Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 727/2212/22 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Злочини проти основ національної безпеки України; Державна зрада.
Надіслано для оприлюднення: 05.04.2022. Зареєстровано: 05.04.2022. Забезпечено надання загального доступу: 06.04.2022.
Дата набрання законної сили: 03.05.2022
Номер судового провадження: 1-кп/727/211/22
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 22022000000000119

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		                                   Справа № 727/2212/22 
		                            Провадження № 1-кп/727/211/22
		 
		 
		ВИРОК
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		01 квітня 2022 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі: 
		головуючого судді ОСОБА_1 
		при секретарі ОСОБА_2 
		з участю прокурора ОСОБА_3 
		обвинуваченого ОСОБА_4 
		захисника ОСОБА_5 
		розглянувши у закритому підготовчому судовому засіданні в залі суду м. Чернівці кримінальне провадження №22022000000000119 по обвинуваченню ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Євпаторія, АРКрим, громадянина України, консультанта-експерта 2 відділу 4 управління Ситуаційного центру забезпечення кіберзахисту Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБ України, полковника, зареєстрованого та мешканця АДРЕСА_1 , раніше не судимого, за ст. 28 ч. 2 ст. 111 ч. 1КК України, - 
		Встановив :
		   
		Верховною радою Української Радянської Соціалістичної Республіки 24 серпня 1991 року схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України.
		Незалежність України визнали більшість держав світу, серед яких і Російська Федерація.
		Згідно Конституції України, Україна є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (далі  РФ) 1997 року та іншими міжнародно-правовими актами є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
		Відповідно до ч. 1 ст. 17, ч. 1 ст. 65 Конституції України захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України є справою всього Українського народу та обов`язком громадян України, а на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.
		Згідно зі ст. 68 Конституції України, кожен (у тому числі громадянин України ОСОБА_4 ) зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
		Згідно з п.п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, РФ, сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов`язання згідно з принципами Заключного акта наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
		Відповідно до вимог ч. 4 ст. 2 Статуту ООН всі Члени Організації Об`єднаних націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.
		Декларацією Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 09 грудня 1981 року №36/103 про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями від 16 грудня 1970 року №2734 (ХХУ), що мітить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки; від 21 грудня 1965 року №2131 (ХХ), що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та обмеження їх суверенітету та від 14 грудня 1974 року №3314 (ХХІХ), що містить визначення агресії, установлено, що ні одна з держав не має право здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов`язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції , підривної діяльності , військової окупації; здійснення сприяння , заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання ,фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
		Відповідно до Закону України від 19 червня 2003 року №964-ІV «Про основи національної безпеки України» національна безпека визначається як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією ,прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров`я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково - бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв`язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.
		Національна безпека України передбачає відсутність загрози у сферах: політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, і полягає зокрема у: безпеці конституційного ладу і державного суверенітету України, невтручанні у внутрішні справи України з боку інших держав, відсутності сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил в Україні, не порушенні принципу розподілу влади, злагодженості механізмів забезпечення законності і правопорядку (в політичній сфері); у відсутності проблем ресурсної, фінансової та технологічної залежності національної економіки від інших країн, не відпливі за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів (в економічній); у відсутності посягань на державний суверенітет України та її територіальну цілісність (у воєнній); у відсутності науково-технологічного відставання від розвинутих країн (у науково-технологічній); у не витоку інформації ,яка становить державну та іншу передбачену законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави (в інформаційній сфері).
		Державна безпека - це відсутність загрози, стан захищеності життєво важливих інтересів держави від внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх вказаних вище сферах життєдіяльності держави.
		Суверенітет держави означає верховенство державної влади, її самостійність усередині країни та незалежність у міжнародних відносинах, яка може бути обмежена лише необхідністю виконувати договори і зобов`язання в галузі міжнародних відносин.
		Територіальна цілісність держави передбачає, що всі складові території держави (адміністративно-територіальні одиниці) перебувають в нерозривному взаємозв`язку, характеризуються єдністю і не мають власного суверенітету.
		Територіальна недоторканість - це захищеність території країни в існуючих кордонах від будь-яких посягань, що можуть стосуватися незаконної зміни території України, визначеної рішеннями Верховної Ради України і міжнародними договорами України.
