Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 219/2477/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.08.2022. Забезпечено надання загального доступу: 05.08.2022.
Дата набрання законної сили: 27.07.2022
Номер судового провадження: 61-9730ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України 
		27 липня 2022 року
		м. Київ
		справа № 219/2477/20
		провадження № 61-9730св21
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
		суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області, у складі судді Шевченко Л. В., від 09 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Канурної О. Д.,          Космачевської Т. В., Корчистої О. І., від 11 травня 2021 року.
		Короткий зміст заявлених позовних вимог та заперечень на них
		У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом та іншим ушкодженням здоров`я.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 14 березня 2017 року на подвір`ї будинку по АДРЕСА_1 під час проведення антитерористичної операції внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань вона отримала вогнепальне поранення верхньої частини стегна. Позивачка вказувала, що за фактом заподіяння їй тілесного ушкодження 14 березня 2017 року Бахмутським відділом поліції Головного управління Національної поліції України в Донецькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено кримінальне провадження № 12017050150000693 за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258-3 Кримінального кодексу України. Зазначала, що вогнепальне сліпе кульове поранення верхньої третини правого стегна відноситься до тілесних ушкоджень середньої тяжкості. За результатами медико-соціальної експертизи їй з 06 грудня 2018 року було встановлено третю групу інвалідності безстроково. Позивачка наголошувала, що протягом більше ніж 5 років Держава Україна не забезпечила належного розслідування скоєного злочину, не встановила винних осіб, внаслідок чого вона не має можливості стягнути спричинену їй моральну шкоду з винних осіб, тому вимушена звернутися з цим позовом.
		ОСОБА_1 посилалась на те, що військові дії проти цивільного населення забороняються, а також на положення Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та Кодексу цивільного захисту населення.
		Позивачка вважала, що наявні підстави для відповідальності Держави Україна за шкоду, завдану її здоров`ю внаслідок вогнепального поранення при проведенні обстрілу з боку незаконних збройних формувань, що є терористичним актом. 
		Посилаючись на зазначені обставини,  ОСОБА_1 просила стягнути з Державного бюджету України на її користь шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку 1 000 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди, завданої терористичним актом, що призвів до заподіяння каліцтва та ушкодження її здоров`я, а також відсутністю ефективного розслідування зазначеного злочину.
		Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, Кабінет Міністрів України посилався на те, що положення Закону України «Про боротьбу з тероризмом» не породжують легітимного очікування на отримання від Держави Україна відшкодування, а Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України не порушувала прав позивачки, Кабінет Міністрів України протиправних дій відносно позивачки не вчиняв. Розслідування обставин нанесення вогнепального поранення здійснюється у кримінальному провадженні.
		Таким чином у цій справі виникли основні правові питання: чи є обґрунтованою вимога цивільної особи про відшкодування державою моральної шкоди, завданої у зв`язку із вогнепальним пораненням внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань на лінії розмежування (лінії збройного конфлікту)? Чи має за завдані вказаними діями моральні страждання позивачки нести цивільну відповідальність саме Держава Україна? Чи є підстави вважати розслідування обставин завдання шкоди неефективним?
		Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції
		Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області 
		від 09 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Стягнуто з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 
		250 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної у зв`язку із отриманням тілесного ушкодження середньої тяжкості (вогнепальне поранення верхньої третини правого стегна) внаслідок терористичного акту, а саме обстрілу 14 березня 2017 року смт Луганське Бахмутського району Донецької області.
		В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на час розгляду справи держава не унормувала питання відшкодування шкоди, завданої в результаті проведення антитерористичної операції. Держава Україна також не забезпечила право позивачки, гарантоване статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також не забезпечила ефективного розслідування нанесення тілесних ушкоджень. Суд послався на те, що держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність. При цьому обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини Посилаючись на принципи розумності, виваженості й справедливості, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, зазначивши, що моральні страждання позивачки знаходяться у причинному зв`язку із вогнепальним пораненням, спричиненим під час обстрілу з боку незаконних збройних формувань. Суд першої інстанції вважав, що визначений ним розмір відшкодування є справедливою сатисфакцією в розумінні практики Європейського суду з прав людини та буде для позивачки необхідною допомогою у її конкретній життєвій ситуації.
