Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 607/4341/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 05.07.2022. Забезпечено надання загального доступу: 06.07.2022.
Дата набрання законної сили: 23.06.2022
Номер судового провадження: 61-18451ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова 
		Іменем України 
		 
		23 червня 2022 року 
		м. Київ
		 
		справа № 607/4341/20
		провадження № 61-18451св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Фаловської І. М.,
		суддів: Ігнатенко В. М., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 , 
		відповідачі: Прокуратура Тернопільської області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги адвоката Мицика Олега Володимировича в інтересах ОСОБА_1 та Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області на постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Парандюк Т. С. Дикун С. І., Храпак Н. М.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У березні 2020 року  ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Прокуратури Тернопільської області, Управління Міністерства внутрішніх справ України у Тернопільській області про стягнення грошових коштів. 
		Позов мотивував тим, що у червні 2014 року слідчий Слідчого відділу Тернопільського міського відділу Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України у Тернопільській області оголосив йому підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 364 КК України у кримінальному провадженні № 12014210170000074. 
		За рішенням слідчого судді арештовувалося належне йому майно, щодо нього самого застосовували запобіжний захід у вигляді домашнього арешту з 24 червня до 30 липня 2014 року.
		Надалі ухвалою слідчий суддя Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 липня 2014 року обрав йому запобіжний захід у вигляді 250 000,00 грн застави.
		За неможливістю своєчасно знайти кошти на внесення застави у серпні 2014 року  запобіжний захід змінено на утримання під вартою з правом внесення застави - розміром 250 000,00 грн.
		Прокуратура м. Тернополя у кримінальному провадженні відносно нього змінювала обвинувачення 26 березня 2015 року з частини другої статті 364 КК України на частину першу статті 366 КК України і 11 грудня 2015 року з частини першої статті 366 КК України на частину другу статті 366 КК України. 
		Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області вироком від 14 червня 2016 року виправдав його у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 366 КК України, за відсутністю складу кримінального правопорушення. 
		Вироком від 16 листопада 2016 року Апеляційний суд Тернопільської області вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 червня 2016 року скасував та визнав його винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 366 КК України.
		Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 липня 2017 року вирок Апеляційного суду Тернопільської області від 16 листопада 2016 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
		Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 29 вересня 2017 року виправдав його у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 366 КК України, за відсутністю складу кримінального правопорушення. 
		Постановою від 13 вересня 2018 року Верховний Суд ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 29 вересня 2017 року залишив без змін. 
		Унаслідок незаконних дій органу досудового розслідування та прокуратури з 14 червня 2014 року до 29 вересня 2017 року позивач перебував під слідством і судом, що становить 39 місяців та 15 днів.
		Незаконними рішеннями, діями посадові особи органу досудового розслідування та прокуратури заподіяли йому матеріальну та моральну шкоду.
		У зв`язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності позивач змушений був звернутись за кваліфікованою юридичною допомогою.
		Витрати на отримання допомоги становлять 78 856,00 грн, що підтверджується договором про надання правової допомоги від 27 серпня 2014 року № 158, актом виконаних робіт, відповідними квитанціями. 
		Під час досудового слідства та розгляду справи в суді першої інстанції для доведення своєї невинуватості позивач оплатив проведення двох судових експертиз вартістю 1 771,20 грн та 737,28 грн, також витрачено 566,24 грн на проїзні документи для участі в судовому засіданні у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ 19 - 20 липня 2017 року.
		За час незаконного перебування під слідством та судом ОСОБА_1 зазнав істотної моральної шкоди, у вигляді психологічних страждань, перебуванні у стані безперервного нервового стресу через невизначеність, що підсилювалася розумінням своєї невинуватості. 
		11 серпня 2014 року його взято під варту та направлено до ізолятора тимчасового утримання, де він з різними злочинцями перебував одну добу, а 12 серпня 2014 року за нього внесено заставу. 
		Після внесення застави на нього, як особу з бездоганною репутацією, за постійним місцем проживання покладено обов`язок носити електронний засіб контролю та не відлучатися з м. Тернополя. 
		За безпідставним обвинуваченням у вчиненні злочину йому довелося постійно виправдовуватися перед друзями, рідними, оточуючими людьми, керівництвом Публічного акціонерного товариства «Діамантбанк» (ПАТ - «Діамантбанк»), де він працював заступником директора філії, що викликало у нього додаткові хвилювання, спричинювало душевний біль та викликало небезпідставні занепокоєння щодо погіршення його репутації, яка була позитивною та складалася роками.
		Після обрання судом щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою позивач змушений був звільнитися з посади заступника директора Тернопільської дирекції ПАТ «Діамантбанк».
		Унаслідок незаконних дій посадових ociб органу досудового розслідування та прокуратури, він втратив poботу і постійний дохід для сім`ї. 
		Протягом 54 місяців позивач, з огляду на неможливість отримати довідку про несудимість, не мав можливості знайти будь-яку роботу у зв`язку з розглядом справи в судах всіх інстанцій.