		Обороноздатність - це підготовленість держави до захисту від зовнішньої збройної агресії або збройного конфлікту. Складовими такої підготовленості є сукупність економічного, політичного, соціального, наукового, морально-психологічного та військового потенціалів. Стан обороноздатності України відображають її мобілізаційні можливості, кількість і якість Збройних Сил, її здатність швидко переходити на військовий стан, організовано вступати у воєнні дії та успішно виконувати завдання по обороні від агресії.
		Впродовж 2013 року у зв`язку з демократичними процесами, які відбулися в Україні, не встановлені на цей час службові особи Збройних Сил та інших військових формувань РФ, Федеральної служби безпеки РФ (далі  ФСБ РФ) та представники влади РФ, на території РФ вступили у злочину змову та домовилися про здійснення протиправних умисних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
		З метою реалізації вказаного умислу, не встановлені на цей час службові особи Збройних Сил РФ, ФСБ РФ та представники влади РФ упродовж 2013 року на території РФ розробили злочинний план, яким передбачалося для досягнення військово-політичних цілей РФ, поряд з застосуванням політичних, дипломатичних, економічних та інформаційних засобів, застосування засобів прихованого характеру, які полягали у використанні протестного потенціалу населення південно-східних регіонів України, формуванні під інформаційним впливом внутрішньої опозиції для створення постійно діючого фронту по всій території України.
		З грудня 2013 року по лютий 2014 року для забезпечення схвалення і підтримки громадянами РФ і жителями південно-східних регіонів України злочинних діянь, направлених на порушення суверенітету і територіальної цілісності України та відновлення впливу і вагомості РФ на світовій арені, вказаними особами організовано ведення інформаційно-пропагандистської підривної діяльності, яка у тому числі призвела та призводить до розпалювання національної ворожнечі.
		Так, за допомогою всіх видів медіа ресурсів РФ у цей період розпочато негативне викривлення подій на «Євромайдані», якими вказувалось на хибність Європейського вектору розвитку зовнішніх відносин України та шляхом перекручування, хибного тлумачення, компонування інформації для зміни свідомості та ставлення громадян РФ і місцевих жителів південно-східних регіонів України, представників опозиційних сил зображали як прихильників націоналістичних поглядів та побудови української держави на засадах ідей національної самосвідомості та ідентичності, учасників національно-визвольного руху середини ХХ століття (ОУН, УПА) - як прибічників та послідовників фашизму, пропагуванні їх неповноцінності за ознаками ідеологічних та політичних переконань.
		В подальшому, не встановлені на цей час службові особи Збройних Сил РФ, ФСБ РФ та представники влади РФ, продовжуючи виконання вказаного злочинного плану, всупереч вимогам п.п.1,2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, принципам Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року та вимогам ч.4 ст.2 Статуту ООН і Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 09 грудня 1981 року №36/103, від 16 грудня 1970 року №2734 (ХХV), від 21 грудня 1965 року №2131 (ХХ), від 14 грудня 1974 року №3314 (ХХІХ), спланували, підготували, розв`язали і почали ведення агресивної війни проти України, а саме віддали наказ на вторгнення підрозділів ЗС РФ на територію України - Автономну Республіку Крим і м. Севастополь, здійснили тимчасову окупацію вказаної території, чим змінили межі території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
		Протягом лютого-березня 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил РФ шляхом збройної агресії, з погрозою застосування зброї та її фактичним застосуванням, було захоплено державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, розташовані на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, тим самим порушили територіальну цілісність та державний суверенітет України, що продовжується по теперішній час.
		Таким чином, з 20.02.2014 Автономна Республіка Крим та місто Севастополь фактично знаходились під окупацією військових підрозділів Збройних Сил РФ та інших військових формувань РФ.
		Постановою Ради Федерації Федеральних Зборів РФ «Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України» № 48-СФ від 01 березня 2014 року за результатами звернення Президента РФ, виходячи з інтересів безпеки життя громадян РФ, власних співвітчизників і особового складу військового контингенту ЗС РФ, що дислокуються у відповідності з міжнародним договором на території України (Автономна Республіка Крим), у відповідності з п. «г» ч. 1 ст. 102 Конституції РФ надано згоду Президенту РФ на використання ЗС РФ на території України до «нормалізації суспільно-політичної обстановки в Україні».