		Основний зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції
		Постановою Донецького апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без задоволення, а рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області                      від 09 грудня 2020 року - без змін. 
		Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Апеляційний суд вважав, що для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди, завданої внаслідок терористичного акту, не має правового значення виходила насильницька дія від посадових осіб держави або терористів чи невстановлених осіб. Практика Європейського суду з прав людини, на думку суду апеляційної інстанції, свідчить про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок та особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Також суд апеляційної інстанції вказав, що у цій справі відсутні відомості, що Державою Україна, громадянкою якої є ОСОБА_1 , вживались термінові заходи централізованої евакуації мирного населення з зони смт. Луганське у березні 2017 року. Таким чином суд апеляційної інстанції виходив із того, що Держава України не виконала свій обов`язок щодо забезпечення в суспільстві миру і порядку й особистої безпеки людей, що знаходяться під її юрисдикцією.
		Узагальнені доводи касаційної скарги
		09 червня 2021 року Кабінет Міністрів України подав касаційну скаргу, 
		в якій просить скасувати рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 травня 2021 року і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі. 
		Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень Кабінет Міністрів України зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, щодо відповідальності Кабінету Міністрів України за заявленими позивачкою вимогами (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також у касаційній скарзі міститься посилання на відсутність висновку Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). 
		Кабінет Міністрів України вказує, що при вирішенні спору судами попередніх інстанцій не були враховані положення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», у якому йдеться, зокрема, про те, що дії держави-агресора на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення. 
		Кабінет Міністрів Українипосилається на те, що зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність, підтримувану державою-агресором, Україна не мала об`єктивної можливості попередити всі збройні напади. Відтак, неможливість попередження обстрілу у смт Луганське Бахмутського району, внаслідок якого було поранено ОСОБА_1 , не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Україною свого позитивного обов'язку за статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Також касаційна скарга містить посилання на те, що суд в цивільному процесі поза межами кримінального провадження не може встановлювати обставини вчинення кримінального правопорушення, зокрема терористичного акту. При цьому сам факт проведення антитерористичної операції дає підстави вважати, що дії, наслідком яких є порушення прав позивачки, можна кваліфікувати як терористичний акт. Досудове слідство щодо спричинення позивачці поранення триває, що підтверджує необґрунтованість висновків суду першої інстанції про поранення позивачки внаслідок терористичного акту.
		Окрім зазначеного, заявник вказує, що судами неправильно застосовано до спірних правовідносин положення Закону України «Про боротьбу із тероризмом», не враховано компетенцію Кабінету Міністрів України. 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 219/2477/20.
		Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2022 рокусправу № 219/2477/20 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
		У визначений судом строк відзив на касаційну скаргу не надходив
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у селищі Луганське Артемівського району Донецької області, зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 .
		14 березня 2017 року невстановленими особами здійснено постріли з автоматичної стрілецької зброї у результаті чого ОСОБА_1 отримала вогнепальне поранення верхньої третини правого стегна. Подія мала місце на подвір`ї будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
		Згідно з виписним епікризом центральної районної лікарні м. Бахмута з карти стаціонарного хворого № 981 ОСОБА_1 перебувала на лікуванні у цій лікарні з 14 березня 2017 року по 18 квітня 2017 року, діагноз: вогнепальне сліпе кульове поранення верхньої третини правого стегна.
		За фактом отримання ОСОБА_1 вогнепального поранення верхньої третини правого стегна слідчим відділом Бахмутського відділу поліції ГУНП в Донецькій області 14 березня 2017 року внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017050150000693 та розпочато кримінальне провадження за частиною першою статті 258-3 КК України.
