Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/59501/19-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 25.06.2022. Забезпечено надання загального доступу: 27.06.2022.
Дата набрання законної сили: 01.06.2022
Номер судового провадження: 61-16162ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		01 червня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 757/59501/19-ц
		провадження № 61-16162св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		 
		головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В., 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - Держава Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 січня 2020 року, постановлене суддею Матійчук Г. О., та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року, ухвалену колегією суддів: Мережко М. В., Савченка С. І., Верланова С. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Держави Україна в особі Головного Управління Державної казначейської служби України у Київській області про компенсацію шкоди, завданої в результаті кримінального правопорушення.
		 
		В обґрунтування позову зазначила, що 15 вересня 2018 року органом досудового розслідування України за фактом вчинення злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України в редакції 2001 року (далі - КК України), було відкрито кримінальне провадження, за яким вона є потерпілою. 
		 
		З урахуванням того, що до листопада 2019 року за цим кримінальним провадження не розпочато судового розгляду (здійснюється лише досудове розслідування), шкода їй не відшкодована, на підставі статті 55 Конституції України та статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) позивач просила визначити спосіб порушеного права та відшкодувати їй майнову шкоду (матеріальний збиток/упущену вигоду), завдану внаслідок скоєння злочину ОСОБА_2 , у розмірі 684 275, 00 грн, який розслідується в рамках кримінального провадження № 12018110040001851.
		 
		Стислий виклад рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Рішенням від 08 січня 2020 року Печерський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
		 
		Суд першої інстанції дійшов висновків, що немає одного із обов`язкових елементів складу цивільного правопорушення - факту наявності рішення щодо бездіяльності або незаконності дій відповідача, без якого неможливо притягнути державу до відповідальності та зобов`язати відшкодувати шкоду.
		 
		Зважаючи на викладене та у зв`язку з поданням позивачем позовної заяви до Держави Україна в особі Головного Управління Державної казначейської служби України у Київській області, яка є неналежним відповідачем у цій категорії справі, а суд не має права здійснювати заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи, суд першої інстанції вважав, що є правові підстави для відмови у задоволенні позову.
		 
		Отже, суд обґрунтовував своє рішення тим, що відповідач у справі є неналежним, оскільки його вина не доведена, крім того, позивач не зазначила способу захисту, а просила встановити це судовим рішенням.
		 
		Постановою від 08 жовтня 2020 року Київський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Апеляційний суд змінив рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 січня 2020 року, виклавши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в редакції постанови апеляційного суду. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
		 
		Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, правильно відмовляючи у задоволенні позову, помилково виходив із того, що відповідач у справі є неналежним, крім того, позивач не зазначила способу захисту, а просила встановити це судовим рішенням. Держава Україна зобов`язалася компенсувати шкоду, завдану злочином, перед фізичними особами відповідно до Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та спеціального закону.
		 
		Апеляційний суд, надавши аналіз нормам частини першої статті 1166, частини першої статті 1177 ЦК України, зазначив, що законодавець встановив презумпцію вини завдавача шкоди, відповідач звільняється від обов`язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що шкода була завданою не з його вини. При цьому потерпілий повинен надати докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також докази того, що відповідач є завдавачем шкоди або особою, яка відповідно до закону зобов`язана відшкодувати шкоду.
		 
		Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відсутній один із обов`язкових елементів складу цивільного правопорушення - наявність рішення щодо бездіяльності або незаконності дій відповідача, без якого неможливо притягнути до відповідальності та зобов`язати відшкодувати шкоду. Водночас, апеляційний суд зробив висновок про те, що посилання суду першої інстанції на те, що позивач не зазначила способу захисту порушеного права, є неправильними і їх потрібно виключити із тексту рішення, зазначивши, що позивач відповідно до статті 16 ЦК України обрала не той спосіб захисту і не довела, в чому полягає порушення її права, що є підставою для відмови у           позові.
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи 
		 
		У жовтні 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову.
		 
