Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/10758/21 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу реалізації державної політики у сфері економіки та публічної фінансової політики, зокрема щодо; реалізації спеціальних владних управлінських функцій в окремих галузях економіки, у тому числі у сфері.
Надіслано для оприлюднення: 11.05.2022. Зареєстровано: 12.05.2022. Забезпечено надання загального доступу: 12.05.2022.
Дата набрання законної сили: 11.05.2022
Номер судового провадження: К/9901/42052/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		11 травня 2022 року 
		м. Київ
		справа №640/10758/21
		адміністративне провадження № К/9901/42052/21  
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Чиркіна С.М.,
		суддів:                      Єзерова А.А., Стародуба О.П., 
		розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021 (головуючий суддя: Гарник К.Ю.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2021 (головуючий суддя: Оксененко О.М., судді: Лічевецький І.О., Мельничук В.П.) у справі № 640/10758/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Зеонбуд» до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення про визнання протиправними рішень в частині, зобов`язання вчинити дії, відшкодування шкоди,
		У С Т А Н О В И В:
		І. РУХ СПРАВИ
		У квітні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Зеонбуд» (далі - ТОВ «Зеонбуд» або позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (далі - відповідач), в якому просило:
		- визнати протиправним пункт 7 та додаток №4 рішення відповідача від 29.10.2020 №1351;
		- визнати протиправним пункт 7 та додаток №4 рішення відповідача від 29.10.2020 №1352;
		- визнати протиправним пункт 7 та додаток №4 рішення відповідача від 29.10.2020 №1353;
		- визнати протиправним пункт 7 та додаток №4 рішення відповідача від 29.10.2020 №1354;
		- зобов`язати відповідача зробити перерахунок ліцензійного збору за рішенням від 29.10.2020 №1351 із застосування вагового коефіцієнту, який враховує територію надання програмних послуг: N=3000;
		- зобов`язати відповідача зробити перерахунок ліцензійного збору за рішенням від 29.10.2020 №1352 із застосування вагового коефіцієнту, який враховує територію надання програмних послуг: N=3000;
		- зобов`язати відповідача зробити перерахунок ліцензійного збору за рішенням від 29.10.2020 №1353 із застосування вагового коефіцієнту, який враховує територію надання програмних послуг: N=3000;
		- зобов`язати відповідача зробити перерахунок ліцензійного збору за рішенням від 29.10.2020 №1354 із застосування вагового коефіцієнту, який враховує територію надання програмних послуг: N=3000;
		- стягнути з відповідача завдану майнову шкоду у вигляді надмірно сплаченого ліцензійного збору у загальній сумі 24 035 180 грн.
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2021, позов задоволено.
		Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		IІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ
		Ухвалою Верховного Суду від 24.11.2021 відкрито касаційне провадження  та витребувано справу. 
		Одночасно іншою ухвалою Верховного Суду від 24.11.2021 задоволено клопотання відповідача і зупинено виконання оскаржуваних у цій справі рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		За результатами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено новий склад суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 18.02.2022 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
		ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що ТОВ «Зеонбуд» є провайдером програмної послуги та оператором багатоканальних ефірних цифрових телемереж МХ-1, МХ-2, МХ-3, МХ-4 у стандарті DVB-T2 (MPEG-4). Всі чотири телемережі об`єднані в одну та становлять єдиний технологічний комплекс (надалі - Телемережа).
		Телемережа була розбудована ТОВ «Зеонбуд» на підставі ліцензій провайдера програмної послуги, які були видані Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення 09 грудня 2010 року, зокрема: МХ-1 - Ліцензія провайдера програмної послуги № 00016-п, МХ-2 - Ліцензія провайдера програмної послуги № 00017-п, МХ-3 - Ліцензія провайдера програмної послуги № 00017-п, МХ-5 - Ліцензія провайдера програмної послуги № 00019-п).
		Зазначені ліцензії були видані зі строком дії - 10 років, відтак 09 грудня 2020 року закінчувався строк дії Ліцензій.
		Враховуючи, кінцевий строк дії таких ліцензій - 09 грудня 2020 року та маючи намір продовжити дію ліцензій на новий строк, на підставі пункту 2.4 та 2.8 Положення про порядок видачі ліцензії провайдера програмної послуги, затвердженого рішенням Національної ради з питань телебачення і радіомовлення від 28.12.2011 №2979, 14 вересня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявами про продовження ліцензій провайдера програмної послуги.
