Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/12137/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, зокрема щодо; адміністрування окремих податків, зборів, платежів, з них; бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.
Надіслано для оприлюднення: 20.05.2022. Зареєстровано: 21.05.2022. Забезпечено надання загального доступу: 23.05.2022.
Дата набрання законної сили: 19.05.2022
Номер судового провадження: К/9901/41838/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		19 травня 2022 року 
		Київ
		справа №320/12137/20
		адміністративне провадження № К/9901/41838/21  
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		головуючої судді - Блажівської Н.Є.,
		суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.
		розглянувши у письмовому провадженні питання про передачу справи 
		за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РГК»
		до Головного управління ДПС у Київській області, 
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області
		про стягнення коштів та моральної шкоди,
		на розгляд Великої Палати Верховного Суду,
		ВСТАНОВИВ
		1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		1.1.Короткий зміст позовних вимог
		Товариство з обмеженою відповідальністю «РГК» (надалі також - Позивач, ТОВ «РГК») звернулось до суду з позовом до Головного управління ДПС у Київській області (надалі також - Відповідач, скаржник), в якому просило стягнути з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області (надалі також - Третя особа, ГУ ДКС України у Київській області) на користь ТОВ «РГК» пеню в розмірі 4939747,76 грн, нараховану на суму бюджетної заборгованості за період з 21 квітня 2014 року по 4 квітня 2018 року; пеню в розмірі 903111,78 грн, нараховану на суму бюджетної заборгованості за період з 5 квітня 2019 року по 25 грудня 2019 року; збитки у розмірі 7151915,51 грн; інфляційні втрати у розмірі 14317514,54 грн за період з 1 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року; 3 проценти річних у розмірі 1858076,87 грн за період з 1 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року; моральну шкоду у розмірі 10000000,00 грн, всього на суму 39170366,46 грн, у зв`язку з протиправною бездіяльністю Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області щодо неподання до ГУ ДКС України у Київській області висновку із зазначенням суми податку на додану вартість в розмірі 10952811,00 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. №9015879312 від 19 березня 2014 року), як такої, що є неузгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК».
		В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначав, що за результатом розгляду справи №320/1844/19 рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, встановлено факт протиправної бездіяльності щодо неподання Головним управлінням Державної фіскальної служби у Київській області висновку із зазначенням суми податку на додану вартість в розмірі 10952811,00 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. №9015879312 від 19 березня 2014 року) як такої, що є неузгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК». Судом зобов`язано податковий орган подати відповідний висновок та присуджено до стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області на користь ТОВ «РГК» заборгованість бюджету із відшкодування податку на додану вартість за спірний період та пеню, нараховану на суму такої заборгованості, за період з 5 квітня 2018 року по 4 квітня 2019 року.
		Позивач стверджував, що через несвоєчасне відшкодування Відповідачем бюджетної заборгованості з податку на додану вартість у нього виникло право на стягнення пені, нарахованої на суму такої заборгованості, що визначено у пункті 200.23 статті 200 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України). При цьому в межах справи №320/1844/19 не заявлялись позовні вимоги про стягнення на користь ТОВ «РГК» пені за період з моменту виникнення заборгованості - 21 квітня 2014 року по 4 квітня 2018 року. Також останнім днем, за який стягнуто пеню вказаним вище рішенням суду, є 4 квітня 2019 року, однак судове рішення у справі №320/1844/19 виконано Відповідачем лише 25 грудня 2019 року.
		Тому Позивач вважає, що на суму бюджетної заборгованості має бути нарахована пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії з 21 квітня 2014 року по 4 квітня 2018 року та з 5 квітня 2019 року по 25 грудня 2019 року.
		Також Позивач зазначав, що оскільки грошове зобов`язання в сумі 10952811,00 грн було прострочено Відповідачем на 2065 днів, відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (надалі також - ЦК України) з нього підлягає стягненню 1858076,87 грн трьох процентів річних та 14317514,54 грн інфляційних нарахувань за період з 1 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року.
