Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 922/2960/17 : Господарські справи (до 01.01.2019); Справи про банкрутство; Банкрутство.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 13.06.2022. Забезпечено надання загального доступу: 14.06.2022.
Дата набрання законної сили: 12.05.2022
Номер судового провадження: 12-9гс22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		12 травня 2022 року
		м. Київ
		 
		Справа № 922/2960/17
		Провадження № 12-9гс22
		 
		 
		ОКРЕМА ДУМКА 
		 
		суддів Великої Палати Верховного Суду Катеринчук Л. Й., Гудими Д. А., Пророка В. В. на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року про повернення справи № 922/2960/17 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Омега Плюс Харків» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Омега Плюс Харків» про визнання банкрутом відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку, про наявність якої повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. 
		Короткий виклад вимог заявника та обставин справи
		1. У межах справи про банкрутство № 922/2960/17, яка порушена 14 вересня 2017 року, арбітражний керуючий Семенов Д. С. 07 вересня 2020 року звернувся до суду із заявою, в якій просив визнати недійсним договір іпотеки № 34/2016-1 від 27 вересня 2016 року (далі - договір іпотеки), укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Омега Плюс Харків» (далі - ТОВ «Омега Плюс Харків», боржник) та Публічним акціонерним товариством Акціонерним банком «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк», кредитор-іпотекодержатель); скасувати запис про державну реєстрацію іпотеки № 16597720 від 27 вересня 2016 року та запис про державну реєстрацію обтяження № 33282303 від 18 вересня 2019 року (спеціальний розділ), який вчинено державним реєстратором Печенізької районної державної адміністрації Гаспаряном Г. А., з підстав, передбачених частиною другою статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), як угоду, внаслідок якої боржник узяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони.
		2. Судами встановлено, що оспорюваний договір укладено на забезпечення зобов`язань за кредитним договором від 27 вересня 2016 року третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю «ПФК Магнум» (далі - ТОВ «ПФК Магнум») про надання йому 15 000 000 грн кредиту строком до 26 вересня 2017 року.
		3. Суди встановили, що предметом іпотеки став єдиний актив, який мав боржник на час укладення спірного договору. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, визнано недійсним договір іпотеки від 27 вересня 2016 року та скасовано запис про державну реєстрацію обтяження іпотекою № 16597720 від 27 вересня 2016 року. Судові рішення мотивовані тим, що договір іпотеки укладено сторонами без мети здійснення господарської діяльності та отримання прибутку ані у короткостроковій, ані у довгостроковій перспективі, він є таким, за яким боржник прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій ТОВ «ПФК Магнум» як особи, в інтересах якої укладено цей договір, що є підставою для визнання договору іпотеки недійсним відповідно до статті 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство), оскільки цей договір укладено 27 вересня 2016 року, тобто за рік до відкриття 14 вересня 2017 року провадження у справі про банкрутство ТОВ «Омега Плюс Харків».
		4. Також суди дійшли висновку, що арбітражний керуючий не пропустив установлений загальний строк позовної давності за заявленими вимогами, оскільки цей строк щодо визнання недійсними договорів відповідно до законодавства, що регулює провадження у справах про банкрутство, розпочинається з дня відкриття провадження у справі про банкрутство, а не з дати укладення оспорюваного договору. Суди врахували, що саме з цього часу в арбітражного керуючого виникає право на подання заяви про визнання договорів боржника недійснимизі спеціальних підстав. Відтак, зважаючи на те, що провадження у справі відкрито 14 вересня 2017 року, а заява про визнання недійсним договору іпотеки від 27 вересня 2016 року подана ліквідатором 07 вересня 2020 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, суди відмовили банку у задоволенні клопотання про застосування позовної давності щодо вимог про визнання недійсним оспорюваного договору. 
