Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 521/20396/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; купівлі-продажу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 12.07.2022. Забезпечено надання загального доступу: 14.07.2022.
Дата набрання законної сили: 06.07.2022
Номер судового провадження: 61-12224ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		06 липня 2022 року
		місто Київ
		 
		справа № 521/20396/18
		провадження № 61-12224св21
		 
		Верховний Суд, який діє у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Ступак О. В.,
		суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Демидов Сергій Сергійович,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 липня 2019 року, постановлене суддею Граніним В. Л., та постанову Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Дришлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ФАБУЛА СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача 
		ОСОБА_1 у грудні 2018 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Демидов С. С., про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного від імені ОСОБА_1 з ОСОБА_2 21 серпня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С. і зареєстрованого в реєстрі за № 593; поновлення права власності на квартиру та виселення з неї ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , повернення квартири власнику ОСОБА_1 .
		Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він є власником спірної квартири на підставі договору дарування від 28 вересня 2007 року. З 2015 року та до подання позову він у квартирі не проживав. У вересні 2018 року йому стало відомо, що власником квартири значиться інша особа - ОСОБА_2 , яка набула право власності на спірну квартиру на підставі договору 
		купівлі-продажу від 21 серпня 2018 року.
		Позивач стверджував, що будь-якого договору щодо спірної квартири не укладав і не мав такого наміру, ніяких обтяжень на неї не було, повноважень на розпорядження своїм майном нікому не надавав, оригінали всіх правовстановлюючих документів знаходяться у нього, він ніколи їх не втрачав та не передавав.
		ОСОБА_1 вважавоспорюваний правочин, укладений від його імені, таким, що вчинений без його відома та волі на його укладення, а тому просив визнати його недійсним, поновити за ним право власності та усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення з неї відповідачів, повернути спірну квартиру її власникові.
		Правовими підставами позову ОСОБА_1 зазначив правила статей 215, 388 ЦК України.
		Стислий виклад позиції відповідачів та третьої особи
		Відповідачі позов не визнали, вважали його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого потрібно відмовити.
		Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Демидов С. С. підтвердив, що позивач не брав участь у посвідченні договору.
		Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням від 16 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 року, Малиновський районний суд м. Одеси задовольнив позов ОСОБА_1 .
		Суд визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений від імені ОСОБА_1 з ОСОБА_2 21 серпня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Демидовим С. С. і зареєстрований в реєстрі за № 593.
		Поновив право власності та повернув квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , визнавши за ним право приватної власності на цю квартиру.
		Виселив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 .
		Стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати у розмірі по 3 520, 80 грн з кожного.
		Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири не відповідає вимогам законодавства, суперечить інтересам держави і суспільства, так як був укладений шляхом використання підроблених документів і не відповідає волевиявленню дійсного власника нерухомого майна, а тому підлягає визнанню судом недійсним.
		У зв`язку з визнанням оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним, враховуючи наслідки недійсності правочину, встановлені законом, суди вважали, що є правові підстави для поновлення права власності та повернення квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 шляхом визнання за ним права приватної власності на квартиру.
		Оскільки підставою для користування спірною квартирою є виключно право власності, а з витребуванням майна з володіння його право припиняється, що призводить й до припинення усіх правомочностей, що випливають з такого суб`єктивного права особи на майно, тому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 втрачають право на користування квартирою АДРЕСА_1 , а тому підлягають виселенню з кватири без надання іншого житла.
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у липні 2021 року, у подальшому доповненій,  ОСОБА_2 просить скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:
		-                   рішення суду апеляційної інстанції не відповідає правовим висновкам, викладеним у:
		постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у 
		справі № 6-605цс16, щодо застосування правил статей 215, 216 ЦК України, права заінтересованої особи на оскарження правочину;
		постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), щодо неможливості визнання недійсним договору, який не укладався;
		постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року 
		у справі № 462/5804/16-ц (провадження № 61-39342св18), від 12 червня 2019 року у справі № 490/10190/16-ц (провадження № 61-33118св18), від 31 березня 2021 року у справі № 759/14874/15-ц (провадження 
		№ 61-10531св20), від 26 травня 2021 року у справі № 282/1874/18 (провадження № 61-16432св20), щодо ефективного способу захисту порушених прав позивача - пред`явлення віндикаційного позову;
		-                   суди першої та апеляційної інстанцій належно не перевірили доводи і заперечення сторони відповідача, не оцінили належність, допустимість, достовірність кожного доказу, зокрема не досліджено та не надано правової оцінки тій обставині, що кошти за відчужену квартиру повністю були сплачені, про що свідчить його підпис у договорі купівлі-продажу спірної квартири.