		Крім того Позивач посилався на норму підпункту 17.1.11 пункту 17.1 статті 17 ПК України, згідно з якою платник податків має право на повне відшкодування збитків (шкоди), заподіяних незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку та норму статті 1173 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Вказував, що з вини Відповідача ТОВ «РГК» понесло збитки у розмірі 7151915,51 грн за несвоєчасне бюджетне відшкодування податку на додану вартість в розмірі 10952811,00 грн, які на думку Позивача також підлягають стягненню на його користь.
		1.2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 1 червня 2021 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення збитків у розмірі 7151915,51 грн та моральної шкоди у розмірі 10000000,00 грн на підставі пункту 4 частини першої статті 238 КАС України.
		Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 1 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року, позов задоволено частково: стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» пеню на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України за порушення строків бюджетного відшкодування за лютий 2014 року за період з 30 квітня 2014 року по 4 квітня 2018 року у розмірі 4912380,75 грн (чотири мільйони дев`ятсот дванадцять тисяч триста вісімдесят гривень 75 коп.) та за період з 5 квітня 2019 року по 23 грудня 2019 року у розмірі 899690,90 грн (вісімсот дев`яносто дев`ять тисяч шістсот дев`яносто гривень 90 коп.); стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» інфляційні втрати за період з 1 травня 2014 року по 23 грудня 2019 року у розмірі 14317514,54 грн (чотирнадцять мільйонів триста сімнадцять тисяч п`ятсот чотирнадцять гривень 54 коп.); стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» три відсотки річних за період з 1 травня 2014 року по 22 грудня 2019 року у розмірі 1856276,41 грн (один мільйон вісімсот п`ятдесят шість тисяч двісті сімдесят шість гривень 41 коп.). В решті позовних вимог відмовлено.
		Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що у судовому порядку за результатом розгляду справи №320/1844/19 встановлено, що довідкою Білоцерківської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області від 15 квітня 2014 року було підтверджено заявлену ТОВ «РГК» до відшкодування суму податку на додану вартість на рахунок платника у банку у розмірі 10952811,00 грн, згідно з декларацією з податку на додану вартість за лютий 2014 року (вх. №9015879312 від 19 березня 2014 року). Тому п`ятиденний строк на складання та подачу висновку про бюджетне відшкодування суми податку на додану вартість у розмірі 10952811,00 грн згідно з декларацією з податку на додану вартість за лютий 2014 року спливає 22 квітня 2014 року (з урахуванням святкового дня (Пасха) - 20 квітня 2014 року та наступного за святковим днем вихідного дня - 21 квітня 2014 року). Відтак суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що право на нарахування пені у Позивача за сумою податку на додану вартість, що підлягає відшкодуванню згідно з податковою декларацією з податку на додану вартість за лютий 2014 року, виникло з 30 квітня 2014 року (з урахуванням 5-ти операційних днів після закінчення строку отримання висновку про бюджетне відшкодування), а кінцевою датою нарахування пені є 23 грудня 2019 року (день фактичного перерахування бюджетної заборгованості). Наведене слугувало підставою для часткового задоволення позовних вимог ТОВ «РГК» про стягнення із Державного бюджету України пені на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України за порушення строків бюджетного відшкодування за лютий 2014 року за період з 30 квітня 2014 року по 4 квітня 2018 року (попередній день перед днем нарахування ТОВ «РГК» суми пені при розгляді справи №320/1844/19, тобто 1436 днів) у розмірі 4912380,75 грн та з 5 квітня 2019 року (наступний день після дня нарахування ТОВ «РГК» суми пені при розгляді справи №320/1844/19) по 23 грудня 2019 року (263 дні) у розмірі 899690,90 грн.
		Щодо доводів скаржника в частині пропуску строку звернення до суду з цим позовом суди попередніх інстанцій дійшли висновку про дотримання цього строку Позивачем. Посилаючись на висновок Верховного Суду у постановах від 24 жовтня 2019 року у справі №810/1227/17 та від 2 лютого 2021 року у справі №810/1506/17 суди обох інстанцій виходили з того, що строк звернення до суду з позовними вимогами про стягнення пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості з відшкодування податку на додану вартість, слід обчислювати з наступного дня після її фактичного погашення. При цьому позовна вимога про стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого податку на додану вартість з Державного бюджету України може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України, тобто протягом 1095 днів з наступного дня після повної сплати податковим органом суми бюджетного відшкодування.
		Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про застосування до спірних правовідносин в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 14317514,54 грн за період з 1 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року та трьох процентів річних у розмірі 1858076,87 грн за період з 1 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року, положень статті 625 ЦК України, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання. Такі висновки судів обох інстанцій обґрунтовані правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 7 квітня 2020 року у справі №910/4590/19, щодо віднесення такого спору до юрисдикції адміністративних судів. 
		Відхиляючи доводи Відповідача щодо застосування до позовних вимог в означеній частині строку позовної давності суди попередніх інстанцій виходили з того, що акцесорний та похідний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов`язань дає підстави для висновку щодо розгляду спорів про стягнення передбачених відповідних грошових сум підлягають розгляду за тими ж правилами, які визначені для основного спору, що наразі становить 1095 днів з наступного дня після повної сплати податковим органом суми бюджетного відшкодування.
		Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення на користь Позивача інфляційних втрат суд першої інстанції виходив з відповідності проведеного нарахування положенням Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 3 липня 1991 року №1282-XII та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078. Враховуючи такі розрахунки судами обох інстанцій констатовано, що Позивачем заявлено до стягнення інфляційні втрати в сумі 14317514,54 грн, розмір яких є меншим розрахованого судом. Виходячи з принципу диспозитивності судом першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, задоволено позовні вимоги про стягнення з Відповідача інфляційних втрат за період з 1 травня 2014 року по 23 грудня 2019 року у заявленому Позивачем розмірі. 
		Частково задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення 3% річних суди попередніх інстанцій врахували правовий висновок Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі №922/1008/16 щодо неправомірного стягнення 3% річних за день, коли гроші сплачено (стягнуто), тому дійшли висновку, що на користь Позивача підлягають стягненню 3% річних з простроченої суми основного боргу за період з 1 травня 2014 року по 22 грудня 2019 року (день, що передує дню фактичного перерахування бюджетної заборгованості) у сумі 1856276,41 грн.
		Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 відмовлено в задоволенні клопотання Головного управління ДПС у Київській області про закриття провадження у справі з підстав порушення правил підсудності. 
		Суд апеляційної інстанції виходив з того, у пункті 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (надалі також - ГПК України) закріплена спеціальна юридична норма, якою окреслено юрисдикцію господарських судів, та виокремлено непідвідомчість господарським судам спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.     Аналогічні норми було закріплено й у статті 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», після втрати чинності яким  підвідомчість спорів за участю боржника врегульовує Кодекс України з процедур банкрутства (надалі також - КУзПБ).
		За результатом аналізу змісту положень статті 7 КУзПБ апеляційний суд дійшов висновку, що майнові вимоги у судовому спорі мають бути безпосередньо пов`язані зі здійсненням провадження в такій справі.
		Визначаючись щодо юрисдикційної належності спору суд апеляційної інстанції вказав на те, що спеціальною нормою для визначення юрисдикції в цій справі має бути саме пункт 8 частини першої статті 20 ГПК України, відповідно до якого до господарської юрисдикції не відносяться спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань, визначених відповідно до ПК України.
		Виходячи з того, що приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв`язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що спори у межах справи про банкрутство, де однією із сторін є податковий орган, за характером і змістом відносин пов`язані з визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань відповідно до ПК України. Оскільки такі позовні вимоги стосуються, насамперед, перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень, апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги у межах цього спору підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		Відхиляючи доводи Відповідача щодо підвідомчості справ даної категорії господарським судам з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 вересня 2021 року у справі №905/2030/19, суд апеляційної інстанції зауважив на тому, що предметом спору у справі №905/2030/19 є податкове повідомлення-рішення. Натомість предметом спору, який розглядається, є стягнення з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості, збитків, інфляційних втрат, трьох процентів річних у зв`язку з протиправною бездіяльністю податкового органу щодо неподання до органу казначейської служби висновку із зазначенням суми податку на додану вартість, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року, як такої, що є неузгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК».     
