Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 662/729/19 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти життя та здоров'я особи.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 22.02.2022. Забезпечено надання загального доступу: 22.02.2022.
Дата набрання законної сили: 16.02.2022
Номер судового провадження: 51-3422км21
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12019230220000097

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		16 лютого 2022 року
		м. Київ
		справа № 662/729/19
		провадження № 51-3422км21
		Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого  ОСОБА_1 ,
		суддів:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 
		за участю: 
		секретаря судового засідання ОСОБА_4 , 
		прокурора ОСОБА_5 , 
		у режимі відеоконференції:
		засудженої ОСОБА_6 ,
		захисника  ОСОБА_7 ,
		розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12019230220000097 за обвинуваченням 
		ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки та жительки АДРЕСА_1 , раніше не судимої в силу ст. 89 Кримінального кодексу України (далі  КК),
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК,
		за касаційними скаргами засудженої ОСОБА_6 та її захисника ОСОБА_7 на вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 лютого 2021 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 03 червня 2021 року. 
		Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		Вироком Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 лютого 2021 року ОСОБА_6 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, та із застосуванням правил ч. 4 ст. 70 цього Кодексу призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років. Також указаним вироком вирішено питання про застосування запобіжного заходу, витрат у провадженні, долю речових доказів.
		Відповідно до вироку в ніч з 06 на 07 лютого 2019 року ОСОБА_6 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 , на ґрунті неприязних стосунків, з метою заподіяння тілесних ушкоджень, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, кухонним ножем завдала одного удару в грудну клітку та двох ударів у живіт ОСОБА_8 , чим спричинила останньому умисне тяжке тілесне ушкодження за критерієм небезпеки для життя у виді проникаючого колото-різаного ушкодження живота з пораненням брижі кишечника і тонкої кишки, з ускладненням у виді фіброзно-гнійного перитоніту, що спричинило смерть потерпілого.
		Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 03 червня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_6 з доповненням та її захисника ОСОБА_7 залишено без задоволення, а вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 лютого 2021 року  без змін.
		Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
		Не погоджуючись із постановленими щодо ОСОБА_6 судовими рішеннями, сторона захисту звернулася до суду з касаційними скаргами.
		Захисник ОСОБА_7 у своїй касаційній скарзі просить скасувати вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 лютого 2021 року й ухвалу Херсонського апеляційного суду від 03 червня 2021 року та закрити кримінальне провадження стосовно ОСОБА_6 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України 
		(далі  КПК).
		На обґрунтування доводів касаційної скарги стверджує про наявність істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Так, захисник вважає, що висновки судів про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, побудовані на припущеннях, а показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 є неналежними доказами.
		Стверджує, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги щодо істотного порушення кримінального процесуального закону.
		Не погоджується з мотивами судів, покладеними в обґрунтування висновку про відсутність стану необхідної оборони в ОСОБА_6 , та вважає, що виявлене у засудженої тілесне ушкодження підтверджує вчинення нею діяння в обстановці необхідної оборони, на підставі чого заперечує правильність кваліфікації дій засудженої.
		Засуджена ОСОБА_6  у своїй касаційній скарзі та доповненнях до неї ставить вимогу про скасування постановлених щодо неї судових рішень, а кримінальне провадження щодо неї просить закрити на підставі пунктів 2, 3 ч. 1 ст. 284 КПК. Одночасно просить призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Крім того, касаційна скарга засудженої містить вимоги про надання оцінки діям слідчого, прокурора у провадженні, а також суддів Новокаховського міського суду Херсонської області та Херсонського апеляційного суду. Наполягає на вирішенні судом питання про застосування домашнього насильства щодо неї. 
		Як і захисник ОСОБА_7 , засуджена ОСОБА_6 у своїй касаційній скарзі посилається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. 
		Стверджує, що суд першої інстанції взяв до уваги лише доводи сторони обвинувачення та не обґрунтував, чому відкинув доводи сторони захисту. Вирок суду першої інстанції вважає таким, що містить суперечності та ґрунтується лише на припущеннях.
		Також засуджена зазначає, що апеляційний суд на доводи апеляційної скарги, зокрема про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, належної уваги не звернув та помилок у частині неправильної кваліфікації її дій не виправив. Вважає, що підстави кваліфікувати її дії за ч. 2 ст. 121 КК відсутні, оскільки потерпілий помер не в лікарні чи в кареті швидкої допомоги, а через кілька днів після заподіяння йому тілесних ушкоджень. При цьому до настання смерті потерпілий продовжував поратися по господарству та забороняв викликати швидку.