		5. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду колегією суддів у складі Банаська О. О., Білоуса В. В., Пєскова В. Г. від 03 лютого 2022 року справу № 922/2960/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на наявність виключної правової проблеми у застосуванні абзацу другого частини другої статті 42 КУзПБ (абзацу другого частини першої статті 20 Закону про банкрутство) у системному зв`язку із нормами цивільного законодавства, які регулюють інститут майнової поруки за зобов`язаннями третьої особи. Зокрема, такої правової підстави для визнання недійсними правочинів боржника (іпотекодавця), як договорів, укладених без відповідних майнових дій іншої сторони (іпотекодержателя) на користь цього боржника, якщо кредит надавався не йому, а третій особі. Також колегія суддів убачала виключну правову проблему у застосуванні статті 42 КУзПБ, якою встановлено трирічний строк до моменту порушення провадження у справі про банкрутство, впродовж якого оспорювані угоди боржника можуть визнаватися недійсними зі спеціальних підстав арбітражним керуючим або кредитором, в аспекті визначення моменту перебігу позовної давності та можливості застосування цієї норми ретроспективно щодо угод, які були укладені до моменту введення в дію з 21 жовтня 2019 року КУзПБ щодо справ про банкрутство, порушених до 21 жовтня 2019 року, в яких на час порушення провадження у справі про банкрутство передбачався строк в один рік як умова для визнання недійсними підозрілих правочинів боржника зі спеціальних підстав (стаття 20 Закону про банкрутство). Зокрема, колегія суддів зазначила, що Прикінцевими та перехідними положеннями КУзПБ передбачено застосування цього Кодексу до усіх справ про банкрутство, які порушено судами до дня введення його в дію, за винятком боржників, що перебувають у процедурі санації. Колегія суддів зауважила, що внаслідок такого процесуального регулювання виникає правова проблема у застосуванні статті 42 КУзПБ, якою передбачено не процесуальний, а матеріально-правовий строк як одну з умов недійсності правочину боржника з підстав, передбачених цією нормою. 
		6. Таке правове регулювання та його неузгодженість із цивільними інститутами позовної давності та поруки за зобов`язаннями третьої особи, відсутність єдиної практики щодо визнання недійсними правочинів, укладених на забезпечення зобов`язань третіх осіб (як фізичних, так юридичних) за спеціальними підставами, передбаченими статтею 42 КУзПБ (статтею 20 Закону про банкрутство), підтверджує в сукупності, на думку колегії суддів, наявність виключної правової проблеми за її якісними та кількісними показниками відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки в Україні є масовою практика поруки перед банками за зобов`язаннями третьої особи як зі сторони фізичних, так юридичних осіб. 
		Висновки Великої Палати Верховного Суду
		7. За наслідками розгляду доводів ухвали касаційного суду Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 травня 2022 року вирішила повернути справу № 922/2960/17 відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду, не погодившись із наявністю виключної правової проблеми у цьому випадку та зазначивши про відсутність різної практики щодо застосування позовної давності у подібних правовідносинах судами різної юрисдикції відповідно до частин третьої та п`ятої статті 302 ГПК України.
		Суть окремої думки
		8. Не погоджуючись з висновками мотивувальної частини ухвали про відсутність виключної правової проблеми та з висновками резолютивної частини ухвали про повернення справи № 922/2960/17 відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду, звертаємо увагу на таке.
		9. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України касаційний суд має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Отже, визначення характеру правової проблеми, як виключної, законодавцем віддано на розсуд Великої Палати Верховного Суду та сформованої нею практики. Важливими є наслідки, яких досягається вирішенням такої правової проблеми: забезпечення розвитку права та формування єдності судової практики. Згідно з усталеною правовою позицією для визначення виключної правової проблеми застосовуються кількісні та якісні критерії: значна кількість справ подібної категорії; допущення судами істотного порушення норм права, що унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; відсутність усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі наявність взаємосуперечливих правових висновків суду касаційної інстанції; наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах; застосування норм матеріального права судами нижчих інстанцій так, що виникає питання дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін. При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву, або якщо існують різні відмінні позиції, і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без жодних проблем.
		10.Проблема визнання недійсними правочинів банкрута, які укладено ним у «підозрілий період», тісно пов`язана із фраудаторністю таких правочинів. Наукова доктрина фраудаторних правочинів в українському праві тільки почала формуватися та не знаходить одностайного бачення серед науковців. Спеціальні підстави для визнання недійсними правочинів боржника, укладених ним у «підозрілий період», по-різному сформульовано законодавцем відповідно до статті 20 Закону про банкрутство і статті 42 КУзПБ, що створює правову проблему у застосуванні приписів про визнання недійсними правочинів боржника з огляду на тривалу у часі процедуру банкрутства, яка введена із застосуванням норм Закону про банкрутство, а продовжується відповідно до процедури, визначеної КУзПБ.
