
		розглянувши в порядку загального позовного провадження справу 
		за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам" , місто Харків,
		до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, місто Харків,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Харківський національний університет мистецтв імені І.П. Котляревського, місто Харків, 
		за участю Шевченківської окружної прокуратури м. Харкова, м. Харків, 
		про зобов`язання вчинити певні дії,-
		здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/3600/21. 
		 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам", звернувся до господарського суду Харківської області із позовної заявою до відповідача, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, у якому просить суд визнати бездіяльність Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області та зобов`язати Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області оголосити аукціон на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року та оприлюднити оголошення про проведення аукціону на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року в електронній торговій системі.
		27 вересня 2021 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам" до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/3600/21, розгляд якої ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження із повідомленням (викликом) учасників справи.
		18 жовтня 2021 року до канцелярії суду надійшла заява Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського (вх. № 24229) в якій останній просить залучити його до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. 20 жовтня 2021 року від позивача надійшли заперечення (вх. № 24537) з приводу залучення Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. 20 жовтня 2021 року заявник представив відповідь на заперечення щодо заяви про його вступ до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (вх. № 24598).
		21 жовтня 2021 року, ухвалою господарського суду Харківської області, залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Харківський національний університет мистецтв імені І.П. Котляревського. Крім цього, на підставі частини 6 статті 250 ГПК України, суд, з власної ініціативи, прийшов до висновку про доцільність подальшого розгляду справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи № 922/3600/21 ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження, почато у справі № 922/3600/21 підготовче провадження.
		Під час підготовчого провадження, через реалізацію прав за статтями 42, 161, 165-168 Господарського процесуального кодексу України учасниками справи сформовано та представлено суду заяви по суті справи: - відзив на позовну заяву (вх. № 24374 від 18 жовтня 2021 року), який долучений до матеріалів справи протокольною ухвалою суду від 15 листопада 2021 року; - відповідь на відзив (вх. № 26879 від 15 листопада 2021 року), яка долучена до матеріалів справи ухвалою суду від 16 листопада 2021 року; - пояснення Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського (вх. № 27829 від 24 листопада 2021 року), які долучені до матеріалів справи ухвалою суду від 26 листопада 2021 року. 
		18 листопада 2021 року до господарського суду від третьої особи надійшла заява (вх. № 27280), за змістом якої прохає суд залишити позов без розгляду. 19 листопада 2021 року, ухвалою суду, суд встановив Харківському національному університету мистецтв імені І.П. Котляревського строк до 23 листопада 2021 року для скерування учасникам даної справи примірника заяви про залишення позову без розгляду, докази вчинення такої дії представити до суду на наступний робочий день (тобто до 24 листопада 2021 року), а також встановлено Товариству з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам" та Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Харківській області строку у п`ять днів, з дня одержання заяви Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського про залишення позову без розгляду, для надання до суду пояснень щодо даного процесуального питання з доказами на обґрунтування. 23 листопада 2021 року, на виконання вимог ухвали суду від 19 листопада 2021 року, третьою особою надано супровідний лист (вх. № 27696) з доказами скерування учасникам справи примірників заяви про залишення позову без розгляду. 25 листопада 2021 року від позивача надійшли пояснення (вх. № 27944) щодо заяви третьої особи про залишення позовної заяви без розгляду. 29 листопада 2021 року відповідач представив пояснення (вх. № 28072) на заяву третьої особи про залишення позову без розгляду. 29 листопада 2021 року, ухвалою господарського суду Харківської області, заяву Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського (вх. № 27280 від 18 листопада 2021 року) про залишення позову без розгляду повернуто заявникові без розгляду.
		29 листопада 2021 року, протокольною ухвалою суду, на підставі пункту 18 частини 2 статті 182, пункту 3 частини 2 статті 185, частини 5 статті 185, статей 195, 232 ГПК України, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 13 грудня 2021 року. 
