Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/14349/18-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди.
Надіслано для оприлюднення: 28.06.2022. Зареєстровано: 29.06.2022. Забезпечено надання загального доступу: 30.06.2022.

Номер судового провадження: 2-710/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		печерський районний суд міста києва
		Справа № 757/14349/18-ц 
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		19 січня 2022 року Печерський районний суд м. Києва
		Суддя Матійчук Г.О.
		секретар судового засідання Мамед О. Ю.
		справа №757/14349/18-ц
		позивач: ОСОБА_1 
		відповідач-1: Кабінет Міністрів України
		відповідач-2: Державна казначейська служба України
		відповідач-3: Антитерористичний центр при Службі безпеки України
		відповідач-4: Міністерство оборони України
		відповідач-5: Міністерство внутрішніх справ України
		відповідач-6: Головне управління Національної гвардії України
		третя особа: Служба безпеки України, 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, третя особа - Служба безпеки України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди,-
		представник позивача - адвокат Нікушина В. С.
		В С Т А Н О В И В :
		В березні 2018 року позивач звернулась до суду із вказаним позовом до відповідачів, в якому просить відшкодувати за рахунок коштів державного бюджету України заподіяну терористичним актом шкоду за пошкоджений будинок та майно в розмірі 4 013 300 грн та моральну шкоду в розмірі 1 000 000 грн. 
		В обґрунтування позову зазначила, що проживала у власному будинку, за адресою: АДРЕСА_1 . Місто Донецьк розташоване на території, де проводиться антитерористична операція, у зв?язку з чим 29.07.2014 року вказаний будинок був повністю знищений та майно, що знаходилось в ньому, внаслідок влучення снаряду.
		Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 26.03.2018 року відкрито провадження у справі.
		Відповідно до розпорядження № 361 від 29.05.2018 року, у зв`язку з закінченням повноважень судді Москаленко К.О. в межах п`ятирічного строку, справу було передано на повторний автоматичний розподіл справ згідно ст . 14 ЦПК України.
		Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №757/14349/18-ц передано в провадження судді Матійчук Г.О.
		Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 05.06.2018 року позовну заяву прийнято до провадження та призначено підготовче судове засідання.
		25.05.2018 року від Антитерористичного центру при Службі безпеки України, 31.05.2018 року від Кабінету Міністрів України, 17.07.2018 року від Головного управління Національної Гвардії України надійшли відзиви на позов, в яких відповідачі заперечували проти позову, з підстав викладених ними у відзивах.
		Інші відповідачі відзиву суду не надали.
		30.05.2019 року від позивача надійшла відповідь на відзиви відповідачів, в якій викладена позиція, по суті дублююча вимоги позовної заяви.
		Від Антитерористичного центру при Службі безпеки України надійшло клопотання про залучення третьої особи у справі, яке було задоволено протокольною ухвалою від 28.01.2020 року та залучено у якості третьої особи - Службу безпеки України.
		07.09.2020 року від третьої особи Служби безпеки України надійшли письмові пояснення на позовну заяву, відповідно до яких вважає позов необгрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню з підстав, викладених у поясненнях.
		Ухвалою суду від 08.02.2021 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
		В судове засідання учасники справи не з`явились, про день та час розгляду справи повідомлені належним чином. 
		Дослідивши матеріали справи, встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, об`єктивно оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
		За ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
		Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).
		За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на домоволодіння від 16.08.1990 року, Донецький міський відділ комунального господарства підтверджує, що 60/100 частин домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_1 . Домоволодіння складається із 2-х жилих будинків. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 12.06.2002 року ОСОБА_1 успадкувала наступне майно: 40/100 частин домоволодіння з надворними прибудовами АДРЕСА_2 . (а.с. 18, 19, т. 1)
		На земельній ділянці розташовано: жилий будинок А-2 (шлакоблок) жилою площою 67, 20 кв.м., загальгною площею 144, 50 кв.м., жилий будинок Б-1 (шлакобет.) жилою площею 9, 20 кв.м., загальною площею 36, 50 кв.м., літня кухня Д, огорожа №1-4, замощення І. (а.с. 20-24, т. 1)
		Відповідно до технічного паспорту, складеного 22.04.2002 року на жилий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 є власником 60/100 будинків та 40/100 будинків.
		Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку від 17.04.2002 року, виданого ОСОБА_1 на підставі рішення виконкому Донецької міської ради від 30.10.2002 року №529, від 19.02.2003 року №98 - ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0525 га, розташованої по АДРЕСА_2 . (а.с. 25, т. 1)
		29.07.2014 року внаслідок терористичного акту, під час проведення антитерористичної операції в м. Донецьку, в будинок позивача влучив снаряд та зруйнував його. 
		Так, відповідно до Акту про пожежу від 29.07.2014 року будинків в АДРЕСА_2 , АДРЕСА_4 , пожежею знищено житловий будинок повністю АДРЕСА_1, прямий збиток від пожежі 1 000 000,00 грн, непрямий збиток 1 660 000,00 грн, причина пожежі встановлена - влучення снаряду. (а.с. 26, т. 1)
		Актом обстеження домоволодіння АДРЕСА_1 , від 31.07.2014 року встановлено, що 29.07.2014 року внаслідок артилерійського обстрілу повністю знищений жилий будинок АДРЕСА_2, жилий будинок АДРЕСА_4 , які належать ОСОБА_1 , а також меблі, побутова техніка, речі домашнього вжитку. (а.с. 28, т. 1)
		Обставини, за яких власність позивача знищена, характер пошкоджень, окрім того, що ці обставини доведені у судовому засіданні за допомогою належних доказів, визнаються учасниками судового провадження, а відтак, суд вважає ці обставини встановленими.
		У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
		Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України та застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
		Позивач звернулась до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що не отримала від держави відшкодування за знищення її майна.
		При цьому зазначила, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
		Отже, зобов`язання держави Україна стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів та у випадку втрати контролю над частиною власної території.
		Суд дійшов висновку, що внаслідок втрати позивачем цього майна, були істотно порушені і невід`ємні,  невідчужувані права позивача,  ті права, які належать людині тому, що вона - людина, випливають з самої людської природи кожного індивіда. За переконанням суду, одне з призначень невід`ємних прав людини у тому, щоб підтримувати в людині почуття власної гідності. І тому, ухвалюючи це рішення, суд виходить із того, що право власності є економічним базисом реалізації невід`ємних прав людини в українському суспільстві - частині світової цивілізованої спільноти, і підлягає ефективному захисту в контексті ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Як визначено у ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		У ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Відповідно до ст. 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Зокрема, право на справедливий суд (стаття 6), право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла (стаття 8).
		Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені ст. 1166 ЦК України, згідно з якою майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
		Разом з тим, Законом України «Про боротьбу з терроризмом» визначені інші підстави для відшкодування шкоди, завданої терористичним актом. Зазначений нормативно-правовий акт є спеціальним законом, у зв`язку з чим до вказаних правовідносин повинні застосовуватись положення Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		Відповідно до ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон), антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.
		Згідно ст. 1 зазначеного Закону, терористична діяльність - це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об`єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму. Терористичний акт - це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена ст. 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених ст.ст. 112, 147, 258-260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.
		Відповідачі, на доведення своїх тверджень про те що випадок заподіяння шкоди має бути розслідуваний і шкода може бути відшкодована в межах кримінального провадження за ст. 258 КК України, не надали суду доказів того, що держава проводила чи провела ефективне розслідування фактів заподіяння шкоди позивачеві, у встановлені строки відповідно до норм КПК України, практики ЄСПЛ. Окрім того, суд вважає, що позивач є вільним у розпорядженні своїм диспозитивним правом.
		Відповідно до ст.1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 № 405/2014.
		Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07.10.2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область - з 07.04.2014 року.
		Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02.12.2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, м. Донецьк, в якому був розташований житловий будинок позивача, належить до населених пунктів, в яких здійснюється антитерористична операція.
		Згідно ст. 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами. Суб`єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція; Міністерство оборони України; центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; Управління державної охорони України.
