Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 591/6727/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 11.07.2022. Забезпечено надання загального доступу: 14.07.2022.
Дата набрання законної сили: 28.06.2022
Номер судового провадження: 61-11295ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України                                                     
		                        
		28 червня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 591/6727/20
		провадження № 61-11295св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,    Стрільчука В. А.,
		 
		учасники справи: 
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - управління поліції охорони в Сумській області,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 15 березня 2021 року в складі судді Ніколаєнко О. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 09 червня 2021 рокув складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Кононенко О. Ю., Ткачук С. С.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління поліції охорони в Сумській області (далі - поліція охорони) про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Позовна мотивована тим, що позивач фактично проживає в с. Марківка, Білопільського району Сумської області, що за 47 км від м. Суми, де він працює. Введення карантинних обмежень з березня 2020 року щодо руху транспорту ускладнило йому проїзд до роботи, у зв`язку з чим позивач звертався до відповідача із заявами про надання йому відпусток без збереження заробітної плати. Проте на чергову  заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати від 28 серпня 2020 року відповідач не відреагував (уповноважена особа відповідача на телефонні дзвінки не відповідала). 31 серпня 2020 року позивач направив заяву про надання відпустки поштою, яку відповідач отримав 01 вересня 2020 року, а тому заявник вважав погодженою свою заяву і на роботу не з`явився. 16 вересня 2020 року позивач отримав від відповідача відмову у задоволенні заяви про надання відпустки та повідомлення про обов`язок вийти на роботу 01 вересня 2020 року. Однак внаслідок обмежень пасажирських перевезень у звязку із карантином ОСОБА_1 не зміг з`явитись на роботу для надання пояснень, вважав листи відповідача з вимогою з`явитись на роботу залякуванням.         02 жовтня 2020 року позивач прибув на роботу, де його ознайомили з наказом про звільнення. Він вважає цей наказ незаконним, поведінку відповідача недобросовісною, оскільки існують поважні причини відсутності на роботі з об`єктивних причин. Відповідачем порушена процедура притягнення до дисциплінарної відповідальності, письмові пояснення про причини прогулу не відібрані. Позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ від             29 вересня 2020 року № 208о/с про звільнення з посади водія автотранспортних засобів чергової частини сектору організаційно-аналітичного забезпечення, оперативного реагування та комунікації поліції охорони з 29 вересня 2020 року за прогул (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин та стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 15 березня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1  відмовлено.
		Постановою Сумського апеляційного суду від 09 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2  залишено без задоволення, а рішення Зарічного районного суду м. Суми від 15 березня 2021 року - без змін.
		Рішення судів мотивовані тим, що після спливу відпустки без збереження заробітної плати, наданої ОСОБА_1 на підставі наказу від 30 липня 2020 року № 164о/с, та за відсутності відповіді відповідача про згоду надати відпустку згідно з поданою заявою від 28 серпня 2020 року, позивач був зобов`язаний 01 вересня 2020 року прибути на роботу, чого не зробив. Роботодавцем вжито всіх можливих заходів для повідомлення позивача про відмову у наданні відпустки, як і вжито заходів для з`ясування причин порушення позивачем трудової дисципліни. Зокрема, суд дав критичну оцінку та спростував наявними у матеріалах справи доказами твердження позивача, що він не знав, які саме особи і у зв`язку з чим приїздили до нього 01 та 02 вересня 2020 року, а тому дійшов висновку, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача, дотримано обов`язку відібрати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення, які не були відібрані з незалежних від роботодавця причин. При обранні виду дисциплінарного стягнення у виді звільнення відповідач врахував тривалість та ступінь тяжкості вчиненого проступку, обставини, за яких вчинено проступок, попередню роботу працівника. Відтак, суди відмовили у задоволенні як основної позовної вимоги - скасування наказу щодо звільнення і поновлення на роботі, так і похідної - стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
		06 липня 2021 року ОСОБА_1  надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Зарічного районного суду                    м. Суми від 15 березня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 09 червня 2021 року.