		06 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим ухвалила Постанову «Про проведення загальнокримського референдуму» №1702-6/14, чим порушила конституційний принцип територіальної цілісності України та вийшла за межі своїх повноважень, встановлених Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим, іншими нормативно-правовими актами. 
		Факт порушення був встановлений Конституційним Судом України, який у рішенні від 14.03.2014 року № 2-рп/2014 визнав зазначену Постанову такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), внаслідок чого вона втратила чинність. З огляду на це Верховна Рада України 15.03.2014 року ухвалила Постанову «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим», внаслідок якої парламент Автономної Республіки Крим втратив будь-яку легітимність.
		11 березня 2014 року так званою «Верховною Радою АР Крим» прийнята так звана «Декларація незалежності Автономної Республіки Крим та міста Севастополь», якою проголошено так звану Автономну Республіку Крим включно з містом Севастополь «суверенною державою» - так званою «Республікою Крим».
		15 березня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим», внаслідок якої парламент Автономної Республіки Крим втратив легітимність.
		18 березня 2014 року підписаний «Договір між РФ та так званою «Республікою Крим» про прийняття до РФ так званої «Республіки Крим» та утворення у складі РФ нових суб`єктів», який вже 19 березня рішенням Конституційного Суду РФ визнаний таким, що відповідає Конституції РФ, 20 березня 2014 року його ратифікувала більшістю голосів Держдума РФ, а 21 березня 2014 року - Рада Федерації Федеральних Зборів РФ.
		21 березня 2014 року прийнятий Федеральний Конституційний Закон РФ № 6-ФКЗ, схвалений Держдумою РФ 20 березня 2014 року та Радою Федерації Федеральних Зборів РФ 21 березня 2014 року, яким прийнято до РФ так звану «Республіку Крим» та утворені в складі РФ нові суб`єкти  так звана «Республіка Крим» та так зване «місто федерального значення Севастополь». Підставами для прийняття так званої «Республіки Крим» до РФ визнані: 
		а) результати так званого «загальнокримського референдуму», проведеного 16 березня 2014 року в АР Крим; 
		б) так звана «Декларація про незалежність АР Крим та міста Севастополя»; 
		в) так званий «Договір між РФ та Республікою Крим про прийняття до РФ Республіки Крим та утворення у складі РФ нових суб`єктів»; 
		г) пропозиція так званої «Республіки Крим» та так званого «міста з особливим статусом Севастополя» про прийняття до РФ; 
		ґ) даний ФКЗ (ч. 2 ст. 1 ФКЗ) так званий «Республіка Крим» вважається прийнятою до РФ з дати підписання так званого «Договору між РФ та так званої «Республікою Крим» про прийняття до РФ так званої «Республіки Крим» та утворення у складі РФ нових суб`єктів» (ч. 3 ст. 1 ФКЗ).
		Верховною Радою України 15 квітня 2014 року прийнято Закон України №1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», згідно з яким перебування підрозділів ЗС РФ на території України з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам, визнано окупацією частини території суверенної держави Україна, а територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, внутрішні води України цих територій, внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територію виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України, а також повітряний простір над вищезазначеними територіями, визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії РФ.
		Викладене кореспондує положенням Постанови Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором», Постанови Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» та Постанови Верховної Ради України від 20 березня 2018 року № 2356-VIII «Про комплекс невідкладних заходів щодо практичної реалізації міжнародно-правової відповідальності Російської Федерації за збройну агресію проти України», якими визнано РФ державою-агресором та констатовано факт збройного конфлікту між Україною та РФ.
		Зокрема, відповідно до звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання РФ державою-агресором, РФ визнано державою-агресором та констатовано факт початку збройного конфлікту, викликаного російською агресією з 20 лютого 2014 року під час вторгнення окремих підрозділів ЗС РФ через державний кордон України в районі Керченської протоки та використання РФ своїх військових формувань, дислокованих у Криму для забезпечення ведення агресивної війни проти України.
		Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року № 68/262, «референдум», проведений в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (АР Крим) 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (АР Крим).
		Резолюціями Генеральної Асамблеї ООН «Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)» від 19 грудня 2016 року № 71/205 та від 19 грудня 2017 року № 72/190, «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, районів Чорного та Азовського морів» від 17 грудня 2018 року, «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» від 22 грудня 2018 року послідовно засуджено тимчасову окупацію Російською Федерацією внаслідок військової агресії частини території України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (АР Крим) - підтверджено невизнання її анексії.