		В порядку статті 207 Господарського процесуального кодексу України учасниками справи представлено: - третьою особою клопотання (вх. № 28636 від 06 грудня 2021 року) в якому остання зазначає про механізм його розгляду, а саме із застосуванням поважності причин його неподання в межах підготовчого провадження. Ухвалою суду від 13 грудня 2021 року клопотання Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського (вх. № 28636 від 06 грудня 2021 року) залишено без розгляду; - позивачем представлено клопотання (вх. № 29358 від 13 грудня 2021 року) ) в якому останній просить долучити до матеріалів справи доказ - лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області № 17-05-04525 від 03 грудня 2021 року. Протокольною ухвалою від 13 грудня 2021 року клопотання позивача (вх. № 29358 від 13 грудня 2021 року) долучено до матеріалів справи із наданням учасникам справи строку до 20 грудня 2021 року на формування своїх позиції. Ухвалою суду від 20 грудня 2021 року клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам" (вх. № 29358 від 13 грудня 2021 року) залишено без розгляду. 
		Крім цього, до початку розгляду справи по суті з боку Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова надійшла заява (вх. № 29252 від 13 грудня 2021 року), в порядку статті 53 Господарського процесуального кодексу України.
		13 грудня 2021 року оголошено перерву по розгляду справи по суті до 20 грудня 2021 року. 
		20 грудня 2021 року прокурором надано пояснення (вх. № 29987) щодо позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам", які долучені до матеріалів справи ухвалою суду від 20 грудня 2021 року.
		20 грудня 2021 року суд оголосив перерву по розгляду справи по суті до 10 січня 2022 року. 10 січня 2022 року було проголошено перерву до 11 січня 2022 року.
		11 січня 2022 року у судовому засіданні, відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
		Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
		Як свідчить матеріали справи, 30 грудня 2005 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Харківській області (орендодавець, відповідач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам" (орендар, позивач у справі) укладено договір оренди № 2155-Н за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає до 30 грудня 2010 року у платне користування окреме індивідуально визначене майно  нежитлові приміщення, які розташовані на першому поверсі № 25-30, 30а, 31-34, 34а, 35, 38, 40-44, 46,49, літ. "А-7" учбового корпусу № 2 Харківського державного університету мистецтв імені І.П. Котляревського, загальною площею 274,3 кв. м., розміщене за адресою: місто Харків, майдан Конституції, будинок 11/13, що знаходиться на балансі Харківського державного університету мистецтв імені І.П. Котляревського (теперішнє найменування Харківський національний університет мистецтв імені І.П. Котляревського, третя особа у справі). Додатком № 3 до договору слугує розрахунок плати за базовий місяць розрахунку орендної плати державного нерухомого майна. 30 грудня 2005 року, за актом приймання-передачі, орендоване майно передано позивачу в строкове платне користування. В межах орендних правовідносин між контрагентами укладено ряд додаткових угод, які зокрема змінюють мету користування орендним майном, визначають алгоритм розрахунку орендної плати (додаткова угода № 2 від 22 червня 2007 рік, додаткова угода № 3 від 18 березня 2008 рік, додаткова угода № 4 від 27 лютого 2009 рік), строк дії договору (додаткова угода № 5 від 21 грудня 2010 року), а також зміну найменування учасників правовідносин (додаткова угода № 6 від 02 лютого 2012 року). 08 липня 2021 року позивач сформував на адресу відповідача заяву за вих. № 01/07 із проханням продовжити термін дії договору строком на п`ять років.
		Формуючи позовну заяву, позивач вказує, що змушений звернутись до суду, оскільки відповідачем не вчинялись дії по прийняттю рішення щодо оголошення аукціону та оголошення про проведення аукціону на продовження договору оренди.
		В межах розгляду справи був встановлений факт того, що 13 серпня 2021 року Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області прийнятий наказ № 00609 про відмову у продовженні договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2155-Н від 30 грудня 2005 року, з підстав, в тому числі заяви Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського № 804 від 14 липня 2021 року.
		В матеріалах справи міститься примірник заяви Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського № 804 від 14 липня 2021 року в якій останній, спираючись на необхідність використання орендованого майна для власних потреб, просить відповідача прийняти рішення про відмову у продовженні строку дії договору оренди державного майна № 2155-Н від 30 грудня 2005 року.
		Позиція третьої особи в межах розгляду даної справи не змінилась; спираючись на представлені до заяви по суті справи документи остання зауважувала про необхідність використання орендованого позивачем майна для власних потреб, а відтак вважає, що підстави для подальшого продовження орендних правовідносин на підставі договору оренди державного майна № 2155-Н від 30 грудня 2005 року у позивача відсутні, що в свою чергу є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
		Крім того, прокурор висвітлив свою позицію, яка базується на порушенні під час укладання договору оренди державного майна № 2155-Н від 30 грудня 2005 року вимог Закону України "Про освіту", оскільки об`єкт оренди використовується не за освітнім призначенням та не в цілях, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу.
		Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.
		Даний позов складається із двох позовних вимог, які мають спільну підставу позовної вимоги, втім суд буде здійснювати їх розгляд окремо, із зазначенням нормативного обґрунтування по кожній із позовних вимог.
		Перша позовна вимога сформована як визнання бездіяльності Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області з підстав відсутності, на думку позивача, рішення про оголошення аукціону та оголошення про проведення аукціону в електронній торговій системі на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року.
		На момент укладення між сторонами договору оренди державного майна діяв Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 10 квітня 1992 року за № 2269-XII (далі - Закон № 2269-XII), що втратив чинність 01 лютого 2020 року у зв`язку з введенням в дію Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03 жовтня 2019 року за № 157-IX (Закон № 157-IX).
		Пунктом 2 Прикінцевих та Перехідних положень даного Закону № 157-IX передбачено, що договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п`ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
		Як вже було зазначено по тексту даного рішення, 30 грудня 2005 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Харківській області (орендодавець, відповідач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам" (орендар, позивач у справі), укладено договір оренди № 2155-Н за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає до 30 грудня 2010 року у платне користування окреме індивідуально визначене майно  нежитлові приміщення, які розташовані на першому поверсі № 25-30, 30а, 31-34, 34а, 35, 38, 40-44, 46,49, літ. "А-7" учбового корпусу № 2 Харківського державного університету мистецтв імені І.П. Котляревського, загальною площею 274,3 кв. м., розміщене за адресою: місто Харків, майдан Конституції, будинок 11/13, що знаходиться на балансі Харківського державного університету мистецтв імені І.П. Котляревського (теперішнє найменування Харківський національний університет мистецтв імені І.П. Котляревського).
		Дія договірних правовідносин мала строк до 30 листопада 2021 року.
		Маючи на меті продовжувати із відповідачем оренді правовідносини, 08 липня 2021 року позивач сформував лист за № 01/07 з проханням продовжити термін дії договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року строком на п`ять років.
		Згідно приписів статті 18 Закон № 157-IX продовження договорів оренди здійснюється в тому числі за результатами проведення аукціону. Після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець (або представницький орган місцевого самоврядування чи визначені ним органи), згідно з Порядком передачі майна в оренду, приймає одне з таких рішень: про оголошення аукціону, за результатами якого чинний договір оренди може бути продовжений з існуючим орендарем або укладений з новим орендарем; про відмову у продовженні договору з підстав, передбачених статтею 19 цього Закону (частини 1, 9 згаданого Закону № 157-IX).
		Постановою Кабінету Міністрів України № 483 від 03 червня 2020 року, що набрала чинності 17 червня 2020 року, був затверджений Порядок передачі в оренду державного та комунального майна (надалі - Порядок), який містить механізм продовження договорів оренди за результатами (шляхом) проведення аукціону або без проведення аукціону в випадках, що передбачені Законом України "Про оренду державного і комунального майна". 
		Так, згідно з пунктом 143 Порядку встановлено, зокрема, наступне:
		- орендар, що має намір продовжити договір оренди, що підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, звертається до орендодавця з заявою про продовження договору оренди не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди;
		- якщо орендар не подав заяву про продовження договору оренди у зазначений строк, то орендодавець не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії договору оренди повідомляє орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню на підставі закінчення строку, на який його було укладено, у зв`язку з тим, що орендар не подав відповідну заяву у визначений Законом України Про оренду державного і комунального майна строк, та повідомляє про необхідність звільнення орендованого приміщення і підписання акта приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна;
		- заява подається шляхом заповнення електронної форми через особистий кабінет в електронній торговій системі.
		У пункті 144 Порядку встановлено, що після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець протягом десяти робочих днів з дати отримання такої заяви, приймає одне з рішень, передбачених частиною 9 статті 18 Закону України "Про оренду державного і комунального майна". 
		Відповідачем, згідно з нормою частини 9 статті 18 Закону № 157-IX, прийнято рішення про відмову на продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2155-Н від 30 грудня 2005 року (наказ № 00609 від 13 серпня 2021 року), хоча, при цьому, порушено десятиденний строк на прийняття такого рішення, встановлений нормою пункту 144 Порядку.
