Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 755/5802/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про визнання шлюбного договору недійсним.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 12.05.2022. Забезпечено надання загального доступу: 13.05.2022.
Дата набрання законної сили: 10.05.2022
Номер судового провадження: 61-17477ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		10 травня 2022 року                    
		м. Київ
		 
		справа № 755/5802/20
		провадження № 61-17477св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 квітня 2021 року в складі судді: 
		Катющенко В. П., та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 
		2021 року в складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.
		 
		Історія справи
		Короткий зміст позовних вимог
		У квітні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 позовом про визнання частково недійсним, з моменту вчинення, шлюбного договору. 
		Позов мотивований тим, що 05 червня 2013 року між сторонами зареєстрований шлюб, який рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 
		28 листопада 2019 року розірвано. Під час перебування в шлюбі сторони уклали шлюбний договір від 30 вересня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу.
		Позивач зазначав, що в період шлюбу, в грудні 2013 року він та відповідач спільно придбали:
		земельну ділянку, площею 0,0119 га, за адресою: Київська область, Вишгородський район, с/рада Лебедівська «Лебедівка» садівницьке товариство, кадастровий номер: 3221884000:33:021:0318 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року;
		два садові будинки з надвірними побудовами, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею 345,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 
		2013 року.
		ОСОБА_2 є покупцем за вказаними договорами купівлі-продажу об`єктів нерухомості.
		У пункті 2.2 шлюбного договору визначено, що після набрання чинності цього договору на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім`я воно буде зареєстроване чи оформлене, як за час шлюбу, так і у випадку його розірвання. Відповідно до пункту 2.3 шлюбного договору подружжя домовилися, за взаємною згодою, що на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення статті 60 Сімейного кодексу, а особистою приватною власністю кожного із подружжя є: а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до шлюбу; б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу після підписання цього договору; в) дохід, що приноситимуть речі, котрі віднесено цим договором до особистої приватної власності; г) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування. Згідно пункту 3.3 шлюбного договору майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, відповідно до умов цього договору, не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження в будь-який спосіб, передача в заставу (іпотеку), передача в оренду (позичку), інші дії з управління та розповсюдження майном і особистими майновими правами, які є особистою приватною власністю, власник майна здійснює самостійно. Згода другого з подружжя на вчинення вищезазначених правочинів не потрібна, крім випадків, передбачених статті 59 СК України.
		З моменту розірвання шлюбу, відповідач фактично не дає йому можливості повноцінно користуватися спільно придбаними будинком та земельною ділянкою. Відповідач, вважаючи, що все майно належить їй особисто, має намір його в подальшому продати, а пропозиції щодо переоформлення 1/2 частини спільного майна на нього, шляхом укладення договору про поділ земельної ділянки та будинку відповідачем не приймаються. Позивач, крім спільного 
		з відповідачем будинку, іншого житла не має, а тому вимушений тимчасово проживати у родичів та знайомих. Позивач посилався на те, що на час укладення шлюбного договору він не усвідомлював, що умови вказаного договору грубо порушують його права та інтереси, ставлять його у вкрай невигідне положення. Відповідно до умов шлюбного договору в особисту власність відповідача передано вказані земельну ділянку та два садових будинки з надвірними побудовами, які підлягають обов`язковій державній реєстрації, що суперечить вимогам статті 93 СК України.
		ОСОБА_1 просив визнати недійсним абзац 1 пункту 2.2 та пункти 2.3., 3.3. шлюбного договору від 30 вересня 2013 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Катчик Ю. А., за реєстровим номером 113.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 квітня 2021 року 
		в позові ОСОБА_1 відмовлено.
		Скасовано заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 19 травня 2020 року у виді арешту на нерухоме майно та заборони вчиняти правочини щодо його передачі в оренду (користування), яке на праві власності належить ОСОБА_2 .