		Таким чином, тимчасова окупація РФ частини території України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (АР Крим), яка розпочалася із збройного конфлікту, викликаного російською військовою агресією, починаючи з 20 лютого 2014 року, а також анексія з боку РФ цієї частини території України є загальновідомими фактами, які за хронологією подій: 
		а) констатовані нормативними, хоча і засудженими з точки зору міжнародного права, актами РФ, а також «нормативними актами» самопроголошених суб`єктів на території України в АР Крим, законність яких не визнається державою Україна, проте прийнятих судом у даному випадку до уваги, оскільки вирішується питання про відповідальність за вчинення злочинів, внаслідок яких були прийняті такі акти; 
		б) встановлені національними нормативно-правовими актами, які є обов`язковими для застосування на території України; 
		в) засуджені загально міжнародними актами колективного реагування, - а відтак ці факти не потребують окремого судового доведення.
		За таких обставин, статус території АР Крим, відповідно до Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено як тимчасово окупована територія, унаслідок збройної агресії РФ, та встановлено особливий правовий режим на цій території, визначено особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
		Таким чином, станом на березень 2014 року Україна перебувала у стані, що характеризується діями щодо вирішення національно-етнічних, релігійних та інших протиріч із застосуванням засобів збройного насильства, за яких держава не переходить в особливий стан, що визначається як війна, і не вводить режим воєнного стану в країні або на частині її території, а збройна боротьба не виходить за межі операційного напрямку (мають місце різні військові інциденти, військові акції, інші військові зіткнення обмеженого масштабу (низької інтенсивності) із застосуванням іррегулярних або регулярних збройних формувань), тобто знаходилася у періоді збройного конфлікту.
		Однак, у порушення актів національного та міжнародного законодавства громадянин України обвинувачений ОСОБА_4 , всупереч конституційному обов`язку захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, вчинив державну зраду (особливо тяжкий злочин проти основ національної безпеки України) за попередньою змовою групою осіб за наступних обставин.
		Батько обвинуваченого ОСОБА_4 - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець с. Черемушки Інзенського району Ульянівської області Російської Федерації, постійно проживає на території міста Євпаторія Автономної Республіки Крим, до 2012 року обіймав посаду начальника пожежної безпеки МНС України в АР Крим, на даний час  військовий пенсіонер, має звання генерал-майор, має широке коло знайомств із представниками «правоохоронних органів» та «спеціальних служб» на тимчасово окупованій території АР Крим, зокрема із працівниками Федеральної служби безпеки Російської Федерації (далі - ФСБ РФ). 
		Протягом 2014-2019 років, після анексії та тимчасової окупації Російською Федерацією АР Крим, ОСОБА_6 неодноразово просив свого сина  обвинуваченого ОСОБА_4 змінити місце свого постійного проживання з міста Київ на тимчасово окуповану територію АР Крим. На застереження обвинуваченого ОСОБА_4 щодо його безпечного переїзду та подальшого проживання в АР Крим, враховуючи його статус учасника бойових дій одержаний у зв`язку з його безпосередньою участю в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей, а також його службу в органах Служби безпеки України, ОСОБА_6 запевнив обвинуваченого ОСОБА_4 у тому, що його безпека буде повністю забезпечена, ураховуючи надійні зв`язки ОСОБА_6 в органах ФСБ РФ. 
		Так, в березні 2014 року (більш точний час під час досудового розслідування не встановлено) обвинувачений ОСОБА_4 , перебуваючи у м. Києві, під час телефонної розмови із батьком  ОСОБА_6 , отримав від останнього пряму пропозицію переїхати для постійного проживання та роботи на тимчасово окуповану територію АР Крим. ОСОБА_6 запевнив, що вирішення всіх проблемних питань, пов`язаних із перебуванням обвинуваченого ОСОБА_4 на тимчасово окупованій території АР Крим візьме на себе його близький приятель ОСОБА_7 (на той час  радник Президента РФ з координації діяльності федеральних органів виконавчої влади, направленої на розвиток євразійської інтеграції в рамках Митного союзу і Єдиного економічного простору Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан). Отримавши вказану пропозицію від свого батька, будучи співробітником Служби безпеки України, розуміючи неможливість проживання на тимчасово окупованій території АР Крим та юридичну відповідальність співробітника державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями за вказані дії, обвинувачений ОСОБА_4 сказав ОСОБА_6 , що розгляне вказану пропозицію тільки у тому разі, якщо звільниться зі служби в СБУ, а також у разі гарантування йому трудової зайнятості на території АР Крим.