		29 жовтня 2020 року відповідач на своєму засіданні прийняв наступні рішення:
		1) № 1351 «Про заяву ТОВ «Зеонбуд», м. Київ щодо продовження строку дії ліцензій провайдера програмної послуги (НР № 00016-п від 09 грудня 2010 року, МХ-1);
		2) № 1352 «Про заяву ТОВ «Зеонбуд», м. Київ щодо продовження строку дії ліцензій провайдера програмної послуги (НР № 00017-п від 09 грудня 2010 року, МХ-2);
		3) № 1353 «Про заяву ТОВ «Зеонбуд», м. Київ щодо продовження строку дії ліцензій провайдера програмної послуги (НР № 00018-п від 09 грудня 2010 року, МХ-3);
		4) № 1354 «Про заяву ТОВ «Зеонбуд», м. Київ щодо продовження строку дії ліцензій провайдера програмної послуги (НР № 00019-п від 09 грудня 2010 року, МХ-5).
		В пунктах 6 рішень №1352, №1353, №1354 та пункті 7 рішення №1351 зазначено наступне: «Управлінню фінансової та бухгалтерської служби, на підставі Методики розрахунків розмірів ліцензійного збору за видачу або продовження строку дії ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, визначення розміру плати за переоформлення ліцензії та видачу дубліката ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 412 (зі змінами), нарахувати ТОВ «Зеонбуд», м. Київ, ліцензійний збір за видачу ліцензії провайдера програмної послуги, врахувати: територію розповсюдження програм - АР Крим, області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська, міста: Київ і Севастополь; кількість програм - 8, кількість вітчизняних програм - 8, ваговий коефіцієнт, який враховує територію надання програмних послуг: N= згідно з Додатком 4 до Рішення, розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на момент прийняття рішення, зменшення ліцензійного збору на 70% відповідно до розпорядження КМУ від 02.12.2015 №1275, Донецькі та Луганська області - територія надання програмної послуги, на території яких проходить антитерористична операція».
		У Додатку № 4 до цих рішень відповідач визначив вагові коефіцієнти для розрахунку ліцензійного збору виходячи з місцезнаходження передавальних станцій позивача, тобто для кожної окремої області.
		Суди встановили, що у телемережі ТОВ «Зеонбуд» мовить 28 телерадіоорганізацій, розташованих по всій території України,  які здійснюють загальнонаціональне мовлення та розповсюджують сигнал не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України. 
		Також судами встановлено, що відповідач при обрахуванні ліцензійного збору за продовження ліцензій позивача застосував коефіцієнт «N» окремо для кожної області України.
		06 листопада 2020 року позивач отримав рахунки № 19516, № 19517, №19518 та №19519 від 03 листопада 2020 року за продовження строку дії ліцензій.
		У зв`язку із закінченням строку дії ліцензії, 06 листопада 2020 року позивач сплатив ліцензійний збір на підставі рахунків відповідача у розмірі - 50 399 180,00 (п`ятдесят мільйонів триста дев`яносто дев`ять тисяч сто вісімдесят гривень), а саме: 12 599 795 грн за кожну з 4-х Ліцензій.
		Вважаючи, що відповідач неправильно здійснив обрахування ліцензійного збору за продовження ліцензій, позивач звернувся із цим позовом до суду.
		ІV.  АРГУМЕНТИ СТОРІН
		Позовні вимоги обґрунтовано тим, що при прийнятті оскаржуваних рішень, якими продовжено строк дії ліцензій, при обрахуванні ліцензійного збору відповідачем було невірно застосовано коефіцієнт «N» окремо для кожної області України, що, на переконання позивача, протирічить положенням Методики розрахунків розмірів ліцензійного збору за видачу або продовження строку дії ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, визначення розміру плати за переоформлення ліцензії та видачу дубліката ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №412 від 13.04.2011.
		Також, позивач вважає, що відповідач не мав правових підстав для обрахунку коефіцієнта N, виходячи з місць розташування передавальних станцій, оскільки територія покриття (надання програмних послуг) визначається не областями, а 95% населення в межах України, тобто майже все населення України.