		Є загальновідомим фактом, що в період проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей пошкоджені (зруйновані) об`єкти соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності, що зокрема стверджується і звітами Спеціальної моніторингової комісії ОБСЄ в Україні, поширеними в засобах масової інформації та іншими публікаціями.
		Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 1002-р затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, яким було передбачено, зокрема:
		- забезпечення роботи місцевих штабів з питань, пов`язаних з відновленням інфраструктури та життєдіяльності населених пунктів Донецької та Луганської областей, на рівні районів і міст обласного значення Донецької та Луганської областей (виконавці: Державне агентство з питань відновлення Донбасу, Мінрегіон, Мінінфраструктури, інші заінтересовані центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування);
		- забезпечення визначення обсягу руйнувань, обстеження несучої здатності будівель, що потребують першочергового відновлення, об`єктів інфраструктури, виготовлення відповідної проектної документації (виконавці: Державне агентство з питань відновлення Донбасу, Мінрегіон, Мінінфраструктури, місцеві штаби, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування (за згодою).
		На виконання цього розпорядження Кабінету Міністрів України головою Донецької обласної державної адміністрації видано розпорядження від 05.01.2015 року № 1 «Про створення штабу з організації відновлення об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення населених пунктів Донецької області», яким було створено штаб з організації відновлення об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення населених пунктів Донецької області, а головам райдержадміністрацій, міським головам було доручено: створити та забезпечити роботу місцевих штабів з питань, пов`язаних з відновленням інфраструктури та життєдіяльності населених пунктів Донецької області на відповідній території; організувати роботу зі складання переліку пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем життєзабезпечення на відповідній території та розробки проектно-кошторисної документації, отримання експертних висновків для подання на розгляд штабу.
		Відповідно до ст.4 та ч.4 ст.5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту, які належать до суб`єктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом, підпорядковані їм органи управління у справах цивільної оборони та спеціалізовані формування, війська цивільної оборони здійснюють заходи щодо захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, пов`язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності; беруть участь у заходах з мінімізації та ліквідації наслідків таких ситуацій під час проведення антитерористичних операцій.
		Отже, відповідно до ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
		Тобто, обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини і до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи.
		Відповідно до ст. 11 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту, тобто проведення антитерористичної операції за відсутності терористичного акту є неможливим.
		Виходячи з системного аналізу статей 1, 11 та 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 зазначеного Закону. Стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає наступне стягнення суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, тобто після відшкодування шкоди потерпілому, у разі встановлення осіб, якими заподіяно шкоду, держава може стягнути суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
		Щодо твердження відповідача про те, що Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України є неналежним відповідачем, суд зазначає: відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦПК України, позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Держава, територіальна громада приймає участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник (ч. 4 ст. 58 ЦПК України). Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов`язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов`язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов`язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб`єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов`язки, що закріплюються у відповідних нормативно-правових документах.
		Звертаючись до суду з позовом, позивач в якості відповідачів зазначив Державу України в особі Кабінет Міністрів України, Державну казначейську службу України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України, як представників держави, оскільки позивач вважає, що саме цими суб`єктами порушено його право мирно володіти своїм майном за тих обставин, які наведені у позові.
		Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
		Згідно зі ст. 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.
		Згідно з ч. 2 ст. 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», контроль за діяльністю суб`єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України в порядку, визначеному Конституцією і законами України.
		Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України, безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України і саме тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби України.
		Аналогічна думка викладена п. 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», що роз`яснює подібні за змістом відносини.
		Ухвалюючи рішення, суд вважає, що до спірних правовідносин положення Кодексу цивільного захисту України щодо обов`язків держави і повноважень державних органів не можуть бути застосовані, повинні застосовуватись положення Закону України «Про боротьбу з тероризмом», оскільки Кодекс цивільного захисту України регулює питання щодо надзвичайних ситуацій на відміну від вказаного Закону, що регулює питання терористичного акту.
		Відповідно до Закону України «Про особливості державної політки із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Відтак, суд погоджується з твердженнями позивача, що до вказаних правовідносин положення цього Закону не можуть застосовуватись, оскільки мова йде про шкоду, завдану фізичним особам, а не шкоду, завдану Державі Україна.
		Стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» не закріплює механізм визначення розміру відшкодування. У вказаній статті зазначається, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду в порядку, встановленому законом.
		Як зазначалось вище, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 1002-р було затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, згідно якого Мінрегіон, Мінсоцполітики, Мінекономрозвитку, Мін`юст, Мінфін були зобов`язані у жовтні 2014 року підготувати та внести на розгляд Кабінету Міністрів України проект Порядку надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях.
		Проте, на момент звернення позивача до суду такий спеціальний нормативно-правовий акт не був прийнятий. Така ситуація переконливо свідчить про невиконання Державою свого позитивного обов`язку, зокрема обов`язку нормативно врегулювати ці правові відносини і передбачити порядок надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях.
		Цим же Планом Мінрегіон, Мінюст, Мінінфраструктури, Мінекономрозвитку, Мінфін були зобов`язані у жовтні 2014 року підготувати та внести на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативно-правових актів щодо фінансування за рахунок резервного фонду державного бюджету першочергових проектів з відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 року № 250 затверджений Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на відновлення (будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію) інфраструктури у Донецькій та Луганській областях, яким передбачено надання субвенцій обласним бюджетам Донецької та Луганської областей на відновлення їх інфраструктури. Згідно цього Порядку субвенція спрямовується на реалізацію таких проектів і заходів у населених пунктах Донецької та Луганської областей, що постраждали внаслідок проведення антитерористичної операції і на території яких органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, зокрема, що стосується житлового фонду - лише на реконструкцію, капітальний ремонт, проектні та вишукувальні роботи на об`єктах житлового фонду комунальної власності, що зазнали пошкодження внаслідок проведення антитерористичної операції.
		Що стосується відновлення об`єктів житлового фонду приватної власності, субвенції на нього не надавалися.
		Законами України «Про Державний бюджет України на відповідний рік» не передбачено загальнодержавних видатків на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом.
		Згідно ч. 1 ст. 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
		Проте, суд вважає, що реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
		Так, у рішенні від 08.11.2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань (див., mutatismutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії», № 59498/00, пар. 35, ECHR 2002-ІІІ) (п. 26).
		Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (ч. 10 ст. 10 ЦПК України). Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
		Відповідно до п.п. 4 і 5 ч.3 ст.175 ЦПК України позовна заява повинна містити бажаний спосіб захисту порушеного права або інтересу, який передбачено законом чи договором, або той спосіб, який не суперечить закону і який позивач просить визначити у рішенні. Виходячи зі змісту позову, з яким звернувся позивач, і із встановлених судом обставин, можна зробити висновок, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога, стосовно якої позивач просить прийняти рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту права або інтересу.
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках - (ч.1 ст.13 ЦПК України). Але, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону - (ч.2 ст.5 ЦПК України)
		Позивач, звертаючись з позовом, мотивував цей позов, зокрема тим, що не отримала від держави відшкодування за знищене майно, він обґрунтував своє право на судовий захист нормами Конституції України ( ст.ст. 41, 55, Конституції України), ст.ст. 379, 382 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції, тощо. Своє право на відшкодування, окрім іншого, позивач  обґрунтував ст. 19 ЗУ « Про боротьбу з тероризмом», і нормами Кодексу цивільного захисту України (ст.86 та інш.). Проте, суд виходить із того, що зазначення конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватись, оскільки суд самостійно здійснює правильну кваліфікацію правовідносин, які склались між сторонами спору, виходячи із принципу «jura novit curia».
		У подібних правовідносинах, у рішенні від 08.01.2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» (AyderandOthers v. Turkey) Європейський суд з прав людини вказав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (socialrisk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70). При цьому, на думку ЄСПЛ, відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб.
		У рішенні від 19.10.2012 року у справі «Катан та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ зазначив, що хоча Молдова не має ефективного контролю над діями «ПМР» в Придністров`ї, той факт, що цей регіон визнається за міжнародним правом як частина території Молдови, тягне за собою обов`язок за статтею 1 Конвенції використати всі доступні їй юридичні та дипломатичні засоби з тим, щоб продовжувати гарантувати здійснення прав і свобод, визначених Конвенцією, усіма особами, які там проживають (п. 110).