		Заявник зазначає, що суди не врахували, що договір купівлі-продажу квартири нотаріально посвідчений. Під час його посвідчення приватний нотаріус перевірив усі документи, подані для укладення цього договору, у тому числі дієздатність сторін. Кошти за придбану квартиру також були сплачені продавцю в повному обсязі, про що свідчить підпис ОСОБА_1 у договорі. Суди не врахували розписку, складену ОСОБА_1 21 серпня 2018 року, згідно з якою він отримав від ОСОБА_2 за продану спірну квартиру грошові кошти у розмірі 675 000, 00 грн. У зв`язку з наведеним заявник переконана, що виконала усі необхідні умови для того, щоб стати повноправним власником спірної квартири. За твердженнями ОСОБА_2 , спірний договір укладено із урахуванням усіх істотних умов та дотриманням вимог чинного законодавства України, тому підстав вважати його неналежним або нечинним немає. Позивач не довів належними та допустимими доказами порушення своїх прав та інтересів.
		На переконання заявника, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували усіх обставин справи, не взяли до уваги той факт, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, чим порушили права та інтереси відповідача.
		Стислий виклад позиції інших учасників справи
		ОСОБА_1 надав відзив на касаційну скаргу, просив відмовити у її задоволенні, оскільки доводи касаційної скарги не спростували правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
		Ухвалою від 11 серпня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а ухвалою від 27 червня 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що  ОСОБА_1 на праві приватної власності належала квартира за адресою: АДРЕСА_2 .
		ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_4 приватизували квартиру в рівних частках на підставі розпорядження органу приватизації від 27 липня 1993 року № 15197, свідоцтво про право власності на житло від 27 липня 1993 року, реєстровий № 3-1721.
		У подальшому матір подарувала ОСОБА_1 належну їй 1/2 частину квартири, що підтверджується договором дарування, серії ВКА № 059840, зареєстрований в реєстрі за № 6089.
		У квартирі позивач не проживав.
		Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 вересня 2018 року №139082937 власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 , є ОСОБА_2 , підставою набуття права власності є договір купівлі-продажу, серія та номер 593 від 21 серпня 2018 року, зареєстрований приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С.
		У зв`язку з наведеними обставинами ОСОБА_1 27 вересня 2018 року звернувся до правоохоронних органів із заявою про скоєння стосовно нього кримінального правопорушення.
		03 жовтня 2018року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено заяву ОСОБА_1 про вчинення кримінального правопорушення, номер кримінального провадження 1201860470003417.
		Відповідно до обвинувального акта у кримінальному провадженні № 120181605000001892 стосовно осіб, причетних до незаконного заволодіння квартирою, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є потерпілими.
		Згідно з інвентаризаційною справою квартири АДРЕСА_3 ця квартира була відчужена за договором купівлі-продажу ОСОБА_1 , особу якого було ідентифіковано нотаріусом на підставі паспорта громадянина України серії  НОМЕР_1 , виданого Малиновським РВ ОМУ УМВС України в Одеській області 21 грудня 2012 року.
		ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом, надав ідентифікуючий документ - паспорт громадянина України серії  НОМЕР_2 , виданий Малиновським РВ УМВС України в Одеській області 14 червня 1995 року. Позивач посилався на те, що купівля-продаж спірної квартири відбулася за підробленими документами.
		З метою перевірки та встановлення обставин, на існування яких посилався позивач, суд першої інстанції витребував відомості стосовно місця видачі та про особу, якій видавався паспорт громадянина України серії  НОМЕР_1 .
		ГУ ДМС України в Одеській області повідомило, що бланк паспорта громадянина України серії  НОМЕР_1 , відноситься до Черкаської області та до ГУ ДМС України в Одеській області не надходив.
		Відповідно до відповіді УДМС України в Черкаській області паспорт громадянина України, серії  НОМЕР_1 , видано 17 квітня 1996 року Соснівським РВ УМВС України в Черкаській області на ім`я ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На момент надання відповіді паспорт визнано недіючим та втраченим.