		За її твердженнями, тілесні ушкодження ОСОБА_8 завдала в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого, діяла з перевищенням меж необхідної оборони, а тому її дії необхідно було б кваліфікувати за ст. 116 КК або однією із статей: 123, 118 чи 124 цього Кодексу.
		Непроведення у кримінальному провадженні слідчого експерименту за її участю вважає порушенням свого права на захист, а відсутність у матеріалах провадження протоколу про вказану слідчу дію  підставою для скасування вироку.
		Також касаційна скарга засудженої містить посилання на невідповідність висновків суду фактичним обставинам у провадженні.
		Позиції учасників судового провадження 
		У судовому засіданні засуджена та її захисник підтримали подані касаційні скарги, просили їх задовольнити.
		Прокурор у судовому засіданні подані касаційні скарги вважав необґрунтованими іпросив залишити касаційні скарги засудженої та її захисника без задоволення.
		Мотиви Суду
		Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши наведені в касаційних скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційні скарги засудженої ОСОБА_6 та її захисника ОСОБА_7 задоволенню не підлягають. 
		Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Враховуючи зміст ст. 438 КПК, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та при перевірці доводів, наведених у касаційних скаргах, колегія суддів виходить із фактичних обставин, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, де перевіряє правильність їх правової оцінки судами попередніх інстанцій. Відповідно до приписів ст. 434 КПК касаційний розгляд здійснюється згідно з правилами розгляду в суді апеляційної інстанції з урахуванням особливостей, передбачених главою 32 цього Кодексу.
		З матеріалів кримінального провадження вбачається, що прокурор, скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 338 КПК, змінив обвинувачення, висунуте ОСОБА_6 за ч. 1 ст.115КК, та інкриміновані їй дії кваліфікував за ч. 2 ст. 121 цього Кодексу.
		Місцевий суд розглянув провадження за приписами ч. 1 ст. 337 КПК стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення, відповідно до обвинувального акта і з огляду на фактичні обставини кримінального правопорушення, встановлені судом, та дійшов вмотивованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. У вироку суду першої інстанції наведено належне обґрунтування висновків щодо винуватості засудженої ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, яке включає оцінку всіх доказів з урахуванням приписів ст. 94 КПК з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупності зібраних доказів  з точки зору їх достатності та взаємозв`язку.
		Свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, місцевий суд обґрунтував, посилаючись, зокрема, на показання самої засудженої, яка не заперечувала факту заподіяння потерпілому тілесного ушкодження, проте наполягала на вчиненні таких дій у стані необхідної оборони, потерпілого ОСОБА_13 , свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , а також письмові докази: рапорт начальника СРПП Новотроїцького ВП Генічеського ВП ГУНП в Херсонській області ОСОБА_14 від 08 лютого 2019 року, заяву ОСОБА_6 про вчинене кримінальне правопорушення від 08 лютого 2019року, заяву ОСОБА_6 про надання дозволу на проведення огляду належного їй будинку, протокол огляду місця події (трупа) від 08 лютого 2019 року та доданий до нього компакт-диск із відеозаписом слідчої дії, додатковий протокол огляду місця події від 08лютого 2019 року, постанову про визнання речовими доказами від 09 лютого 2019 року, ухвалу про накладення арешту на речі від 11 лютого 2019року, лікарське свідоцтво про смерть від 09 лютого 2019 року №26/н та висновок експерта судово-медичної експертизи від 09 березня 2019 року №25/н, висновки експерта від 06 березня 2019 року №28-МК, від 12 лютого 2019 року №33/Н, від 23 березня 2019 року №32-МК, від 11 березня 2019 року №305, від 15 березня 2019 року №29/ц, від 15 березня 2019 року №30, від 06 березня 2019року №45 та від 07 березня 2019 року №46, висновок експертизи від 09 лютого 2019року №55, протокол освідування особи від 11 лютого 2019 року, речові докази
		у провадженні. 
		Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи сторони захисту про ухвалення вироку на підставі припущень про винуватість засудженої, як і безпідставні твердження про те, що показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 є неналежними доказами. 