		Слідчим відділом 2-го управління (з дислокацією на той час у м. Маріуполь Донецької області) ГУ Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12017050150000693 від 14 березня 2017 року за частиною першою статті 258-3 КК України, яке надійшло через прокуратуру Донецької області з Бахмутського ВП ГУНП в Донецькій області. Вказані матеріали об`єднано у кримінальне провадження № 12014050150001521 від 07 квітня 2014 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частинами першою, другою та третьою статті 258 КК України. Вказане кримінальне провадження знаходиться на стадії досудового розслідування, підозрюваних у кримінальному провадженні № 12017050150000693 по епізоду поранення позивачки не встановлено.
		Слідчим відповідного підрозділу СБУ в Донецькій та Луганській областях старшим лейтенантом Городничим І. В. повідомлено, що ОСОБА_1 визнана потерпілою в рамках зазначеного кримінального провадження.
		Згідно з висновком експерта Бахмутського відділення судово-медичної експертизи № 186-М від 23 липня 2018 року вказане в медичних документах вогнепальне сліпе кульове поранення верхньої третини правого стегна утворилося від дії компактного предмету (кулі), який володів високою кінетичною енергію та пробивною дією, можливо у строк, вказаний у наданих медичних документах, і потребує для одужання строк більше 21-го дня, отже відноситься до тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
		Відповідно до висновку судово-психологічної експертизи Донецького науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України № 2150-2152 від 26 лютого 2019 року у ОСОБА_1 у зв`язку з отриманням вогнепального поранення верхньої третини правого стегна під час обстрілу з боку незаконних збройних формувань мають місце тривалі, інтенсивні й негативні за своїми проявами фізичні та психічні (моральні) страждання, зміст яких локалізований у межах дослідженої ситуації.
		З урахуванням індивідуально-психологічних особливостей особистості   ОСОБА_1 , обставини отримання нею вогнепального поранення верхньої третини правого стегна під час обстрілу з боку незаконних збройних формувань є для неї суттєвими психотравмуючими (стресогенними) факторами, що безпосередньо викликали психічний дискомфорт, зумовили тривалі та інтенсивні фізичні й психічні страждання.
		Між отриманням ОСОБА_1 вогнепального поранення верхньої третини правого стегна під час обстрілу з боку незаконних збройних формувань та виниклими фізичним та психічним (моральними) стражданнями в останньої існує причинно-наслідковий зв`язок. 
		Відповідно до висновку комісійної психологічної експертизи бюро психологічних досліджень Журавльової М. О. (м. Одеса) № 68/19                           від 17 січня 2020 року у ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли за обставин отримання ОСОБА_1 вогнепального поранення верхньої третини правого стегна під час обстрілу 14 березня 2017 року з боку незаконних збройних формувань у смт. Луганське Бахмутського району Донецької області.             ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода) за умов ситуації, що досліджувалася у справі. Попередній орієнтовний розмір грошового еквівалента моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 , на думку експертів, складає від 500 000 грн до 1 000 000 грн, який може змінюватися в залежності від встановлених пізніше факторів (проведення повторної судово-медичної експертизи для уточнення тяжкості шкоди здоров`ю тощо).
		За результатами психологічного дослідження емоційний стан ОСОБА_1 на час обстеження характеризується високим рівнем тривожності, посиленим контролем власних емоцій, невротичною втомою. Всі вказані симптоми пов`язані із постійним прихованим страхом за своє життя. На цей час          ОСОБА_1 продовжує переживати події, які з нею сталися і призвели до суттєвої зміни її життя, травмували її особистість, а довготривалі переживання виснажили її. Наявна психологічна симптоматика характерна для посттравматичного стресового розладу. З аналізу інтенсивності фізичних та психологічних страждань досліджуваної слідує, що її фізичні і моральні страждання відносяться до тяжких. Стан ускладняється відсутністю впевненості в належній підтримці від держави. Втрати             ОСОБА_1 є тривалими та частково непоправними.