		Касаційна скарга обґрунтовуються тим, що:
		 
		- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивач не вказала у позовній заяві на вчинення відповідачем стосовно неї будь-якого правопорушення, за наявності складу якого позивач мала б правові підстави для відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок вчинення такого делікту;
		 
		- суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що позовна заява ґрунтується не на делікті відповідача, вчиненому проти позивача, а є передбаченим частиною другою статті 1177 ЦК України позитивним          обов`язком держави України, який випливає із правовою норми прямої дії           статті 3 Конституції України щодо відповідальності держави за свою діяльність (правомірна превентивна та профілактична діяльність держави Україна в особі її правоохоронних органів не призвела до неможливості вчинення проти позивача ОСОБА_2 особливо тяжкого майнового злочину, який розслідується як один з епізодів його злочинної діяльності в рамках кримінального провадження № 12018110040001851, в наслідок вчинення якого позивачу була завдана майнова шкода на суму 684 275, 00 грн) та обов`язку захисту права власності позивача;
		 
		- суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінку як в цілому, так і кожному окремо наданим позивачем письмовим доказам, що міститься в матеріалах справи;
		 
		- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що право на компенсацію шкоди, завданої позивачу як потерпілій у кримінальному провадженні № 12018110040001851 внаслідок вчинення стосовно позивача ОСОБА_2 злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, виникає у позивача (з огляду на диспозицію частини другої статті 1177 ЦК України) відразу після набуття позивачем статусу потерпілої внаслідок кримінального правопорушення та встановлення факту завдання їй шкоди таким злочином; 
		 
		- суд апеляційної інстанції обґрунтував свою постанову посиланням на висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що викладені у рішенні від 30 вересня 2014 року у справі «Петро Якович Петльований проти України» (заява № 54904/08) та ухвалі від 16 грудня 2014 року у справі «Золотнюк проти України» (заява № 3958/13) щодо індивідуальних заяв скаржників, які ґрунтувалися на редакції статті 1177 ЦК України, яка діяла до 16 травня 2013 року та не передбачала безумовну компенсацію за рахунок Державного бюджету України шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення. Проте, в теперішній час чинні норми частини другої  статті 1177 ЦК України прямо передбачають можливість компенсації шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
		 
		Також касаційна скарга містить посилання на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
		 
		У грудні 2020 року Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому зазначило про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		 
		02 листопада 2020 року касаційну скаргу  ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 757/59501/19-ц із Печерського районного суду міста Києва та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
		 
		У грудні 2020 року матеріали справи № 757/59501/19-ц надійшли до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2021 року справу № 757/59501/19-ц призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 757/59501/19-ц, до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 757/59343/19-ц.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2022 року касаційне провадження у справі № 757/59501/19-ц поновлено.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
		 
		Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
		 
		Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 15 вересня 2018 року порушено кримінальне провадження № 12018110040001851 за фактом вчинення злочину, передбачено частиною четвертою статті 190 КК України.
		 
		11 січня 2019 року ОСОБА_1 була допитана як потерпіла. Позивач стверджувала, що громадянин ОСОБА_2 привласнив її грошові кошти у розмірі 684 275, 00 грн шляхом скоєння стосовно неї шахрайства.
		 
		У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який обґрунтовувала тим, що їй, як потерпілій за кримінальним провадженням №  12018110040001851, завдана майнова шкода, яка має бути компенсована державою Україна з Державного бюджету України на підставі положень частини четвертої статті 1166 та частини другої статті 1177 ЦК України з дотриманням вимог статті 8 цього Кодексу.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та правове обґрунтування його висновків
		 
		Звертаючись до суду із позовом у цій справі,  ОСОБА_1  пред`явила вимогу про компенсацію державою майнової шкоди в розмірі 684 275, 00 грн, завданої їй як потерпілій від кримінального правопорушення (потерпілій у кримінальному провадженні), зокрема в результаті вчинення проти неї ОСОБА_2 злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України.
		 
		Як правову підставу своїх вимог позивач визначила положення частини четвертої статті 1166 та частини другої статті 1177 ЦК України.
		 
		Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		За правилами статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		 
		Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені у статті 1166 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
		 
		Шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону (частина перша статті 1177 ЦК України).
		 
		На противагу наведеним загальним правилам, частиною другою статті 1177 ЦК України, яка містить спеціальне правило, визначено, що шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
		 
		Щодо права на позов відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України
		 
		Здійснюючи правове тлумачення положень статті 1177 ЦК України Верховний Суд, у першу чергу, звертається до норм міжнародного права.
		 
		08    квітня 2005 року Україна підписала Європейську конвенцію про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів від  24  листопада 1983 року. 
		 
