Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 428/11673/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.06.2022. Забезпечено надання загального доступу: 07.06.2022.
Дата набрання законної сили: 18.05.2022
Номер судового провадження: 61-8291ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова  
		Іменем  України                                       
		 
		18 травня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 428/11673/19
		провадження № 61-8291 св 21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), 
		суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідач - Російська Федерація,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року у складі судді 
		Кордюкової Ж. І. та постанову Луганського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Коновалової В. А., Карташова О. Ю., Назарової М. В., 
		 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої збройною агресією Російської Федерації проти України.
		В обґрунтування позовних вимог зазначав, що до листопада 2014 року 
		він був зареєстрований та проживав за адресою: 
		АДРЕСА_1 . Вказана квартира належить йому на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про права власності на житло та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Негативні наслідки збройної агресії Російської Феджерації проти України призвели до втрати ним житла та майна, неможливості проживати за адресою місця реєстрації та постійного проживання.
		Постановою Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі 
		№ 428/12276/16-ц (провадження № 61-3828св18) встановлено факт його вимушеного переселення у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
		Указував, що весною 2014 року місто Брянка Луганської області було захоплено проросійськими найманцями, у результаті чого стан безпеки 
		в місті погіршився, введено комендантську годину, споруджено блок-пости 
		із суворим пропускним режимом, захоплено адміністративні будівлі, у тому числі поліції, працівником якої він був. У містах Луганську, Алчевську, Стаханові постійно відбувалися обстріли. Він не мав наміру переходити 
		на сторону бойовиків, а тому був змушений залишити своє житло та переїхати до міста Сєвєродонецьк. 
		З урахуванням характеру, обсягу та тривалості порушень його особистих прав, свобод та інтересів, завдану моральну шкоду він оцінив у розмірі 
		955 687,60 грн, що еквівалентно 35 000,00 Євро.
		Збройною агресією Російської Федерації йому завдано майнової шкоди, оскільки він позбавлений можливості користуватися належним йому майном та використовувати його для задоволення власних потреб шляхом здачі квартири в оренду іншим особам. Зазначав, що йому завдано збитків 
		у вигляді упущеної вигоди за період з листопада 2014 року по вересень 
		2019 року, тобто за 58 місяців, що становить 135 314,00 грн, еквівалентно           4 955,58 Євро, виходячи із середньомісячної вартості оренди двокімнатної квартири у розмірі 2 333,00 грн.
		З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з Російської Федерації на свою користь у рахунок відшкодування моральної шкоди 955 687,60 грн, що є еквівалентом 35 000,00 Євро, та у рахунок відшкодування майнової шкоди 135 314,00 грн, що є еквівалентом 4 955,58 Євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви.
		 
		Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції 
		 
		Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 16 жовтня 2019 року відкрито провадження у вищевказаній справі.
		Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 грудня 2019 року закрито підготовче провадження у вказаній цивільній справі, призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
		Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 27 квітня  2020 року направлено через Міністерство юстиції України компетентному органу Російської Федерації - Міністерству юстиції Російської Федерації, судове доручення про надання правової допомоги, а саме: вручення відповідачу в особі Уряду Рсіської Федерації  копії позовної заяви       ОСОБА_1 , копій доданих документів до позовної заяви та повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. Призначено зазначену цивільну справу до розгляду у судовому засіданні, визначено день резервної дати судового засідання. Зупинено провадження у справі до надходження відповіді компетентного органу Російської Федерації - Міністерства юстиції Російської Федерації, на судове доручення про надання правової допомоги у цій справі.
		Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 21 грудня 2020 року поновлено провадження у даній справі.
		Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року провадження у вищевказаній справі закрито.
		Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що Закон України 
		«Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема як відповідача. 
		У даному спорі Російська Федерація у відповідь на запити суду не висловила своєї згоди через уповноважених осіб або компетентні органи на розгляд цього спору в судах України. 
		Суд керувався пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. 
		При цьому міський суд вважав за необхідне роз`яснити, що застосування судового імунітету не означає відмову у доступі до правосуддя. Держава може бути учасником справи у своїх національних судах. У судах іншої держави держава може бути учасником справи тільки з її явно вираженої згоди.
		 
		Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції 
		 
		Постановою Луганського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року залишено без змін. 
		Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції 
		про закриття провадження у справі, оскільки Російська Федерація у відповідь на неодноразові запити суду з приводу з`ясування наявності або відсутності згоди Російської Федерації на розгляд даного спору в судах України не висловила своєї згоди через уповноважених осіб або компетентні органи на розгляд даного спору в судах України.
		При цьому Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету іноземної держави, що означає 
		її непідсудність суду іншої держави.
		Суд апеляційної інстанції врахував відповідні правові висновки Верховного Суду.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		 
		У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, 
		 ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення 
		та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
		 
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 428/11673/19. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив 
		на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2021 року справу призначено 
		до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними 
		у ній матеріалами.
		Відомості про зазначені процесуальні рішення оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними 
		у мережі Інтернет, про судовий розгляд справи, що переглядається, своєчасно повідомлено на офіційному сайті Верховного Суду.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що необхідно відступити від висновків щодо застосування частини першої статті 79 Закону України 
		«Про міжнародне приватне право», які були викладені у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012, 
		від 13 травня 2020 року у справі № 711/17/19, від 03 червня 2020 року у справі № 357/13182/18, які враховано судами попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень.
		Вважає, що на сучасному етапі розвитку міжнародного приватного права необхідно виходити не з принципу абсолютного судового імунітету іноземної держави, а з принципу обмеженого імунітету, який повинен бути сформований у судовій практиці. При цьому принцип імунітету держави має диспозитивний характер і не відноситься до загальних принципів міжнародного приватного права, а повага до цього принципу базується 
		на звичаєвих нормах міжнародного права. На думку заявника касаційної скарги, вищевказане підтверджується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), конвенційними міжнародно-правовими актами, а також постановою Верховного Суду 
		від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18.
		Крім того, у справах про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої у результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, дія положень частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не поширюється на Російську Федерацію, так як вона вчинає збройну агресію проти України. Вказує, що об`єкти правовідносин, учасником яких вона виступає, знаходяться на території України, юридичні факти, що створили відповідні правовідносини, також мали місце на території України.
		 
		Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив. 
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Після відкриття провадження у справі суд першої інстанції направив посольству Російської Федерації в Україні через Міністерство закордонних справ України судову повістку у справі № 428/11673/19 та лист щодо з`ясування питання відносно відмови від судового імунітету (а. с. 92-95). 
		Листом від 17 лютого 2020 року № 202/17-140-491 Міністерство закордонних справ України повернуло до суду першої інстанції повістку у справі 428/11673/19 (а. с. 96-98).
		Сєвєродонецький міський суд Луганської області ухвалою від 27 квітня 
		2020 року направив через Міністерство юстиції України компетентному органу Російської Федерації - Міністерству юстиції Російської Федерації, судове доручення про надання правової допомоги, а саме: вручення відповідачу - Російській Федерації, в особі Уряду Рсійської Федерації, копії позовної заяви ОСОБА_1 , копій доданих документів до позовної заяви 
		та повідомлення про дату, час і місце розгляду справи (а. с. 104-106).
		Суд першої інстанції направив начальнику Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області копію позовної заяви ОСОБА_1 та доданих до неї документів для здійснення 
		їх перекладу з української мови на російську мову (а. с. 109).
		Листом від 25 травня 2020 року № 1188/20 начальник Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області повернув отримані для перекладу документи (а. с. 110).
		Сєвєродонецький міський суд Луганської області направив Східному міжрегіональному управлінні міністерства юстиції (м. Харків) судове доручення про вручення судових документів у даній справі Уряду Російської Федерації (а. с. 121-122).
		Листом від 15 червня 2020 року № 11053, листом від 17 липня 2020 року 
		№ 12912 Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Харків) повернуло до суду першої інстанції для належного оформлення доручення про вручення судових документів Уряду Російської Федерації                                     (а. с. 116, 118-119). 
		Листом від 09 вересня 2020 року судове доручення суду першої інстанції направлено для подальшого виконання Департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України (а. с. 127).
		Міністерство закордонних справ України у листі від 10 лютого 2021 року 
		№ 721/17-636-46 повідомило про направлення Посольству Російської Федерації в Україні ноти з доданою до неї повісткою від 04 лютого 2021 року, на що відповіді не отримано (а. с. 137).
		Після відкриття апеляційного провадження у справі Луганський апеляційний суд направив посольству Російської Федерації в Україні через Міністерство закордонних справ України судову повістку у справі (а. с. 172-173). 
		Міністерство закордонних справ України у листі від 06 квітня 2021 року 
		№ 721/17-636-127 повідомило апеляційний суд про направлення Посольству Російської Федерації в Україні ноти від 05 квітня 2021 року з доданими до неї матеріалами, на що відповіді не отримано (а. с. 177).
		 
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження 
		в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 
		2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог                               і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. 
		 
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. 
		 
		Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 
		Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини 
		і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду 
		на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		 
		 
		Підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
		У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій вчинялися дії щодо з`ясування питання згоди Російської Федерації бути відповідачем у спорі, а також щодо направлення відповідачу копій позовної заяви та доданих до неї документів, повідомлення про дату, час і місце розгляду справи.
		Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, установивши, що згода Російської Федерації на розгляд цього спору в судах України через уповноважених осіб або компетентні органи висловлена не була, дійшов висновку про закриття провадження у справі, оскільки у разі, якщо такої згоди не отримано, то Російська Федерація не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі, а тому справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
		Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів. 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду
		 в порядку цивільного судочинства.
		Верховний Суд виходить передусім із того, що право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України.
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд 
		і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно з частиною першою статті 4 ЦК України кожна особа має право 
		в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, 
		які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55). 
		У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, 
		які є конституційними гарантіями права на судовий захист. 
		Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини 
		і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав 
		та обов`язків цивільного характеру.
		Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59). 
		Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня     1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
		ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).
		Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди  повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами. 
		Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.
		Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, «обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті  6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується». Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2001 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса). 
		Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації. 
		Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
		При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, Верховний Суд бере до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 30.)
		Виходячи із сукупності наведеного, Верховний Суд вважає, що право ОСОБА_1 на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування.
		Відповідно до обставин справи, яка Верховним Судом переглядається, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.
		За таких обставин, застосування судового імунітету Російської Федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у даній справі не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію Російської Федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету Російської Федерації буде непропорційним до своєї мети. 
		Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004)
		Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову 
		до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі 
		як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення 
		на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
		Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
		Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), 
		так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 
		2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, 
		які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті 
		чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну 
		або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія 
		чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
		Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга                        № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66). 
		Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої вказується, що необхідно брати до уваги «будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін» (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).
		ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд «повинен пам`ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету» (Fogarty v. The United Kingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 56; Sabeh El Leil v. France (скарга                         № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 48).
		Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73). 
		Таким чином, Верховний Суд зобов`язаний проаналізувати питання про застосування юрисдикційного імунітету в даній справі з огляду на положення звичаєвого міжнародного права.
		Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia: «застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення           від 23 березня 2010 року, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61). Таким чином, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.
		Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що Російська Федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня   2006 року. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року,            § 68). 
		Вказану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови       від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з Російської Федерації.
		Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду. 
		Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.
		Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tort exсeption»). 
		Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2)?присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави);       3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4)?відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою. 
		Отже, Верховний Суд вважає, що у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі. У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені Російською Федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.
		Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.
		Враховуючи вищенаведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, Верховний Суд доходить висновку, що судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами Російської Федерації шкоди майну позивача, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.
		Підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України в сфері боротьби з тероризмом
		Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31 липня 2006 року, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.
		Згідно зі статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, Україна зобов`язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України. 
		Відповідно до частини четвертої  статті 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму ратифікованої Верховною Радою України 12 вересня 2002 року, Україна має зобов`язання щодо створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму. У той же час, відсутність спеціального визначеного державою механізму компенсації (захисту порушеного права) не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими законом, у тому числі шляхом звернення до суду.
		Таким чином, застосування судового імунітету Російської Федерації та відмова у розгляді по суті позову у даній справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов`язань відповідно до вищезазначених конвенцій щодо боротьби з тероризмом.
		Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом 
		Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції» 
		Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня        2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21).
		Таким чином, концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав. 
		Верховний Суд також звертає увагу на те, що судові імунітети держав виникли в той час, коли індивідуальних прав людини практично не існувало і коли це було потрібно державам для більшого захисту від можливих переслідувань через судові зловживання. Натомість, доктрина судового імунітету держави в наш час підлягає дедалі більшій кількості обмежень, адже існує тенденція зменшити її застосування з огляду на розвиток прав людини, які зміцнюють позиції особи як суб`єкта правових відносин. У сучасному демократичному суспільстві абсолютний імунітет держави від судового розгляду є анахронічною доктриною, несумісною з вимогами справедливості та верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі McElhinney         v. Ireland (скарга  № 31253/96), рішення від 21 листопада 2002 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса). 
		Таким чином, застосування судового імунітету держави скоротилося у світлі еволюції міжнародного права від правової системи, орієнтованої на державу, до системи, яка також захищає права людини по відношенню до держави.
		У своїй постанові від 14 квітня 2022 року у наведеній вище справі                             № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що «такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача». 
		Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.
		Верховний Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права.
		Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації. 
		Зокрема, у пункті?4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй. 
		Згідно з частиною першою статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
		Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України. 
		Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.
		Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
		Проте, станом на час ухвалення цього судового рішення, Російська Федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1              від 02 березня 2022 року, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них. 
		Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року          № 2188-IXпро заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
		У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії Російської Федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав,        а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
		Враховуючи вказане, Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну позивача. До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження         № 14-167 цс 20, (пункт 49).    
		Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд врахував таке:
		- предметом позову є відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої збройною агресією РФ проти України;
		- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
		- передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи 
		та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;
		- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією 
		її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, 
		що закріплено у Статуті ООН;
		- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).
		У зв`язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.
		 
		До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня             2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі                      № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).    
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі 
		і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Отже, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.
		 
		Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково 
		і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема 
		за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 
		ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, 
		що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		 
		З урахуванням наведеного, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
		Ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                     Д. Д. Луспеник
		 
		Судді:                                                                                               І. А. Воробйова
		 
		Б. І. Гулько
		 
		Г. В. Коломієць
		 
		Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...