		2.СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ
		Згідно з витягом з реєстру платників податку на додану вартість від 29 грудня 2020 року №2010194500037 Позивач є платником податку на додану вартість з 12 листопада 2019 року, індивідуальній податковий №370663510194.
		19 березня 2014 року Позивачем до Білоцерківської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області було подано податкову декларацію з податку на додану вартість за лютий 2014 року (вх. №9015879312 від 19 березня 2014 року), в якій платником самостійно визначено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на рахунок платника у банку у розмірі 10952811,00 грн. 
		25 березня 2014 року до цієї декларації Позивач подав уточнюючий розрахунок податкових зобов`язань з податку на додану вартість, у зв`язку з виправленням ним самостійно виявлених помилок за лютий 2014 року (вх. №9014582402 від 25 березня 2014 року).
		Разом з податковою декларацією Позивачем подано заяву про повернення суми бюджетного відшкодування у розмірі 10952811,00 грн на рахунок платника у банку.
		Враховуючи подану заяву Білоцерківською ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області було проведено позапланову документальну виїзну перевірку, за результатами проведення якої складено довідку від 15 квітня 2014 року №1017/15-1/37066355 «Про результати документальної позапланової виїзної перевірки правомірності нарахування ТОВ «РГК» бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на рахунок платника у банку за лютий 2014 року».
		За висновком цієї перевірки не встановлено порушень при відображенні ТОВ «РГК» у декларації за лютий 2014 року з урахуванням уточнюючого розрахунку бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за рахунок платника у банку у сумі 10952811,00 грн. 
		Судами попередніх інстанцій також встановлено, що в провадженні Київського окружного адміністративного суду перебувала справа №320/1844/19 за позовом ТОВ «РГК» до Головного управління ДФС у Київській області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області, в якій позивач просив суд визнати протиправною бездіяльність Головного управління ДФС у Київській області щодо неподання до Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області висновку із зазначенням суми податку на додану вартість у розмірі 10952811,00 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. №9015879312 від 19 березня 2014 року), як такої, що є узгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь позивача; зобов`язати Головне управління ДФС у Київській області подати до Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області висновок із зазначенням суми податку на додану вартість в розмірі 10952811,00 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. №9015879312 від 19 березня 2014 року), що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК»; стягнути з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області на користь ТОВ «РГК» суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за лютий 2014 року у розмірі 10952811,00 грн, заявлену згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. №9015879312 від 19 березня 2014 року) та пеню в розмірі 1248620,45 грн, нараховану на суму такої бюджетної заборгованості за період з 5 квітня 2018 року по 4 квітня 2019 року.
		Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року у справі №320/1844/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, позов задоволено повністю.
		Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ГУ ДПС у Київській області, яке є правонаступником Головного управління ДФС у Київській області, на рішення Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року у справі №320/1844/19.
		23 грудня 2019 року органом державного казначейства шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок ТОВ «РГК» було відшкодовано Позивачу суму бюджетного відшкодування у розмірі 10952811,00 грн, що підтверджується витягом  з інформаційно-аналітичної системи «Податковий блок» та платіжним дорученням від 23 грудня 2019 року №238910969.
		Поряд з тим, за змістом обставин у цій справі, ухвалою Господарського суду Київської області  від 2 жовтня 2015 року порушено провадження у справі №911/3456/15 за заявою Публічного акціонерного товариства «Домобудівний комбінат № 3» про банкрутство ТОВ «РГК», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів відповідно до статті 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», введено процедуру розпорядження майном боржника та призначено розпорядника майна. Ухвалою Господарського суду Київської області від 17 квітня 2018 року у справі №911/3456/15 затверджено реєстр вимог кредиторів ТОВ «РГК».