		Відповідач проти позову заперечує та наголошує на тому, що ліцензійний збір при прийнятті відповідачем оскаржуваних рішень було обчислено відповідно до норм чинного законодавства, а тому підстав для задоволення позовних вимог немає, у зв`язку із чим, просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
		V. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що враховуючи територію розташування (прийому) багатоканальної телемережі (території надання послуг), яка є тотожною всій території України, відповідач зобов`язаний був при розрахунку коефіцієнта ліцензійного збору застосувати коефіцієнт визначений для всієї території України, а не кожної області окремо.
		Також суди наголосили, що згідно із «особливими умовами» Ліцензії покриття Телемережі позивача становить  95%, населення України, у зв`язку із чим відповідач  мав застосовувати визначений  у таблиці  2 Методики розрахунків розмірів ліцензійного збору коефіцієнт « 3000».
		Розрахунок ліцензійного збору судами попередніх інстанцій проведений виходячи з розміру прожиткового мінімуму станом момент прийняття рішення про видачу ліцензії в сумі 2 197 грн кратному спеціальному коефіцієнту « 3000», відтак вартість однієї ліцензії склала 6 591 000 (шість мільйонів п`ятсот дев`яносто одна гривня 00 копійок), відповідно вартість 4-х ліцензій склала 26 364 000 (двадцять шість мільйонів триста шістдесят чотири тисячі гривень).
		За такого розрахунку суди дійшли висновку, що загальна сума сплачена позивачем в розмірі 50   399   180 грн з розрахунку 12   599   795 грн за кожну з 4-х Ліцензій є завищеною сумою ліцензійного збору на суму - 24 035 180,00 грн.
		З метою ефективного захисту порушеного права позивача, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та скасував пункт 7 та додатки №4 до рішень Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 29 жовтня 2020 року №1351, №1352, №1353 та №1354.
		Також  суди дійшли висновку про необхідність стягнення на користь позивача  надмірно  сплаченої суми ліцензійного  збору в розмірі 24 035 180 грн. 
		Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції. 
		VІ. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ
		Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та неповним з`ясуванням обставин справи, що призвело до неправильного вирішення спору по суті. 
		На переконання скаржника судами першої та апеляційної інстанцій невірно застосовані положення частини другої статті 31 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», пункту 1.3 Положення про порядок видачі ліцензії провайдера програмної послуги затвердженого рішенням Національної ради від 28.12.2011 №2979, пункту 2 Методики розрахунків розмірів ліцензійного збору за видачу або продовження строку дії ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, визначення розміру плати за переоформлення ліцензії та видачу дубліката ліцензії па мовлення, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №412 (зі змінами), постанови Кабінету Міністрів України від 16.02.2011 №106 (зі змінами) «Деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету».
		Скаржник стверджує, що  ліцензійний збір було обраховано за областями, оскільки так зазначив позивач у власних заявах на продовження Ліцензій.
		Також скаржник зазначив, що особливими умовами Ліцензій визначено, що Телемережа позивача покриває 95% населення, а не всю територію України.
		Скаржник наголошує, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб змінювався протягом спірних правовідносин, проте судами не вказано при розрахунку нового розміру ліцензійного збору, який розмір прожиткового мінімуму необхідно застосувати - на момент прийняття Національною радою рішень від 29.10.2020 або ж на момент здійснення перерахунку розміру ліцензійного збору за умови набрання законної сили рішення суду першої інстанції.
		Скаржник вважає, що судами також невірно застосована частина четверта статті 23 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», оскільки загальнонаціональне мовлення це мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України, а не на все населення в межах території України, тому не підтверджує факт надання послуг всьому населенню території України.
		Щодо стягнення з Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення завданої  майнової  шкоди у вигляді надмірно сплаченого ліцензійного збору скаржник, із посиланням на вимоги статті 31 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», зазначає, що ліцензійний збір перераховується до Державного бюджету України. З посиланням на постанову  КМУ від 16.02.2011 №106 (зі змінами) «Деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету» скаржник наголошує, що Національна рада здійснює тільки контроль за кодом класифікації 22011200 (плата за видачу, продовження, переоформлення ліцензії і за видачу дубліката ліцензій на мовлення та ліцензій провайдера програмної послуги). За позицією скаржника, стягнення коштів можливо тільки з Державного бюджету України через ГУДКСУ у м. Києві.