		Колегія суддів виходить з того, що відповідно до ст. 94 КПК достатніми є докази, які
		у сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування в конкретному провадженні за приписами ст. 91 цього Кодексу. Положеннями ст. 94 КПК визначено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює не тільки кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, але й сукупність зібраних доказів  з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
		Верховний Суд неодноразово зазначав, що чинний КПК не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин чи елементів складу злочину на підставі сукупності непрямих доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину чи елемент складу злочину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку (див. зокрема, постанови від 07 грудня 2020 року в справі №728/578/19 та від 20 жовтня 2021 року в справі №759/14119/17). 
		Матеріали кримінального провадження свідчать, що допит вказаних вище свідків
		суд здійснював безпосередньо з дотриманням вимог ст. 352 КПК, забезпечив стороні захисту можливість здійснення перехресного допиту свідків сторони обвинувачення,
		за наслідком чого надав їм належну оцінку в сукупності з іншими доказами у провадженні за правилами ст. 94 КПК. Оскаржені в касаційному порядку рішення містять детальний аналіз доказів, що було досліджено в ході судового розгляду, а свої висновки суди обґрунтували не лише показаннями свідків, а й показаннями самої засудженої
		та письмовими доказами у провадженні.
		З урахуванням меж касаційного розгляду, встановлених ст. 433 КПК, касаційний суд не має підстав піддавати сумніву висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо достатності доказів для визнання ОСОБА_6 винуватою у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення, з огляду на відсутність підстав для твердження про їх недопустимість. 
		Доводи засудженої щодо обов`язковості проведення слідчого експерименту за її участю
		на етапі досудового розслідування були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який відхилив їх як необґрунтовані, з чим погоджується колегія суддів суду касаційної інстанції.
		Статтями 22, 290, 349 КПК визначено право сторони обвинувачення обґрунтовувати свою позицію про доведеність винуватості особи доказами, зібраними під час проведення досудового розслідування, обсягу яких, на переконання сторони обвинувачення, буде достатньо для доведення винуватості особи та притягнення її до кримінальної відповідальності за інкримінований цій особі злочин.
		За змістом ст. 22 КПК прокурор є самостійним у своїй процесуальній діяльності, у тому числі щодо визначення обсягу доказів, які сторона обвинувачення буде долучати в суді та на підставі яких доводитиме винуватість особи. Збирання та надання доказів до суду є правом, а не обов`язком сторони обвинувачення.
		Матеріали кримінального провадження не містять даних про звернення сторони захисту під час досудового розслідування із клопотаннями про проведення слідчого експерименту. Клопотання про їх проведення, заявлені під час судового слідства, вирішені судом відповідно до вимог кримінального процесуального закону, відмова в їх задоволенні свідчить не про порушення вимог закону, а про невмотивованість і необґрунтованість поданих клопотань, про що небезпідставно зазначив суд за результатами їх розгляду. Отже, непроведення цієї слідчої дії у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 не можна вважати порушенням кримінального процесуального закону.
		В контексті наведеного безпідставними є твердження сторони захисту про те, що за відсутності слідчого експерименту судом не було встановлено достатніх доказів для підтвердження винуватості засудженої у вчиненні злочину. 
		Натомість такого змісту доводи сторони захисту були належно перевірені апеляційним судом, який з урахуванням особливостей та в межах, установлених ст. 404 КПК, у порядку, визначеному ст. 405 КПК, перевірив повноту судового розгляду і правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції і оцінки доказів. 
		Неприйнятними є також доводи засудженої про порушення права на захист, що вона обґрунтовує посиланням на непроведення зазначеної вище слідчої дії.
		Стаття 20 КПК визначає забезпечення права на захист як загальну засаду кримінального провадження та закріплює право підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення; право збирати і подавати докази; брати особисту участь у кримінальному провадженні; користуватись правовою допомогою захисника; реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК. 
		Відповідно до ст. 49 КПК слідчий, прокурор, суд зобов`язані забезпечити участь захисника
		у кримінальному провадженні у випадках, якщо відповідно до вимог ст. 52 цього Кодексу участь захисника є обов`язковою, а підозрюваний, обвинувачений не залучив захисника. Крім того, обов`язкова участь захисника залежить від тяжкості кримінального правопорушення, щодо якого здійснюється кримінальне провадження. 
		Касаційна скарга засудженої містить твердження, проте не має належного обґрунтування того, в чому саме полягає порушення прав ОСОБА_6 , передбачених ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 59 Конституції України, ст. 20, частинами 3, 4 ст. 42, ст. 52 КПК. Будь-яких очевидних та об`єктивних даних про порушення права на захист ОСОБА_6 у матеріалах справи не міститься.
