Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/17048/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Невиконання або неналежне виконання зобов’язань; банківської діяльності.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 23.02.2022. Забезпечено надання загального доступу: 23.02.2022.
Дата набрання законної сили: 18.02.2022
Номер судового провадження: 12-85гс20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		суддів Великої Палати Верховного Суду Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Рогач Л. І.
		18 січня 2022 року
		м. Київ
		Справа № 910/17048/17
		Провадження № 12-85гс20
		у справі за позовом Акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк» до Дочірнього підприємства «Край Проперті», Приватного акціонерного товариства «Універсам № 16», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Сіті-Стейт», Товариство з обмеженою відповідальністю «Сітістейтсервіс», Товариство з обмеженою відповідальністю «Консалтингова фірма «Прометей», про стягнення 44 371 014,76 дол. США, що у гривневому еквіваленті становить 1 159 188 722,84 грн, а також 445 927 447,65 грн пені, що разом становить 1 605 116 170,49 грн.
		На розгляді Великої Палати Верховного Суду перебувало питання про те, чи виключає звернення кредитором стягнення на предмети іпотеки в позасудовому порядку будь-які наступні вимоги іпотекодержателя (кредитора) щодо виконання боржником основного зобов`язання в силу частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 03 липня 2018 року № 2478-VIII). 
		Обставини справи 
		У жовтні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Сбербанк» (далі - ПАТ «Сбербанк», Банк), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Міжнародний резервний банк» (далі - АТ «Міжнародний резервний банк») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення солідарно з Дочірнього підприємства «Край Проперті» (далі - ДП «Край Проперті») та Приватного акціонерного товариства «Універсам № 16» (далі - ПрАТ «Універсам № 16») заборгованості за кредитними договорами від 22 вересня 2011 року № 119-В/11/55/КЛ (далі - договір № 119) та № 120-В/11/55/КЛ (далі - договір № 120) у загальному розмірі (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог) 1 605 116 170,49 грн.
		Позов обґрунтовано неналежним виконанням ДП «Край Проперті» договірних зобов`язань за кредитними договорами, а вимоги щодо солідарного стягнення кредитної заборгованості з обох відповідачів - тим, що на забезпечення виконання вказаних кредитних договорів між ПАТ «Сбербанк» і ПрАТ «Універсам № 16» укладено договір поруки від 22 вересня 2015 року.
		При розгляді справи суди з`ясували, що спір у справі № 910/17048/17 виник у зв`язку з неналежним виконанням ДП «Край Проперті» кредитних зобов`язань за кредитними договорами № 119 та № 120, забезпечених іпотекою, заставою рухомого майна та порукою шляхом укладення відповідних правочинів. 
		У зв`язку з неналежним виконанням ДП «Край Проперті» кредитних зобов`язань 19-20 грудня 2017 року позивач звернув стягнення на предмети іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття їх у власність. 
		З розрахунків заборгованості, доданих позивачем до заяви про зменшення розміру позовних вимог, убачається, що позивач врахував часткове погашення заборгованості в розмірі 26 731 418,60 дол. США за рахунок звернення стягнення на іпотечне майно в позасудовому порядку шляхом прийняття його у власність. 
		18 жовтня 2019 року рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 910/17048/17, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25 червня 2020 року, позовні вимоги ПАТ «Сбербанк» задоволено повністю.
		Стягнуто солідарно з ДП «Край Проперті» та ПрАТ «Універсам № 16» на користь ПАТ «Сбербанк» заборгованість за договорами про відкриття кредитної лінії № 119 та № 120 від 22 вересня 2011 року в розмірі 44 371 014,76 дол. США та 445 927 447,65 грн. 
		Посилаючись на вимоги статей 3, 12, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», Господарський суд міста Києва дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що вимоги щодо виконання основного зобов`язання за спірними кредитними договорами є недійсними у зв`язку зі зверненням стягнення на предмети іпотеки в позасудовому порядку.
		Посилаючись на статтю 575, частину п`яту статті 590, статтю 599, частину третю статті 1049 Цивільного кодексу України (далі ? ЦК України), пункт 2 частини першої статті 1, частини першу, другу статті 7, статтю 12, частини першу, третю, п`яту статті 33 Закону України «Про іпотеку», суд апеляційної інстанції відхилив твердження ДП «Край Проперті» про те, що після реалізації позивачем позасудового способу звернення стягнення на предмети іпотеки всі наступні вимоги є припиненими на підставі частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 3 липня 2018 року № 2478-VIII. Апеляційний господарський суд зазначив, що забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному, тобто саме лише набуття кредитором права власності на предмет іпотеки в цій справі не припинило заставу рухомого майна, переданого боржником з метою забезпечення виконання основного зобов`язання.
