Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 570/2200/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано судом: 05.04.2022. Зареєстровано: 05.04.2022. Забезпечено надання загального доступу: 06.04.2022.
Дата набрання законної сили: 05.05.2022
Номер судового провадження: 2/570/121/2022

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		справа № 570/2200/21
		провадження № 2/570/121/2022
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		і м е н е м        У к р а ї н и
		 
		30 березня 2022 року
		Рівненський районний суд Рівненської області
		в особі судді                                        Кушнір Н.В.,
		з участю позивача                                 ОСОБА_1 ,
		        його представника адвоката        Томашевської Н.В.,
		        відповідача                                 ОСОБА_2 ,
		        його представника адвоката        Семенка В.В.,
		секретаря судового засідання                Новоселецької М.В.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Рівненського районного суду Рівненської області /м.Рівне, вул.C.Петлюри, 10/ цивільну справу за позовом  ОСОБА_1  до  ОСОБА_2  про позбавлення права користування житловим приміщенням,
		 
		в с т а н о в и в:
		 
		покликаючись на втрату відповідачем права на користування житловим приміщенням, яке належить позивачу на праві приватної власності, представник позивача адвокат Томашевська Н.В. у поданій до суду 26 травня 2021 року позовній заяві просить позбавити відповідача права користування житловим приміщенням по АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача понесені судові витрати.
		 
		Відповідач подав відзив на позов, в якому вважає позовні вимоги необґрунтованими, безпідставними, тому такими, що не підлягають до задоволення. Зазначає, що постійно проживає у спірному будинку з 26 березня 1996 року, за власний кошт весь цей час здійснив ремонтні роботи та поліпшення у будинку, інше житло у нього відсутнє, є інвалідом ІІІ групи. Стверджує, що не чинить перешкод у реалізації прав позивача щодо здійснення нею права власності на будинок, натомість перешкоди в користуванні будинком чиняться йому, у зв"язку з чим неодноразово звертався до відповідних органів, він позбавлений доступу в будинок та живе у приміщенні збудованої ним котельні. 
		 
		У відповіді на відзив позивач заперечує понесення відповідачем витрат на поліпшення житлового будинку, відповідач не приймає участі в утриманні будинку, його ремонті, оплаті послуг за електроенергію, стверджує, що вона не має доступу до хліва та гаража, які знаходяться поруч із житловим будинком.
		 
		Позивач у суді просить позбавити відповідача права користування її будинком шляхом виселення. 
		По суті позову пояснила, що сторони розлучені з 2021 року та мають неприязні стосунки, вона є власником будинку, який подарований їй батьком, а перебудовує будинок їх син. Стверджує, що відповідач створив у садибі антисанітарні умови, з`являється в будинку у стані алкогольного сп`яніння, погрожує спалити майно, вона не може оформити субсидію та будучи власником будинку, не має доступу до гаража та хліва У матері відповідача в с.Великий Олексин є великий будинок, де він може проживати.
		У судовому засіданні представник позивача адвокат Томашевська Н.В., підтримуючи вимоги та аргументацію свого довірителя відповідно до ст.319 ЦК України, пояснила, що з 06 травня 2021 року позивач є власником спірного будинку і не надавала відповідачу дозволу на проживання у ньому. З покликанням на ст.116 УРСР стверджує, що відповідач систематично псує вказане жиле приміщення, утримуючи його в антисанітарних умовах, що підтверджується актом сільської ради, а його реєстрація у будинку не є підставою для проживання.
		 
		Відповідач у суді позов не визнав, зазначивши, що постійно проживає у спірному будинку з 26 березня 1996 року, що не заперечується позивачем, яка є власником даного майна лише з травня 2021 року та приїжджає у будинок один раз у місяць, бо більше останіх трьох років проживає та працює в Києві. Стверджує, що за час проживання він провів у будинок воду, газ, встановив септик, добудував кухню, коридор, ванну. Він тривалий час вирощує в господарстві свиней, які потребують постійного догляду і тому голослівним є покликання позивача, що він не живе в садибі, при тому, що не має іншого житла ні у власності. ні у користуванні. У будинку його батьків проживають сім"ї брата та сестри, які переобладнали цей будинок для потреб їх сімей, при цьому він не допомагав їм ні фізично, ні матеріально, тому немає жодного морального права на щось там претендувати.
		 