		15 січня 2019 року за результатами медико-соціальної експертизи                 ОСОБА_1 з 06 грудня 2018 року було встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково, причина інвалідності - загальне захворювання, що підтверджується довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААБ № 059471.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає до задоволення.
		Згідно з пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
		Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Статтею 2 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що право кожного на життя охороняється законом. 
		Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
		Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
		Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Відповідно до частини другої статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. 
		Для застосування до держави такої міри відповідальності, як відшкодування моральної шкоди, необхідними є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки органу державної влади, органу місцевого самоврядування (їх посадових осіб), наявність шкоди, а також причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та завданою шкодою. Наявність зазначених елементів доводиться особою, яка звернулася з вимогою про відшкодування шкоди.
		Держава не може нести майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (пункт 23)).
		Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивачка вказувала, що                  14 березня 2017 року на її власному подвір`ї по АДРЕСА_1 , під час проведення антитерористичної операції, внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань вона отримала вогнепальне поранення верхньої третини правого стегна. За фактом заподіяння їй тілесного ушкодження 14 березня 2017 року Бахмутським відділом поліції ГУНП України в Донецькій області розпочато досудове розслідування у  кримінальному провадженні № 12017050150000693. 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) вказала, що у кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
		При вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої цивільному населенню, необхідно враховувати, що Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку сусідньої держави-агресора, яку остання здійснювала, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визначила державу-агресора (абзац шостий Звернення).
		Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії держави-агресора (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України). 
		У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії держави-агресора проти України.
		27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії держави-агресора розпочалася масовим вторгненням на територію східних областей регулярних підрозділів збройних сил держави-агресора (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви Верховної Ради України, схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337- VIII).
		Наслідком збройної агресії держави-агресора проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). Держава-агресор своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви). 
		І фактично, і юридично збройна агресія проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів збройних сил держави-агресора (держави-окупанта), включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України.
		24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії проти України - повномасштабне вторгнення на суверенну територію.
		02 березня 2022 року збройну агресію проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від держави-агресора негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
		16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти держави-агресора ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що держава-агресор має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.
		14 квітня 2022 року Верховна Рада України у своїй Заяві визнала дії, вчинені збройними силами держави-агресора та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України, схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX). У Заяві, зокрема, зазначено, що збройними силами держави-агресора вчиняються систематичні умисні вбивства цивільного населення, примусове переміщення українських дітей, створюються умови життя, які завдають виняткових страждань Українському народу і спрямовані на його повне або часткове знищення та у підсумку призводять до фізичного знищення українського населення в багатьох населених пунктах на території України.
		27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалиларезолюцію № 2433, в якій визнала, що агресія проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
		Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування держави-агресора та окупаційна адміністрація встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої              статті 1 вказаного Закону).
		У відповідності до розпорядження Кабінету Міністрів України                          від 07 листопада 2014 року № 1085-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення» (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) смт. Луганське Бахмутського району Донецької області було віднесено до переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення. 
		Об`єктивна необхідність і обов`язок держави реагувати на загрозу її суверенітету та незалежності, правам людини та громадянина, протидія таким загрозам на суверенній території держави викликали відповідне реагування з боку державних органів держави Україна у межах їх компетенції та покладених на них завдань. 
		Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).
		Кожна сторона конфлікту повинна надавати ефективне попереднє повідомлення про напади, які можуть торкнутися цивільного населення, окрім випадків, коли обставини не дозволяють цього (норма 20).
		Цивільне населення й окремі цивільні особи користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв`язку з воєнними операціями. Зокрема, при проведенні воєнних операцій повинна постійно виявлятися турбота про те, щоб оберігати цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об`єкти.