		Касаційна скарга ДП «Край Проперті» на судові рішення була мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували частину четверту статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин. На підтвердження цих доводів скаржник посилався на постанови Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 927/84/16, від 20 червня 2018 року у справі № 757/31271/15-ц, від 26 лютого 2019 року у справі № 914/355/17, від 2 квітня 2019 року у справі № 873/26/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справах № 643/18466/15-ц та № 263/3809/17, від 3 липня 2019 року у справі № 646/7699/13-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19, від 19 лютого 2020 року у справі № 725/3690/17.
		Відповідачі вважали, що в силу вимог частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» у відповідній редакції звернення стягнення позивачем на предмети іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття їх у власність припиняє зобов`язання ДП «Край Проперті» за кредитними договорами в повному обсязі, в тому числі за іншими забезпечувальними зобов`язаннями.
		Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що справа № 910/17048/17 містить виключну правову проблему щодо застосування при вирішенні спорів, які виникли на підставі кредитних правовідносин, частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		Також підставою для передачі справи № 910/17048/17З на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначалося те, що колегія суддів Касаційного господарського суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду про відсутність підстав для стягнення суми заборгованості за договором позики, яка залишилася після реалізації предмета іпотеки шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, оскільки такі вимоги є недійсними.
		Висновок Великої Палати Верховного Суду
		Постановою від 18 січня 2022 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу ДП «Край Проперті» залишила без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін.
		Вказала про те, що законодавець пов`язав задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, в тому числі шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов`язання, що не означає, що отримання у власність одного з предметів іпотеки у будь-якому випадку має наслідком припинення основного зобов`язання в повному обсязі. 
		Системний аналіз статті 33, частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 3 липня 2018 року № 2478-VIII, статей 546, 590, 598, 599 ЦК України дає підстави для висновку, що їхнє обмежене тлумачення у вигляді припинення основного зобов`язання внаслідок реалізації прав на один із способів забезпечення виконання зобов`язання за наявності інших забезпечень та, при цьому, неповному задоволенні вимог кредитора - є несумісним з призначенням інституту забезпечення виконання зобов`язань, його правовою природою і сутністю та суперечить принципам розумності, пропорційності і рівності сторін, адже фактично позбавляє юридичного сенсу законодавчі приписи, якими передбачено право кредитора забезпечити виконання основного зобов`язання за рахунок усіх видів забезпечення зобов`язання, узгоджених сторонами.
		Буквальне застосування положень частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 3 липня 2018 року № 2478-VIII) можливе виключно в тих випадках, коли належне та повне виконання основного зобов`язання було забезпечене лише одним способом забезпечення, і вказаний спосіб було реалізовано у повному обсязі  в позасудовому порядку.
		Велика Палата Верховного Суду зазначила, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачає недійсність наступних вимог кредитора, заявлених не до основного боржника, а щодо виконання боржником основного зобов`язання, що в цьому контексті слід розуміти як недійсність вимог, заявлених до усіх сторін як основного договору, так і забезпечувальних зобов`язань, закріплених в акцесорних договорах.
		У випадку забезпечення виконання основного зобов`язання двома і більше предметами застави, основне зобов`язання не припиняється після звернення стягнення на всі предмети застави або на будь-який з них на вибір заставодержателя, якщо це не потягло повного задоволення його вимог та не закінчився строк на реалізацію права звернення стягнення на інші забезпечувальні зобов`язання.
		Щодо вирішення спору по суті Велика Палата Верховного Суду вказала, що припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 4-10цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). 
		Однак при цьому, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками судів першої й апеляційної інстанцій та зазначила, що нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту, незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів, оскільки це є наслідком узгоджених сторонами договірних умов. 
		Зміст окремої думки
		Щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку»
		Відповідно до змісту частини третьої статті 33 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, яка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
		Не погоджуючись з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній в постанові від 18 січня 2022 року справі № 910/17048/17, щодо висновку про застосування норм частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» та вважаючи висловлені у ній висновки щодо застосування норми права взаємно суперечливими та непослідовними, зазначаємо про таке.
		Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. Разом із тим частина перша статті 598 ЦК України визначає, що зобов`язання може бути припинено з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов`язання, наведених у ЦК України. 
		Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (звернення стягнення на предмети іпотеки) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
		Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
		Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
		Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.
		Частина четверта статті 36 вказаного Закону визначає спеціальну підставу припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання та вказує на те, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. 
		Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства може визначати правові підстави для припинення зобов`язання (не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що випливає із кредитного договору). Однак частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» не містить прямого посилання на припинення основного зобов`язання боржника, вказуючи на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя  щодо  виконання  боржником  основного зобов`язання. 
		У цьому контексті слід зазначити, що стаття 509 ЦК України визначає зобов`язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку, тож відсутність кореспондуючого обов`язку боржника права кредитора призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього правовідношення в цілому.
		 
		При цьому вимога іпотекодержателя прямо названа законодавцем «недійсною», тобто неіснуючою (на противагу дійсній вимозі). Тож позасудове врегулювання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (у разі його завершення) є способом виконання зобов`язання із його подальшим припиненням.