		11. Так, відповідно до статті 20 Закону про банкрутство «підозрілим періодом», за який можна було визнати недійсними правочини боржника, законодавець визначив один рік до моменту порушення справи про банкрутство. Водночас відповідно до КУзПБ (стаття 42) таким періодом є три роки до моменту відкриття провадження у справі про банкрутство. Отже, у справі, яка була відкрита відповідно до Закону про банкрутство і продовжується згідно з положеннями КУзПБ, учасники провадження (арбітражний керуючий та кредитор) спочатку мали право звернутися до суду про визнання за спеціальними підставами недійсними угод боржника, які укладені в межах одного року до відкриття провадження, а пізніше з 21 жовтня 2019 року цей період було збільшено до трьох років та відповідно розширено право зазначених осіб на звернення до суду про визнання недійсними угод боржника, укладених до моменту порушення справи про банкрутство. З огляду на таке правове регулювання виникає правова проблема застосування нових норм матеріально-правового регулювання (статті 42 КУзПБ) щодо можливості визнання недійсними за спеціальними підставами правочинів, які були укладені до 21 жовтня 2019 року, сторона яких (боржник) перебуває у процедурі банкрутства, зважаючи на те, що Прикінцевими та перехідними положеннями КУзПБ не передбачено ретроспективної дії цього Кодексу на правовідносини, які виникли до набрання ним чинності. 
		12. Для вирішення цієї проблеми є необхідним визначення правової природи строків, передбачених статтею 42 КУзПБ (три роки до моменту відкриття провадження у справі про банкрутство) та статтею 20 Закону про банкрутство (один рік до моменту порушення провадження у справі про банкрутство), як таких, що є матеріальними чи процесуальними. А далі, керуючись приписами статті 58 Конституції України про те, що закони не мають зворотної дії у часі, крім випадків коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, потрібно дійти висновку щодо можливості визнання недійсними правочинів за спеціальними підставами відповідно до статті 42 КУзПБ, якщо така норма не існувала на час учинення оспорюваного правочину. З огляду на таке правова проблема застосування статті 42 КУзПБ щодо боржників, у справах про банкрутство яких провадження відкрито до 21 жовтня 2019 року, є комплексною.
		13.Постановою Верховного Суду у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 сформульовано висновки про те, що положення статті 42 КУзПБ є матеріально-правовими, КУзПБ у відповідній частині є актом цивільного законодавства, а тому підпорядковується загальному приватноправовому режиму, закріпленому ЦК України, зокрема, щодо дії законів у часі, суть якого полягає у тому, що новий закон регулює правовідносини, які виникли з дня набрання ним чинності або до набрання ним чинності, але продовжують існувати після цього. Тобто до події, факту застосовується закон, під час дії якого вони настали або мали місце. Стаття 42 КУзПБ, з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, застосовується щодо визнання недійсними правочинів, які укладено після введення в дію КУзПБ (з 21 жовтня 2019 року), а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Підтвердженням такого розуміння застосування статті 42 КУзПБ є усталений в судовій практиці підхід щодо застосування норм закону, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (пункти 96-112 постанови).
		14. Разом з тим постановою Верховного Суду у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 911/1012/13 касаційний суд частково змінив свої висновки, які було викладено у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16. Зокрема, касаційним судом зазначено, що банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом урегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами; законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовується коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватися судом на предмет його відповідності / невідповідності вимогам спеціального закону про банкрутство. За висновками касаційного суду у цій справі, на відміну від вимог ЦК України та ГК України, законодавство про банкрутство (як стаття 42 КУзПБ, так стаття 20 Закону про банкрутство) не визначають вимог до укладення правочину, а врегульовують спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містять спеціальні положення щодо строків («підозрілого періоду», протягом якого боржник учиняє правочини), суб`єктів (осіб, які мають право ініціювати визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними. З огляду на такі висновки касаційний суд зазначив про те, що положення частини першої статті 58 Конституції України щодо дії нормативних актів у часі на час виникнення спірних правовідносин не повинні застосовуватися при визнанні недійсними договорів за спеціальними підставами, передбаченими статтею 42 КУзПБ чи статтею 20 Закону про банкрутство (сторінки 10-11 постанови). 
		15. Виходячи із таких висновків, судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду змінила шляхом уточнення свої висновки, викладені у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, зазначивши про те, що правочин, укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, «не може оцінюватися судом на предмет його відповідності / невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину». Отже, змінивши усталену правову позицію щодо застосування законодавства при визнанні недійсними правочинів у справах про банкрутство, судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду цим підтвердила наявність виключної правової проблеми у тому, які норми спеціального законодавства мають застосовуватися при визнанні недійсним правочину у справі про банкрутство (ті, які існували на час учинення правочину, чи ті, які існують на час звернення учасника провадження до суду у справі про банкрутство), та, як наслідок, наявність правової проблеми у застосуванні законодавства про позовну давність щодо вимог про визнання недійсними правочинів за спеціальними підставами, передбаченими статтею 42 КУзПБ, якщо провадження у справі про банкрутство було порушено до введення в дію КУзПБ, і на час порушення провадження у справі законодавець передбачив інший строк для звернення до суду про визнання недійсними правочинів боржника зі спеціальних підстав. 