		Проте, несвоєчасне прийняття відповідачем передбаченого законом рішення, оформленого наказом № 00609 від 13 серпня 2021 року про відмову у продовжені договору оренди, не є протиправною бездіяльністю. 
		Суд зазначає, що основною функцією Фонду державного майна України та його територіальних органів є реалізація державної політики у сфері управління об`єктами державної власності та приватизації державного майна і виконує інші завдання та функції, визначені цим Законом та іншими законами України.
		Бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
		Для визнання бездіяльності недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з`ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
		Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.
		Суд наголошує, що встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.
		Враховуючи те, що при розгляді справи судом було надано правову оцінку діям Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області під час прийняття наказу № 00609 від 13 серпня 2021 року, в тому числі встановлено у діях державного органу відсутності ознак пасивної поведінки щодо предмету спору, оскільки відповідачем було прийнято рішення про відмову на продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2155-Н від 30 грудня 2005 року (наказ № 00609 від 13 серпня 2021 року), а також відсутність шкідливості бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи (в даному разі позивача), підстави для визнання його бездіяльності у суду відсутні, що в свою чергу зумовлює відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.
		Друга позовна вимога визначена як зобов`язання Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області оголосити аукціон на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року та оприлюднити оголошення про проведення аукціону на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року в електронній торговій системі.
		За змістом статей15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		У рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства", Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
		Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтями 6, 13 Конвенції.
		Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року за № 3-рп/2003 (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
		Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
		Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17).
		Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19.
		В даному випадку, сформована позивачем позовна вимога позивача про зобов`язання оголосити та провести аукціон може поновити право позивача на участь у правовідносинах щодо продовження договору оренди. Натомість звернення позивача з позовом про скасування наказу Фонду державного майна України по Харківській області за № 00609 від 13 серпня 2021 року не призведе до поновлення його порушеного права на продовження договору оренди на новий строк, оскільки такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача. 
		А відтак суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту його прав шляхом формування позовної вимоги про зобов`язання оголосити та провести аукціон, відповідає критеріям, визначеним у статтях 15 та 16 Цивільного кодексу України.
		Повертаючись до суті позовної вимоги, яка визначена позивачем як зобов`язання Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області оголосити аукціон на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року та оприлюднити оголошення про проведення аукціону на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року в електронній торговій системі, то суд зазначає наступне.
		У пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-IX законодавець не визначив особливостей правового регулювання у ситуаціях, коли порядок продовження договорів оренди, передбачений Законом № 2269-XII, сторони не встигли реалізувати.
		При цьому орендар, що добросовісно та належним чином здійснює свою поведінку, відповідно до вимог чинного законодавства та умов договору, якими не встановлено до 01 липня 2020 року обов`язку орендаря надсилати за 3 місяці до закінчення строку дії договору заяву орендарю про намір продовжити договір оренди на новий термін, з 01 липня 2020 року опиняється в правовій ситуації, коли він вже ніяким чином не може продовжити договір оренди в законний спосіб відповідно до умов нового законодавства. Між тим, вимога надіслання за 3 місяці до закінчення строку дії договору заяви орендодавцю про намір продовжити договір оренди має кореспондувати встановленому обов`язку орендаря, який, як зазначалось, до 01 липня 2020 року - відсутній.
		Також слід зазначити, що крім наведених положень законодавства, що регулюють продовження договорів оренди державного та комунального майна такі правовідносини регулюють і положення статті 764 Цивільного кодексу України, згідно якої якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
		У своєму Рішенні від 13 березня 2012 року (Справа N 1-7/2012 про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) Конституційний Суд України зазначив, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Цивільного кодексу України не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу.
		Конституційний суд України у своєму рішенні від 22 вересня 2005 року за № 5-рп/2005 наголосив на тому, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
		У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine) зазначено, що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону". У разі коли законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
		На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява N 1365/07); пункт 170 рішення "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява N 21722/11).
		Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Реальне існування правової визначеності зумовлює довіру суспільства до діяльності держави, до судової системи, належне ставлення до права та закону. Відсутність правової визначеності, навпаки, спричиняє порушення прав, свобод та законних інтересів осіб, руйнує основи правової системи.
		Отже, суд зазначає, що коли законодавство припустило множинне тлумачення прав та обов`язків особи і така особа обрала спосіб поведінки, який не суперечить одному із них, поведінку особи не можна вважати протиправною.
		Разом з тим відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільний кодекс України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 Цивільного кодексу України.