		Тобто іпотекодержатель в силу прямої вказівки закону втрачає право на застосування відповідних способів примусу, що застосовуються до боржника при невиконанні та неналежному виконанні цивільного зобов`язання. Із цього випливає і неможливість для іпотекодержателя як кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання (оберненням його у свою власність).
		Керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета застави. Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.
		На саме таке розуміння законодавчого регулювання вказує і пояснювальна записка до проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування № 6027-д від 31 липня 2017 року, якою роз`яснюється позиція законодавця: у законопроекті переглянутий підхід до норми Закону України «Про іпотеку» про позасудове врегулювання, що стосується переходу права власності на заставне майно. Враховуючи, що значна частина позичальників, до яких ця норма може бути застосована, є фізичними особами, потерпілими від значного зниження курсу гривні та фінансової кризи в Україні, запропоновано забезпечити захист їх майнових інтересів: для фізичних осіб пропонується встановити, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником - фізичною особою основного зобов`язання є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Для юридичних осіб після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
		Отже, метою законодавства як до, так і після 3 липня 2018 року було встановлення за замовчанням обмежень щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, за яким предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора. Чинне законодавство лише змінило акценти у ролі договору в цих правовідносинах: для боржників - фізичних осіб за договором можна передбачити дійсність наступних вимог, тоді як для юридичних осіб - боржників за договором можна закріпити недійсність наступних вимог кредитора.
		Враховуючи зміни, що відбулися в законодавстві, висновок Великої Палати Верховного Суду у цій справі в подальшому фактично буде стосуватися правовідносин з боржниками - фізичними особами за кредитним договором, адже за запропонованим у постанові підходом наступні вимоги іпотекодержателя до таких осіб будуть вважатися дійсними навіть після завершення позасудового врегулювання спору (наприклад, шляхом звернення стягнення на належну боржнику - фізичній особі квартиру) в разі, коли має місце забезпечення виконання основного зобов`язання двома і більше предметами застави чи іншими видами забезпеченнями зобов`язання. 
		Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.
		Частина третя статті 37 Закону України «Про іпотеку» визначає, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
		Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього (частина шоста статті 38 Закону України «Про іпотеку»).
		Таким чином, на момент звернення стягнення на предмет іпотеки кредитору відома вартість предмета іпотеки і розмір невиконаного основного грошового зобов`язання, тому на кредитора покладено ризики застосування спрощеної позасудової процедури, у тому числі вірогідність того, що за рахунок вартості майна, переданого в іпотеку, вимога за основним зобов`язанням буде забезпечена не в повному обсязі.
		Отже, недійсність наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання, передбачена частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку», тягне припинення такого основного зобов`язання, у тому числі в тих випадках, коли відбулося часткове (неповне) задоволення вимог іпотекодержателя (кредитора) за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки.
		У справі № 910/17048/17 суди попередніх інстанцій встановили, що на забезпечення виконання відповідачем своїх грошових зобов`язань за договорами № 119 та № 120 позивач з відповідачами та третіми особами у справі уклав договори іпотеки, застави та поруки. У договорах іпотеки передбачено право позивача звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Це право було реалізовано позивачем за всіма договорами іпотеки шляхом реєстрації за собою права власності на предмети іпотеки. 
		Отже, відповідно до положень частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» всі наступні вимоги позивача щодо виконання відповідачем основного зобов`язання (стягнення заборгованості за договорами № 119 та № 120) є недійсними.
		Таким чином, станом на час відкриття провадження у цій справі зобов`язання відповідачів за договорами № 119 та № 120 вже припинилися, що обумовлює відсутність порушених прав позивача та має наслідком відмову у задоволенні позову.
		Щодо вирішення спору по суті та визначення судами суми заборгованості
		Водночас вважаємо хибним висновок Великої Палати Верховного Суду щодо правомірності нарахування позивачем процентів за користування кредитом поза межами строку кредитування з огляду на таке.
		Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово (наприклад, у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16) звертала увагу на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.
		Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення з боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.  
		Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Подібний за змістом висновок міститься і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 910/10374/17.
		Однак у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 зазначено про те, що за наслідком узгодження сторонами договірних умов нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту, незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів (пункти 123-124 постанови), що повністю суперечить попередній послідовній практиці Верховного Суду.
		При цьому постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 не містить ані висновку щодо відступу від застосування норм права, наведеного у попередніх постановах Великої Палати Верховного Суду, ані зазначення про те, в чому фактичні обставини та зміст договірного регулювання у справі № 910/17048/17 так відрізняються від фактичних обставин та умов договору у справі № 912/1120/16, щоб призвести до прямо протилежних висновків.
		Ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що повністю нівелює завдання Верховного Суду щодо забезпечення єдності та сталості судової практики, єдиного застосування закону, може спричинити зменшення довіри до судової системи. 
		 
		Судді:            Л. Й. Катеринчук             Г. Р. Крет            Л. І. Рогач

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...