		У статті 2 цієї Конвенції закріплено, що коли відшкодування збитків не може бути забезпечене з інших джерел, держава повинна це взяти на себе для таких категорій: «a» для тих, кому внаслідок умисних насильницьких злочинів було завдано серйозної шкоди фізичному стану або здоров`ю; «b» для тих, хто перебував на утриманні загиблих внаслідок такого злочину. Відшкодування збитків, передбачених першим абзацом цієї статті, здійснюється навіть у тому випадку, якщо злочинець не може зазнати судового переслідування або бути покараним.
		 
		Також Верховний Суд врахував, що резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 29 листопада 1985 року № 40/34 затверджена Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою.
		 
		У статті 12 цієї Декларації встановлюються мінімальні стандарти та обсяг відповідальності соціально-правової держави в разі неможливості отримання відшкодування шкоди жертвами кримінальних правопорушень (злочинів).
		 
		Так, відповідно до статті 12 Декларації у тих випадках, коли компенсацію неможливо отримати в повному обсязі від правопорушника чи інших джерел, державі варто вчиняти заходи для надання фінансової компенсації: а) жертвам, які в результаті тяжких злочинів отримали значні тілесні ушкодження чи суттєво підірвали своє фізичне чи психологічне здоров`я; b) сім`ям, зокрема утриманцям осіб, які вмерли чи стали фізично чи психічно недієздатними в результаті такої віктимізації.
		 
		Тож, за загальним правилом, нині не існує актів міжнародного права, в яких би було закріплено зобов`язання для усіх країн світу брати на себе обов`язок з відшкодування всім потерпілим шкоди, завданої вчиненням будь-яких кримінальних правопорушень (злочинів). Взяття на себе та виконання такого обов`язку правовою державою є реалізацією її соціальної функції, межі виконання якої мають корелюватися з економічними можливостями кожної конкретної країни.
		 
		Використовуючи термінологію згаданої Декларації, виконання такого обов`язку пов`язане з виплатою фінансової компенсації, а не відшкодуванням завданої шкоди (не з реституцією). Тобто виконання такого фінансового обов`язку не пов`язано з потребою встановлення правопорушення з боку держави, тобто у класичному вимірі не є цивільно-правовою відповідальністю.
		 
		Верховний Суд дійшов переконання, що саме таким міркуванням й відповідає ідея та її конструкція, втілені у статті 1177 ЦК України.
		 
		Верховний Суд наголошує на тому, що структура та зміст чинної статті 1177 ЦК України визначають, що, за загальним правилом, шкоду, завдану потерпілому в результаті вчинення кримінального правопорушення (злочином), має відшкодовувати винна особа, діями якої саме її завдано.
		 
		За частиною другою статті 1177 ЦК України обов`язок відшкодування шкоди не може розглядатися як відповідальність за кримінальні правопорушення (злочини), вчинені агентами держави (її органами та посадовими особами під час виконання владних повноважень).
		 
		За загальним правилом, держава не може визнаватися винною за дії приватних осіб з покладенням на неї обов`язку з відшкодування завданої злочинами шкоди.
		 
		Відповідно до частини першої статті 11 КК України кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом кримінального правопорушення.
		 
		Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (частина друга статті 11 КК України у чинній редакції).
		 
		Визначаючи змістовне навантаження правил статті 1177 ЦК України, Верховний Суд з`ясував сенс гіпотези цієї статті. Під гіпотезою розуміється припущення про умови застосування правила поведінки, які передбачені диспозицією як умова, за якої застосовується норма права. По суті у гіпотезі визначаються ті життєві обставини, які є юридичними фактами, в разі настання яких у певних суб`єктів виникають суб`єктивні права та обов`язки, зазначені в диспозиції цієї норми.
		Визначаючи зміст гіпотези згаданої статті, Верховний Суд здійснює системний аналіз у цілому статті 1177 ЦК України, враховуючи назву, структуру статті, зміст її окремих частин.
		 
		Частина перша статті 1177 ЦК України відповідає критеріям генерального делікту, закріпленого у статті 1166 ЦК України, за змістом якої шкода має відшкодовуватися в першу чергу її заподіювачем.
		 
		У частині другій статті 1177 ЦК України сформульоване правило про те, що в окремому законі України може бути встановлений субсидіарний обов`язок держави компенсувати завдану злочином шкоду, якщо її неможливо відшкодувати за рахунок винної особи. В такому законі мають бути визначені конкретизовані випадки виплати такої компенсації та певний порядок його здійснення.
		 
		Для держави це не є обов`язком з відшкодування шкоди, оскільки не пов`язується з вчиненням державою чи її органами (посадовими особами) будь-якого правопорушення, а є реалізацією її соціальної функції.
		 
