Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/32690/20-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про повернення дітей до країни постійного місця проживання.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.07.2022. Забезпечено надання загального доступу: 27.07.2022.
Дата набрання законної сили: 20.07.2022
Номер судового провадження: 61-1355ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України                           
		20 липня 2022 року                                                          
		м. Київ
		справа № 757/32690/20-ц
		провадження № 61-1355св22
		 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Луспеника Д. Д.,
		суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
		 
		учасники справи:
		позивач - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції 
		(м. Київ) в інтересах ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 , 
		третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Печерської у м. Києві державної адміністрації,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Міністерства юстиції України, подану в  інтересах ОСОБА_1 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 серпня 2021 року у складі судді Вовка С. В. та постанову Київського апеляційного суду                  від 07 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Білич І. М., Коцюрби О. П.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		1.     Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		У липні 2020 року громадянин Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), звернувся до суду з позовом до  ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Печерської у м. Києві державної адміністрації, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії та зобов`язання вчинити дії.
		Позовну заяву мотивовано тим, що  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Престон, графство Ланкашир, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії.
		Дитина з моменту народження до виїзду в Україну постійно проживала в Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії.
		Відповідно до постанови Сімейного суду м. Ліверпуль від 06 лютого 
		2018 року постанова цього суду від 21 грудня 2017 року про розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем набрала чинності 06 лютого 
		2018 року.
		09 вересня 2018 року відповідач з дитиною без письмового дозволу позивача чи судового дозволу поїхала в Україну, де знаходяться дотепер. 
		Відповідач самостійно в порушення постанов Сімейного суду м. Блекберн та батьківських прав позивача змінила місце проживання спільної дитини і визначила її нове місце проживання в Україні, чим також порушила право дитини на належне виховання обома батьками. 
		Крім того, відповідач переховує дитину на території України, не повідомляє позивачу місце знаходження дитини і чинить перешкоди батьку 
		у спілкуванні з його дочкою. 
		31 січня 2020 року, 12 лютого 2020 року та 22 червня 2020 року на адресу відповідачки, яку було отримано від Національної поліції України, направлено листи-запрошення з проханням з`явитися до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з метою проведення співбесіди та врегулювання питання добровільного повернення дитини, проте станом на 17 липня 2020 року вона не з`явилася та жодним іншим способом не зв`язалася зі співробітниками Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) для мирного врегулювання зазначеного питання.
		Позивач вважає, що відповідач здійснює незаконне утримання дитини на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV (далі - Гаазька Конвенція).
		Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 , в інтересах якого діяло Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) просив суд:
		- визнати незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ; 
		- повернути малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в державу постійного проживання - Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії;
		 - якщо рішення не буде виконано добровільно, зобов`язати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка проживає за адресою: 
		АДРЕСА_1 ,  передати малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України батьку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 , для забезпечення повернення дитини в державу постійного проживання - Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії;
		- покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, на ОСОБА_1 ;
		- допустити негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, позов Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення.
		Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що дитина прижилася у новому середовищі, відвідує навчальний заклад, різноманітні гуртки, має належне виховання та утримання, про неї піклуються та забезпечують усім необхідним, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки із членами родини, дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, а тому задоволення заяви про повернення дитини матиме наслідком її вилучення із соціального середовища, в якому вона розвивається та адаптувалася, що не сприятиме стабільності її соціального життя та не забезпечить найкращих інтересів дитини. Також виходячи із віку дитини, а також враховуючи її психоемоційний зв`язок із матір`ю, суд взяв до уваги ту обставину, що за час перебування ще на території Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії іноземний суд визначив місце проживання дитини разом із матір`ю на час вирішення сімейних спорів,
		 а батько дитини був обмежений у спілкуванні з відповідачем, у зв`язку 
		із застосуванням щодо останньої фізичного насильства.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У січні 2022 року Міністерство юстиції України в інтересах ОСОБА_1 подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження, справу витребувано із суду першої інстанції. 