		Щодо зобов`язання в  рішенні суду скасувати пункт 7 та Додаток 4 оскаржуваних рішень скаржник вважає, що зазначений пункт не стосується порядку нарахування розміру ліцензійного збору за видачу/продовження ліцензії, в тому числі не встановлюють вагового коефіцієнту, які враховують територію надання програмних послуг. 
		Водночас скасовуються додатки № 4 цих рішень, в яких як раз і визначається значення вагового коефіцієнту, який враховує територію падання програмних послуг. Наголошує, що саме пункт 6 рішень №1352, 1353, 1354 від 29.10.2020 містять порядок нарахування розміру ліцензійного збору та в тому числі встановлюють знижку 70% в Донецькій та Луганській області.
		Позивач скористався своїм правом, подав відзив на касаційну скаргу у якому зазначив, що у встановленому порядку звернувся до відповідача із заявами про продовження ліцензії провайдера програмної послуги та  вже  06.11.2020 отримав рахунки №19516, №19517, №19518 та №19519 від 03.112020 за продовження строку дії Ліцензій. Змушений був сплатити нараховані суми оскільки, продовжені Ліцензії видаються виключно після сплати ліцензійного збору з подальшим зверненням до суду за захистом свої законних прав та інтересів.
		Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховали всі фактичні обставини та надані докази, в межах наданих суду повноважень, відновили порушені права Позивача .
		VІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального права та дійшов таких висновків.
		За приписами частин першої, другої статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		Закон України від 23.09.1997 №538/97-ВР «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» (далі - Закон №538/97-ВР) визначає правові засади діяльності Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (далі - Національна рада) як конституційного, постійно діючого, колегіального, наглядового та регулюючого державного органу в галузі телерадіомовлення. 
		Частиною першою статті 1 Закону №538/97-ВР визначено, що Національна рада є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами. 
		Відповідно до частини 2 статті 19  Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
		Згідно із статтею 14 Закону №538/97-ВР Національна рада здійснює регуляторні функції, передбачені законодавством України у сфері телерадіомовлення, у тому числі (…) ліцензування телерадіомовлення, надання дозволів на тимчасове мовлення.
		Водночас, відповідно до частини другої статті 24 Закону №538/97-ВР виключно на засіданнях Національної ради приймаються рішення про видачу, продовження, переоформлення ліцензій на телерадіомовлення та про внесення змін до ліцензій
		Закон України від 21.12.1993 №3759-XII «Про телебачення і радіомовлення» (далі -  Закон №3759-XII) відповідно до Конституції України та Закону України «Про інформацію» регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань. 
		Відповідно до визначень, наведених у статті 1 Закону №3759-XII, ліцензія провайдера програмної послуги - це  документ державного зразка, який видається Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення та засвідчує право ліцензіата надавати програмні послуги з використанням ресурсу багатоканальних телемереж;  провайдер програмної послуги це  суб`єкт господарювання, який на підставі ліцензії, виданої Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення, на договірних засадах надає абонентам можливість перегляду пакетів програм, використовуючи для передавання цих програм ресурси багатоканальних телемереж. 
		Згідно із пунктом 7 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України ) суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
		Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС України визначено, що індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
		Отже, в контексті вимог статті 4 КАС України відповідач як  суб`єкт владних повноважень прийняв рішення яке стосується прав позивача та має бути оцінено судом з урахуванням вимог КАС України. 
		Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
		З огляду на викладене позивач скористався правом на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень. 
		Частиною третьою статті 18 Закону №538/97-ВР передбачено, що порядок ліцензування телерадіомовлення визначається Законом України «Про телебачення і радіомовлення» (Закон №3759-XII). 
		Відповідно до частини першої   статті 31 Закону №3759-XII за видачу або продовження строку дії ліцензій на мовлення та ліцензій провайдера програмної послуги сплачується ліцензійний збір.
		Рішенням Нацради від 28.12.2011 №2979 затверджено Положення про порядок видачі ліцензії провайдера програмної послуги (далі - Положення №2979). 
		Положення № 2979 визначає механізм реалізації вимог Закону №3759-XII щодо ліцензування провайдерів програмної послуги та щорічної перереєстрації загальної концепції (принципи, підстави) добору програм для ретрансляції (пропозиції абонентам).
