Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/12047/21 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів; Невиконання або неналежне виконання зобов’язань; банківської діяльності.
Надіслано для оприлюднення: 14.02.2022. Зареєстровано: 16.02.2022. Забезпечено надання загального доступу: 16.02.2022.
Дата набрання законної сили: 10.08.2022
Результат оскарження 10.08.2022 Північний апеляційний господарський суд: залишено рішення місцевого суду без змін, а скаргу без задоволення
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		24.01.2022Справа №  910/12047/21Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Бабич М.А., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
		за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" 
		до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" 
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" 
		про стягнення 525  143,84 доларів США та 1    288     642,04 грн, 
		 
		Представники сторін: 
		від позивача: Грибенко А.Л., Гончарук М.П.,
		від відповідача: Тузова В.О.,
		від третьої особи: не з`явився 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		 
		До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення 525       143,84 доларів США та 1       288       642,04 грн.
		Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору №209943 про розміщення коштів на строковому депозиті "Депозитна лінія" від 02.09.2013 в частині повернення позивачу грошових коштів, які були розміщено на банківському рахунку згідно з умовами договору.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.07.2021 відкрито провадження у справі № 910/12047/21, підготовче засідання призначено на 08.09.2021.
		20.08.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
		06.09.2021 на електронну пошту суду від позивача надійшли заперечення щодо залучення третьої особи.
		07.09.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшли додаткові пояснення.
		В підготовче засідання 08.09.2021 з`явилися представники сторін.
		Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив оголосити в підготовчому засіданні перерву до 20.09.2021. 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.09.2021 залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон", продовжено строк підготовчого провадження у справі № 910/12047/21 на    30 днів, відкладено підготовче засідання у справі на 18.10.2021. 
		В підготовче засідання 18.10.2021 з`явилися представники сторін.
		Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив у зв`язку з невиконанням позивачем вимог суду щодо надання доказів направлення позовної заяви з додатками третій особі  відкласти підготовче засідання на 10.11.2021.
		02.12.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшли документи.
		В підготовче засідання 10.11.2021 з`явилися представники сторін.
		Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив закрити підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 13.12.2021.
		10.12.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшли документи.
		В судове засідання 13.12.2021 з`явилися представники сторін.
		Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив оголосити в судовому засіданні перерву до 17.01.2022.
		12.01.2022 через відділ діловодства суду від відповідача надійшла письмова промова.
		В судове засідання 17.01.2022 з`явилися представники сторін.
		Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив оголосити в судовому засіданні перерву до 24.01.2022.
		21.01.2022 через відділ діловодства суду від позивача надійшла письмова промова.
		В судове засідання 24.01.2022 з`явилися представники сторін.
		Третя особа в судове засідання уповноваженого представника не направила, про час та місце судового засідання була повідомлена належним чином в порядку статті 242 Господарського процесуального кодексу України.
		Згідно з ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. 
		Зважаючи на те, що неявка третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу по суті в цьому судовому засіданні за відсутності вказаної особи. 
		Представник позивача підтримав позов та просив його задовольнити у повному обсязі. Представник відповідача проти позову заперечив, просив відмовити у його задоволенні.
		Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
		В судовому засіданні 24.01.2022 оголошено вступну та резолютивну частини рішення на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України.
		Суд зазначає, що суддя Трофименко Т.Ю. перебувала у відпустці 26.01.2022 та на лікарняному з 27.01.2022 по 05.02.2022.
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
		ВСТАНОВИВ:
		 
		02.09.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" (клієнт) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (банк) укладено договір № 209943 про розміщення коштів на строковому депозиті "Депозитна лінія" (надалі також - договір № 209943) та додаткову угоду № 1 до цього договору.
		Відповідно до п. 1.2 договору № 209943, в редакції додаткової угоди №1, його предметом є внесення клієнтом тимчасово вільних коштів (далі - вклад) у сумі 525000 доларів США на депозитний рахунок на строк, що зазначений в пункті 3.1 цієї додаткової угоди. Датою внесення вкладу вважається дата надходження коштів на депозитний рахунок. 