		Отже, правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, яка зобов`язана забезпечити в суспільстві мир і порядок. Такому обов`язку держави кореспондує право людини, яка знаходяться під юрисдикцією цієї держави, на особисту і майнову безпеку. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.
		У рішенні Європейського суду з прав людини «Доган та інші проти Туреччини» від 29.06.2004 року Суд наголосив, що стаття 1 Першого протоколу, по суті, гарантує право власності (рішення у справі «Маркс проти Бельгії»  від 13.06.1979). Однак поняття «майно» у статті 1 має автономне значення, яке, безперечно, означає не лише право власності на матеріальні речі; для цілей цього положення деякі інші права та інтереси, які становлять надбання, також можна вважати «майновими правами».
		Застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, слід вказати на доведеність того факту, що на початок проведення антитерористичної операції позивач проживав в приналежному йому на праві власності житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , і оскільки це майно було втрачене не за волею позивача, позивач правомірно вважає, що було порушено статтю 1 Першого протоколу Конвенції, у зв`язку з чим підлягає відшкодуванню вартість пошкодженого нерухомого майна.
		Разом з тим слід констатувати, що зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів і людина має право розраховувати на таку повагу. Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом - є загальною засадою цивільного законодавства поряд з принципами справедливості, добросовісності та розумності.
		Відсутність в законодавстві України правових положень щодо відшкодування власникові шкоди, завданої йому знищенням (пошкодженням) його майна внаслідок терористичного акту, створює в державі стан правової невизначеності, порушує загальний правовий принцип верховенства права. Такий стан прямо суперечить ч.2 ст.3 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави». Отже, за обставин, встановлених у судовому засіданні, можна дійти висновку, що відповідач - Держава Україна не виконала відповідних позитивних обов`язків перед позивачем, суд вважає доведеним ту обставину, що таке невиконання позитивного обов`язку держави в контексті ст.1 Першого протоколу до Конвенції має тривалий характер і не зникло на момент звернення позивача до суду і судового розгляду. За таких обставин, позивач має право вимагати від відповідача грошову компенсацію за це невиконання на підставі ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
		«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження» - закріплено у ст.13 Конвенції.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 у справі №265/6582/16-ц зазначила про те, що засоби юридичного захисту, які вимагаються за ст.13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави відповідача.
		«У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.» - встановлено ч.2 ст.5 ЦПК України.
		Відсутність встановленого у законодавстві України ефективного засобу захисту від порушення права власника майна, яке зазнало пошкодження (знищення) внаслідок терористичного акту, спонукає суд при ухвалені рішення звернутись до практики ЄСПЛ, яку, з огляду на ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», необхідно вважати джерелом права України. Необхідність встановлення державою компенсаційного механізму за пошкоджене (зруйноване) майно в умовах збройних конфліктів закріплена рішеннями ЄСПЛ, зокрема у справах «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, «Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року» Чіраговта інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року. Також, при ухвалені рішення суд враховує усталену практику Верховного суду, яка формалізована у його остаточних рішеннях по справі 242/1676/17 (провадження 61-16156ск18) від 27.05.2020 року; 242/1642/17 (провадження 61-19617ск 18) від 01.04.2020 року , № 237/5239/17 (провадження 61-5985св21) від 28.09.2021 року та інших.
		Відповідач в особі Кабінету міністрів України, заперечуючи позов повністю, вказав на те, що державою не було встановлено спеціальний порядок відшкодування шкоди позивачеві, яка виникла за обставин, викладеної в позові. Суд погоджується з цим твердженням і, враховуючи відсутність в Україні спеціальних нормативних актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, порядку визначення розміру відшкодування, суд вважає: позивачем доведено, що позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно права власності позивача на пошкоджене (зруйноване) майно, а тому таке порушення права, встановленого с.1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати на користь позивача компенсації від відповідача - Держава Україна, в особі КМУ. Таке переконання ґрунтується і на тому, що згідно ч.2 ст.116 Конституції України саме Держава в особі Кабінету міністрів України, окрім іншого, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
		Увалюючи це рішення, суд керується розумінням того, що «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» - (рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003).