		У зв`язку із встановленням наведених обставин суди зробили висновок, що відчуження спірної квартири від імені її власника відбулося іншою особою на підставі недійсного паспортного документа.
		Вироком від 18 грудня 2020 року у справі № 520/8664/19 Київський районний суд м. Одеси визнав ОСОБА_6 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 28, частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України, і призначив покарання у вигляді обмеження волі строком 2 роки; за частиною четвертою статті 190 КК України - у виді позбавлення волі строком на 5 років.
		Цивільний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про відшкодування майнової шкоди суд у зазначеному кримінальному провадженні суд задовольнив та стягнув з ОСОБА_6 на користь потерпілої ОСОБА_2 суму відшкодування майнової шкоди у розмірі 1 409 964, 61 грн.
		Цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про відшкодування моральної шкоди суд у кримінальному провадженні суд задовольнив частково та вирішив стягнути з ОСОБА_6 на користь потерпілого ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 30 000, 00 грн.
		Цим вироком від 18 грудня 2020 року встановлено, що ОСОБА_6 , перебуваючи у невстановленому місці в межах м. Одеси, отримав від ОСОБА 3 підроблені правовстановлюючі документи на квартиру: договір дарування від 21 серпня 2007 року на бланку серії ВКА № 059840, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т. М.; свідоцтво про право власності на житло від 27 липня 1993 року №  НОМЕР_3 , видане на ім`я ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ; технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_3 та підроблений паспорт громадянина України, серії  НОМЕР_1 , виданий Малиновським РВ ОМУ УМВС України в Одеській області, з анкетними даними ОСОБА_1 та вклеєною фотокарткою ОСОБА_6 , та картку фізичної-особи платника податків, видану на ім`я ОСОБА_1 .
		Того ж дня, приблизно 11:00 год, діючи умисно, з корисливих мотивів, на виконання вказівок ОСОБИ 3, ОСОБА_6 взяв участь в укладенні договору купівлі-продажу значеної квартири, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Демидовим С. С., згідно з яким ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 придбала квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , отримавши при цьому від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 25 000, 00 дол. США, що станом на 21 серпня 2018 року відповідно до курсу НБУ становить 675 000, 00 грн.
		Вирок суду набрав законної сили.
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
		Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).
		За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
		За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.
		Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).
		Тож розпоряджатись майном може тільки власник.
		Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
		Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
		Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року 
		у справі № 759/14874/15-ц (провадження № 61-10531св20) зазначив, що особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
		Відповідно до статті 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів правомочної особи.
		Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування (постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц (провадження № 61-39342св18)).
		Обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й, у першу чергу, відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.
		За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи підлягають застосуванню у тих правових відносинах, коли їх сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Чинне в Україні право виключає можливість у такому випадку конкуренції позовів та не визнає за позивачем право довільного вибору способу захисту його прав на власний розсуд.
		Визначаючи зміст статті 5 ЦПК України, необхідно виходити з того, що, у першу чергу, способи захисту, які застосовуються судом, мають відповідати правовій природі цивільних відносин, що існують між сторонами, й лише у другу чергу, серед зазначених способів захисту, що відповідають правовій природі таких відносин, суд вправі обрати той з них, що забезпечує ефективність такого захисту.
		Таке розуміння положень цивільного права випливає з його системного аналізу, структуру якого визначають окремі інститути права, які складають певні норми права, що регулюють однорідні правові відносини.
		Отже, у разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).
		Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.
		Вочевидь, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним, власник майна може використовувати тільки речово-правові способи захисту.
		Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
		Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
		В оцінці факту володіння у цій справі Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження 
		№ 14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).
		У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
		Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19)).
		Верховний Суд врахував, що за встановлених фактичних обставин справи між позивачем та відповідачем не виникали договірні відносини, а так само до порушення прав позивача на спірне майно між сторонами спору не існувало відносних правових відносин, а тому визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири не матиме наслідком повернення її у володіння власника, а отже, правомірним способом захисту є звернення до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. Саме такий спосіб захисту відповідатиме правовій природі тих відносин, що виникли між учасниками цього спору.
		За таких обставин у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу потрібно відмовити з тих підстав, що такий спосіб захисту не матиме наслідком відновлення порушених прав позивача як власника спірного майна, враховуючи, що він не пов`язаний із відповідачем договірними відносинами.
		Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку, що визнання недійсним договору купівлі-продажу за фактичних обставин справи не є правомірним та ефективним способом захисту прав позивача, суд касаційної інстанції не надає оцінки доводам касаційної скарги про неможливість визнання недійсним неукладеного договору, а також про обов`язок доведення позивачем порушення його прав оспорюваним правочином.
		Щодо змісту вимоги про повернення майна власникові
		Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив суд поновити право власності, визнавши за ним право приватної власності на спірну квартиру, та повернути її власникові.
		Позивач зазначив, що він не здійснював відчуження свого майна - спірної квартири, воно вибуло з його володіння поза волею власника, оскільки договір купівлі-продажу він не укладав та не підписував. Правовими підставами позову ОСОБА_1 визначив правила статті 387, пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. 
		Аналіз змісту фактичних та правових підстав позову дає підстави для висновку, що ОСОБА_1 звернувся до суду з віндикаційним позовом, фактично просив суд витребувати майно у набувача та повернути у його власність.
		Поновивши право власності та повернувши квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , визнавши за ним право приватної власності на спірну квартиру, суди першої та апеляційної інстанцій застосували до спірних правовідносин правила статті 388 ЦК України про право власника на витребування майна від добросовісного набувача.
		Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін.
		Враховуючи те, що позивач обрав правомірний та ефективний спосіб захисту своїх прав та інтересів - витребування майна, тому зміна формулювання судом вимоги з повернення майна власнику на витребування майна, не є зміною судом предмета позову, оскільки обраний позивачем спосіб захисту прав та інтересів залишається незмінним.
		Некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (постанова Верховного Суду від 20 серпня 2021 року у справі № 149/2736/20 
		(провадження № 61-9025св21)).
		Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що позивач у справі, яка переглядається, незважаючи на некоректне формулювання позовної вимоги, під час звернення до суду з позовом обрав правомірний та ефективний спосіб відновлення порушених прав - витребування майна від добросовісного набувача. Саме такі позовні вимоги і розглядалися судами.
		Водночас, застосовуючи правила статті 388 ЦК України про витребування майна від добросовісного набувача, суди помилково зазначили у резолютивних частинах рішень про поновлення права власності та повернення квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , визнавши за ним право приватної власності на цю квартиру.
		Поновлення права власності позивача на спірну квартиру не матиме наслідком повернення майна у володіння позивача та не є підставою для внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		Водночас відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
		Також Верховний Суд звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження 
		№ 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.
		З урахуванням викладених обставин Верховний Суд дійшов висновку про зміну рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині поновлення права власності та повернення квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 шляхом визнання за ним права приватної власності на цю квартиру шляхом заміни на витребування у ОСОБА_2 спірного майна на користь його власника ОСОБА_1 .
		Щодо прав добросовісного набувача на спірне майно
		ЄСПЛ у справі «Каневська проти України» (§§ 46, 47 рішення від 17 листопада 2020 року, заява № 73944/11) зазначив, що при вирішенні майнового спору між кількома приватними особами національні суди, по суті, повинні були врівноважити конфліктуючі приватні інтереси з приводу спірного майна. При цьому вони спиралися на пункт 1 (3) статті 388 Цивільного кодексу, який національний законодавчий орган, діючи в рамках своєї широкої свободи розсуду відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, прийняв рішення ввести у внутрішнє цивільне законодавство положення, що регулюють подібні ситуації в цій справі (тобто ситуацію, в якій як первісний власник майна, так і його сумлінний покупець мають конкуруючі права на нього). Суд не вважає - і заявник не стверджував іншого - що пункт 1 (3) статті 388 ЦК України, дозволяє власнику майна стягнути його з добросовісного набувача, якщо останній втратив його проти своєї волі, як такий, що суперечить статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Дійсно, у всіх державах-учасниках Конвенції законодавство, що регулює приватноправові відносини між фізичними особами, включає норми, що визначають наслідки цих правовідносин для поваги до власності і, в деяких випадках, примус однієї особи до передачі володіння іншій. Такі правила в принципі не можуть вважатися такими, що суперечать зазначеному положенню, якщо тільки будь-яка особа не буде довільно і несправедливо позбавлена майна на користь іншої особи («Zagrebacka banka d. d. v. Croatia», заява № 39544/05, від 12 грудня 2013 року, § 251).