		У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Зарічного районного суду м. Суми від 15 березня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 09 червня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
		Справа надійшла до Верховного Суду.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга мотивована тим, що після введення у березні 2020 року карантинних обмежень та відсутності у зв`язку з цим транспортного сполучення між місцем фактичного проживання та місцем роботи позивач не мав фізичної можливості вчасно прибувати на роботу. Відповідач не запропонував позивачу дистанційну роботу. Відповідач порушив процедуру звільнення, оскільки не з`ясував причин неявки позивача на роботу. Відповідач не реагував на телефонні дзвінки та повідомлення позивача у месенджері, хоча попередні заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати задовольнялись. Відповідач не вжив усіх заходів для повідомлення позивача про відмову у наданні відпустки з 01 вересня 2020 року, оскільки позивач лише 16 вересня 2020 року отримав лист від відповідача про відмову у наданні відпустки та необхідність виходу на роботу з 01 вересня 2020 року. Апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, які викладені у постановах: від 11 березня 2020 року в справі № 459/2618/17, від 21 квітня 2021 року в справі № 569/9738/20. За цими постановами при розгляді трудових спорів щодо звільнення, суди зазначили, що причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником.
		Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
		У вересні 2021 року поліція охорони надіслала відзив на касаційну скаргу. Вказувала на законність оскаржуваних рішень, оскільки такі постановлені судами за належного встановлення фактичних обставин у справі. Просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		ОСОБА_1  зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , однак проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
		ОСОБА_1  з 20 січня 2020 року працював у поліції охорони на посаді водія автотранспортних засобів чергової частини сектору організаційно-аналітичного забезпечення.
		Відповідач наказом № 498 від 09 жовтня 2019 року з 10 грудня 2019 року встановив 8-годинний режим роботи з п?ятиденним робочим тижнем для займаної ОСОБА_1 посади. 
		ОСОБА_1  звертався до відповідача із заявами від 26 березня 2020 року, 23 квітня 2020 року, 08 травня 2020 року, 21 травня 2020 року, 19 червня 2020 року та 30 липня 2020 року про надання йому відпусток без збереження заробітної плати у зв`язку з продовженням на всій території України карантину з метою запобігання поширення коронавірусної хвороби (COVID-19). Вказані заяви позивач надсилав через мобільний додаток «Viber» старшому інспектору відділу кадрового забезпечення поліції охорони Озерову І. О . 
		Наказами від 17 березня 2020 року, 01 квітня 2020 року, 24 квітня 2020 року,  08 травня 2020 року, 22 травня 2020 року, 19 червня 2020 року, 30 липня 2020 року позивачу надавались за його заявами відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін.
		28 серпня 2020 року позивач надіслав чергову заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати до 01 листопада 2020 року через мобільний додаток «Viber» Озерову І. О . Однак відповіді на надіслану заяву про надання відпустки, у тому числі офіційної у вигляді погодження заяви керівником відповідача, позивач не отримав.
		31 серпня 2020 року позивач направив указану заяву від 28 серпня 2020 року засобами поштового зв`язку, яка отримана відповідачем 01 вересня 2020 року.
		Відповідач відмовив у задоволенні заяви відповідача від 28 серпня 2020 року про надання відпустки.
		Листом від 01 вересня 2020 року № 1789/43/38/1/01-2020 позивача повідомлено про відмову у задоволенні заяви про надання відпустки, зазначено про необхідність приступити до роботи 01 вересня 2020 року згідно з графіком. 
		Позивач отримав цей лист за адресою проживання ( АДРЕСА_2 ) 16 вересня 2020 року.
		Відповідно до рапорту інспектора - чергового поліції охорони Лісовенка М., він 01 вересня 2020 року службовим мобільним телефоном повідомив ОСОБА_1 про необхідність вийти на роботу, на що останній повідомив, що на роботу не вийде, оскільки направив заяву про надання відпустки. Така ж інформація була направлена позивачу о 06-36 год на мобільний додаток «Viber» та о 06-44 год на його електронну пошту. Після цього ОСОБА_1 на телефонні дзвінки не відповідав, на робочому місці не з`явився. 
		Наказом відповідача від 01 вересня 2020 року № 347/1 створена комісія, уповноважена встановити факт прогулу ОСОБА_1 , доручено складу комісії у разі відсутності ОСОБА_1 на робочому місці щоденно складати акти про відсутність на робочому місці, матеріали надавати до канцелярії для здійснення реєстрації в установленому порядку та підготовки наказу про покарання.