		Матеріали провадження свідчать, що з моменту затримання в порядку ст. 208 КПК 08лютого 2019 року ОСОБА_6 була забезпечена правовою допомогою захисника ОСОБА_7 , який свої повноваження здійснював на підставі доручення Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Херсонській області. Цей же захисник здійснював захист ОСОБА_6 в ході судового розгляду. Процесуальна поведінка захисника не була пасивною і в касаційній скарзі не йдеться про те, що він діяв поза межами узгодженої із засудженою правової позиції чи неналежно виконував свої обов`язки.
		Засуджена ОСОБА_6 в присутності захисника на всіх етапах кримінального провадження реалізувала своє право надати пояснення з приводу підозри та обвинувачення. В матеріалах провадження немає даних про обмеження її права збирати і подавати докази; брати особисту участь у кримінальному провадженні; користуватись правовою допомогою захисника; реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК.
		Безпідставними є і доводи сторони захисту про порушення судами презумпції невинуватості.
		Презумпція невинуватості є основоположним принципом (насамперед кримінального процесуального права) і водночас правом людини, елементом права на справедливий суд.
		Відповідно до ч. 1 ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. За ч. 2 цієї ж статті ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
		Ухвалюючи вирок про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2
		ст. 121 КК, суд дослідив усі докази, надав кожному з них належну оцінку в аспекті ст. 94 КПК на предмет належності, допустимості, достовірності та їх сукупності  з точки зору достатності та взаємозв`язку і сукупність досліджених судом першої інстанції доказів переконливо свідчить про вчинення ОСОБА_6 злочину, за який її було засуджено. Жодне наявне в матеріалах провадження рішення суду не дає підстав вважати, що суд, який розглядав провадження, дійшов невмотивованого і необґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_6 до ухвалення обвинувального вироку, який відповідає вимогам статей 370, 374 КПК. 
		Засуджена ОСОБА_6 свою вину у вчиненні інкримінованого злочину визнавала в частині нанесення тілесного ушкодження, яке, за її версією, заподіяне в стані необхідної оборони. При цьому заперечувала, що смерть потерпілого настала саме внаслідок її дій.
		З матеріалів провадження вбачається, що суд ретельно перевіряв версію сторони захисту про заподіяння ОСОБА_6 тілесних ушкоджень ОСОБА_8 у стані необхідної оборони, проте вона правильно визнана безпідставною.
		Відхиляючи доводи сторони захисту щодо стану необхідної оборони, суд обґрунтовано зважив на сталі неприязні стосунки між подружжям, їхні неодноразові сварки та конфлікт, що передував обопільній бійці. 
		З фактичних обставин, установлених в ході розгляду кримінального провадження, та матеріалів справи вбачається, що між засудженою ОСОБА_6 та її чоловіком ОСОБА_8 протягом останніх років склались неприязні стосунки, неодноразово з приводу цих конфліктів кожен із них звертався із заявами до відділу поліції. У день події ОСОБА_6 висловила чоловікові чергове зауваження, між ними на ґрунті тривалих неприязних відносин виникла словесна суперечка, під час якої між обвинуваченою та потерпілим мав місце взаємний конфлікт, що переріс в обопільну бійку, під час якої вони один одному завдавали ударів, при цьому засуджена  ще й ножем. 
		Такого висновку суд дійшов на підставі аналізу, зокрема: показань самої обвинуваченої ОСОБА_6 , яка не заперечувала, що саме вона завдала потерпілому тілесного
		ушкодження ножем; показань потерпілого ОСОБА_15 та свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_10  батьків обвинуваченої, а також свідка ОСОБА_16 , які повідомили, що потерпілий і обвинувачена постійно зловживали спиртними напоями, сварились та бились між собою, при цьому часто ініціатором цих конфліктів була саме ОСОБА_6 , що мав місце випадок застосування при цьому останньою ножа та заподіяння ним тілесних ушкоджень потерпілому, проти чого, як зазначив суд, обвинувачена не заперечувала в суді; показань експерта ОСОБА_17 про те, що причиною смерті ОСОБА_8 став перитоніт, який розвинувся в результаті ножового поранення глибиною приблизно 6 см, і в разі надання потерпілому медичної допомоги своєчасно його смерть могла і не настати; даних, що містяться в протоколі огляду місця події, протоколі огляду трупа; висновів судово-медичних експертиз, зміст яких детально відображено у вироку.