		Незаконний арешт майна позбавив його можливості позичити кошти в фінансових установах і вчасно виконати рішення суду про внесення застави, що, в свою чергу, призвело до застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. 
		Кошти на внесення застави був змушений позичати у приватних осіб і повертати їх з врахуванням інфляції національної грошової одиниці. 
		Особливих моральних страждань йому завдавало усвідомлення того, що правоохоронці з самого початку кримінального провадження знали або повинні були знати про фальсифікацію такого злочину. 
		Вважає, що на його користь у відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню не мінімальна сума відшкодування, а в три рази більша, що становить 559 446,00 грн (39*3*4 723, де 39 - кількість місяців перебування під слідством та судом, 3 - збільшений коефіцієнт, 4 723 - мінімальна заробітна плата на час звернення з позовом) + 2 285 ( 4723:31*15, де 4 723 - мінімальна заробітна плата на час звернення з позовом, 31 - календарний день у місяці, 15 - кількість днів перебування під слідством та судом). 
		На підставі викладеного просив суд стягнути за рахунок Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на його користь кошти:
		- 78 856,00 грн сплачених ним за юридичну допомогу у кримінальній справі;
		- 3 074,72 грн судових витрат у кримінальній справі, зокрема  2 508,48 грн сплачених за проведення судових експертиз і 566,24 грн, витрачених на придбання проїзних документів; 
		- 559 446,00 грн у відшкодування моральної шкоди. 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 20 серпня 2020 року позов задовольнив частково. 
		Стягнув з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 78 856,00 грн сплачених за надання правової у кримінальному провадженні; 2 508,48 грн витрат понесених на оплату експертних досліджень; 566,24 грн за придбання проїзних документів, 280 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди та 4 514,40 грн понесених судових витрат.
		У решті позову відмовив.
		Задовольняючи позовні вимоги про відшкодування витрат на правову допомогу у кримінальному провадженні, витрат на проведення експертних досліджень та на оплату проїзду у повному обсязі, місцевий суд виходив із доведеності позивачем їх розміру. 
		Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, місцевий суд взяв до уваги тривалість порушень прав позивача, характер порушення, тяжкість і істотність вимушених змін у житті, внаслідок порушення прав та зусиль, вжитих для відновлення, виходячи із вимог розумності та справедливості, вважав, що розмір моральної шкоди слід визначити у більшому, ніж мінімальний розмір, а саме у сумі 280 000,00 грн. 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 
		На рішення суду першої інстанції Управління Міністерства внутрішніх справ України у Тернопільській області та Прокуратура Тернопільської області подали апеляційні скарги.
		Тернопільський апеляційний суд постановою від 09 листопада 2020 року апеляційні скарги задовольнив частково.
		Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04 серпня 2020 року змінив у частині відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу, зменшивши суму стягнення із Державного бюджету України шляхом списання коштів із єдиного казначейського рахунку Державного бюджету через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди із 280 000,00 грн до 186 558,50 грн та правової допомоги із 78 856,00 грн до 55 102,00 грн.
		У решті рішення місцевого суду залишив без змін.
		Зменшуючи розмір суми коштів, сплачених позивачем за надання правової допомоги у кримінальному провадженні, суд апеляційної інстанції виходив з того, що визначаючи суму відшкодування позивачу за надання правової допомоги у розмірі 78 856,00 грн, суд першої інстанції не врахував, що квитанції на загальну суму 23 754,00 грн, а саме: від 22 грудня 2018 року № 21 на суму 3 154,00 грн; від 02 квітня 2019 року № 18411584 на суму 10 000,00 грн; від 31 січня 2020 року № 33307347 на суму 10 600,00 грн, датовані вже після винесення постанови Верховного Суду від 13 вересня 2018 року, якою залишено без змін ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 29 вересня 2017 року щодо невинуватості ОСОБА_1 .
		Суд апеляційної інстанції вважав, що доказів про те, що саме ці кошти у сумі 23 754,00 грн були направлені на надання правової допомоги у кримінальному провадженні справа не містить.
		Так, за квитанцією від 22 грудня 2018 року № 21 на суму 3 154,00 грн оплату здійснено фізичною-особою підприємцем ОСОБА_1 , а не позивачем; за квитанцією від 31 січня 2020 року на суму 10 600,00 грн зазначена оплата за надання допомоги б/н; за квитанцією від 02 квітня 2019 року зазначена оплата за надання правової допомоги за договором № 158.
		Виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості з урахуванням обставин справи, тяжкості страждань, суд апеляційної інстанції вважав, що розмір  відшкодування моральної шкоди, визначений судом першої інстанції, слід зменшити  відповідно до статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», із 280 000,00 грн до 186 558,50 грн (4 723,00*39 + 4 723,00:30*15), як такий, що відповідає характеру правопорушення, глибині фізичних та духовних страждань перенесених позивачем.