		За фактичних обставин у справі, що переглядається,  ОСОБА_2 як добросовісний набувач (протилежного не встановлено) має конкуруючі права на спірне майно. Водночас Верховний Суд врахував, що вироком від 18 грудня 2020 року у справі № 520/8664/19 Київський районний суд м. Одеси задовольнив цивільний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про стягнення відшкодування майнової шкоди та стягнув з ОСОБА_6 на користь потерпілої ОСОБА_2 таке відшкодування у розмірі 1 409 964, 61 грн.
		Тож за обставин, коли суд задовольнив позов добросовісного набувача про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок вчинення проти неї злочину (незаконного відчуження від імені власника його майна), позбавлення майна добросовісного набувача на користь іншої особи (попереднього законного власника майна) є справедливим.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Підсумовуючи, Верховний Суд наголошує на тому, що мотиви, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, зокрема невідповідність висновків суду апеляційної інстанцій правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц (провадження № 61-39342св18), від 12 червня 2019 року у справі № 490/10190/16-ц (провадження № 61-33118св18), від 31 березня 2021 року у справі № 759/14874/15-ц (провадження № 61-10531св20), від 26 травня 2021 року у справі № 282/1874/18 
		(провадження № 61-16432св20), щодо ефективного способу захисту порушених прав позивача - пред`явлення віндикаційного позову,підтвердилися.
		Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, ухвалюючи рішення у справі за результатами розгляду позову, встановивши фактичні обставини справи, правильно встановив правову природу спірних правовідносин, які виникли між сторонами.
		Водночас Верховний Суд врахував, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, поновлення та визнання права власності не відповідають правомірному та ефективному способу захисту прав позивача та не приведуть до відновлення його прав на спірне майно.
		Так само суди не врахували, що, звертаючись до суду з вимогою про повернення майна власнику, позивач фактично просив витребувати майно.
		Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, поновлення та визнання права власності та зміні в частині повернення майна.
		Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		Розподіл судових витрат
		Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні (частина перша статті 141 ЦПК України).
		Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення вимог касаційної скарги  ОСОБА_2 , скасування оскаржуваних судових рішень про задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, поновлення та визнання права власності з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову, а також зміну рішення суду першої інстанції в частині повернення майна ОСОБА_1 , з урахуванням правового результату вирішення спору судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають пропорційному відшкодуванню позивачем на користь відповідача  ОСОБА_2 .
		Судові витрати, понесені позивачем за подання позовної заяви також підлягають пропорційному відшкодуванню відповідачами на користь позивача з урахуванням задоволених позовних вимог.
		Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що із ОСОБА_2 (до якої заявлено вимоги про витребування майна та виселення, які задоволені) на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 5 984, 04 грн (1% від ціни позову 563 164, 00 грн + 704, 80 грн / 2 за вимогу про виселення ОСОБА_2 ). Із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 352, 40 грн судового збору за вимогу про виселення відповідача.
		За подання апеляційної скарги із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 057, 20 грн, а за подання касаційної скарги - 1 409, 60 грн, а разом 2 466, 80 грн.
		Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
		Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд касаційної інстанції дійшов висновку про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різниці присуджених до відшкодування судових витрат, що становить 3 517, 24 грн.
		Вирішення питання про поновлення дії оскаржуваних судових рішень
		За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
		Ухвалою від 19 серпня 2021 року Верховний Суд зупинив виконання постанови Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 року до закінчення касаційного провадження у справі.
		Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
		Зробивши висновок про часткове скасування та зміну рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, поновлення та визнання права власності, Верховний Суд, керуючись частиною другою статті 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України, поновлює виконання постанови апеляційного суду у нескасованій та незміненій частині.
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу  ОСОБА_2 задовольнити частково.
		Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 рокув частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 рокув частині вирішення позовної вимоги про поновлення права власності ОСОБА_1 змінити, виклавши третій абзац резолютивної частини рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 липня 2019 року в такій редакції:
		«Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ».
		Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 3 517, 24 грн.
		Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму судового збору, сплаченого ним за подання позову, у розмірі 352, 40 грн.
		Поновити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 року у нескасованій та незміненій частині.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                     О. В. Ступак
		 
		 
		Судді                                                                                                              І. Ю. Гулейков
		 
		 
		                                                                                                                        А. С. Олійник
		 
		 
		                                                                                                                        С. О. Погрібний
		 
		 
		                                                                                                                        Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...