Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 916/546/21 : Господарські справи (до 01.01.2019); Корпоративних відносин; пов’язані з правами на акції, частку у статутному капіталі.
Надіслано для оприлюднення: 29.07.2022. Зареєстровано: 30.07.2022. Забезпечено надання загального доступу: 01.08.2022.
Дата набрання законної сили: 28.07.2022
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		28 липня 2022 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  916/546/21 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Студенець В.І. - головуючий, судді: Баранець О.М., Кібенко О.Р.
		 
		за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.
		 
		розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1 
		 
		на рішення Господарського суду Одеської області
		(суддя - Невінгловська Ю.М.)
		від 14.09.2021
		та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду
		(головуючий суддя - Будішевська Л.О., судді: Аленін О.Ю., Лавриненко Л.В.)
		від 22.12.2021
		 
		у справі № 916/546/21
		за позовом ОСОБА_2 
		до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , Державного реєстратора Юридичного департаменту Одеської міської ради Логиновської А.А.
		про визнання недійсним акту приймання-передачі частки у статутному капіталі та скасування державної реєстрації, 
		 
		за участю представників учасників справи:
		позивача - Яловенко К.Б. ;
		відповідача 1 - не з`явився; 
		відповідача 2 - Іорданов К.І. ;
		відповідача 3 - не з`явився;
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		 
		1. Короткий зміст позовних вимог
		 
		1.1. ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та Державного реєстратора Юридичного департаменту Одеської міської ради Логиновської А.А. про визнання недійсним акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 19.02.2021, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та скасування державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, зміну складу або інформації про засновників, проведену державним реєстратором, реєстраційна дія №1005561070034002601 від 23.02.2021.
		 
		1.2. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 зазначає, що відчуження ОСОБА_3 своєї частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" на користь ОСОБА_1 відбулось з порушенням встановленої законодавством та Статутом процедури повідомлення позивача, як іншого учасника товариства, про намір відчуження своєї частки в статутному капіталі, відповідно без згоди позивача на таке відчуження.
		 
		2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.09.2021, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.12.2021, позов задоволено. Суд визнав недійсним акт приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 19 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Та скасував державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах, зміну складу або інформації про засновників, проведену державним реєстратором Юридичного департаменту Одеської міської ради Логиновською А.А., реєстраційна дія № 1005561070034002601 від 23 лютого 2021 року.
		 
		2.2. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що акт приймання-передачі від 19.02.2021 є тим правочином, за яким відбулось відчуження частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест", який мав юридичні наслідки у вигляді припинення права власності на дану частку у ОСОБА_3 , і набуття права власності на вказану частку у ОСОБА_1 . Оскарження оформленого таким актом правочину, у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України, є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків. Оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів щодо письмового повідомлення ОСОБА_2 про намір ОСОБА_3 відчужити належну йому частку, господарські суди дійшли висновку, що відчуження останнім своєї частки ОСОБА_1 , та укладання ними у якості правочину - акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 19.02.2021, здійснено з порушенням вимог законодавства та визначеної процедури, з огляду на що, вказаний акт підлягає визнанню недійсним відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України, як такий, що суперечить Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".
		 
		3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		 
		3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Одеської області від 14.09.2021 та постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.12.2021, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове, яким у позові відмовити.
		 
		3.2. Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 визначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15.10.2020 у справі №916/2303/19.
		 
		Також вважає, що судами попередніх інстанцій порушено норми процесуального права, а саме: статті 86, 194, 237 Господарського процесуального кодексу України, оскільки господарські суди не дали належної правової оцінки доказам, поданим ОСОБА_1 , які підтверджують, що ОСОБА_3 передав свою частку в розмірі 50% в управління ОСОБА_1 , а не у власність, зокрема, копії договору від 19.02.2021 та змінам до акта приймання-передачі частки у статутному капіталі від 03.06.2021.
		 
		3.3. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , оскільки на його думку правовідносини у цій справі, що переглядається, та в справі № 916/2303/19 не є подібними.
		 