		16. З огляду на таке відсутність однозначної судової практики застосування цієї норми в касаційному суді (її зміна на протилежну через чотири місяці від дати прийняття першої постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство), перебування на стадії формування наукової доктрини щодо критеріїв визначення недійсними фраудаторних правочинів у процедурі банкрутства, які вчиняються боржником у «підозрілий період», підтверджують наявність ознак виключної правової проблеми у цій справі, які б дозволили Великій Палаті Верховного Суду прийняти її до провадження.
		17. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів касаційного суду також зазначила про наявність ще однієї виключної правової проблеми при застосуванні статті 42 КУзПБ та статті 20 Закону про банкрутство. Так, відповідно до частини другої статті 42 КУзПБ та аналогічно згідно з частиною першою статті 20 Закону про банкрутство однією із підстав для визнання недійсним правочину є «взяття на себе зобов`язання боржником без відповідних майнових дій іншої сторони». Із установлених судами обставин убачається, що боржник у справі № 922/2960/17 взяв на себе зобов`язання іпотекодавця за кредитом, отриманим третьою особою. Отже, банк не вчиняв щодо такого боржника будь-яких майнових дій на момент укладення договору іпотеки. За наявності такого нечіткого правового регулювання законодавцем поняття «іншої сторони» виникає правова проблема щодо можливості застосування цієї норми до іпотекодавців, які передали у заставу своє майно за зобов`язаннями третьої особи перед кредитором. 
		18. Із матеріалів справи вбачається, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували положення статті 20 Закону про банкрутство, визнали недійсним договір іпотеки, зазначивши виключно про те, що оспорюваний договір укладено сторонами без мети здійснення господарської діяльності та отримання прибутку як у довгостроковій, так у короткостроковій перспективі; боржник узяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій ТОВ «ПФК Магнум» як особи, в інтересах якої цей договір укладено. Отже, за висновками судів одержувач кредиту для того, щоб отримати можливість поруки третьою особою перед кредитодавцем має вчинити щодо майнового поручителя якісь майнові дії, інакше цей договір може бути визнаний недійсним за спеціальними підставами, передбаченими частиною другою статті 42 КУзПБ чи частиною першою статті 20 Закону про банкрутство. Таке застосування приписів цих спеціальних норм не відповідає положенням цивільного законодавства про правові наслідки порушення зобов`язань за договорами іпотеки та поруки відповідно до статей 553-554, 572, 589-590 ЦК України.
		19. Зазначене підтверджує наявність виключної правової проблеми у застосуванні спеціальних підстав для визнання недійсними правочинів у провадженні у справі про банкрутство таким чином, щоб вони не вступали у конфлікт із доктринальними положеннями цивільного законодавства про заставу (поруку) та не унеможливлювали виконання цивільних зобов`язань майновим (фінансовим) поручителем у процедурі його банкрутства перед кредиторами третьої особи, які прийняв на себе боржник із дотриманням приписів цивільного законодавства. Вирішення такої правової проблеми має велике значення для формування єдиної правозастосовчої практики щодо визнання недійсними правочинів боржника-поручителя третьої особи для значного кола фізичних та юридичних осіб, які після забезпечення зобов`язань третьої особи за кредитним договором можуть використовувати цей правовий механізм (зазначені приписи статті 42 КУзПБ, статті 20 Закону про банкрутство) з метою недобросовісного уникнення виконання таких зобов`язань шляхом визнання недійсним правочину у процедурі банкрутства. 
		20. Отже, обидві правові проблеми виходять за межі інституту банкрутства, вимагають їх вирішення з урахуванням загальних положень цивільного законодавства про заставу (поруку) та дію в часі нормативних актів щодо юридичних дій боржника при укладенні договорів до порушення справи про банкрутство. З огляду на таке вбачаємо наявність підстав для прийняття справи № 922/2960/17 до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку частини п`ятої статті 302 ГПК України.
		 
		 
		Судді Великої Палати 
		Верховного Суду                                                                     Л. Й. Катеринчук
		Д. А. Гудима
		В. В. Пророк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...