		У травні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
		Аргументи учасників справи
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій застосували норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 755/12339/17 (провадження № 61-32770св18), 
		від 15 серпня 2018 року у справі № 201/3664/17 (провадження 
		№ 61-19473св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 61-18331св18), від 24 жовтня 2018 року у справі 
		№ 487/545/17-ц (провадження № 61-30823св18), від 24 жовтня 2018 року 
		у справі № 344/12248/16-ц (провадження № 61-12975св18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17 (провадження № 61-37343св18), 
		від 17 грудня 2018 року у справі № 461/4678/17 (провадження 
		№ 61-46304св18), від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16 (провадження № 61-49007св18), від 10 квітня 2019 року у справі 
		№ 757/51046/17-ц (провадження № 61-14573св18), від 12 червня 2019 року 
		у справі № 234/17176/17 (провадження № 61-61св19), від 05 лютого 
		2020 року у справі № 521/16839/18 (провадження № 61-5573св19), 
		від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19 (провадження 
		№ 61-23047св19).
		Суди не врахували, що за установленими у цій справі обставинами наявні всі умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Гаазької Конвенції, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання.
		При дослідженні фактичних обставин справи суди попередніх інстанцій не зробили висновків щодо того, чи було переміщення дитини неправомірним, чи є утримання неправомірним, з якого часу за умовами правомірного переміщення дитини таке утримання стало неправомірним, чи було утримання за згодою заявника (активною або мовчазною), чи вимагав заявник повернення дитини до країни постійного проживання до звернення із заявою, які мотиви спонукали заявника на звернення до суду про повернення дитини, чи були мотиви добросовісними.
		Суди безпідставно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 12 Гаазької Конвенції.
		У справі, що розглядається, відповідні процедури, в межах яких ініційовано повернення дитини до Сполученого Королівства, розпочаті заявником до спливу одного року з дати незаконного переміщення або утримування дитини.
		Так, заява позивача від 26 вересня 2018 про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання у Сполученому Королівстві надійшла до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Гаазької Конвенції через Центральний орган Сполученого Королівства 28 грудня 2018 року.
		При цьому суд не надав належної оцінки доказам, наданим стороною позивача, що свідчать про умисне переховування відповідачкою дитини в Україні більше одного року, у зв`язку з чим позовну заяву про повернення дитини до місця постійного проживання було подано до суду України лише 
		у липні 2020 року.
		У даному випадку відповідачка свідомо зловживала своїми правами щодо малолітньої дитини, у тому числі правом на виховання дитини та визначення її місця проживання, переховуючи дитину від позивача та органів державної влади, внаслідок чого виникли підстави для застосування винятку, передбаченого статтею 12 Гаазької Конвенції.
		Оскільки позивач звернувся до Міністерства юстиції України ще 26 вересня 2018 року, тобто до спливу річного терміну з дня незаконного переміщення та утримування дитини на території України, то положення абзацу другого статті 12 Гаазької Конвенції є такими, що не підлягають застосуванню до правовідносин, що розглядаються у цій справі, оскільки справа не містять виключних обставин, які стосуються випадку в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного терміну з моменту викрадення дитини.
		Положення абзацу другого статті 12 Гаазької Конвенції є виключними обставинами лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного терміну з моменту викрадення дитини.
		Переміщення дитини відбулось 09 вересня 2018 року, позов про повернення дитини подано до суду у липні 2020 року. При цьому суд не взяв до уваги, що заява позивача від 26 вересня 2018 року надійшла в Міністерство юстиції України 28 грудня 2018 року і з того часу і до січня 2020 року вживались заходи, спрямовані на встановлення місцезнаходження відповідачки та дитини в Україні з метою врегулювання питання про повернення незаконно утримуваної дитини в позасудовому порядку.
		Суд першої інстанції невиправдано застосував абзац другий статті 12 Гаазької Конвенції, оскільки у цій справі судові процедури були розпочаті після сплину річного терміну у зв`язку з умисними діями відповідача, спрямованими на переховування свого та дитини місцезнаходження в Україні.
		Обмежившись посиланнями на те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували тієї обставини, що зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку 
		й рівня зрілості, тощо.
		При розгляді даної справи судами не надано належної оцінки тому факту, що розгляд справи в Сімейному суді м. Блекберна не було завершено 
		06 червня 2018 року. Зокрема, судами зазначено, що при ухваленні рішення береться до уваги той факт, що іноземний суд визначив місце проживання дитини разом з матір`ю на час вирішення сімейних спорів, а батько дитини був обмежений у спілкуванні з відповідачем. Проте  останнє засідання було призначено на 20 листопада 2018 року, при цьому спочатку повинно було розглянуте питання про покарання, включаючи можливе короткострокове ув`язнення відповідачки за повторне порушення судових ордерів 
		м. Блекберна (перше порушення було розглянуто 06 червня 2018 року, де було зроблено попередження, що у разі повторного порушення послідує серйозне покарання, включаючи тюремне ув`язнення).