		01 вересня 2020 року складено акт, яким зафіксовано відсутність позивача за адресою реєстрації місця проживання, у зв`язку з чим не вдалось вручити заяву ОСОБА_1 з відмовою відповідача в наданні відпустки без збереження заробітної плати.
		01 вересня 2020 року складено акт, у якому зазначено, що за адресою проживання ОСОБА_1 - АДРЕСА_2 не вдалось вручити позивачу заяву з відмовою у наданні відпустки, оскільки позивач до представників відповідача не вийшов, на телефонні дзвінки не відповідав.
		Письмовими заявами мешканці с. Марківка, Білопільського району, Сумської області ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від 01 вересня 2020 року (які є працівниками Марківського старостату, Миколаївської селищної ради), підтвердили факт прибуття працівників поліції охорони за місцем проживання ОСОБА_1 з метою його повідомлення про відмову у наданні відпустки без збереження заробітної плати.
		01 вересня 2020 року складено акт про відсутність на робочому місці ОСОБА_1 01 вересня 2020 року в період часу з 08-00 год до 17-00 год, у якому зазначено, що працівник про причини неявки на робоче місце не повідомив, на телефонні дзвінки не відповідав. Такі ж акти складались відповідачем кожного робочого дня з 02 вересня до 29 вересня 2020 року.
		02 вересня 2020 року складено акт про те, що за адресою місця проживання позивача ( АДРЕСА_2 ) з метою встановлення причин невиходу працівника на роботу 01 вересня 2020 року та вручення заяви з відмовою в наданні відпустки без збереження заробітної плати приїздили працівники поліції охорони. ОСОБА_1 до працівників відповідача не вийшов, але з ганку будинку кричав, висловлював нецензурні слова відносно працівників поліції охорони та телефонував у поліцію (на службу «102») із скаргою. Того ж дня складено акт про відмову ОСОБА_1 від надання пояснень щодо причин невиходу на роботу 01 вересня 2020 року.
		Письмовими заявами мешканці с. Марківка, Білопільського району, Сумської області ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від 02 вересня 2020 року (які є працівниками Марківського старостату, Миколаївської селищної ради) підтвердили факт прибуття працівників поліції охорони за місцем проживання ОСОБА_1 02 вересня 2020 року з метою повідомлення йому про відмову у наданні відпустки та встановлення причин невиходу на роботу 01 вересня 2020 року.
		21 вересня 2020 року ОСОБА_1 за адресами його реєстрації та проживання направлено листи, у яких повторно повідомлено про відмову у задоволенні заяви від 28 серпня 2020 року про надання відпустки, запропоновано з`явитись на робочому місці та надати пояснення щодо причин відсутності на роботі з 01 вересня до 21 вересня 2020 року. Вказаний лист позивач отримав за місцем фактичного проживання 22 вересня 2020 року.
		28 вересня 2020 року відповідальною особою відповідача складено доповідну записку начальнику поліції охорони про прогул ОСОБА_1 та запропоновано провести розслідування з метою застосування заходів стягнення.
		29 вересня 2020 року посадовими особами відповідача складено акт за матеріалами розслідування по факту порушення трудової дисципліни ОСОБА_1 у вересні 2020 року, а саме: встановлено відсутність позивача на робочому місці 01, 02, 03, 07, 08, 09, 10, 14, 15, 16, 17, 21, 22, 23, 24, 28 вересня 2020 року, з 08-00 до 17-00 год,  та 04, 11, 18 та 25 вересня 2020 року -з 08-15 год до 15-45 год. Також розслідуванням встановлено відсутність поважних причин, які б об`єктивно перешкоджали працівнику прибути на роботу та виконувати покладені на нього обов`язки. За наслідками службового розслідування комісія дійшла висновку про те, що відсутність ОСОБА_1 на робочому місці у вересні 2020 року слід вважати прогулом, а трудовий договір з ним підлягає розірванню.
		Наказом від 29 вересня 2020 року № 391 за порушення трудової дисципліни -прогулу без поважних причин в період з 01 вересня до 29 вересня 2020 року застосовано стягнення до ОСОБА_1 у виді звільнення.