		Відповідно до п. 1.3 договору № 209943, в редакції додаткової угоди №1, за користування вкладом банк зобов`язується виплачувати клієнту проценти з розрахунку процентної ставки в розмірі 5% річних.
		Кошти, що розміщуються клієнтом на депозитному рахунку, надходять виключно з його поточного рахунку. Строк розміщення коштів на депозитному рахунку встановлюється до 08 вересня 2014 року (п. 3.1 договору № 209943 в редакції додаткової угоди №1).
		Нарахування процентів за вкладом проводиться за період розміщення коштів починаючи з дня, наступного за днем надходження вкладу на депозитний рахунок, що зазначено в п. 2.5 в редакції додаткової угоди  до цього договору. День повернення банком вкладу в інтервал розрахунку процентів не включається (п. 3.3 договору № 209943).
		Нарахування процентів за договором здійснюється щодня з розрахунку фактичної кількості днів у місяці та році (п. 3.4 договору № 209943).
		Згідно з п. 3.5 договору № 209943, у випадку невитребування клієнтом коштів вкладу у визначений пунктом 3.1 цього договору строк, з урахуванням умов пункту 3.2 (другий абзац) цього договору, та/або накладення арештів на вклад та рахунки клієнта, договір вважається продовженим на такий же строк, зі сплатою процентів у розмірі, який передбачено за вкладами на вимогу банку, починаючи з дня закінчення строку розміщення вкладу відповідно до пункту 3.1 цього договору у редакції додаткової угоди до цього договору. Повернення клієнту невитребуваного за строком вкладу та нарахованих процентів здійснюється банком на підставі письмової заяви та платіжного доручення клієнта з урахуванням умов пункту 3.2 (другий абзац) цього договору.
		Згідно з п. 3.12 договору № 209943 в редакції додаткової угоди №1, проценти за вкладом виплачуються клієнту в день закінчення строку розміщення вкладу, передбаченого пунктом 3.1 цієї додаткової угоди, або щомісяця кожного числа місяця, наступного за звітним місяцем. Проценти, що залишалися невиплаченими, підлягають виплаті одночасно з сумою вкладу або за письмовою заявою клієнта перераховуються на поповнення вкладу з подальшим продовженням терміну дії цього договору (або без продовження терміну дії договору) на підставі укладання додаткової угоди з урахуванням цих змін.
		Для розміщення грошових коштів за договором № 209943 банком був відкритий для клієнта рахунок № 26154000602502.
		На виконання умов вказаного договору № 209943 позивачем було розміщено тимчасово вільні грошові кошти на депозитному рахунку, а саме, відповідно до платіжного доручення від 02.09.2013 № 2261 внесено 525000 доларів США на рахунок 26154000602502.
		Зазначені обставини також встановлено у рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2017 у справі № 904/1569/15, яке змінено постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 шляхом викладення резолютивної частини у новій редакції: « Позов задовольнити частково.
		Зобов`язати Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" виконати платіжні доручення Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "ТАВРІДА ЕЛЕКТРИК УКРАЇНА" згідно переліку:
		- платіжне доручення № 11 від 17.02.2017 на суму    120 грн. щодо перерахування з рахунку НОМЕР_1 на рахунок № НОМЕР_2 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 12 від 17.02.2017 на суму 3877, 13 грн. щодо перерахування з рахунку НОМЕР_3 на рахунок № НОМЕР_2 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 5 від 17.02.2017 на суму 525000 доларів США щодо перерахування з рахунку НОМЕР_4 на рахунок № НОМЕР_5 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 7 від 17.02.2017 на суму 700000 доларів США щодо перерахування з рахунку НОМЕР_6 на рахунок № НОМЕР_5 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 9 від 17.02.2017 на суму 800000 доларів США щодо перерахування з рахунку НОМЕР_7 на рахунок № НОМЕР_5 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 6 від 17.02.2017 на суму 15318, 49 доларів США щодо перерахування з рахунку НОМЕР_8 на рахунок № НОМЕР_5 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 10 від 17.02.2017 на суму 32219, 18 доларів США щодо перерахування з рахунку НОМЕР_9 на рахунок № НОМЕР_5 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 8 від 17.02.2017 на суму 28191, 79 доларів США щодо перерахування з рахунку НОМЕР_10 на рахунок № НОМЕР_5 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення №3 від 17.02.2017 на суму 5256, 50 євро щодо перерахування з рахунку НОМЕР_11 на рахунок № НОМЕР_12 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення №4 від 17.02.2017 на суму 65778, 40 грн. щодо перерахування з рахунку НОМЕР_13 на рахунок № НОМЕР_2 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 1 від 17.02.2017 на суму 13860113, 74 грн. щодо перерахування з рахунку НОМЕР_14 на рахунок № НОМЕР_2 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві;
		- платіжне доручення № 2 від 17.02.2017 на суму 17098 доларів США щодо перерахування з рахунку № НОМЕР_15     на рахунок № НОМЕР_5 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві.