		Постановою Господарського суду Київської області від 5липня 2016 року у справі №911/3456/15 ТОВ «РГК» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
		3. ДОВОДИ СКАРЖНИКА ЩОДО ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ПІДСУДНОСТІ ТА ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПОЗИВАЧА 
		Оскаржуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скаржник насамперед акцентує про порушення судами обох інстанцій правил юрисдикційної належності цього спору та ухвалення оскаржуваних рішень без урахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 вересня 2021 року у справі №905/2030/19, оскільки відносно Позивача відкрито провадження у справі про банкрутство, а постановою Господарського суду Київської області від 5 липня 2016 року у справі №911/3456/15 ТОВ «РГК» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
		Акцентує, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 вересня 2021 року у справі №905/2030/19 чітко визначено, що майнові та ряд немайнових вимог особи, щодо якої порушено справу про банкрутство, підлягають розгляду в межах провадження у справі про банкрутство з визначенням юрисдикційності розгляду такого спору господарському суду.
		Стверджує, що з прийняттям КУзПБ до господарської юрисдикції віднесено ряд спорів юридичних осіб, які стосуються майна боржника (юридичної чи фізичної особи), зокрема й тих, які виникають з кредиторами - контролюючими органами щодо сплати податків та зборів, оскільки нормою статті 7 КУзПБ чітко визначено вирішення усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. На користь такого висновку свідчить й те, що законодавцем наділено господарські суди у справі про банкрутство повноваженнями щодо розгляду спору між боржником та суб`єктом владних повноважень за правилами офіційного з`ясування всіх обставин справи, характерними для розгляду адміністративних спорів (абзац четвертий частини другої статті 7 КУзПБ).
		Вважає, що з прийняттям КУзПБ законодавець змінив правила визначення юрисдикції таких спорів, сконцентрувавши розгляд усіх майнових та ряду немайнових вимог в межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції задля повного та комплексного вирішення усіх правових проблем неплатоспроможної особи (як фізичної, так і юридичної), яка може бути визнана банкрутом (ліквідована) за наслідком такої процедури, що матиме наслідком закриття (припинення) провадження з розгляду спорів у всіх інших юрисдикційних органах з вимогами до неї.
		На противагу доводам скаржника Позивач наполягає на відмінності правовідносин у цій справі зі справою №905/2030/19, на висновки Великої Палати Верховного Суду у якій посилається скаржник стверджуючи про порушення судами попередніх інстанцій у цій справі правил підсудності спору. 
		Вважає, що Відповідач помилково стверджує щодо неправильного правозастосування судами норм частини другої статті 7 КУзПБ без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 21 вересня 2021 року по справі №905/2030/19, оскільки правовідносини у тій справі не є подібними до тих, що є предметом розгляду у цій справі та різняться предметом розгляду (у справі №905/2030/19 - визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення; у цій справі - стягнення з Державного бюджету України пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості, інфляційних втрат, трьох процентів річних). Відтак відсутні підстави для скасування судових рішень з мотивів порушення правил підсудності.
		При цьому, посилаючись на норми статті 20 ГПК України звертає увагу, що господарським судам непідсудні справи про стягнення грошових зобов`язань, тому цей спір не може розглядатись у межах провадження у справі про банкрутство. Водночас інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому є акцесорними та, поряд з основним зобов`язанням, підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства, що узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року у справі №910/4590/19.
		З огляду на непідтвердження доводів скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду Позивач стверджує про наявність підстав для закриття касаційного провадження у цій справі.
		4. МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУЄТЬСЯ КОЛЕГІЯ СУДДІВ, ПЕРЕДАЮЧИ СПРАВУ НА РОЗГЛЯД ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ, А ТАКОЖ ЗАСТОСОВАНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
		Дослідивши та проаналізувавши зміст доводів та заперечень сторін в контексті юрисдикційної належності цього спору Суд зазначає таке.
		На ефективність судового захисту в цілому напряму впливає можливість повноцінного застосування норм матеріального права в межах сутності та правової природи спірних правовідносин, зокрема, при виборі того виду судової юрисдикції, який відповідає критерію «якості закону». 