		Наказом від 29 вересня 2020 року № 208о/с звільнено ОСОБА_1 з займаної посади згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) - за прогул без поважних причин.
		29 вересня 2020 року працівниками відповідача за місцем проживання позивача ( АДРЕСА_2 ) складено акт про відмову ОСОБА_1 ознайомитись з наказом про звільнення та отримання трудової книжки.
		Відповідачем 29 вересня 2020 року за адресами реєстрації та проживання ОСОБА_1 направлено засобами поштового зв`язку копію наказу про звільнення та запропоновано прибути для отримання трудової книжки.
		02 жовтня 2020 року ОСОБА_1 ознайомився з наказом про звільнення та отримав трудову книжку, про що складено відповідний акт.
		Рапортами Білопільського ВП Сумського РВП ГУНП, складеними після отримання заяв ОСОБА_1 у поліції (на службу «102») підтверджується, що 01 вересня та 02 вересня 2020 року позивач повідомляв про присутність біля його будинку саме працівників управління поліції охорони.
		ОСОБА_1 не є членом профспілки.
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;  2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право 
		на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
		Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд виходив із того, що відсутні підстави для їх задоволення, оскільки позивач був відсутній на роботі понад три години протягом робочого дня, що підтверджено належними доказами та зміст яких не спростований позивачем; жодних пояснень з цього приводу, а саме, щодо поважності причин його відсутності на роботі, позивачем ні відповідачу, ні до судів надано не було. Ці обставини свідчать про вчинення позивачем прогулу, а тому оскаржуваний наказ про звільнення останнього на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України винесений відповідачем з дотриманням вимог закону, в зв`язку із чим відповідно відсутні підстави для його скасування та поновлення позивача на роботі. Оскільки звільнення позивача суди визнали законним, а тому вважали, що відсутні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судами на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.
		У статті 26 Закону України «Про відпустки» визначено підстави і строки надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін. Така відпустка може надаватися за сімейними обставинами та з інших причин працівнику на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік. Частиною третьою зазначеної статті передбачено, що у разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною першою цієї статті.
		Позивач, звертаючись до відповідача із заявою про надання йому відпустки без збереження заробітної плати у зв`язку із встановленими у державі карантинними заходами, діяв згідно частини третьої статті 26 Закону України «Про відпустки». При цьому для надання такої відпустки необхідно не лише волевиявлення працівника, а і згода роботодавця на надання відпустки. 
		Листом від 01 вересня 2020 року № 1789/43/38/1/01-2020 позивача повідомлено про відмову у задоволенні заяви про надання відпустки, зазначено про необхідність приступити до роботи 01 вересня 2020 року згідно з графіком. 
		Позивач отримав цей лист за адресою проживання 16 вересня 2020 року, що також він підтвердив у касаційній скарзі.
		01 вересня 2020 року складено акт, яким зафіксовано відсутність позивача за адресою реєстрації місця проживання, у зв`язку з чим не вдалось вручити заяву ОСОБА_1 з відмовою відповідача в наданні відпустки без збереження заробітної плати.
		01 вересня 2020 року складено акт, у якому зазначено, що за адресою проживання ОСОБА_1 - АДРЕСА_2 не вдалось вручити позивачу заяву з відмовою у наданні відпустки, оскільки позивач до представників відповідача не вийшов, на телефонні дзвінки не відповідав.
		Ці обставини також підтверджені письмовими заявами мешканців с. Марківка, Білопільського району, Сумської області ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від 01 вересня 2020 року.
		01 вересня 2020 року складено акт про відсутність на робочому місці ОСОБА_1 01 вересня 2020 року в період часу з 08-00 год до 17-00 год, у якому зазначено, що працівник про причини неявки на робоче місце не повідомив, на телефонні дзвінки не відповідав. Такі ж акти складались відповідачем кожного робочого дня з 02 вересня до 29 вересня 2020 року.
		02 вересня 2020 року складено акт про те, що за адресою місця проживання позивача ( АДРЕСА_2 ) з метою встановлення причин невиходу працівника на роботу 01 вересня 2020 року та вручення заяви з відмовою в наданні відпустки без збереження заробітної плати приїздили працівники поліції охорони. ОСОБА_1 до працівників відповідача не вийшов, відмовився від надання пояснень щодо причин невиходу на роботу 01 вересня 2020 року.