		Пунктом 2.18 цього Положення закріплено, що провайдер програмної послуги, який не використовує радіочастотний ресурс, отримує ліцензію провайдера програмної послуги за реєстраційним принципом. Ліцензія провайдера програмної послуги видається строком на 10 років.
		На виконання вимог статті 31 Закону №3759-XII Постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №412 затверджена Методика розрахунків розмірів ліцензійного збору за видачу або продовження строку дії ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, визначення розміру плати за переоформлення ліцензії та видачу дубліката ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги (далі - Методика №412). 
		Отже, зі змісту наведених норм вбачається, що  ліцензія провайдера програмної послуги видається строком на 10 років, за її видачу сплачується ліцензійний збір , розмір якого визначається згідно з Методикою.
		Пунктом  2 Методики № 412 передбачено, що  розрахунок розміру ліцензійного збору за видачу (продовження) ліцензії провайдера програмної послуги з використанням та без використання радіочастотного ресурсу (незалежно від технології надання програмної послуги) проводиться за такою формулою: P = S х N де Р - розмір ліцензійного збору, гривень; S - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, гривень. N - ваговий коефіцієнт, який враховує територію мовлення або надання програмних послуг, значення наведені у таблиці 2.
		Методика також містить наступні критерії розрахунку:  k - коефіцієнт потенціалу мережі, значення наведені у таблиці 1; T - середньодобовий обсяг мовлення, годин; 24 - кількість годин у добі. Проте в контексті предмету спору вони не є спірними.  
		Таблиця 2 Методики визначає коефіцієнти для провайдера програмної послуги  з урахуванням чисельності  населення на території (область, район, місто, район у місті, смт, селище тощо), де передбачається надання програмної послуги. 
		Отже, визначальною є чисельність населення на території (область, район, місто, район у місті, смт, селище тощо), де передбачається надання програмної послуги.
		Водночас Таблиця 2 передбачає окремий коефіцієнт «N» у випадку надання програмних послуг населенню в межах території України, який становить 3000.
		Суд звертає увагу, що «коефіцієнт N 3000» не містить визначеної чисельності населення та відсоткового співвідношення. Водночас його критеріями є «населення в межах території України». 
		Зміст таблиці 2 побудований таким чином, що для розрахунку  коефіцієнта  приймається мінімальна чисельність населення на певній території. 
		Коефіцієнти в таблиці розташовані за зростанням в залежності від збільшення чисельності населення, яке проживає на території покриття телемережі.
		Водночас максимальна чисельність населення для кожного попереднього коефіцієнту визначається мінімальною чисельністю для наступного коефіцієнту.
		Таблиця 2  містить максимальний коефіцієнт за чисельністю населення 1000 тис і більше, а також місто Київ без визначення чисельності населення. 
		Відповідно до «Особливих умов» кожної з Ліцензій позивача, покриття мультиплексів визначено для населення всієї України, а саме - забезпечення цілодобового мовлення не менше як 95% населення України.
		Отже, «Особливі умови» кожної з Ліцензій, виданих позивачу, передбачають  мінімальну  кількість населення України, яка проживає на території покриття телемережі.
		Частиною четвертою статті 23 Закону №3759-XII передбачено, що залежно від території розповсюдження програм визначається територіальна категорія мовлення та територіальна категорія каналу мовлення або багатоканальної телемережі, зокрема загальнонаціональне мовлення це  мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України; 
		Згідно із статтею 24 Закону №3759-XII, під визначенням «заявник» слід розуміти  юридичну особу (суб`єкт господарювання), яка має на меті отримати (продовжити) ліцензію на мовлення, подає до Національної ради заяву про видачу (продовження) ліцензії за встановленою формою. 
		Частиною  другою цієї статті Закону №3759-XII визначена інформація, яка має міститись у заяві. 
		Відповідно до пункту «ґ» частини другої статті 24 Закону №3759-XII у заяві повинні міститися передбачувана територія розповсюдження програм відповідно до вимог статті 23 цього Закону.
		Водночас частина друга статті 24 Закону №3759-XII не передбачає зазначення в заяві чисельності населення, яке проживає на території розповсюдження програм. 
		У той же час, згідно із статтею 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. 
		До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. 
