Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 265/5850/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.08.2022. Забезпечено надання загального доступу: 05.08.2022.
Дата набрання законної сили: 03.08.2022
Номер судового провадження: 61-10581ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                             
		Іменем України                                  
		 
		03 серпня 2022 року
		м. Київ
		 
		справа № 265/5850/17
		провадження № 61-10581св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В., 
		 
		учасники справи: 
		 
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Служба безпеки України, Міністерство оборони України, Кабінет Міністрів України, 
		треті особи: Державна казначейська служба України, Міністерство закордонних справ України,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області 
		від 28 грудня 2020 року, ухвалене у складі судді Костромітіної О. О., та постанову Донецького апеляційного суду від 25 травня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Пономарьової О. М., Зайцевої С. А., Попової С. А.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Служби безпеки України, Міністерства оборони України, Кабінету Міністрів України, в якому просив відшкодувати матеріальну шкоду за знищення майна, заподіяної терористичним актом.
		 
		Позовну заяву мотивував тим, що 24 січня 2015 року у мікрорайоні Східний Орджонікідзевського району м. Маріуполя Донецької області, у результаті терористичного акту, зокрема артилерійського обстрілу із військової зброї, на його очах знищено належне йому майно: транспортний засіб марки «Мерседес Віто», модель «108 CDI», кузов № НОМЕР_1 , 1999 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , ринковою вартістю                         8500 доларів США, укомплектований відеореєстратором «CONVOY»                   DVR-05HD, вартістю 1 000 грн, автомагнітолою «Pioneer» вартістю 1 500 грн, автосигналізацією із системою зворотного зв`язку «CONVOY» МР-100 вартістю 2 000 грн.
		Знищеним автомобілем протягом останніх років користувався та розпоряджався ОСОБА_2 на підставі довіреності.
		Того ж дня комісією з уповноважених представників влади складено акт, в якому зазначається, що транспортний засіб знищено від влучення артилерійського снаряду.
		 
		Вказував, що за фактом знищення транспортного засобу він направив заяву до Управління Служби безпеки України у Донецькій області, на підставі якої порушено кримінальне провадження та проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015050000000047                      від 24 січня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт), за яким його визнано потерпілим.
		 
		Починаючи з 24 січня 2015 року органи державної влади на території міста Маріуполя Донецької області свої повноваження здійснюють у повному обсязі, проте йому більш ніж на протязі двох років шкоду не компенсовано.
		 
		Враховуючи, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, відсутні, з системного аналізу Кодексу цивільного захисту України та Закону України «Про боротьбу з тероризмом» випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини. Відповідно до частини восьмої статті 8 ЦПК України до спірних правовідносин щодо відшкодування позивачу шкоди, заподіяної внаслідок знищення транспортного засобу терористичним актом, а саме, щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норму статті 21 Кодексу цивільного захисту України, яка узгоджується зі статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		ОСОБА_1 просив суд відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом, за знищення майна, зокрема: транспортного засобу марки «Мерседес Віто», модель «108 CDI», кузов № НОМЕР_1 , 1999 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 , у сумі 116 950,00 грн, відеорегістратора «CONVOY» DVR-05HD у сумі 1 000 грн, автомагнітоли «Pioneer» у сумі 1 500 грн, автосигналізації із системою зворотного зв`язку «CONVOY» МР-100 у сумі 2 000 грн, а загалом шкоду у розмірі 121 450,00 грн.
		 
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 28 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		 
		Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , грошову компенсацію у розмірі 10 000,00 грн.
		У решті позовних вимог відмовлено.
		 
		Постановою Донецького апеляційного суду від 25 травня 2021 року апеляційні скарги Кабінету Міністрів України та Служби Безпеки України залишено без задоволення.
		Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 грудня 2020 року залишено без змін.
		 
		Стягнуто з Кабінету Міністрів України у дохід держави судовий збір у сумі 33,60 грн. 
		 
		Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції,                          з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що факт заподіяння шкоди позивачу є доведеним, а отже, він має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
		 
		Однак, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу майна,          не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
		 
		 
		Також суди виходили із того, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу із тероризмом» є безпідставними.
		 
		Визначаючи розмір такої компенсації, суд першої інстанції, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, дійшов висновку про стягнення коштів у розмірі 10 000,00 грн.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		 
		У червні 2021 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду                            м. Маріуполя Донецької області від 28 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 25 травня 2021 року, відмовити у задоволенні позову.
		 
		Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі встановили фактичні обставини справи, ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
		Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права             у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2019 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20).
		Заявник вказує, що вимогами Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що відповідальність за матеріальну і нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів та норм міжнародного права.
		 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції                                   в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2019 року у справі № 910/378/19 провадження № 12-23гс20); відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме стосовно відсутності належних матеріальних та процесуальних доказів знищення майна в результаті скоєння терористичного акту при загальновідомих обставинах (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		 
		У серпні 2021 року Служба безпеки України подала до Верховного Суду письмові пояснення (відзив) на касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, в якому просила касаційну скаргу задовольнити, а судові рішення скасувати, як такі, що ухвалені з недодержанням норм матеріального та процесуального права, ухвалити судове рішення про відмову у задоволенні позову.
		 
		Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2021 року касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без руху та надано час для усунення недоліків.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України, витребувано справу із суду першої інстанції. 
		 
		10 серпня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. 
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Транспортний засіб марки «Mercedes-Benz», модель «108CDI», номер шасі: НОМЕР_1 , 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , на праві приватної власності належав ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 .
		 
		Вказаним автомобілем користувався та розпоряджався ОСОБА_2 на підставі довіреності.
		 
		24 січня 2015 року у мікрорайоні Східний Орджонікідзевського району                   м. Маріуполя Донецької області зазначений транспортний засіб був знищений влучанням артилерійського снаряду, що підтверджується актом, складеним 28 січня 2015 року пожежно-рятувальним  загоном ГУДСНС                     у Донецькій області.
		 
		Згідно з актом обстеження автомобіля робітника цеху (відділу) водопостачання ОСОБА_2 від 12 лютого 2015 року, складеного комісією управління автомобільного транспорту ПАТ «ММК ім. Ілліча», під час обстеження виявлено пошкодження та руйнування автомобіля «Mercedes Vito», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ремонт даного автомобіля є недоцільним.
		 
		Відповідно до висновку експерта Донецького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 13 травня 2016 року   № 1020, середня ринкова вартість автомобіля марки «Mercedes-Benz», модель «108CDI», кузов НОМЕР_1 , 1999 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , на момент дослідження може складати 116 950,00 грн (а.с. 29-34 том 1).
		 
		24 січня 2015 року Управлінням Служби безпеки України в Донецькій області за фактом обстрілу 24 січня 2015 року мікрорайону Східний                           м. Маріуполя Донецької області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України, кримінальне провадження № 22015050000000047. Досудове розслідування зупинено у зв`язку з розшуком осіб, які вчинили дане кримінальне правопорушення.
		 
		14 липня 2015 року ОСОБА_2 залучено як потерпілого у кримінальному провадженні на підставі його заяви, в якій він вказував, що йому належить вищевказаний автомобіль, який пошкоджено 24 січня 2014 року внаслідок терористичного акту у м. Маріуполі, відповідно до статті 55 КПК України. 
		 
		У повідомленні від 23 жовтня 2020 року №6/с-1883/2 Головного слідчого управління Служби безпеки України зазначено, що ОСОБА_1 визнано потерпілим у кримінальному провадженні № 22015050000000047                     від 24 січня 2015 року.
		 
		Позивач неодноразово звертався до органів державної влади та місцевого самоврядування з питанням про відшкодування завданої шкоди, однак йому було відмовлено.
		 
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		 
		Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                                 є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права,           а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.
		 