		В подальшому, а саме у квітні 2014 року (більш точний час під час досудового розслідування не встановлено), обвинувачений ОСОБА_4 на запрошення свого батька ОСОБА_6 прибув на тимчасово окуповану територію АР Крим для зустрічі із останнім за адресою: АДРЕСА_2 . Під час бесіди за вказаною адресою ОСОБА_6 попередив обвинуваченого ОСОБА_4 про те, що обговорив із ОСОБА_7 можливості його працевлаштування та переїзду для постійного проживання до АР Крим, однак для врегулювання усіх спірних питань обвинувачений ОСОБА_4 мав особисто поспілкуватися із представником ОСОБА_7 . У підтвердження своїх слів ОСОБА_6 наступного дня після вказаної розмови організував зустріч, на яку з`явився він сам, обвинувачений ОСОБА_4 , а також невстановлений представник ФСБ РФ на ім`я ОСОБА_8 . Під час бесіди із обвинуваченим ОСОБА_4 невстановлений на даний час представник ФСБ РФ зазначив про свою обізнаність щодо служби обвинуваченого ОСОБА_4 в Департаменті контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБ України. Вказаний представник ФСБ РФ запевнив обвинуваченого ОСОБА_4 у реальності його переїзду до тимчасово окупованої території АР Крим, а також можливості працевлаштування останнього на службу в Федеральну службу контролю за наркотиками по АР Крим. Для цього невстановлена на даний час особа на ім`я ОСОБА_8  представник ФСБ РФ вказала на необхідність передачі обвинуваченим ОСОБА_4 своєї автобіографії та дипломів про вищу освіту. При цьому, обумовленим каналом зв`язку представник ФСБ РФ визначив електронну поштову скриньку, яку обвинувачений ОСОБА_4 мав відкрити для своєї матері. Листування повинно було відбуватися з електронної скриньки матері  ОСОБА_9 , звідти інформація мала передаватися батьку  ОСОБА_6 , та в подальшому  представникам ФСБ РФ.
		Підтримавши вказану пропозицію, 11.04.2014 обвинувачений ОСОБА_4 , використовуючи електронну поштову скриньку « ІНФОРМАЦІЯ_3 » направив на електронну поштову скриньку матері ОСОБА_9 - « ІНФОРМАЦІЯ_4 » для подальшої передачі представникам ФСБ РФ, запитувані за вищевказаних обставин документи. Таким чином обвинуваче6ний ОСОБА_4 розпочав спілкування із представниками ФСБ РФ, чим фактично створив умови для подальшого використання його з метою допомоги у проведенні підривної діяльності проти України.
		Після цього, обвинувачен6ий ОСОБА_4 продовжив спілкування через свого батька з невстановленими на даний час представниками ФСБ РФ, переслідуючи кінцеву мету  переїзд для постійного проживання та працевлаштування в АР Крим. 
		05.05.2014 на виконання прохання представників вказаної спецслужби РФ щодо надання інформації про співробітників СБ України, які потенційно можуть представляти інтерес для спеціальних служб РФ, з метою проведення підривної діяльності проти обороноздатності, державної, економічної та інформаційної безпеки України використовуючи електронну поштову скриньку « ІНФОРМАЦІЯ_3 » направив на електронну поштову скриньку « ІНФОРМАЦІЯ_4 » інформацію щодо попереднього вивчення ним співробітника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБ України, а також надав для передачі представникам ФСБ РФ його повні анкетні відомості, послужний список, напрямки роботи його підрозділу, та загальну його характеристику. Окрім того, у вказаному електронному листі обвинувачений ОСОБА_4 пообіцяв підготовити для подальшої передачі співробітникам ФСБ РФ перелік народних депутатів України, відомості щодо яких можуть бути використані представниками ФСБ РФ на шкоду суверенітету, обороноздатності, державної, економічної та інформаційної безпеки України. 