		На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права (див. mutatis mutandis рішення у справах «C. G. та інші проти Болгарії» (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, п. 39; «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, п. 170).
		Велика Палата Верховного Суду робить акцент, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, має характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
		Такий підхід наведений у постановах від 28 лютого 2018 року у справі №800/284/17, від 22 травня 2018 року у справі №800/474/16 (П/9901/197/18), від 07 листопада 2018 року у справі №214/2435/17, від 12 грудня 2018 року у справі №703/1181/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі №127/2209/18.
		До спірних правовідносин підлягає застосуванню рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року №1-р/2018 (справа №1-6/2018), яким сформовано правову позицію щодо верховенства права, згідно з якою основними елементами конституційного принципу верховенства права є справедливість, рівність, правова визначеність. Конституційні та конвенційні принципи, на яких базується гарантія кожному прав і свобод осіб та їх реалізація, передбачають правові гарантії, правову визначеність і пов`язану з ними передбачуваність законодавчої політики, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005). Принцип правової визначеності вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їхньої передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища (абзаци третій, п`ятий підпункту 4.1, абзаци сьомий, дев`ятий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини).
		Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		Згідно з частиною першою статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації і визначається законом.
		Метою запровадження цього засадничого принципу є більш глибокий і фаховий розгляд найбільш складних справ суддями, що мають відповідний досвід.
		Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» в залежності від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призведе до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, нової хвилі плутанини у визначенні належного суду, що, зрештою, призведе до порушення принципів Верховенства права і правової визначеності, та є прямим порушенням означеної норми Конституції України.
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
		Головним критерієм розмежування господарської та адміністративної судових юрисдикцій має бути предмет спору та зміст спірних правовідносин.
		При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію     -     визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
		Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1- 4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
		Положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 
		Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні та в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин відповідну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
		Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт має виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
		Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тобто, якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства.
		До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним і Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору     про право, що виникає     з     відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення     спору     господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
		ГПК України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах (стаття 1 ГПК України). 
		Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		У пункті     8 частини першої статті     20 ГПК України закріплена спеціальна юридична норма, відповідно до якої до справ, що належать до юрисдикції господарських судів, входять справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.
		За обставинами у цій справі, ухвалою Господарського суду Київської області  від 2 жовтня 2015 року порушено провадження у справі №911/3456/15 про банкрутство ТОВ «РГК», ухвалою Господарського суду Київської області від 17 квітня 2018 року у справі №911/3456/15 затверджено реєстр вимог кредиторів ТОВ «РГК», а постановою Господарського суду Київської області від 5липня 2016 року у справі №911/3456/15 ТОВ «РГК» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
		Банкрутством як різновидом процедур, що здійснюються в межах спеціалізації господарського судочинства, є судова процедура, яка регламентує правовідносини, що виникають внаслідок нездатності боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів через процедури санації чи ліквідації, які визначені спеціальним КУзПБ, прийнятим відповідно до Закону України від 18 жовтня 2018 року № 2597-VІІІ та введеним в дію з 21 жовтня 2019 року. Цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи, передбачаючи ряд процесуальних норм, які регулюють порядок здійснення судочинства у цих процедурах (відкриття провадження у справі про банкрутство, види судових рішень у банкрутстві та порядок їх оскарження тощо).     
		Відповідно до статті 1 КУзПБ боржник - юридична особа або фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, неспроможна виконати свої грошові зобов`язання, строк виконання яких настав; банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедури санації та реструктуризації і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Кодексом, грошові вимоги кредиторів інакше, ніж через застосування ліквідаційної процедури.
		Особливістю провадження у справі про банкрутство є те, що врегулювання правовідносин неплатоспроможності боржника вимагає поєднання в одній процедурі як цивільних, так і адміністративних правовідносин щодо його майна (майнових прав) з метою якнайповнішого задоволення у ній вимог кредиторів -приватних осіб та контролюючих органів з грошовими вимогами до боржника у черговості, визначеній КУзПБ.
		Відповідно до частини першої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
		Відповідно до частини другої статті 7 КУзПБ господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. 