		Тернопільський апеляційний суд додатковою постановою від 12 листопада 2020 року доповнив резолютивну частину постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року текстом наступного змісту:
		«Зобов`язати Казначейство України повернути Прокуратурі Тернопільської області, як зайво сплачений ними судовий збір у розмірі 5 963,65 грн, що внесений платіжним дорученням № 1333 від 04 вересня 2020 року, розрахунковий рахунок 212; UA398999980313121206080019751, отримувач - УК у м. Тернополi/отг м. Тернопiль/ 22030101; код отримувача - 37977726, МФО отримувача - 899998.
		Повернути Прокуратурі Тернопільської області оригінал платіжного доручення № 1333 від 04 вересня 2020 року, залишивши у матеріалах справи належним чином посвідчену копію.
		Стягнути з Управління Міністерства внутрішніх справ України у Тернопільській області в користь держави судовий збір у розмірі 3 655,85 грн за подачу апеляційної скарги.». 
		Короткий зміст вимог касаційних скарг 
		У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, адвокат Мицик О. В. в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого суду залишити в силі. 
		У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області, посилаючись неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити постанову суду апеляційної інстанції, повністю відмовивши у задоволенні позову у частині відшкодування витрат на правову допомогу.
		У решті постанова суду апеляційної інстанції Управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області не оскаржена. 
		Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції 
		Верховний Суд ухвалою від 21 грудня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Мицика О. В. в інтересах ОСОБА_1 , витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. 
		Підставою для відкриття касаційного провадження є пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області, зупинив виконання постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року в частині стягнення правової допомоги до закінчення касаційного провадження, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. 
		Підставою для відкриття касаційного провадження є пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, які подали касаційну скаргу 
		Касаційну скаргу адвокат Мицик О. В. в інтересах ОСОБА_1 мотивував застосуванням судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні норми права без врахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. 
		Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, міститься висновок про те, що законодавець визначив мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на час розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер та обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. 
		У постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 Верховний Суд дійшов висновку про те, що за змістом пункту 1 статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» законодавцем визначено випадки, за наявності яких особа може вимагати відшкодування моральної шкоди, і такі випадки у наведеній статті закону перелічені через кому. Виходячи із буквального тлумачення норми закону можна дійти висновку, що усі перелічені випадки, як то: незаконне засудження, незаконне повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення; незаконне взяття і тримання під вартою; незаконне проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки; незаконне накладення арешту на майно; незаконне відсторонення від роботи (посади), інші процесуальні дії, що обмежують права громадян - є самостійними підставами відшкодування моральної шкоди, тобто такими, що не охоплюють їх початком, до прикладу - незаконне взяття під варту і їхнім закінченням - винесенням виправдовувального вироку за реабілітуючих обставин.
		На його думку, очевидно, що один розмір мінімальної заробітної плати - це справедлива компенсація для найпростішого злочину, наприклад крадіжки каналізаційної решітки особою без професії, місця проживання та неодноразово судимої. Однак, такий розмір не можна вважати справедливою компенсацією за обвинувачення та знищення репутації особи, яка займала керівні посади у банках і у якого є одночасно декілька підстав для відшкодування шкоди. 
		У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 295/692/17 Верховний Суд дійшов висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою. 
		Суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосовувати й більший розмір відшкодування. 
		З урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, обмеження максимального розміру моральної шкоди. 
		Обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено. 
		Вважає, що суд першої інстанції, враховуючи обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку щодо відшкодування йому моральної шкоди у більшому, ніж мінімальний розмір відшкодування, а саме у сумі 280 000,00 грн. 
		Відтак, судом апеляційної інстанції незаконно проігноровано наведені вище висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
		На його думку, суд апеляційної інстанції безпідставно та необґрунтовано зменшив суму стягнення коштів за надання правової допомоги у кримінальному провадженні. 
		Так, між ОСОБА_3 , яка діє в інтересах чоловіка ОСОБА_1 , та Адвокатським об`єднанням «Мицик і Партнери» 27 серпня 2014 року укладено договір про надання правової допомоги № 158. 
		Згідно з пунктом 3.1 Договору правова допомога оплачується у відповідності до акту виконаних робіт.
		Пунктом 3.5. Договору передбачено, що надання виконавцем послуг та прийняття їх замовником підтверджується підписаними сторонами актами виконаних робіт.
		Зазначений договір про надання правової допомоги недійсним в судовому порядку не визнавався, отже, відповідно до вимог статті 204 ЦК України слід виходити з правомірності такого правочину.
		Верховний Суд у постановах від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц та від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц дійшов висновку про те, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). 
		На підтвердження розміру витрат на правову допомогу у кримінальному провадженні позивач надав акт виконаних робіт від 20 вересня 2018 року, який визначає систему тарифів адвоката - 900,00 грн за годину, загальну кількість відпрацьованого часу - 89 годин та детальний опис виконаних робіт; таблицю, яка містить інформацію про надані послуги з посиланням на матеріли кримінального провадження; платіжні документи, які підтверджують оплату ОСОБА_1 витрат на правову допомогу у кримінальному провадженні на загальну суму 78 856,00 грн.
		Вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з урахуванням складності справи, тривалістю надання правової допомоги позивачу та виконаних адвокатом робіт; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт в ході судового слідства та оформлення документів; обсягом наданих адвокатом послуг та значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи, понесені ОСОБА_1 витрати на правову допомогу надану Адвокатським об`єднанням «Мицик і Партнери» підлягають відшкодуванню у повному розмірі.
		У зв`язку із складним матеріальним становищем позивача, він та Адвокатське об`єднання «Мицик і Партнери» погодили оплату решти суми витрат на правову допомогу пізніше.
		Відповідно до висновку Об`єднаної Палати Касаційного господарського суду Верховного Суду викладеного у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, витрати на надану професійну правничу допомогу разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
		Місцевий суд у рішенні від 04 серпня 2020 року дійшов висновку, про те, що у разі прострочення виконання умов договору між адвокатом і клієнтом, або навпаки, передоплати, можуть вживатися заходи, передбачені цивільним законодавством щодо порушення умов договору, однак це є правом, а не обов`язком сторони договору. Зокрема, є допустимим і прострочена сплата після підписання акту виконаних робіт.
		Натомість, суд апеляційної інстанції, зазначив вищевказаний висновок суду першої інстанції, однак, не врахував його при прийнятті рішення про визначення розміру стягнутих сум за надання правової допомоги.
		Призначенням платежу відповідно до платіжних документів було - «оплата за надання правової допомоги в к/с № 158 від 27 серпня 2014 року від ОСОБА_1 », що підтверджує сплату даних коштів саме позивачем за надання правової допомоги у кримінальному провадженні № 12014210170000074.
		Вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що посилання відповідача на те, що квитанції не містять платника, містять платника ОСОБА_1 , то такі доводи не можуть братися до уваги, оскільки, частина четверта статті 27 Закону України «Про адвокатуру» допускає можливість укладення договору про надання правової допомоги на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Вказана особа, в його інтересах може і оплачувати правову допомогу, зважаючи на те, що в клієнта можуть діяти обмеження, пов`язані із його пересуванням та спілкуванням. В даному випадку, від імені клієнта діяла дружина позивача - ОСОБА_1 . 
		У всіх платіжних документах, наданих позивачем, призначення платежу зазначено саме: «згідно договору про надання правової допомоги ОСОБА_1 від 27 серпня 2014року № 158.»
		Крім того, вважає, що обґрунтовано виходив з того, що відповідачами суду не надано доказів, що сплачені кошти в сумі 78 856,00 грн, за надання послуг в інших цивільних, господарських чи адміністративних справах. Наданий позивачем детальний звіт про надану правову допомогу у кримінальному провадженні не містить відомості про надання правової допомоги по інших справах. Відповідачами не спростовано достовірності зазначеного в актах виконаних робіт обсягу надання правової допомоги.
		Відповідно до висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 08 квітня 2020 року у справі №306/1198/17, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
		Також вважає, що постанова суду апеляційної інстанції в частині щодо зменшення розміру стягнутих на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу у кримінальному провадженні є невмотивованою та необґрунтованою. 
		Суд апеляційної інстанції не навів чітких аргументів, на підставі яких дійшов висновку про необхідність зменшення розміру таких витрат. 
		Касаційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області мотивує тим, що позивачем на підтвердження оплати послуг адвокату надано суду, крім іншого, договір від 27 серпня 2014 року № 158 укладений між ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Мицик і Партнери» про надання правової допомоги (примірник 1, 2). 
		Відповідно до пункту 3.1 Договору, правова допомога оплачується клієнтом виконавцю в порядку та на умовах, визначених у примірнику № 3 цього Договору. 
		Вважає, що у порушення Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у Договорі про надання правової допомоги не зазначено істотних умов договору, оскільки у примірнику № 3 договору (який в порушення норм ЦК України є нетотожнім решти примірників) є лише посилання на те. що правова допомога виплачується у відповідності до акту виконаних робіт, причому жодних розрахунків, тарифів також не зазначено. 
		Відсилання у даному примірнику Договору на акт виконаних робіт, у якому не зазначено порядок обчислення, форми, тарифи та ціни за різними видами послуг не може розцінюватися судом як дотримання сторонами вимог закону щодо встановлення договором (тобто станом на дату підписання договору, а не станом на час розрахунку по договору) таких істотних умов договору про надання правової допомоги, як ціна та її формування.
		Таким чином, на думку скаржника, договір про надання правової допомоги без істотних умов, а саме - порядку обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстав для зміни розміру гонорару, порядку його сплати, умов повернення тощо, що становить предмет даного позову, є неналежним доказом.
		Пункт 3.3 Договору містить стислі строки оплати гонорарів - в момент підписання договору (тобто 27 серпня 2014 року) або протягом 10 календарних днів з дня отримання рахунку, в іншому випадку виконавець має право зупинити надання правової допомоги. 
		Оскільки дата наданих позивачем копій платіжних доручень свідчить про те, що в момент підписання договору, 27 серпня 2014 року, гонорар не сплачений, з цього витікає, що гонорари були сплачені згідно рахунків. 
