Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 345/5413/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: 21.03.2022. Зареєстровано: 22.03.2022. Забезпечено надання загального доступу: 23.03.2022.
Дата набрання законної сили: 21.03.2022
Номер судового провадження: 22-ц/4808/544/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 345/5413/21 
		Провадження № 22-ц/4808/544/22 
		Головуючий у 1 інстанції Юрчак Л. Б. 
		Суддя-доповідач Бойчук 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		21 березня 2022 року м. Івано-Франківськ
		Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
		               судді-доповідача        Бойчука І.В.,
		               суддів:                Пнівчук О.В., Девляшевського В.А.,
		розглянувши у порядку письмового провадженнясправу за позовом  ОСОБА_1 до Калуського ліцею № 2 Калуської міської ради Івано-Франківської області в особі директора Овсеєнко Наталії Федорівни про відновлення виконання попередніх трудових обов`язків та відновлення виплат заробітної плати за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду від 01 лютого 2022 року під головуванням судді Юрчака Л.Б. у м. Калуш,
		в с т а н о в и в:
		У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Калуського ліцею № 2 Калуської міської ради Івано-Франківської області в особі директора Овсеєнко Н.Ф. про відновлення виконання попередніх трудових обов`язків та відновлення виплат заробітної плати.
		Позов обґрунтовувала тим, що вона працює вчителем англійської мови Калуського ліцею № 2 Калуської міської ради Івано-Франківської області.
		Навчальним закладом 16.11.2021 видано наказ №139/02-01 «Про відсторонення від роботи», підписаний директором ліцею Наталією Овсеєнко. Вказаний наказ нею отримано цього ж дня та такий обґрунтований тим, що вона всупереч наказу МОЗ України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» та п. 41-6 Постанови КМ України №1236 від 09.12.2020, не здійснила в обов`язковому порядку щеплення від Covid-19 і не надала роботодавцю документ, що підтверджує проходження такого щеплення. 
		Вказувала, що вакцинація від гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом Sars-Cov-2, в Україні носить офіційний статус - клінічний експеримент.
		Жодним законом України не встановлено окремого порядку про відсторонення працівників на підставі відсутності у них щеплення від Covid-19, а відповідно до ст. 46 КЗпП України підставою відсторонення від роботи допускається у випадках, передбачених законодавством. 
		Посилаючись на те, що оскаржуваний наказ грубо порушує її права та суперечить Конституції України і КЗпП України, просила визнати незаконним і скасувати наказ Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області №139/02-01 від 16.11.2021 «Про відсторонення від роботи» та поновити її на роботі для виконання трудових обов`язків; стягнути із відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.11.2021 і до винесення судом рішення.
		Рішенням Калуського міськрайонного суду від 01 лютого 2022 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області в особі директора Овсеєнко Н.Ф. про відновлення виконання попередніх трудових обов`язків та відновлення виплат заробітної плати.
		У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.
		Зазначає, що відсторонюючи працівника від роботи, роботодавець повинен діяти на підставі та у межах повноважень згідно закону.
		Видаючи оскаржуваний наказ, відповідач керувався ст. 46 КЗпП України, статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказом МОЗ від 04.10.2021 № 2153, п. 41-6 постанови КМ України від 09.12.2020 № 1236. Однак аналіз положень ст. 46 КЗпП України, ч. 3, 4 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст. 10 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров`я», наказу МОЗ від 04.10.2021 № 2153 дає можливість зробити висновок, що ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України та головних державних санітарних лікарів АРК, областей, міст Києва та Севастополя, центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України та у разі оголошення епідемії на відповідній території, а на території України епідемії не було оголошено.
		Вказує, що відповідно до ст. 7, 42 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» на підприємства, установи, організації покладено обов`язок за поданням відповідних службових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби усувати від роботи осіб, які ухиляються від обов`язкового щеплення проти інфекції. Посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби зобов`язані вносити подання про усунення працівників від роботи у визначений законодавством спосіб, а за відсутності у роботодавця належним чином оформленого вказаного подання, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, вбачається неправомірним, що є самостійної підставою для визнання незаконним оскаржуваного наказу.
		Вакцинація проти гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом Sars-Сov-2, до Календаря профілактичних щеплень в Україні не включена ні як обов`язкова, ні як профілактична, тому працівник, який відмовився робити щеплення проти Covid-19 не є особою, яка відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень.
		Також зареєстровані на території України препарати для екстреного застосування для профілактики коронавірусної хвороби Covid-19, які не пройшли клінічних випробувань, можуть бути застосовані виключно за добровільної згоди особи. 
		Оскаржуваний наказ за відсутності обов`язкового щеплення проти Covid-19 на території України, без подання відповідних службових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби і за відсутності відповідного лікарського засобу, який може застосовуватися у медичній практиці, є втручанням у право людини на працю, визначеного ст. 43 Конституції України та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а отже незаконним та дискримінаційним.
