Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 149/2479/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; визнання права власності.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 13.02.2022. Забезпечено надання загального доступу: 14.02.2022.
Дата набрання законної сили: 11.02.2022
Номер судового провадження: 61-14123ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		11 лютого 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 149/2479/20
		провадження № 61-14123 св 21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., 
		Коломієць Г. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 , 
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області у складі судді 
		Павлюк О. О. від 03 червня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Стадника І. М., Якименко М. М. 
		від 21 липня 2021 року,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина
		Короткий зміст позовної заяви
		 
		У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до 
		ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю.
		В обґрунтування позову зазначала, що з 14 лютого 2007 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року у справі 
		№ 149/3067/18 розірвано. Від шлюбу мають двох дітей, 2007 та 2010 року народження. 
		Позивачка, зазначала, що до 2012 року вони проживали спільно з її батьками, які мали у власності нежитлові будівлі та споруди, земельну ділянку, де здійснювали підприємницьку діяльність. Вони також почали допомагати її батьку у підприємницькій діяльності, проте у вересні 2012 року у неї було виявлено пухлину, надалі проведено операцію та призначено курс хіміотерапії, лікування проходило важко, хвороба прогресувала, почалася депресія, з`явився пригнічений стан, організм був виснажений, а після смерті батька у березні 2015 року відповідач почав демонструвати, що може замінити батька в підприємницькій діяльності, був уважний до неї та до дітей, почав проявляти активність щодо оформлення спадщини лише на неї, без урахування частки матері, для чого самостійно збирав документи і в 
		грудні 2015 року все майно, що входило до складу спадщини, за згодою матері вона переоформила на себе. 
		Вказувала, що у 2016 році ОСОБА_2 почав стверджувати, що на роботі йому важко вести справи, оскільки він не є власником бізнесу, це не дозволяє йому швидко вирішувати поточні питання, у нього немає гарантій, що ця справа залишиться йому, тому в листопаді 2016 року після сварки відповідач зібрав речі та пішов, зазначивши, що потрібні гарантії, або йому переписують половину майна, або він покидає її хвору, з двома дітьми.
		Зазначала, що 01 серпня 2017 року вона придбала квартиру 
		АДРЕСА_1 за кошти батьків, відповідач ніякого майнового відношення до набуття квартири 
		не мав, тільки надав згоду на покупку, так як вони формально перебували 
		у шлюбі, але з листопада 2016 року їх спільне подружнє життя припинилося, вони проживали окремо, її намагання повернути відповідача в сім`ю не було успішним. При цьому вказувала, що факт припинення шлюбних відносин 
		у листопаді 2016 року підтверджується рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року про розірвання шлюбу.
		Ураховуючи викладене,  ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру 
		АДРЕСА_1 зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій 
		 
		Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області 
		від 03 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 21 липня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Судові рішення мотивовано тим, що позивач не довела факту придбання спірної квартири після фактичного припинення шлюбно-сімейних відносин з відповідачем, але за час зареєстрованого шлюбу, за її особисті кошти, тобто матеріально-правову презумпцію спільності майна подружжя не спростувала, що є її процесуальним обов`язком. При цьому, суди вказали, що рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року про розірвання шлюбу не може бути преюдиційним, так як посилання в описовій частині рішення на те, що сторони проживають окремо протягом останніх трьох років судом цей факт не перевірявся, конкретної дати фактичного припинення судом не встановлено. Це була описова частина рішення суду зі слів сторін, а не мотивувальна частина рішення суду.
		Суди вказали, що під час оформлення договору купівлі-продажу спірної квартири позивач отримала згоду відповідача на купівлю спірної квартири і даний факт сторонами не заперечувався, а надані відповідачем довідки податкових декларацій підтверджують фінансову можливість для придбання спірної квартири за рахунок коштів, якими володіли сторони, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі. При цьому, з показань свідків ними проводилися ремонтні роботи в спірній квартирі, а відповідач забезпечував їхню роботу, розраховувався з ними. Також зазначили, що відповідач, проживаючи окремо від позивача, продовжував утримувати її дітей, купувати продукти харчування, речі тощо.
		Суд апеляційної інстанції зазначив, що посилання позивача про те, 
		що сторони проживають окремо протягом останніх трьох років, тому фактично шлюбні відносини припинені, не є підставою для задоволення позову, оскільки в матеріалах справи містяться договори дарування частки нерухомого майна та земельної ділянки від 19 вересня 2017 року, які укладені між сторонами уже після придбання спірної квартири 01 серпня 2017 року. При цьому, вказав, що між сторонами не було встановлено режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України, а тому щодо спірного майна не виникли правові наслідки встановлення режиму окремого проживання, передбачені статтею 120 СК України.
		 