		Разом з тим, жодних рахунків позивач не долучив. Більш того, жодний доданий документ про оплату коштів не посилається на будь-який рахунок. На судовому засіданні позивач підтвердив, що жодних рахунків йому не надавалось.
		Аналіз наданих платіжних доручень також дає підстави для сумніву в їх достовірності та належності для позитивного вирішення позову у частині відшкодування витрат на правову допомогу. 
		Так, позивачем долучено меморіальні ордери від 27 листопада 2015 року на суму 3 500,00 грн; від 03 грудня 2015 року на суму 2 300,00 грн; від 18 грудня 2015 року на суму 2 000,00 грн; від 22 грудня 2015 року на суму 1 500,00 грн; від 24 грудня 2015 року на суму 2 000,00 грн; від 25 грудня 2015 року на суму 2 000,00 грн; від 15 січня 2016 року на суму 7 000,00 грн; від 30 червня 2016 року на суму 3 000,00 грн; від 08 вересня 2017 року на суму 3 564,00 грн; від 20 жовтня 2017 року на суму 12 000,00 грн; від 27 вересня 2018 на суму 11 040,00 грн в яких не вказано платника. 
		Вважає, що оскільки громадянинові відшкодовуються суми, сплачені ним у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги, суттєвою умовою для задоволення даних вимог є наявність доказів сплати коштів за правову допомогу саме позивачем, однак в наданих доказах така інформація відсутня.
		Платіжне доручення від 27 березня 2018 року на суму 5 198,00 грн також не містить даних щодо платника, а згідно платіжного доручення від 22 грудня 2018 року на суму 3 154,00 грн оплата здійснена фізичною-особою підприємцем ОСОБА_1 , а не позивачем.
		Таким чином, жодне платіжне доручення на сплату коштів за договором про правову допомогу не містять доказів сплати коштів саме позивачем, що на думку скаржника унеможливлює відшкодування даних витрат, які понесені не позивачем.
		Крім того, судом безпідставно проігноровано факт посилання в меморіальних ордерах на оплату послуг за надання правової допомоги на різні договори. 
		Так, платежі за 27 листопада 2015 року, 03 грудня 2015 року,18 грудня 2015 року, 30 червня 2016 року, 08 вересня 2017 року, 20 жовтня 2017 року, 27 березня 2018 року, 27 вересня 2018 року, 22 грудня 2018 року містять посилання на договір від 27 серпня 2014 року № 158, а платежі від 22 грудня 2015 року, 24 грудня 2015 року, 15 січня 2016 року, 25 грудня 2015 року містять посилання на договір від 27 серпня 2015 року № 158.
		Оскільки сторонами був укладений лише один договір від 27 серпня 2014 року № 158, меморіальні ордера, у яких міститься посилання на договір від 27 серпня 2015 року № 158 не є доказами по даній справі та не можуть бути врахованими судом при ухваленні рішення.
		Крім того, з огляду на те, що в обов`язки адвокатів за пунктом 2.1.6 Договору входить також представництво інтересів ОСОБА_1 в інших спорах господарського, цивільного, адміністративного судочинства, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, можна зробити припущення, що вказана оплата могла бути здійснена за надання інших послуг. Спростування такої версії в позові та додатках до нього немає.
		Враховуючи викладене, вважає, що суди в порушення статті 30 Закону України «Про адвокатуру» прийняли за належні докази неналежно оформлені договори про надання правової допомоги, які не містять суттєвих умов (ціну, розмір гонорару за видами послуг, видів робіт, тощо), відсутність відповідних рахунків, на підставі яких згідно з договорів мали бути сплачені кошти тощо, не врахували, що визначення вартості робіт відбулось лише через 4 роки після укладення договорів.
		У січні 2021 року Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу адвоката Мицика О. В. в інтересах ОСОБА_1 , у якому просило суд відмовити у задоволенні касаційної скарги, змінити постанову суду апеляційної інстанції, повністю відмовивши у задоволенні позову в частині відшкодування витрат на правову допомогу. 
		У березні 2021 року адвокат Мицик О. В. в інтересах ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області, у якому просив суд скасувати оскаржену постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого суду залишити в силі. 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суди встановили, що 13 лютого 2014 року внесені відомості до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань та розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12014210170000074 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого частиною другою статті 364 КК України за фактом того, що посадові особи банку «Аваль» зловживаючи своїм службовим становищем у 2008 році незаконно дали дозвіл на реалізацію житлового будинку, який перебував у заставі на отримання кредиту ОСОБА_2 .
		ОСОБА_1 12 червня 2014 року повідомлено про підозру у зловживанні службовим становищем, тобто умисному, у інтересах третіх осіб використанні службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, що спричинило тяжкі наслідки юридичній особі, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України, в редакції Закону від 15 квітня 2008 року.
		У кримінальному провадженні арештовані належні ОСОБА_1 транспортний засіб «HONDA», домоволодіння на АДРЕСА_1 , квартиру в  АДРЕСА_2 . 