		Ці обставини підтверджені письмовими заявами мешканців с. Марківка, Білопільського району, Сумської області ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від 02 вересня 2020 року.
		21 вересня 2020 року ОСОБА_1 за адресами його реєстрації та проживання направлено листи, у яких повторно повідомлено про відмову у задоволенні заяви від 28 серпня 2020 року про надання відпустки, запропоновано з`явитись на робочому місці та надати пояснення щодо причин відсутності на роботі з 01 вересня до 21 вересня 2020 року. Вказаний лист позивач отримав за місцем фактичного проживання 22 вересня 2020 року.
		29 вересня 2020 року посадовими особами відповідача складено акт за матеріалами розслідування по факту порушення трудової дисципліни ОСОБА_1 у вересні 2020 року, а саме: встановлено відсутність позивача на робочому місці 01, 02, 03, 07, 08, 09, 10, 14, 15, 16, 17, 21, 22, 23, 24, 28 вересня 2020 року, з 08-00 до 17-00 год,  та 04, 11, 18 та 25 вересня 2020 року -з 08-15 год до 15-45 год без поважних причин. 
		Наказом від 29 вересня 2020 року № 208о/с звільнено ОСОБА_1 з займаної посади згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України - за прогул без поважних причин.
		Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.
		Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
		У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 3 роз`яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
		Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц).
		Робочим місцем працівника вважається певна зона, де працівник знаходиться і працює із застосуванням у процесі роботи різних технічних та/або інших засобів. Трудова діяльність працівника може здійснюватися (а відповідно його робоче місце може знаходиться) безпосередньо на підприємстві (фіксоване робоче місце) або в межах іншого територіального простору, який використовує працівник для виконання трудових обов`язків. Прогулом необхідно вважати відсутність працівника не просто на робочому місці, а й на роботі. Відсутність працівника за фіксованим робочим місцем за умови, що він виконує трудові функції на території підприємства, не є прогулом.
		Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
		Судами обґрунтовано встановлено відсутність позивача на роботі без поважних причини з 01 вересня 2020 року до 29 вересня 2020 року. Слід також зазначити, що отримавши 16 вересня 2020 року лист відповідача про відмову у наданні відпустки, позивач також не з`явився на роботі в наступні дні (після 16 вересня 2020 року і до дня звільнення 29 вересня 2020 року) та не повідомив причини неявки, а також не надав доказів неможливості вчинення ним таких дій.
		Натомість, ОСОБА_1 жодним чином не спростовано інформацію, викладену в зазначених актах, зокрема, наявності його на роботі у відповідні дні та години. Доказів відсутності позивача на роботі з поважних причин у вказані дні та години ним до судів першої та/або апеляційної інстанцій не було надано.
		Разом із цим, суди правильно визнали безпідставними доводи позивача про неможливість прибути на робоче місце з поважних причин - через обмеження руху транспорту з населеного пункту, де він фактично проживає, оскільки з наданого розкладу руху автобусів видно, що такі приїжджають з с. Марківка до м. Суми за розкладом після 08-00 год, тому позивач не мав можливості своєчасно прибути на робоче місце. Однак, дисциплінарне стягнення за порушення трудової дисципліни на позивача накладено не у зв`язку з тим, що він несвоєчасно прибував на робоче місце, а у зв`язку із відсутністю на роботі з 01 вересня 2020 року до 29 вересня 2020 року без поважних причин.
		Також суди обґрунтовано відхилили аргументи позивача про поважність причин неявки на роботу у зв`язку із наявністю запровадженого карантину з метою запобігання поширення коронавірусуної хвороби (COVID-19), а позивач знаходився на самоізоляції за наявності у його дружини захворювання легень, оскільки відповідних підтверджувальних доказів ним не надано. Крім того, у період з 01 вересня до 29 вересня 2020 року Кабінетом Міністрів України не було обмежено діяльність поліції охорони, із запровадженням у цей період «червоного» рівня епідеміологічної небезпеки (у відповідний період діяв «помаранчевий» рівень епідеміологічної небезпеки, про що зазначено в касаційній скарзі), або встановлено заборону на звільнення працівників відповідача у зв`язку із карантином.
		Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
		У частині першій статті 147 КЗпП України зазначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення. Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.
		Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
		До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (стаття 149 КЗпП України).
		Судами встановлено, що до застосування дисциплінарного стягнення відповідач не отримав від ОСОБА_1 письмові пояснення за фактом порушення трудової дисципліни.
		Відповідачем (роботодавцем) вчинялися усі можливі заходи з метою повідомлення позивача про відмову у задоволенні його заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати та з`ясування причин відсутності на роботі з 01 вересня 2020 року до 29 вересня 2020 року.
		Тобто, відповідачем вжито всіх можливих заходів з метою дотримання процедури звільнення у частині виконання обов`язку відібрати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення, однак такі пояснення не були відібрані з незалежних від роботодавця причин - оскільки позивач ухилявся від спілкування з посадовими особами відповідача та не з`являвся на роботі ані для надання пояснень, ані для виконання трудових обов`язків з 01 вересня 2020 року до 29 вересня 2020 року.
		З урахуванням встановлених фактичних обставин у цій справі, Верховний Суд погоджується із висновками судів, що невиконання відповідачем обов`язку отримати відповідне письмове пояснення від позивача та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, враховуючи те, що відповідач вчинив залежні від нього дії для цього.
		У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі              № 6-2801цс15 наведено правовий висновок про те, що пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Однак, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року в справі № 711/8227/16-ц.
		У частині першійстатті 43 КЗпП України зазначено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених, зокрема пунктом 4 частини першої статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. 
		Судами встановлено та не спростовано ОСОБА_1 , що на день звільнення він не був членом профспілкової організації за місцем роботи або іншої профспілкової організації.
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від  16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
		Верховний Суд погоджується із висновком судів, що при видачі наказу від     29 вересня 2020 року № 208о/с про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, відповідач не допустив порушення вимог трудового законодавства. Відтак, оскаржуваний наказ не може бути визнаний незаконним та скасованим, а тому відсутні підстави для поновлення позивача на роботі.
		Згідно статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі. При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Враховуючи, що звільнення позивача відбулося на законних підставах, позовні вимоги в частині поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволенню не підлягають.
		Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належними чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог     ОСОБА_1 з підстав їх необґрунтованості.
		Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 11 березня 2020 року в справі № 459/2618/17, від 21 квітня 2021 року в справі № 569/9738/20, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		У справі № 459/2618/17 зазначено, що вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин. Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази. Відсутність працівника за станом здоров`я може підтверджуватися не тільки листком непрацездатності, а й довідкою медичної установи, показаннями свідків чи іншими доказами. Тимчасова непрацездатність працівника підтверджується листком непрацездатності, проте наявність поважних причин неявки на роботі визнається у разі доведеної непрацездатності працівника, хоча вона і не була підтверджена листком непрацездатності. 
		Натомість у справі, яка переглядається, позивачем не надано належних доказів поважності його відсутності на роботі з причин, які від нього не залежали (зокрема, за станом здоров`я), як і не надано доказів повідомлення (надання пояснень) роботодавця про відсутність на роботі, у тому числі після отримання 16 вересня 2020 року листа відповідача про відмову у наданні відпустки та до дня звільнення (29 вересня 2020 року).
		У справі № 569/9738/20 та у справі, яка переглядається, різні підстави і предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі позивач просив визнати трудові відносини між ним та роботодавцем (відповідачем)припиненими з    05 травня 2020 року, у зв`язку із звільненням з посади техніка з планування за власним бажанням (у зв`язку із погіршенням здоров`я) на підставі частини першої статті 38 КЗпП України.
		Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, підстави, предмети позовів та встановлені фактичні обставини.
		Наведені у касаційній скарзі інші аргументи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, оскільки в силу статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. 
		Отже, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
		Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
		ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення                в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.
		Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
		Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Суди повно встановили обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначили норми права, які підлягали застосуванню.
		У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
		Щодо судових витрат
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 15 березня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 09 червня 2021 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:В. М. Ігнатенко     С. О. Карпенко     В. А. Стрільчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...