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		 
		У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області 
		від 03 червня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду 
		від 21 липня 2021 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 149/2479/20 з Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 
		У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
		 
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди невірно встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не застосували до спірних правовідносин частину шосту статті 57 СК України. 
		Вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 20 червня 2018 року у справі № 263/240/16; від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17; від 17 грудня 2019 року у справі № 641/1793/17; 
		від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18; від 21 квітня 2021 року у справі № 200/10339/13; від 22 квітня 2021 року у справі № 447/1958/15; від 21 липня 2021 року у справі № 386/917/19. 
		Зазначає, що cуди помилково не взяли до уваги рішення районного суду 
		від 09 січня 2019 року у справі № 149/3067/18 про розірвання шлюбу та доводи позовної заяви ОСОБА_2 від 20 листопада 2018 року, які були встановлені у судовому рішенні, а саме про припинення подружніх відносин та припинення ведення спільного господарства з листопада 2016 року. 
		При цьому, зазначає, що в судовому засіданні було встановлено, що 
		ОСОБА_2 проживав у фактичних відносинах з іншою жінкою, в яких є спільна дитина, 2016 року народження, тому суди повинні були в даному спорі застосувати частину шосту статті 57 СК України.
		Також, зазначає, що суди упереджено дослідили докази набуття спірної квартири, так як врахували податкові декларації її та відповідача в сукупності, хоча з документів вбачається, що її особистий майновий стан був достатнім для придбання спірної квартири самостійно в період припинення шлюбних відносин.
		Крім того, стверджує, що суди вийшли за межі заявлених позовних вимог щодо прийняття в основу судових рішень участі відповідача в ремонтних роботах у спірній квартирі, показань свідків, оскільки справа розглядається про визнання майна особистою приватною власністю, а не стягнення коштів за ремонт квартири, врахування судом договорів дарування після придбання спірної квартири, так як ці обставини були зумовлені тяжкою ситуацією в сім`ї і на даний час вказані договори оспорюються в суді (справа №149/1962/20).
		 
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу 
		 
		У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив від  ОСОБА_2 на касаційну скаргу, в якому вказує, що спірна квартира була придбана ним з позивачем за спільні кошти під час перебування у зареєстрованому шлюбі, так як у них є дві неповнолітні дитини, за якими доглядала позивач, вони продовжували вести спільне господарство та піклуватися про дітей. Під час придбання квартири він у нотаріуса підписував відповідну заяву, якою дав згоду своїй дружині на придбання квартири, оскільки кошти на її придбання були спільними, а після придбання квартири він за власні кошти зробив у цій квартирі ремонт, обставив меблями та побутовою технікою, що підтвердили свідки.
		Також зазначає, що 19 вересня 2019 року позивач подарувала йому частину нежитлових приміщень та прилеглу до них земельну ділянку, що знаходяться у АДРЕСА_2 , тому цей факт підтверджує їхні нормальні відносини після розлучення та те, що між ними існували взаємні права та обов`язки.
		Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами постанов Верховного Суду є безпідставним, так як судові рішення були ухвалені за інших фактичних обставин у справах та правовідносини не є подібними.
		Крім того, вказує, що посилання в касаційній скарзі на судове рішення про розірвання шлюбу, як на преюдиційне рішення, є безпідставним, так як суд 
		у справі про розірвання шлюбу не перевіряв часу припинення сторонами спільного проживання та докази щодо цього не досліджував. 
		 