		4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 
		 
		Відповідно до нової редакції Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест", затвердженої загальними зборами учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" протоколом №24/06-19 від 24.06.2019, визначено, що учасниками Товариства є фізичні особи-громадяни України: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
		 
		Відповідно до п. 3.2-3.4 Статуту для забезпечення діяльності товариства учасники формують статутний капітал (фонд) у розмірі 1 603 000, 00 грн. Учасники Товариства вносять свої вклади наступним чином: ОСОБА_2 вносить нежиле приміщення, загальною площею 45,2 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_1 , яке оцінюється в сумі 412 500, 00 (чотириста дванадцять тисяч п`ятсот) гривень; 1/2 (одну другу) частину нежилого приміщення, загальною площею 58,5   кв.   м., що знаходиться в АДРЕСА_2 , яке оцінюється в сумі 378 750, 00 (триста сімдесят вісім тисяч сімсот п`ятдесят) гривень та грошові кошти в сумі 10 250 (десять тисяч двісті п`ятдесят) гривень, що складає 50 (п`ятдесят) голосів; ОСОБА_3 - вносить квартиру, загальна площа 47,5 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_3 , яке оцінюється в сумі 412 500, 00 (чотириста дванадцять тисяч п`ятсот) гривень; 1/2 (одну другу) частину нежилого приміщення, загальною площею 58,5 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_2 , яке оцінюється в сумі 378 750, 00 (триста сімдесят вісім тисяч сімсот п`ятдесят) гривень та грошові кошти у сумі 10 250 (десять тисяч двісті п`ятдесят) гривень, що складає 50 (п`ятдесят) голосів.
		 
		Як визначено у п.3.4 Статуту, частки учасників у статутному капіталі товариства мають співвідношення: ОСОБА_2 - 50%, ОСОБА_6 - 50%.
		 
		Згідно з п. 6.1 Статуту учасник товариства за згодою решти учасників може відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі товариства оплатно або безоплатно іншим учасникам товариства або третім особам.
		 
		Пунктами 6.3-6.4 Статуту передбачено, що учасник товариства має переважне право на придбання частки (частини частки) іншого учасника товариства, що продається третій особі. Учасник товариства, який має намір продати свою частку (частину частки) третій особі, зобов`язаний письмово повідомити про це інших учасників товариства та поінформувати про ціну та розмір частки, що відчужується, інші умови такого продажу. Якщо жоден з учасників товариства протягом 30 днів з дати отримання повідомлення про намір учасника продати частку (частину частки) не повідомив письмово учасника, який продає частку (частину частки), про намір скористатися своїм переважним правом, вважається, що такий учасник товариства надав свою згоду на 31 день з дати отримання повідомлення, і така частка (частина частки) може бути відчужена третій особі на умовах, які були повідомлені учасникам товариства. Якщо учасник товариства, який має намір продати свою частку (частину частки) третій особі, отримав від іншого учасника письмову заяву про намір скористатися своїм переважним правом, такі учасники зобов`язані протягом одного місяця укласти договір купівлі-продажу пропонованої до продажу частки (частини частки).
		 
		Згідно з доданим до позовної заяви витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (Код ЄДРПОУ юридичної особи: 32972140) за кодом 491502863487 станом на 22.02.2021 та за кодом 288122159151 станом 01.03.2021, суди попередніх інстанцій встановили, що 23 лютого 2021 року о 18 годині 40 хвилин державним реєстратором Логиновською   А.А., Юридичного департаменту Одеської міської ради, було здійснено державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, зміна складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи (номер реєстраційної дії 1005561070034002601).
		 
		Наслідком зазначеної реєстраційної дії учасника ОСОБА_3 було виключено зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест", ОСОБА_1 було включено до складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест".
		 
		Зазначені зміни за реєстраційним номером 1005561070034002601 від 23.02.2021 проведені на підставі заяви форми №2 від 23.02.2021 за підписом ОСОБА_3 щодо зміни складу засновників товариства (виключено зі складу засновників ОСОБА_3 , включено до складу засновників ОСОБА_1 ), акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 19 лютого 2021 року за підписами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та квитанції про сплату адміністративного збору, що підтверджується Описом документів, що подаються заявником для проведення державної реєстрації в ЄДРЮОФОП та ГФ "Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу".
		 
		Згідно з актом приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 19.02.2021, справжність підписів на якому посвідчено приватним нотаріусом, на виконання досягнутих домовленостей, ОСОБА_3 передає, а ОСОБА_1 приймає у власність частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест", ідентифікаційний код: 32972140 номінальною вартістю у розмірі 801   500,   00 грн (вісімсот одна тисяча п`ятсот гривень нуль копійок), що відповідає 50,00 відсоткам.
		 