		Судами встановлено, що позивачем в заявах на продовження ліцензій та відповідачем в оскаржуваних рішеннях визначена наступна територія розташування (прийому) багатоканальної телемережі: «АР Крим, області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь», що в свою чергу відповідає всій території України.
		Також судами встановлено, що у телемережі ТОВ «ЗЕОНБУД» наразі мовить 28 телерадіоорганізації, які здійснюють загальнонаціональне мовлення, тобто телемережа ТОВ «ЗЕОНБУД» розповсюджує їх сигнал не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України.
		Встановлені судами обставини сторонами не оспорюються, проте між сторонами існує спір щодо застосування законодавства в контексті розрахунку коефіцієнту «N» для визначення розміру ліцензійного збору за видачу ліцензій провайдера програмної послуги.
		Відмінність розрахунків між сторонами викликана необхідністю застосування одночасно  Закону №3759-XII та Методики 412. 
		Отже, у цій справі для розрахунку коефіцієнту «N» застосуванню підлягають норми Методики №412 з урахуванням вимог статей 23, 24 Закону №3759-XII. 
		Тому колегія судів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що  заповнюючи розділ 9 «Заяв про продовження ліцензії провайдера програмної послуги», позивач обґрунтовано виходив із норм   статті 133 Конституції України, де визначається вся територія України та норм статей 23, 24 Закону № 3759-XII. 
		Водночас колегія судів доходить висновку, що таке регулювання   розрахунку  коефіцієнту «N» порушує вимогу «якості закону»,   передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від   4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).
		Верховний Суд наголошує, що поняття «якість закону» (quality of law) або «принцип зрозумілих правил» (understandable rules) охоплює собою такі характеристики відповідного акта законодавства як, зокрема, чіткість, точність, недвозначність, зрозумілість, узгодженість, доступність, виконуваність, передбачуваність та послідовність. Ці характеристики стосуються як положень будь-якого акта (норм права, які в ньому містяться), так і взаємозв`язку такого акта з іншими актами законодавства такої ж юридичної сили.
		Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року у справі            №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
		Верховний Суд критично оцінює твердження скаржника, що в заявах на продовження ліцензій провайдера програмної області вказано області України, а не «вся територія України», оскільки саме такий зміст заяви визначає стаття 24 Закону №3759-XII, відповідно заявник виконав вимоги Закону. 
		Наведене також спростовує посилання відповідача на розрахунок чисельності населення України.
		Водночас Верховний Суд вважає частково слушними зауваження скаржника про те, що в рішеннях судів попередніх інстанцій безпідставно надається оцінка пунктам 7 рішень Національної ради від 29.10.2020 №1352, №1353, №1354, які не містять умов розрахунку ліцензійного збору, а визначають умови та порядок видачі ліцензій провайдера програмної послуги.
		Фактично умови сплати ліцензійного збору у зазначених рішеннях наведено в пунктах 6, зміст яких описаний та оцінений судами правильно, проте допущена помилка в їх нумерації. 
		Щодо рішення Національної ради від 29.10.2020 №1351, то судами попередніх інстанцій правильно оцінений саме пункт 7 рішення. 
		Проте, оскільки саме пункт 7 рішень Національної ради від 29.10.2020 №1352, №1353, №1354 оскаржується позивачем, відповідно його правомірності має бути надана оцінка судом. 
		Так у пунктах 7 зазначених рішень у тому числі (…) визначено, що видача ліцензії провайдера програмної послуги (...) з продовженням строку дії на новому бланку, строк дії ліцензії до 09.12.2030 можлива після сплати ліцензійного збору та після закінчення строку дії ліцензії провайдера. 
		Згідно із пунктом 2.8 Положення № 2979 ліцензія провайдера програмної послуги може бути продовжена, у тому числі (…) за умови сплати ліцензійного збору.
		Отже, в пунктах 7 рішень Національної ради від 29.10.2020 №1352, №1353, №1354 відповідач правомірно визначив умовою видачі ліцензії сплату ліцензійного збору. 
		Частина 2 статті 245 КАС України передбачає, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
		Також частинами 3, 4 статті 245 КАС України передбачено, що уразі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
		За такого правового регулювання та встановлених судами обставин, відповідач  саме в пункті 6 оскаржених рішень Національної ради від 29.10.2020 №1352, №1353, №1354 для розрахунку коефіцієнта ліцензійного збору, мав зазначити коефіцієнт визначений для всієї України, а не кожної області окремо згідно із додатками 4 до рішень, оскільки територія розповсюдження програм відповідає за критеріями коефіцієнту «N 3000 населення в межах території України».