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року 
		№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального 
		кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження 
		у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. 
		В обґрунтування підстав касаційного оскарження рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 03 червня 2021 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 21 липня 2021 року ОСОБА_1 посилається на те, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Крім цього, вказує, що судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		Касаційна скарга  ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції 
		в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою 
		для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції 
		в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
		Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). 
		Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Наведене вище відображає зміст презумпції спільної сумісної власності подружжя, спростування якої є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується.
		Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
		Крім того, частиною шостою статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
		Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.
		На відміну від частини другої статті 119 СК України, яка містить імперативний припис про те, що одним із правових наслідків встановлення режиму окремого проживання є те, що майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважається набутим у шлюбі, частина шоста статті 57 СК України лише допускає можливість визнання судом особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
		Таким чином, законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації 
		(стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України. 
		На майно, набуте дружиною, чоловіком в період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.
		Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 14 лютого 2007 року зареєстрували шлюб, який рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року розірвано (справа №149/3067/18)
		(а. с. 10).
		Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 01 серпня 2017 року
		ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 1.3 вказаного договору на момент набуття вказаної в цьому договорі квартири покупець перебуває в зареєстрованому шлюбі. На купівлю квартири та укладення цього договору купівлі-продажу отримала згоду   ОСОБА_2 , 
		що підтверджується його заявою від 01 серпня 2017 року (а. с. 6 - 8).
		Згідно з копій податкових декларацій ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця за 2015-2019 роки отримувала дохід за 2015 рік - 443 926 грн, 2016 рік - 761 147 грн, за 2017 рік - 744 898 грн, за 2018 рік - 771 196 грн, 2019 рік - 706 808 грн (а. с. 63 - 67).
		Відповідно до довідок ГУ ДПС у Вінницькій області, ОСОБА_2 згідно поданих декларацій платника єдиного податку отримав доходи: за 2013 - 
		229 771 грн; за 2013 - 116 825 грн; за 2014 - 253 085 грн; за 2015 - 
		643 353 грн; за 2016 - 567 088 грн; за 2017 - 776 616 грн; за 2018 - 
		790 941 грн; за 2019 - 892 680 грн (а. с. 74 - 81).
		Договором дарування частки нерухомого майна від 19 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Милещенко О. Л., зареєстрованого в реєстрі за № 1023, за яким ОСОБА_1 передала безоплатно (дарує), а ОСОБА_2 прийняв дарунок - 53/100 часток з належних дарувальнику 987/1000 часток нежитлових будівель та споруд, що розташовані по АДРЕСА_2 , яке належало позивачці відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 грудня 2015 року (а. с. 68 - 69).
		Договором дарування нерухомого майна від 19 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Милещенко О. Л., зареєстрованого в реєстрі за № 1026, ОСОБА_1 передала безоплатно, а ОСОБА_2 прийняв у власність земельну ділянку площею 0,2237 га, кадастровий номер 0510900000:00:001:1439, розташовану по АДРЕСА_2 (а. с. 71 - 72). 
		Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що позивач не довела факту придбання спірної квартири після фактичного припинення шлюбно-сімейних відносин, але за час зареєстрованого шлюбу, 
		з відповідачем за її особисті кошти. Під час оформлення договору купівлі-продажу спірної квартири, вона отримала згоду відповідача на купівлю спірної квартири і даний факт сторонами не заперечувався, а надані відповідачем довідки податкових декларацій підтверджують фінансову можливість для придбання спірної квартири за рахунок коштів, якими володіли сторони, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі. При цьому, суди вірно вказали, що рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року про розірвання шлюбу не є преюдиційним, 
		а факт проживання окремо протягом останніх трьох років не підтверджений 
		й спростовується доказами наданими в справі, та договорами дарування частки нерухомого майна та земельної ділянки від 19 вересня 2017 року, які укладені між сторонами уже після придбання спірної квартири 01 серпня 2017 року.
		 
		Посилання касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції не врахував судову практику Верховного Суду є безпідставним, оскільки в наведених постановах та в оскаржуваних судових рішеннях установлені різні фактичні обставини справ, а отже, різне доведення вимог.
		Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судами не враховано рішення районного суду про розірвання шлюбу, яке на думку позивача, є преюдиційним, оскільки в справі про розірвання шлюбу не досліджувався факт з якого часу припинилися шлюбні відносини, 
		а позивачкою не надано доказів на підтвердження цього факту, такі факти зазначені лише в описовій частині рішення суду. При цьому судами встановлено, що відповідач здійснював ремонт у спірній квартирі, 
		а позивач після оформлення купівлі-продажу вказаної квартири, згідно з договором дарування подарила відповідачу частину нерухомого майна та земельну ділянку, з чого вбачається, що сторони мали спільні права і обов`язки, відповідач, як співвласник брав участь в утриманні спірної квартири.
		З огляду на викладене Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди вийшли за межі позовних вимог, так як, зазначаючи оспорені позивачем у касаційній скарзі обставини, суди обґрунтовували відмову 
		у позові і це входило до предмета доказування.
		Таким чином, Верховний Суд приходить до висновку, що судами правильно встановлено фактичні обставини у справі з дослідженням наданих доказів, 
		а наведені доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін.
		Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області 
		від 03 червня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду 
		від 21 липня 2021 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                             Д. Д. Луспеник
		 
		        Б. І. Гулько
		 
		        Г. В. Коломієць

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...