		На виконання ухвали суду про витребування доказів від 17.05.2021, ОСОБА_1 надано до матеріалів справи копію договору від 19.02.2021 та копію Змін до акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 03.06.2021.
		 
		Пунктом 1.1 договору передбачено, що в порядку та на умовах, визначених цим договором, ОСОБА_3 (Сторона-1) передає Фізичній особі-підприємцю Корбану   Г.О. (Сторона-2) належну їй частку (корпоративні права) у Статутному Капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест", ідентифікаційний код 32972140 (далі - Товариство) у розмірі 50 % (п`ятдесят відсотків) статутного капіталу товариства, що складає 801   500 ,00 грн (вісімсот одну тисячу п`ятсот гривень нуль копійок) та є повністю сплаченою (сформованою) Стороною-1 (далі - "Корпоративні права") в управління на строк, визначений цим договором, а Сторона-2 зобов`язується прийняти корпоративні права (частку в статутному капіталі товариства) та здійснювати за плату від свого імені управління цими корпоративними правами в інтересах Сторони-1.
		 
		Згідно з п.1.4 договору, про передання корпоративних прав (частки в статутному капіталі товариства) Сторонами складається акт приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства (далі - Акт). Справжність підписів уповноважених осіб сторін на такому акті має бути нотаріально засвідчена. Акт є підставою для державної реєстрації змін до відомостей про склад учасників товариства в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Корпоративні права вважатимуться переданими в управління і повноваження Сторони-2 щодо управління корпоративними правами виникнуть з моменту державної реєстрації змін до відомостей про товариство, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які підтверджуватимуть набуття Стороною-2 статусу учасника товариства.
		 
		Пунком 1.5 договору передбачено, що передання корпоративних прав в управління не тягне за собою переходу права власності на ці корпоративні права (частки в статутному капіталі товариства) до Сторони-2. Власником корпоративних прав (частки в статутному капіталі товариства) залишається Сторона-1.
		 
		Пунктом 2.6 договору визначено, що Сторона-2, вчиняючи фактичні та юридичні дії, пов`язані з управлінням корпоративними правами, зобов`язана повідомляти осіб, з якими вона вчиняє правочини, про те, що вона є управителем, а не власником корпоративних прав.
		 
		Як передбачено п.8.1, 8.2 договору, даний договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.2043. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення його строку Договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах. Корпоративні права вважатимуться переданими в управління і повноваження Сторони-2 щодо управління корпоративними правами виникають з моменту державної реєстрації змін до відомостей про товариство, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які підтверджуватимуть набуття Стороною-2 статусу учасника товариства.
		 
		За змістом доданих відповідачем-2 Змін до акту приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 03.06.2021 вбачається, що 03.06.2021 до акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" між громадянином України ОСОБА_3 та громадянином України ОСОБА_1 були підписані зміни до Акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест", відповідно до яких у зв`язку з необхідністю приведення у відповідність правовідносинам Сторони-1 зі Стороною-2 та усунення неточностей, сторони вирішили внести зміни до п. 1 Акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест", ідентифікаційний код: 32972140, справжність підписів на якому засвідчено 19 лютою 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко К.Є., зареєстровано в реєстрі за №522,523, виклавши його в наступній редакції: На виконання досягнутих домовленостей, Сторона-1 передає, а Сторона-2 приймає частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" номінальною вартістю у розмірі 801 500, 00 грн. що відповідає 50,00 відсоткам.
		 
		Також у матеріалах справи містяться докази, подані позивачем разом із доповненням до відповіді на відзив (вх. ГСОО №18370/21), а також із клопотанням про приєднання доказів до матеріалів справи (вх. ГСОО №20182/21) на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_1 визнає право власності на частку в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" в розмірі 50 %, номінальною вартістю 801 500 грн, а саме: акт огляду сторінки в мережі Інтернет від 23.06.2021, копія позовної заяви про зобов`язання надати документи учаснику Товариства від 16.03.2021; копія позовної заяви про зобов`язання проведення аудиторської перевірки від 16.03.2021; копія запиту щодо надання інформації та документів для проведення аудиту з додатком та акт огляду сторінки в мережі Інтернет від 28.07.2021 року з додатками.
		 
		5. Висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зроблені за результатом розгляду касаційної скарги
		 
		5.1. Відповідно до частини 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		 
		За змістом наведеної норми права для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна наявність виключної правової проблеми з урахуванням кількісного та якісного показників. 
		 