		Сторони, які перебувають у конфлікті, максимально можливою мірою прагнуть вивести цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об`єкти, що перебувають під їхнім контролем, із районів, розміщених поблизу воєнних об`єктів; уникають розміщення воєнних об`єктів у густонаселених районах або поблизу них; вживають інших необхідних запобіжних заходів щодо захисту цивільного населення й цивільних об`єктів, що перебувають під їхнім контролем, від небезпек, що виникають у результаті воєнних операцій.
		Самі по собі факти загибелі цивільних осіб на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює повною мірою юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави, тим більше з боку тих осіб, які входять до складу збройних формувань іншої сторони воєнного конфлікту.
		21 травня 2015 року Верховна Рада України прийняла постанову 
		«Про заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод»            № 462-VIII.
		Виходячи зі змісту статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держава повинна встановити законодавчі положення, які б захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
		Відповідальність за порушення вказаних позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. Європейський суд з прав людини тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоб не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.
		Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій не врахували, що позивачка проживала на території, якувіднесено до переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення. На лінії зіткнення з 2014 року проводились антитерористичні заходи українських силових структур, які спрямовані на протидію незаконним збройним угрупованням, підтримуваних державою-агресором. Лінія зіткнення - це буферна зона між підконтрольними Україні населеними пунктами та тимчасово окупованими територіями. У зв`язку із цим відсутні підстави вважати, що у період завдання позивачці вогнепального поранення на території смт. Луганське Бахмутського району Донецької області органи державної влади чи місцевого самоврядування мали можливість повноцінно здійснювати ефективний контроль.
		Позивачка посилалася на те, що постріли в її бік були здійснені саме учасниками незаконних збройних угруповань. 
		Позивачка не вказала і не доводила, що органам державної влади було чи мало бути відомо про загрози для її життя, про те, що особи, які входять до незаконних збройних угруповань, порушуючи норми міжнародного гуманітарного права, мають намір атакувати цивільних осіб у місці їхнього проживання, зокрема на подвір`ї будинку, в якому тривалий час безперервно проживала ОСОБА_1 . На лінії зіткнення мали місце перманентні бойові протистояння військовий підрозділів. Позивачка належним чином не обґрунтовувала, що Держава Україна до того моменту, як вона отримала вогнепальне порання на лінії збройного конфлікту, який вівся на цій території з 2014 року, могла вжити, але не вжила заходи, які б усунули ризик для її життя, не довела, що Держава Україна знала про можливість обстрілу зі стрілецької зброї подвір`я позивачки з боку незаконних збройних формувань у смт. Луганське Бахмутського району Донецької області і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для її життя. 
		Посилання суду апеляційної інстанції на те, що Державою Україна протягом 2014-2015 років не вживались термінові заходи з централізованої евакуації мирного населення з зони смт. Луганське колегія суддів вважає безпідставними. 
		Колегія суддів розуміє, що вогнепальне поранення стегна внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань та його наслідки безперечно зумовлюють сильні фізичні і моральні у будь-якої людини, проте обставини цієї справи свідчать, що за ці страждання позивачки, які спричинені на лінії зіткнення незаконними збройними формуваннями, підтримуваними на той час державою-агресором, Держава Україна не може нести відповідальність.
		Вказаний висновок узгоджується із висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).
		У статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» було визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії, покладається на державу-агресора відповідно до принципів і норм міжнародного права.
		У частині п`ятій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» зазначено, що держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів                (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
		Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації Держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди.
		У постанові від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц Верховний Суд України дійшов висновку, що держава-окупант, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 затверджено порядок визначення шкоди та збитків, завданих внаслідок збройної агресії.
		Отже, правові підстави для цивільної відповідальності Держави Україна за завдані ОСОБА_1 фізичні та моральні страждання відсутні. 
		ОСОБА_1 у позовній заяві також зазначала про те, що розслідування у кримінальному провадженні обставин, за яких їй було спричинено вогнепальне поранення, проводиться неефективно. Цей довід позивачки був визнаний судом першої інстанції обґрунтованим з посиланням на те, що Держава Україна не виконала свій процесуальний обов`язок, передбачений статтею 2 Конвенції.