		У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи.
		Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи (частина третя вказаної статті).
		Аналіз змісту зазначених положень КУзПБ дає підстави сформулювати правило, що майнові вимоги мають бути безпосередньо пов`язані зі здійсненням провадження в такій справі, зокрема, стосуватися визнання недійсними правочинів, вчинених керуючим санацією (ліквідатором) або визнання права власності на майно боржника, оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника тощо.
		До критеріїв визначення чи підлягає розгляду у межах справи про банкрутство спір, стороною в якій є боржник, відносяться також такі умови, за яких вирішення спору: стосується питання щодо формування активів боржника (майно, майнові права); впливає на суб`єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов`язки.
		Водночас регламентація процесуальних відносин нормами матеріального права без об`єктивної необхідності створює перешкоди для належної реалізації принципу правової визначеності, що несе об`єктивні ризики при правозастосуванні.
		Правила визначення юрисдикції має насамперед визначати процесуальний кодекс, а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права. 
		Водночас, у пункті     8 частини першої статті     20 ГПК України йдеться про звернення до суду з «майновими вимогами до боржника», а у статті     7 КУзПБ     -     про «всі майнові спори, стороною в яких є боржник». 
		Стверджуючи про непідсудність спору у цій справі адміністративному суду скаржник посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 вересня 2021 року у справі №905/2030/19.
		За обставинами у справі №905/2030/19 45 спір у цій справі виник у зв`язку з оскарженням позивачем у червні 2020 року податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504. Позовні вимоги заявлено після відкриття ухвалою Господарського суду Донецької області від 18 листопада 2019 року відносно позивача провадження у справі №905/2030/19 про банкрутство ПрАТ «Геркулес». 
		У постанові від 21 вересня 2021 року у справі №905/2030/19 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що вирішення цього спору може залежати, серед іншого, від того, на підставі яких господарських операцій (до моменту порушення справи про банкрутство чи після порушення справи про банкрутство) прийнято оспорюване рішення податкового органу, оскільки відповідно до статті 41 КУзПБ на зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, поширюється зупинення виконання боржником зобов`язань, а вимоги щодо сплати таких податків і зборів (обов`язкових платежів) є конкурсними і підлягають задоволенню лише в порядку і в черговості, визначених КУзПБ, а не шляхом надіслання податкового повідомлення-рішення.
		Відповідно до абзацу третього частини восьмої статті 45 КУзПБ до визнання боржника банкрутом спори боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, вирішуються у межах справи про банкрутство шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом.
		У справі №905/2030/19 Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що з прийняттям КУзПБ законодавець відніс до юрисдикції господарського суду у справі про банкрутство як розгляд спорів боржника з конкурсними кредиторами, так і розгляд його спорів з поточними кредиторами (частина друга статті 7, абзац третій частини восьмої статті 45 КУзПБ), на відміну від попереднього регулювання Законом України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та процесуальними кодексами.
		З огляду на обставини здійснення щодо позивача - платника податків провадження у справі про банкрутство Велика Палата Верховного Суду  постанові від 21 вересня 2021 року у справі №905/2030/19 дійшла висновку, що підвідомчість цього спору, який виник після 21 жовтня 2019 року, слід визначати із застосуванням положень статті 7 КУзПБ як закону, що прийнятий пізніше, та якими розгляд такого спору віднесено до юрисдикції господарського суду, який здійснює провадження у справі №905/2030/19 (905/1159/20) про банкрутство ПрАТ «Геркулес».