		Кількісний показник означає, що така проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
		 
		З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка в застосуванні норм процесуального права, у тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, і перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду унеможливить її повторення в подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанції таким чином, що постає питання стосовно дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
		 
		При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється в невизначеній (значній) кількості справ, у разі якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією.
		 
		В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 02 вересня 2021 року у справі №   910/11820/20 зроблено висновок про те, що для віднесення справи до категорії спорів, які містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, така справа повинна мати кілька з наведених ознак, проте не одночасно у їх сукупності, зокрема:
		 
		- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
		 
		- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми;
		 
		- існують якісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, зокрема: а) відсутність усталеної судової практики застосування однієї і тієї ж норми права, у тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; б) невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, у тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; в) встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; г) наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо.
		 
		Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини другої статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
		 
		Згідно з частиною четвертою статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
		 
		Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
		 
		Наявність довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті б Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що мають надати можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2011 року у справі "Брезовець проти Хорватії" (Brezo.ee v. Croatia), заява № 13488/07).
		 
		Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, №   76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
		 
		Колегія суддів, дослідивши наведені позивачем у касаційній скарзі доводи, перевіривши дотримання та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права, дійшла висновку про необхідність передачі справи № 916/546/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 302 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.
		 
		5.2. Предметом спору в цій справі є, зокрема, матеріально-вимога про визнання недійсним акта приймання передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 19.02.2021, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
		 
		Суди попередніх інстанцій задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що відчуження ОСОБА_3 своєї частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" у власність ОСОБА_1 відбулось шляхом укладання ними у якості правочину - акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 19.02.2021.
		 
		При цьому місцевий господарський суд встановив, що інших доказів передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" матеріали справи не містять та про існування інших доказів сторонами не заявлялось, у зв`язку з чим дійшов до висновку, що не існує інших правочинів, окрім акта приймання-передачі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" від 19.02.2021.
		 
		Отже, господарські суди вважали, що акт приймання-передачі частки в статутному капіталі за відсутності доказів існування інших правочинів, сам виступає правочином, на підставі якого відбулось відчуження частки в статутному капіталі. При цьому, встановивши порушення вимог статуту та норм чинного законодавства щодо отримання згоди іншого учасника на відчуження своєї частки, суди попередніх інстанцій вважали наявними правові підстави для визнання його недійсним з урахуванням приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України.
		 
		Виходячи з предмета та підстав позову, з врахуванням фактичних обставин справи, встановлених господарськими судами, а також доводів касаційної скарги, одним із питань, яке підлягає вирішенню судом касаційної інстанції є таке: чи існують правові підстави для визнання недійсним акта приймання-передачі на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України як правочину.
		 
		Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		 
		Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.
		 
		Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
		 
		При цьому не кожен правочин є договором, а лише той, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочин - це такий юридичний факт, який є належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків. 
		 
		В свою чергу, акт приймання-передачі розглядається як письмовий документ, який містить найменування сторін, предмет самої передачі (наприклад, майно або майновий комплекс) і фіксує факт такої передачі.
		 
		Аналіз численної судової практики виявив неоднозначність підходу у вирішенні питання щодо правової природи акта приймання-передачі, а саме: чи є він правочином, чи лише доказом у справі та документом первинного бухгалтерського обліку, залежно від конкретних обставин справи. 
		 
		На підтримку першого підходу до визначення правової природи акта приймання-передачі як правочину свідчить така судова практика:
		 
		-у справі № 5019/556/12 господарські суди дійшли висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним з моменту вчинення правочину щодо приймання-передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс, який оформлений актом приймання-передачі від 01.11.2010;
		 
		-у постанові від 29.04.2015 у справі № 903/134/13-г Верховний Суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що правочин щодо безоплатного відчуження нерухомого майна, який було оформлено актом приймання-передачі без дати та номера, не відповідає вимогам статей 203, 364 Цивільного кодексу України;
		 
		- у постанові від 11.09.2018 у справі № 918/1377/16 Верховний Суд зазначив, що саме двосторонній акт у даних правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін даного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків, а тому у даних правовідносинах саме оскарження правочину, оформленого актом (у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України), є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні статті 16 Цивільного кодексу України і статті 20 Господарського кодексу України;
		 