		Постанова КМ України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09.12.2020 № 1236, наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 № 2153, якими керувався відповідач суперечать Конституції України та не підлягають застосуванню.
		Також в Україні надзвичайний стан не введено, тому в правовому полі чинного законодавства не введено карантин.
		Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити її позовні вимоги.
		Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
		Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав.
		Судом встановлено, що з серпня 1985 року позивач працює вчителем англійської мови у Калуському ліцеї №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області (назва навчального закладу неодноразово змінювалася) (а.с. 8).
		Відповідно до наказу директора ліцею від 23.10.2021 №126/02-01 «Про ознайомлення з вимогами постанови КМУ від 09.12.2020 №1236 та із змінами, що вносяться до цієї постанови від 20 жовтня 2021 №1096 щодо відсторонення від роботи працівників закладу, установи освіти, які відмовляються або ухиляються від проведення обовязкових щеплень проти COVID-19» наказано довести до відома працівників ліцею вимогу про відсторонення від роботи у випадку відмови чи ухиляння від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я (а.с. 37).
		Згідно акта № 1 від 29.10.2021, складеного комісією у складі: медичної сестри, відповідальної за здійснення щоденного контролю за дотримання протиепідеміологічних заходів у ліцеї ОСОБА_2 , заступника директора з навчально-виховної роботи ОСОБА_3 та заступника директора з виховної роботи ОСОБА_4 , ОСОБА_1 ознайомлена із вказаним наказом від 23.10.2021 №126/02-01 і відмовилася від підпису про ознайомлення з таким (а.с. 40).
		Комісією у складі: медичної сестри, відповідальної за здійснення щоденного контролю за дотримання протиепідеміологічних заходів у ліцеї ОСОБА_2 , заступника директора з навчально-виховної роботи ОСОБА_3 та заступника директора з виховної роботи ОСОБА_4 16.11.2021 складено акт № 2 про відмову ОСОБА_5 надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19. Згідно цього акта комісією запропоновано вчителю ОСОБА_5 надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 або медичний висновок про абсолютні протипоказання до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 на підставі наказу від 23.10.2021 №126/02-01, але остання відмовилася вчинити такі дії. Цим же актом проінформовано позивача про правові наслідки відмови або ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 та відсторонення від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-ІІІ з 16 листопада 2021 року. Також, цим актом проінформовано позивача, що період відсторонення від роботи без збереження заробітної плати не увійде до страхового стажу для призначення пенсії та оплати тимчасової непрацездатності, адже за цей період роботодавець не сплачуватиме за нього страховий внесок. Період відсторонення без збереження зарплати не увійде й до стажу, що дає право на щорічну відпустку (а.с. 41).
		Директором ліцею Овсеєнко Наталією 16.11.2021 на виконання п. 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 №1236 зі змінами, внесеними Постановою КМУ від 20.10.2021 №1096, відповідно до ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом МОЗ від 04.10.2021 №2153, видано наказ №139/02-01 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1». Із вказаним наказом позивач ознайомлена цього ж дня, однак не згідна, про що вона вказала у такому (а.с. 42).
		Відповідно до п. а, б ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
		Стаття 46 КЗпП України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
		Згідно ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов`язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.
		Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
		Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
		Наказом МОЗ від 04.10.2021 № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). Відповідно до цього Переліку обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 4) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 5) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 6) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 7) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
		Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку № 2153 медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16.09.2011 № 595, зареєстрованого в МЮ України 10.10.2011 за № 1161/19899 (у редакції наказу МОЗ від 11.10.2019 № 2070).
		Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ України № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.
		Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28.12.1992 № 731)
		Таким чином, якщо ставити питання обов`язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказу МОЗ № 2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.
		Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтерміновання через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.
		В матеріалах справи відсутні докази про те, що ОСОБА_1 має такий стан здоров`я, що є перешкодою для вакцинування.
		Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2» (згідно постанови КМ № 1096 від 20.10.2021) керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити:
		- контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
		- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; а також
		- взяти до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
		Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
		Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
		Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
		Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
		Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивача від роботи і це прямо передбачено законодавством та відповідає вимогам п. 41-6 постанови КМУ № 1236 (в оновленій редакції).
		Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.
		За змістом ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.
		Згідно зі ст. 8 Конституції України Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
		Статтею 4 ЦК України визначено, що актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.
		Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
		Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
		Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження (ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
		Згідно з п.1 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р. № 267, Міністерство охорони здоров`я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
		На час вирішення спору у суду відсутні підстави вбачати невідповідність виданих у межах владних повноважень вищим органом виконавчої влади, а також центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров`я, постанови та наказу на врегулювання трудових відносин під час дії запровадженого карантину, вимогам Конституції України, Кодексу про працю України, іншим законам.
		Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. 
		Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
		Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Характер положень Конституції України як норм прямої дії не породжує абсолютно безступеневий та неврегульований порядок доступу до визначених нормами основного Закону прав особи. Маючи на меті закріплення основного погляду та водночас правового скерування відносин у сфері загальних засад функціонування держави, прав і свобод людини і громадянина, органів влади, їх діяльності тощо, Конституція України не лише не виключає, але прямо передбачає механізм реалізації, зокрема шляхом визначення повноважень Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні, Кабінету Міністрів України - вищого органу у системі органів виконавчої влади, з наданою можливістю нормотворчої діяльності в забезпечення проведення, зокрема, фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
		У рішенні Конституційного суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування в правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
		Зміст постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236, наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року № 2153 в частині умов відсторонення від роботи, категорій працівників відносно яких запроваджуються заходи обмеження, є чітким та зрозумілим за виконанням, передбачуваним за правовими наслідками.
		Згідно з ч. 3, 4 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
		Контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам нормативно-правових актів і міжнародних стандартів та забезпечення ними закладів охорони здоров`я здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері контролю якості та безпеки лікарських засобів, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
		Наведені нормативні акти у взаємному зв`язку з положеннями ст. 46 КЗпП України, постановою КМУ від 09.12.2021 року № 1236, Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 вказують на обґрунтованість рішення роботодавця щодо відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.
		Згідно з п. 1 Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого Наказом МОЗ України 16.09.2011 № 595, календар профілактичних щеплень в Україні (далі - Календар) - нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення.
		Цей Календар включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз.
		Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями.
		Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.
		Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що відповідним календарем визначено перелік біологічних препаратів, терміни та періодичність проходження щеплення проти певних захворювань, що не виключає можливості встановлення обов`язковості щеплень щодо інших хвороб для певних категорій працівників. Відсутність відомостей в Календарі профілактичних щеплень в Україні про обов`язкове щеплення відносно поширюваної інфекційної хвороби не може вважатися критерієм оцінки дій або бездіяльності керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій, які зобов`язані забезпечити: контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень, відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.
		Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (ст. 2 КЗпП України).
		Також суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що в законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. Навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.
		У рішення від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява № 24429/03) ЄСПЛ сформулював правовий висновок, що обов`язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров`я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.
		Для визначення законності таких втручань ЄСПЛ вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».
		Досліджуючи питання наявності закону, ЄСПЛ в ухваленому 08.04.2021 рішенні (п. 266) у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13), яке суд першої інстанції вірно також застосував до цих правовідносинах, наголосив таке:
		«Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, § 167, 15листопада 2016р., з додатковим посиланням).»
		ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.
		В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
		Розглядаючи питання, чи є мета, за для якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):
		«Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами,ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».
		А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи (п. 285): «… Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.
		В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.
		Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».
		З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.
		Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.
		Щодо доводів позивача про сумнівність ефективності вакцини, то ЄСПЛ посилається на загальний консенсус щодо життєвої важливості такого заходу та засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров`я людини та які в разі серйозних спалахів можуть викликати проблеми в суспільстві. Зважаючи на те що частота ускладнень є досить незначною, однак безсумнівно, їх виникнення є досить загрозливим для здоров`я людини, органи Конвенції підкреслили важливість прийняття необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією… Очевидно, це стосується перевірки в кожному окремому випадку можливих протипоказань. Це також відноситься до моніторингу безпеки застосовуваних вакцин. У кожному з цих аспектів Суд не вбачає підстав ставити під сумнів адекватність національної системи вакцинації. Вакцинація проводиться медичними працівниками тільки при відсутності протипоказань, які попередньо перевіряються відповідно до звичайного протоколу, відповідні медичні працівники зобов`язані повідомляти про будь-які підозри на серйозні або несподівані побічні ефекти. Відповідно, безпека використовуваних вакцин знаходиться під постійним контролем компетентних органів».
		Стосовно порушення прав на працю, про що зазначає позивач, яка відмовилася від щеплення, ЄСПЛ зазначив таке (п. 306):
		«Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я».
		У постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто є виправданим.
		Верховний Суд у постанові від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 зазначив що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров`я її громадян. Держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущена до занять, не тільки реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учнів та працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином власне дитину, яка не отримала профілактичних щеплень. З огляду на суспільні інтереси тимчасове відсторонення дитини від занять (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) не призвело до порушення конституційного права на освіту, яку вона може отримати в інших формах.
		Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.
		Отже, право позивача на працю у шкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки ОСОБА_1 відмовилася від обов`язкового щеплення та не надала будь-яких доказів, що вона має такий стан здоров`я, який є перешкодою для вакцинації.
		Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
		Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що керівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, з урахуванням вимог ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 .
		Доводи апелянта про те, що щеплення проти COVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов`язкових щеплень визначених Законом і не може бути підставою для відсторонення від роботи особи в разі відмови від участі в такому не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Наказом МОЗ від 04.10.2021 № 2153 затверджено Перелік № 2153, відповідно до якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники, зокрема, закладів загальної середньої освіти незалежно від типу та форми власності.
		З вищенаведених підстав також є неспроможними доводи апелянта про те, що втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень не ґрунтується на законі, а на незаконному підзаконному акті.
		Посилання позивача на те, що відсторонення працівника від роботи на підставі ст. 46 КЗпП України не може бути застосоване до спірних правовідносин, оскільки щеплення від гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не передбачено Календарем профілактичних щеплень є безпідставним. Пунктом 1 Календаря профілактичних щеплень, який затверджено наказом МОЗ України 16.09.11 № 595, не визначено, що це єдиний нормативно-правовий акт, яким регулюється перелік таких щеплень. При цьому іншими нормативно-правовими актами не заборонено встановлювати обов`язкові профілактичні щеплення.
		Щодо твердження позивача про те, що Конституція України не визначає серед випадків обмеження права на працю, обмеження пов`язане із щепленням проти CОVID-19, встановлення ж такого обмеження підзаконним актом суперечить Конституції України, як це було встановлено рішенням Конституційного Суду України №10-р 2020 від 28.08.2020 року, то постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236, у редакції чинній на 08.11.2021 року, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст. 46 КЗпП України, неконституційними не визнавалися, є чинними, у зв`язку з викладеним підлягають застосуванню. 
		Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає або на яку вільно погоджується. Разом з тим, згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпеки визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тобто не робота, а саме життя, здоров`я і безпека людини визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Тому, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя і здоров`я людини над правом на роботу, яку вона обирає. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров`я її громадян.
		Можливість продовження роботи на посаді вчителя лише за умови проходження вакцинації від COVID-19 не може вважатися дискримінацією по відношенню до працівників за критерієм наявності або відсутності вакцинації. Вимога проходження вакцинації фактично є лише однією з вимог для зайняття тієї чи іншої посади поряд з іншими вимогами, до яких також відносяться, в залежності від виду посади, наявність профільної освіти, стажу роботи, проходження медичного огляду, досягнення певного віку тощо.
		Тому безпідставним є посилання апелянта щодо примусу до проведення вакцинації та на те, що вакцина від коронавірусної хвороби не завершила повний цикл клінічних випробувань, тому її застосування має бути виключно добровільним. Особа, яка займає посаду вчителя, постає перед вибором - вакцинуватися і продовжувати роботу або слідуючи своїм переконанням відмовитися від вакцинації, але в такому випадку бути відстороненою від посади, щоб не наражати на небезпеку учнів, своїх колег та й саму себе, оскільки посада вчителя передбачає велику кількість контактів.
		Таким доводам суд першої інстанції надав належну правову оцінку. При цьому, наслідком рішення позивачки за відсутності абсолютних протипоказань відмовитися від вакцинації, метою якої є захист від хвороби, яка може становити серйозну загрозу для здоров`я населення, було саме відсторонення її від роботи, при наявності можливості уникнення такого за умови відповідних протипоказань щодо вакцинації, задля забезпечення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантоване ст. 3, 27 та 49 Конституції України, гарантування безпеки як власне позивачки, так і іншим співробітникам, учням навчального закладу та є необхідним у демократичному суспільстві.
		Не заслуговують на увагу посилання апелянта на те, що за відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідних службових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, є неправомірним відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, оскільки відповідно до ст. 7, 42 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» такі заходи застосовуються для припинення порушення санітарного законодавства. 
		Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що наказ про відсторонення позивача від роботи був прийнятий у повній відповідності до законодавства і підстав для його скасування та визнання незаконним немає. Відсутні також підстави для допуску позивачки до роботи на займаній посаді вчителя. Також суд правильно вказав, що оскільки вимога позивача про визнання незаконним та скасування №139/02-01 від 16.11.2021 Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області «Про відсторонення від роботи» задоволенню не підлягає, тому слід відмовити й у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за період незаконного відсторонення, починаючи з 16.11.2021 до винесення судом рішення. 
		Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		З огляду на вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду приходить до переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права і підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено.
		Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
		п о с т а н о в и в :
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Калуського міськрайонного суду від 01 лютого 2022 року залишити без змін.
		Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		Повний текст постанови складено 21 березня 2022 року.
		 
		Суддя-доповідач:                                                        І.В. Бойчук
		Судді:                                                                        О.В. Пнівчук
		В.А. Девляшевський

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...