		У судовому засіданні представник відповідача адвокат Семенко В.В. зазначає, що у позовній заяві, яка подана 26 травня 2021 року, жодним словом не йдеться про виселення відповідача, а дана вимога виникла лише в судовому засіданні при розгляді справи по суті. На його думку, позивачі зловживають своїм правом, бо, зокрема законом не передбачено такого способу захисту як позбавлення права користування житлом. Чинним законодавством визначено обов`язок власника не використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян.
		Вважає, що відповідач вселився у спірний будинок ще в 1996 році за згодою попереднього власника - баби дружини по батьківській лінії спорідненості, і продовжував проживати після її смерті у 2008 році за згодою наступного власника - батька дружини, який і подарував 06 травня 2021 року спірне житло своїй доньці після їх розлучення 21 січня 2021 року. На даний час відповідач продовжує проживати у будинку на законних підставах.
		Позивачем не доведені ні систематичність псування будинку відповідачем, ні вжиття з цього приводу відповідних заходів, ні перешкоджання позивачу користуватися своєю власністю, при цьому, що позивач сама не заперечує, що не проживає у спірному будинку понад три роки, а фактичним користувачем є син сторін. Навіть несплата коштів за комунальні послуги не є підставою для втрати права проживання у будинку. Жодного доказу того, що відповідач не проживає за вищевказаною адресою позивачем не надано, вказаний будинок є його постійним місцем проживання, він відноситься до нього як до свого єдиного місця проживання, є інвалідом 3-ї групи. 
		Позивач майже постійно проживає в м.Києві, фактично не користується спірним будинком, не довела те, що звільнення будинку викликано необхідністю використання нею вказаного будинку для особистого проживання, тобто, становить для неї гостру соціальну необхідність. Належним чином не обгрунтовано, яким саме чином проживання відповідача в житловому будинку за вищевказаною адресою обмежує права позивача. 
		 
		Суд, заслухавши їх пояснення, показання свідка - сина сторін, визначивши юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов таких висновків.
		Вимоги ст.264 ЦПК України зобов`язують суд під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Сторони скористалися правовою допомогою.
		 
		Як вбачається з договорів дарування від 06 травня 2021 року позивач є власником житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,2337 гектарів, кадастровий номер 5624689500:05:020:0101, на якій він розташований.
		Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 27 січня 2021 року у справі № 569/16826/20 шлюб сторін розірвано.
		Факт реєстрації відповідача у спірному будинку підтверджується довідками Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 25 травня 2021 року №1129/02-13/21, від 26 липня 2021 року №1772, відповідно до якої відповідач зареєстрований за вказаною адресою з 26 березня 1996 року, та від 06 серпня 2021 року №1931/02-13/21.
		Відповідач є особою з інвалідністю ІІІ групи з 24 вересня 2019 року та отримує пенсію по інвалідності.
		З фотографій, долучених до матеріалів справи (а.с.92-94), вбачається, що на подвір`ї спірного будинку знаходиться свинарник і даний факт сторонами не заперечується.
		Актом обстеження прибудинкової території та нежитлових приміщень домогосподарства ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 від 14 вересня 2021 року № 220 зафіксовано, зокрема, що придворова територія та нежитлові приміщення (гараж, хлів) в даному господарстві, які використовуються відповідачем, знаходяться в неналежному санітарному стані, господарський інвентар розкиданий по підлозі господарських приміщень, свині утримуються під відкритим небом в багні, на вулиці стоїть сморід. Обвалена штукатурка, повністю оголена розетка можуть вказувати на аварійний стан будівлі. 
		Відповідно до листа Рівненського районного управління поліції ГУ НП в Рівненській області від 17 вересня 2021 року № 2659/200/04-2021 з відповідачем проведено профілактичну бесіду та попереджено про настання відповідальності за зверненням позивача по факту вчинення домашнього насильства колишнім чоловіком.
		Свідок ОСОБА_4 - син сторін, який проживає у спірному будинку, у суді показав, що відповідач з`являється у будинку раз на добу, у будинку не проживає близько року, після розлучення живе в с.Великий Олексин Рівненського району Рівненської області. Стверджує, що відповідач погрожує позивачу фізичною розправою, ображає її, хлів на подвір`ї утримує в аварійному стані, свині, розведенням яких займається відповідач, створюють шум, який заважає та лякає його дружину, яка проживає у спірному житлі з листопада 2020 року. Комунальні послуги за користування спірним будинком відповідач не сплачує, саме він на свої кошти, а раніше з допомогою коштів матері та діда по материнській лінії робить ремонт у житлі, при цьому використовуючи будматеріали, які закупляє як ФОП, бо так дешевше. Трактор та прицеп, які належать відповідачу та зберігаються на подвір"ї будинку, заважають йому заїзджати своїм автомобілем.
		 