		Позивач звернулась до суду з позовом у березні 2018 року та має право на компенсацію від Держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
		Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
		Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦПК України Держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб`єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати у суді свої права безпосередньо.
		З урахуванням викладеного, належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із ст. 116 Конституції України забезпечує виконання законів України.
		Тривалий час правовідносини щодо надання компенсації за зруйноване житло не врегульовані, а у випадку здійснення самостійного відновлення житла потерпілою особою або відшкодування шкоди завданої терористичним актом є неврегульованими і на час ухвалення судового рішення у зв`язку з відсутністю відповідних нормативно-правових актів.
		Факт пошкодження майна позивача підтверджено актами, і крім того проведення активних бойових дій на території м. Донецька, де був розташований будинок позивача, є загальновідомим фактом, який не потребує доказування.
		Враховуючи викладене, суд вважає що позовні вимоги в цій частині ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах справи.
		Визначаючи розмір компенсації за принципом розумності та справедливості, враховуючи фактичні обставини справи, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, суд дійшов висновку, що позивач, як власниця зруйнованого будинку, має право на отримання за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 1 660 000,00 грн, оскільки вказана сума знайшла своє підтвердження наданими суду доказами щодо розміру завданої позивачу матеріальної шкоди.
		Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд зазначає наступне.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
		Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статтею 23 ЦК України. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов`язань у випадках, передбачених договором або законом.
		Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		У пунктах 3, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4  «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
		Сам по собі факт порушення права, за відсутності доведеної наявності вищезазначених втрат немайнового характеру, не є підставою для відшкодування моральної шкоди, а її наявність відповідно до загальних засад змагальності цивільного процесу підлягає доведенню особою, яка порушує питання про її відшкодування.
		Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
		При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за ст.ст. 1166, 1167 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками.
		Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
		В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
		Однак, позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної йому шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діями відповідача, що в силу вимог ст. 81 ЦПК України є процесуальним обов`язком позивача.
		Доказування не можу грунтуватись на припущеннях.
		За таких обставин ця вимога позивача задоволенню не підлягає.
		При таких обставинах позов підлягає задоволенню частково.
		Розподіл судових витрат між сторонами, регулюється ст. 141 ЦПК України. Зокрема: судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		В даному випадку судові витрати віднесені за рахунок держави.
		На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 15, 16, 22, 319, 321, 1166, 1167 ЦК України, Законом України «Про боротьбу з тероризмом», Кодексом цивільного захисту, ст.ст. 2, 4, 5, 10-13, 19, 76-82, 141, 258, 354-355 ЦПК України, суд , -
		В И Р І Ш И В :
		Позов ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, третя особа - Служба безпеки України, про стягнення матеріальної та моральної шкоди - задовольнити частково.
		Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 1 660 000,00 грн.
		В задовленні інших вимог позову - відмовити.
		Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
		Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України в редакції від 15 грудня 2017 року.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи на офіційному веб-порталі судової влади України за веб-адресою: http://court.gov.ua/fair/sud2606.
		 
		Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 .
		Відповідач-1: Кабінет Міністрів України, адреса: вул. М. Грушевського, 12/2, м. Київ, 02000.
		Відповідач-2: Державна казначейська служба України, адреса: вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 37567646.
		Відповідач-3: Антитерористичний центр при Службі безпеки України, адреса: вул. Московська, 5/2, м. Київ, 01010, код ЄДРПОУ 20003727.
		Відповідач-4: Міністерство оборони України, адреса: просп. Повітрофлоцький, 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022.
		Відповідач-5: Міністерство внутрішніх справ України, адреса: вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 000332684.
		Відповідач-6: Головне управління Національної гвардії України, адреса: вул. Народного ополчення, 9-А, м. Київ, 03151, код ЄДРПОУ 08803498.
		Третя особа: Служба безпеки України, адреса: вул. Володимирська, 33, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 00034074. 
		 
		 
		 
		Суддя Г. О. Матійчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...