		За частиною 3 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		Приписами частин 2 та 3 статті 6 та статті 627 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин. Приписи частин другої та 3 статті 6 та статті 627 Цивільного кодексу України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити. Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами. Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення (аналогічну правову позицію щодо застосування вказаних норм права викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року зі справи № 910/12876/19).
		Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини. Згідно частини першої статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання державою.
		Отже, виходячи із практики Європейського Суду з прав людини (рішення від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України"), враховуючи, що законодавство у спірних правовідносинах припустило неоднозначне та множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, належить застосувати найбільш сприятливий для скаржника підхід при вирішенні даного спору.
		Разом з тим, беручи до уваги вищенаведені положення законодавства щодо свободи договору, загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, таких як справедливість, добросовісність, розумність, суд вважає, що орендар, здійснюючи правомірну поведінку, має "законні очікування" на відповідну добросовісну поведінку контрагента, уповноваженого органу, та застосування до нього тих процедур, що є передбачуваними і очікуваними для нього.
		За встановленими судом обставинами, позивач мав усі підстави розраховувати на певний стан речей, зокрема, подальшого проведення відповідачем дій, пов`язаних із продовженням орендних правовідносин, як-то оголошення конкурсу на продовження договору оренди та оприлюднення оголшення про проведення аукціону на продовження договору оренди. Однак, дані дії вчинені відповідачем не були, що спричиняє відсутність у позивача можливості "правомірно очікувати" продовження орендних правовідносин і відповідно, здійснення господарської діяльності в орендованих приміщеннях.
		За змістом судової практики Європейського суду з прав людини, захист законних сподівань (очікувань) є одним з аспектів правової визначеності. Принцип законного очікування спрямований на те, щоб у випадках, коли особа переконана, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечити захист цих очікувань.
		У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття майно, а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".
		Майнове право (стаття 190 Цивільного кодексу України), яке можна визначити як "право очікування", є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому (п.84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18).
		Поряд з викладеним, у відповідності до практики Європейського суду з прав людини, у справі "Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен" і "СтратісАндреадіс" проти Греції" від 09 грудня 1994 року) Європейський суд з прав людини вказав, що право вимоги (що також не належить до об`єктів матеріального світу), яке належить особі, становить її майно, на котре поширюється дія статті 1 Протоколу № 1, що гарантує право власності ("Кожна фізична або юридична особа має право безперешкодно користуватися своїм майном").
		Отже Європейський суд з прав людини під "майном" розуміє не тільки речові права, але й майнові права, що виникають із зобов`язань.
		Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року, "Федоренко проти України" від 01 червня 2006 року також зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
		Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
		У вказаних рішеннях Європейський суд з прав людини визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування/законні сподівання особи".
		Правомірні очікування виникають в особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала підстави вважати що таке буде прийнятим та розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність "правомірних (законних) очікувань є передумовою для відповідного захисту". У свою чергу умовою наявності правомірних очікувань у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Таким чином, "правомірні законні очікування" - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого.
		У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" зазначено, що "правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей. 
		З наведеного слідує висновок про те, що по-перше, особа, якій відповідним рішенням надано право користування, набуває право власності на майно у вигляді правомірних очікувань щодо набуття у майбутньому права володіння майном (право оренди) ще до укладення відповідного договору оренди на виконання даного рішення, по-друге, після укладення відповідного договору оренди у особи виникає право мирно володіти майном, яким є майнові права (право оренди) протягом певного строку. При цьому, право власності на майно у вигляді як правомірних очікувань, так і майнового права (права оренди), є об`єктом правового захисту згідно з статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.
		В даному разі, з 2005 року позивач має договірні стосунки із відповідачем, які безліч раз пролонгувались, та останньою датою до якої учасники визначили дію договору оренди є 30 листопада 2021 року. До цього часу жодний із контрагентів (ані відповідач, ані третя особа) не зазначали про неналежну поведінку позивача, про порушення з його боку обов`язків щодо оренди нерухомого майна, сплати орендних платежів та платежів на утримання нерухомого майна. Питання щодо дострокового розірвання договору ні в досудовому порядку, ні в судовому порядку не ставилось орендарем або балансоутримувачем з підстав порушення орендарем умов договору оренди.