		До спірних правовідносин підлягають застосуванню такі норми права.
		Згідно з ст.41 Конституції кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Аналогічний висновок викладений і в ч.1 ст.321 ЦК України та ст.1 Першого протоколу Конвенції.
		Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
		Ст.317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до ч.1,2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із ч.1 ст.383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями ст.391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		За змістом ч.ч.1, 4 ст.156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 цього Кодексу.
		Згідно положень ст.405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
		 
		 
		 
		За результатами аналізу встановлених обставин справи та вищенаведених правових норм можна дійти таких висновків.
		Право власності належить до основоположних прав людини, утілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинне мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу. Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до ст.13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені в ст.41 Конституції, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.
		У рішенні ВСУ №825/1335/13-а від 01 березня 2016 року вказується, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: позбавлення права власності на житлове приміщення; позбавлення права користування житловим приміщенням; про виселення; визнання особи безвісно відсутньою; оголошення фізичної особи померлою.
		Реалізуючи право на житло, людина може користуватись тільки тим житлом, право користування яким у неї виникло з правочину або на підставі закону. Відповідно до законодавства України таке право виникає у власника житла (глава 28 ЦК), членів його сім`ї (ст.405 ЦК, ст.156 ЖК), орендаря (наймача) житла (ст.810 ЦК, ст.61 ЖК), членів його сім`ї (ст.816 ЦК, ст.ст.64, 160 ЖК) тощо. Положення цього конституційного принципу закріплені у ч.4 ст.9 ЖК України, де визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користуватися жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
		Право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами ст.ст.405, 406 ЦК України, зокрема житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.
		Законодавство розрізняє зняття з реєстрації особи, що є членом сім`ї власника та зняття з реєстрації особи, що не є членом сім`ї. Відповідно до норм Житлового кодексу України до членів сім`ї власника житлового приміщення належать: чоловік або дружина власника, їх діти та батьки; членами сім`ї власника жилого приміщення може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. 
		Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік за попереднім місцем проживання, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
		Члени сім`ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вони проживають, що суттєво відрізняє їхній правовий статус від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема, право розпорядження цим майном. Разом із тим їм належить право використовувати приміщення для проживання, яке, за своєю правовою природою, є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (ст.405 ЦК України). У п.39 ППВССУ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, ч.1 ст.405 ЦК). Проте, таке право зберігається виключно у разі його реалізації, тому що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. /постанови Верховного Суду від 10 січня 2019 року (справа 337/5264/17-ц), від 20 березня 2019 року (справа №161/2498/18).
		Відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом. 
		 
		Крім того, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Вищезазначене кореспондується з п.36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії", в якому ЄСПЛ зазначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла таких висновків. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
		 
		Судом встановлено, що відповідач є колишнім чоловіком позивача, зареєстрований у спірному будинку з 26 березня 1996 року за погодженням з попередніми власниками будинку - бабусею та згодом батьком позивача. Ніким не заперечується, що відповідач регулярно з`являється та періодично ночує у зазначеному помешканні, користується надвірними будівлями, здійснював поліпшення житлових умов.
		Отже, враховуючи гарантії, визначені Конвенцією, правомірність виселення особи залежить не лише від наявності нормативного акта, на підставі якого воно є можливим, але й висновку щодо співрозмірності такого заходу легітимній меті, яка переслідується виселенням. Наявність чи відсутність такої співмірності може визначатися з урахуванням конкретних обставин справи та зокрема, можливості особи забезпечити собі інше житло.
		З огляду на зазначене, суд вважає, що хоча позивач і набула право власності на спірний будинок з 06 травня 2021 року, права відповідача - її колишнього члена сім`ї також підлягають захисту, і позбавлення його права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
		Оскільки матеріалами справи підтверджено існування достатніх та тривалих зв`язків відповідача з конкретним житлом, не доведено можливість відповідача забезпечити собі інше житло, суд дійшов висновку, що втрата відповідачем права користування спірним будинком буде крайньою формою втручання у його право на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову.
		Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що відповідач не може бути позбавлений права користування спірним житловим приміщенням, а тому у позові слід відмовити. У цій справі право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідача, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права відповідача на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову.
		 
		При вирішенні питання про розподіл судових витрат між сторонами суд виходить із положень ч.1 ст.141 ЦПК України, де зазначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		У зв`язку із відмовою в позові понесені позивачем судові витрати залишаються на ньому.
		З огляду на викладене, керуючись ст.263-265 ЦПК України, суд
		 
		у х в а л и в:
		 
		відмовити у позові  ОСОБА_1  до  ОСОБА_2  про позбавлення права користування житловим приміщенням. 
		 
		Рішення може бути оскаржено до Рівненського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 /тридцяти/ днів з дня його проголошення.
		Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного тексту рішення.
		 
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 
		Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
		Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
		 
		Повне судове рішення виготовлено 04 квітня 2022 року.
		 
		Суддя                                                                                Кушнір Н.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...