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню. На підтвердження свого надзвичайно невигідного матеріального становища за шлюбним договором, позивач посилається на те, що покупцем за договорами купівлі-продажу від 
		24 грудня 2013 року є відповідач - ОСОБА_2 , в результаті чого відповідно до умов шлюбного договору у її приватну власність передано земельну ділянку та два садових будинки з надвірними побудовами, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею 345,6 кв. м. Посилання позивача на ту обставину, що єдине майно придбане під час шлюбу з відповідачем, відходить за шлюбним договором відповідачу, і саме це ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд не приймає до уваги, оскільки як встановлено 
		в судовому засіданні, таке майно було придбано на ім`я відповідача після укладання шлюбного договору, з умовами якого позивач був достеменно обізнаний, і позивач на час укладання відповідачем правочинів з придбання майна не висловлював своїх заперечень щодо придбання майна одноосібно відповідачем. Позивачем не доведено підстав для визнання недійсним оспорюваного шлюбного договору.
		Дослідивши умови договору, суд вважав, що умови шлюбного договору не 
		є такими, що суперечать закону та ставлять позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки умовами шлюбного договору не обмежені рівні права обох сторін. Домовленість сторін договору про те, що на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім`я воно буде зареєстроване чи оформлене, а також про те, що на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення статті 60 СК - повністю відповідає вимогам частин другої та п`ятої статті 97 СК України.
		Сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту. Позивач на час посвідчення шлюбного договору власноручним підписом засвідчив, що текст договору йому повністю зрозумілий і його воля була направлена саме на укладення шлюбного договору. Не заслуговують на увагу твердження позивача про невідповідність оспорюваного шлюбного договору вимогам частини п`ятої статті 93 СК України, оскільки за умовами шлюбного договору перехід права власності не нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся. Приймаючи до уваги те, що всупереч вимогам процесуального закону позивач не довів з посиланням на належні, допустимі, достатні та достовірні докази те, що шлюбний договір, укладений між сторонами, поставив позивача 
		у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд доходить висновку про безпідставність, необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, у зв`язку 
		з чим у задоволенні позову слід відмовити.
		Оскільки суд зробив висновок про відмову в задоволенні позову, у зв`язку 
		з безпідставністю та недоведеністю позовних вимог, то заява сторони відповідача про застосування до позовних вимог позовної давності судом не вирішувалась. 
		У порядку частини дев`ятої статті 158 ЦПК України заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 19 травня 2020 року, підлягають скасуванню.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 квітня 2021 року залишено без змін.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що визначення «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжите у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ЦПК України, тобто сторона позивача повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, і ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права. Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі 
		№ 6-230цс14. 
		На обґрунтовування вимог про визнання шлюбного договору частково недійсним з підстав того, що його умови ставлять його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, ОСОБА_1 , фактично не оспорюючи порядок поділу майна між подружжям, посилався на те, що право власності на спільно нажите нерухоме майно в період шлюбу передано в особисту приватну власність відповідачу, а він не отримав жодного об`єкту нерухомого майна. Позивач вказував, що він крім спільного з відповідачем будинку, іншого майна не має. Як вбачається з оспорюваного шлюбного договору, ним врегульовано майнові відносини між подружжям, вони містять однакові умови для сторін. При цьому будь-яких належних доказів на підтвердження того, що умови шлюбного договору - абзац 1 пункту 2.2 та пункти 2.3., 3.3. ставлять ОСОБА_1 
		у надзвичайно невигідне матеріальне становище, останнім надано не було. Посилання позивача на ту обставину, що єдине майно придбане під час шлюбу 
		з відповідачем, відходить за шлюбним договором відповідачу, і саме це ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд першої інстанції вірно не взяв до уваги. А відтак доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не надано оцінку оспорюваним положенням договору з огляду на пункт 3.2. шлюбного договору, який надав відповідачу можливість без згоди позивача набути собі у особисту власність нерухоме майно за спільні кошти спростовуються викладеним.
		Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції не досліджено за чиї кошти було придбане нерухоме майно, чи були кошти набуті відповідачем особисті чи спільні колегія суддів відхилила, оскільки це не впливає на правильність висновків суду першої інстанції, так як сторони у шлюбному договорі домовились, що на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того 
		з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім`я воно буде зареєстроване чи оформлене.
		Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що умови шлюбного договору суперечать вимогам частини п`ятої статті 93 СК України, оскільки укладеним між сторонами шлюбним договором встановлено виключно умови щодо прав кожного з подружжя на майно та за умовами шлюбного договору перехід права власності не нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся. Отже, умови шлюбного договору містять взаємні права та обов`язки сторін, при укладенні сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, в тому числі з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів та положеннями частини четвертої статті 93 СК України, сторони розуміли значення та умови цього правочину, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні своїми підписами.
		Оскільки суд першої інстанції зробив висновок, що позов задоволенню не підлягає, тому відповідно до частини дев`ятої статті 158 ЦПК України правомірно скасував заходи забезпечення позову.
		Аргументи учасників справи
		У жовтні 2021 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просив повністю скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, частина четверта та п`ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження щодо можливих умов шлюбного договору. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору 
		у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя. Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита 
		у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства. Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі 
		№ 6-230цс14, у постановах Верховного суду від 26.02.2020 року по справі 
		№ 755/19197/18 та від 25 листопада 2020 року у справі 201/4255/16-ц.
		Оскільки категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище» 
		є оціночною, такого висновку можливо дійти лише шляхом порівняння вартості майна, що за умовами оспорюваного договору переходить у власність кожної із сторін на чиє ім`я воло буде зареєстроване/оформлене під час шлюбу, так 
		і у випадку його розірвання. На підтвердження зазначених позовних вимог позивач неодноразово посилався на те, що після розірвання шлюбу та у зв`язку з наявністю оспорюваного шлюбного договору, в нього не залишилось на праві власності жодного рухомого та нерухомого майна. В результаті, для подальшого проживання та працевлаштування позивач вимушений був зареєструвати своє тимчасове місце проживання в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 . Однак судами попередніх інстанцій взагалі не досліджувалися, як вартість нерухомого майна, так і матеріальний стан позивача, наявність чи відсутність у нього іншого нерухомого майна, що давало б можливість зробити обґрунтований висновок про недоведеність його надзвичайно невигідного матеріального становища.
		Умови шлюбного договору, зокрема реалізація пункту 2.2., підпункту «б» пункту 2.3. та пункту 3.2., призвели до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя, зокрема позивача. Це пояснюється тим, що на підставі зазначених пунктів шлюбного договору відповідач, шляхом маніпуляцій та різнотлумачення договору, не за особисті, а за кошти сімейного бюджету змогла придбати майно без згоди позивача та зареєструвати його на своє ім`я, що не відповідає внутрішній волі позивача та меті укладення шлюбного договору, а тому позивач вважає такі пункти шлюбного договору недійсними та такими, що не спрямовані на настання реальних наслідків. Будинок та земельна ділянка в грудні 2013 році придбані відповідачем частково за кошти подаровані батьками позивача після укладення шлюбу з відповідачем та на запозичені позивачем кошти, оскільки ні відповідач, ні позивач, не мали постійного доходу для придбання нерухомого майна. Однак, суди не дали належної правової оцінки тому, що відповідач без згоди позивача саме за спільні кошти в грудні 2013 року придбала майно, посилаючись на шлюбний договір. На той час позивач не усвідомлював того, що умови шлюбного договору грубо порушують його права та інтереси, ставлять його у вкрай невигідне положення та суперечать вимогам чинного законодавства. Частиною четвертою статті 93 СК України прямо вбачається, що шлюбний договір поставив позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище після розірвання шлюбу. Повне та беззастережне скасування у певних відносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу. Шлюбний договір може містити особливі умови про поділ спільного майна певним чином, відмінним від визначеного законодавством, а не запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя.
		Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині відмови в задоволенні позову про визнання частково недійсним шлюбного договору, а тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
		Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції 
		в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
		В ухвалі Верховного Суду від 16 листопада 2021 року вказано, що наведені 
		у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного 
		у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі 
		№ 201/4255/16-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14).
		Фактичні обставини справи
		Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 05 червня 2013 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2018 року.
		Під час шлюбу, для регулювання майнових відносин між подружжям 13 вересня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Катчик Ю. А. та зареєстрований у реєстрі за № 113.