		Матеріалами справи підтверджено, що позивач дотримався вимог законодавства, які регламентують його поведінку, необхідну для отримання у користування нерухомого майна, тобто може вважатись таким, що набув права "правомірного очікування", зокрема здійснив активні дії, покликані на продовження орендних правовідносин із відповідачем, шляхом скерування заяви за вих. № 01/07 від 08 липня 2021 року про продовження терміну дії договору оренди строком на п`ять років.
		Таким чином, у позивача, на підставі договору оренду, виникло право мирно володіти майном, яким є майнові права (право оренди) протягом певного строку. При цьому, право власності на майно у вигляді, як правомірних очікувань, так і майнового права (право оренди), є об`єктом правового захисту згідно з статті 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.
		За обставин, що мали місце у правовідносинах оренди у даній справі, йдеться саме про реалізацію переважного права добросовісного орендаря на продовження договору оренди шляхом проведення аукціону та його участі у ньому, а закінчення строку дії договору оренди не впливає на можливість визнання переважного права орендаря на укладення нового договору оренди, що прямо випливає зі змісту законодавства: "наймач, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право…" (частина 1 статті 777 Цивільного кодексу України) або ж не суперечить вимогам Порядку, з тлумачення яких випливає, що переважне право на укладення договору оренди не обов`язково існує лише у межах строку дії чинного договору оренди: "…якщо договір оренди, в продовженні якого було відмовлено [з підстав необхідності майна для власних потреб балансоутримувача] підлягав продовженню за результатами аукціону, то орендар, якому було відмовлено в продовженні договору, має переважне право на укладення договору оренди за результатами аукціону, за умови, що він бере участь в такому аукціоні…" (пункт 142 Порядку).
		Третя особа у запереченнях проти позову зазначає на необхідність використання нерухомого майна у власних потребах, зокрема вказує на значний вплив студентів, яких необхідно розміщувати, а приміщення для проведення занять  відсутні, а враховуючи значні площі, які були орендовані позивачем (274,3 кв. м.), третя особа наполягає на формуванні саме в даних приміщеннях учбового процесу. 
		Звертаючись до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 914/1258/18 та постанові Верховного Суду України від 17 травня 2017 року у справі № 914/433/16, у справах щодо оренди комунального майна, суд зазначає, що однім із основних чинників, які мають встановлені під час розгляду справи є мета з якою буде використовуватися нерухоме майно, що є предметом договору оренди. 
		Так, як встановлено з матеріалів справи, орендовані приміщення з 1969 року по 2000 рік належали міському тресту студентських їдалень, рішенням Харківського міськвиконкому № 04059243 Ю 0016764 від 10 січня 2000 року трест перейменовано в комунальне підприємство "Студентське" та за інформацією Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського зазначені приміщення ніколи не використовувалась для навчального процесу (останній лист з цією інформацією наданий третій особі позивачу датований 05 березня 2010 року).
		На даний час конфігурація орендованого майна не змінена, приміщення мають цільове призначення  розміщення кафе, на території якого відсутня можливість забезпечити учбовим процесом діяльність третьої особи без проведення реконструкції приміщення. Даний факт підкріплений тим, що не лише карантинній обмеження мають бути враховані під час формування території, де будуть навчатись студенти, а також санітарно-гігієнічними вимогами (безпека і життя здоров`я), протипожежними вимогами, які передбачені ДБН В.2.2.3-97 "Будинки та споруди навчальних закладів", які розповсюджується і на вищі учбові заклади.
		Так з документів, наданих третьою особою суду не доведено, що на території орендованих приміщень, окрім необхідної системи вентиляції, передбачено наскрiзне або кутове провiтрювання приміщень (в тому числі через рекреацiї, коридор або суміжне приміщення), а вікна обладнані пристроями механiчного вiдчинення фрамуг чи кватирками на доступнiй для вiдчинення висотi, що необхідно для навчальних приміщень (пункт 3.5. зазначених вимог ДБН). Крім цього, в даних нормативах (пункт 3.6, 3.82) визначено, що навчальнi примiщення належить iзолювати вiд примiщень, де є джерела запахiв (їдальнi i т.п.), а їдальнi професiйних та вищих навчальних закладiв проектуються у складi громадсько-побутових блокiв, прибудованих до навчальних корпусiв або зв`язаних з ними теплими переходами. Тобто, даними нормами передбачено відокремлення учбового процесу від джерел запахів.