		Стягнути з Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "ТАВРІДА ЕЛЕКТРИК УКРАЇНА" проценти за депозитними вкладами у розмірі 42317, 13 доларів США та 3130, 51 грн. витрат зі сплати судового збору.
		В іншій частині позову відмовити.".
		Вказане судове рішення у справі № 904/1569/15 виконано не було, про що свідчить постанова Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києва про закінчення виконавчого провадження № 55374350 від 10.09.2019.
		Позивач звернувся до суду з цим позовом, оскільки незважаючи на неодноразові його звернення до цього часу відповідач не повернув позивачу грошові кошти, які було розміщено банківському рахунку відповідно до умов договору № 209943. У зв`язку з цим позивач просить стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 525  143,84 доларів США, з яких 525  000 доларів США - сума депозиту та 143,84 долари США - сума процентів на вклад за ставкою 1% річних, а також 3% річних на підставі ст. 625 ЦК України у розмірі 1  288  642,04 грн. 
		Заперечення відповідача обґрунтовані головним чином тим, що він не є належним відповідачем за цим позовом з огляду на переведення боргу за зобов`язанням банку щодо виплати коштів за рахунком позивача на Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" за договором про переведення боргу від 17.11.2014. Крім того, за твердженнями відповідача, у період з 11.02.2017 по 20.01.2017 діяв інший розмір відсоткової ставки «на вимогу» - 0,01% річних. Також відповідач стверджує про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 231 ГПК України, оскільки предмет, підстави і сторони у справі № 904/1569/15 є тотожними з даною. Відповідач заявив також про застосування строків позовної давності до вимог про стягнення 3% річних.
		Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.
		Згідно зі  статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.
		Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього  Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1  ст. 627 Цивільного кодексу України).
		Частиною 1 ст. 628 Цивільного кодексу України  визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства
		Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.
		Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
		Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України  зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог  Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 
		Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу України  встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
		Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7  ст. 193 Господарського кодексу України).
		Укладений між сторонами договір № 209943 за своєю правовою природою є договором банківського вкладу, а відповідно до ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
		Згідно з ч. 2 ст. 1060 Цивільного кодексу України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
		Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.
		Частиною 1 ст. 1061 Цивільного кодексу України унормовано, що банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.
		Згідно з ч. 3 ст. 1061 Цивільного кодексу України за договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу.
		За своєю природою договір банківського вкладу подібний до договору банківського рахунка. Згідно з ч. 3 ст. 1058 Цивільного кодексу України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Проте договір банківського вкладу має відмінності від договору банківського рахунка. Це насамперед відмінності в цілях, на досягнення яких вони спрямовані, а також в їх кінцевих договірних результатах.
		З системного аналізу вбачається, що ціль договору банківського вкладу полягає у залученні банком коштів фізичних та юридичних осіб під певний відсоток з метою спрямування означених коштів банком, зокрема на кредитування та відповідно отримання банком прибутку у вигляді різниці між відсотками, а вкладником у вигляді відсотків.
		Таким чином, розміщення вкладником коштів за договором банківського вкладу на депозитному рахунку має на меті саме отримання прибутку.
		Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
		Як вже було вказано судом, постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017 змінено рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2017 у справі № 904/1569/15, з-поміж іншого, зобов`язано Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" виконати платіжні доручення Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "ТАВРІДА ЕЛЕКТРИК УКРАЇНА", зокрема, платіжне доручення № 5 від 17.02.2017 на суму 525000 доларів США щодо перерахування з рахунку НОМЕР_4 на рахунок № НОМЕР_5 , який відкрито у філії "КиївСіті" ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Києві.
		Під час розгляду вказаної господарської справи суд встановив, зокрема, таке:
		-          17.02.2017 позивач (Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "ТАВРІДА ЕЛЕКТРИК УКРАЇНА") звернувся до банку з листом № 9, в якому просив виконати надані ним платіжні доручення, зокрема, п/д № 5 від 17.02.2017 на суму 525000 доларів США. Лист із платіжними дорученнями був отриманий відповідачем 20.02.2017, але платіжні доручення останнім не виконані;
		-          позивачем до суду не надано доказів звернення до відповідача із листами про витребування вкладів за спірними депозитними договорами до закінчення строку дії депозитів, як-то передбачено пунктами 3.5 цих договорів. А тому, останні з 15.06.2014, 09.09.2014 та 02.07.2015 вважаються продовженими на умовах депозиту до витребування із нарахування процентів у розмірі, який передбачено за вкладами на вимогу;
		-          договір № 209943 від 02.09.2013 (сума вкладу 525000 доларів США) припинився з 20.02.2017 (платіжне доручення № 5 від 17.02.2017 на суму 525000 доларів США про переведення даних грошових коштів з рахунку НОМЕР_4 на рахунок НОМЕР_5 , яке було отримано банком 20.02.2017);
		-          саме з моменту отримання банком платіжних доручень щодо перерахування депозитних вкладів (20.02.2017), у відповідача виник обов`язок повернути позивачу депозитні вклади та виплатити нараховані проценти. Однак, відповідач вищезазначені платіжні доручення позивача не виконав, грошові кошти, які станом на 28.05.2014 обліковувались на поточних рахунках позивача, депозитні вклади та нараховані проценти, на  рахунки визначені позивачем у платіжних дорученнях, не перерахував.
		Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.
		Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Цей правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19.
		Отже, встановлені у рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2017 у справі № 904/1569/15 (з урахуванням змін, внесених постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.09.2017), яке набрало законної сили, не можуть бути поставлені під сумнів та доказуванню у цій господарській справі не підлягають. 
		Отже, оскільки наразі зобов`язання відповідача з повернення депозитного вкладу у розмірі 525  000 доларів США за договором № 209943 залишаються невиконаними, а доказів протилежного матеріали справи не містять, позовну вимогу про стягнення цієї суми коштів суд визнає обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
		Щодо стягнення з відповідача 1% річних за період прострочення з 11.02.2017 по 20.02.2017 у розмірі 143,84 долари США суд зазначає таке.
		З розділу 1 договору № 209943 в редакції додаткової угоди №1 вбачається, що процентна ставка на вклад складала 5% річних.
		Водночас, у п. 3.5 договору № 209943 встановлено, що у випадку невитребування клієнтом коштів вкладу у визначений пунктом 3.1 цього договору строк, з урахуванням умов пункту 3.2 (другий абзац) цього договору, та/або накладення арештів на вклад та рахунки клієнта, договір вважається продовженим на такий же строк, зі сплатою процентів у розмірі, який передбачено за вкладами на вимогу банку, починаючи з дня закінчення строку розміщення вкладу відповідно до пункту 3.1 цього договору у редакції додаткової угоди до цього договору.
		Відповідно до Умов та Правил    надання банківських послуг, що регулюють порядок обслуговування ПАТ КБ «ПриватБанк» юридичних осіб та згідно наказу № 07 від 05.01.2004 процента ставка на вимогу  складає 1 % річних.