		Оцінивши досліджені докази, суд переконливо спростував твердження сторони захисту про заподіяння потерпілим ОСОБА_8 засудженій ОСОБА_6 таких тілесних ушкоджень, які могли би становити реальну загрозу життю або здоров`ю.
		Наявність лише одного садна на задній поверхні грудної клітки по вертебральній лінії на рівні 2-го грудного хребця, яке виникло від дії тупого предмета, можливо 07 лютого 2019року, на переконання суду, не доводить факту суспільно небезпечного посягання достатньої інтенсивності з боку потерпілого, яке б створювало реальну загрозу заподіяння шкоди життю та здоровю ОСОБА_6 , що у свою чергу могло викликати в неї невідкладну необхідність у заподіянні шкоди потерпілому, оскільки заподіяння нею ударів йому ножем у грудну клітку та живіт, у результаті чого останній отримав тяжкі тілесні ушкодження, в той час як у засудженої виявлено лише легке тілесне ушкодження, яке має незначні скороминущі наслідки, свідчить про те, що визначальним у поведінці обвинуваченої було
		не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому, розправитися з ним, а такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони.
		Переглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченої та її захисника, апеляційний суд пристав до висновку суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, та погодився з рішенням місцевого суду, який спростував версію сторони захисту про заподіяння потерпілому тілесного ушкодження у стані необхідної оборони, навівши належні мотиви постановленого рішення. 
		Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що засуджена вчинила діяння в обстановці, яка не містить ознак необхідної оборони, що зумовлює кримінально-правову оцінку вчиненого нею на загальних підставах.
		До правил встановлення правомірності необхідної оборони належать: оцінка ознак посягання, яке має бути суспільно небезпечним, наявним і реальним. Стан необхідної оборони існує з початку суспільного небезпечного посягання і до його закінчення. Отже, право на необхідну оборону виникає з моменту створення особою, яка здійснює посягання, реальної загрози (небезпеки) заподіяння істотної шкоди охоронюваним суспільним відносинам (життю і здоров`ю), де його кінцевим моментом є припинення (відвернення) таких дій і усвідомлення (реальна можливість усвідомлення) особою, яка здійснює захист, факту остаточного припинення особою, яка здійснює посягання, суспільно небезпечних дій.
		Заподіяння шкоди особі, яка здійснює посягання, обумовлено необхідністю негайного відвернення або припинення такого посягання. Необхідність негайного відвернення або припинення суспільного небезпечного посягання виникає там і тоді, де і коли зволікання
		з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди нападнику, загрожує негайною
		і невідворотною шкодою для правоохоронюваних інтересів.
		За встановлених судом фактичних обставин, між подружжям існували сталі неприязні стосунки, які виявлялись у неодноразових сварках, а обопільній бійці в ніч з 06 на 07 лютого 2019 року також передував конфлікт, який зумовив подальше застосування насильства. 
		В касаційних скаргах сторона захисту також вказує на неодноразові домашні конфлікти засудженої із потерпілим і застосування з його боку насильства до неї під час таких подій, що було предметом оцінки судів попередніх інстанцій. Водночас матеріали кримінального провадження не містять доказів на спростування висновків судів, а доводи касаційних скарг сторони захисту позбавлені аргументованого обґрунтування своїх тверджень про стан необхідної оборони переконливого обґрунтування того, що обопільна бійка з ОСОБА_8 у ніч з 06 на 07 лютого 2019 року, на відміну від інших такого характеру подій, створила для засудженої реальну небезпеку настання таких наслідків, коли зволікання з її боку в заподіянні шкоди ОСОБА_8 загрожувало їй негайною і невідворотною істотною шкодою. 
		Отже, за встановленими судом фактичними обставинами щодо поведінки ОСОБА_8 , інтенсивності й характеру його дій, у засудженої ОСОБА_6 були відсутні підстави сприймати її як реальну загрозу. Будь-яких доказів, які би давали підстави вважати, що з боку потерпілого ОСОБА_8 мало місце суспільно небезпечне посягання, яке в контексті положень ст. 36 КК давало би засудженій підставу для захисту від нього шляхом заподіяння потерпілому тяжкої шкоди, матеріали провадження не містять.
		Наявність об`єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, яку складають діяння, суспільно небезпечні наслідки у виді тяжкого тілесного ушкодження і похідний наслідок у виді смерті потерпілого, а також причинний зв`язок між діянням і такими наслідками, підтверджено сукупністю досліджених судом належно оцінених доказів. 
		Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, належить
		до злочинів із похідними наслідками, де тяжкі тілесні ушкодження і смерть потерпілого перебувають у необхідному причинному зв`язку із вчиненим суспільно небезпечним діянням. Особливістю необхідного причинного зв`язку в злочині, передбаченому ч. 2
		ст. 121 КК, є його розвиток від суспільно небезпечного діяння до наслідку у виді тяжкого тілесного ушкодження (проміжного) і далі до наслідку у виді смерті потерпілого (похідного). Як і будь-який необхідний причинний зв`язок, він відображає закономірності розвитку негативних (відносно охоронюваних відносин) властивостей діяння, яке містить реальну можливість настання інкримінованих наслідків. 
		Діяння, інкриміноване ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 121 КК, з урахуванням його характеру
		та об`єктивно-предметних умов його вчинення, не тільки містить реальну загрозу,
		а і спричинило суспільно небезпечні наслідки, які не є результатом випадкового перетинання причинно-наслідкових ланцюжків із діяннями інших осіб. 
		Доказування суб`єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, досить часто ґрунтується не на одному чи кількох прямих доказах, а на аналізі саме сукупності всіх доказів, за якими встановлено характер дій обвинуваченого, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння, обстановку його вчинення тощо, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) таких елементів суб`єктивної сторони кримінального правопорушення, як умисел щодо заподіяння тяжкого тілесного ушкодження та необережність щодо настання смерті потерпілого.
		Попри те, що психічне ставлення до заподіяної смерті виявляється у формі необережності, інкримінований за ч. 2 ст. 121 КК злочин у цілому вважається вчиненим умисно. Найближча мета застосованого засудженою насильства у виді тяжких тілесних ушкоджень детермінована характером, змістом і спрямованістю вчинених нею дій із використанням ножа і його застосуванням для нанесення ушкоджень, локалізацією на тілі потерпілого. За встановленими судом обставинами відсутні підстави стверджувати про те, що психічне ставлення до заподіяння ОСОБА_8 тяжкого тілесного ушкодження не є умисним, як і відсутні підстави стверджувати, що воно є умисним і до заподіяної смерті. 
		Підстав вважати заподіяння смерті випадковим наслідком, коли особа не передбачала, не повинна була і за обставинами справи не могла їх передбачити (казусом), матеріали кримінального провадження не містять.
		Про повну відсутність будь-якого передбачення можливих суспільно небезпечних наслідків у виді смерті не може йтися через те, що внаслідок удару ножем потерпілому заподіяні умисні тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння, тобто такі, що в момент заподіяння (завдання) чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, попри тривалий проміжок часу, що минув після його заподіяння, в цьому кримінальному провадженні перебуває з ним у прямому причинно-наслідковому зв`язку, що і обумовило похідне настання смерті потерпілого.
		За частиною 3 ст. 25 КК необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. За встановленими судом обставинами провадження відсутні підстави стверджувати про те, що психічне ставлення засудженої до своїх дій і спричинених наслідків у виді смерті потерпілому виявляється не у формі злочинної недбалості, а в іншій формі вини чи злочинній самовпевненості.
		З огляду на характер вчиненого діяння і умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, за відсутності конкретних особливостей і властивостей її особистості, які би могли завадити тому, засуджена повинна була і могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків у виді смерті, оскільки для цього достатньо загального емпіричного досвіду щодо наслідків застосування фізичного насильства. 
		Засуджена діяла з умислом на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, могла і повинна була передбачати можливість настання похідних наслідків у виді смерті, між її діями і наслідками встановлений необхідний причинний зв`язок, а тому тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, можливість відвернути настання наслідків у разі своєчасного надання медичної допомоги, для кваліфікації вчиненого нею тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, в цьому провадженні значення не має. Доводи сторони захисту не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про наявність причинного зв`язку між діями ОСОБА_6 і заподіяними наслідками, а отже, і про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК. 
		Таким чином, доводи сторони захисту в касаційній скарзі про відсутність у діянні засудженої ознак складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК як умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані. 
		З урахуванням викладеного висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 
		у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, є обґрунтованим.
		Доводи сторони захисту про застосування домашнього насильства до засудженої ОСОБА_6 колегія суддів розглядає в аспекті тверджень про наявність підстав для застосування положень статей 116, 123 КК стосовно кваліфікації її дій, як вчинених у стані сильного душевного хвилювання.