		Ухвалою від 24 червня 2014 року слідчий суддя Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області обрав ОСОБА_1 запобіжний захід у виді домашнього арешту до 10 серпня 2014 року шляхом заборони залишати житло у період з 22:00 год до 07:00 год, поклав на підозрюваного обов`язки: прибувати за викликом до слідчого СВ Тернопільського МВ УМВС України в Тернопільській області; здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну, строк дії ухвали встановлено до 00:00 год 10 серпня 2014 року.
		Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 липня 2014 року у справі № 607/10931/14-к застосовано до ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді застави розміром 250 000,00 грн.
		Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 серпня 2014 року, у зв`язку із невнесенням ОСОБА_1 грошових коштів для застави, до нього застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із можливістю внесення застави в розмірі 250 000,00 грн.
		Вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 червня 2016 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинувачені за вчинення кримінального правопорушення передбаченого частиною другою статті 366 КК України (в редакції Закону від 13 травня 2014 року) та виправдано за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення (т. 1 а. с. 31).
		Вироком Апеляційного суду Тернопільської області від 16 листопада 2016 року вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 червня 2016 року скасовано, ухвалено новий вирок, яким визнано ОСОБА_1 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 366 КК України та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 3 400,00 грн. На підставі частини п`ятої статті 74, статті 49 КК України звільнено його від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави на рахунок державного бюджету вартість проведеної у справі судової почеркознавчої експертизи від 29 квітня 2014 року № 651/14-22 у сумі 1 230,00 грн.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 липня 2017 року скасовано вирок Апеляційного суду Тернопільської області від 16 листопада 2016 року та призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
		Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 29 вересня 2017 року відхилено апеляційну скаргу прокурора Тернопільської місцевої прокуратури Тернопільської області, а вирок Тернопільського міськрайсуду Тернопільської області від 14 червня 2016 р., яким ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 366 КК України, та виправдано у зв`язку з відсутністю у його діях складу кримінального правопорушення, залишено без змін.
		Постановою Верховного Суду від 13 вересня 2018 року залишено без змін ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 29 вересня 2017 року щодо ОСОБА_1 , а касаційну скаргу прокурора без задоволення.
		Відповідно до договору про надання правової допомоги від 27 серпня 2014 року, який укладений між ОСОБА_1 в інтересах свого чоловіка, Адвокатське об`єднання «Мицик і Партнери» зобов`язалися надати правову допомогу клієнту ОСОБА_1 у кримінальному провадженні № 12014210170000074 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України (пункт 1.1). 
		У пункті 3.1 примірнику 3 Договору встановлено, що правова допомога, передбачена предметом цього договору, оплачується у відповідності до акту виконаних робіт.
		Актом виконаних робіт від 20 вересня 2018 року клієнт - ОСОБА_1 визнає та приймає виконану роботу від Адвокатського об`єднання «Мицик і Партнери» наданої на підставі договору про надання правової допомоги від 27 серпня 2014 року №158. 
		Загальна кількість відпрацьованого часу виконавцем за договором - 89 годин, зокрема: ознайомлення із матеріалами справи - 5 годин, надання консультацій та узгодження правової позиції - 2 год., участь в 16 судових засіданнях Тернопільського міськрайонного суду - 25 годин, участь у двох судових засіданнях Апеляційного суду Тернопільської області - 4 години, зустріч на вимогу клієнта та підготовка до судових засідань - 6 годин, складання 23  процесуальних документів - 44 години. 
		Розмір погодинної ставки - 900,00 грн.
		Визначено суму до оплати - 80 100,00 грн (89*900), а з урахуванням знижки - 78 860 грн (т. 1 а. с. 56). 
		До акту додано таблицю, яка містить інформацію про надані послуги (т. 1 а. с. 57).
		Позивачем надано квитанції про оплату послуг захисника, а саме: меморіальний ордер від 27 листопада 2015 року на суму 3 600,00 грн, меморіальний ордер від 13 грудня 2015 року на суму 2 300,00 грн, меморіальний ордер від 08 грудня 2015 року на суму 2 000,00 грн, меморіальний ордер від 22 грудня 2015 року на суму 1 500,00 грн, меморіальний ордер від 24 грудня 2015 року на суму 2 000,00 грн, меморіальний ордер від 25 грудня 2015 року на суму 2 000,00 грн, меморіальний ордер від 15 січня 2016 року на суму 7 000,00 грн, меморіальний ордер від 30 червня 2016 року на суму 7 000,00 грн, меморіальний ордер від 20 жовтня 2016 року на суму 12 000,00 грн, меморіальний ордер від 08 вересня 2017 року на суму 3 564,00 грн, платіжне доручення від 27 березня 2018 року на суму 5 198,00 грн, меморіальний ордер від 27 вересня 2018 року на суму 11 040,00 грн, платіжне доручення від 22 грудня 2018 року на суму 3 154,00 грн, банківські виписки рахунку Адвокатського об`єднання «Мицик і Партнери» за 03 квітня 2019 року, надходження від ОСОБА_1 за надання правової допомоги згідно з договором № 158 - 10 000,00 грн, а також за 03 лютого 2020 року - 10 600,00 грн, на загальну суду - 78 856,00 грн.