		Отже, суди дійшли правильних висновків про необхідність часткового скасування  рішень відповідача від 29.10.2020  №№ 1351, 1352, 1353, 1354 у зв`язку із невірним визначенням критеріїв розрахунку коефіцієнту «N».
		Водночас, як зазначено вище, суди невірно визначили нумерацію пунктів рішень, внаслідок чого помилково надали оцінку пунктам 7 оскаржених рішень від 29.10.2020  №№1352, 1353, 1354 та встановивши правильно обставини справи не застосували частину другу статті 245 КАС України до пункту 6 відповідних рішень. 
		За таких обставин Верховний Суд вважає за необхідне змінити резолютивну частину рішень судів попередніх інстанцій в частині нумерації пунктів рішень від 29.10.2020  №№1352, 1353, 1354, які підлягають скасуванню.
		Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача майнової шкоди у вигляді надмірно сплаченого ліцензійного збору, Верховний Суд зазначає таке. 
		Передусім суди дійшли правильного висновку, що територія надання програмних послуг позивача визначається як 95% населення всієї України, то розрахунок мав бути наступним:
		S - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, на дату прийняття рішення становило 2 197 гривень;
		N - ваговий коефіцієнт, який враховує територію мовлення або надання програмних послуг, значення наведені у таблиці 2.
		Враховуючи покриття Телемережі - 95%, що визначено у Ліцензіях, суди дійшли висновку, що  коефіцієнт мав становити згідно таблиці 2 - « 3000» - населення в межах території України, тому ліцензійний збір за 1 Ліцензію мав становити 2 197,00 х 3000 = 6 591 000 (шість мільйонів п`ятсот дев`яносто одна гривня 00 копійок за одну ліцензію) х  4 (кількість ліцензій) = 26 364 000 (двадцять шість мільйонів триста шістдесят чотири тисячі гривень).
		Також, суди дійшли правильного висновку, що в результаті прийнятих відповідачем рішень неправомірно був завищений  розмір  ліцензійного збору на суму 24 035 180 грн.
		Верховний Суд України у постанові від 25 квітня 2017 року   у справі                            №2а-12490/10/1370 дійшов висновку, що надміру перераховані (сплачені) до бюджету грошові кошти є сумою, що становить позитивну різницю між сумою фактично сплачених суб`єктом права до Державного бюджету України чи місцевого бюджету коштів у певному, конкретному вимірі, як-от обов`язковий платіж, інші доходи бюджету, та сумою коштів, яку за законом та\або за рішенням суду повинен був сплатити до бюджету такий суб`єкт права для повного виконання покладеного на нього грошового обов`язку або оплати для отримання послуги.
		У постанові від 12   лютого 2019 року у справі №826/7380/15 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Також у справі  №   826/7380/15  Велика Палата наголосила, що такі способи захисту як зобов`язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права позивача, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості.
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував, що поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення у справі «Бейелер проти Італії» від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява № 33202, § 100)). Відповідно до частини першої статті1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		За певних обставин «легітимне очікування» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «легітимне очікування», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatis mutandis рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» від 26 червня 2014 року (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine, заяви №68385/10 та № 71378/10, § 35)).
		ЄСПЛ у рішенні у справі «Інтерсплав проти України» від 09 січня 2007 року зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції майновий інтерес (Intersplav v. Ukraine, заява № 803/02, § 31-32). ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справі з огляду на постійні затримки відшкодування і компенсації ПДВ у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, та зазначив, що і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника порушували «справедливий баланс» між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном (§ 40).
		Верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.
		Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
		Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
		Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
		Судами попередніх інстанцій правильно установлений факт надмірної переплати позивачем ліцензійного збору за продовження ліцензії провайдера програмної послуги у сумі  24 035 180 грн, проте обрано помилковий спосіб захисту прав позивача у спірних правовідносинах, з огляду на таке.
		Відповідно до вимог статті 29 Бюджетного кодексу України плата за ліцензії на певні види господарської діяльності належить до доходів загального фонду Державного бюджету України.