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
		 
		За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
		 
		Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
		 
		Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
		 
		Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
		 
		Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
		 
		Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
		 
		Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови        у позові.
		 
		Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
		 
		Зазначення ОСОБА_1 конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.
		 
		Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
		 
		З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		 
		Звертаючись до суду, ОСОБА_1 мотивував позов, зокрема й тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) його майна, на яке позивач, на його думку, має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також зазначав, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		 
		Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставними.
		 
		Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини                                не зникають і в умовах збройних конфліктів.
		 
		Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.
		 
		Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
		 
		Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
		 
		Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
		 
		ОСОБА_1 обґрунтував розмір завданої йому шкоди експертним висновком, керуючись при цьому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач зазначив, що шкода, завдана внаслідок терористичного акту, має бути відшкодована державою.
		 
		Частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).
		 
		З огляду на зміст наведених положень закону, реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом рухомому майну громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.
		 
		При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ 
		від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування                (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня        2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).
		 
		На підставі зазначеного суди попередніх інстанцій зробили висновок, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції автомобіль.
		 
		З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом власникам нерухомого майна (квартир, будинків).
		 
		Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності рухомого майна (автомобіля), немає у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
		 
		Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про те, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними.
		 
		Водночас суди правильно виходили із того, що ОСОБА_1 має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		 
		Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту нерухомого майна, в розмірі реальної його вартості.
		 
		Також позивач посилався на відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту рухомого майна, обов`язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
		 
		Зазначені доводи ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій вважали такими, що доведені.
		 
		Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
		Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме:                                у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
		 
		Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням рухомого майна внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
		 
		Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними                   й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
		 
		Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його рухомому майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
		 
		Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
		 
		Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
		 
		До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду                у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
		 
		Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Loizidou проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, «Myra Xenides-Arestis проти Туреччини» від 07 грудня 2006 року; «Chiragov and Others проти Вірменії» [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, «Sargsyan проти Азербайджану» [ВП] від 16 червня 2015 року).
		 
		У справі «Dokic проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду.
		 
		На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
		 
		У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання                  у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.
		 
		Враховуючи відсутність в Україні на час розгляду справи судом першої інстанції спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення АТО на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про доведеність позивачем, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
		 
		З таким висновком судів попередніх інстанцій колегія суддів погоджується.
		 
		Визначаючи розмір такої компенсації, суди попередніх інстанції, виходячи       з фактичних обставин справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшли обґрунтованого висновку про стягнення             з держави України на користь позивача грошової компенсації у розмірі          10 000,00 грн.
		 
		При вирішенні спору суди попередніх інстанцій застосували норми матеріального права з урахуванням правових висновків, викладених                у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі 
		№ 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), та на яку як на підставу касаційного оскарження послався Кабінет Міністрів України.
		 
		Доводи Кабінету Міністрів України про те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки позивач правильно визначив Кабінет Міністрів України представником держави України як відповідача, оскільки Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, але й із забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). 
		 
		Отже, на час звернення до суду з цим позовом права ОСОБА_1 були порушені, юридичної основи для отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності рухомого майна у законодавстві України розроблено не було, а тому позивач у цій справі не мав іншого ефективного способу захисту порушених прав, аніж звернення до суду. 
		 
		Доводи касаційної скарги про відсутність належних доказів пошкодження майна позивача саме внаслідок артилерійського обстрілу колегія суддів до уваги не бере, оскільки надані сторонами докази, зокрема акти, експертні висновки тощо, суди попередніх інстанцій оцінили у відповідності до вимог статті 89 ЦПК України та з урахуванням вимог статей 77-78 ЦПК України.
		   
		Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційних скарг, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права          і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а судові рішення - без змін.
		 
		Оскільки касаційні скарги залишаються без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.
		 
		Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 28 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:   Г. В. Коломієць     Д. Д. Луспеник     Ю. В. Черняк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...