		Незважаючи на те, що зміст частини другої статті 1177 ЦК України у цілому носить характер відсилочної норми права, системний аналіз назви та змісту статті 1177 ЦК України дає підстави для висновку, що дія цього правила поширюється виключно на випадки встановленого у визначеному процесуальним законом порядку кримінального правопорушення. Тобто, у правомірним чином розпочатому кримінальному провадженні має бути, у першу чергу, встановлено самий факт вчинення певного кримінального правопорушення стосовно потерпілої, яка вимагає компенсації завданих їй збитків за рахунок держави.
		 
		Гіпотеза правової норми, закріпленої в частині другій статті 1177 ЦК України, з урахуванням принципу загального делікту, передбачає такі умови застосування цієї норми: наявність шкоди; вчинення кримінального правопорушення; причинний зв`язок між кримінальним правопорушенням і завданою шкодою; вина особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Системний аналіз статті 1177 ЦК України визначає, що умовою застосування її частини другої є так само неможливість отримання потерпілою особою відшкодування від безпосереднього заподіювача такої шкоди за загальними правилами деліктної відповідальності.
		 
		Зважаючи на презумпцію невинуватості (стаття 62 Конституції України, стаття 17 КПК України) факт вчинення особою кримінального правопорушення та вина такої особи в його вчиненні повинні встановлюватися у порядку кримінального провадження.
		 
		Суд в порядку цивільного провадження не має юрисдикційних повноважень встановлювати  факт вчинення кримінального правопорушення. 
		 
		Зважаючи на порядок кримінального провадження, встановлений КПК України, на стадії досудового розслідування вирок суду не постановляється. Отже, у фізичної особи, яка вважає себе потерпілою від відповідного кримінального правопорушення, досудове розслідування щодо якого триває, відсутнє право на позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок такого кримінального правопорушення, на підставі частини другої статті 1177 ЦК України з огляду на те, що факт вчинення кримінального правопорушення належним чином не встановлений. 
		 
		Водночас, факт кримінального правопорушення (злочину) може бути також встановлений й на стадії досудового розслідування у разі закриття кримінального провадження за статтею 284 КПК України з нереабілітуючих підстав постановами слідчого, дізнавача, прокурора.
		 
		Факт вчинення відносно особи кримінального правопорушення може бути встановлений й ухвалою суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, якщо обставини, передбачені, зокрема, положеннями пунктів 4-8 частини першої статті 284 КПК України, виявляються під час судового провадження.
		 
		Нереабілітуючі підстави означають, що стосовно особи зібрано достатньо доказів для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, однак через певні обставини кримінальне провадження щодо цієї особи виключається.
		 
		До таких підстав можна віднести: 1) набрання чинності закону, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою; 2) смерть підозрюваного, обвинуваченого, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого; 3) наявність вироку по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлення ухвали суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню; 4) відмова потерпілого чи його представника від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення; 5) відсутність згоди держави, яка видала особу, стосовно кримінального правопорушення.
		 
		Отже, необхідною умовою для застосування частини другої статті 1177 ЦК України є наявність вироку суду, що набрав законної сили, а так само постанови слідчого, дізнавача, прокурора чи ухвали суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, яким встановлено те, що певна особа є винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, або, і це є найголовнішим, встановлено самий факт вчинення стосовно потерпілої певного кримінального правопорушення.
		 
		За відсутності встановленого факту кримінального правопорушення встановити всі умови застосування частини другої статті 1177 ЦК України неможливо, а тому право на позов відповідно до цієї правової норми не виникає.
		 
		Фізична особа, яка вважає себе потерпілою від певного кримінального правопорушення, досудове розслідування щодо якого триває і факт вчинення кримінального правопорушення (злочину) належно не встановлені, не має права на позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, на підставі частини другої статті 1177 ЦК України.
		 
		Проте така фізична особа за наявності відповідних підстав має право на позов про відшкодування їй заподіяної шкоди на загальних засадах (згідно зі статтями 1166 і/або 1167 ЦК України) або відповідно до іншого спеціального делікту в разі, якщо протиправність дій держави, її органів та посадових осіб окремо встановлені.
		 
		За змістом матеріалів цієї справи досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018110040001851 за фактом вчинення злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України,триває, компетентним органом достеменно не встановлено елементи складу відповідного кримінального правопорушення, зокрема не з`ясовано, що стосовно позивача (у цій справі) саме вчинено злочин.
		 
