Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 203/284/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 20.05.2022. Забезпечено надання загального доступу: 24.05.2022.
Дата набрання законної сили: 19.05.2022
Номер судового провадження: 61-18393ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України                                     
		19 травня 2022 року
		м. Київ
		справа № 203/284/17
		провадження № 61-18393св21
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
		учасники справи:
		позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
		відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
		третя особа за первісним позовом - ОСОБА_3 ,
		розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про поділ майна подружжя, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності, стягнення грошової компенсації,
		ВСТАНОВИВ:
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		Короткий зміст позовних вимог 
		У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив визнати за ним та відповідачем право власності по 1/2 частині: квартири АДРЕСА_1 , нежитлового приміщення поз.31 у приміщенні № 105 цокольного поверху та паркувального місця              поз. 18 у приміщенні № 105 цокольного поверху у будинку АДРЕСА_2 , припинивши право спільної сумісної власності на нього.
		Позов мотивував тим, що з 20 лютого 1993 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , фактичні шлюбні відносини між ними припинені в січні 2012 року, а шлюб розірвано на підставі рішення Бабушкінського районного суду                                                          м. Дніпропетровська від 17 червня 2013 року.
		Посилавсь на те, що майно набуте за час шлюбу та належить подружжю на праві спільної сумісної власності в рівних частинах.
		У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою в якій просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 ; паркувальне місце поз. 18 у приміщенні № 105 цокольного поверху та нежитлове приміщення поз.31 у приміщенні  № 105 вказаного будинку; стягнути з ОСОБА_1 на її користь грошову компенсацію у розмірі 185 271,87 грн.
		Зустрічний позов мотивувала тим, що 27 травня 2005 року між нею та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк») укладено кредитний договір № 090501-16/20 про надання споживчого кредиту в розмірі 255 429 доларів США на придбання житла та виплату грошових коштів за договором про участь у фонді фінансування будівництва від 16 травня 2005 року                        № К-7-Б7-1.
		Наполягала на тому, що у зв`язку з несвоєчасною сплатою чергових платежів за кредитним договором, ОСОБА_4 надав їй грошові кошти, які вона внесла в касу банку в рахунок погашення кредиту, а саме: 14 листопада 2008 року 46 000 доларів США та 30 грудня 2008 року 162 609 доларів США, отже, спірне майно не було набуте за рахунок спільної праці подружжя, придбане за її особисті кошти, які були подаровані батьком.
		Вказувала, що за час шлюбу ОСОБА_1 04 січня 2013 року придбав автомобіль марки Toyota Sequoia, 2008 року випуску, який було знято з обліку 11 вересня 2013 року. Оскільки вказаний автомобіль відчужено її колишнім чоловіком без її згоди та не в інтересах сім`ї, то з відповідача на її користь підлягає стягненню 1/2 частина вартості цього автомобіля у розмірі 136 728,13 грн.
		Зазначала також, що на момент розірвання шлюбу ОСОБА_1 був власником 99 % частки у статутному капіталі Українсько-сирійського Товариства з обмеженою відповідальністю «Аміна» вартістю 27 843,75 грн; 55 % частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Будмашсервіс» вартістю 7 700 грн та 100 % частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Єва М» вартістю 35 000 грн. Оскільки ОСОБА_1 набув право на ці частки у період зареєстрованого шлюбу, за відсутності відомостей про розмір доходу від діяльності цих товариств, вона має право на компенсацію в розмірі половини вартості майна, внесеного до статутного капіталу цих товариств.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Кіровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 09 серпня 2018 року під головуванням судді Казака С. Ю., яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2019 року, у первісному позові відмовив, зустрічний позов задовольнив частково. Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 ; визнано за                       ОСОБА_2 право особистої приватної власності на паркувальне місце поз. 18, загальною площею 30,3 кв. м у приміщенні № 105 цокольного поверху житлового будинку літ. А-9, А-1, А1-1, А2-1 у будинку АДРЕСА_2 . В іншій частині зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірне нерухоме майно придбане за рахунок кредиту, погашеного за рахунок особистих коштів ОСОБА_2 , отриманих нею в дар від ОСОБА_4 . Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно набуте за рахунок спільних коштів подружжя. Також ОСОБА_1 не довів своєї участі у виконанні кредитного зобов`язання, згідно з яким ОСОБА_2 отримала кредит на придбання спірного нерухомого майна. Нежитлове приміщення на АДРЕСА_2 відчужене ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу, на який ОСОБА_1 надавав нотаріально посвідчену згоду. Вказаний договір купівлі-продажу нежитлового приміщення недійсним не визнаний, тому немає підстав включати вартість цього майна до спільного майна подружжя, яке підлягає поділу.