		При цьому, роблячи такі висновки, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що визначаючи юрисдикційність спорів з майновими вимогами боржника та до боржника, щодо якого здійснюється процедура банкрутства, Велика Палата Верховного Суду уже неодноразово зазначала про необхідність розгляду спорів між боржником та іншими суб`єктами (як органами, наділеними владними повноваженнями, так і суб`єктами приватно-правових відносин) щодо майна боржника в межах процедури банкрутства. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі №904/1693/19, від 15 січня 2020 року у справі №607/6254/15-ц, від 18 лютого 2020 року у справі №918/335/17, від 15 травня 2019 року у справі №289/2217/17, від 12 червня 2019 року у справі №289/233/18, від 19 червня 2019 року у справі №289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі №289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі №289/2210/17, а також у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі №921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі №910/1116/18, від 12 січня 2021 року у справі № 334/5073/19. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення у справу про банкрутство, реалізувати свої права та отримати задоволення своїх вимог. КУзПБ та ГПК України є нормативними актами рівної юридичної сили - процесуальними законами, які мають визначену законодавцем сферу правового регулювання . Отже, у випадку колізії норм між статтею 7 КУзПБ та статтею 20 ГПК України повинні застосовуватися ті процесуальні норми, які прийняті пізніше.
		Разом з тим, у постанові від 7 квітня 2020 року у справі №910/4590/19 Великою Палатою Верховного Суду вказано, що пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки НБУ, що нараховується на суму заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України, як і стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір щодо вимоги про стягнення з бюджету інфляційних та річних процентів, нарахованих на прострочену суму заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи поєднана така вимога з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 КАС України, чи поєднана вона з вимогою про стягнення заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ та чи розглянуті такі вимоги в іншій справі.
		В аспекті викладеного слід також враховувати, що вимоги щодо стягнення платником податку (кредитором) після визнання його банкрутом, щодо якого триває ліквідаційна процедура, пені на суму бюджетної заборгованості по податку на додану вартість згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, а також вимоги про сплату інфляційних та річних процентів, зокрема й у межах справи про банкрутство, за характером і змістом відносин пов`язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість, що унормовано ПК України. Відповідні позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних та річних процентів перед судом обов`язково постане питання щодо суми заборгованості з податку на додану вартість, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення, тобто питання, спір щодо яких підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.     
		У рішенні ЄСПЛ у справі «Феррадзіні проти Італії» вказано, що «податкові питання і досі становлять частину основного пакету прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер     …     податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов`язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов`язково створюють для платника податків».
		Отож, податкове правопорушення у зв`язку з простроченням податковим органом відшкодування платнику податку бюджетної заборгованості по податку на додану вартість напряму не пов`язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у цій справі виникли у межах публічно-правового спору у сфері бюджетного відшкодування податку на додану вартість, тобто заборгованості держави щодо відшкодування платнику переплати з податку на додану вартість, переведеного у площину процедурного врегулювання, встановлену законодавством. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності.
		У справі «Звежинський проти Польщі» ЄСПЛ підкреслив, що розглядаючи питання, які мають загальний інтерес, органи державної влади повинні діяти конкретно і дуже послідовно (рішення у справі «Беєлер проти Італії»). Крім того, як охоронець громадського порядку держава має моральне зобов`язання бути взірцевою, вона повинна стежити за тим, щоб такими були й державні органи, що захищають публічний порядок (пункт 73).
		У рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ указав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що на державні органи покладений обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не можуть мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява №29979/04, пункт 70).
		На державні органи покладений обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, пункт 74; «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128; «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).
		Принцип «належного урядування» передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи мають діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява №33202/96, пункт 120, ECHR 2000-I; «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява №48939/99, пункт 128, ECHR 2004-XII; «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява №21151/04, пункт 72; «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, пункт 51).
		Ураховуючи предмет позову та суб`єктний склад сторін, зміст відносин, то спір щодо стягнення на користь платника податку пені на суму заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість, трьох процентів річних та інфляційних нарахувань є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		Отже, Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, вбачає наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (частина четверта статті     346 КАС України), оскільки колегія суддів касаційного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати у справі №905/2030/19 від 21 вересня 2021 року щодо підсудності усіх спорів з майновими вимогами боржника у справі про банкрутство.
		Керуючись статтями     345,     346,     347,     359 КАС України, Суд,
		УХВАЛИВ:
		Передати справу №320/12137/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвала набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуюча суддя                                                                       Н.Є. Блажівська 
		Судді                                                                                             О.В. Білоус 
		                                                                                           І.Л. Желтобрюх

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...