		Також, 22 серпня 2014 року ОСОБА_1 оплатив 1 771,20 грн за проведення експертизи № 518/14/964/22, а 02 червня 2015 року оплатив 737,28 грн за проведення експертизи № 148/15/291/22 (т. 1 а. с. 73).
		ОСОБА_1 витрачено на оплату проїзних документів ВК № 134021 від 20.07 Київ Пас - Тернопіль та ВК №134015 від 18.07 Тернопіль - Київ Пас, 158,22 грн та 408,02 грн, що разом становить - 566,24 грн.
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Межі розгляду справи судом 
		Підставою для відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката Мицика О. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме не врахування судом апеляційної інстанції при визначенні розміру заподіяної моральної шкоди висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі                     № 686/23731/15-ц, та постановах Верховного Суду: від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 та від 12 лютого 2020 року у справі № 295/692/17; не врахування судом апеляційної інстанції при визначенні розміру стягнутої суми за надання правової допомоги висновків, викладених у постанові Об`єднаної палати у складі суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та постановах Верховного Суду: від 17 жовтня 2018 року у справі № 301/1894/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц, від 09 червня 2020 року у справі № 466/9758/16-ц.
		Підставою для відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 30 Закону України «Про адвокатуру» у подібних правовідносинах.
		Касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури, суду
		Відповідно до частини першої статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
		Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Частинами першою, другою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
		Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
		Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян .
		У випадках, зазначених у частині першій вищевказаної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
		Пунктом 1 статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду.
		Статтею 3 зазначеного Закону встановлено, що у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові, відшкодовуються (повертаються), зокрема і моральна шкода.
		Відповідно до частини першої, п`ятої, шостої статті 4, 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
		Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12.
		Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.
		Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
		Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала внаслідок протиправної поведінки щодо неї самої, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
		Частиною 2 статті 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування, як запобіжного заходу, тримання під вартою.
		Отже, межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються у розмірі співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.
		Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями чи дією органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу.
		Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) дійшла висновку, про те, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди виходячи   з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
		Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
		З урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено.
		Із справи відомо, що ОСОБА_1 незаконно перебував під слідством 39 місяців та 15 календарних днів (з 14 червня 2014 року до 29 вересня 2017 року), а тому у відповідності статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством і судом провадиться з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи.
		Враховуючи викладене колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що керуючись принципами розумності, справедливості та співмірності, враховуючи те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів щодо відмови у влаштуванні позивача на роботу, доказів відмови у видачі довідки щодо не судимості тощо, йому підлягає відшкодування моральної шкоди у гарантованому державою мінімальному розмірі та становить 186 558,50 грн (4 723 грн мінімальна заробітна плата х 39 місяців = 184 197 грн, а за 15 днів (4723 : 30 днів = 157,43 грн * 15 днів = 2 361,50 грн).
		Доводи касаційної скарги про не врахування судом апеляційної інстанції при визначенні розміру заподіяної моральної шкоди висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі                    № 686/23731/15-ц, та постановах Верховного Суду: від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 та від 12 лютого 2020 року у справі № 295/692/17 не знайшли свого підтвердження.
		У наведених, як приклад неоднакового застосування статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», справах базою для обрахунку розміру відшкодування моральної шкоди розрахунковою базою є один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
		У справі, що переглядається, при обрахунку розміру відшкодування моральної шкоди суди попередніх інстанцій також виходили із розрахункової бази у один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
		Обираючи остаточний розмір відшкодування моральної шкоди, суди у кожній справі виходили із урахуванням особливостей встановлених фактичних обставин у кожній справі.
		 
		 
		Щодо відшкодування моральної шкоди з Державної казначейської служби України
		З огляду на частину третю статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду необхідно врахувати висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Так, після подання касаційних скарг, у справі, що переглядається Верховний Суд у постановах від 09 лютого 2022 року у справі № 757/6203/21-ц (провадження             № 61-20656св21), від 23 лютого 2022 року у справі № 757/23994/20-ц (провадження № 61-8349св21), від 28 квітня 2022 року у справі № 464/5200/19 (провадження № 16304св21) дійшов наступних висновків. 
		Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. 
		Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).
		Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
		У постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження              № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі                                  № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19) (пункт 28) Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.
		Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (далі - Положення), Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
		Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 Положення).
		Отже, відповідачем у справі є держава Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. 
		Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи види рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.
		У справі, що переглядається суди попередніх інстанцій стягнули грошову компенсацію моральної шкоди з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, через Державну казначейську службу України. 
		За таких обставин, оскаржена постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні її резолютивної частини, виключивши з неї посилання на орган, з якого здійснюватиметься стягнення - Державна казначейська служба України. 
		Щодо позовних вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу
		Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
		До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
		Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
		Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.
		Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
		Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
		Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
		Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
		За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
		Аналіз зазначеної постанови свідчить про те, що вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
		Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значенням справи для сторони.
		Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
		У постанові від 08 квітня 2020 року у справі №306/1198/17 Верховний Суд зазначив, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
		Відповідно до висновку Об`єднаної Палати Касаційного господарського суду Верховного Суду викладеного у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, витрати на надану професійну правничу допомогу разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
		Процесуальними нормами встановлено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.