		Зобов`язання провести розслідування не може вважатись обов`язком досягнути певних результатів, а є обов`язком вжиття необхідних заходів. Не кожне розслідування обов`язково може бути успішним або досягнути результату, якого бажає досягнути потерпілий. Проте воно загалом має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими - до встановлення та покарання винних осіб.
		У цій справі судами встановлено, що після отримання інформації від медичної установи про завдання позивачці 14 березня 2017 року вогнепального поранення органи поліції у цей же день відкрили кримінальне провадження № 12017050150000693. У подальшому вказане кримінальне провадження об`єднано у кримінальне провадження                         № 12014050150001521 від 07 квітня 2014 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частинами першою, другою та третьою статті 258 КК України.
		До позовної заяви ОСОБА_1 долучила висновок експерта № 186-М                    від 23 липня 2018 року у кримінальному провадженні № 12017050150000693, яким визначено ступінь тяжкості завданих тілесних ушкоджень.
		У кримінальному провадженні № 12014050150001521 проведено судово-психологічну експертизу щодо ОСОБА_1 (висновок експерта № 2150-2152 від 26 лютого 2019 року).
		У висновку експерта № 2150-2152 від 26 лютого 2019 року зазначено, що органом досудового розслідування проведено допит потерпілої ОСОБА_1 , свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (двічі), ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .
		В ухвалі слідчого судді Краматорського міського суду Донецької області                 від 25 травні 2018 року № 234/7910/18, провадження № 1-кс/234/2863/18 зазначено, що в ході допиту потерпілої ОСОБА_1 остання добровільно надала органу досудового розслідування предмет конічної форми жовтого кольору, що зовні схожий на кулю від невстановленого патрону. Зі слів потерпілої 14 березня 2017 року вказаним предметом її було поранено в ногу. Вказаною ухвалою слідчий суддя призначив судово-балістичну експертизу.
		Виходячи із положень статей 36, 39 Кримінального процесуального кодексу України оцінку ефективності досудового розслідування має право надавати керівник органу досудового розслідування чи прокурор.
		Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 подавала скарги у порядку, передбаченому КПК України, на дії чи бездіяльність слідчого або прокурора.
		Отже матеріали справи не містять відомостей про те, що органом досудового розслідування допускались порушення положень КПК України, а процедура розслідування мала суттєві недоліки.
		Обставини, повідомлені потерпілою, за яких їй було нанесено вогнепальне поранення, підтверджені показами свідків та висновками експертів. Особу, яка знаходилася у складі незаконних збройних формувань і яка завдала ОСОБА_1 тілесні ушкодження, органом досудового розслідування не встановлено. 
		Враховуючи вищезазначене, а також те, що у смт. Луганське, яке у березні 2017 року знаходилось на лінії розмежування і там фактично мав місце збройний конфлікт, а особа, яка здійснила постріл (постріли) у бік позивачки, приймала участь у воєнних діях, які тривають, колегія суддів вважає, що у цій справі відсутні підстави для висновку, що розслідування обставин, за яких ОСОБА_1 було завдано вогнепальне поранення, проводилось органами державної влади неефективно.
		Отже, колегія суддів дійшла висновку, що у цій справі позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не довела порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права позивачки на життя. 
		Із урахуванням зазначеного, враховуючи обставини цієї справи, а також висновки, висловленні Великою Палатою Верховного Суду у постанові                    від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження                               № 14-167цс20), у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
		Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами 
		повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Кабінету Міністрів Українизадовольнити.
		Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області                         від 09 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду             від 11 травня 2021 рокускасувати.
		Ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог  ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом та іншим ушкодженням здоров`я, - відмовити.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий             Є. В. Синельников  Судді            О. В. Білоконь   Н. Ю. Сакара   С. Ф. Хопта   В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...