		При розгляді даної справи суди першої та апеляційної інстанцій не встановили дійсні обставини справи, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які їх регулюють, не дали належної правової оцінки доказам (рішенням іноземних судів) та, навпаки, встановили обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.
		У цій справі відсутні обставини, передбачені статтею 13 Гаазької Конвенції, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до держави постійного проживання, а навпаки доведено наявність всіх умов, визначених статтями 3, 4, 35 Гаазької Конвенції, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину до держави її постійного проживання.
		Враховуючи найкращі інтереси дитини, установивши, що постійним місцем проживання дитини було Сполучене Королівство, утримання дитини на території України здійснене матір`ю без згоди батька та порушує право батька на піклування дитиною, у зв`язку з чим є незаконним. Відповідачка не довела факту наявності підстав для відмови в поверненні дитини, суд першої інстанції мав усі підстави для висновку, що дитина має бути повернута за місцем постійного проживання, а саме до Сполученого Королівства.
		Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи до Верховного Суду не подали          
		Фактичні обставини, встановлені судами
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2  є батьками малолітньої дитини ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Престон, 
		графство Ланкашир, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії (а.с. 43 т. 1).
		Обмежувальним ордером Престонського Королівського суду від 01 серпня 2017 року ОСОБА_1 забороняється контактувати з ОСОБА_2 прямо або побічно, включаючи через всі види соціальних мереж, окрім як через адвоката для цілей розгляду сімейних справ, наближатися до ОСОБА_2 в межах 100 метрів, відповідачу забороняється відвідувати ті місця, де проживає або які відвідує ОСОБА_2 (а.с. 192-193 т.1).
		Відповідно до постанови Сімейного суду м. Ліверпуль від 06 лютого 
		2018 року постанова цього суду від 21 грудня 2017 року про розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем набрала чинності 06 лютого 
		2018 року (82-83 т.1).
		20 квітня 2018 року Сімейний суд м. Блекберн постановив, що матері заборонено вивозити дитину за межі Сполученого Королівства без дозволу Суду (а.с. 113-115 т. 1).
		06 червня 2018 року Сімейний суд м. Блекберн постановив, що ОСОБА_3 мешкатиме із матір`ю та проводитиме час із батьком згідно графіку Матері, ОСОБА_2 дозволено повезти ОСОБА_3 в Україну 
		у відпустку на два тижні у серпні 2018 року (а.с. 74-81 т. 1). 
		Також встановлено, що 09 вересня 2018 року відповідач разом із донькою ОСОБА_3 покинули Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії.
		28 грудня 2018 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Центральний орган Сполученого Королівства надійшла заява ОСОБА_1 від 26 вересня 2018 року про сприяння поверненню дитини до місця ЇЇ постійного проживання у Сполученому Королівстві.
		З наданих відповідачем доказів установлено, що ОСОБА_3 , 
		є громадянкою України з 22 вересня 2013 року, що підтверджується довідкою про реєстрацію особи громадянином України від 12 травня 
		2020 року № 882/20 (а.с. 175 т. 1).
		Згідно з довідкою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕНІТ» від 11 листопада 2020 року № 69 ОСОБА_2 разом з донькою ОСОБА_3 , 2013 року народження, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , у квартирі, яка їй належить на праві власності (а. с. 177 т.1). Відповідач та її донька значаться також зареєстрованими у цій квартирі.
		У характеристиці спеціалізованої школи № 80 Печерського району м. Києва від 07 грудня 2020 року вбачається, що ОСОБА_3 навчається 
		у спеціалізованій школі № 80 з 2019 року. Дитина завжди ходить до школи охайна, чиста, має все необхідне для навчального процесу. ОСОБА_3 оволоділа високим рівнем навчальних досягнень, відвідує гурток з малювання та займається бальними танцями (а.с. 182 т. 1).