		- у постанові Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 927/352/18 викладено правову позицію, відповідно до якої акт приймання-передачі майна до складу статутного фонду є правочином, який підтверджує волевиявлення сторін, має юридичні наслідки - набуття та припинення права власності на нерухоме майно. Отже, такий двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін цього двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків. Оскарження правочину, оформленого актом (у розумінні ст. 202 ЦК України) в цьому випадку є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України;
		 
		- у постанові Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 918/370/18 також зазначено, що акт приймання-передачі майна до складу статутного фонду є правочином, який підтверджує волевиявлення сторін, має юридичні наслідки - набуття та припинення права власності на нерухоме майно. Отже, такий двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін цього двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків. Оскарження правочину, оформленого актом (у розумінні ст. 202 ЦК України) в цьому випадку є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України;
		 
		- у постанові Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 910/17954/20 також зазначено, про помилковість висновків суду апеляційної інстанції, про те, що акт приймання-передачі нерухомого майна, інформація про який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, не може свідчити про набуття права власності позивачем на спірне майно.
		 
		Інший підхід до визначення правової природи акта приймання-передачі як доказу в справі також відображений у судовій практиці:
		 
		- у листі Верховного Суду України від 24.11.2008 "Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначено, що за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об`єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек);
		 
		- у постанові від 26.01.2017 у справі № 911/1601/16 Вищий господарський суд України зазначив, що місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обґрунтованого висновку, що спірний акт приймання-передачі природного газу за січень 2015 не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, оскільки його підписання не створює, не змінює та не припиняє прав та обов`язків у сторін договору, а лише посвідчує факт здійснення послуги з транспортування природного газу, а також визначає обсяги транспортованого газу;
		 
		- у постанові від 11.04.2018 у справі № 910/12827/17 Верховний Суд виходив з того, що акт приймання-передачі прав вимоги є лише одним із доказів, що підтверджує належне виконання контрагентом свого зобов`язання з передачі на користь іншої сторони прав вимоги, а тому вказаний акт приймання-передачі, не маючи ознак правочину, не підлягає нотаріальному посвідченню;
		 
		- у постанові від 11.06.2018 у справі № 916/613/17 Верховний Суд зазначив, що з огляду на те, що спосіб захисту, насамперед, повинен слугувати поновленню порушених прав позивача або захисту його охоронюваного законом інтересу, то суди попередніх інстанцій обґрунтовано дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним акта, підписаного на виконання умов договору, оскільки обраний ним такий спосіб захисту не може відновити права або законні інтереси позивача;
		 
		- у постанові від 22.05.2018 у справі № 910/12258/17 Верховний Суд врахував висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірні акти приймання-передачі не мають ознак правочину у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України, а є лише первинними документами, тому не підлягають визнанню недійсними;
		 
		- у постановах Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/22274/17, від 17.09.2019 у справі № 916/2750/18 зазначено, що акти приймання-передачі не мають ознак правочину у розумінні статті 202 ЦК України, а є лише первинними документами, тому не підлягають визнанню недійсними;
		 
		- у постанові Верховного Суду від 20.07.2021 у справі № 911/1707/18 зазначено, що системний аналіз положень частини 1-4 статті 202 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про те, що акт прийому-передачі щодо нерухомого та рухомого майна у цій справі не є самостійним правочином;
		 
		- у постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 911/2525/19 викладено правову позицію, відповідно до якої сам по собі акт приймання-передачі майна є лише одним із доказів, що підтверджує виконання товариством свого зобов`язання з передачі майна на виконання протоколу загальних зборів і не має ознак правочину у розумінні ст. 202 ЦК України. Спірний акт приймання-передачі майна є документом, який не спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а лише засвідчує факт приймання-передачі майна, тобто виконання волі уповноваженого органу (загальних зборів учасників), та фіксує об`єкти нерухомості, які передаються. Оскільки спірний акт приймання-передачі не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, відтак він не може бути визнаний недійсним з наведених заявником підстав;
		 
		- у постанові Верховного Суду від 23.02.2022 у справі № 922/2182/21 викладено правову позицію, відповідно до якої акт приймання-передачі як такий не має ознак правочину у розумінні ст.202 ЦК, а є лише первинним документом, який посвідчує факт існування між сторонами відповідних правовідносин, зокрема, відносин купівлі-продажу. Відтак, акт є належним доказом укладення сторонами договору купівлі-продажу.
		 