		За статтею 116 КК кримінальна відповідальність передбачена за умисне вбивство вчинене в стані сильного душевного хвилювання, зумовленому жорстоким поводженням або таким, що принижує честь і гідність особи, а також за наявності системного характеру такого поводження з боку потерпілого. За умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, кримінальна відповідальність передбачена ст. 123 КК.
		Суб`єктивна сторона вбивства та заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, відповідальність за які передбачена статтями 116 і 123 КК, характеризується умислом, виникнення якого обумовлене таким емоційним станом винного, що значною мірою знижував здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними,  станом фізіологічного афекту, яким є короткочасна інтенсивна емоція, що панує у свідомості людини і позбавляє її певною мірою (хоча і не повністю) можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними. Поведінка особи під час сильного душевного хвилювання регулюється не заздалегідь обміркованою метою, а тим почуттям, що викликає раптові, імпульсивні дії. 
		Колегія суддів виходить з того, що обов`язковою умовою кваліфікації дій за статтями 116, 123 КК є доведення такого стану сильного душевного хвилювання засобами процесуального доказування. При цьому встановлення фактичних даних, які б свідчили про наявність обставин, передбачених ст. 116 КК, і які могли б викликати у винного стан сильного душевного хвилювання, є компетенцією суду. Натомість короткочасна інтенсивна емоція, що панує у свідомості людини і визначається як стан фізіологічного афекту, є суто психолого-психіатричним критерієм, який встановлюється на підставі відповідної експертизи. 
		Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 28 лютого 2019 року №92, який ніким з учасників судового розгляду під сумнів не ставився, ОСОБА_6 під час скоєння злочину не мала будь-якого хворобливого розладу душевної діяльності, могла усвідомлювати свої дії та керувати ними. Висновок про наявність у діях засудженої фізіологічного афекту або сильного душевного хвилювання відсутній, що позбавляє можливості юридичного аналізу. 
		Касаційний суд зазначає, що за змістом п. 15 ч. 1 ст. 7, частин 1  3 ст. 22 КПК кримінальне провадження, здійснюється на основі змагальності, передбачає самостійне обстоювання сторонами їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, встановленими цим Кодексом, і вони мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав. Натомість суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав і виконання процесуальних обов`язків.
		Суд за приписами ч. 2 ст. 26 КПК у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень кримінальним процесуальним законом. Змагальність сторін та свобода в поданні ними своїх доказів, доведення перед судом переконливості й обґрунтованості власних тверджень і доводів щодо висунутого обвинувачення є однією із засад кримінального провадження згідно
		з п. 15 ч. 1 ст. 7 КПК.
		Відповідно до положень ст. 332 КПК під час судового розгляду суд за клопотанням сторін кримінального провадження або потерпілого за наявності підстав, передбачених
		ст. 242 цього Кодексу, має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам.
		Суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам незалежно від наявності клопотання за приписами ч. 2 ст. 332 КПК, якщо: суду надані кілька висновків експертів, які суперечать один одному, а допит експертів не дав змоги усунути виявлені суперечності; під час судового розгляду виникли підстави, передбачені ч. 2 ст. 509 цього Кодексу; існують достатні підстави вважати висновок експерта (експертів) необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає інші обґрунтовані сумніви в його правильності.
		Виходячи із законодавчих норм, обвинувачений та його захисник наділені можливістю ефективно реалізувати свої права, в тому числі, за наявності обґрунтованих підстав, наполягати на проведенні експертизи і клопотати про забезпечення експертної установи відповідними матеріалами для проведення такої експертизи.
		Стороною захисту дієвості зазначених гарантій у цьому кримінальному провадженні під сумнів не поставлено. При тому, що в суді першої інстанції не ставилося питання про порушення органом досудового розслідування приписів ст. 242 КПК, не подавалось клопотань про призначення додаткової експертизи, комплексного психолого-психіатричного дослідження, допит експерта, а під час апеляційного перегляду не йшлося про недотримання судом приписів ст. 332 вказаного Кодексу і матеріали кримінального провадження не містять підстав для твердження про порушення судом положень цієї статті. 
		За таких обставин, враховуючи, що ОСОБА_6 висунуто кілька версій розвитку події злочину, яка спочатку (під час повідомлення органу поліції про смерть потерпілого) стверджувала, що ножові поранення обвинуваченому спричинили інші особи, свідку ОСОБА_9 повідомила, що чоловік поранив собі пах склом від розбитого бутиля, а в суді, хоча і визнала, що це вона заподіяла ножем ушкодження потерпілому, наполягала на тому, що вдарила його лише один раз, суд небезпідставно розцінив позицію засудженої як таку, що є неправдивою і має на меті уникнення кримінальної відповідальності за вчинене. 