		Статтею 31 Закону №3759-XII визначено, що ліцензійний збір перераховується до Державного бюджету України. Порядок сплати ліцензійного збору визначається Національною радою відповідно до вимог цього Закону. Ліцензійний збір сплачується заявником протягом місяця з дня прийняття Національною радою рішення про видачу ліцензії. 
		Згідно із Постановою  Кабінету Міністрів України від 16.02.2011 № 106 «Деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету», на відповідача покладений обов`язок контролю за надходженням коштів за кодом бюджетної класифікації 22011200 (плата за видачу, продовження, переоформлення ліцензії і за видачу дубліката ліцензій на мовлення та ліцензій провайдерів програмної послуги).
		За вимогами статті 25 Бюджетного кодексу України державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
		Відповідно до пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. 
		Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань. 
		Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 затверджений Порядок  виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ (далі - Порядок 845). 
		Цей Порядок визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.
		Згідно із пунктом 16 Порядку №845 виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого, органи Казначейства за судовими рішеннями про стягнення надходжень бюджету здійснюють безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів для повернення надмірно та/або помилково сплачених податків і зборів, а також таких, що надійшли і інший установлений законодавством спосіб.
		Отже, враховуючи, що відповідач, на відміну від Державного бюджету України, не є отримувачем ліцензійного збору, а виконує лише функцію контролю за надходженням коштів за кодом бюджетної класифікації 22011200 до бюджету, то відповідно стягнення з нього надмірно сплачених коштів є неможливим.
		Належним способом захисту порушених прав позивача у спірних правовідносинах є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства надмірно сплаченого ліцензійного збору у сумі 24 035 180 грн.
		Так, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 30, 31, 45 і 46 постанови від 27 листопада 2019 у справі  №   242/4741/16-ц зазначила, що тлумачення частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред`явлення позову) дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є   держава   як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб`єктом який порушив права чи інтереси позивача.
		Так, сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача.
		Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
		ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.
		Наведені висновки зроблені в цивільній справі, проте висновок ВП ВС про те, що  залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб`єктом який порушив права чи інтереси позивач стосується і інших справ у яких відповідачем є суб`єкт владних повноважень 
		В решті доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій.
		Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). 
		VІІІ. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Згідно із пунктом 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		Відповідно до вимог статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
		Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
		З огляду на наведене, колегія суддів вважає за необхідне змінити резолютивну частину рішення суду першої інстанції в частині способу захисту порушеного права позивача, а також нумерації пунктів рішень відповідача від 29.10.2020  №№ 1352, 1353, 1354, які підлягають визнанню протиправними та скасуванню.
		Одночасно, враховуючи вжиття касаційним судом заходів передбачених статтею 375 КАС України (зупинення виконання судового рішення), колегія суддів вважає за необхідне поновити виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2021 в частині, що не змінена.
		ІХ. СУДОВИЙ ЗБІР
		З огляду на результат касаційного перегляду, судові витрати новому розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 345, 349, 351, 355, 356    КАС України, Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення задовольнити частково.
		Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021 у справі №640/10758/21 змінити, виклавши абзаци 3, 4, 5 та 10 його резолютивної частини в наступній редакції: 
		« 3. Визнати протиправним та скасувати пункт 6 та Додаток № 4 Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення № 1352 від 29 жовтня 2020 року.
		4. Визнати протиправним та скасувати пункт 6 та Додаток № 4 Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення № 1353 від 29 жовтня 2020 року.
		5. Визнати протиправним та скасувати пункт 6 та Додаток № 4 Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення № 1354 від 29 жовтня 2020 року.
		10. Стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЗЕОНБУД» (01133, місто Київ, бульвар Лесі Українки, будинок 26, код ЄДРПОУ 35917061) надмірно сплачений ліцензійний збір у розмірі 24   035   180, 00 грн (двадцять чотири мільйони тридцять п`ять тисяч сто вісімдесят гривень 00 копійок)».
		В решті рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2021 у справі №640/10758/21 залишити без змін.
		Поновити виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2021 у справі №640/10758/21, зупинене ухвалою Верховного Суду від 24.11.2021, в частині, що не змінена.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Судді Верховного Суду                                                            С. М. Чиркін
		                                                                                          А. А. Єзеров
		                                                                                          О. П. Стародуб

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...