		Так, під час несанкціонованого виїзду обвинуваченого ОСОБА_4 до тимчасово окупованої території АР Крим, у невстановлений досудовим розслідуванням час в 2015 році, під час чергової зустрічі із батьком  ОСОБА_6 , останній продемонстрував обвинуваченому ОСОБА_4 паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_1 , виданий 22.10.2014 «відділом Управління Федеральної міграційної служби Росії по Республіці Крим в Сакскому районі» на ім`я ОСОБА_4 , який, зі слів батька, він отримав без особистої присутності обвинуваченого ОСОБА_4 , чим підтвердив свою вагу та авторитет серед органів окупаційної влади Російської Федерації на тимчасово окупованій території АР Крим, зокрема в «Управлінні Федеральної міграційної служби Росії по Республіці Крим».
		Після призначення обвинуваченого ОСОБА_4 у лютому 2018 року на посаду консультанта-експерта 2 відділу 4 управління Ситуаційного центру забезпечення кіберзахисту Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки СБ України під час особистих зустрічей у місті Києві, ОСОБА_6 , переслідуючи мету переїзду свого сина до тимчасово окупованої території АР Крим та подальшої співпраці останнього із співробітниками ФСБ РФ продовжив активно наполягати на переїзді обвинуваченого ОСОБА_4 до АР Крим. Обвинувачений ОСОБА_4 достовірно розумів та усвідомлював, що вищевказані дії його батька здійснювалися на вимогу працівників ФСБ РФ, з метою використання обвинуваченого ОСОБА_4 як агента вказаної спецслужби Російської Федерації. 
		В подальшому, діючи за заздалегідь обумовленим планом, виконуючи вказівки представників ФСБ РФ, намагаючись створити враження особи, яка обізнана із інформацією, яку можна використати з метою підривної діяльності проти України, обвинувачений ОСОБА_4 12.04.2019, перебуваючи у м. Києві, розмістив на створеній ним електронній поштовій скриньці « ІНФОРМАЦІЯ_5 » текстовий файл «Раб.txt», в якому містився повний перелік особового складу ДКІБ СБ України, із зазначенням повних установчих відомостей всього керівництва Департаменту, номерів операторів мобільного зв`язку, якими користувалися співробітники, а також адреси розташування підрозділів ДКІБ СБ України у місті Києві. З метою використання вказаної інформації представниками ФСБ РФ проти обороноздатності та інформаційної безпеки України, обвинувачений ОСОБА_4 надав пароль від вищевказаної створеної ним поштової скриньки через ОСОБА_6 для представників ФСБ РФ. 
		Після цього, у період з 22.12.2021 по 12.01.2022 (більш точної дати під час досудового розслідування не встановлено), перебуваючи за місцем реєстрації та фактичного проживання обвинуваченого ОСОБА_4 , за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_6 на виконання вказівки невстановленого на даний час співробітника ФСБ РФ, запропонував своєму сину продовжити оперативний контакт із працівниками вказаної спеціальної служби Російської Федерації. Вказаний контакт мав бути використаний з метою доведення дезінформації до підрозділів Служби безпеки України, а також здійснення моніторингу за реалізацією співробітниками СБ України вказаної викривленої інформації. Крім того, під час очікуваної взаємодії співробітники ФСБ РФ планували використати можливості обвинуваченого ОСОБА_4 , як співробітника державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку, шляхом надання недостовірної інформації (дезінформації) до підрозділів СБ України, в першу чергу до Департаменту контррозвідки, що призвело б до протидії хибним загрозам національній безпеці України. 
		13.03.2022 перебуваючи у м. Чернівці обвинувачений ОСОБА_4 отримав телефонний дзвінок від свого батька ОСОБА_6 , під час якого останній в чергове запропонував обвинуваченому ОСОБА_4 співпрацювати з ФСБ РФ. 
		13.03.2022 протиправна діяльність обвинуваченого ОСОБА_4 , що полягала в умисному вчиненні за попередньою змовою групою осіб надання представникам іноземної організації допомоги в проведенні підривної діяльності проти України була припинена. 
		Таким чином обвинувачений ОСОБА_4 вчинив злочин, передбачений ст. 28 ч. 2 ст. 111 ч. 1 ККУкраїни, тобто державна зрада, умисно вчинена громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України шляхом надання представнику іноземної організації допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, за попередньою змовою групою осіб.
		28 березня 2022 року між начальником відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону ОСОБА_10 та ОСОБА_4 у присутності захисника ОСОБА_5 укладено угоду про визнання винуватості. 