		Крім того, питання правової природи акта приймання-передачі частки має важливе значення з урахуванням положень пункту 3 частини 5 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", яким передбачено, що для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю подається, зокрема, акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі товариства.
		 
		Так, з урахуванням наведеної норми права, Верховний Суд в постанові від 25.02.2020 у справі № 915/1299/18 дійшов висновку, що чинним законодавством передбачена можливість реєстрації змін у складі учасників, розмірі часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю на підставі лише акта приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства. Надаючи належну оцінку акту приймання приймання-передачі частки в статутному капіталі товариства, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що акт приймання-передачі майна є правочином, який підтверджує волевиявлення сторін, має юридичні наслідки - набуття та припинення права власності на корпоративні права. Отже, такий двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін цього двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків. Оскарження правочину, оформленого актом (у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України) в цьому випадку є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 ГК України.
		 
		Правовий висновок щодо застосування пункту 3 частини 5 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 906/1336/19, відповідно до якого учинення правочину з відчуження частки не має наслідком автоматичний перехід корпоративних прав від первісного власника до набувача. Договором може бути передбачено, що право власності на частку переходить до набувача з моменту підписання договору, однак для переходу володіння часткою є необхідним волевиявлення обох сторін щодо цього. Передання частки від учасника набувачу може бути, зокрема, кінцевим етапом виконання договору (наприклад, після сплати покупної ціни), що можливо значно пізніше від укладення зобов`язального договору. Відтак акт приймання-передачі частки є документом, що відображає волевиявлення сторін щодо передання володіння від учасника товариства до набувача частки. Для передання частки у статутному капіталі товариства положеннями Закону № 755-ІV передбачено нотаріальне засвідчення справжності підписів сторін на акті приймання-передачі частки.
		 
		При цьому слід врахувати, що у справі № 906/1336/19 фактичні обставини свідчать про наявність договору, а окрім нього, також акта. Проте, відкритим залишається питання правової природи акта за відсутності відповідного договору.
		 
		Питання щодо правової природи акта приймання-передачі постає також і при розгляді справ цивільної юрисдикції, а аналіз відповідної практики свідчить про наявність двох зазначених вище підходів.
		 
		Так, у постанові Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 523/5169/18 зроблено висновок, відповідно до якого акт приймання-передачі є письмовим документом, який містить найменування сторін, предмет самої передачі, посвідчує факт такої передачі, тобто підтверджує належне виконання особами зобов`язань з передачі та отримання майна, а тому не має ознак правочину.
		 
		Проте, наприклад, в постанові Верховного Суду від 17.05.2022 у справі №   520/2224/19-ц суд касаційної інстанції зазначив, що акт приймання-передачі майна до статутного капіталу є правовстановлюючим документом, на підставі якого здійснюється реєстрація переходу права власності на нерухоме майно від засновника до товариства, що є достатнім для підтвердження набуття товариством права власності.
		 
		У постанові від 06.07.2022 у справі № 372/3737/19 Верховний Суд дійшов до висновку, що акт приймання-передачі майна до складу статутного фонду є правочином, який в свою чергу підтверджує волевиявлення сторін, а також має юридичні наслідки - факт набуття та припинення права власності на нерухоме майно. Отже, двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін зазначеного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків, а тому оскарження правочину, оформленого актом (у розумінні статті 202 ЦК України), є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні статті 16 ЦК України.
		 
		З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що в судовій практиці як у справах господарської, так і цивільної юрисдикції, існує правова проблема щодо визначення правової природи акта приймання-передачі чи-то як правочину, чи як доказу в справі.
		 
		При цьому колегія суддів виходить з доведеності існування кількісного критерію, а також якісного критерію, з огляду на відсутність усталеної судової практики застосування одних і тих же норм права (статей 11, 202, 203, 215 Цивільного кодексу України), у тому числі наявність правових висновків судів касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; що в сукупності свідчить про наявність виключної правової проблеми.
		 
		5.3. Колегія суддів також враховує, що відповідно до частин 1, 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.
		 
		Згідно з частиною 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		 
		Верховний Суд також зазначає, що у пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
		 
		Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
		 
		Отже, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суди мають також враховувати практику Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, у справах "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), Трофимчук проти України (рішення від 28.10.2010), де Суд зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Водночас, Верховний Суд зазначає, що такий висновок Європейського суду з прав людини звільняє суди від обов`язку надавати детальну відповідь на кожен аргумент скаржника, проте не свідчить про можливість взагалі ігнорувати доводи чи докази, на які посилаються сторони у справі (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.01.2019 у справі № 910/7054/18 та від 12.02.2019 у справі № 911/1694/18).
		 