		Згідно із довідкою Київського Палацу дітей та юнацтва від 20 лютого 
		2020 року № 01-07/101, ОСОБА_3 , 2013 року народження, навчається з вересня 2019 року в народному колективі ансамблю спортивного бального танцю «Фаворит» відділу художньої творчості Київського Палацу дітей та юнацтва. ОСОБА_3 старанно навчається та бере участь у змаганнях зі спортивного бального танцю міського та всеукраїнського значення 
		(а. с. 185 т. 1).
		Згідно з висновком спеціаліста від 18 серпня 2021 року за результатами проведеного психологічного обстеження ОСОБА_3 , 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ,  отримані у процесі взаємодії з ОСОБА_3 дані, свідчать про те, що у дитини існує усталене усвідомлення щодо процесів, які відбуваються у сім`ї. З мамою почуває себе впевнено і спокійно, виявляє бажання жити разом з нею, навчатися і їздити на відпочинок за кордон. Фігура батька для ОСОБА_3 є фруструючою, викликає бажання дистанціюватись від нього, оскільки в існуючому конфлікті дівчинка повністю на боці матері. Контакти з батьком викликають тривогу, страх, відчуття напруги, образи та стрес, що може травмувати дитячу психіку (а.с. 51-55 т. 2).
		2.     Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Згідно із положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                            є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення           від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Касаційна скарга Міністерства юстиції України, подана в інтересах ОСОБА_1 , підлягає задоволенню.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
		Статтею 11 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року   44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, на держави-учасниці покладено зобов`язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.
		Зазначена стаття кореспондує із правом кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, закріпленим у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 04 листопада 1950 року, підписаної від імені України 09 листопада 1995 року та ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.          
		Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди) (Гаазька Конвенція).
		Статтею 9 Конституції України та статтею 19 Закону України 
		«Про міжнародні договори України» визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, 
		 є частиною національного законодавства України.
		Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
		Положеннями Гаазької Конвенції урегульовані правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання.
		Відповідно до статтей 1, 2 Гаазької Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, 
		та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.
		Головний акцент Газзької Конвенції полягає в тому, що один з батьків або членів сім`ї не може самостійно приймати рішення про зміну постійного місця проживання дитини. 
		Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.
		Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької Конвенціїпереміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються  права  піклування про дитину,  що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно  до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування. 
		Ситемний аналіз частини першої статті 3 та інших статей Гаазької Конвенції дає підстави вважати, що судовий або адміністративний орган держави має розглядати дії батька чи матері як міжнародне викрадення дитини за сукупності таких умов: 
		- дитина мала  постійне місце проживання в країні - учасниці Конвенції;
		- дитина незаконно переміщена або утримується за кордоном  з порушенням прав піклування за умови, що ці права ефективно здійснювалися до її переміщення; 
		- дитина не досягла 16-річного віку. 
		У разі встановлення таких обставин згідно із зобов`язаннями за Конвенцією дитину має бути негайно повернуто до держави її постійного місця проживання.
		Відповідно до частин першої, другої статті 12 Конвенції, якщо дитина  незаконно переміщена або утримується так,  як це передбачено статтею 3, 
		 і на дату початку процедур у судовому  або адміністративному  органі тієї Договірної держави,  де знаходиться дитина,  минуло менше одного року з дати  незаконного  переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий 
		і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті,  також видає розпорядження  про  повернення дитини,  якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
		У статтях 3, 12, 13, 20 Гаазької Конвенції містится вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. 
		Так, суд може відмовити в поверненні дитини у таких випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, 
		що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); 
		або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась 
		у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).
		Згідно із статтею 8 Гаазької Конвенції будь-яка особа, установа або інший орган, які стверджують, що дитина була переміщена або утримується 
		з порушенням  прав піклування, може звернутися з заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального 
		органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.
		Договірна держава визначає Центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи (стаття 6 Гаазької Конвенції).
		Цілі цієї Конвенції досягаються шляхом співпраці компетентних органів 
		в державах-учасницях. В Україні Центральним органом для виконання передбачених Конвенцією функцій, а також співробітництва з іноземними центральними органами визначено Міністерство юстиції, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції.
		Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.
		Установлено, що  ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 
		 у м. Престон, графство Ланкашир, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії, з моменту народження до виїзду в Україну постійно проживала в Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, за адресою: Інкерман Стріт, м. Престон, Ланкашир, РR2 2ВN).