		Згідно з угодою про визнання винуватості обвинувачений ОСОБА_4 повністю визнав свою винуватість у вчиненні кримінального злочину.
		Крім цього, при укладенні угоди про визнання винуватості сторони узгодили обвинуваченому покарання за вчинення ним злочину: за ст. 28 ч. 2 ст. 111 ч. 1 КК України з застосуванням ст. 69 КК України у виді п`яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах України на строк 3 роки, із звільненням на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з випробуванням, з трьохрічним іспитовим строком.
		Під час укладення угоди про визнання винуватості прокурор, обвинувачений та його захисник розуміли наслідки укладення такої угоди, викладені вст. 473 КПК України, і підстави оскарження обвинувального вироку в апеляційному порядку (ст. 394 ч. 1 п. 1 КПК України) та касаційному порядку (ст. 424 ч. 3 п. 1 КПК України), про що їм було роз`яснено.
		Обвинувачений відмовився від здійснення прав, передбачених ст. 474 КПК України.
		    У закритому судовому засіданні обвинувачений та його захисник підтвердили факт визнання винуватості, просили затвердити укладену між ними угоду і призначити ОСОБА_11 покарання, обумовлене в угоді.
		Судом з`ясовано, що обвинувачений цілком розуміє своє право на судовий розгляд, під час якого прокурор зобов`язаний довести кожну обставину щодо злочину, у вчиненні якого його обвинувачують, та роз`яснено йому права, наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені ст. 473 КПК України.
		    Судом встановлено, що укладення угоди про визнання винуватості сторонами є добровільним і не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді, а сама угода відповідають вимогам закону та нормам КПК України.
		Кваліфікація вчиненого обвинуваченим злочину за ст. 28 ч. 2, ст. 111 ч. 1 КК України є вірною і не підлягає іншій кваліфікації, в тому числі за більш тяжкі злочини, ніж ті, щодо яких передбачена можливість укладення цих угод про визнання винуватості.
		    Умови угоди про визнання винуватості відповідають інтересам суспільства і не порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб.
		   Укладення угоди було добровільним і обвинувачений має можливість виконати взяті на себе за цією угодою зобов`язання.
		Виходячи з викладеного, суд дійшов висновку про можливість затвердження угоди про визнання винуватості, укладеної між прокурором, обвинуваченим та захисником. 
		Призначаючи обвинуваченому покарання суд враховує характер та ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, всі обставини, що пом`якшують покарання та обтяжують покарання, те, що він має постійне місце проживання, вину свою визнав повністю, реалізуючи принципи законності, справедливості та індивідуалізації покарання, суд вважає, що виправлення та перевиховання обвинуваченого ОСОБА_4 можливе без ізоляції від суспільства.
		Разом з тим суд враховує особу винного, який має на утриманні малолітню доньку 2011 року народження, статус учасника бойових дій у зв`язку з участю в антитерористичні операції, а також: з`явлення із зізнанням, щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, вчинення кримінального правопорушення під впливом погрози з боку співробітників ФСБ РФ щодо нього та його батьків, що він позитивно характеризується за місцем роботи та проживання, а тому суд вважає, що ці обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, а також з врахуванням даних про його особу на думку суду обвинувачуваному можливо призначити покарання з застосуванням ст. 69 КК України.
		На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 373, 374,395, 474, 475 КПК України, суд, -
		 
		Ухвалив:
		 
		Угоду від 28 березня 2022 року про визнання винуватості, укладену між начальником відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону ОСОБА_10 та ОСОБА_4 у присутності захисника ОСОБА_5 затвердити. 
		ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 28 ч. 2, ст. 111 ч. 1 КК України та призначити йому узгоджене сторонами покарання із застосуванням ст.69 КК України у виді п`яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах України на строк 3 роки.
		На підставі ст. 75 КК Українизвільнити ОСОБА_4 від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, з трьохрічним іспитовим строком і встановити йому обов`язки, передбачені ст.76 КК України: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
		Вирок може бути оскаржений з підстав, передбачених ст. 394 КПК України, до Чернівецького апеляційного суду через Шевченківський районний суд м. Чернівці шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
		Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.
		Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення. Учаснику судового провадження, який не був присутнім у судовому засіданні, копія судового рішення надсилається не пізніше наступного дня після ухвалення. 
		 
		 
		 
		Суддя:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...