		Отже, з врахуванням наведеного, виходячи з принципу змагальності, колегія суддів вважає за необхідне врахувати та надати оцінку доводам відповідача, наведеним на спростування позиції позивача про передання частки в статутному капіталі ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 .
		 
		Так, у своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 підставою касаційного оскарження зазначає пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15.10.2020 у справі №916/2303/19, згідно з якими у разі відступлення учасником товариства своєї частки іншим чином, ніж продаж, зокрема шляхом дарування, переважне право на її придбання в інших учасників товариства не виникає. При цьому, як наполягає скаржник, спірні правовідносини виникли на підставі договору управління майном, а не одного із договорів щодо передання частки у власність. 
		 
		Також скаржник посилається на пункт 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, на його думку, судами попередніх інстанцій проігноровано докази, які було подано на виконання ухвали Господарського суду Одеської області від 17.05.2021, а саме: копії договору від 19.02.2021 та змін до акта приймання-передачі частки у статутному капіталі від 03.06.2021. У своїх запереченнях на доповнення до відповіді на відзив (вх. №   19646/21 від 21.07.2021) відповідачем наголошувалось на тому, що відповідно до пункту 1.1. договору від 19.02.2021 ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 частку в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗТ-Інвест" в розмірі 50% лише в управління.
		 
		Відхиляючи наведені доводи відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до чинного законодавства в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань містяться виключно достовірні відомості про перелік засновників та учасників юридичної особи, але жодним нормативним актом не передбачено внесення до складу учасників замість учасника - управителя корпоративних прав. 
		 
		З врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що ця справа містить ще одну виключну правову проблему, яка полягає у вирішенні питання щодо необхідності відображення в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань управителя за договором управління майном корпоративними правами як учасника відповідного товариства.
		 
		Наведене випливає з норм чинного законодавства, якими регулюються правовідносини, що виникають за договором управління майном, а також з практики застосування такого механізму передання корпоративних прав в управління.
		 
		Так, відповідно до частини 1 статті 1029 Цивільного кодексу України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов`язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
		 
		Управитель діє без довіреності (згідно з частиною 4 статті 1033 Цивільного кодексу України).
		 
		Згідно з частиною 1 статті 1038 Цивільного кодексу України управитель управляє майном особисто, крім випадків, встановлених статтею 1041 цього Кодексу.
		 
		Отже, виходячи зі змісту наведених норм управитель здійснює управління майном від свого імені, без довіреності та особисто. 
		 
		Як встановили господарські суди в цій справі умовами договору управління майном сторони передбачили, що про передання корпоративних прав (частки в статутному капіталі товариства) Сторонами складається акт приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства (далі - Акт). Справжність підписів уповноважених осіб сторін на такому акті має бути нотаріально засвідчена. Акт є підставою для державної реєстрації змін до відомостей про склад учасників товариства в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Корпоративні права вважатимуться переданими в управління і повноваження Сторони-2 щодо управління корпоративними правами виникнуть з моменту державної реєстрації змін до відомостей про товариство, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які підтверджуватимуть набуття Стороною-2 статусу учасника товариства.
		 
		Відповідно до частини 1 статті 1033 Цивільного кодексу України управителем може бути суб`єкт підприємницької діяльності.
		 
		З урахуванням викладеного, належної правової оцінки також потребують обставини щодо того, що ОСОБА_1 підписав договір як фізична особа-підприємець (на виконання прямої норми Цивільного кодексу України), а акт складений на його виконання як фізична особа, з метою відображення його як учасника в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, а саме: чи може наведене свідчити про укладення акта приймання-передачі саме на виконання договору управління майном.
		 
		Крім того, частина 2 статті 1029 Цивільного кодексу України передбачає, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя.
		 
		Відповідно до частини 5 статті 1033 Цивільного кодексу України управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління.
		 
		При цьому частиною 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що право довірчої власності підлягає державній реєстрації як речове право, похідне від права власності.
		 
		Тобто, з огляду на те, що поряд з правом власності реєстрації підлягає право довірчої власності, то виникає питання щодо обґрунтованості відображення в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань також і управителя корпоративними правами.
		 