		У шлюбному договорі від 13 вересня 2013 року передбачено, що:
		після набрання чинності цього договору на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім`я воно буде зареєстроване чи оформлене, як за час шлюбу, так і у випаду його розірвання (пункт 2.2. договору);
		подружжя домовилися, за взаємною згодою, що на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення статті 60 Сімейного кодексу, та домовилися, що особистою приватною власністю кожного із подружжя є:
		а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до шлюбу;
		б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу після підписання цього договору;
		            в) дохід, що приноситимуть речі, котрі віднесено цим договором до особистої приватної власності;
		г) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування (пункт 2.3. шлюбного договору);
		сторони домовились, що після набрання чинності цього договору, чоловік та дружина набуваючи право власності на будь-яке майно, вказане в пункті 
		2 цього договору, купують його в особисту приватну власність, згода другого 
		з подружжя на купівлю майна не вимагається (пункт 3.2 шлюбного договору);
		майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, відповідно до умов цього договору, не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження в будь-який спосіб, передача 
		в заставу (іпотеку), передача в оренду (позичку), інші дії з управління та розпорядження майном і особистими майновими правами, які є особистою приватною власністю, власник майна здійснює самостійно. Згода другого 
		з подружжя на вчинення вищезазначених правочинів не потрібна, крім випадків, передбачених статті 59 Сімейного кодексу України (пункт 3.3. шлюбного договору);
		про зміст прав та обов`язків за цим договором, про правові наслідки укладеного ними правочину (в тому числі, але не обмежуючись статтями 215-236, 319 ЦК України, статтями 57-74, 92-103, а також ч.4 ст.93 Сімейного кодексу України, відповідно до якої шлюбний договір не може ставити одного 
		з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище) учасникам правочину нотаріусом роз`яснено (пункт 5.1. шлюбного договору).
		Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 липня 2019 року нерухоме майно: земельна ділянка та два садових будинки з надвірними побудовами, об`єкт житлової нерухомості зареєстровані на праві приватної власності за відповідачем ОСОБА_2 , дата державної реєстрації: 24 грудня 2013 року, підстава: договір купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року № 3079 та договір купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року № 3074.
		 
		Позиція Верховного Суду
		Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 СК України).
		Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
		Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 
		7 СК України).
		Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.
		Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).
		Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України).
		Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. 
		З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
		Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
		Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України (стаття 103 СК України).
		Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
		Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини перша, четверта, п`ята статті 93 СК України).
		Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина друга статті 97 СК України).
		Тлумачення вказаних норм свідчить, що:
		положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин;
		у статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми 
		§ 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України;
		для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору;
		під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах;
		у статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно). 
		У постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року в справі 
		№ 6-230цс14 зазначено, що:
		            «стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
		Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
		Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо:
		1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;
		2) заборона випливає із змісту акта законодавства;
		3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
		Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.
		Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя 
		є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.
		Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.
		У частинах четвертій, п`ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись 
		у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
		Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита 
		у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.
		            У справі, яка переглядається, суд дійшов висновку про недоведеність цієї обставини.
		Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати 
		у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
		Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України є правильним.
		Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України».
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		У постанові Верховного суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року в справі № 755/19197/18 (провадження № 61-18343св19) зазначено, що:
		«норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати 
		у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
		Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
		Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
		Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита 
		у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.
		Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України 
		у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.
		У справі, що переглядається, встановивши, що за умовами спірного шлюбного договору усе нерухоме та рухоме майно (квартира, житловий будинок, дві земельні ділянки, побутова техніка, кухонне обладнання, меблі, інші речі, що знаходяться у зазначеній нерухомості (п. 4 договору); транспортні засоби, нерухоме та рухоме майно, що підлягає реєстрації, особисті майнові права, які придбані подружжям після укладання шлюбного договору, побутова техніка, меблі, картини, інші речі (п. 5 договору) придбане у шлюбі належить відповідачу, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку. що спірними умовами вказаного правочину позивач поставлена 
		у надзвичайно невигідне становище порівняно з відповідачем та положеннями закону.
		При цьому, оскільки шлюбний договір є видом цивільного договору, то на нього також розповсюджуються положення статті 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки, зловживання правом, дотримання моральних засад суспільства тощо.