		Отже, позов  ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області про компенсацію шкоди, завданої в результаті кримінального правопорушення, є передчасним, оскільки в рамках кримінального провадження не встановлено факту вчинення кримінального правопорушення відносно позивача,  тому право на позов на підставі частини другої статті 1177 ЦК України у позивача не виникло, а тому позов задоволенню не підлягає саме з цих підстав.
		 
		Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу, на наведене уваги не звернули та помилково відмовили у задоволенні позовуз інших міркувань.
		 
		Щодо несхвалення закону для покладення обов`язку з відшкодування шкоди на державу
		 
		На теперішній час у національному законодавстві України немає відповідного закону, який би визначав порядок відшкодування шкоди потерпілому внаслідок кримінального правопорушення.
		 
		Верховний Суд наголошує на тому, що сама лише відсутність відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого від кримінального правопорушення (злочину).
		 
		У рішенні Європейського суду з прав людини від 30 вересня 2014 року у справі «Петро Якович Петльований проти України», заява № 54904/08, суд зауважив, що відповідно до ЦК України питання державної компенсації жертвам злочину врегульовано таким чином, що будь-яка вимога про таку компенсацію є умовною, і ці умови частково викладені у першому пункті статті 1177 ЦК України, який містить слова «якщо особа, яка вчинила злочин, не ідентифікована або неплатоспроможна». Подальші умови полягають у тому, що вони мають бути встановлені окремим законом, який не було прийнято до цього часу. Такий закон має також містити процедуру присудження та сплати компенсації. Вочевидь, право на компенсацію з боку держави жертвам злочину, передбачене загаданою статтею Кодексу, ніколи не було призначене, щоб бути безумовним. 
		 
		Відповідно до Закону України від 16 травня 2013 року № 245-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України» статтю 1177 викладено в такій редакції:
		«Стаття 1177. Відшкодування (компенсація) шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення
		1. Шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.
		2. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом».
		 
		Отже, у новій редакції стаття 1177 ЦК України так само містить посилання на те, що компенсація державою шкоди відбувається у випадках та порядку, передбачених законом.
		 
		Відсутність спеціального закону, до якого містить відсилання у частині другій названої статті, не перешкоджає потерпілій від кримінального правопорушення особі звертатись до суд за захистом порушених прав, в тому числі, шляхом подання позову про відшкодування шкоди в цивільному судочинстві на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, такий позов є ефективним для захисту її прав та підставним, за умови встановлення факту вчинення відносно такої особи кримінального правопорушення.
		 
		Тож, змінюючи рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову, апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що посилання суду першої інстанції на те, що позивач у цій справі не зазначила способу захисту порушеного права, є неправильними.  
		 
		Водночас апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що позивач відповідно до статті 16 ЦК України обрала не той спосіб захисту порушеного права та не довела порушення її прав. 
		 
		Оцінюючи доводи заявника про відсутність закону, який передбачає порядок присудження та сплати відшкодування шкоди на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, Верховний Суд виходить із того, що відсутність закону є другорядною підставою для відмови від позову та істотно не впливає на вирішення цього спору.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що право компенсації шкоди, завданої позивачу, як потерпілій у кримінальному провадженні № 12018110040001851, внаслідок вчинення проти позивача ОСОБА_2 злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, виникає у позивача, з огляду на диспозицію частини другої статті 1177 ЦК України, відразу після набуття позивачем статусу потерпілої внаслідок кримінального правопорушення, є безпідставними, оскільки лише факт визнання потерпілим не є підставою для компенсації шкоди на підставі положень частини другої статті 1177 ЦК України за відсутності встановленого у рамках кримінального провадження факту вчинення кримінального правопорушення відносно позивача. 
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 
		 
		Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		 
		Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
		 
		Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		 
		У зв`язку з наведеним, зважаючи на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити з наведених вище підстав.
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат.
		 
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги, скасування рішень суду першої та апеляційної інстанцій і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав, судові витрати за подання позову, апеляційної та касаційної скарг залишаються за позивачем.
		 
		Керуючись статтями 141, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		 
		Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 січня 2020 року і постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.
		 
		У задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Головного Управління Державної казначейської служби України у Київській області про компенсацію шкоди, завданої в результаті кримінального правопорушення відмовити.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийО. В. Ступак    Судді:І. Ю. Гулейков     С. О. Погрібний     Г. І. Усик     В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...