		Крім того, таке питання є непоодиноким, а таким, що часто виникає у зв`язку з виконанням вимоги статті 36 Закону України "Про запобігання корупції", якою передбачено, що особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також посадові особи юридичних осіб публічного права зобов`язані протягом 30 днів після призначення (обрання) на посаду передати в управління іншій особі (крім членів своєї сім`ї) належні їм підприємства та корпоративні права. 
		 
		Так, одним із способів передачі належних корпоративних прав може бути укладення договору управління майном із суб`єктом підприємницької діяльності. При укладенні договору про передачу в управління підприємств та/або корпоративних прав слід керуватися загальними вимогами до договору управління майном, визначеними Цивільним кодексом України. У одноденний термін після передачі в управління належних корпоративних прав особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також посадові особи юридичних осіб публічного права зобов`язані письмово повідомити про це Національне агентство з питань запобігання корупції. У такому повідомленні (рекомендована форма додається) рекомендується зазначати, зокрема такі відомості: прізвище, ім`я та по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податків (серія та номер паспорта громадянина України, якщо особа через свої релігійні переконання відмовилася від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків) особи, в управління якій передано підприємства та/або корпоративні прав та/або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців.
		 
		Основною метою інституту конфлікту інтересів як антикорупційного механізму є запобігання виникненню корупції, проте виконання його вимог також відіграє важливу роль у підтримці доброчесності в діяльності політичних та адміністративних інституцій, гарантує об`єктивність та неупередженість прийнятих ними рішень. Саме тому державний діяч повинен усвідомлювати, що його дії мають бути спрямовані на мінімізацію ризиків виникнення у пересічного громадянина будь-яких сумнівів щодо здатності його приватного інтересу вплинути на об`єктивність чи неупередженість виконання наданих йому повноважень.
		 
		Законодавче регулювання, яке існує на сьогодні дає змогу недоброчесним службовцям укладати договори управління майном, умови яких передбачають можливість надавати вказівки управителю або визначати інші механізми їхнього впливу на роботу власного товариства. Тобто виглядає так, що хоча de jure після передачі корпоративних прав чи підприємств норма закону є виконаною, de facto публічна особа надалі має можливість усвідомлювати, в якій сфері діяльності позиціонує її товариство чи підприємство, отримувати від нього прибуток та в майбутньому повернутися до його управління.
		 
		Отже, нинішній стан законодавчо встановлених превентивних механізмів не в усіх випадках дозволяє уникнути впливу приватного інтересу службовця, зумовленого володінням корпоративними правами чи підприємством, на виконання покладених повноважень.
		 
		Вирішенню цієї проблеми могло б сприяти, серед іншого, відображення в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, управителя корпоративними правами, як учасника відповідного товариства, що відповідно надавало б йому можливість реалізувати всі корпоративні права довірителя в інтересах останнього (з урахуванням обмежень, передбачених договором щодо відчуження чи передання в заставу таких корпоративних прав). В такий спосіб міг би бути мінімізований ризик того, що установник управління, передавши корпоративні права в управління, все одно фактично б продовжував особисто реалізувати свої корпоративні права через управителя, як представника, не зважаючи на можливий конфлікт інтересів. 
		 
		Наведене, на думку колегії суддів, в сукупності свідчить про необхідність вирішення питання щодо можливості та доцільності відображення в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань управителя за договором управління майном корпоративними правами.
		 
		При цьому колегія суддів виходить з наявності в цій справі таких ознак виключної правової проблеми як те, що справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права; існує якісний критерій, що свідчить про наявність виключної правової проблеми, зокрема: невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, у тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права.
		 
		Висновки 
		 
		З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне передати цю справу разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 14.09.2021 та на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.12.2021 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для:
		 
		- вирішення виключної правової проблеми щодо правової природи акта приймання-передачі;
		 
		- вирішення виключної правової проблеми щодо можливості відображення в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань управителя за договором управління майном корпоративними правами.
		 
		Керуючись статтями 234, 235, 301, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд 
		 
		У Х В А Л И В:
		 
		Справу № 916/546/21 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 14.09.2021 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.12.2021 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		 
		Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.
		 
		 
		 
		Головуючий                                                                                                 В. Студенець
		 
		 
		Судді                                                                                                             О. Баранець
		 
		 
		                                                                                                                     О. Кібенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...