		Постановою Сімейного суду м. Блекберн від 04 вересня 2018 року у справі за номером РR17Р01013 ОСОБА_2 заборонено вивозити дитину ( ОСОБА_3 ) із Сполученого Королівства без дозволу суду та визначено, що дитина починає навчання у початковій школі Робак з 04 вересня 
		2018 року.
		В постанові Сімейного суду м. Блекберн зазначено, що батько погодився на поїздку ОСОБА_3 з мамою в Україну у серпні 2018 року за умови, що батькові буде надано докази наявності зворотних квитків на подорож із України. Такими документами можуть виступити квитки або електронні квитки. Батькові також має бути повідомлено про те, де зупиниться ОСОБА_3 під час подорожі, а також двічі на тиждень відбуватиметься контакт між ОСОБА_3 та батьком по скайпу.
		Згідно з положеннями постанови Сімейного суду м. Блекберн:
		а) матері ОСОБА_2 дозволено повезти ОСОБА_3 в Україну у відпустку на два тижні у серпні 2018 року;
		b) матері ОСОБА_2 заборонено вивозити дитину із Великобританії без дозволу суду до подальшого розпорядження, окрім двотижневої відпустки у серпні;
		c) під час маминої відпустки з ОСОБА_3 в Україні у серпні 2018 року, матері ОСОБА_2 заборонено вивозити дитину у будь-яку іншу юрисдикцію;
		d) стосовно відпустки у серпні, мати ОСОБА_2 зобов`язана надати дані вихідного та вхідного перельотів батькові ОСОБА_1 . Це може бути зроблено у формі квитків або електронних квитків. Мати ОСОБА_2 повинна надати батькові ОСОБА_1 , дані та адресу, за якою вони із ОСОБА_3 будуть зупинятися. Мати ОСОБА_2 надасть інформацію через своїх адвокатів до 16-00 п`ятниці, 29-го червня 2018 року, а адвокати, у свою чергу, передадуть ці дані батькові ОСОБА_1 ;
		e) під час перебування в Україні у серпні 2018 року мати ОСОБА_2 повинна надати ОСОБА_3 змогу контакту через скайп кожної неділі та середи за звичною схемою.
		09 вересня 2018 року ОСОБА_2 з дитиною поїхала в Україну та не повернулась. Станом на час звернення до суду дитина знаходиться в Україні і її не повернуто до місця її постійного проживання у Сполученому Королівстві.
		Таким чином ОСОБА_2 , в порушення постанови Сімейного суду 
		м. Блекберн та батьківських прав ОСОБА_1 , самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні, чим також порушила право дитини на належне виховання обома батьками.
		Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.   
		28 грудня 2018 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Центральний орган Сполученого Королівства надійшла заява ОСОБА_1 від 26 вересня 2018 року про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання у Сполученому Королівстві.
		На підставі заяви ОСОБА_1 і відповідно до підпунктів 6 та 8 пункту 9 Порядку виконання Конвенції на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952, протягом понад року вживалися заходи щодо встановлення місцезнаходження дитини на території України.
		Як було з`ясовано під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, відповідач протягом року з моменту приїзду до України не реєструвала своє місце проживання в Україні, до вересня 2019 року не оформлювала дитину до навчального і медичного закладів.
		27 січня 2020 року до Міністерства юстиції України від Національної поліції України надійшов лист з інформацією про те, що малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з її матір`ю 
		ОСОБА_2 , за адресою: 
		АДРЕСА_1 .
		31 січня 2020 року, 12 лютого 2020 року та 22 червня 2020 року на адресу відповідачки, повідомлену Національною поліцією України, Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) надсилалися листи-запрошення з проханням з`явитися з метою проведення з нею співбесіди та врегулювання питання повернення дитини добровільно. Проте відповідачка до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) не з`явилася та жодним іншим способом не зв`язалася із співробітниками Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з метою мирного врегулювання зазначеного питання.
		Вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій проігнорували ту обставину, що з моменту незаконного переміщення дитини (09 вересня 
		2018 року), позов про її повернення пред`явлено у липні 2020 року, проте з 28 грудня 2018 року заявником вживались визначені Гаазькою Конвенцією дії щодо повернення незаконно переміщеної дитини (зокрема, звернення до адміністративного органу України як договірної держави, вживались заходи, спрямовані на встановлення місцезнаходження відповідача та дитини в Україні), суди невиправдано застосували абзац другий статті 12 Гаазької Конвенції.