		У рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2017 у справі № 904/1569/15 встановлено, зокрема, що договір № 209943 з 09.09.2014 вважається продовженим на умовах депозиту до витребування із нарахування процентів у розмірі, який передбачено за вкладами на вимогу, у зв`язку з чим проценти за заявлений період з 09.09.2015 по 10.02.2017 підлягають нарахуванню за процентною ставкою встановленою банком на депозити до витребування - 1% річних.
		У даному випадку позивач здійснив розрахунок процентів з 11.02.1017 (після періоду нарахування, за який стягнуто проценти у рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 05.04.2017 у справі № 904/1569/15) по 20.02.2017 (день припинення депозитного договору).
		При цьому, суд відхиляє як такі, що не відповідають дійсності, доводи позивача про те, що у вказаний період часу діяв інший розмір відсоткової ставки «на вимогу» - 0,01% річних, оскільки цей розмір був встановлений лише з 04.05.2017 згідно з протоколом Комітету управління активами і пасивами від 25.04.2017.  
		Перевіривши здійснений позивачем розрахунок процентів за вкладом у сумі 143,84 долари США, суд дійшов висновку про його обґрунтованість, арифметичну правильність та відповідність фактичним обставинам справи і нормам чинного законодавства.
		Щодо стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 1  288  642,04 грн суд зазначає таке.
		Відповідно до положень    ст. 625 Цивільного кодексу України  боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		Велика Палата Верховного Суду, даючи правовий висновок щодо    застосування судами положень ст.  1048,  1050  та ст.  625    ЦК України    у    постановах від 10 квітня  2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 38) і від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (пункти 6.20-6.24)) зауважувала, що термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях: 1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; 2) прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України) (див 37. Припис абзацу другого частини першої  статті 1048 ЦК України  про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою  статті 1050 ЦК України  право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга  статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)). Підстав для відступу від цих висновків щодо застосування приписів  ЦК України  про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами немає.
		Отже, оскільки права та інтереси вкладника в охоронних правовідносинах (тобто  за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга  статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання, суд вважає, що позивач у справі після припинення дії договору вкладу  № 209943 з 21.02.2017 мав право на отримання  від відповідача грошових коштів у розмірі 3% річних, нарахованих на суму вкладу 525  000 доларів США без включення нарахованих процентів на вимогу (1% річних).
		Однак, у даному випадку позивач безпідставно включив до суми боргу за вкладом, на який можливе нарахування 3% річних, нараховані вище проценти на вимогу (1% річних) з 11.02.2017 по 20.02.2017 у розмірі 143,84 долари США.
		Разом з цим суд зазначає, що хоч у розрахунку 3% річних позивач вказав період прострочення з 21.02.2017 по 22.07.2021, однак фактично здійснив розрахунок за 1096 днів (саме ця кількість днів і значиться у відповідній графі таблиці розрахунку), тобто, з 21.02.2017 по 21.02.2020. 
		За розрахунком суду, обґрунтованою до стягнення з відповідача сумою 3% річних є сума 47  287,02 долари США (що відповідає 1  288  040,35 грн на 22.07.2021), розрахована за період з 21.02.2017 по 21.02.2020 за прострочення повернення боргу у розмірі 525  000,00 доларів США.
		Водночас, відповідач заявив про застосування строків позовної давності до вимог про стягнення 3% річних.
		Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Статтею 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
		Згідно зі статтею 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.  (пункт 5).
		Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (пункт 3), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (пункт 4).
		Згідно з частин 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. (п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі  питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013).
		Разом з тим суд звертає увагу, що пунктом 12 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
		Тобто, строк позовної давності в силу пункту 12 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України продовжено на строк дії карантину.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19"  з 12 березня 2020 року на усій території України встановлено карантин, дія якого триває в даний час.
		Оскільки вимоги про стягнення 3% річних заявлено фактично за період з 21.02.2017 по 21.02.2020, а позивач звернувся до суду з цим позовом 22.07.2021 (дата штемпеля на конверті, в якому надіслано позов до Господарського суду міста Києва), то, з урахуванням продовженого строку позовної давності позивачем пропущено цей строк для заявлення 3% річних за період з 21.02.2017 по 11.03.2017.