		Доводи касаційної скарги про те, що договір відповідає вимогам чинного законодавства є необґрунтованими, оскільки пункти 4, 5 спірного шлюбного договору суперечать вимогам статей 93, 97 СК України, у зв`язку з тим, що їх зміст ставить ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передбачає перехід права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.
		Таким чином, передання відповідачу у власність вказаного у пунктах 4, 5 шлюбного договору майна поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та 
		є підставою для визнання недійсними відповідних положень шлюбного договору».
		У постанові Верховного суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року в справі 
		№ 201/4255/16-ц (провадження № 61-9533св19) вказано, що:
		«норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати 
		у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
		Окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України, частини четверта та п`ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження, щодо можливих умов шлюбного договору.
		Верховний Суд виходить з того, що аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя.
		Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита 
		у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права. Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.
		У справі, що переглядається, встановивши, що за умовами оспорюваного шлюбного договору у випадку розірвання шлюбу сторін кожному з них переходять визначені договором транспортні засоби, а також передбачено, що дружина не матиме права на усе нерухоме майно, побутові речі та побутову техніку, яку подружжя придбало за час шлюбу (без урахування особи, на чиє ім`я придбане, зокрема, нерухоме майно), а чоловіку переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо (без урахування особи, на чиє ім`я придбане нерухоме майно, земельна ділянка), суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що наведеними умовами зазначеного правочину позивач поставлена у надзвичайно невигідне майнове становище порівняно з відповідачем та положеннями закону. Фактично, усе майно, набуте сторонами за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо, окрім транспортних засобів, переходить у власність відповідача на підставі шлюбного договору.
		Повне та беззастережне скасування у певних відносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу.
		Верховний Суд виходить із того, що шлюбний договір може містити особливі умови про розподіл спільного майна певним чином, відмінним від визначеного законодавством, а не запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя.
		У контексті умов пункту 5 шлюбного договору дружина, у разі розірвання шлюбу, набуває у власність лише визначені у цьому договорі транспортні засоби та позбавляється права на все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, 
		а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутову техніку, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо. З іншої сторони, ОСОБА_2 , у разі розірвання шлюбу, набуває у власність визначені у шлюбному договорі транспортні засоби та все інше майно набуте подружжям за час шлюбу.
		Таким чином, передання відповідачу у власність визначеного у пункті 
		5 шлюбного договору майна поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та 
		є підставою для визнання недійсним шлюбного договору.
		Отже, доводи касаційної скарги про те, що договір відповідає вимогам чинного законодавства, є необґрунтованими, оскільки пункт 5 оспорюваного шлюбного договору суперечить вимогам частини п`ятої статті 93 СК України, яка містить пряму заборону щодо передачі у власність одного з подружжя нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації».
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
		Обміркувавши аргументи касаційної скарги, підстави відкриття касаційного провадження, колегія суддів вважає, що:
		            суди встановили, що укладеним між сторонами шлюбним договором встановлено виключно умови щодо прав кожного з подружжя на майно та за оспорюваними умовами шлюбного договору перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся. Позивачем не доведено, що ці умови шлюбного договору ставлять його у надзвичайно невигідне матеріальне становище;
		встановивши, що відсутні підстави для визнання недійсними оспорюваних частин шлюбного договору, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову;
		судові рішення в оскарженій частині не суперечать висновкам, зробленим у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року в справі 
		№ 6-230цс14, в постанові Верховного суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року в справі 
		№ 755/19197/18 (провадження № 61-18343св19) та в постанові Верховного суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 
		25 листопада 2020 року в справі № 201/4255/16-ц (провадження 
		№ 61-9533св19).
		Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що шлюбний договір поставив позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище після розірвання шлюбу та те, що судами попередніх інстанцій взагалі не досліджувалися, як вартість нерухомого майна, так і матеріальний стан позивача, наявність чи відсутність у нього іншого нерухомого майна, оскільки як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору.
		Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, судові рішення в оскарженій частині залишити без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року в частині відмови в задоволенні позову про визнання частково недійсним шлюбного договору залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                     Є. В. Краснощоков 
		 
		І. О. Дундар
		 
		В. І. Крат

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...