		Верховний Суд постановою від 19 травня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 березня                 2019 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Дніпровський апеляційний суд постановою від 26 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
		Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року скасував та ухвалив нове рішення.
		Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.
		В порядку поділу спільного майна подружжя визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 . Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину паркувального місця поз. 18, загальною площею 30,3 кв. м, у приміщенні № 105 цокольного поверху житлового будинку літ. А-9, А-1, А1-1, А2-1 в будинку АДРЕСА_2 .
		Визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 . Визнав за                              ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину паркувального місця поз. 18, загальною площею 30,3 кв. м, у приміщенні № 105 цокольного поверху житлового будинку літ. А-9, А-1, А1-1, А2-1 в будинку АДРЕСА_2 .
		В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовив.
		В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності, стягнення грошової компенсації відмовив. Вирішив питання розподілу судових витрат.
		В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив рішення Кіровського районного суду                              м. Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року скасувати в частині відмови в задоволенні його позовних вимог та в частині часткового задоволення зустрічного позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог                               ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 та на паркувальне місце поз. 18, у приміщенні № 105 цокольного поверху житлового будинку літ. А-9, А-1, А1-1, А2-1 в будинку АДРЕСА_2 відмовити, а його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
		Приймаючи нову постанову суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не надала доказів того, що кошти, сплачені на погашення кредиту у період з травня              2005 року до грудня 2008 року не були спільними коштами подружжя, а тому квартира та паркомісце є спільною сумісною власністю подружжя.
		Підстави для поділу нежитлового приміщення відсутні, оскільки за нотаріально посвідченою згодою ОСОБА_1 , вказане приміщення було відчужене                  ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 31 жовтня 2013 року.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У листопаді 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Коляда А. С. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду                                 від 26 жовтня 2021 року в якій просить оскаржену постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
		У поданій касаційній скарзі представник заявника вказує на те, що суд апеляційної інстанції, на відміну від місцевого суду, дійшов помилкового висновку, що грошові кошти були фактично отримані в дарунок ОСОБА_2 від її батька, а тому спільною сумісною власністю із ОСОБА_1 бути не могли.
		Вказане мало місце у зв`язку із тим, що суд апеляційної інстанції належним чином доказів у справі не дослідив, а тому його висновок про можливість виділення позивачу за первісним позовом  1/2 частки спірного нерухомого майна помилковий.
		Аргументом касаційної скарги є також те, що апеляційний суд не врахував інтереси  спільних дітей сторін - 1992, 2001 та 2006 року народження. Представник заявника зазначає, що ОСОБА_1 систематично та в достатній мірі аліментів на дітей не сплачував, проте, у зв`язку із тим, що останній не претендував на спірне майно із позовом про стягнення аліментів ОСОБА_2 , не зверталась.
		Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		У лютому 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Самойленко Т. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_2 в якому у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів.
		Представник позивача за первісним позовом вказує, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що грошові кошти, за які було придбано спірне нерухоме майно були спільною сумісною власністю подружжя.
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Кіровського районного суду                                                             м. Дніпропетровська. 
		14 січня 2022 року цивільна справа № 203/284/17 надійшла до Верховного Суду.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		З 20 лютого 1993 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2013 року. Цим рішенням встановлено, що шлюбні відносини між сторонами припинено у січні                2012 року.
		За час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули у власність кватиру АДРЕСА_1 , загальною площею 206,5 кв. м, житловою площею 139,2 кв. м; нежитлове приміщення та паркувальне місце поз. 18 цокольного поверху будинку на АДРЕСА_2 .
		Вказане нерухоме майно придбане за договорами про участь у фонді фінансування будівництва від 16 травня 2005 року № К-7-Б7-1 та № К-18-Ц, згідно з якими за ОСОБА_2 зареєстроване право власності на квартиру, нежитлове приміщення та паркувальне місце.
		27 травня 2005 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір № 090501-16/20, згідно з яким ОСОБА_2 отримала кредитні кошти в сумі 255 429 доларів США для здійснення внеску за договорами про участь у фонді фінансування будівництва від 16 травня 2005 року № К-7-Б7-1 та № К-18-Ц.
		Згідно з поясненнями ОСОБА_2 , показаннями свідків ОСОБА_4 , співробітника Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» ОСОБА_5 , розпискою від 14 листопада 2008 року, побутовою угодою від 30 грудня 2008 року, виписками ПАТ КБ «Приватбанк» від 30 березня 2017 року за депозитом клієнта ОСОБА_4 та рахунком кредитного договору від 27 травня 2005 року клієнта ОСОБА_2 , які, як зазначив суд, узгоджуються між собою, суди встановили, що фактично спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані ОСОБА_2 за кредитним договором від 27 травня 2005 року № 090501-16/20.