		Доказів переривання чи поважності причин пропущення позовної давності позивач до суду не надав.
		При цьому, вимоги про стягнення 3% річних за період з 12.03.2017 по 21.02.2020 заявлені в межах строку позовної давності, за розрахунком суду становлять 1 265  788,67 грн (еквівалент 46  467,16 доларів США за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим Національним банком України на 22.07.2021 - 24,2405 грн) та підлягають задоволенню.
		Разом з тим, як вже було вказано, відповідач, заперечуючи проти задоволення заявлених позовних вимог посилається на договір про переведення боргу від 17.11.2014, укладений між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ ФК "Фінілон", відповідно до якого банк передав ТОВ ФК "Фінілон" зобов`язання за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, укладеними установами банку в Автономній Республіці Крим. У зв`язку з цим АТ КБ "ПриватБанк" вважає, що він є неналежним відповідачем у справі з огляду на переведення боргу за зобов`язаннями по спірному рахунку новому боржнику ТОВ ФК "Фінілон", який, на думку банку, і має бути відповідачем у даній справі.
		Відповідно до ст. 520 Цивільного кодексу України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.
		Згідно з ч. 1  ст. 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
		Однак, за висновком суду, доводи АТ КБ "ПриватБанк" про неналежність його як відповідача у справі внаслідок укладення з ТОВ ФК "Фінілон" договору про переведення боргу, відповідно до якого останнє стало боржником за спірним договором № 209943, є безпідставними, оскільки банк під час розгляду справи не довів, що такий договір було укладено зі згоди позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна".
		Посилання відповідача на те, що  зміна боржника у зобов`язанні відбулася належним чином, оскільки від позивача жодних письмових заперечень на адресу банку не надходило, не заслуговують на увагу, оскільки суперечать  статті 520 Цивільного кодексу України, відповідно до якої боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.
		Наведене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 729/887/19 (провадження 61-14093св20), від 20.10.2021 у справі № 201/8704/19 (провадження № 61-16655ск21), від 17.11.2021 у справі № 755/17323/19 (провадження № 61-436св21) та від 16.12.2021 у справі № 482/242/20 (провадження № 61-14059св21) у подібних правовідносинах.
		Договір № 209943 від 02.09.2013, боржника за яким змінено на ТОВ ФК "Фінілон" всупереч закону в односторонньому порядку, не містить положень про мовчання як спосіб вираження згоди позивача на відступлення банком своїх прав чи обов`язків третім особам. До того ж, відповідно до положень частини 1 статті 654 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору вчиняється у такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
		Тобто для заміни сторони чи для переведення боргу на третю особу необхідне дотримання такої ж письмової форми, як і сам договір, і угода про це (так само як і згода позивача як кредитора) повинна оформлюватися письмово та підписуватися також і позивачем, що не було дотримано відповідачем. 
		У відзиві відповідач також посилається на відповідні пункти Умов та правил надання банківських послуг (п. 1.1.7.58 та п. 1.1.7.59), які розміщені на офіційному сайті ПриватБанка та викладені в редакції від 01.06.2014 р., що містяться в розділі „архів договорів".
		На підставі зазначених пунктів Умов та правил надання банківських послуг, 30.01.2015 року на офіційному сайті Банку за посиланням https://conditions-and-rules.privatbank.ua/news/74/?lang=ru    було розміщене повідомлення для клієнтів Банку з наступним змістом:
		«У зв`язку з анексією АР Крим і зупиненням діяльності Банка на цій території в розділ "1.1.7. Додаткові положення" Умов та правил надання банківських послуг внесені зміни про порядок взаємодії за договорами Клієнта з Банком. У разі невиконання Клієнтом обов`язків, передбачених п.1.1.7.59 цих Умов та Правил, подальша взаємодія по договору Клієнта з Банком буде здійснюватись з Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія "ФІНІЛОН", що розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, буд. 32. У разі незгоди Клієнта з переводом боргу, свої письмові заперечення Клієнт направляє Банку в строк до 15.02.2015 р. Ненадання Клієнтом заперечень у вказаний в цьому пункті строк, підтверджує здійснення Банком переводу боргу по договорам Клієнта на Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія "ФІНІЛОН" зі згоди Клієнта».