		В даному разі з 2009 року нежитлові приміщення були передані в оренду з метою розміщення кафе, тобто об`єкта, який має на меті харчову діяльність з вироблення продуктів харчування, а відтак, з урахуванням визначених вище вимог ДБН, розміщуючи навчальні класи для студентів, третій особі необхідно вчинити дії покликанні на ліквідування специфічного запаху кафе, з метою отримання навчальної зали, в якій студенти зможуть проводити свої заняття. При цьому, третьою особою жодним доказом не доведено можливості будь-яким чином змінити стан орендованого нерухомого майна на навчальні приміщення, а всі документи, надані на обґрунтування своєї позиції, стосуються лише чисельності студентів. Втім, третя особа, зазначаючи про необхідність використання орендованого приміщення для власник потреб не довела, що в спірних приміщеннях студенти будуть навчатись у безпеці, а відтак суд не може констатувати факт безпечного освітнього середовища, що є умовою реалізації концепції нового вищого навчального закладу.
		Стала практика Великої Палати Верховного Суду зазначає, що правове регулювання орендних правовідносин, спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника майна володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.
		Як встановлено вище судом, заявляючи вимогу про зобов`язання оголосити та провести аукціон на продовження договору оренди нежитлового приміщення, позивач захищає своє право на законне очікування з продовження договірних правовідносин на спірне нерухоме майно. Суд вважає за необхідне зазначити про те, що особа, маючи права, вправі очікувати від їх реалізації, зокрема, матеріальне благо, не може бути обмежена у судовому захисті своїх прав; має право будь-яким не забороненим способом захищати свої права і свободи від порушення і протиправних посягань.
		Згідно з усталеною прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини основу принципу правової визначеності утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним приписам. Водночас на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" від 20 травня 2010 року, "Тошкуце та інші проти Румунії", від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ("Онер`їлдіз проти Туреччини", "Беєлер проти Італії"). 
		У рішенні Європейського Суду з прав людини від 09.01.2013р. у справі „Волков проти України" зазначено, що в країнах повинен діяти принцип правової визначеності, який зобов`язує держави та їх органи здійснювати реалізацію прав та їх захист шляхом прийняття законодавства з чітким правовим визначенням спірних правовідносин та гарантує громадянам очікувати від держав та їх органів своєчасних та вичерпних дій відповідно до вимог чинного законодавства.
		Таким чином, основу принципу правової визначеності утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним приписам.
		Позивач, як орендар, який виявив бажання на продовження між сторонами орендних правовідносин щодо майна, мав "законні очікування" на легітимність, добросовісність та "належне урядування" орендодавця у спірних правовідносинах, зокрема щодо оголошення аукціон на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року та оприлюднення оголошення про проведення аукціону на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року в електронній торговій системі. 
		Щодо позиції Верховного Суду з приводу застосування до правовідносин по оренді комунального та державного майна вимог Закону України "Про освіту", на яку посилався прокурор, надаючи заперечення по позову, то суд дану практику знає та проінформований про неї, проте зазначає, що в даній справі предметом позову є захист права позивача на реалізацію ним право на продовження договірних правовідносин щодо оренди державного майна, які оформлені договором оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року, та який (договір) в силу норми статті 204 Цивільного кодексу України є правомірним, протилежного (рішення суду про визнання договору недійсним або подання у цій справі зустрічного позову або заяви/клопотання про вихід за межі позовних вимог) учасниками справи не заявлено, а відтак суд не може у даній справі надавати оцінку саме правомірності укладення договору оренди.
		Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
		З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
		Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, -
		 
		ВИРІШИВ:
		Позов задовольнити частково.
		Зобов`язати Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області (61057, місто Харків, майдан Театральний, 1, ідентифікаційний код юридичної особи 44223324) оголосити аукціон на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року та оприлюднити оголошення про проведення аукціону на продовження договору оренди № 2155-Н від 30 грудня 2005 року в електронній торговій системі.
		В іншій частині позову - відмовити.
		Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області (61057, місто Харків, майдан Театральний, 1, ідентифікаційний код юридичної особи 44223324) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Арсам" (61003, місто Харків, майдан Конституції, буд. 11/13, ідентифікаційний код юридичної особи 22610443) судові витрати (сплачений судовий збір) у розмірі 1 135,00 грн.
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу. 
		Повне рішення складено "20" січня 2022 р. 
		 
		СуддяН.В. Калініченко
		справа № 922/3600/21

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...