		Обов`язковим переліком документів на підтвердження відповідних витрат, незалежно від юрисдикції спору, є: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.); розрахунок наданих послуг з їх детальним описом; документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, тощо) (висновки, викладені Верховним Судом у постановах у справах № 821/227/17, № 726/549/19, № 810/3806/18).
		Такі ж висновки щодо застосування норм права викладені Верховним Судом у постановах від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц та від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц, на які у касаційній скарзі посилається адвокат Мицик О. В. в інтересах ОСОБА_1 .
		Чинне процесуальне законодавство України не встановлює чіткого переліку доказів, які необхідно надати суду на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, однак зобов`язує надати докази щодо надання правової допомоги.
		Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
		Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
		Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
		Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
		Статтею 79 ЦПК України передбачено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
		Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Задовольняючи у повному обсязі позовні вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу у кримінальному провадженні місцевий суд виходив із доведеності позивачем їх розміру. 
		Зменшуючи розмір суми коштів сплачених позивачем за надання правової у кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції виходив з того, що визначаючи суму, яка підлягає відшкодуванню позивачу за надання йому правової допомоги у розмірі 78 856,00 грн суд першої інстанції не врахував, що квитанції на загальну суму 23 754,00 грн, а саме: від 22 грудня 2018 року № 21 на суму 3 154,00 грн; від 02 квітня 2019 року № 18411584 на суму 10 000,00 грн; від 31 січня 2020 року № 33307347 на суму 10 600,00 грн, датовані вже після винесення постанови Верховного Суду від 13 вересня 2018 року, якою залишено без змін ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 29 вересня 2017 року щодо невинуватості ОСОБА_1 .
		Колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу та вважає, що доводи касаційної скарги адвоката Мицика О. В. в інтересах ОСОБА_1 щодо не врахування висновків, викладених у постанові Об`єднаної палати у складі суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та постановах Верховного Суду: від 17 жовтня 2018 року у справі № 301/1894/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц, від 09 червня 2020 року у справі № 466/9758/16-ц не знайшли свого підтвердження та зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
		Доводи касаційної скарги Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 30 Закону України «Про адвокатуру» у подібних правовідносинахтакож не знайшли свого підтвердження та зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
		Задовольняючи частково вимоги позивача відносно відшкодування судових витрат, понесених у кримінальному провадженні, суд апеляційної інстанції виходив із їх часткової доведеності.
		Таким чином доводи касаційної скарги адвоката Мицика О.В. в інтересах ОСОБА_1 про їх доведеність наданими доказами у повному обсязі і доводи касаційної скарги Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області про їх недоведеність у повному обсязі зводяться до переоцінки доказів у справі та встановлених нових обставин, що перебуває за межами повноважень суду касаційної інстанції, визначеними статтею 400 ЦПК України. 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		З огляду на частину третю статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду необхідно врахувати висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України, суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції правильно вирішив спір по суті, проте з огляду на частину третю статті 400 ЦПК України, необхідно врахувати висновок щодо застосування норм права викладений Верховним Судом у постановах від 09 лютого 2022 року у справі № 757/6203/21-ц (провадження № 61-20656св21), від 23 лютого 2022 року у справі № 757/23994/20-ц (провадження № 61-8349св21), від 28 квітня 2022 року у справі № 464/5200/19 (провадження № 16304св21), оскаржена постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні її резолютивної частини, виключивши з неї посилання на орган, з якого здійснюватиметься стягнення - Державна казначейська служба України. 
		Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
		Оскільки Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2021 року зупинив виконання постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року в частині стягнення правової допомоги до закінчення касаційного провадження, слід поновити дію постанови у цій частині. 
		Щодо судових витрат
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		З огляду на те що суд касаційної інстанції змінює постанову суду апеляційної інстанції лише в частині викладення резолютивної частини, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 402, 409, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційні скарги адвоката Мицика Олега Володимировича в інтересах ОСОБА_1 та Управління Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області задовольнити частково. 
		Постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року змінити, виклавши її резолютивну частину у такій редакції:
		«Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 78 856,00 (сімдесят вісім тисяч вісімсот п`ятдесят шість) грн сплачених за надання правової у кримінальному провадженні; 2 508,48 грн (дві тисячі п`ятсот вісім гривень та сорок вісім копійок) витрат понесених на оплату експертних досліджень; 566,24 грн (п`ятсот шістдесят шість гривень та двадцять чотири копійки) за придбання проїзних документів, 280 000,00 (двісті вісімдесят тисяч) грн у відшкодування моральної шкоди та 4 514,40 грн (чотири тисячі п`ятсот чотирнадцять гривень та сорок копійок) понесених судових витрат». 
		Поновити дію постанови Тернопільського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року в частині стягнення витрат на правову допомогу. 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		  Головуючий    І. М. Фаловська  Судді:  В. М. Ігнатенко     С. Ю. Мартєв     В. В. Сердюк     В. А. Стрільчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...