		Проте, за доводами відповідача, будь-яких письмових заперечень від позивача відносно переведення Банком на ТОВ ФК "Фінілон" боргу за договором, який є предметом спору у даній справі, на адресу банку не надходило. Тому 17.11.2014 між відповідачем та ТОВ "Фінансова компанія "Фінілон" було укладено договір про переведення боргу.
		Суд не приймає до уваги зазначені твердження відповідача, оскільки  договір № 209943 не передбачає права відповідача в односторонньому порядку шляхом зміни якихось Умов та правил надання банківських послуг, які не є частиною договору, та розміщення цих змін тільки на власному веб-сайті, відступати боргові зобов`язання або інші права чи обов`язки за договором третім особам. На спростування вказаного відповідачем належних та допустимих доказів до матеріалів справи не представлено.
		Відповідачем не наведено жодного доказу того, що позивач підписав якийсь формуляр чи заяву тощо, які б визначали приєднання позивача до договору приєднання у формі Умов. Також відповідач не надав доказів того, що Умови  регулюють відносини за договором № 209943, та є його частиною. Відповідач не наводить посилання на жоден пункт договору № 209943, з якого б слідувало, що Умови є його частиною.
		Отже, укладення між банком та ТОВ ФК "Фінілон" договору про переведення боргу б/н від 17.11.2014 не має правових наслідків для позивача у даній справі та саме банк є належним відповідачем у даній справі, який у порушення положень статті 1066 Цивільного кодексу України обмежив право позивача (клієнта за договором банківського рахунка) щодо розпорядження грошовими коштами, тим самим порушив його майнові права та інтереси.
		Наведене вище узгоджується з висновками Верховного Суду від 23.12.2021 у справі № 910/13/21 у подібних правовідносинах щодо обов`язку суду зі встановлення належного відповідача у спорі.
		Також суд відхиляє посилання відповідача про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 231 ГПК України як необґрунтовані, оскільки підстави та предмет у господарській справі № 904/1569/15 та цій справі № 91012047/21 різняться.
		Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 
		Згідно із статтями 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
		Статтею  86  Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд   оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.  
		Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
		У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім    того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
		З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
		Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
		Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати на правову допомогу покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Разом з цим, позивачем заявлено до стягнення з відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 50 000,00 грн.
		Статтею 16 ГПК України  передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
		Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої  статті 2 ГПК України).
		Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості; ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
		Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
		1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);
		2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
		3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
		У частині третій  статті 123 ГПК України  унормовано, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
		Частинами першою-другою  статті 126 ГПК України  встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Однак, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма  статті 129 ГПК України).
		Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя  статті 126 ГПК України).
		Водночас за змістом частини четвертої  статті 126 ГПК України  розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
		1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
		2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
		3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
		4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята  статті 126 ГПК України).
		За змістом положень частини п`ятої  статті 126 ГПК України  зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
		Наведене вище повністю узгоджується з твердженням скаржника про те, що суд не може на власний розсуд зменшити судові витрати без клопотання іншої сторони.
		Проте, скаржник очевидно не розділяє поняття "зменшення судових витрат" та "розподіл судових витрат". Розділяючи ці поняття, детальніше слід зазначити таке.
		Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій  статті 129 ГПК України. Проте, у частині п`ятій наведеної норми цього  Кодексу  визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
		Зокрема, відповідно до частини п`ятої  статті 129 ГПК України  під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
		1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;
		2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
		3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
		4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
		При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
		Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою  статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої  статті 129 цього Кодексу.
		Відтак, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої  статті 126 ГПК України  суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
		При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята-шоста  статті 126 ГПК України).
		Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або  з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою  статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
		У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою  статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №    915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20.
		До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №    905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
		Як зазначає Верховний Суд у численних постановах, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).
		У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
		З урахуванням наведеного не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і    їх необхідність.
		Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат на послуги адвоката в суді першої інстанції позивачем надано ордер серії АА № 1137050, договір про надання правової допомоги № 01/07/21 від 09.07.2021, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" (Клієнт) та адвокатом Гончаруком Михайлом Петровичем (Адвокат), платіжне доручення № 9080 від 20.10.2021 на суму 40  000,00 грн.
		Відповідно до п. 1.1 договору про надання правової допомоги № 01/07/21 від 09.07.2021, Адвокат зобов`язується здійснювати представництво та надавати інші види правової допомоги Клієнту щодо стягнення в судовому порядку грошових коштів (банківський вклад) з АТ «КБ «Приватбанк» (далі - Боржник), що належать Замовнику на підставі договору № 209943 про розміщення коштів на строковому депозиті "Депозитна лінія" від 02.09.2013, на умовах і в порядку, що визначені цим Договором, а Клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, що необхідні для виконання цього Договору.
		У п.п. 1) п. 4.1 вказаного договору визначено, що за надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань щодо стягнення в судовому порядку грошових коштів (банківський вклад) за договором № 209943 про розміщення коштів на строковому депозиті "Депозитна лінія" від 02.09.2013 в АТ«КБ «Приватбанк»; представництво інтересів Клієнта у суді першої інстанції під час здійснення господарського судочинства - 50 000 (п`ятдесят тисяч) гривень.
		Оцінивши у порядку  статті 86 ГПК України  надані позивачем докази витрат на послуги адвоката, суд, керуючись статтями 74 - 79,    вважає їх належними, допустимими та такими, що підтверджують витрати на професійну правничу допомогу.
		У даній справі відповідач клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, не заявляв, однак надав заперечення проти їх задоволення, посилаючись на недоведеність та неспімірність заявленої суми, зокрема, у зв`язку з тим, що позивачем не було надано а ні детального опису робіт (послуг) виконаних/наданих адвокатом,  а ні підтверджувальних документів про сплату тієї суми, яку просить позивач стягнути з відповідача. 
		Суд розглянув та відхилив вказані заперечення відповідача, з огляду на таке.
		За змістом пункту 1 частини другої статті  126, частини восьмої статті  129 ГПК України  розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
		Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої  статті 126 цього Кодексу).
		Аналогічну правову позицію викладено у постановах об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №    922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18.
		Щодо відсутності  детального опису робіт на виконання положень ч. 3 ст. 129 ГПК України, суд звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним. (Аналогічна за змістом правова позиція викладена  у постановах Верховного суду від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19 та від 20.01.2021 у справі № 357/11023/18).
		Отже, з огляду на умови договору про надання правової допомоги, враховуючи здійснення адвокатом представництва позивача у даній справі (участь у судових засіданнях, складання і підписання процесуальних документів), виходячи з критерію реальності, пропорційності до предмета спору і розумності розміру заявлених витрат на правову допомогу, суд дійшов висновку, що в даній конкретній справі заявлений до стягнення позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи, є доведеним, документально обґрунтованим та таким, що відповідає вказаним критеріям. 
		З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для зменшення заявленого позивачем до стягнення з відповідача розміру витрат на професійну правничу допомогу чи відмови у їх задоволенні.
		Разом з тим, у  зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати на правову допомогу покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		На підставі викладеного, керуючись статтями  74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва    
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1.    Позовні вимоги задовольнити частково.
		2.          Стягнути з Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (вул. Грушевського, 1-Д, м. Київ, 01001, ідентифікаційний код 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Тавріда Електрик Україна" (вул. Гарматна, 2, м. Київ, 03067, ідентифікаційний код 31576194) борг у розмірі 525  000 доларів США, проценти на вимогу у розмірі 143,84 долари США, 3% річних у розмірі 1  265  788,67 грн, судовий збір у розмірі 233  564,54 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 49  926,72 грн.
		3.          В іншій частині позову відмовити.
		4.          Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Дата складання та підписання повного тексту рішення: 14.02.2022.
		 
		 
		 
		Суддя                                                                       Т. Ю. Трофименко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...