		Сторона захисту в касаційних скаргах не стверджує про наявність підстав для проведення експертного психолого-психіатричного дослідження за ініціативою суду за відсутності звернення сторони захисту із клопотаннями про його проведення щодо ОСОБА_6 . Водночас за результатами перевірки матеріалів колегією суддів не встановлено таких підстав у цьому кримінальному провадженні за фактичним обставинами, встановленими судом. 
		Щодо тверджень засудженої про вчинення ОСОБА_8 щодо неї злочину, передбаченого ст. 126-1 КК колегія суддів виходить з того, що відповідно до принципу диспозитивності, закріпленого у ст. 26 КПК, сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом. Суди у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що віднесені КПК до їх повноважень. 
		Чинним кримінальним процесуальним законом не встановлено будь-якого іншого порядку, ніж визначений у ст. 214 КПК, що має застосовуватися для розгляду і перевірки заяв про вчинення кримінального правопорушення, зокрема і передбаченого ст. 126-1 КК, де визначено і повноважних суб`єктів для здійснення провадження за такими заявами, до яких суди будь-якої інстанції не належать. 
		Обґрунтовуючи свої твердження про вплив домашнього насильства з боку ОСОБА_8 на обставини цього провадження і застосування щодо неї положень закону України про кримінальну відповідальність (ст. 36 КК, статей 118 або 124 КК), засуджена ОСОБА_6 фактично заперечує фактичні обставини, встановлені судом в цьому провадженні, посилається на обставини, відмінні від тих, що були встановлені судом першої інстанції, надає власну оцінку достовірності доказів, покладених в обґрунтування висновку про її винуватість в інкримінованому злочині, перевірка чого не може бути предметом перегляду в суді касаційної інстанції.
		Доводи сторони захисту про те, що до події злочину щодо ОСОБА_6 застосовувалось домашнє насильство з боку потерпілого ОСОБА_8 , прийняті судом до уваги у взаємозв`язку з іншими доказами, суд дослідив обставини, які безпосередньо передували заподіянню ОСОБА_8 тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило його смерть, дотримавшись правил оцінки доказів.
		Перевіряючи доводи апеляційних скарг захисника ОСОБА_7 та обвинуваченої 
		ОСОБА_6 , повноту і всебічність дослідження судом першої інстанції обставин кримінального провадження, правил оцінки доказів у межах, визначених ст. 404 КПК, та впередбаченому ст. 405 цього Кодексу порядку, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність доводів сторони захисту, оскільки вони спростовуються належними, достовірними, допустимими доказами, в їх сукупності та взаємозв`язку, де вирок суду відповідає вимогам ст. 370 цього Кодексу. 
		Суд апеляційної інстанції з урахуванням положень ст. 419 КПК ретельно перевірив доводи апеляційної скарги, дав на них мотивовані відповіді. Зазначив, на яких підставах апеляційні скарги засудженої та її захисника залишив без задоволення, а вирок місцевого суду  без змін, встановив, що докази, покладені в основу обвинувального вироку, зібрано в визначеному законом порядку, є належними та допустимими. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК. З наведеного слідує, що жоден з доводів апеляційних скарг сторони захисту не залишився без оцінки та перевірки апеляційним судом, а також наведено вичерпні мотиви прийнятого рішення.
		Суд розглянув кримінальне провадження в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, перевіривши дотримання конвенційних прав. Надати будь-яку іншої оцінку процесуальній діяльності сторони обвинувачення та перевірити рішення судів першої та апеляційної інстанцій, крім як з підстав дотримання вимог кримінального процесуального закону, правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність та відповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженої, суд касаційної інстанції не уповноважений. 
		Отже, таких істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень, колегія суддів не встановила, як і не встановила підстав для закриття провадження.
		За таких обставин касаційній скарги засудженої ОСОБА_6 та її захисника ОСОБА_7 непідлягають задоволенню.
		Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
		ухвалив:
		Касаційні скарги засудженої ОСОБА_6 та її захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 лютого 2021 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 03 червня 2021 року щодо ОСОБА_6  без зміни.
		Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. 
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1   ОСОБА_2   ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...