		Ураховуючи, що після незаконного переміщення зі Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії до початку у Міністерстві юстиції України процедури щодо повернення дитини до країни постійного проживання ОСОБА_3 в Україні проживала менше одного року,  положення частини першої статті 12 Гаазької Конвенції суди помилково не застосували.
		У справі, що розглядається, відповідні процедури, в межах яких ініційовано повернення дитини до Сполученого Королівства, розпочаті заявником до спливу одного року з дати незаконного переміщення або утримування дитини.
		Посилання судів попередніх інстанцій на положення частини другої статті 12 Гаазької Конвенції є необґрунтованими, оскільки, як зазначено вище, з дати  незаконного переміщення дитини до початку процедури у державному органі України як держави, де знаходиться дитина,  минуло менше одного року.
		Таких же висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 05 лютого 
		2020 року у справі № 521/16839/18 (провадження № 61-5573св19),
		від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19 (провадження 
		№ 61-23047св19).
		У зазначених постановах Верховний Суд виходив з того, що суд першої інстанції невиправдано застосував абзац другий статті 12 Гаазької Конвенції, положення якого є виключними обставинами лише в разі, коли процедура повернення розпочата після спливу річного строку з моменту викрадення дитини, адже у справі, яка переглядається судові процедури були розпочаті після сплину річного терміну у зв`язку з умисними діями відповідача, спрямованими на переховування свого та дитини місцезнаходження в Україні.
		Верховний Суд зауважує, що предметом даного позову є виключно повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе зобов`язань. Під час розгляду питання про повернення дитини до держави її походження не вирішується питання встановлення особи, котрій у майбутньому буде надано право піклування про дитину. По суті питання про піклування та надання одному або обом батькам опікунських прав належить до юрисдикції компетентних органів тієї держави, на території якої дитина мала постійне місце проживання, допоки не була переміщена (статті 16, 19 Гаазької Конвенції). 
		У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій вдалися до з`ясування обставин, які не є предметом доказування у справах щодо повернення дитини у контексті мети та цілей  Конвенції, зокрема питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків, реалізації матір`ю  батьківських обов`язків стосовно догляду, утримання та виховання дитини в України.
		Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia»)                       № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а)) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b)), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть, в першу чергу, перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.
		Стаття 8 Гаазької Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької Конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107). 
		Висновки судів попередніх інстанцій щодо існування серйозного ризику створення для дитини нетерпимої обстановки з боку позивача в країні повернення не підтверджені належними і допустимими доказами.
		При цьому, негативні стосунки між батьками дитини, які вирішуються в судовому порядку, не є свідченням таких обставин.    
		Доводи ОСОБА_2 стосовно існування підстав для неповернення дитини до держави місця її постійного проживання не знайшли свого підтвердження.
		З урахуванням наведеного, враховуючи найкращі інтереси дитини, установивши, що постійним місцем проживання дитини до моменту її незаконного переміщення на територію України було Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії, а також беручи до уваги, що застосовуючи Гаазьку Конвенцію, суди неправильно тлумачили її положення стосовно виключень, передбачених у статтях 12, 13 Конвенції, вдалися до з`ясування обставин, які не входять до предмета розгляду справ такої категорії, та відмовили у поверненні дитини без законних та достатніх на те підстав,  Верховний Суд дійшов висновку про необхідність зобов`язання ОСОБА_2 повернути малолітню ОСОБА_3 до країни її постійного проживання - Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії. 
		Згідно з частинами першою-третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення  про задоволення позову.
		Керуючись статтями 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Міністерства юстиції України, подану в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.  
		Рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.
		Позовні вимоги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Печерської у м. Києві державної адміністрації, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії та зобов`язання вчинити дії задовольнити. 
		Визнати незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		Повернути малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в державу постійного проживання - Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії.
		Якщо рішення не буде виконано добровільно, зобов`язати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , передати малолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України батьку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 , для забезпечення повернення дитини в державу постійного проживання - Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії.
		Покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, на ОСОБА_1 .
		Допустити негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту                     її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                    Д. Д. Луспеник
		Судді:                                                                                               І. А. Воробйова 
		                                                                                                            Б. І. Гулько
		                                                                                                            Г. В. Коломієць
		                                                                                                            Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...