		ОСОБА_2 сплатила кошти за кредитним договором та повністю погасила кредит 30 грудня 2008 року за рахунок коштів, переданих їй її батьком ОСОБА_4 , які він зняв з депозитного рахунку.
		Свідок ОСОБА_4 пояснив суду, що на підтвердження передання коштів своїй дочці ОСОБА_2 в сумі 50 000 доларів США та 170 000 доларів США складено боргову розписку та побутову угоду про надання позики, які складалися виключно для підтвердження факту передання коштів для погашення кредитної заборгованості, проте фактично подаровані ОСОБА_2 ОСОБА_4 не має наміру вимагати їх повернення.
		Нежитлове приміщення на АДРЕСА_2 за нотаріально посвідченою згодою ОСОБА_1 відчужене ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 31 жовтня 2013 року.
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		Позиція Верховного Суду 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
		Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Тобто статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
		Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.
		Відповідно до статті 65 СК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого                         з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
		Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).
		Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов`язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя.
		Згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі                                   № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
		Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Відповідно до частин першої, другої, четвертої, п`ятої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
		Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України.
		Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
		Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та п`ята статті 81 ЦПК України).
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
		Апеляційний суд встановив, що відповідно до розписки від 14 листопада 2008 року ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_4 50 000 доларів США для погашення кредитної заборгованості за кредитним договором від 27 травня 2005 року №090501-16/20, укладеним з ПАТ КБ «ПриватБанк» для купівлі квартири №12 та гаража на АДРЕСА_2 , строком на сім років.
		Згідно з побутовою угодою від 30 грудня 2008 року ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_4 170 000 доларів США, позика є безвідсотковою, яку вона зобов`язалася повернути до 30 грудня 2015 року. Кошти позичила для погашення кредитної заборгованості за кредитним договором від 27 травня 2005 року № 090501-16/20, укладеним з ПАТ КБ «ПриватБанк» для купівлі квартири та гаража.
		Отже, висновок суду апеляційної інстанції про те, що розписка та побутова угода фактично не є договорами дарування грошових коштів правильний.
		Апеляційний суд зауважував, що у період з травня 2005 року до моменту погашення кредиту у грудні 2008 року сторони сплачували щомісячні платежі на погашення кредиту на загальну суму 162 490 доларів США і ОСОБА_2 не має доказів належності їй вказаної суми на праві особистої приватної власності. ОСОБА_2 не надала доказів того, що кошти, сплачені на погашення кредиту у період з травня 2005 року до грудня 2008 року не були спільними коштами подружжя.
		У зв`язку з наведеним, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом визнання та паркувального місця спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з подальшим визнанням за кожним права власності на 1/2 частини вказаного нерухомого майна.
		Отже, зважаючи на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте за час шлюбу, встановлену статтею 60 СК України, апеляційний суд правильно вказував, що необґрунтованим є висновок місцевого суду про те, що ОСОБА_1 не довів свою участь у придбанні майна шляхом виконання боргових зобов`язань в частині погашення кредиту у період з травня 2005 року до грудня 2008 року.
		Вищенаведеним також спростовуються аналогічні за змістом  доводи касаційної скарги.
		Згідно з частиною п`ятою статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
		Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
		ОСОБА_2 не надала нотаріально посвідченого договору дарування грошових коштів та не заявляла вимогу про визнання правочинів укладених між нею та її батьком удаваними, отже висновок апеляційного суду щодо відсутності підстав вважати грошову кошти, за які було набуто нерухоме майно особистою власністю ОСОБА_2 правильний.
		Крім того колегія суддів зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду                 від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		Таким чином, оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів
		Аргументи касаційної скарги відносно того, що апеляційний суд не врахував інтереси  спільних дітей сторін - 1992, 2001 та 2006 року народження колегія суддів відхиляє у зв`язку із тим, що ОСОБА_2 обґрунтовувала свої позовні вимоги не наявністю підстав для відступлення від засад рівності часток передбачених статтею 70 СК України, а тим, що спірне майно було придбане нею за її особисті кошти.
		Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими апеляційними судом фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.
		Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ                 від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.
		Щодо судових витрат 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		П О С Т А Н О В И В :
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
		Постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:І. В. Литвиненко   А. І. Грушицький   Є. В. Петров

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...